Форми нарації в повістях А.П. Чехова: типологія і поетика

Назва твору має символічний смисл, оскільки іменини Петра Дмитровича закінчуються не радісно, а навпаки - трагічно. День мав бути насиченим цікавими подіями, розмовами, незабутніми враженнями, але він сповнений жалем, ненавистю та відчаєм. Соціальні питання, питання рівності відходять на другий план, вони є не суттєвими у порівнянні з питаннями збереження родини. Петро Дмитрович відчуває провину перед дружиною, ненародженою дитиною, рідними. Та все ж таки, попри докори сумління, ненависть і жаль до чоловіка, Ольга Михайлівна кохала його по-справжньому: «Как он без меня будет жить? С кем он будет чай пить, обедать, разговаривать по вечерам, спать?» [144, с. 196]. Після втрати дитини вона відчула себе самотньою й непотрібною у світі. У фіналі повісті звучать слова Петра Дмитровича, сповнені жалю й відчаю, які допомагають розкрити напругу його психологічного стану. При тому важливу роль відіграють риси психологізму, що сприяють розкриттю образу персонажа зсередини і виявленню «Я» справжнього і прихованого.

У наративній структурі повісті наявні форми самоаналізу, оскільки герої нерідко аналізують власні вчинки, слова, почуття. Усвідомлення героєм неблагополуччя свого життя є запізнілим: він констатує невирішення проблеми. У даному випадку наративний час також не збігається із фабульним і сюжетним, ефект запізнення рішення чи пізнього усвідомлення його допомагає переглянути колишні позиції, а також життя загалом. У такий спосіб утворюється опозиція: «минуле - теперішнє».

Отже, повість «Именины» засвідчила драму не однієї сім'ї, а всього суспільства. Надалі письменник шукатиме нових шляхів у зображенні духовного стану сучасної людини, у тому числі за допомогою різноманіття форм нарації і наративних типів.

2.3 Фокуси нарації в повісті «Степь»

Формування творчого методу письменника було складним і тривалим. З другої половини 1880-х років А. П. Чехов дедалі більше звертається до об'єктивної манери оповіді з помітним ракурсом на установку голосу автора. Це було спричинено посиленням концептуальності оповіді в масштабному жанрі повісті. Образ автора є провідним у висловлюваннях митця про проблеми російського життя [111, c.11].

Повість «Степь» (1888) є вершиною в галузі широкомасштабних і об'ємних за змістом й формою творів А. П. Чехова і знаменує новий етап його творчості. Уперше повість було опубліковано в журналі «Северный вестник» 1888 року. Письменник працював над твором із початку січня 1888 року до 2 лютого 1888 року, тобто за досить короткий проміжок часу в нього вийшов майже роман. Навесні 1887 року А. П. Чехов здійснив подорож до Таганрога, Приазов'я, Новочеркаська та ін. Усе, що побачив і сприйняв, митець поклав в основу фабули повісті «Степь» [112].

Задум повісті «Степь» сприймається в контексті чеховських листів: у них знаходимо спомини про дитинство, автобіографічні подробиці й провідні мотиви твору. Першу згадку про початок повісті можна знайти в листі А. П. Чехова до І. Лєонтьєва (Щеглова): «Передайте добрейшему А. Плещееву, что я начал для «Северного вестника» степной рассказ». Про завершення свого твору письменник повідомляв О. Плєщєєву від 3 лютого 1888 року: ««Степь» кончена и посылается» [50, c. 23].

Для фабульної основи письменник обрав автобіографічні спогади дитинства та юності, а також враження від поїздки до рідних місць: «Главное действующее лицо у меня называется Егорушкой, а действие происходит на юге, недалеко от Таганрога», - писав він братові [50, c. 22]. А. П. Чехов хвилювався з приводу написання повісті й ділився враженнями зі своїми друзями, зокрема з В. Г. Короленком: «…от непривычки писать длинно, от страха написать лишнее я впадаю в крайность: каждая страница выходит компактной, как маленький рассказ, картинки громоздятся, теснятся и, заслоняя друг друга, губят общее впечатление. В результате получается не картина, в которой все части, как звезды на небе, слились в одно общее, а конспект, сухой перечень впечатлений» [50, c. 26]. Але все ж таки А. П. Чехову вдалося створити шедевр. Так він назвав свій твір у листі до давнього товариша О. Лазарєва-Грузинського: «Удалась она или нет, не знаю, но во всяком случае она мой шедевр, лучше сделать не умею» [50, c. 27].

Сучасники митця по-різному оцінили повість «Степь». Так, О. І. Ертель писав А. П. Чехову про його повість від 25 березня 1893 року: «Я долго не знал, а потому и не ценил Вас как писателя. Первое прочитал - «Степь», но несоразмерное нагромождение описаний, - правда, в отдельности очень тонких, - меня утомило и не заинтересовало Вами» [31, с. 175].

В. Г. Короленко зазначав, що чеховський твір «заполнен одним и очень выдержанным настроением»: «веяние свободного степного ветра» и «все фигуры, нарисованные на этом фоне, тоже проникнуты оригинальным степным колоритом» [31, с. 113]. А. Бєлий відгукувався про повість так: «Чехов, истончая реальность, неожиданно нападает на символы. Он едва ли подозревает о них, его символы поэтому непроизвольно врастают в действительность…» [31, c. 114].

«Степь» виявила величезні можливості чеховської ліричної прози. Саме тут письменник порушив такі важливі теми, як батьківщина, людина, природа, сенс людського життя, щастя, краса.

Степ у розумінні письменника є символічним простором - величезним космосом і Всесвітом. Це не просто земля під небом, безкрайня широчінь землі, це безмежна глибина, де людина й природа залишаються наодинці зі своїми почуттями й враженнями. Структурним центром повісті є степ, образ, що увібрав у себе багато смислів і думок автора.

А. П. Чехов розкриває проблему людської самотності перед лицем Всесвіту. Подібно гоголівській бричці, їде бричка в повісті «Степь», і сидить у ній маленький хлопчик Єгорушка, котрий уперше опинився далеко від дому - він їде на навчання до гімназії. Але зараз він споглядає степ у всій його красі та чарівності. Подорож була не тривалою, але поданий у наративному висвітленні пейзаж значно розширює часові й просторові межі твору, визначаючи основний зміст повісті. Степ змальовано як прояв самого життя, стихію природного й людського буття.

У творі степ уподібнюється людині, він «живе власним життям», «змінює настрій» не лише зовнішньо, але й внутрішньо. Поетичне олюднення степу (хвилювання, сум, самотність, накопичення сил тощо) дозволяє розкрити різні стани людини й світу загалом. Тобто степ постає не просто як природна замальовка, а як світообраз і особливий спосіб світосприйняття.

