Форми нарації в повістях А.П. Чехова: типологія і поетика

На наше переконання, форми нарації відображають особливості індивідуального стилю письменника, стильових тенденцій доби, а також взаємодію літературних напрямів, течій, жанрів. Специфічні особливості форм нарації зумовлені відповідними художніми засобами, в тому числі стильовими домінантами й константами. Форми нарації також впливають на структурні компоненти твору. Складниками форм нарації є мова персонажів, композиція (у тому числі композиція нараторів стосовно подій, часу, простору, одне одного, нарататорів та ін.), мотивна структура тощо.

У дисертаційному дослідженні ми спираємося, крім відомих праць Ж. Женетта, Б. Успенського, В. Шміда, і на теорію К. Брукса і Р. Уоррена. У дослідженнях К. Брукса і Р. Уоррена введено поняття «фокус нарації» (focus of narration), у який можуть потрапляти різні елементи текстової структури (мотиви, час, простір, персонажі тощо). К. Брукс й Р. Уоррен проаналізували також наративні типи й рівні, поняття «фокалізації» й «фокалізатора», наратора й нарації [167].

Час і простір визначають співвідношення авторської нарації з оповіддю наратора чи персонажа, роль уведення авторського голосу в оповідь, поєднання часу й простору, внутрішній стан героя й ставлення до середовища. Співівдношення часової й просторової організації твору є одним із основних компонентів нарації. Мотивна організація творів виконує структурно-сюжетну й стильову функції.

«Фокус нарації» простежує й визначає динаміку мотивів і лейтмотивів. Мовні характеристики персонажів є важливим компонентом у виявленні типу наратора й форми оповіді. Мовні плани вказують на внутрішній стан героїв, їхні наміри, ставлення до інших персонажів та світу, життєві орієнтири тощо. Форма нарації визначає вид композиції твору, її основні елементи, співвідношення виду оповіді й типу наратора. Типи й форми вираження авторської позиції й позиції персонажа, злиття (чи розбіжність) голосів, перехід на різні форми оповіді також зумовлює «фокус нарації».

«Фокус нарації» також визначає тип наратора (аукторіальний, персональний, персоніфікований, гетеродієгетичний, гомодієгетичний, та ін.), його точку зору (або нараторів, перехрещення різних точок зору, їхнє співвідношення).

У дисертації ми виокремлюємо й аналізуємо форми нарації відповідно до «фокусу оповіді» (за різними критеріями): за типом наратора і способом його проявлення у творі (суб'єктивна, об'єктивна і змішана форми; гомодієгетична, гетеродієгетична; екстрадієгетична, інтрадієгетична; експліцитна, імпліцитна), за наративним сюжетом (тобто за тим, як його сповіщено у творі - лінійна, нелінійна, фрагментарна, колоподібна, концентрична, рамкова тощо), за наративним часом (тобто за тим, як про нього повідомляється і як він переживається наратором і нарататором - хронологічно послідовна чи ретроспективна, перервна чи неперервна, суб'єктивована чи об'єктивована тощо), за наративним простором (як простір представлено в оповіді - однопланова, багатопланова, психологізована, драматизована, ліризована тощо), за реалізацією мотивів у нарації (одношарова, багатошарова, лейтмотивна тощо), за участю персонажів у наративній структурі (монологічна, діалогічна, панорамна, поліфонічна та ін.).

Отже, форми нарації відображають особливості індивідуального стилю письменника, стильові тенденції доби, а також взаємодію літературних напрямів, течій, жанрів. Специфічні особливості форм нарації зумовлені відповідними художніми засобами, в тому числі стильовими домінантами й константами.

Дослідження форм нарації в повістях А. П. Чехова дасть можливість уточнити уявлення про динаміку індивідуального стилю письменника, а також про художні тенденції перехідної доби, про специфіку розвитку жанру повісті в російській літературі на межі XIX - XX століть.

Висновки до розділу

На підставі проведеного в першому розділі систематизації праць дослідників ми дійшли таких висновків.

Поняття «стиль», «жанр» і «наратив» є взаємопов'язаними й взаємообумовленими. Наративна організація художнього твору є важливим складником індивідуального стилю письменника, а також показником загального стилю доби, напряму, течії. Наративна структура зумовлює й жанровий зміст твору, засвідчуючи ідейно-естетичні пошуки митців у царині жанрів. Епічні жанри відзначаються більшим ступенем наратабельності порівняно з ліричними й драматичними. В епосі оповідь відіграє провідну роль у розвитку тем, мотивів, сюжету, образів, побудові художнього часу й простору і формуванні жанрової системи твору загалом.

