Форми нарації в повістях А.П. Чехова: типологія і поетика

Основна тема повісті - ворожість рідних людей, нещирість, складність життя у всіх його появах. Олексій Лаптєв постає перед читачем самотнім, покинутим, залежним від своєї коханої та батька. Чеховський герой почувається самотнім, невдоволеним собою, оскільки йому здається, що він є «зайвим» у цьому світі. Проблема самотності, «зайвої», маленької людини порушувалася в творчості О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лєрмонтова та ін. А. П. Чехов також звернувся до цієї проблеми в повісті «Три года», яка за змістом та формою нагадує соціально-психологічний роман [91].

У повісті «Три года» також має місце тема страху. Дівчаткам, які втратили матір, ставало сумно, особливо ввечері: «По вечерам и плакать уже не хотелось, но было жутко и давило под сердцем» [146, с. 53].

Вагому роль у повісті письменник приділяє описам деталей. Найбільш помітною деталлю є парасолька: про неї згадується в різних наративних формах твору. Так, у перших розділах парасолька є уособленням закоханості й надії на майбутнє щастя: «Дома он увидел на стуле зонтик, забытый Юлией Сергеевной, схватил его и жадно поцеловал. Зонтик был шелковый, уже не новый, перехваченный старою резинкою; ручка была из простой белой кости. Лаптев раскрыл его над собою, и ему казалось, что около него даже пахнет счастьем» [146, с. 15]. Згодом герой говорить про парасольку як про забуте щастя до Юлії, як прощання з надією на краще життя: «Счастье не было никогда у меня, - говорит Лаптев, - и должно быть, его не бывает вовсе. Впрочем, раз в жизни я был счастлив, когда сидел ночью под твоим зонтиком. Я тогда был влюблен в тебя и, помню, всю ночь просидел под этим зонтиком и испытывал блаженное состояние» [146, с. 86]. А в останньому розділі повісті парасолька стає символом нерозділеного кохання: Юлія починає кохати чоловіка, але Лаптєв відчуває лише прив'язаність: «На ней было легкое изяшное платье отделанное кружевами, платье светлое кремового цвета, а в руках был все тот же старый знакомый зонтик» [146, с. 90]. Кільцева композиція увиразнює психологічне значення художньої деталі, що засвідчує внутрішні зміни в душі персонажів: митець згадує про парасольку на початку повісті як символ радості й щастя, а в фіналі - як уособлення безнадії та прощення.

Велику увагу у творі А. П. Чехова приділено метафорі «пахнет счастьем», яка саме й розкриває закоханість та захопленість героя через художню деталь - звичайну парасольку. А. Бєлкін відзначив динаміку образу парасольки: спочатку її сприймають як звичайну побутову річ, з допомогою якої розкрито стан героя, а в кінці повісті парасолька символізує щастя. На думку дослідника, парасолька виконує символічну роль у розкритті динаміки почуттів героїв [16].

Є. Добін у роботі «Мистецтво деталі» (1975) визначив зв'язок деталі й принципу контрасту в повісті «Три года» [37]. Наприклад: «Панаурова скончалась в восемь вечера. Скажи мужу: на Дворянской продается дом переводом долга, доплатить девять. Торги двенадцатого. Советую не упустить» [146, c. 49]. «У Чехова своя собственная форма, как у импрессионистов. Смотришь, как будто человек без всякого разбора мажет красками, какие попадаются ему под руку, и никакого отношения между собой эти мазки не имеют. Но отойдешь на некоторое расстояние, посмотришь, и в общем получается цельное впечатление…» [37, с. 144], - пише Є. Добін. Наприклад: «Из трубы валил и поднимался над рощей совершенно розовый пар, и два окна в последнем вагоне вдруг блеснули от солнца так ярко, что было больно смотреть» [146, с. 68].

Одним із провідних мотивів повісті «Три года» є мотив «хвороби», який виявляється і у фізичних недугах, і в духовному й моральному стражданні персонажів. Так, сестра Лаптєва страждає від фізичного захворювання, в результаті чого вона помирає. Брат Лаптєва страждає від духовної недуги, врешті-решт він божеволіє. Батько сліпне і через те стає більш милосердним та чуйним до онуків та дітей.

Юлія Сергіївна змальовується молодою, красивою дівчиною, яка не впевнена в своїх вчинках, але все ж таки воліє щасливого особистого життя. Вона вважає, що кохання не є головним фактором у сімейному житті, вмовляючи себе прийняти пропозицію Лаптєва: «Разве без любви нельзя в семейной жизни? Ведь говорят, что любовь скоро проходит и остается одна привычка и что самая цель семейной жизни не в любви, не в счастье, а в обязанностях, например, в воспитании детей, в заботах по хозяйству» [146, с. 23]. Повість «Три года» А. П. Чехова тяжіє до романної форми і за змістом, і за наративною будовою. У повісті зображено дві любовні колізії: стосунки Лаптєва і Юлії Белавіної та Лаптєва й Поліни Розсудіної. Кохання не є справжнім, воно схоже на хвилинне захоплення, на раптовий спалах емоцій. Юлія покохає чоловіка тільки через три роки їхнього подружнього життя, вона усвідомить сенс свого життя поряд із Лаптєвим: «Ты знаешь, я люблю тебя, - сказала она и покраснела. - Ты мне дорог. Вот ты приехал, я вижу тебя и счастлива не знаю как» [146, с. 91].

У повісті оповідь ведеться від третьої особи, спостерігача та свідка зображуваних подій. Чеховський оповідач є імпліцитним наратором, який формує об'єкт розповіді, художній світ, систему персонажів та ін. Головна функція аукторіального оповідача - передати душевний стан персонажів, їхні вчинки, події з їхнього життя, він є головним структурно-композиційним центром повісті. Оповідь побудовано за кільцевим принципом: наратор розповідає про життя кожного персонажа з минулого в теперішнє та майбутнє, основні події, які саме відбуваються в межах трьох років. Три роки є відліком часу для кожного героя. Нарація оповідача є головним фактором розкриття основної ідеї та проблеми повісті. Він веде оповідь, спираючись на спогади персонажів, на їхні очікування в майбутньому. Так, Ніна Федорівна згадує своє минуле життя з досадою, оскільки воно не склалося і не воліє говорити про майбутнє: «Он не любил меня, хоть и не высказывал этого. Теперь-то я угомонилась, отлегло от сердца, а прежде, когда помоложе была, обидно было, - обидно, ах, как обидно, голубчик!» [146, с. 12]. Головний герой Лаптєв на початку повісті згадує про минуле і живе теперішнім, а в фіналі сподівається на щасливе та радісне майбутнє, воно на нього чекає разом з племінницями та дружиною.