Образ степу розкривається в пейзажних описах, а також крізь призму уяви дев'ятирічного хлопчика. Чеховський герой воліє зблизитися духовно й фізично зі степом, сягнути вершин природи.

Степ уособлює певний ідеал для кожного з персонажів: для Васі - це місце порятунку й Божої благодаті, для отця Христофора - спокій і тиша, для Пантелея - місце здорового бачення життя. Єгорушка в повісті наділений особливим слухом та зором, тому йому доступні «и неба содроганье, и горный ангелов полет, и гад морских подводный ход, и дальней лозы прозябанье» [144, c. 23].

У повісті письменник намагається відповісти на одне з головних питань людського єства: що являє собою життя? Бути в постійному русі, поспішати зробити добре діло, віддатися повністю йому - ось основні критерії життя, на думку митця. Прикладом життєвої сили виступає Варламов, який не втрачає жодної хвилини для того, щоб зробити добру справу: « - Ничего, хороший человек, - говорит о нем старик Пантелей. - На таких людях <…> земля держится. Петухи еще не поют, а он уж на ногах. Другой бы спал или дома с гостями тары-бары-растабары, а он целый день по степи» [144, c. 79].

Повість А. П. Чехова демонструє провідну особливість чеховської поетики: мінімум зовнішньої дії і максимум внутрішньої напруги. Систему характерів персонажів поділено за контрастом (Соломон і Варламов, щасливий Костянтин і невлаштований Димов), за аналогією, асоціацією (Варламов і коршун). У творі виявилася стильова константа чеховського методу - поєднання загального та індивідуального. З одного боку, письменник зображує особистісні переживання (сум і печаль Єгорошки, самотню старість Пантелея), а з іншого боку, всіх героїв об'єднує степ, де кожен знайде себе і повідає свої прикрощі й печалі [17].

У повісті поєднуються ознаки реалістичного зображення життя й раннього модернізму (елементи символізму й імпресіонізму). Образи степу та окремі пейзажні замальовки насичені асоціативним змістом та реалістичними рисами. Мотиви дороги, польоту, простору викликають не лише враження від природної краси, а також філософські та соціальні асоціації. Просторові мотиви посідають досить важливе місце в повісті, оскільки з ними пов'язана думка про постійний порив людини до життєвої мети. Мрія письменника про світле майбутнє батьківщини також пов'язана із мотивом простору. Багатозначним в повісті А. П. Чехова є мотив польоту, який асоціюється із думкою про необхідність людини дивитися у далечінь своїх можливостей, піднесення над буденністю.

Герої А. П. Чехова є мандрівниками, вони постійно знаходяться в дорозі, мандрують дорогами вітчизни та чужими землями, захищають рідну домівку й шукають щастя. Степова дорога, як і степ загалом, вражає незвичайним простором. Широкий шлях символізує прагнення до справжнього та великого щасливого життя.

Провідну роль у творі відіграють фольклорні мотиви. У той час, як дорослі вирішують важливі справи та проблеми, маленький хлопчик поринає в дивовижний світ казки та краси. У його сприйнятті все живе: степ «улыбается» ранковому сонцю, «томится» від літньої спеки [144, c. 16]; коршун, літаючи над землею, «вдруг останавливается в воздухе, точно задумавшись о скуке жизни» [144, c. 17]; струмок біжить, «тихо ворча, точно воображая себя сильным и бурным потоком» [144, c. 17]; підняті вітром «два перекати-поля столкнулись в голубой вышине и вцепились друг в друга, как на поединке» [144, c. 18]. Живі та неживі предмети природи змінюють у свідомості хлопчика одне одного. Так, наприклад, вітряний млин був схожий на «маленького человечка, размахивающего руками» [144, c. 16]. Під час зупинки маленький Єгорушка ніби почув сумну пісню, і йому здається, «что это пела трава; в своей песне она, полумертвая, уже погибшая, без слов, но жалобно и искренне убеждала кого-то, что она ни в чем не виновата, что солнце выжгло ее понапрасну; она уверяла, что ей страстно хочется жить, что она еще молода и была бы красивой, если бы не зной и не засуха…» [144, c. 24]. Але цю пісню співала бабуся десь у далечині. А. П. Чехов вводить прийом асоціативного паралелізму, що є певним ключем для розкриття психологічного підтексту повісті. Серед степу Єгорушка побачив самотнє дерево тополі, що втілює самотню долю людини. Просторові мотиви (дороги, польоту, простору) в поєднанні із фольклорними відкривають світ казки та радості.

Повість «Степь» композиційно складається з п'яти розділів, які пов'язані між собою. Тут знаходимо складні форми повторів і ритмічних повернень до сказаного раніше. Основним мотивом повісті є плинність часу: «Не хотел ли Бог, чтобы Егорушка, бричка и лошади замерли в этом воздухе и, как холмы, окаменели бы и остались навеки в одном месте?» [144, c. 28]. У повісті використано різноманітні засоби стилістичної організації: епітети, порівняння, метафори та ін. Так, прикметник «лиловый» набуває символічного значення: «Холмы сливаются в возвышенность, которая <…> исчезает в лиловой дали»; «Увидел он <…> равнину, холмы, небо, лиловую даль»; «…вдали лиловые, со своими покойными, как тень, тонами, равнина с туманной далью» [144, с.46 ]; «Звезды еще больше нахмурились…» [144, с. 84]; «…черные лохмотья слева уже поднимались кверху, и одно из них, грубое, неуклюжее, похоже на лапу с пальцами» [144, с. 84]; «Небо уже не гремело, не грохотило, а издавало сухие, трескучие, похожие на треск сухого дерева, звуки» [144, с. 85].

Пейзажні картини в повісті не є ані фоном, ані ліричними відступами. Вони стають самостійним предметом й ліричною рефлексією оповідача. Пейзаж становить окрему сюжетну лінію, спроектовану на життя людей. О. П. Чудаков зазначив, що «картины жизни и события в Степи - не некие кирпичи, кладущиеся в здание характера героя. Они относительно самостоятельны. Егорушка выполняет в повести в основном сюжетно-композиционную роль, являясь своеобразным стержнем для картин природы, людей, размышлений повествователя» [152, с. 74].

Композицію повісті утворює не погляд героя, а слово оповідача. Степові пейзажі є не просто послідовною сюжетною лінією, вони наділені різнобарвними деталями, смисловими перегукуваннями, лейтмотивами. Степ є образом-персонажем, олюдненим, живим простором: «Вдруг вся широкая степь сбросила с себя утреннюю полутень, улыбнулась, и засверкала росой»; «Степь, холмы и воздух не выдержали гнета и, истощивши терпение, измучившись, попытались сбросить с себя иго. Из-за холмов неожиданно показалось пепельно-седое кудрявое облако. Оно переглянулось со степью - я, мол, готово - и нахмурилось» [144, с. 28].