Форма нарації - це тип оповідної структури, що через «голос» («голоси») й відповідну «точку зору» («точки зору», їх виявлення, суміщення, зіставлення, протиставлення і т.д.) визначає взаємозв'язок між різними рівнями художнього твору (фабульним, сюжетним, мотивним, образним, темпоральним, просторовим, жанровим тощо) і є важливим чинником стилю (загального та індивідуального).

Проза А. П. Чехова була об'єктом уваги російських і українських дослідників у різних аспектах: сюжетики (Л. М. Цилевич, А. Б. Дерман), комунікації (А. Д. Степанов), поетики (Н. О. Дмитрієва, Е. А. Полоцька, А. О. Степаненко), взаємодії різних родів і жанрів (Н. Ю. Козирєва), мотивної організації (А. М. Шехватова), традицій і новаторства (П. Е. Шахов) тощо. Серед зарубіжних науковців, які займалися вивченням творчої спадщини письменника, варто відзначити У. Бойда, Дж. Борні, П. Ходжсона та ін.

Питання чеховської оповіді ґрунтовно вивчав О. П. Чудаков у монографіях «Поетика Чехова» (Москва, 1971), «Світ Чехова: виникнення і утверждення» (Москва, 1986). У них закладено методологічні засади дослідження наративної структури творів митця. Проте основну увагу в роботах О. П. Чудакова було приділено оповіданням А. П. Чехова, а повісті письменника цікавили дослідника лише в окремих аспектах. Важливим кроком у розвитку наративного підходу щодо творчості А. П. Чехова стала дисертація О. М. Моргульової «Форми авторської оповіді у прозі А. П. Чехова кінця 80_90_х років» (Москва, 2005). У ній дослідниця визначила роль авторського «голосу» і способи його оприявлення в оповіданнях і деяких повістях письменника, взаємодію форм авторської оповіді з іншими рівнями структури тексту. Утім, проблеми наративної організації в повістях А. П. Чехова на сьогодні не вирішені остаточно. Наразі існує нагальна потреба дослідити форми нарації в повістях митця системно й комплексно з урахуванням сучасних здобутків чехознавства і наратології.

У дисертаційній роботі ми спираємося на ґрунтовні праці в галузі наратології В. Шміда, Ж. Женетта, П. Рікера, С. Четмана, І. Ільїна, Р. Барта та інших. У теорії К. Брукса і Р. Уоррена розроблено поняття «фокус нарації». У «фокус нарації» можуть потрапляти різні складники текстової структури (мотиви, час, простір, персонажі тощо). Фокус нарації визначає тип наратора (аукторіальний, персональний, персоніфікований та ін.), його точку зору (або нараторів, перехрещення різних точок зору і т.д.). У дисертації визначено форми нарації відповідно до «фокусу оповіді» (за різними критеріями): за типом наратора і способом його проявлення у творі (суб'єктивна, об'єктивна і змішана форми; гомодієгетична, гетеродієгетична; екстрадієгетична, інтрадієгетична; експліцитна, імпліцитна), за наративним сюжетом (тобто за тим, як його сповіщено у творі - лінійна, нелінійна, фрагментарна, колоподібна, концентрична, рамкова тощо), за наративним часом (тобто за тим, як про нього повідомляється і як він переживається наратором і нарататором - хронологічно послідовна чи ретроспективна, перервна чи неперервна, суб'єктивована чи об'єктивована тощо), за наративним простором (як простір представлено в оповіді - однопланова, багатопланова, психологізована, драматизована, ліризована тощо), за реалізацією мотивів у нарації (одношарова, багатошарова, лейтмотивна тощо), за участю персонажів у наративній структурі (монологічна, діалогічна, панорамна, поліфонічна та ін.).

Форми нарації відображають особливості й динаміку індивідуального стилю письменника, стильові тенденції доби, а також взаємодію літературних напрямів, течій, жанрів. Специфічні особливості форм нарації зумовлені відповідними художніми засобами, в тому числі стильовими домінантами й константами, які дозволяють визначити типологічні й поетикальні ознаки оповідних форм.

Розділ 2. Специфіка наративних структур у повістях А. П. Чехова 1880-х років

2.1 Особливості суб'єктивної оповіді в повісті «Драма на охоте»

«Драма на охоте» (1885) - одна із перших повістей А. П. Чехова. У той час, коли письменник працював над твором, йому було лише 24 роки. Він уже був автором коротких жартівливих оповідань, фейлетонів, сценок, анекдотів. Однак повість значно відрізнялася від попередніх творів А. П. Чехова як за змістом, так і за жанрово-стильовою будовою. «Драма на охоте» була підписана митцем «А. Чехонте» - одним із його псевдонімів.