Варто відзначати, що діалоги, внутрішні монологи, вставні епізоди відіграють особливу роль в утворенні наративної структури повісті. Великий за обсягом лист Лаптєва до товариша, сповнений надії та щастя, передає емоційний стан героя. Внутрішні переживання Юлії відображають невпевненість у виборі, діях та вчинках, вагання перед новим етапом життя. Ворожіння Юлії на картах символізує магічність та містичність, віру в потаємне. У повість також вміщено різноманітні «документи» епохи - телеграми, записки тощо.

У творі поєднано точки зору різних людей: Лаптєва, Юлії, її батька, Ніни Федорівни, сестри Лаптєва, Поліни Розсудіної, Панаурова та ін. Поєднання різних точок зору дає змогу зрозуміти не тільки настрій та психологічний стан героїв повісті, а й загальну картину життя людей.

Об'єктивний тип оповіді представлений наратором, котрий розповідає усі побачені та почуті факти з життя головних персонажів. Суб'єктивна нарація повісті характерна тим, що події викладені персонажами. Їхні розмови сповнені надією, очікуваннями, горем та відчаєм, радістю та щастям: «Я вчера долго думала, Алексей Федорович. Я принимаю ваше предложение» [146, с. 26]. Нерідко одна й та сама подія висвітлюється з різних точок зору, таким чином, переміщення фокусу нарації дає можливість показати подію об'ємно, з різних боків, у різних контекстах.

У наративній структурі закладено опозицію часу: «минуле» - «теперішнє» - «майбутнє». Герої згадують про своє минуле і сподіваються на краще майбутнє: «У меня такое чувство, как будто жизнь наша уже кончилась, а начинается теперь для нас серая полужизнь. Когда я узнал, что брат Федор безнадежно болен, я заплакал; мы вместе прожили наше детство и юность, когда-то я любил его всею душой, и вот тебе катастрофа, и мне кажется, что, теряя его, я окончательно разрываю со своим прошлым. Мне стало казаться, что у меня нет уже и будущего» [146, с. 86]. Опозиція часу спрямована на розкриття зміни в емоційному стані наратора і глибше - у його світовідчутті. Час у повісті відіграє напрочуд важливу роль, оскільки він є ключовим моментом в показі духовної еволюції героя.

Параметри часу є визначальними й для розкриття та сприйняття героєм чужого слова: слова сестри, коханої, брата Федора, батька, товариша Ярцева та ін. У розмові із сестрою він відчуває себе дитиною, згадує про своє дитинство і водночас розуміє, що обов'язки батька перед племінницями будуть покладені на його плечі. Розмова Лаптєва та Юлії побудована на контрастах, вони то розуміють, то заперечують одне одного. У фіналі розмова подружжя схожа на спокійний та душевний діалог. Розмови Олексія з Поліною Розсудіною віддзеркалюють протиріччя та нерозуміння, вони сповнені болем та відчаєм з боку Поліни.

Варто відзначити, що сприйняття головного героя досить часто переплітається із сприйняттям інших героїв (його дружини, сестри, племінниці Саші). Е. Полоцька виокремлює тип «неромантичної» нарації у повісті «Три года». Дослідниця зазначає, що оповідь здебільшого ведеться з позиції одного героя. Але в повісті є й другорядні образи, які вказують на початок та кінцівку того чи іншого процесу [92]. Так, дійсно можна зустріти повторюваність подій, мотивів, прийомів, символів. Письменник акцентує деталь опису - шия Юлії: «…он невольно залюбовался ею, и ему казалось, что ее тонкую шею с золотою цепочкой он видел в первый раз» [146, с. 19]. А в кінці повісті на Юлію, на її красиву та витончену шию задивився не Лаптєв, а його товариш Ярцев. Замість тоненької шиї дівчини - красива шия жінки, замість одного закоханого - інший, який не усвідомлює своєї пристрасті. Наративним повтором можна назвати й образ дзвінка, оскільки він відіграє основну роль у створенні внутрішньої інтриги повісті: дзвінок є символом страху та неспокою, а також вказує на відірваність Бєлавіна від суспільства, від людей, втечу Юлії з рідного дому. Дзвінок відіграв важливу роль у прийнятті Юлією рішення стати дружиною Лаптєва, після сварки знову повернутися до Москви і залишитися там назавжди. В образі дзвінка Юлія вбачає неспокій і якомога швидше полишає рідну домівку: «Легла она в постель рано, а уснула поздно. Снились ей все какие-то портреты и похоронная процессия <…>, Юлия проснулась и вскочила в ужасе. В самом деле, внизу стучали в дверь, и проволока от звонка шуршала по стене, но звонка не было слышно <…>. Вернувшись к себе в комнату, она тихо умылась, оделась, потом долго укладывала свои вещи <…>, а в полдень уехала в Москву» [146, с. 64]. Протягом певних етапів дзвінок виконує мотивну функцію: він є «передбаченням майбутнього», «телеграмою» та ін.

Розглянемо мовний план у наративній структурі повісті. У першому розділі твору прокоментовано мову Панаурова: «И Панауров стал объяснять, что такое рак. Он был специалистом по всем наукам и объяснял научно все, о чем бы ни шла речь. Но объяснял он все как-то по-своему. У него была своя собственная теория кровообращения, своя химия, своя астрономия. Говорил он медленно, мягко, убедительно и слова «вы не можете себе представить» произносил умоляющим голосом» [146, с. 14]. Характеристика мовлення Панаурова дана голосом автора.

Мова головного героя повісті Олексія Лаптєва є організуючим компонентом композиції: «И он стал говорить о медицине то, что о ней обыкновенно говорят»; розкриває стан героя: «ему было стыдно, что он только что говорил о медицине и о ночлежном доме»; слугує засобом самооцінки: «Отдал бы все, - передразнил он себя, идя домой по жаре и вспоминая подробности объяснения. - Отдал бы все - совсем по-купечески. Очень кому нужно это твое все!» [146, с. 10].

Мовний коментар дає більш детальну характеристику його образу. Лаптєв пише другові про Юлію: «Если бы вы знали, что это за девушка! Красавицей ее назвать нельзя, - у нее широкое лицо, она очень худа, но зато какое чудесное выражение доброты, как улыбается! Голос ее, когда она говорит, поет и звенит» [146, с. 16]. Згодом, коментар Лаптєва стає більш об'єктивним: «Лаптеву было неприятно что его жена, молодая женщина, которой нет еще и двадцати двух лет, так серьезно и холодно рассуждает о любви» [146, с. 39].