Пейзажні замальовки наділені епітетами, метафорами, численними деталями: «Звезды, глядящие с неба уже тысячи лет, само непонятное небо и мгла, равнодушные к которой жизни человека, когда остаешься с ним с глазу на глаз и стараешься постигнут их смысл, гнетут душу своим молчанием; приходит на мысль то одиночество, которое ждет каждого из нас в могиле…» [144, с. 66].

У повісті оповідь ведеться від третьої особи, спостерігача та свідка зображуваних подій. Оповідач не бере участі в подіях, він лише займає позицію спостерігача. Варто відмітити, що наратор є головним суб'єктом повісті, оскільки сам визначає структуру й форму твору. Чеховський оповідач у творі «Степь» є імпліцитним наратором, котрий формує об'єкт розповіді, художній світ, систему персонажів та ін. Головна функція аукторіального оповідача - передати психологічний стан персонажів, їхні думки та враження, він є головним структурно-композиційним елементом у повісті «Степь». Оповідь побудовано на враженнях та споминах Єгорушки. Доцільно відзначити, що у повісті А. П. Чехова велику роль у формуванні наративної структури відіграють також діалоги героїв, роздуми, внутрішні монологи та переживання й враження Єгорушки від природи, вони утворюють поліфонізм відносно голосу автора і оповідача. Точки зору героя й автора є максимально зближені, але не тотожні. Повість має риси автобіографічного твору, оскільки зображені події та описи відбуваються в рідних для А. П. Чехова місцях. Водночас твір не зводиться лише до автобіографічного змісту, в ньому поєднуються ознаки психологічної й філософської повісті, епосу й лірики.

Синтетична природа повісті «Степь» обумовлена в тому числі й нашаруванням різних фокусів нарації. У творі поєднуються точки зору Івана Кузьмичова, отця Христофора, Соломона, Пантелея та інших. Поєднання різних точок зору дає змогу зрозуміти не тільки настрій і психологічний стан героїв повісті, а й загальний стан світу.

Форми нарації (суб'єктивна, об'єктивна та змішана) виконують певний ряд функцій, а саме: жанрово-стильову, мотивну, сюжетно-композиційну, імагогічну, символічну та ін. Однією з головних видів нарації в повісті «Степь» є об'єктивна оповідь, яка виражена нейтральною лексикою у формі третьої особи: «мальчик всматривался в знакомые места, а ненавистная бричка бежала мимо и оставляла все позади…» [144, с. 14]. Суб'єктивно-об'єктивна оповідь займає вагоме місце в створенні наративної структури повісті, оскільки передає внутрішні переживання героїв, їхні настрої, передчуття.

Домінування форм внутрішнього монологу стає одним із засобів психологізму: «Егорушка вспомнил, что, когда цветет вишня, эти белые пятна мешаются с вишневими цветами в белое море, а когда она спеет, белые памятники и кресты бывают усыпаны багряными, как кровь, точками» [144, с. 14].

Розмова Єгорушки та Пантелея є доречним прикладом такої текстової інтерференції, як змішана нарація, де наявні елементи суб'єктивної та об'єктивної оповіді: «…святого великомученика Егоргия Победоносца числа двадцать третьего апреля. А мое имя Пантелей <…> Сам я уроженный, может, слыхал, из Тимы, Курской губернии. Братья мои в мещане отписались и в городе мастерством занимаются, а я мужик <…> Пантелей бормотал и, по-видимому, не заботился о том, слышит его Егорушка или нет. Говорил он вяло, себе под нос, не повышая и не понижая голоса, но в короткое время успел рассказать о многом» [144, с. 51].

Як зазначено вище, основу твору складає об'єктивний тип нарації, але елементи суб'єктивної та змішаної форми оповіді також утворюють наративну будову повісті. Сон Єгорушки, розповідь Костянтина слід віднести до суб'єктивної оповіді, описи природи, степу, зовнішності персонажів належать до об'єктивного типу нарації, розмови Пантелея та Єгорушки, Кирюхи та Костянтина належать до змішаного виду оповіді. Неабияку роль у формуванні оповідної структури твору відіграють вставні епізоди, які не впливають на основу твору, але розкривають рух повісті. Серед вставних епізодів можна назвати внутрішні спогади та враження хлопчика, сон Єгорушки, вислови отця Христофора, розповідь Костянтина, плач трави, свист, царапання тощо: «Ему стало казаться, что это пела трава; в своей песне она, полумертвая, уже погибшая, без слов, но жалобно искренно убеждала кого-то, что она ни в чем не виновата, что солнце выжгло ее понапрасну; она уверяла, что ей страстно хочется жить, что она еще молода и была бы красивой, если бы не зной и не засуха…» [144, с. 24]; «Вдруг в стоячем воздухе что-то порвалось, сильно рванул ветер и с шумом, со свистом закружился по степи. Тотчас же трава и прошлогодний бурьян подняли ропот, на дороге спирально закружилась пыль» [144, с. 29].

Простір нарації заповнено дивними звуками, образами, спогадами. У повісті співвіднесено два плани: побутовий з описами брички, оповіді про гроші, крамниці, церкви та ін. Інший план пов'язаний з образом дороги. Описи степу наповнені красою природи: «просыпается степь», «поют травы», «идут своим древним путем великаны» [31, с. 183]. Символи й мотиви часу посідають провідне місце у творі: день й ніч, теперішнє й минуле. Повість побудовано за принципом ритмічних повторів слів, словосполучень, речень.

Вигуки, які використано в повісті «Степь», також утворюють наративну структуру твору: «Откуда-то, вероятно, из балочки донесся грустный крик птицы: «Сплю! «сплю!» «сплю!»» [144, с. 45]; «Шесть косарей стоят рядом и взмахивают косами, а косы весело сверкают и в такт, все вместе издают звук: «вжжи», «вжжи»!» [144, с. 17]; «Только, братцы, это самое, слышу: туп! туп! туп!» [144, с. 71]. Вигуки виконують такі функції: символічну, мотивну, стилістичну, експресивну.

Основою композиції твору є паралелізм, що втілено на різних рівнях тексту - образному, мотивному і наративному. Через описи станів природи А. П. Чехов розкриває стани людини, а також всього суспільства. Колористична лексика також відображає ті чи ті духовні стани й сподівання.