Літературознавці й критики по-різному оцінювали «Драму на охоте». Так, А. Дерман вважав повість мелодрамою [34], О. Ізмайлов назвав повість глибоким, але доволі «неровным (у стильовому плані - К. К.) литературным произведением» [34]. Однак повість «Драма на охоте» слід вважати важливим кроком до літературних вершин на шляху до пошуку великих жанрових форм письменника. Сучасні дослідники (М. Теплінський, О. Чудаков та ін.) відзначили переплетення у творі форм комізму, лірики, пародійності й драматизму [123; 152].

До повісті письменник подав два підзаголовки, що мають змістове та композиційне навантаження: «Истинное происшествие» та «Из записок судебного следователя» [143, c. 241; 246]. У першому підзаголовку акцентовано настанову на достовірність історії, а в другому - особливості повістування, фактично наративну основу повісті.

У творі письменник досліджує внутрішній стан людини, дисгармонію в душі, а також безсилля перед життєвими випробуваннями. В основі твору покладено записки слідчого Камишева, котрий є головним героєм повісті.

Сюжет повісті «Драма на охоте» побудований на любовних колізіях. У провінційному містечку удівець Урбенін закохується без пам'яті в доньку лісника Ольгу. Молода дівчина виходить заміж за Урбеніна не стільки через користолюбні наміри, скільки через те, щоб не жити з божевільним батьком. Однак справжнього кохання між Ольгою і Урбеніним немає. Ольга потайки закохана у слідчого Зіновьєва. У повісті змальовано традиційний любовний трикутник - Ольга, Урбенін, Зіновьєв.

Автор розкриває психологічний стан персонажів через їхні вчинки, наміри, розмови. Основні події твору розгортаються навколо доньки лісничого Ольги. Але у творі присутні й інші персонажі, які відіграють велику роль у формуванні конфлікту та інтриги повісті. Серед них - батько Ольги, майбутній чоловік Урбенін, граф Корнєєв та інші. Наративну структуру твору складає оповідь від першої особи, в пролозі та епілозі - від особи редактора, а в інших частинах повісті - від самого Камишева. Отже, в наративній будові повісті «Драма на охоте» поєднано різні наративні фокуси й мовленнєві потоки.

Письменник досить точно описує зовнішність персонажів, їхні вчинки, переконання, які допомагають розкрити їхні наміри. Важливу роль у творі відіграють жести персонажів. Жести включені в структуру оповіді й дають можливість краще зрозуміти позицію і внутрішній стан оповідачів. Наприклад: «Граф выпил водку, запил водой, и поморщившись, покачал головой» [143, с. 257]. А. П. Чехов використовує переважно два види жестів в структурі тексту: речення з описом жесту в поєднанні з прямою мовою; конструкції з непрямою мовою, в які вміщено описи жесту: «И Калинин замигал глазами, желая показать вид, что ему дейстиветьльно совестно» [143, с. 305].

Наскрізною проблемою повісті «Драма на охоте» є проблема фальшу, що виявляється на різних рівнях - у словах, відносинах людей та їхніх вчинках. Ця проблема пронизує увесь твір. Дружба Зіновьєва й графа Корнєєва позбавлена правдивості. Весілля Ольги й Урбеніна по суті не є справжнім, адже між ними немає кохання. Непотрібним змальовано й спільне життя графа Корнєєва і його дружини Созі. Мотив фальшу реалізується у наративних формах твору - передусім у монологах і діалогах героїв, котрі говорять не те, що думають, приховують свої справжні почуття й переживання.

Довкола центральної проблеми - фальшу концентруються й інші проблеми: грошей, самотності, страху, морального зубожіння тощо.

Розкрити проблематику повісті письменникові допомагає наскрізний мотив твору - зради та нещасливого кохання, що спричинює фатальні наслідки. Провідним лейтмотивом, який проходить крізь всю повість, є фраза папуги: «Муж убил свою жену» [143, c. 246]. Ця фраза звучить як на початку твору, так і в кінці повісті, вона закільцьовує композицію повісті, акцентуючи мотив смерті як наслідок фальшу, що панує серед людей. Отже, А. П. Чехов поширює мотив «фальшу» на все суспільство.

