Форми нарації в повістях А.П. Чехова: типологія і поетика

« - Вы, вероятно, уже забыли про свое письмо. А я берегу его. Ваше тогдашнее настроение я понимаю и, признаться, уважаю это письмо» [145, с. 212].

Монологічна репліка індивідуалізує мову персонажів, оскільки відображає їхні почуття, погляди, настрої. Звертання, вставні слова, окличні речення є основою монологічних реплік [162, с. 19].

Вставні слова у творі А. П. Чехова виконують позитивну або негативну оцінку висловлювання; вказують на ймовірність події чи певного висловлювання; використовуються на позначення комічних, сатиричних, трагічних сцен; для позначення атмосфери неприязні чи відчуження; створюють ефект «миттєвого» опису: «Я не крал, но мною овладело такое чувство, как будто я украл и меня поймали» [145, с. 161]; «Теперешняя наша горничная, правда, толста и, быть может, имеет слабость к перчаткам и платкам, но зато она вполне прилична» [145, с. 162]; «После этого Зинаида Федоровна ни за чем уже не обращалась к ней и, видимо, старалась обходиться без ее услуг» [145, с. 161]; «Стало быть, если службу и карты я предпочитаю этим идеям, то, вероятно, имею на то основание» [145, с. 166]; «Я читал это письмо, а Соня сидела на столе и смотрела на меня внимательно, не мигая, как будто знала, что решается ее участь» [145, с. 213].

Важливу роль в оповідній структурі повісті «Рассказ неизвестного человека» утворюють ускладнені конструкції: «Она рассказала, что муж давно уже подозревал ее, но избегал объяснений; очень часто бывали ссоры, и обыкновенно в самый разгар их он внезапно умолкал и уходил к себе в кабинет, чтобы вдруг в запыльчивости не высказать своих подозрений и чтобы она сама не начала обьяснять» [145, с. 152]; безособові речення: «Прошло в молчании еще несколько длинных минут» [145, с. 164]; незакінчені висловлювання героїв: «Хочется играть видную, самостоятельную, благородную роль, хочется делать историю, чтобы те же поколения не имели права сказать про каждого из нас: то ли было ничтожество, или еще хуже того…» [145, с. 213].

Основною сферою вживання предикативних речень є мова персонажів. Безособові речення увиразнюють стани героя - ейфорії, афекту, замріяності: «Мне страшно хочется жить, хочется, чтобы наша жизнь была свята, высока и торжественна» [145, с. 213].

Велику роль відведено портрету-характеристиці, який також формує оповідну структуру повісті: «Наружность у Орлова была петербургская: узкие плечи, длинная талия, впалые виски, глаза неопределенного цвета и скудная, тускло окрашенная растительность на голове, бороде и устах…» [145, с. 140]. Психологічний портрет крізь сприйняття наратора надає кометар до життя головної героїні: «На ее бледном, сильно похудевшем лице не было уже и следа слез, и выражение было другое <…>; фигура у нее стала как будто мельче, в движениях, в походке, в ее лице я заметил излишнюю нервность, порывистость» [145, c. 196].

Назва повісті «Рассказ неизвестного человека» пов'язана зі змістом твору, характером головного героя-розповідача та центральними проблемами повісті. У повісті А. П. Чехова «невідома людина» - це людина, яка не знайшла реалізації й смислу в житті, не досягла своїх очікувань і сподівань.

Отже, «Рассказ неизвестного человека» А. П. Чехова розкриває життєву драму не лише окремого героя, а й усього суспільства. У повісті автор максимально зближується з героєм-розповідачем, він ніби сам стає дійовою особою твору. Різні способи форм нарації (діалоги, прийом віддзеркалення, паралельної оповіді, поєднання різних точок зору, уведення всезнаючого автора та ін.) засвідчують розвиток романних стратегій у творчості А. П. Чехова.

3.3 Типи нараторів та їхні позиції в повісті «Палата № 6»

А. П. Чехов написав повість «Палата № 6» в 1892 році.

Науковці й критики досить детально висвітлили історію створення, тематику, проблематику, особливості образної системи твору А. П. Чехова. Питання ж наративної будови повісті «Палата № 6», типи та форми нарації залишилися на периферії наукових досліджень. Отже, наративна структура твору, мовні характеристики персонажів і типи нарації є предметом розгляду в даному підрозділі.

Уже сучасники письменника відзначили велике враження, яке повість справила на суспільство. Так, М. М. Єжов повідомляв А. П. Чехову: «Ваша «Палата № 6» выставлена всюду. Даже у нас на Плющихе и на Арбате в писчебумажных магазинах есть. Вот как Вас расхватывают» [66, c. 45].

Один із сучасних дослідників творчості А. П. Чехова О. В. Кубасов пише: ««Палата № 6» отнюдь не исключение в творчестве Чехова. Исследователи привыкли отыскивать только тематические «последствия» его пребывания на Сахалине, поэтому, вынужденно, обращаются к одним и тем же рассказам: «Гусев», «В ссылке», «Страх» и др. Между тем, даже в последнем по хронологии рассказе «Невеста» можно обнаружить рефлексы от «Палаты № 6»» [66, с. 55].

М. Меньшиков у праці «Антон Чехов и его критик Михаил Меньшиков» (2005) назвав повість «Палата № 6» «горькой драмой», «заслуживающей не только прочтения, но и глубокого, внимательного изучения» [6, с. 259]. Дослідник так схарактеризував суспільство в цілому й головного персонажа повісті: «Этому городскому обществу недоставало того же, чего и Андрею Ефимычу: деятельной, работающей совести, нравственной культуры. Если бы человек упал в реку, то окружающие догадались бы, что он погибает, и бросились бы спасать; но если человек попадет в палату № 6, откуда нет выхода, - ни Андрей Ефимыч, ни местное образованное общество не догадываются, что тут тоже гибель, что долг велит спасать погибающего. Совесть спит; чтобы разбудить ее, нужно, чтобы вас сочли за сумасшедшего, чтобы сторож Никита ударил вас кулаком в лицо!» [6, с. 260].

Повість «Палата № 6» посідає чільне місце в творчості митця. Поїздка на о. Сахалін, історичні події спонукали письменника на написання твору. Подорож на о. Сахалін зумовила посилення інтересу письменника до реальної дійсності, людських відносин, а також дала змогу розгледіти основні моменти каторжного, трагічного життя [174]. «Палата № 6» стала певним викликом проти безвихідного становища, ницості, безнадії та деспотії у Росії.

У повісті досить чітко й детально описано провінційне містечко, в якому й знаходиться палата № 6. Лише побіжно автор знайомить читача із квартирою лікаря Рагіна, вводить у поштове відділення, де працює Михайло Авер'янович. Основу опису становлять лише лікарня та окрема палата, а також будинок головного героя повісті. Вони стають неначе маленькою моделлю світу.