Наприклад, епітети «бледный», «бледно-зеленый», «поблекший» символізують спокій і тишу: «А взглянешь на бледно-зеленое усыпанное звездами небо, на котором ни облачка, ни пятна…» [144, с. 46]. А слова «черный», «темный», «темнеть», «почернеть» посилюють тему страшного, таємничого: «Чернота на небе раскрыла рот и дыхнула белым огнем…» [144, с. 85]. Яскраві кольори реалізують тему краси, свята: «За тополем ярко-желтым ковром тянутся полосы пшеницы» [144, с. 17].

А. П. Чехов приділяє велику увагу мові персонажів повісті, в якій відображено особливості їх побутового, соціального і духовного життя. Письменник майстерно створює мовні портрети різних людей. Мова інтелігенції, духовенства, простих людей, мужиків, жінок має свої специфічні стильові особливості [162]. Наприклад, найяскравішим образом духовенства виступає о. Христофор - настоятель N-скої церкви. У його мові характерними є слова та словосполучення, що пов'язані з релігійною тематикою: «Оно, конечно, ученый из меня не вышел, да зато я родителей не ослушался, старость их успокоил, похоронил с честью. Послушание паче поста и молитвы!» [144, с. 21]. Мова цього персонажа за своїм стилем близька до проповіді. Мова простого люду (кучера Дениски, Кирюхи, Костянтина) сповнена просторіччями, вона не є нормативною і відображає безпосередність сприйняття і настроїв персонажів: «Анафема идолова, нет на тебя погибели!» [144, c.26]; «Молодая баба дома спит, а он по степу шатается…» [144, с. 75].

Наративну структуру повісті утворюють безособові, номінативні, складносурядні й складнопідрядні речення: «Мальчик всматривался в знакомые места, а ненавистная бричка бежала мимо и оставляла все позади» [144, с. 14]; «Наступило молчание» [144, с. 16]; «Слышно было только, как фыркали и жевали лошади да похрапывали спящие…» [144, с. 23]; «Затем скоро наступил вечер» [144, с. 30].

Хронотоп повісті охоплює лише одну поїздку, в якій закладено опозицію часу: минуле - теперішнє, разом з тим у творі порушується і проблема майбутнього, що проектується не лише на долю Єгорушки, а й Росії загалом. У часовому просторі можна простежити еволюцію характеру Єгорушки. На початку повісті й у кінці він почувається самотнім, боїться нових життєвих звершень. Так, у фіналі твору звучить риторичне питання: «Какова_то будет эта жизнь?» [144, c. 104].

Степ у зображенні А. П. Чехова являє собою рівнину: «широкая, бесконечная равнина, перехваченная цепью холмов», «равнина с туманной далью», «бурая, невеселая равнина». Степ населений кониками, куріпками, граками, яструбами, шуліками та ін. «Сжатая рожь, бурьян, молочай, дикая конопля, полосы пшеницы» - це все чеховський степ [144, c. 16]. Після закінчення написання повісті письменник назвав свій твір «степною енциклопедією» [50]. Степ є не просто місцем подій, а дійовою особою. Степ уособлюється й одухотворюється митцем. У зображенні степу підкреслено схожість із людськими якостями, рисами та враженнями. Це дозволяє письменникові з'єднати зображення природи й душевний стан персонажів. Отже, варто відмітити не лише уособлення в образі степу природного, стихійного начал, але й тісний зв'язок людини з природою. Степ ніби перебуває у стані смутку: «Обманутая степь приняла свой унылый июльский вид» [144, c. 18]. «Как душно и уныло», - це душевний стан Єгорушки [144, c. 23]. Варто навести ще один приклад з повісті про відповідність природи й людського стану: шуліка «вдруг остановился в воздухе, точно задумавшись о скуке жизни» [144, c.17]. Димов усвідомлює трагізм свого буття: «Скучно мне» [144, c. 51]. Так само думає і маленький хлопчик: «Как скучно и неудобно быть мужиком» [144, c. 51].

Образ степу має асоціативний зв'язок з іншими символами й поняттями, насиченими трагічною семантикою: тополя, самотня душа, дорога, сум, печаль.

Повість А. П. Чехова «Степь» дала поштовх наступним творам письменника: «Счастье», «В родном углу», «Печенег» та інші. У кожному з цих творів степ посідає особливе місце. Повість відкрила нову сторінку в творчості письменника. Вона вразила сучасників А. П. Чехова (В. Г. Короленка, О. М. Плєщєєва, В. М. Гаршина, Д. С. Мережковського) не тільки новизною тематики, а й поетичними відкриттями, зокрема музичністю та багатошаровістю описів природи. У 1888 році О. М. Плєщєєв відгукнувся про повість «Степь» так: «Прочитал я ее с жадностью. Не мог оторваться, начавши читать. Короленко тоже < ... > Это такая прелесть, такая бездна поэзии, что я ничего другого сказать Вам не могу и никаких замечаний не могу сделать - кроме того, что я в безумном восторге. Это вещь захватывающая, и я предсказываю Вам большую, большую будущность. Что за бесподобные описания природы, что за рельефные, симпатичные фигуры <...> Этот отец Христофор, Егорушка, Пантелей, парень, влюбленный в жену, певчий <...> да и все решительно <...>. Поэты, художники с поэтическим чутьем, должны просто с ума сойти. И сколько разбросано тончайших психологических штрихов, - одним словом, я давно ничего не читал с таким огромным наслаждением» [112, c. 45].

Д. С. Мережковський визначив провідну роль пейзажу в повісті «Степь»: «…природа в повести - не декорация, а часть самой жизни, самого действия» [112, c. 45]. В. Г. Короленко писав: «Несомненно, однако, что эта большая рама заполнена одним и очень выдержанным настроением. Читатель как будто сам ощущает веяние свободного и могучего степного ветра, насыщенного ароматом цветов, сам следит за сверканием в воздухе степной бабочки и за мечтательно-тяжелым полетом одинокой и хищной птицы, а все фигуры, нарисованные на этом фоне, тоже проникнуты оригинальным степным колоритом» [50, c. 76].

Старший брат А. П. Чехова, Олександр Чехов, писав в одному з листів: «Твоей «Степи» я еще не читал <…> Буренин тоже радуется и свою радость вылил в фельетоне, которого я еще не читал, <…> но сообщить тебе велел следующее: написано чудесно. Такие описания степи, как твое, он читал только у Гоголя и Толстого» [70, с. 122].

«Видели ли Вы когда-нибудь большую дорогу? - запитував А. П. Чехов О. М. Плєщєєва, закінчуючи «Степь». - Вот куда бы нам махнуть! Кресты до сих пор целы, но не та уже ширина; по соседству провели чугунку, и по дороге теперь почти некому ездить: мало-помалу порастает травой» [31, с. 159].