Цей твір А. П. Чехова є доволі неоднозначним у жанрово-стильовому плані. «Драма на охоте» має ознаки психологічної повісті, оскільки у творі розповідається про драматичні історії життя персонажів із розлогими психологічними характеристиками, описами, авторськими коментарями. Водночас тут виявляються й елементи психологічного роману, бо на прикладі окремих випадків із життя письменник розкриває загальні закономірності життя, психологію людських стосунків. Важливою жанровою ознакою повісті є також уведені в реалістичну психологічну оповідь елементи авантюрності, несподіваності, розслідування, що наближає «Драму на охоте» до пригодницького й детективного жанрів, проте надалі це не було властиво стилю А. П. Чехова. Згодом письменник відмовиться від зовнішньої захопливості інтриги, надавши більше уваги внутрішньому сюжету.

У творі власне йдеться про три романи: нещасливий шлюб Ольги з Урбеніним, любовні стосунки графа та Ольги, роман Ольги із Зіновьєвим. У кожного персонажа своя життєва позиція й доля. Ніхто з героїв не залишається щасливим і задоволеним життям. У кінці твору читач розуміє, що кожен із них страждає від раніше скоєних вчинків. Отож, є причини, передумови, наслідки та результати скоєння злочину, що підкреслюється в детективній колізії твору. Обвинувачення вплинуло на подальшу долю Урбеніна. Він є нещасливим до кінця свого життя, відбуваючи строк на каторжних роботах понад 15 років. Зіновьєв не може спокійно засинати й прокидатися кожного дня, постійно згадуючи Ольгу і терзаючи себе спогадами. Великого значення в повісті набувають хронологічні уточнення: 15 років каторжної роботи, 20 років - це різниця між Ольгою та Урбеніним, «пройшло довгих вісім років», після яких оповідач захотів розкрити таємницю та ін. Розширення часових меж життєвої історії також дозволяє виокремити в повісті ознаки романного жанру.

Кульмінаційним моментом повісті є вбивство Ольги, доньки лісничого, і з'ясування того, хто ж скоїв злочин. Приїзд слідчого у дім графа стривожив усіх присутніх, оскільки вони хотіли знати ім'я вбивці. Перед смертю Ольга не змогла назвати того, хто причинив їй біль і смерть. Отже, вбивство Ольги стає центром наративної структури твору, довкола цієї центральної події концентруються різні точки зору й оповідні форми.

Розв'язка твору міститься в епілозі повісті, де саме редактор називає ім'я убивці - Сергія Петровича Зіновьєва, слідчого й автора свого рукопису. Тож, наративну будову твору складають факти життя Зіновьєва, а також його роздуми про скоєні вчинки. Він не відчував ані крапельки провини перед Урбеніним, його дітьми і головне - перед собою: «С тех пор прошло уже восемь лет, - начал он после некоторого молчания, - и восемь лет носил я в себе тайну. Но тайна и живая кровь в организме не совместимы; нельзя безнаказанно знать то, чего не знает остальное человечество. Все восемь лет я чувствовал себя мучеником. Не совесть меня мучила, нет! Совесть - само собой <...> да и я не обращаю на нее внимания: она прекрасно заглушается рассуждениями на тему о ее растяжимости…» [143, с. 413].

У наративній структурі повісті точки зору Івана Камишева та Сергія Зіновьєва зближені, подеколи вони навіть збігаються. Іван Камишев описує свою власну життєву історію, не називаючи справжнього імені. Він є водночас і головним персонажем, і спостерігачем. Письменник використовує суб'єктивний та об'єктивний типи нарації. Суб'єктивна оповідь ведеться від першої особи, від головного персонажа, а об'єктивну оповідь формують згадки чи вказівки на висловлювання інших персонажів. Проте все ж таки в повісті «Драма на охоте» домінує «Я-нарація», тобто суб'єктивна оповідь. Основний конфлікт твору ускладнений двома колізіями: «Я-справжнє» (Іван Камишев) і «Я-вигадане» (Сергій Зіновьєв). Тим самим письменник розкриває психологічний стан героя, моральне зубожіння, втрату єдності поміж реальним та вигаданим світами. У душі персонажа постають важливі екзистенційні та онтологічні питання, на які він не зможе дати певної відповіді.

Зіновьєв є аукторіальним наратором, оскільки виступає в ролі оповідача і дійової особи, учасника подій, що відбуваються у фіктивному, вигаданому світі художнього твору (гомодієгетичний наратор в інтрадієгетичній ситуації, тобто оповідь другого ступеня, де оповідач розповідає власну історію). Згідно із типологією наративних структур повість «Драма на охоте» варто віднести до лінійного типу, оскільки події розгортаються в хронологічному порядку з можливими ретроспекціями. Наратор при цьому відіграє провідну роль, адже саме йому відомий фінал. Основні характеристики цього типу: наявність історії, хронологічно вибудувані події, наявність завершення (результату) історії.