Мову Федора Степановича подано в стислій характеристиці головного героя: «Федор Степаныч был высокого роста и чрезвычайно крепкого сложения, так что, несмотря на свои восемьдесят лет и морщины, все еще имел вид здорового, сильного человека. Говорил он тяжелым, густым, гудящим басом, который выходил из его широкой груди, как из бочки» [146, с. 32]. Далі мовний коментар отримує асоціативне значення, що розкриває картини його життя: «Его голос, манера говорить и «барышня» навеяли на Лаптева то дурное настроение, какое он испытывал всякий раз в амбаре» [146, с. 33]. Манера мови батька головного героя є своєрідним символом всього його життя: «Голос старика гудел непрерывно. От нечего делать старик наставлял покупателя, как надо жить и как вести свои дела, и при этом все ставил в пример самого себя. Это хвастовство, этот авторитетный подавляющий тон Лаптев слышал и десять, и пятнадцать, и двадцать лет назад» [146, с. 35].

Провідну роль у мовній картині світу, втіленій у повісті, відведено брату Федору. Він є своєрідним утіленням «другого Я» Олексія Лаптєва: «Первый, кто встретил его наверху, был брат Федор Федорович, похожий на него до такой степени, что их считали близнецами» [146, с. 31]. Образ Федора розкривається крізь призму сприйняття Олексія. Першу характеристику брата змальовано в його листах: «А с братом Федором в последнее время происходило что-то странное. Он в своих длинных письмах писал о важности здоровья, о влиянии болезней на психическое состояние…» [8, с. 136].

Також знаходимо елементи характеристики мовленнєвого плану Юлії, які подані від її особи. Так, манера мовлення її батька пов'язана насамперед з його характером: «Матери у нее не было уже давно, отца считала она странным человеком и не могла с ним говорить серьезно. Он стеснял ее своими капризами, чрезмерной обидчивостью и неопределенными жестами» [146, с. 21].

Коментування мови персонажів є основою композиції творів А. П. Чехова, а також своєрідним ключем до розкриття засобів вираження наративної (суб'єктивної, об'єктивної чи власне авторської) модальності.

Мова персонажів є основною сферою вживання предикативних речень. Безособові речення виражають стан героя, авторський голос, семантику почуттів й сприймання дійсності. Безособові речення визначають тло подій та їх оцінку: «Было темно в гостиной» [146, с. 9]; «Было еще темно, но кое-где в домах уже засветились огни…» [146, с. 7]; «Пахло липой и сеном» [146, с. 8].

Оповідну структуру повісті складають ускладнені конструкції (складносурядні й складнопідрядні речення): «Детство было длинное, скучное; отец обходился сурово и даже раза три наказывал ее розгами, а мать чем-то долго болела и умерла» [146, с. 9]; «Он вышел на средину двора и, расстегнувши на груди рубаху, глядел на луну, и ему казалось, что он сейчас велит отпереть калитку» [146, с. 90].

Монологічні репліки є дуже важливими компонентами для передачі соціального й внутрішнього стану, думок персонажів.

У повісті автор неодноразово використовує вигуки, які виконують наступні функції: символічну, мотивну, стилістичну, експресивну. Вигуки передають емоційний стан героя: «Ру-ру-ру-ру , - запел доктор. - Ру-ру-ру-ру» [146, с. 8]; «…он ходили з угла в угол, засунув руки в карманы, и пел: «ру-ру-ру», - значит, был чем-то недоволен» [146, с. 63]. Вигуки «ру-ру-ру» символізують внутрішній стан батька Юлії.

Елементи імпресіонізму знаходимо в описах, деталях, зображеннях подробиць та ін.: «Луна светила ярко, можно было разглядеть на земле каждую соломинку, и Лаптеву казалось, будто лунный свет ласкает его непокрытую голову» [146, с. 15].

Словосполучення «три роки» повторюється неодноразово впродовж повісті головним персонажем: «И сколько перемен за эти три года <…> Но ведь придется, быть может, жить еще тринадцать, тридцать лет» [146, с. 91]. Початок повісті починається зі словосполучення «Поживем-увидим», так і закінчується. У фіналі твору звучить і тривога, і життєвий досвід, й звичка до життя [146, c. 91].

Повість А. П. Чехова засвідчила перехід середнього епічного жанру до романної форми. У повісті, на відміну від чеховських оповідань, наявні кілька наративних шарів, ситуацій, наративних позицій персонажів, точок зору головного героя та інших персонажів, що слугують розкриттю моральних і соціальних проблем буття. Також велику увагу приділено наративному часові та просторові, повторам, деталям та символам.

Висновки до розділу

У повістях А. П. Чехова першої половини 1890-х років простежується різноманіття форм нарації, що засвідчують розвиток традицій філософсько-психологічної прози і пошук митцем нових оповідних стратегій.

Типовим для зрілої прози А. П. Чехова є оповідач, котрий розповідає власну історію і котрий є її безпосереднім учасником. Утім, на відміну від попередніх творів митця, образ такого типу оповідача поглиблюється за рахунок модерністських засобів (плину вражень, відчуттів, емоцій тощо). Серед них значну роль відіграють елементи імпресіонізму й символізму, що інтегровані в реалістично достовірну розповідь. У повістях «Жена» і «Дуэль» використовуються такі типи монологічної оповіді, як монолог-емоція, монолог-сповідь, монолог-рефлексія, монолог-характеристика, що відбивають внутрішні стани персонажів. У формах нарації акцентовано мотиви душевної хвороби, кохання без відповіді, нещасливого життя, самотності тощо. Зіставлення і нашарування різних оповідних позицій, що виявляється у повістях «Жена» і «Дуэль» А. П. Чехова, стає стильовою домінантою подальшої прози митця.

У повісті «Рассказ неизвестного человека» простежується поглиблення образу гомодієгетичного наратора, котрий поставлений вже не просто в центрі окремої події чи ситуації, а в центрі життєвої історії, значно протяжної у часі й просторі. Домінантами в наративній структурі повісті стають переживання, спогади, у яких ретроспективно представлено різні життєві колізії. Хвороба, про яку постійно говорить герой, стає провідним мотивом твору і набуває символічності - не тільки як фізична чи душевна хвороба героя, а як духовний стан суспільства. Твір тяжіє до романної форми за рахунок розширення ракурсів зображення, різних стильових шарів, кола героїв та їхніх життєвих історій, що розгортаються протягом значного проміжку часу. Точки зору автора і героя нерідко зближуються, але вони не тотожні між собою. Основна колізія твору ускладнена дихотомією «Я справжнє» - «Я вигадане», «Я автора» - «Я героя». У такий спосіб А. П. Чехов відтворює складний діалог, що відбувався в суспільстві й душі людини довкола онтологічних питань.

У повісті «Палата № 6» наявні наступні типи нараторів: аукторіальний, персональний і персоніфікований, а за іншими критеріями - гомодієгетичний і гетеродієгетичний оповідачі в різних наративних ситуаціях. За рахунок цього значно розширюється наративне поле художнього конфлікту, що є багатошаровим і відбувається в різних площинах (психологічній, філософській, соціальній, онтологічній). Причинно-наслідковий зв'язок подій порушується за рахунок введення численних спогадів, сновидінь, рефлексій нараторів.