Отже, повість «Степь» засвідчила значні зміни в індивідуальному стилі письменника, котрий рухався до більш масштабного зображення, що надавало його творами ознак романного повістування. Завдяки розширенню часопростору за межі реальної історії за рахунок нашарування різних фокусів нарації образ степу набуває різних смислів - природного, символічного, психологічного, філософського, міфопоетичного. Поєднуючи засоби реалізму з елементами модернізму (імпресіонізму, символізму), А. П. Чехов порушує вагомі теми - людини і природи, бідності і багатства, батьківщини, дитинства, майбутнього тощо.

2.4 Психологізація наративних форм у повісті «Скучная история»

Повість «Скучная история» (1889) демонструє перехід А. П. Чехова до широкого соціально-психологічного аналізу дійсності й стану людини. Письменник подає у творі два плани: з одного боку, тут зображується буденність життя звичайної людини, а з іншого - буттєвий план, який дозволяє митцю порушити глибинні проблеми існування людини: життя і смерті, духовної реалізації особистості, морального зубожіння суспільства, ставлення до сім'ї, мистецтва, соціуму та ін.

Сюжет повісті «Скучная история» є гострим та напруженим, але не в плані зовнішніх подій, а в тому, що основні події твору розгортаються в глибині людської свідомості, що підкреслює наративна організація повісті. Сюжетною основою твору є сумна оповідь професора Миколи Степановича, котрий прожив 62 роки, так і не усвідомивши смислу життя. Характерно, що прізвище оповідача не названо. Оповідь ведеться від першої особи. Професор сам себе йменує «такой-то, тайный советник и кавалер», що сприяє узагальненню образу головного героя-оповідача, відтворенню типового характеру «зайвої людини», поширеного в російській літературі XIX ст.

Вільний потік думок, переживань, споминів професора, які поєднуються із побутовими сценами, слугують розкриттю складної долі людини та її життєвої драми. Повість А. П. Чехова відобразила не лише драму безвиході окремої людини, а й процес складного самопізнання мислячих людей, гостре відчуття невдоволеності ідейним покликанням свого покоління. Не можна сказати, що герой не знайшов свого місця в суспільстві, оскільки він був науковцем, читав лекції в університеті, керував аспірантами та докторантами, користувався успіхом серед колег, мав дружину, доньку та вихованку Катю - найкращого свого друга. Але, незважаючи на видиме благополуччя, Микола Степанович постійно відчуває внутрішній біль і тривогу, причини яких йому самому ще не зовсім зрозумілі. Протягом повісті герой через свою внутрішню оповідь проходить важкий шлях самоусвідомлення, пізнання самого себе і довколишнього світу.

Наскрізною проблемою у повісті «Скучная история» є проблема відчуження, герой постійно відчуває себе не потрібним рідним і суспільству загалом. Професор почувається самотнім навіть у колі близьких людей.

Занурений у науку, думаючи, що допомагає людям і творить добро, він не бачить справжнього життя, не помічає своєї родини, пропускає зростання єдиної доньки, не знає душевного спокою. Напругу сюжету надає ситуація «порогу», оскільки герой постійно перебуває між життям і смертю, між теперішнім і минулим часом, між тим, що хочеться та хотілося здійснити, між прожитим життям і життям на схилі літ.

Уже на початку повісті «Скучная история» розгортається традиційний для російської літератури XIX століття (починаючи з петербурзьких повістей М. Гоголя) мотив заміни людини чином. Цей мотив виявляється не лише в сюжеті, а й у композиції твору та в наративній структурі повісті. Герой говорить про самого себе як про сторонню людину, тобто ніби відчужується від самого себе. Співвідношення поміж «Я внутрішнім» і «Я зовнішнім» визначає провідний конфлікт твору. «Я зовнішнє» позначене ім'ям особи, якій потрібен лише чин, місце в суспільстві: «Есть в России заслуженный профессор Николай Степанович такой-то, тайный советник и кавалер; у него так много русских и иностранных орденов, что когда ему приходится надевать их, то студенты величают его иконостасом <…> все это и многое, что еще можно было бы сказать, составляет то, что называется моим именем» [144, c. 251]. «Я внутрішнє» Миколи Степановича зовсім інше - вразливе, стражденне, стривожене. У глибині душі професор розуміє, що протягом життя він так і не пізнав головного - смислу буття. Звання й чин не могли дати внутрішнього задоволення мислячій людині, тому він усвідомлює відчуження себе від чину.

На відміну від М. Гоголя, котрий показав процес переходу від «Я» до «чину», А. П. Чехов розкрив зворотний процес від «чину» до «Я», самопізнання і самоідентифікації героя.

Одним із провідних мотивів повісті «Скучная история» є також мотив «хвороби», який виявляється не стільки у фізичному недузі, а в духовному, моральному стражданні професора. Розкриттю мотиву «хвороби» слугують такі наративні конструкції: герой швидко переключається з одного предмета на інший, постійно зривається криком і плачем на рідних та близьких, не дослуховує до кінця співрозмовників, впадає у відчай, говорить уривчасто і непослідовно. Фізична хвороба також присутня у повісті, оскільки персонаж постійно скаржиться на безсоння, він навіть називає ці страждання своїм способом життя: «Что касается моего теперешнего образа жизни, то прежде всего я должен отметить бессонницу, которою страдаю в последнее время» [144, c. 252]. Життя в ситуації «порогу» (на межі життя й смерті) акцентовано автором і в мотиві «хвороби» - безсоння, тобто існування на межі реального та ірреального світу, світла й темряви.

Кульмінаційним моментом повісті є момент прозріння, усвідомлення героєм-оповідачем своїх вчинків та порожнього життя, усвідомлення власних бажань і прагнень: «Я хочу, чтобы наши жены, друзья, дети, ученики любили в нас не имя, не фирму и не ярлык, а обыкновенных людей» [144, c. 307]. Професор опинився перед складними онтологічними та екзистенційними питаннями, але він не в змозі дати відповіді на них.

Не здатний допомогти самому собі, професор не може дати пораду і своєму найближчому другу - Каті. На її прохання допомогти, сказати лише одне потрібне слово, яке б змінило життя, професор мовчить. Несказане слово -кульмінаційний момент повісті, що розкриває усю знецінену сутність існування професора.

Розв'язкою твору є буденні слова, фрази, сказані професором і його вихованкою, за якими приховується трагізм, холодність людських стосунків і буття загалом. В останньому епізоді твору персонажі говорять про звичайні та загальноприйняті факти, але кожен із них усвідомлює трагізм життя і неминучість смерті, непотрібність самому собі та суспільству: «…ведь душа этой бедняжки не знала и не будет знать приюта всю жизнь, всю жизнь!» [144, c. 309].