Кожна прикмета є реально-психологічною, вказуючи на внутрішній стан персонажа, його думки, почуття, настрої та ін. Невпорядкована домашня й службова повсякденність в існуванні Рагіна характеризує не лише сумне провінційне життя і «неохайність» героя, а також його невлаштованість і беззахисність у світі.

Наскрізними у повісті є проблеми духовної «бідності» людства, насильства та влади. Вони виявляються впродовж всієї повісті «Палата № 6». Люди одне одного ненавидять, не розуміють, вони приречені на утримування в палаті № 6. Спочатку автор змальовує п'ятьох божевільно хворих, а в кінці повісті до них приєднується і лікар Андрій Єфимович Рагін. Митець детально змальовує хворих, описуючи зовнішність, колишнє місце служби та манеру поведінки. Проблема насильства та влади над людьми виявляється в образі сторожа Микити, котрий дозволяє собі знущатися над хворими, бити й пригнічувати їх. У його владі вся палата № 6, увесь світ і життя людей, таким чином, опинилися в руках ницого та владного Микити.

Образ палати № 6 можна порівняти з образом в'язниці. Повість починається з опису флігеля, де знаходяться душевно хворі люди. Почуття страху, безнадії, жорстокості, насильства та влади над людьми навіює опис флігеля, а також сторожа Микити. Хворі схожі на ув'язненених, а сама лікарня - на в'язницю.

Наскрізним у повісті є мотив хвороби, який виявляється як у фізичному, так і в психічному стражданні. Автор змалював образ лікаря, котрий також потрапляє в палату № 6 до божевільно хворих. Митець створив вражаючий образ «хворого» суспільства, що поглинуло всі аспекти життєдіяльності. Колись змальовані персонажі здобули освіту, обіймали посади. Герої обізнані й начитані. Прикладом освіченої людини можна назвати Івана Громова, який, опинившись в палаті № 6, розмірковує над складними життєвими питаннями. Лікар Рагін говорить про Громова: «Если бы вы знали, друг мой, как мне поднадоели общее бездарность, бездумность, тупость и с какой радостью я каждый раз разговариваю с вами. Вы умный человек и я наслаждаюсь вами» [145, с. 97]. Рагін розуміє, що Громов є найрозумнішою людиною містечка.

Повість починається з експозиції: читач знайомиться з лікарнею та її хворими. Зав'язкою твору є детальний опис життя лікаря Рагіна, у якому розкривається його світогляд. Кульмінаційним моментом можна вважати ув'язнення Андрія Єфимовича до лікарні. Розв'язкою повісті стає смерть Рагіна. Повість побудовано за принципом послідовності та хронологічності, кожна подія пов'язана з попередньою, а також вказує на розвиток наступної.

Зовнішній конфлікт повісті представлений філософією лікаря Рагіна, що стикається із реальними обставинами в палаті № 6. Внутрішню інтригу твору закладено у відносинах між особистістю та суспільством (Громов і місто).

Подієву основу повісті складає життя лікаря Рагіна. Довкола головного персонажа розгортаються головні колізії твору. Повість А. П. Чехова відобразила не лише драму життя окремої людини, а й процес складного самопізнання мислячих людей, гостре відчуття невдоволеності ідейним покликанням свого покоління, насильство над людьми, безвихідне становище особистості. Філософські сентенції й політичні концепції допомагають розкрити драматичний конфлікт твору.

У повісті часові та просторові межі не збігаються. А. П. Чехов виводить читача з палати із спокійного, тихого містечка до прекрасних краєвидів Росії. Однак все ж таки читач постійно відчуває зв'язок часу із простором. Цей зв'язок може виникати стихійно в картинах життя героїв, у їхніх долях. Так, думки Громова спрямовані на минуле, дитинство, юність.

У повісті діють багато персонажів, як головних, так і другорядних зі своїми життєвими долями. Основна колізія розгортається навколо двох головних персонажів - Рагіна і Громова. Лікар Рагін є самотнім, замкнутим чоловіком, котрий знаходить розраду в спілкуванні з Громовим. Івана Громова змальовано розумним, освіченим, але разом з тим він уособлює безнадію та зневіру в завтрашнє майбутнє. Він є уособленням духовного стану всієї Росії.

Наративну структуру твору складає оповідь сторонньої особи, свідка усіх зображуваних подій. Наратор є головним суб'єктом повісті, він є імпліцитним, ведучи позаособистісну оповідь, тобто від 3-ої особи. У наративі від третьої особи авторська суб'єктивність можлива, але обмежена ліричними відступами, сновидіннями, внутрішніми монологами та ін. У повісті переважає об'єктивний показ, тобто нарація від третьої особи. Свідок переказує події із життя головних персонажів, він розуміє їхні позиції та поведінку, може проникати в глибини їхньої свідомості. Повість за наративною структурою є лінійною, оскільки події змальовано хронологічно, від минулого до теперішнього, розвиток нарації зводиться до розвитку подій. Порядок оповіді визначає причинно-наслідкова зумовленість подій.

Діалоги, внутрішні монологи, вставні епізоди відіграють особливу роль в утворенні наративної структури повісті: тривалі бесіди Рагіна та Громова, лист до Рагіна, до поштмейстера, роздуми лікаря про смисл життя, внутрішні монологи. Спочатку розмова Рагіна та Громова побудована на формах заперечення та непорозуміння, але потім вона переростає в цікавий діалог, де вони розуміють одне одного: «Какой приятный молодой человек! - думал Андрей Ефимыч, идя к себе на квартиру. - За все время, пока я тут живу, это, кажется, первый, с которым можно поговорить. Он умеет рассуждать и интересуется именно тем, чем нужно», - так характеризує Громова лікар [145, c. 98].

Форми суперечки й нерозуміння в наративній структурі повісті «Палата № 6» акцентують не тільки внутрішній неспокій і моральну неврівноваженість людини, а й розрив духовних зв'язків між людьми. Образ Громова втілює загальну атмосферу того часу, невдоволеність життям, хвилювання за себе й людей.

Свободу наративної позиції чеховського наратора забезпечують вільний потік думок, незалежність від стереотипів та ідеологічних догм, рефлексії та медитації, які містять в собі елементи філософських суджень. Філософські роздуми є різними й водночас дискусійними, вони стосуються смислу життя людей, суспільства, науки та ін. Дискусії лікаря й хворого спрямовані на з'ясування істини й справедливості в стосунках між людьми. Психологія примирення призвела Рагіна до хвороби, а потім до смерті. Філософія життя різна у Рагіна й у Громова: Рагін живе мріями, уявним світом, а думки Громова спрямовані на реальний світ. А. П. Чехов розкрив перед читачем душу персонажа, котрий зневірився в прожитому житті: «Молодой человек просит совета, что делать, как жить; прежде чем ответить, другой бы задумался, а тут уж готов ответ: стремись к уразумению или к истинному благу <…>. Нас держат здесь за решеткой, гноят, истязуют, но это прекрасно и разумно, потому что между этой палатой и теплым, уютным кабинетом нет никакой разницы» [145, с. 103].