Нелінійний художній час розгортається у вільному потоці думок і суджень. Поєднання і розбіжність різних точок зору дає змогу письменникові відтворити не тільки настрій і внутрішній стан людей свого покоління, а й загальний духовний стан суспільства. У цей період творчості письменника людина постає як духовний симптом доби.

У структурі образу чеховського наратора в повісті «Черный монах» виявлено біблійні архетипи світла і темряви, Бога і Диявола, вічного і тлінного, саду тощо. Образ Ковріна поставлено в центрі художнього конфлікту (генія і натовпу). Чорний чернець виступає як «двійник» Ковріна, за рахунок чого відбувається внутрішній діалог героя із самим собою щодо важливих філософських питань. Видіння, марення, сни, «потік свідомості» значно ускладнюють образ наратора в повісті «Черный монах», роблять його символічним утіленням роздумів автора про внутрішню сутність і призначення людини у світі. У повісті «Черный монах» взаємодіють елементи реалізму і модернізму (імпресіонізму, символізму).

Фабула повісті «Три года» охоплює незначний період, але сюжетно оповідь розгортається до великих масштабів - і за художнім часом, і за простором. Плин думок і переживань наратора позначений різними темпоральними відрізками («вечер», «полночь», «утро», «в конце девятого», «в первом часу», «было еще темно», «в один из февральских вечеров» і т.д.). Художній час здатний до розширення і ущільнення за рахунок його суб'єктивного переживання героєм, якого можна назвати «проблемним героєм у проблемній ситуації» (Д. Лукач).

У повісті розгортаються не тільки зовнішні, а передусім внутрішні конфлікти особистості, котра гостро переживає невідповідність сподівань та їх реалізації у світі. Перенесення конфлікту в сферу свідомості й підсвідомості героя увиразнюють такі художні засоби, як деталь, підтекст, пейзаж тощо. Довкола голосу героя-наратора сконцентровано інші «голоси» доби, що також відповідає романному мисленню.

Мотив хвороби, традиційний для цього періоду творчості А. П. Чехова, виявляється передусім у моральному стражданні персонажів, кожен із яких прагне виявити свій внутрішній стан у слові. Через слово (сказане, почуте, повторене, довірене і т.д.) чеховські персонажі досягають важкого самопізнання і самоусвідомлення.

Розділ 4. Пошуки нових наративних стратегій у повістях А. П. Чехова другої половини 1890-х років

4.1 Побутовий і буттєвий плани в повістях «Моя жизнь» і «Мужики»

Творчість А. П. Чехова засвідчує перехід від зрілого реалізму до модернізму. Розпочавши свій творчий шлях як гуморист, автор невеличких сцен й фейлетонів, А. П. Чехов поступово ставав майстром своєї справи, глибоко відчуваючи свій час й постійно шукаючи нові форми для його відображення. У наративних стратегіях письменника знайшли відбиток традиції російської класики й новітні засоби письма, що яскраво відображено в оповіданнях і повістях митця.

О. Чудаков й Г. Бердников в своїх науково-критичних працях зверталися до дослідження наративної структури творів письменника. Так, у роботі «Поетика Чехова» (1971) О. Чудакова виявлено особливості вираження авторської позиції в повісті «Моя жизнь» (1896) [152]. У монографії «Світ Чехова: виникнення й утвердження» (1986) науковець дослідив сюжет та фабулу, зовнішній та внутрішній світ персонажів митця [153]. У книзі «А. П. Чехов. Ідейні й творчі пошуки» (1984) Г. Бердникова розкрито проблематику й тематику творів А. П. Чехова «Дом с мезонином» (1896) і «Моя жизнь» (1896), висловлено роздуми щодо засобів характеристики героїв в оповіданнях та повістях письменника [17]. До аналізу наративних форм і типів повістей й оповідань А. П. Чехова зверталися також й інші дослідники творчості митця, зокрема В. Катаєв у роботі «Проза Чехова: проблеми інтерпретації» (1979) [52], А. Дерман у праці «Про майстерність Чехова» (1959) [34], В. Лінков у монографії «Художній світ прози А. П. Чехова» (1982) [73], В. Тюпа в монографії «Художність чеховського оповідання» (1989) [128] та ін. У монографіях і статтях дослідників проаналізовано тематичний спектр оповідань та повістей митця, а також розкрито мовну майстерність А. П. Чехова.

Наративна організація повісті «Моя жизнь» все ж таки не знайшла повного висвітлення в роботах літературознавців. О. Чудаков, Г. Бердников, В. Катаєв, В. Лінков, В. Тюпа, та інші виявили лише деякі аспекти наративної структури твору, зокрема способи розкриття авторської позиції [152; 153; 17; 52; 73; 128]. Разом з тим, складна наративна побудова повісті потребує більш детального розгляду, що й здійснено в даному підрозділі дисертації.

Повість «Моя жизнь» (1896) знаменує зрілий етап творчості А. П. Чехова, перехід від малих епічних форм до середніх, в яких основний акцент зроблено на емоційній атмосфері часу й зміні духовних станів героїв. Письменник поєднує два плани - побутовий і буттєвий. У побутовій площині зображено обивателів провінційного містечка, які живуть, працюють, мають свої проблеми та статки. Але, з іншого боку, митець укрупнює зображення життя провідного героя, його емоційний стан, стосунки з родиною, щасливі та сумні події його існування. Сюжетну основу твору складає доля Мисаїла Полознєва, котрий не слухає настанов батька й самостійно шукає своє місце в суспільстві.

Основні події твору розгортаються довкола головного героя - сина відомого архітектора міста. Наративну будову повісті визначає розповідь молодого чоловіка про події зі свого життя. Характерно, що на початку повісті митець не називає ім'я головного персонажа, герой розповідає про свої посади, батька, сестру та поради усіх рідних з приводу влаштування на роботу: «К великому огорчению моего отца, городского архитектора, я переменил девять должностей. Я служил по различным ведомствах, но все эти девять должностей были похожи одна на другую, как капли воды: я должен был сидеть, писать, выслушывать глупые или грубые замечания и ждать, когда меня уволят» [146, c. 192]. «Безособовість» героя, засвідчена на початку повісті відсутністю названого імені, акцентує основний конфлікт твору, що розгортається в душі Мисаїла Полознєва - боротьба людини за власне єство, за внутрішнє «Я». У цій боротьбі герой вступає у двобій не тільки з батьком, а й з усім оточуючим світом, з мертвотною атмосферою суспільства, де панують загальноприйняті правила й догми і де немає місця живому й творчому началу.