У фіналі повісті «Скучная история» використано риторичну форму прощання. Прощання з Катериною стає для Миколи Степановича прощанням із життям і з найдорожчим для нього у світі другом. Герой востаннє переосмислює усе своє минуле життя, він усвідомлює, що духовного прозріння не настане ніколи.

Автор співчуває героєві, не засуджує його, стаючи ніби його двійником. У наративній структурі повісті точки зору автора й героя зближені, подеколи вони навіть збігаються. Митець змальовує життя персонажа, висловлює судження про науку, суспільство, стаючи на позицію професора. Утім, повної тотожності точок зору автора й героя не відбувається. Основний конфлікт твору ускладнений двома колізіями: «Я» і «не-Я» професора, «Я» автора і «Я» героя-оповідача. У такий спосіб А. П. Чехов відтворює складний діалог, що відбувається в душі людини щодо онтологічних питань.

У мові головного героя поєднані наступні стилі мовлення: науковий, книжний, розмовний. Коли герой починає говорити про себе, він використовує сатиричний й іронічний тон оповіді: «Носящий это имя, то есть я, изображаю из себя человека шестидесяти двух лет, с лысой головой, с вставными зубами и с неизлечимым tic'ом. Насколько блестяще и красиво мое имя, настолько тускл и безобразен я сам…» [144, с. 252].

У повісті «Скучная история» автор нерідко використовує вказівні, номінативні, безособові речення, які утворюють наративну структуру твору: «Вот и наш сад…» [144, с. 257]; «Вот бакалейная лавочка…» [144, c. 257]; «Во рту сохнет…» [144, с. 263]; «Стоит мне только оглядеть аудиторию» [144, с. 264]. У мові героя-оповідача часто зустрічаються такі стилістичні фігури, як порівняння й метафора: аудиторію студентів наратор називає «многоголовой гидрой», філолога й Катю порівнює з «жабами» [144, с. 262]. Слово «море» отримує метафоричне значення: «Чувствуешь что-то особенно, когда за дверью морем гудит аудитория» [144, с. 261].

У повісті «Скучная история» можна виділити три типи монологів: монолог-повідомлення, монолог-характеристика, монолог-емоція. Ось приклад монологу-повідомлення, де оповідач повістує про свої наміри прочитати лекцію студентам: «Я знаю, о чем буду читать, но не знаю, как буду читать, с чего начну, чем кончу. В голове нет ни одной фразы. Но стоит мне только оглядеть аудиторию (она построена у меня амфитеатром) и произнести стереотипное: «в прошлой лекции мы остановились на…», как фразы длинной вереницей вылетают из моей головы…» [144, с. 261].

Наступним видом монологу є монолог-емоція, де професор повістує про власні хвороби й переживання: «Боже мой, как страшно! Выпил бы еще воды, но уж страшно открыть глаза и боюсь поднять голову. Ужас у меня безотчетный, животный, и я никак не могу понять, отчего мне страшно» [144, c. 301].

Останнім типом монологів головного героя є монолог-характеристика: «За столом в кабинете, низко нагнувшись над книгой или препаратом, сидит мой прозектор Петр Игнатьевич, трудолюбивый, скромный, но бесталанный человек, лет 35…» [144, с. 259].

Епітети з метафоричним відтінком розкривають перед читачами образ головного героя: «Я воспитанный, скромный и честный малый!» [144, с. 251]; «Я быстро зажигаю огонь, пью воду прямо из графина, потом спешу к открытому окну» [144, с. 300]. У нарації персонажа використовуються складносурядні речення як відображення потоку його свідомості чи плину пам'яті: «Среди лекции к горлу вдруг подступают слезы, начинают чесаться глаза, и я чувствую страстное, истерическое желание протянуть вперед руки и громко пожаловаться» [144, с. 264]. Незавершені фрази відображають стрімкі переходи у просторі пам'яті героя, зміни його емоційних станів: «Бывало гуляю я по нашему семинарскому саду…» [144, с. 283]; «У меня есть ученики и слушатели, но нет помощников и наследников, и потому я люблю и умиляюсь, но не горжусь ими и т.д. и.т.д.» [144, с. 288]; «Хотелось бы еще пожить лет десять… Дальше что?» [144, c. 290].

Велику роль у формуванні наративної структури твору відіграють позасюжетні елементи, які начебто не впливають на рух основної подієвої лінії, але разом з тим вони утворюють поліфонізм відносно голосу героя-оповідача й голосу автора. Серед позасюжетних елементів можна відзначити вставні епізоди: листи Каті до професора Миколи Степановича, розповідь професора про Гнеккера, а також різноманітні інтертексти (прислів'я та приказки, вислови з відомих літературних творів В. Шекспіра, О. Пушкіна). Позасюжетні елементи допомагають краще розкрити внутрішній стан персонажів на фоні буденного життя.

Можна простежити еволюцію духовного стану Каті в листах до Миколи Степановича: перші листи були довгі, захоплюючі, Катя хотіла якнайшвидше поділитися своїм успіхом, але згодом вони ставали коротшими, професор почав помічати в них ознаки зневіри, розчарування. Епістолярна форма якнайкраще відтворює психологічні зміни, що відбулися в душі героїні під впливом обставин.

Характеристики мовлення персонажів посідають вагоме місце в повісті. Професор повістує не стільки про Катю, скільки про манеру написання листів. Листи відображають стан Каті, переломний момент у її житті. Досить чітку характеристику мовлення дає професор й своєму товаришеві Михайлові Федоровичу: «Сам он умен, талантлив, очень образован…» [144, с. 284]; «…но не без странностей» [144, c. 284]; «Самое характерное в его манере говорить, это постоянно шутливый тон, какая-то помесь философии с балагурством, как у шекспировских гробокопателей» [144, с. 284]. Також професор коментує мову прозектора Петра Ігнатійовича: «Петр Игнатьевич; даже когда хочет рассмешить меня, рассказывает длинно, обстоятельно, точно защищает диссертацию, с подробным перечислением литературных источников…» [144, с. 261].

Не залишає без коментарів професор і власну мову. Через самохарактеристику виявляються психологічні риси героя - його прагнення впливати на інших силою слова: «Хороший дирижер, передавая мысль композитора, делает сразу двадцать дел. То же самое и я, когда читаю. Передо мной полтораста лиц, не похожих одно на другое, и триста глаз, глядящих мне прямо в лицо. Цель моя - победить эту многоголовую гидру. Если я каждую минуту, пока читаю, имею ясное представление о степени ее внимания и о силе разумения, то она в моей власти» [144, c. 262].