У творі поєднано точки зору різних людей: лікаря Рагіна, Громова, Микити, поштмейстера та ін. Поєднання та розбіжність поглядів дає змогу зрозуміти не тільки настрій та психологічний стан героїв повісті, а й загальну картину життя. У повісті поєднано суб'єктивну і об'єктивну види нарації. Об'єктивний тип оповіді представлений наратором, який викладає основні факти. Суб'єктивна нарація характерна тим, що події викладено головними героями, їхні помисли та враження також належать до неї. Розмови персонажів характеризуються стрімкою зміною емоційних станів - надія, очікування, радість, відчай, безнадія, сором і т.д.: «Я служу вредному делу и получаю жалованье от людей, которых обманываю; я не честен. Но ведь сам по себе я ничто, я только частица необходимого социального зла: все уездные чиновники вредны и даром получают жалованье» [145, с. 92].

Час у повісті відіграє важливу роль, оскільки він розкриває духовну еволюцію героя. Параметри часу є визначальними для сприйняття героєм чужого слова: слова Микити, поштмейстера, Громова, Хоботова та ін.

У повісті змальовано аналіз героєм власних почуттів, думок, переживань. До того цей аналіз здійснюється як начебто зі сторони (позиція «не-Я»), так і зсередини (позиція «Я»). Оповідними формами аналізу героя себе й свого життя виступають самокритика, самоіронія, самопародія.

Варто відмітити зв'язок повістей «Палата № 6» і «Ионыч». Історія життя лікаря Рагіна схожа з долею Іонича, але вони не є тотожними. Якщо характер лікаря Старцева показаний у різні періоди життя (юність і зрілість), то в «Палате № 6» письменник зображує особистість зрілого віку. У місто герой приїздить уже зі своєю філософією, яка має на меті змиритися з усталеним ладом і догмами суспільства. Саме тому Рагін не приймає ніякого рішення щодо правил й порядку в лікарні. Його слова «нужно ждать, когда нравственная нечистота сама выветрится» вказують на вагання, безнадію, бездіяльність стосовно хворих. Так, він - найдобріша і найінтелігентніша людина з усіх зображених персонажів повісті, але він не здатен побудувати нормальне, «здорове» життя навколо себе лише тому, що не вміє когось примусити або заборонити владу над хворими.

Поступово Рагін починає віддалятися від реального світу, не займається хворими і не помічає головного навколо себе - зла. Не витримавши вироку «заключення» до божевільних, Рагін помирає. Психологічні та філософські проблеми призвели його до безумства, а потім до смерті.

Відзначимо зв'язок повістей «Палата № 6» і «Черный монах». У цих творах мотив «душевної» хвороби є провідним. Такі наративні конструкції, як прийом мовчання, несказанність головного слова, діалоги, побудовані на формах заперечення, непорозуміння, невдоволеності, допомагають розкрити образи героїв. Хвороба магістра і лікаря має двоплановий характер. По-перше, вона спричинена довколишнім суспільством, а по-друге - власною філософією і баченням на світ.

У повісті «Палата № 6» використовуються елементи імпресіонізму, включені в реалістичне повістування. Це особливо виявляється в описах, деталях, зображенні подробиць життя. Наприклад: «В больничном дворе стоит небольшой флигель, окруженный целым лесом репейника, крапивы и дикой конопли <…>. Передним фасадом обращен он к больнице, задним глядит в поле, от которого отделяет его серый больничный забор с гвоздями» [145, с. 72]. Відокремлення, перешкода, паркан, стіна є прикладом предметної нарації: «Андрей Ефимыч отошел к окну и посмотрел в поле. Уже становилось темно и на горизонте с правой стороны восходила холодная, багровая луна. Недалеко от больничного забора, в ста саженях, не больше, стоял высокий белый дом, обнесенный каменною стеной. Это была тюрьма. «Вот она действительность!» - подумал Андрей Ефимыч, и ему стало страшно» [145, с. 121]. Імпресіоністичні елементи сприяють суб'єктивації оповіді, утіленню безпосереднього враження, розкриттю внутрішнього стану героя.

Вагому роль у повісті відведено тропам, що акцентують певні духовні стани персонажів: «…совесть, такая же несговорчивая и грубая, как Никита, заставила его похолодеть от затылка до пят» [145, c. 125]; «Андрею Ефимычу показалось, что громадная соленая волна накрыла его с головой и потащила к кровати…» [145, с. 125].

Складні й безособові речення створюють загальну атмосферу занепаду й тривоги. «В палате было уже темно» [145, с. 98]; «Уже смеркалось» [145, с. 119]; «…скрючило бы от холода» [145, с. 100]; «Андрей Ефимыч чрезвычайно любит ум и честность, но чтобы устроить около себя жизнь умную и честную, у него не хватает характера и веры в свое право» [145, с. 84].

У формуванні наративної структури вагому роль відведено описам зовнішності героїв, тобто портрету-характеристиці: «Наружность у него тяжелая, грубая, мужицкая; своим лицом, бородой, плоскими волосами и крепким, неуклюжим сложением напоминает он трактирщика на большой дороге. Лицо суровое, покрыто синими жилками, глаза маленькие, нос красный» [145, с. 82]. Портрет-характеристику подано в мовній манері наратора.

Образ в'язниці, замкнена кімната, стіна, палата № 6 є символічними й емблематичними в повісті А. П. Чехова. О. Кубасов вважає, що в творі втілено шлях «от веры к сумашествию», оскільки Рагін настільки опинився під впливом Громова, що забув реальний світ [66; 67]. Ми можемо не погодитися з таким висновком, оскільки в палаті знаходиться лише п'ять хворих, лікарю Рагіну начебто спочатку зарезервували «вільне» місце.

Художня деталь є ключем до розуміння зображення образів, їхніх настроїв та манери поведінки: «Утром Иван Дмитриевич поднялся с постели в ужасе, с холодным потом на лбу, совсем уже уверенный, что его могут арестовать каждую минуту. Городовой, не спеша, прошел мимо окон: это недаром. Вот два человека остановились около дома и молчат. Почему они молчат» [145, с. 78]. Так змальовує митець Рагіна в останні хвилини його життя: «От боли он укусил подушку и стиснул зубы, и вдруг в голове его, среди хаоса, ясно мелькнула страшная, невыносимая мысль, что такую же точно боль должны были испытывать годами, изо дня в день эти люди» [145, с. 125].