Ім'я персонажа читач дізнається тільки з його розповіді про батька: «Начать с того, что он назвал ее Клеопатрой (как меня назвал Мисаилом)» [146, c. 198]. Прийом віддзеркаленого зображення (коли персонаж змальовується крізь призму іншого персонажа) акцентує проблему нівеляції особистості, знищення людського «Я».

Переживання, спогади, розмови, що утворюють наративну структуру повісті, сприяють розкриттю долі центрального персонажа повісті. Водночас письменник знайомить читачів з різними героями, кожен з них має своє життя й свою долю: батько Мисаїла, сестра Клеопатра, Анюта Благово, Марія Вікторівна та ін. Батько Мисаїла - відомий і (на думку сина) «бездарний» архітектор. Він є авторитарною людиною, заощаджує кожну копійку й слідкує за кожним кроком доньки. Сестра Клеопатра не відчуває душевного спокою, не має близького друга й боїться залишити батька навіть на хвилину. Анюта Благово закохана в Мисаїла, але їхні долі ніколи не з'єднаються. Марія Вікторівна, ставши дружиною Мисаїла, не відчуває затишку й тепла, тому вона полишає його і повертається до своїх рідних.

Наскрізною проблемою повісті «Моя жизнь» є проблема «пристосування» людини до суспільства, утім, герой не може пристосуватися, вписатися в свій час, він постійно змінює місце роботи, не бажаючи бути продовжувачем батьківських та дідівських традицій. Розрив із сім'єю утілено в повісті поєднанням контрастних картин й діалогів, що розкривають непримиренність позицій. Протест Мисаїла обумовлений пошуком власного «Я», бажанням залишитися людиною в «мертвому» світі. Він мріє про фізичну «корисну» роботу, тому працює помічником маляра, службовцем на залізничній станції, займається землеробством у селі.

У повісті «Моя жизнь» виявилася своєрідність чеховських способів зображення характеру. Так, духовний світ Марії Вікторівни є збідненим, що втілено в наративних фокусах. Автор дає короткий опис зовнішності героїні: «миндалевидное выражение лица, миндальная улыбка, добрая, восторженная и деликатная особа» [146, c. 228]. Мовні ресурси героїні є вичерпаними, постійно повторюються роздуми про сім'ю й кохання. Автор використовує в мові Марії Вікторівни одноманітні висловлювання: «дорогая», «милая», «как приятно», «очаровательно».

Головною рисою у зображенні Анюти Благово є недосказанність і відсутність чітких обрисів. Її портрет не відображає закоханості героїні: «За сценой, в дверях стояла Анюта Благово, тоже в шляпке с темной вуалью <…> Так как она была высока ростом и хорошо сложена, то участие ее в живых картинах считалось обязательным, и когда она изображала какую-нибудь фею или Славу, то ее лицо горело от стыда» [146, с. 202]. У повісті подано портрет_опис Анюти Благово: «Иногда у могилы я застаю Анюту Благово <…>. А когда входим в город, Анюта Благово, волнуясь и краснея, прощается со мной и продолжает идти одна, солидная и суровая. И уже никто из встречных, глядя на нее, не мог подумать, что она только что шла рядом со мною и даже ласкала ребенка» [146, c. 280]. Автор відтворює напружений стан героїні використовуючи наступні слова: «не глядя», «сердито», «сухо», «отрывисто».

У центрі уваги письменника постає не вигнання героя, не проблема шлюбу, а духовна драма людського існування. Проте любовний конфлікт (лінії - Полознєв - Маша, Клеопатра - Благово) має вагоме значення для розкриття доль і характерів персонажів.

Напрочуд промовистим є той факт, що Мисаїл починає свій шлях з того, що фарбує стелі в церкві, тим він й закінчує кар'єру. Герой отримує задоволення від того, що фарбує стелі, приносячи користь людям: «Главным образом красили крыши <…>. Я жил теперь среди людей, для которых труд был обязателен и неизбежен <…>. В первое время все занимало меня, все было ново, точно я вновь родился. Я мог спать на земле, мог ходить босиком, мог стоять в толпе простого народа» [146, c. 216]. Одним із провідних мотивів повісті є мотив обов'язку, персонаж постійно відчуває себе потрібним у роботі, він не уявляє жодного дня без фізичної праці.

Життя Мисаїла зумовлене гострим конфліктом із існуючим порядком. Він звертається до фізичної праці тому, що вважає цей труд справедливим на відміну від інших, «благородних», видів праці, прийнятих у його колі. Вчинки Мисаїла є викликом суспільству, батькові та обивателям.

Повість «Моя жизнь» А. П. Чехова тяжіє до романної форми і за змістом, і за наративною будовою. Зовсім несподівано Мисаїл знаходить близьку для себе людину - доньку інженера Марію Вікторівну, а його сестра - лікаря Благово. Молода, гарна, світська жінка Марія не змогла знайти душевного спокою поруч із Мисаїлом в селі, де вони оселилися. Якщо Мисаїл поступово звикав до селянського життя, то Марія пройнялася співчуттям до неосвічених і злих мужиків. Розрив Марії із Мисаїлом зумовлений не лише особистими стосунками між героями, а й умовами того життя, які вони так і не могли змінити.

Лікар Благово є одним із найкращих людей містечка. Розумний і досвідчений чоловік, він став справжнім героєм з погляду сестри Мисаїла, котра вбачала в ньому душевний порятунок. Але, як із сумом констатує А. П. Чехов, навіть найкращі люди роблять ганебні вчинки. Володимир Благово полишає сестру Мисаїла, виїздить за кордон, не цікавлячись долею вагітної та смертельно хворої дружини. Роман лікаря Благово з Клеопатрою закінчується трагічно, як і роман Мисаїла з Марією. Прийом паралельного зображення доль героїв підкреслює не тільки трагедію однієї людини, а й загальну трагедію світу.

Кульмінаційним моментом повісті є момент прозріння Мисаїла, усвідомлення ним свого пережитого життя, а також життя своєї сестри та батька, усвідомлення власних вчинків та бажань. Він розуміє, що залишається наодинці зі своїм горем, його ніхто не підтримує, сестра помирає, батько відмовляється від нього та онуки. Наратор перекладає всю відповідальність на Мисаїла, котрий виховує свою племінницю, приймаючи на себе обов'язок продовження роду.

Розв'язкою твору «Моя жизнь» є зустріч Мисаїла та Анюти Благово на цвинтарі, куди вони часто приходять до Клеопатри. Вони разом йдуть додому, розмовляють, пестять малесеньку дівчинку. Фінал повісті - відкритий, оскільки невідомою є доля Анюти Благово й Мисаїла, невідомою є і доля батька Мисаїла. Можливо, дороги Анюти Благово та Мисаїла перетнуться й вони будуть щасливими, але впевненості в цьому немає, адже життя сумне, така є авторська позиція.