Стилістичний діапазон мови професора є широким: книжні форми, науковий стиль взаємодіють з розмовними інтонаціями. «Характерные черты ломового коня, отличающие его от таланта, таковы: кругозор его тесен и резко ограничен специальностью…» - приклад наукових описів [144, с. 260]. Поширеним є вживання структур із лексично-морфологічними основами «книжного» стилю: «Унылое чувство сострадания и боль совести, какие испытывает современный мужчина, когда видит несчастие, гораздо больше говорят мне о культуре» [144, с. 283].

Вставна байка, вміщена в нарацію професора, дозволяє підкреслити певні риси характеру Гнеккера та ставлення професора до нього як особистості:

«Орлам случается и ниже кур спускаться,

Но курам никогда до облак не подняться…» [144, c. 296].

Прислів'я та приказки, які повсякчас повторює герой, допомагають йому усвідомити сутність життя, спонукають до рефлексії. Так, наприклад, давню формулу «Познай самого себя» Микола Степанович переосмислює в умовах бездуховного буття, неможливості внутрішньої реалізації: древні люди, на його думку, мали б вказати спосіб, як користуватися цією порадою.

Неабияке значення в наративній структурі має вживання вигуків: «Я прячу голову под подушку, закрываю глаза и жду, жду. Спине моей холодно, она точно втягивается вовнутрь, и такое у меня чувство, как будто смерть подойдет ко мне непременно сзади, потихоньку …

- Киви-киви! - раздается вдруг писк в ночной тишине, и я не знаю, где это: в моей груди, или на улице?» [144, с. 301].

У такий спосіб письменник увиразнює зрушення у внутрішньому світі професора, раптові зсуви в його свідомості.

Внутрішній світ людини в зображенні А. П. Чехова тісно пов'язаний із зовнішнім. Через усю повість явно виражений контраст між зовнішнім та внутрішнім світом персонажа. Цей контраст відчутний вже в експозиції і стає наскрізним мотивом твору: «насколько блестяще и красиво мое имя, насколько тускл и безобразен я сам» [144, c. 252]. Контраст сприяє розвитку сюжету, розкриває сутність життя професора та його взаємовідносини з близькими людьми.

А. П. Чехов значно розширив можливості типу оповіді від першої особи за рахунок синтезу різних наративних структур. Основу твору складає внутрішній монолог героя, але в повісті використано й численні діалоги інших персонажів, подані через сприйняття та інтерпретації професора, ніби він усе це пережив нещодавно. У творі поєднуються точки зору різних людей - дружини й доньки професора, його друзів, Каті та інших. Оповідна структура повісті з різними оцінками допомагає глибокому розкриттю психологічних станів людини перехідної доби у її зв'язках із суспільством і самою собою. Форми нарації виконують у чеховському творі різні функції: імагогічну, сюжетно- композиційну, мотивну, жанрово-стильову.

Особливістю наративної структури повісті є злиття об'єктивної манери оповіді із суб'єктивною: «Она падает на стул и начинает рыдать. Она закинула назад голову, ломает руки, топочет ногами; шляпка ее свалилась с головы и болтается на резинке, прическа растрепалась <…> Я растерялся, сконфужен, тронут рыданиями и едва стою на ногах» [144, c. 309].

Суб'єктивна оповідь характерна тим, що події викладає оповідач, який є головним персонажем твору і реальною людиною. Професор є розповідачем твору, існуючи в тому світі, який його оточує. Об'єктивна оповідь повісті виявляється на рівні нейтрального мовлення автора (котрий намагається приховати свою позицію), а також у висловлюваннях інших персонажів, котрі слугують фоном для розкриття характеру головного героя.

У наративній структурі закладено опозицію часу «минуле - теперішнє»: «никакой спорт, никакие развлечения и игры никогда не доставляли мне такого наслаждения, как чтение лекций <…> это было прежде. Теперь же на лекциях я испытываю одно только мучение» [144, c. 263]. Опозиція часу спрямована на розкриття змін в емоційному стані наратора і глибше - у його світовідчутті. У мові головного героя представлено різні часові плани: «…то, что прежде давало мне повод только сказать лишний каламбур и добродушно посмеяться, вызывает теперь во мне тяжелое чувство» [144, с. 269]. Мовна структура оповіді стає динамічною й напруженою. Час у повісті відіграє напрочуд важливу роль, оскільки він є ключовим моментом у показі духовної еволюції професора в передчутті близької смерті.

У наративній структурі великого значення набувають форми теперішнього часу дієслів, які визначають внутрішній простір героя: «Я просыпаюсь после полуночи и вдруг вскакиваю с постели <…> душу мою гнетет такой ужас, как будто я увидел громадное зловещее зарево» [144, с. 300].

Параметри часу є визначальними й для розкриття сприйняття героєм чужого слова: дружини, Каті, доньки, докторанта, Михайла Федоровича. У розмові з дружиною Микола Степанович відчуває себе мізерним, жалюгідним, нікому не потрібним у цьому світі: «Я смотрю на свою жену и удивляюсь, как ребенок. В недоумении я спрашиваю себя: неужели эта старая, очень полная, неуклюжая женщина <…> была той самой тоненькой Варею, которую я страстно полюбил» [144, c. 255]. Професору зі своєю дружиною не має про що говорити, на всі її зауваження він просто мовчить і тихо погоджується з нею. Відсутність будь-яких експліцитних наративних форм при зустрічі з дружиною (мовчання - нульова нарація) виявляє мізерність буденного життя персонажа.

Розмова з докторантом побудована на формах заперечення й нерозуміння, професор увесь час говорить, що не розуміє смислу приходу докторанта, він зривається у діалозі з ним навіть на крик, а той усе мовчить. Розмова з Катею схожа на діалог, де професор й вихованка обмінюються думками та переживаннями, але ключовим моментом все ж таки виступає прийом мовчання. Отже, форма мовчання в наративній структурі повісті «Скучная история» акцентує не тільки внутрішній неспокій і моральну неврівноваженість людини, а й розрив духовних зв'язків між людьми. Образ Миколи Степановича втілює духовну атмосферу доби, її сутнісні проблеми та ознаки.