Назви творів А. П. Чехова нерідко виконують не тільки інформативну, а й експресивну, мотивну, символічну функції. Назва повісті «Палата № 6» також має глибокий смисл, оскільки означає не тільки місце основної дії твору, а й акцентує мотив «хвороби», що поширюється письменником на весь світ. Те, про що говорять у палаті № 6, є значущим і для розуміння того, що відбувається в довколишньому світі.

3.4 Біблійні архетипи в образі наратора в повісті «Черный монах» А. П. Чехова

Науковці лише частково торкалися питання наративної структури повісті А. П. Чехова «Черный монах». Деякі з них дослідили сюжетну основу твору, образну систему та роль символу повісті (Г. Бердников, Н. Дмитрієва, О. Кубасов та ін.) [17; 35; 67]. Н. Дмитрієва проаналізувала роль містичності та символіки в повісті [35; 36]. О. Кубасов описав та дослідив стиль твору в цілому [67]. Г. Бердников проаналізував сюжетну основу повісті та роль деталі [17]. Отож, наративна організація повісті повного висвітлення митця не знайшла в працях літературознавців.

Доречно звернутися до записок А. П. Чехова про задум твору: «Просто пришла охота изобразить манию величия. Монах же, несущийся через поле, приснился мне, и я, проснувшись, рассказал о нем Мише. Стало быть, скажите Анне Ивановне, что бедный Антон Павлович, слава Богу, еще не сошел с ума, но за ужином много ест, а потому и видит во сне монахов», - так коментував свій твір А. П. Чехов в листі до О. С. Суворіна [35, c. 253]. Про зміст повісті митець писав і М. О. Меньшикову: «Этот рассказ медицинский, historia morbid. Трактуется в нем мания величия» [35, c. 253].

У творі А. П. Чехова йдеться про віру в безсмертя душі, про гріхопадіння Адама і Єви й про вічну красу. Біблійними алюзіями та ремінісценціями просякнута вся структура твору, в тому числі й форми нарації. В образі ченця можна простежити паралель життя святого Антонія. Чеховська повість містить епізод із життя святого, появи його перед магістром, а також деякі інтерпретації відомих сюжетів про Христа і Богоматір [36].

У повісті час відіграє основну роль, оскільки точно вказано появу святого або диявола - «тысяча лет назад». Образ чорного ченця є антиномічним, у ньому втілено роздуми митця про диявольске і божественне. З одного боку, він допомагає Ковріну зрозуміти внутрішнє «Я», усвідомити своє місце в суспільстві. З іншого боку, він спокушає магістра, зволікає його очікуваннями, бажаннями та намірами. Чорний чернець є внутрішнім двійником Ковріна, вираженням його міркувань про смерть та безсмертя, смисл життя і геніальність.

У центрі уваги автора - життя молодого магістра, Ковріна Андрія Васильовича, який досить тяжко та напружено працював й вирішив поїхати відпочивати до свого вихователя: «…утомился и расстроил себе нервы, не лечился, но как-то вскользь, за бутылкой вина, поговорил с приятелем доктором, и тот посоветовал ему провести весну и лето в деревне» [145, с. 226]. Експозиція повісті є інформаційно-одноплановою. У ній читач знайомиться з головними персонажами твору. Образ Андрія Ковріна корелює з іншими персонажами: професором з повісті «Скучная история», учителем з оповідання «Учитель словесности» та ін. Професор Микола Степанович, учитель словесності Нікітін й магістр Андрій Коврін є головними персонажами повістей А. П. Чехова [3]. Схожість героїв виявляється в невдоволеності життям, устроєм, державою, невпевненістю в собі й в інших людях. Також їх об'єднує мотив хвороби як духовної, так і фізичної, який проходить крізь увесь твір. Такі наративні конструкції, як зривання голосу, перехід на крик, прийом мовчання, несказанність головного слова, діалоги (побудовані на формах заперечення, непорозуміння, невдоволеності) допомагають розкрити спільність образів героїв.

Історію із життя Ковріна автор не описує, не дає й коментарів з приводу причини хвороби героя, він лише побіжно згадує про смерть батьків у дитячому віці персонажа, про те, що ним опікувався вихователь Пісоцький. Про соціальні причини, які б могли створити основу для психічних розладів, автор також не згадує. У молодому віці магістр займається філософією та психологією. Поле наукових досліджень героя є різноплановим й цікавим. Професія філософа та психолога є таємничою й містичною водночас. Філософи завжди вирішували питання світогляду людей, вивчали й досліджували «вічні» проблеми буття та екзистенційні питання. Таня і Пісоцький вважають Ковріна незвичайною людиною. Коврін не розуміє смислу рукописів, написаних ним раніше, розриваючи їх на шматочки.

Сюжет повісті «Черный монах» є гострим й напруженим, але не в плані зовнішніх подій, тому що основні події твору розгортаються в глибині людської свідомості, що підкреслює наративна організація повісті. Герой повісті відчуває невдоволеність від свого життя, нереалізованість цілей. Але не можна сказати, що він не досяг певних успіхів на ниві наукової діяльності й у житті. Він був науковцем, займався філософією, також у повісті є згадка про те, що він викладає психологію студентам, його поважають та цінують Таня та її батько Єгор Семенович.

У центрі повісті змальовані образи Ковріна, Тані Пісоцької та її батька Єгора Семеновича. Інші персонажі - друга дружина магістра, робітники Пісоцьких та гості лише створюють фон, який допомагає краще розкрити проблематику твору.

«Черный монах» дещо нагадує за структурою повість в стилі Гофмана й Гоголя, оскільки в чеховському творі поєднуються фантастичні й реальні елементи, акцентовано виключні здібності особистості. У повісті можна знайти елементи модернізму, імпресіонізму та символізму. Також варто відмітити роль символізму й імпресіонізму: асоціації героя з реальним і потойбічним світом, марення, сновидіння, перехід свідомості у підсвідомість та ін.

Головною проблемою є відносини натовпу й генія, втілені в образі Ковріна. Люди по-різному трактують розум і геніальність Ковріна: «А ум? Он всегда поражал нас своим умом. Да и то сказать, недаром он магистр! Недаром!» - говорить Пісоцький робочим [145, c. 231]. Таня, його дружина, неодноразово повторює: «Ты, умный, необыкновенный человек» [145, c. 252]; «Вы сделали себе блестящую карьеру» [145, с. 230]. Таня, в свою чергу, грає роль дівчини, яка мріє про «необыкновенного человека», «жреца науки» [145, c. 231].