У наративній структурі повісті точки зору автора й героя максимально зближені, інколи вони збігаються. Митець змальовує картину життя героя, висловлює його судження, інколи стаючи на його позицію. У повісті простежується тотожність точок зору героя та автора в окремих аспектах (пошук власного «Я», смислу існування, розрив із мертвим середовищем тощо). Утім, герой і автор різняться в ставленні до самих засад життя. Мисаїл упевнений, що фізична праця надасть смисл його існуванню. Водночас автор мудріший за свого героя, він розуміє, що питання не в тім, якою працею займатися, а в тому, як жити, як наповнити своє життя високим смислом.

Монологічні репліки є важливими складовими для передачі внутрішнього й соціального стану, думок персонажів: « - Прошло лето… - говорила Маша. - Теперь мы с тобою можем подвести итоги. Мы много работали, много думали, мы стали лучше от этого, - честь нам и слава, - мы преуспели в личном совершенстве; но эти наши успехи имели ли заметное влияние на окружающую жизнь, принесли ли пользу, хотя кому-нибудь? Нет. Невежество, физическая грязь, пьянство <…> - все осталось, как и было» [146, c. 259]. Інтерпозитивні ремарки уточнюють суть висловлювання або акцентують внутрішній стан персонажа.

Мова персонажів є індивідуалізованою за рахунок відповідної лексики. Маляр Редька користується порівняннями, які пов'язані з його професією (професіоналізми): «Душа у праведного - олифа светлая, а у грешнего - смола газовая» [146, с. 216]. У творі використано лексему «изрекать». Звернімо увагу на те, що наратор не використовує таких слів, як «сказать», «молвить», «шептать», «объяснить». Слово «изрекать» має смислове й стилістичне забарвлення - сурової правди в словах майстра Редьки: «Тощий, бледный, страшный Редька закрыл глаза и изрек тоном философа: «Тля ест траву, ржа - железо, а лжа - душу»» [146, с. 216].

Велике значення в портретних замальовках відведено синонімам і антонімам. Портрети можуть викликати асоціативний або контрастний зв'язок: «…у нее были прекрасные темные глаза, бледный, очень нежный цвет лица» [146, с. 227].

Ритм чеховської фрази нерідко стає засобом психологізму: «Я вставал рано, с рассветом, и тотчас же принимался за какую-нибудь работу. Я починял телеги, проводил в саду дорожки, копал гряды, красил крышу на доме. Когда пришло время сеять овес, я пробовал доить, скородить, сеять», - так повістує про себе й сільську роботу головний герой повісті [146, с. 244].

Вставний вислів «ничто не проходит» дає змогу зрозуміти сутність життя героя, його здатність до рефлексії. Мисаїл Полознєв упевнений у тому, що всі вчинки мають сенс для життя: «Я верю, что ничто не проходит бесследно и что каждый малейший шаг наш имеет значение для настоящей и будущей жизни» [146, c. 279]. Прислів'я, «что посеешь, то и пожнешь», сказане батьком Мисаїла, розкриває життєву мудрість персонажа [146, c. 193]. Архітектор переконаний у тому, що все життя прожив для дітей, допомагав їм, а донька і Мисаїл не були йому вдячні за це. Прислів'я має символічний характер, оскільки батько посіяв зло, користь, нерозуміння та неповагу до дітей. Будучи літньою людиною, він так і не зрозумів своєї провини перед дітьми.

Мисаїла ще в дитинстві прозвали «маленькою користю», так само продовжують дражнити, коли він став уже дорослою людиною. Автор не випадково так називає свого героя, адже розповідь про життя Мисаїла - це повість про «маленьку користь» [17].

Велику роль у формуванні наративної структури твору відіграють позасюжетні елементи (пейзажні замальовки, ліричні відступи, вставні висловлювання та ін.), які начебто не впливають на рух основної подієвої лінії, але разом з тим вони утворюють поліфонізм відносно голосу героя-розповідача й голосу автора. Позасюжетні елементи допомагають розкрити внутрішній стан персонажів на фоні буденного життя.

Внутрішній світ людини в зображенні А. П. Чехова тісно пов'язаний із зовнішнім. Наскрізним контрастом повісті є життя Мисаїла без втручання батька й те життя, яке хотіло нав'язати йому суспільство в особі найріднішої людини. Контраст сприяє розвитку сюжету, розкриває сутність життя Мисаїла та його взаємовідносини з близькими людьми.

У повісті домінує гомодієгетичний тип оповіді (від першої особи), основу твору складає розповідь героя про своє життя з дитинства до старості. У творі також використовуються діалоги, вставні епізоди, окремі думки персонажів. Сюжет подано через інтерпретацію Мисаїла, а також Клеопатри, батька, Марії, Анюти Благово, Редьки та ін. Структура повісті сприяє розкриттю глибини почуттів героя, його внутрішнього стану.

У наративній структурі твору закладена опозиція часу: «теперішнє» й «минуле»: «Прежде, когда я был помоложе, мои родные и знакомые знали, что со мною делать: одни советовали мне поступить в вольноопределяющиеся, другие - в аптеку, третьи - в телеграф; теперь же, когда мне минуло двадцать пять и показалась даже седина в висках, и когда я побывал уже и вольноопределяющихся, и в фармацевтах, и на телеграфе <…>. Я постарел, стал молчалив, суров, строг, редко смеюсь <…> нагоняю на ребят скуку своими бесполезными наставлениями» [146, c. 192; c. 279]. Опозиція часу спрямована на розкриття зміни в емоційному стані наратора й глибше - в його світовідчутті. Час у повісті відіграє вагому роль, оскільки слугує для розкриття змін душевного стану героя та його життєвих подій.

Назва повісті «Моя жизнь» пов'язана зі змістом твору, характером головного героя-розповідача та центральними проблемами повісті. Слово «життя» є ключовим у повісті, воно має різне семантичне навантаження, оскільки кожний персонаж має своє життя. У повісті А. П. Чехова слово «життя» відображає прагнення людини зробити своє життя кращим, осягнути його вершини й пізнати сутність.

У повісті «Моя жизнь» оповідь ведеться в минулому часі, хоча час точно не вказано. У тексті часові відрізки втілюють рух часу: «минуты две», «в первом часу», «в семь часов вечера» та ін. Також часові відрізки мають на меті конкретизувати дії героїв, їхні індивідуальні моменти життя: «в этот вечер», «после чаю», «через две недели», «каждый вечер» та ін. Варто зазначити, що автор вказує вік своїх персонажів, вказуючи на приналежність до одного покоління: «Мисаилу - 25, Клеопатре - 26, Маше - 25». Автор змальовує й природні часові відрізки: «майские сумерки», «дождливая грозная темная осень». Саме такі описи показують руйнування відносин між Мисаїлом й Машею.