Слід відзначити особливу свободу наративної позиції чеховського оповідача, яку забезпечують вільний потік думок, незалежність від стереотипів та ідеологічних догм, рефлексії та медитації, що містять у собі елементи філософських суджень. Філософські сентенції у повісті є різними за тематикою та гостротою суджень, вони стосуються суспільства, науки, мистецтва, змісту життя, «загальної ідеї». Протягом життя професор дійшов висновку, що в нього немає «загальної ідеї». Усвідомивши протиріччя у своїх поглядах минулого й теперішнього, професор відчув «паралич души», «преждевременную смерть» [144, c. 306]. Саме тому він по-новому, начебто вперше, бачить свою дружину, самого себе, вихованку Катю. Однак у нього вже не лишилося фізичного часу, щоб прийняти нові судження. У цьому полягає трагізм образу головного героя-оповідача. А. П. Чехов розкрив життєву драму самопізнання й самоусвідомлення людини, котра відчула марність минулого існування й духовну самотність напередодні смерті.

Художня деталь є важливим компонентом тексту, пов'язаним як із внутрішнім, так і зовнішнім світом. Роздуми професора у «Скучной истории» про науку, театр, університет постійно переплітаються з думками про «смешную и говорливую горничную, о леще с кашей». Поєднання філософських міркувань із побутовими подробицями, поданими у виразних деталях, розкриває трагізм буденного життя особистості.

Важлива риса психологізму А. П. Чехова - аналіз героєм власних почуттів, думок, переживань. Цей самоаналіз здійснюється як зі сторони (позиція «не-я»), так і зсередини (позиція «я»). Оповідними формами аналізу героя себе й свого життя виступають самокритика, самоіронія, самопародія.

Повість «Скучная история» засвідчує перехід А. П. Чехова до жанру філософсько-психологічної повісті, у якій значно ускладнено сюжет (використано різні сюжетні лінії, поєднані в контрапункті), конфлікт (багатошаровий), психологічні характеристики героїв. У повісті «Скучная история» наявні декілька наративних шарів, ситуацій, позицій персонажів, точок зору головного героя, що слугують розкриттю глобальних проблем буття [17].

Назва «Скучная история» має символічний характер, вона пов'язана зі змістом твору, характером головного героя-наратора та центральними проблемами повісті. Слово «нудьга» є ключовим словом у творі А. П. Чехова. Воно вживається в повісті неодноразово: «становится скучно», «скучный диспут», «скучные письма», «скука и раздражение» та ін. Семантика слова «нудьга» в літературі має тривалу історію. У зображенні своїх героїв Дж. Байрон, О. Пушкін, М. Лермонтов також зверталися до мотивів нудьги, їхнім персонажам (Чайльд-Гарольду, Євгенію Онєгіну, Печоріну) було нудно жити, хотілося змін у суспільстві та житті. У повісті ж А. П. Чехова слово «нудьга» означає відсутність інтересу людини до життя, до нових подій, відсутність духовного смислу життя загалом. Нудьга - не лише внутрішній стан героя, а й усього суспільства.

Отже, повість «Скучная история» відобразила не лише драму безвиході, але й самопізнання мислячих людей, гостре відчуття ними незадоволеності існуванням і пошуки покликання свого покоління. А. П. Чехов був сміливим новатором в розробці типу оповіді від першої особи, ускладненою синтезом різних наративних форм, що призвело до оновлення жанру повісті.

Висновки до розділу

Проза Антона Павловича Чехова засвідчує перехід від зрілого реалізму до модернізму. Він був продовжувачем класичних традицій, але разом з тим шукав і нових шляхів у мистецтві. Проза А. П. Чехова не є однорідним явищем, вона є різноманітною в жанровому та стильовому аспектах. Починаючи з 1880-х років в творчості письменника змінювалися теми, проблеми, сюжети, мотиви, форми авторської позиції, позиції оповідача й розповідача, функції нараторів, форми нарації (суб'єктивна, об'єктивна, змішана, гомодієгетична, гетеродієгетична та ін.). У цей період письменник створив перші об'ємні повісті: «Драма на охоте» (1885), «Огни» (1888), «Именины» (1888), «Степь» (1888), «Скучная история» (1889).

Основними рисами першої повісті митця «Драма на охоте» є елементи детективного жанру, неочікуваної й несподіваної розв'язки, поєднання суб'єктивної й об'єктивної нарації, наявність аукторіального й гомодієгетичного оповідача в інтрадієгетичній ситуації, тобто оповідь другого ступеня, де наратор розповідає власну історію. Повість належить до лінійного типу, оскільки події розгортаються хронологічно й послідовно. Важливу роль у формуванні наративної структури повісті відіграють композиція твору (розповідь у розповіді), інтертексти, запозичені слова, особливо із французької мови. Наративну будову повісті утворюють складні конструкції, а також неповні, незакінчені речення, які розкривають внутрішній стан персонажів.

У повісті «Огни» з'являються нові теми й мотиви. Вагоме місце відведено соціальним, психологічним та філософським темам. Час у наративних формах постає як вічність, ідея прогресу, як повсякденність, психологічний стан окремої людини. Композиція повісті являє собою «розповідь у розповіді». Оповідь ведеться від першої особи. Авторській позиції відведено вагому роль у формуванні наративної структури повісті. В ній точки зору автора й наратора не є тотожними. Точки зору інженера та студента допомагають розкрити художній конфлікт повісті. Ускладнені конструкції утворюють оповідну будову твору. Вставні слова створюють колорит часу, який зображено в творі; виявляють негативне або позитивне ставлення автора до героя чи події; позначають просторові характеристики; увиразнюють атмосферу неприязні чи відчуження; створюють ефект «миттєвого» опису. У повісті переважає суб'єктивна манера оповіді.

Діалогічні форми нарації сприяють розкриттю духовного стану не тільки окремої особистості, а й перехідної епохи загалом. Філософська суперечка інженера Ананьєва та студента фон Штенберга є яскравим прикладом висвітлення онтологічних проблем з різних точок зору. Основою композиції повісті є судження й протиріччя героїв, що виявляються на різних рівнях тексту. Через оповідні форми в повісті подано портрети, емоції, переживання персонажів, суб'єктивне відчуття ними перехідного часу. У повісті розкрито темпоральні антиномії - минуле і теперішнє, які реалізуються в наративних формах лінійності та нелінійності.

У повісті «Именины» збільшується значення об'єктивної оповіді, хоча суб'єктивна повністю не зникає. Голоси героя і автора подані здебільшого через непряму мову, що зближує їх. Події висвітлюються у різних наративних площинах, яка надає оповіді об'ємності й багатозначності. Ретроспекції порушують лінійний плин часу. Форми нарації значною мірою формують засоби, що переводять смисл висловлювання у підтекст (художня деталь, опис, портрет, символіка тощо). У кульмінації твору, що припадає на розмову Петра Дмитровича і Ольги Михайлівни, акцентовано провідні мотиви твору - душевного болю, фальшу, невдалого життя. Наративні конструкції у повістях А. П. Чехова сприяють виведенню зовні духовної драми персонажів і трагізму суспільства загалом.