Починається історія Ковріна з того, що він не може забути легенду про чорного ченця, яку він розповів Тані: «Меня сегодня с самого утра занимает одна легенда <…>, но легенда какая-то странная, ни с чем не сообразная <…>. Тысячу лет назад какой-то монах, одетый в черное, шел по пустыне, где-то в Сирии или Аравии. За несколько миль от того места, где он шел, рыбаки видели другого черного монаха» [145, с. 233]. Основа легенди полягає в тому, що багато століть назад чернець з'явився в пустелі, а міраж й до сьогоднішнього дня блукає у Всесвіті. І ось начебто настав час йому з'явитися перед очима простих людей. Коврін розуміє, що це лише поетична вигадка, але вона наповнює душу радісним очікуванням. Вперше він бачить «подобие высокого черного смерча», Коврін встигає розгледіти постать сірого ченця в чорній ряднині [145, c. 234]. Пролітаючи повз магістра, він посміхається йому і - зникає. Іншого разу Коврін знову бачить ченця, який сідає біля нього й починає вести розмову. Чорний чернець не вважає себе людиною з іншого світу, він лише запевняє магістра, що він є його враженням та переконанням: «Я существую в твоем воображении, а воображение твое есть часть природы, значит, я существую и в природе» [145, с. 241]. Чорний чернець називає Ковріна «избранником Божьим», а весь світ, у якому він живе - вічним [145, c. 241]. Чорний чернець є двійником Ковріна. Бесіда героя з ченцем є філософським діалогом, який стосується онтологічних питань. «Зустрічі» Ковріна й чорного ченця відбуваються досить часто: два рази на тиждень, він його бачить всюди - вдома, в саду, на вулиці. У цей час філософ відчуває радість, стан ейфорії, він працює наполегливо й тяжко, дружба з Танею переростає у справжнє й пристрасне кохання. Після весілля він також відчуває почуття піднесення. Лише після примусового лікування герой повертається до звичного життя. Він має кафедру та курс лекцій, які повинен прочитати студентам, але це не вдається через хворобу. Він стає дратівливим, знервованим, не підвладним своїм емоціям, ненавидить Таню та її батька: «Зачем, зачем вы меня лечили? <…> Я сходил с ума, у меня была мания величия, но зато я был весел, бодр и даже счастлив» [145, с. 251]. Він шкодує за попереднім життям, втратив колишній спокій й відчуття радості.

Ключовим образом повісті є сад. У маєтку Пісоцьких образ саду багатозначний. Сад є місцем, де можна провести вільний час, поговорити, згадати минуле й відкрити потаємні думки, освідчитися в коханні. Сад є смислом життя Пісоцького, комерційною справою, оскільки дає прибуток. Єгор Семенович не бажає віддавати сад в руки чужих людей, у нього мало робітників, тому майже усе в саду робить сам. Сад Пісоцького наповнений фруктовими деревами, квітами: «Тут были шпалеры из фруктовых деревьев, груша, имевшая форму пирамидального тополя, шаровидные дубы и липы, зонт из яблони, арки, вензеля, и даже цифра 1862 из слив - цифра, означавшая год, когда Песоцкий впервые занялся садоводством» [145, с. 227]. З опису саду можна здогадатися, що його господар приділяв досить багато часу для створення й збереження такої краси. Кожну хвилину свого життя він приділяв саду. Сад виконує три основні функції у творі: комерційну, символічну та психологічну. Сад стає провідним концептом у розкритті наративної структури повісті. Про нього говорять, сад згадують й люблять. Такі наративні конструкції, як пряма мова персонажів, невласне-пряма мова автора, непряма мова героїв, розкривають сутність образу саду. Садівник отримував гарний прибуток з плодів дерев. Він створив образ «военного поселения» фруктових дерев: «Деревья тут стояли в шашечном порядке, ряды их были прямы и правильны, точно шеренги солдат <...> и то, что все деревья были одного роста и имели совершенно одинаковые корни и стволы, делало картину однообразной и даже скучной» [145, с. 227]. Якщо Єгор Семенович захоплений садом, то його донька, навпаки, невдоволена справою батька: «У нас только сад, сад, сад - и больше ничего <...>. Вся, вся наша жизнь ушла в сад» [145, c. 230]. У фіналі повісті ніхто не знає, яка доля чекає на сад, оскільки помер садівник, основний його господар, Коврін також помирає, а що буде з Танею - невідомо. Можна провести паралель образу саду з повісті «Черный монах» й образу саду із п'єси «Вишневый сад» А. П. Чехова. Повість «Черный монах» була створена в 1894 році, а п'єса «Вишневый сад» стала останнім й підсумковим твором А. П. Чехова [17]. Вишневий сад є символом домівки, добра й надії. Сад об'єднує навколо себе людей різного віку та соціального статку, а також презентує часовий відлік: «теперішнє», «майбутнє» й «минуле». Сад постає водночас персонажем й символічним образом. Сад є головним аспектом у розкритті наративної структури повісті. Герої творів говорять про сад, згадують життєві моменти, пов'язані з ним, порівнюють його різні стани та ін. Образ саду є наскрізним у творах митця, він супроводжує персонажів всюди, радіє і сумує разом з ними.

Образ саду досить тісно пов'язаний з образом диму. Коврін вважає, що дим має зберегти сад від заморозків та зайвих затрат: «Я еще в детстве чихал здесь от дыма» [145, с. 228]. На перший погляд, фраза магістра є ситуативною й однозначною, але образ диму є символічним. Таня і Коврін з'являються перед читачами з диму, як театральні герої: «Они шли по саду, где тлели костры из навоза, соломы и всяких отбросов, и изредка встречались работники, которые бродили в дыму, как тени» [145, с. 228]. Мотив диму_туману пов'язаний з Ковріним, його свідомістю та думками: «Он с наслаждением выпил несколько рюмок лафита, потом укрылся с головой; сознание его затуманилось…» [145, с. 248]. Словосполучення «сознание его затуманилось» є оксюмороном, оскільки туман затьмарює свідомість не тільки уві сні, а й наяву. З образом диму пов'язаний також образ ченця.

Одним із провідних мотивів повісті «Черный монах» є мотив «хвороби», який виявляється як у фізичному недузі, так і в духовному, моральному стражданні магістра. Розкриттю мотиву «хвороби» слугують діалогічні наративні структури: герой бачить чорного ченця, розмовляє з ним, веде дискусії. Коврін психічно хворий й потребує тривалого лікування, але реабілітаційний період не приносить користі ані йому, ані оточуючим. Психічна хвороба не має соціальних, спадкових, внутрішніх причин. Вона є зовнішнім фактором, нав'язливою ідею геніальності та розуму. У повісті зображено циркулярний психоз. Хвороба магістра має двоплановий характер. Психоз Ковріна спровоковано оточуючими. Спочатку повісті герой не страждає від недуги, не вважаючи себе хворим. Уперше він побачив ченця і зрозумів, що «он болен и дошел уже до галлюцинаций» [145, с. 238]. Андрій Васильович злякався, але відразу заспокоїв себе самого: «Но ведь мне хорошо, и я никому не делаю зла» значит, в моих галлюцинациях нет ничего дурного» [145, с. 238]. Ставлення Ковріна до хвороби зміниться лише в кінці повісті, де недуга характеризується як «тяжелая психическая болезнь» [145, с. 256].