Отже, повість відобразила життєву драму не лише одного персонажа, а всього суспільства, де немає правди, справедливості та чистоти почуттів. Митець був новатором у розробці нового типу оповіді, де розповідач максимально зближується з автором й водночас вступає із ним в діалог. Використання різних форм нарації (прийом віддзеркаленого зображення, паралельної оповіді, поєднання різних точок зору та ін.) призвело до оновлення жанру повісті й вироблення романних стратегій у творчості А. П. Чехова.

У повісті «Мужики» початок й кінець оповіді відзначені схожими хронологічними віхами: «приехали» - «уехали». Лакей Микола Чикильдєєв, його дружина Ольга й донька Саша приїжджають на батьківщину до рідні, спостерігають особливості народного життя, згодом Микола помирає, а Ольга з донькою повертається назад до Москви. Смерті Миколи у творі приділено лише кілька рядків авторського повістування: «Выкрест поставил двенадцать банок и потом еще двенадцать, напился чаю и уехал. Николай стал дрожать; лицо у него осунулось и, как говорили бабы, сжалось в кулачок; пальцы посинели <…>. К вечеру он затосковал; просил, чтобы его положили на пол, просил, чтобы портной не курил, потом затих под тулупом и к утру умер» [146, с. 310]. У лаконічності зображення події приховано глибокий підтекст - трагізм буденного життя.

Повість «Мужики» є драматичною в плані зображення людських доль і настроїв: хвороба Миколи, біднота селян, безвихідне становище Ольги й Саші.

Основну увагу автора зосереджено на житті мужиків: вони п'ють, лаються, приймають ікону в селі, хвилюються з приводу пожежі, слухають дитячі історії і т.д. Послідовності у викладі цих фактів немає. У такий спосіб А. П. Чехов змальовує життя як воно є, у його спонтанності й повсякденності.

Мужики не люблять своєї роботи, вона їх обтяжує. Опис села і його життя навіює жах на читача. Від непосильної роботи й тяжкого існування немає спокою й вночі: «В избе всегда плохо спали; каждому мешало спать что-нибудь неотвязчивое, назойливое: старику - боль в спине, бабке - заботы и злость, Марье - страх, детям - чесотка и голод» [146, с. 301].

Одним із провідних мотивів повісті є мотив суму селян за рідною домівкою, за омріяним минулим, бо в теперішньому світі жити просто неможливо: «В воспоминаниях детства родное гнездо представлялось ему светлым, уютным, удобным» [146, с. 281]. У цьому фрагменті закладено також протиріччя між явним і неявним світами (прийом контрасту): «…теперь же, войдя в избу, он даже испугался: так было темно, тесно и нечисто» [146, с. 281]. У повісті тісно переплетені мотиви смутку, бідності, безвиході, втрати сенсу життя.

Є. Добін у монографії «Мистецтво деталі» (1975) слушно відзначив, що опис пожежі поєднує оповідну структуру твору [37]. Ми цілком погоджуємося із цим твердженням, яке розкриває особливість чеховського індивідуального стилю пізнього періоду. Зокрема, А. П. Чехов увів у художню прозу такий прийом, як зміна планів, тобто зображення від загального до індивідуального, потім - до масштабного й власне - до конкретної деталі: «На одной из крайних изб, на соломенной крыше стоял огненный, в сажень вышиною, столб, который клубился и сыпал от себя во все стороны искры, точно фонтан бил. И тотчас же загорелась вся крыша ярким пламенем и послышался треск огня» [146, с. 294]. Далі наратор описує людей на фоні пожежі, що значно посилює драматизм оповіді: «Те, которые бежали снизу, все запыхались, не могли говорить от дрожи, толкались, падали и, с непривычки к яркому свету, плохо видели и не узнавали друг друга» [146, с. 295]. Потім слідує кульмінаційний момент: «Было страшно. Особенно было страшно то, что над огнем, в дыму, летали голуби и в трактире, где еще не знали о пожаре, продолжали петь и играть на гармонике…» [146, с. 295].

Ключові слова опису пожежі («красные овцы», «розовые голуби», «звон острый и колючий») створюють жахливу картину лиха: «Ольга, вся в свету, задыхаясь, глядя с ужасом на красных овец и на розовых голубей, летавших в дыму, бегала то вниз, то наверх» [146, с. 296]. Іншою, не менш значущою, деталлю в повісті є зовнішність лакея Миколи Чикильдєєва: «У него онемели ноги и изменилась походка, так что однажды, идя по коридору, он споткнулся и упал вместе с подносом, на котором была ветчина с горошком» [146, с. 281]. Наратор акцентує стан бідності, знесилення, втоми.

Варто звернути увагу й на таку виразну деталь у повісті «Мужики», як самовар. Автор змальовує його не лише як матеріальну втрату, а і як моральне приниження мужиків. Без самовару в сім'ї немає господарства, відчуття сімейної стабільності, родинного затишку: «Без самовара в избе Чикильдеевых стало совсем скучно. Было что-то унизительное в этом лишении, оскорбительное, точно у избы вдруг отняли ее честь» [146, с. 304].

Кожна прикмета, річ, подія у повісті «Мужики» є не тільки конкретно-реальною, а й психологічною, оскільки вказує на внутрішній стан персонажа, його думки, почуття, настрої: «…брань слышалась непрерывно <…> громче и дольше всех бранились старики, которым пора уже умирать», - так описує наратор головних героїв повісті [146, с. 285]. Старець Чикильдєєв є «мужиком», «пьющим ругателем», але його змальовано в певній мірі людяним й милосердним: «старик чувствуя себя виноватым, сидел в углу понуро и молчал»; «…закашлялся и засуетился, чтобы дать внучке гостинца, но ничего не нашел и только махнул рукой» [146, с. 289]. Зовнішність маленької дівчинки Саші подано теж у драматичному плані, адже її психологічний портрет відображає всю трагедію її життя, картину бідності, лиха й смерті: «…ей уже минуло десять лет, но она была мала ростом, очень худа, и на вид ей можно было дать лет семь, не больше. Среди других девочек <…> она казалась забавною, точно это был зверек, которого поймали в поле и принесли в избу» [146, с. 289]. Набожна Ольга читає Євангеліє й при слові «дондеже» не втримується від сліз. Смисл даного слова є ключовим для розуміння загального трагізму.