Фізична хвороба також присутня в повісті, оскільки герой страждає на сухоти. Його мати також хворіла на сухоти й померла від цього захворювання, очевидно, він перейняв спадково цю хворобу: «Бедняжка, царство ей небесное, скончалась от чахотки» [145, с. 246]. Але досить серйозний, тяжкий діагноз завуальований психозом Ковріна. Про психічно хворого Ковріна лише згадує Таня в листі: «Я полюбила тебя, но ты оказался сумасшедшим» [145, с. 255]. Автор зображує симптоми фізичного захворювання: «У него шла горлом кровь. Он плевал кровью, но случалось раза два в месяц, что она текла обильно, и тогда он чрезвычайно слабел и впадал в сонливое состояние» [145, с. 253]. Коврін хворів на сухоти не один рік, тому йому потрібно було лікувати не «нервы», а вражені легені. Автор вдається до прийому парадоксу, зображуючи дві хвороби магістра. І близькі, й лікарі, й сам Коврін не звертали уваги на сухоти, всі радили героєві: «Только не волноваться, вести правильную жизнь и поменьше говорить» [145, с. 253]. Помер магістр не від психічної недуги, а фізичної: «…кровь текла у него из горла прямо на грудь, и он, не зная, что делать, водил руками по груди, манжетки стали мокрыми от крови» [145, с. 257].

У фіналі повісті відбувається розлучення Тані і Ковріна, духовне й фізичне видужування магістра, смерть Пісоцького Єгора Семеновича. Коврін хворий на сухоти, але психічно він в нормі, чорного ченця більше не бачить. Про життя з Танею він згадує із відчуттям жалю та співчуття. Напередодні поїздки до Криму він отримав листа від Тетяни, але прочитає його лише в номері готелю. У листі Коврін дізнається про смерть тестя й продаж саду. Відчуваючи страх та тривогу, він виходить на балкон подихати свіжим повітрям. І знову, як раніше, бачить образ чорного ченця на іншій стороні. Фінал побудовано як музикальну композицію (прийом паралельної оповіді): повторюється майже дослівно тема першої частини, але однакові слова звучать по-новому й прощально.

У наративній структурі твору точки зору автора й героя є наближеними, але вони збігаються й розходяться в певних моментах повісті. Автор змальовує картину життя героя, висловлює його судження, стаючи на його позицію. Основна колізія твору ускладнена виявленням «Я справжнього» й «Я вигаданого». У такий спосіб А. П. Чехов відтворює складний діалог, що відбувається в душі людини щодо онтологічних та екзистенційних питань. У повісті поєднано різні точки зору персонажів: садівника Пісоцького, Тані, чорного ченця, що сприяє розкриттю душевного стану персонажів. У наративній структурі закладено опозицію часу: «теперішнє» - «майбутнє». Еволюції життя героя не відбулося. Усю увагу зосереджено на видіннях та мареннях, а не на фізичному захворюванні. До кінця своїх днів герой не зрозумів основної сутності життя, щастя та справжнього кохання. Час відіграє вирішальну роль у створенні образу Ковріна, молодого перспективного магістра психологічних та філософських наук, час також розкриває психологічний стан героя на початку повісті й в кінці.

Повість «Черный монах» А. П. Чехова тяжіє до романної форми й за змістом, і за наративною будовою. У повісті зображено два романи: роман Ковріна й Тані Пісоцької та роман Ковріна і його другої дружини. Коврін по-справжньому кохав лише Таню, він її знав з самого дитинства. У кінці повісті «Он звал Таню, звал большой сад с роскошными цветами…» [145, с. 257]. З другою дружиною йому було затишно і спокійно, тому що вона «ухаживала за ним, как за ребенком» [145, с. 253].

У повісті домінує тип оповіді від третьої особи, основу твору складають описи із життя головного персонажа. Об'єктивна нарація переважала в пізній період творчості митця. Наратор відіграє головну роль у створенні об'єктивної форми нарації. Він формує відносини персонажів, йому відомий фінал твору та його наслідки. Основні характеристики оповіді від третьої особи: наявність сторонньої людини, наявність історії, проблеми, присутність й відкритість фіналу. Об'єктивна оповідь розкривається на рівні нейтрального мовлення автора, а також розповідача, який є свідком усіх зображуваних подій. Чеховський наратор є імпліцитним розповідачем, який формує об'єкт розповіді, художній світ, систему персонажів та ін. Головна функція аукторіального оповідача - це передати психологічний стан персонажів, їхні думки та враження, він є головним структурно-композиційним елементом в повісті «Черный монах». Оповідь побудовано на спостереженнях сторонньої людини, можливо, близької до сім'ї Ковріних або Пісоцьких. У формуванні наративної структури повісті велику роль відіграють діалоги персонажів, внутрішні роздуми, видіння та марення. Повість є дещо автобіографічною, оскільки за основу твору взято сон письменника та легенду героя про образ чорного ченця. У повісті поєднано суб'єктивний та об'єктивний типи оповіді. Вони виконують такі функції, як жанрово-стильова, мотивна, сюжетно-композиційна, імагогічна, символічна та ін. Головним типом нарації у повісті «Черный монах» є об'єктивна оповідь, яка виражена нейтральною лексикою в формі третьої особи: «Андрей Васильевич Коврин, магистр, утомился и расстроил себе нервы. Он не лечился, но как-то вскользь, за бутылкой вина поговорил с приятелем доктором, и тот посоветовал ему провести весну и лето в деревне» [145, с. 226]. Суб'єктивна оповідь представлена в формі діалогів, внутрішніх роздумів та марень головного героя: «Но ведь мне хорошо, и я никому не делаю зла; значит, в моих галлюцинациях нет ничего дурного, - подумал он, и ему опять стало хорошо» [145, с. 238].

Фінали доль головних героїв є схожими: мрії закінчуються провалом і в Ковріна, і в Тані, і у садовода. Помирають надії, герої і сад. Вина й біда Ковріна в оцінці автора не є однозначною. Загальний опис будинку й саду Пісоцьких в першій главі подано в сприйнятті головного героя. Опис мотивовано спогадами героя. Досить чітке віддалення авторської точки зору від світогляду героя спостерігається в повторних пунктах фабули: розмова Ковріна й Тані, весілля, розмова з ченцем в присутності Пісоцьких: «Она была ошеломлена, согнулась, съежилась и точно состарилась сразу на десять лет, а он находил ее прекрасной и громко выражал свой восторг: «Как она хороша!» [145, с. 248].