Природа в повісті «Мужики» А. П. Чехова олюднена, вона насичена ліричними медитаціями, роздумами, переживаннями: «Какое прекрасное утро! И, вероятно, какая была бы прекрасная жизнь на этом свете, если бы не нужда, ужасная безысходная нужда, от которой нигде не спрячешься» [146, с. 287]; «Николай и Ольга видели, как заходило сонце, как небо, золотое и багровое, отражалось в реке, в окнах храма и во всем воздухе» [146, с. 282]. Ліризм художньої прози письменника багато в чому залежить від фокусу нарації, у якому зроблено акцент не на події, а на її відчутті, емоційному стані.

Вагому роль у повісті відіграють описи внутрішніх станів персонажів: «Николай, который не спал всю ночь, слез с печи. Он достал из зеленого сундучка свой фрак, надел его и, подойдя к окну, погладил рукава, подержался за фалдочки - и улыбнулся. Потом осторожно снял фрак, спрятал в сундук и опять лег» [146, с. 301]. Зображення Миколи є багатозначним, в ньому переплітаються спогади про Москву, смуток за тими часами, думка про те, що його «справжнє» життя скінчилося. Душевний стан героя відображено за допомогою форм підтексту: «Ольга в последний раз помолилась на церковь, думая о своем муже, и не заплакала, только лицо у нее поморщилось и стало некрасивым, как у старухи» [146, с. 311].

Ритмомелодика чеховської фрази в повісті є важливим засобом розкриття внутрішнього стану героїв: «То курган, то ряд телеграфных столбов, которые друг за другом идут неизвестно куда, исчезая на горизонте, и проволоки гудят таинственно; то виден вдали хуторок, весь в зелени, потягивает от него влагой и коноплей, и кажется почему-то, что там живут счастливо люди» [146, с. 312]; «Ей было жаль расставаться с деревней и с мужиками <…>. В течение лета и зимы бывали такие часы и дни, когда казалось,что эти люди живут хуже скотов, жить с ними страшно; они грубы, не честны, грязны, не трезвы, живут не согласно, постоянно ссорятся, потому что не уважают, боятся и подозревают друг друга…», - так митець описує життя людей очима головної героїні [146, с. 311].

Мова А. П. Чехова лаконічна, характеризується добірністю синтаксичних конструкцій, переважно з використанням простих або складносурядних речень, в повісті не використано ускладнених конструкцій й словосполучень: «Она увидела девочек, бросила палку, подняла хворостину и, схвативши Сашу за шею пальцами, сухими и твердыми, как рогульки, стала ее сечь» [146, с. 292]; «В начале апреля стояли теплые дни и морозные ночи, зима не уступала, но один теплый денек пересилил наконец - и потекли ручьи, запели птицы» [146, с. 310]. Манера оповіді є драматичною, а не описовою: «Когда Ольга в последний раз помолилась на церковь, она не заплакала, только лицо у нее поморщилось и стало некрасивым, как у старухи» [146, с. 311]. Вживання предикативних речень у мові персонажів сприяє вираженню станів героя й акцентуації авторського голосу. Безособові й номінативні речення є важливими складниками наративної структури повісті «Мужики»: «Стали ложиться спать» [146, с. 285]; «Восходило солнце» [146, с. 287]; «Было прохладно» [146, с. 286]; «Пожар! Пожар! <...> Горим!» [146, с. 294]; «Было страшно» [146, с. 295]; «Ложились спать молча» [146, с. 300]; «Уже темнело» [146, с. 304] тощо.

Вставні слова у творі А. П. Чехова виконують наступні функції: створюють колорит часу, який зображено в повісті; відображають негативне або позитивне ставлення автора до героя чи події; позначають просторові характеристики; виявляють комічні, сатиричні й трагічні сцени із життя персонажів; атмосферу неприязні чи відчуження; створюють ефект «миттєвого» опису: «Видимо, сознавая себя страшным и довольным этим, Кирьяк схватил Марью за руку, потащил ее к двери и зарычал зверем, чтобы казаться еще страшнее, но в это время вдруг увидел гостей и остановился» [146, с. 285]; «И, вероятно, какая была бы прекрасная жизнь на этом свете, если бы не нужда, ужасная, безысходная нужда…» [146, с. 287]; «Она, по-видимому, еще не совсем очнулась от сна и теперь просыпалась на ходу» [146, с. 302]; «Видимо, его забавляло, что он - староста, и нравилось сознание власти, которую он иначе не умел проявлять, как строгостью» [146, с. 302].

Авторський ліризм виражається за допомогою синтаксично окличних речень, синтаксичних фігур мовчань, вигуків. Вигуки виконують наступні функції: інформаційну, символічну, мотивну, стилістичну, експресивну. Вони передають емоційний стан героя, опис природи, зовнішності: «Около избы десятского забили в чугунную доску. Бем, бем, бем … понеслось по воздуху, и от этого частого, неугомонного звона щемило за сердце и становилось холодно» [146, с. 295]. Вигуки «бем», «бем», «бем» символізують й передають стан села і його мешканців у момент пожежі. Або: «В церкви Бог живет. У людей горят лампы да свечи, а у бога лампадки красненькие, зелененькие, синенькие, как глазочки. Ночью Бог ходит по церкви, и с ним пресвятая богородица и Николай-угодничек - туп, туп, туп…» [146, с. 291]. Вигуки «туп», «туп», «туп» передають внутрішній стан маленької дівчинки, яка дитячими словами розповідає про церкву та її уклад.

Вагому роль у творі відведено ліризованим відступам, що засвідчує художній синтез родів і жанрів. Так, дев'ятий розділ починається наступними словами: «О, какая суровая, какая длинная зима!» [146, с. 310]; потім автор продовжує оповідь в епічному стилі: «Уже с Рождества не было своего хлеба и муку покупали, Кирьяк, живший теперь дома, шумел по вечерам, наводя ужас на всех, а по утрам мучился от головной боли и стыда…» [146, с. 310]. Дуже часто в повісті «Мужики» А. П. Чехов використовує прийом вторгнення ліризму в епічну оповідь з метою ввести особисту думку, здійснити узагальнення.

Простота різних форм мовлення у повісті відображає сприйняття нараторами мужицького життя. У багатьох точках зору на реальний об'єкт художньої оповіді поєднано реальне і бажане. Наприклад: «Через реку были положены шаткие бревенчатые лавы, и как раз под ними, в чистой, прозрачной воде, ходили стаи широколобых голавлей. На зеленых кустах, которые смотрелись в воду, сверкала роса. Повеяло теплотой, стало отрадно. Какое прекрасное утро! И, вероятно, какая была бы прекрасная жизнь на этом свете, если бы не нужда, ужасная, безысходная нужда…» [146, с. 287]; «Ложились спать молча; и старики, потревоженные рассказами, взволнованные, думали о том, как хороша молодость, после которой, какая бы она ни была, остается в воспоминаниях одно только живое, радостное, трогательное, и как страшна, холодна эта смерть, которая не за горами…! [146, с. 300].