Розходження точок зору наратора й героя знаходимо і в фіналі повісті: «Он хотел позвать Варвару Николаевну, которая спала за ширмами, сделал усилие и проговорил: « - Таня!» Он упал на пол и, поднимаясь на руки, опять позвал: - «Таня!» Он звал Таню, звал большой сад с роскошными цветами, обрызганными росой, звал парк, сосны с мохнатыми корнями <…>, а черный монах шептал ему, что он гений и что он умирает потому только, что его слабое человеческое тело уже потеряло равновесие…» [145, c. 257].

А. П. Чехов створив своєрідний «потік свідомості». Початок і кінцівка даної сцени відображає світогляд головного героя. У потоці життя Коврін не помічав краси природи, життя, подружжя сперечалося щодо дрібниць, жило в ілюзорному світі. Лише деякі спогади про дитинство, розмови про сад зближують і з'єднують Таню й Ковріна. В останній сцені розсіяні мотиви з'єднуються, створюючи загальну картину життя магістра [121].

У повісті «Черный монах» простежується кореляція дій і думок персонажів. Молодий учений Коврін й пристрасний садівник Пісоцький уособлюють різні погляди на життя, але хід думок ученого визначається манією величі й зневагою до повсякденного життя.

М. М. Гіршман у науково-критичній статті «Оповідач і герой» (1980) проаналізував індивідуальний ритм мови персонажа (Пісоцького) в повісті [26]. На думку дослідника, точки зору персонажа й наратора об'єднуються в фінальній сцені повісті: «Он видел на полу около своего лица большую лужу крови и не мог уже от слабости выговорить ни единого слова, но невыразимое, безграничное счастье наполняло все его существо. Внизу под балконом играли серенаду, а черный монах шептал ему, что он гений и что он умирает потому только, что его слабое человеческое тело уже утеряло равновесие и не может больше служить оболочкой для гения» [145, с. 257]. Як слушно відзначив М. М. Гіршман, авторська позиція створює динамічне поєднання ритміко-мовних планів оповідача й героя [26, c. 136].

Описи природи, зовнішності персонажів та їхніх доль слід віднести до об'єктивної форми нарації. Основу об'єктивної оповіді складають відносини чорного ченця й Ковріна, вплив чорного ченця на суспільство, зміна життєвих орієнтацій головного героя. Чернець спокушає Ковріна, як Мефістофель спокусив Фауста. У висловлюваннях Ковріна звучить головний лейтмотив твору, відкриваючи його бажання та цілі: «Ты, как будто, подсмотрел и подслушал мои сокровенные мысли» [145, c. 243].

Складні конструкції, речення емотивного забарвлення, незакінчені фрази, безособові речення утворюють наративну структуру повісті: «Весна была еще только в начале, и самая настоящая роскошь цветников пряталась еще в теплицах, но уж и того, что цвело вдоль аллей и там и сям на клумбах, было достаточно, чтобы, гуляя по саду, почувствовать себя в царстве нежных красок, особенно в ранние часы, когда на каждом лепестке сверкала роса» [145, с. 227].

Прислівники, сполучники, дієприкметникові звороти складають також оповідну будову твору.

У повістях А. П. Чехова 1890-х років збільшується увага до психологізму. Чеховських героїв (Миколу Степановича, Лаєвського, Рагіна, Ковріна, Гурова) об'єднує нестабільність внутрішнього стану, а також необхідність здійснювати кардинальні вчинки в житті.

Важливою рисою психологізму А. П. Чехова є аналіз героєм власних почуттів, думок, переживань. До того ж цей аналіз здійснюється як начебто зі сторони (позиція «не Я»), так і зсередини (позиція «Я»). Оповідними формами аналізу героя себе й свого життя виступають самокритика, самоіронія, самопародія.

Назва «Черный монах» має символічний характер, вона пов'язана з характером головного героя-оповідача та центральними проблемами повісті. Словосполучення «черный монах» є ключовим у творі А. П. Чехова, вказуючи на містичність і загадковість сюжету. Основна ідея повісті - виявити причини недуги головного героя, показати зневіру та бездуховність у житті. Герой А. П. Чехова Коврін відданий основній цілі - побудувати щасливе та «здорове» суспільство. Але, не досягнувши цього, він слідує головній тезі: «каждый человек должен быть доволен тем, что он есть» [35, с. 268].

3.5 Наратор як романний герой у повісті «Три года»

Протягом тривалого часу в письменника було чимало спроб створити роман. Повість А. П. Чехова «Три года» відображає пошуки автором романної форми. «Три года» є твором, до якого автор залишив у записній книжці понад 200 поміток. Повість була написана в 1895 році, але початок створення сягає 1891 року, коли письменник вперше починає записувати події, що склали фабулу твору. Характерною особливістю повісті є її незавершеність, недосказаність, відсутність певної розв'язки. Критиками (Е. Полоцька, А. Степанов та ін.) відмічено, що незавершеність та відкритість повісті дали поштовх до створення наступних драматичних творів: «Дядя Ваня», «Три сестры» та «Вишневый сад» [92; 117]. Читач також помічає сюжетну й композиційно-мотивну відкритість, життєві колізії героїв не закінчуються, вони чекають продовження в майбутньому.

А. П. Чехов починав роботу над романом, продовжував повість, а закінчував твір як оповідання. Ця особливість творчого методу митця виявляється в одній із провідних ознак чеховської оповіді - стислості.

Повість посідає досить вагоме місце в творчості А. П. Чехова. Основу твору становить зображення російської сім'ї на тлі 1880-х_1890-х років. Повість відрізняється масштабністю часового та просторового планів. Е. А. Полоцька, одна із дослідниць творчості письменника, пояснює причини незавершеної структури твору: герої не вписуються в загальну картину життя, яка мала б бути зображеною саме у романі; героями письменника є «звичайні» люди, а не «героїчні натури». Як відзначає дослідниця, письменники кінця XIX - початку XX століття більше тяжіли до середніх і малих форм, бо саме життя швидко змінювалося [93]. Але при тому, на наше глибоке переконання, це не виключало елементів романізації у жанрах оповідання чи повісті, що й засвідчує повість А. П. Чехова «Три года».

Е. Полоцька слушно визначила цей твір «композиционно тяготеющим к эпически-хроникальному произведению» [93, c. 156]. Дійсно, повість А. П. Чехова «Три года» складається з подій, які досить повільно йдуть одна за одною, вони об'єднані між собою єдністю тематики та проблематики.

В одному зі своїх листів митець про свій твір писав так: «…начало выходит у меня всегда многообещающее, точно я роман начал; середина скомканная, робкая, а конец, как в маленьком рассказе, фейерверочный» [93, c. 47]. Справді, в формі невеликої повісті письменник зумів зобразити життя людей у соціально-філософському та психологічному аспектах.

Варто звернути увагу також на заголовок повісті, оскільки час і простір є ідейно-структурними та композиційними факторами. А. П. Чехов кілька разів змінював підзаголовки повісті: «Сцены из московской жизни», «Из семейной жизни», але врешті-решт відмовився від будь-якого підзаголовку. Три роки є відліком часу й простору, оскільки за цей час відбувається багато подій сімейного, особистого життя та становлення героя: приреченість купецького роду, створюється сім'я Лаптєва і починаються зміни в ній, руйнується сім'я Панаурова, помирає сестра Лаптєва, сліпне батько, помирає дитина, божеволіє брат. У повісті відображено події, які відбувалися за досить короткий проміжок часу. Конструктивний принцип в повісті є основним, оскільки читач слідкує за подіями, які відбуваються в теперішньому часі, але автор звертається до минулого відображення дійсності або дивиться в майбутнє.

Фінал і початок повісті майже однакові: спочатку читач зустрічає Лаптєва, головного героя, у провінційному містечку, напередодні того дня, коли він освідчився Юлії: «Лаптев сидел у ворот на лавочке и ждал, когда кончится всенощная в церкви Петра и Павла. Он рассчитывал, что Юлия Сергеевна, возвращаясь от всенощной, будет проходить мимо, и тогда он заговорит с ней…» [146, с. 7]. І закінчується повість теж у провінційному містечку під Москвою, на дачі: «На другой день в поддень он поехал к жене и, чтобы скучно не было, пригласил с собою Ярцева. Юлия Сергеевна жила на даче в Бутове, и он не был у нее уже пять дней» [146, с. 90]. Кожен із героїв бачить своє майбутнє по-різному. Наприклад, головний герой повісті Лаптєв думає про те, що йому доведеться прожити ще тринадцять або тридцять років і точно не знає, що на нього чекає. Зовсім по-іншому бачить своє майбутнє Ярцев, товариш Лаптєва. Він воліє встигнути усе, займається історією, хімією, соціологією, грає на роялі: «Кроме химии, он занимался еще у себя дома социологией и русскою историей и свои небольшие заметки иногда печатал в газетах и журналах, подписываясь буквой Я. Когда он говорил о чем-нибудь из ботаники или зоологии, то походил на историка, когда же решал какой-нибудь исторический вопрос, то походил на естественника» [146, с. 54]. У сприйнятті Ярцева час - швидка подія, тому йому потрібно все встигнути, але помилка його у тому, що він мріє, але не діє. У повісті А. П. Чехова влучно використано часові відрізки: «вечер», «полночь», «утро», «в конце девятого», «к утру», «в начале июня», «на другой день», «три года», «в первом часу ночи», «был девятый день, потом двадцатый, потом сороковый» та ін., які допомагають розкрити плин думок, переживань та емоцій героїв.

Час відіграє головну роль у відтворенні вражень та життєвих орієнтирів персонажа. А. П. Чехов використовує прийом паралельної оповіді, описуючи душевний стан героя разом з описами природи перед зустріччю з Юлією: «Переулок был весь в садах, и у заборов росли липы, бросавшие теперь при луне широкую тень <…>. Пахло липой и сеном. Шепот невидимок и этот запах раздражали Лаптева. Ему вдруг захотелось обнять свою спутницу, осыпать ее поцелуями ее лицо, руки, плечи…» [146, с. 8]. Для визначення часової та просторової характеристики автор використовує такі мовні засоби, як: «уже», «наконец», «опять прижал», «но вот, наконец», «никогда не хворал», «еще в марте», що розкривають значущість тієї або іншої події. Образ місяця з'являється при зустрічі Лаптєва та Юлії, при описах останніх годин життя його сестри. Цей образ асоціюється зі змінами усіх процесів навколо персонажів. Великого значення приділено рокам та місяцям, назви яких особливо часто звучать в кінці повісті: «в сентябре», «в одну из ноябрьских суббот», «в конце октября» «в один из февральских вечеров», «прошло больше года», «в эту зиму», «в эти три года». Дійсно, в цей період часу з героями повісті траплялися основні події їхнього життя: весілля Лаптєвих, смерть сестри, народження та смерть дитини, дружба Ярцева та Юлії, розлучення Поліни та Лаптєва та ін. А. П. Чехов застосовує наративний прийом, який допомагає відтворити плин часу, думки про життя, зміни та переживання героїв: «…люблю впервые только теперь, в 34 года», - так говорить автор про закоханість Лаптєва; «…он совсем не думает о том, что ему уже 50 лет», - так відмічається негативне ставлення наратора до Панаурова [146, с. 16].

У творі постійно відчувається зв'язок художнього часу із простором. Цей зв'язок може виникати стихійно та непередбачливо в картинах життя героїв, у їхніх долях. Зв'язок художнього часу і простору акцентовано у формах нарації. Так, думки Ніни Федорівни, сестри Лаптєва, звернені лише до минулого, дитинства, юності. Роздуми Олексія Лаптєва також звернені до минулого, до спогадів його нещасного дитинства: «Он знал, что и теперь мальчиков секут и до крови разбивают им носы, и что когда эти мальчики вырастут, сами тоже будут бить» [146, с. 35].

Повість композиційно побудована за хронологічним та кільцевим принципом подій. У повісті є зав'язка, яка починається із стосунків Лаптєва та Юлії й їхнього весілля: «Свадьба была в сентябре. Венчание происходило в церкви Петра и Павла, после обедни, и в тот же день молодые уехали в Москву» [146, с. 30]. Розвиток подій визначається життям у Москві: звані обіди, концерти, галереї та ін. Першою кульмінацією із особистої драми стає неочікувана ненависть Юлії до Лаптєва: «Лицо ее задрожало от ненависти, и она опустила глаза, чтобы скрыть это чувство. И выражение ее лица понял не один только муж, но все, сидевшие за столом» [146, с. 57]. Іншим кульмінаційним моментом стає суперечка братів щодо батьківського купецького роду. Розв'язкою повісті стає спокійна реакція Лаптєва на освідчення його дружини: «Она объяснилась ему в любви, а у него было такое чувство, как будто он был женат на ней уже лет десять, и хотелось завтракать» [146, с. 91]. Роздуми Лаптєва про майбутнє життя є фіналом повісті: «Лаптев думал о том, что, может быть, придется жить еще тринадцать, тридцать лет <…>. И что придется пережить за это время?» [146, с. 91].