Важливу роль у формуванні наративної структури повісті відіграє композиційний прийом «розповідь у розповіді». Серед форм оповіді слід виокремити також листи графа до Зіновьєва, опитування підсудних, складання протоколу щодо скоєння злочину.

У наративній структурі повісті закладена опозиція «минуле», «теперішнє» та «майбутнє». Герой приносить рукопис не відразу для перегляду і ознайомлення, до моменту епілогу проходить вісім років. Провідний розповідач змальовує своє життя до і після зустрічі з донькою лісничого. Майбутнє чекає не на всіх, його немає в Ольги, Урбеніна, Камишева. Опозиція часу спрямована на розкриття душевних станів, намірів та світогляду персонажів. Час є визначальним у розмовах з Ольгою, графом, лікарем, Кузьмою та ін.

У фіналі повісті використано відкриту форму зіткнення різних нараторів - прощання редактора із головним героєм твору. Камишев, він же Зіновьєв, залишається на волі, не страждає, не відповідає за свої вчинки, і читач може лише здогадуватися про подальше життя героя.

Основна інтрига охоплює не лише вбивство Ольги Скворцової, а також невинної людини, простого чолов'яги - Кузьми, котрий став єдиним свідком скоєння злочину. Убивство Кузьми є також вирішальним етапом повісті та показником опозиції часу.

Великого значення у формуванні наративної структури повісті відіграють різноманітні описи природи й зовнішності героїв. Наприклад: «Тут и всевозможные, туземные и иностранные, фруктовые деревья, начиная с черешен и слив и кончая крупным, с гусиное яйцо, абрикосом. Шелковица, барбарис, французские бергамотовые деревья и даже маслина попадаются на каждом шагу. Тут и полуразрушенные, поросшие мхом гроты, фонтаны, прудики, предназначенные для золотой рыбы и ручных карпов, горы, беседки, дорогие оранжереи» [143, с. 260]. Через описи також оприявлюються наративні позиції різних оповідачів.

Складником наративної структури повісті є портрет. Серед експліцитних засобів створення портрету виділяється маркована й немаркована лексика. Ці засоби виражають особливості зовнішності, одягу, вік, фізичні властивості суб'єкта. Велике значення в портретних замальовках відведено синонімам й антонімам. Портрети можуть викликати асоціативний або контрастний зв'язок: «с прекрасной белокурой головкой, добрыми голубыми глазами» [143, с. 264]; «черные косы <…> черные глубокие глаза» [143, с. 283].

Чеховські портрети в повісті «Драма на охоте» можна поділити на певні групи: портрет-характеристика, портрет-опис й психологічний портрет. [162, с. 47]. Так, автор подає психологічний портрет_опис головної героїні: «Она была бледна, как снег, подбородок и губы ее вздрагивали, как перед плачем, глубокие глаза были полны скорби, а между тем она всю дорогу смеялась и делала вид, что ей чрезвычайно весело» [143, с. 353]. Портрет може бути й характеристикою, виконуючи інформативну й експресивну функції: «То же маленькое худое тело, жидкое и дряблое, как тело коростеля. Те же узкие чахоточные плечи с маленькой рыженькой головкой. Носик по-прежнему розов, щеки, как и два года тому назад, отвисают тряпочками. На лице ничего смелого, сильного, мужественного. Всё слабо, апатично и вяло. Внушительны одни только большие, отвисающие вниз усы» [143, с. 255].

У наративній структурі повісті велику роль відіграють безособові, номінативні, складні конструкції й речення: «На меня глядела она серьезно, снизу вверх, вопрошающе; когда же ее глаза переходили с меня на графа или поляка, то я начинал читать в них обратное: взгляд сверху вниз и смех» [143, с. 259]; «Зубы ее стиснуты, лицо бледно» [143, с. 273]; «…было весело, смешно» [143, с. 278].

Незавершені фрази розкривають психологічний настрій і стан героїв повісті «Драма на охоте»: «Меня охватило чувство отвращения, омерзения <…> Я схватил маленькое, гаденькое существо за плечо и бросил его оземь, как бросают мячик. Злоба моя достигла максимума. Ну. И добил ее. Взял и добил <…> История с Кузьмой вам понятна» [143, с. 415]; «Что Ольга Николаевна убита вами, я убежден <…> Больше я вам сегодня ничего не скажу… Можете идти» [143, с. 385].

Назва твору «Драма на охоте» має символічний смисл, вона пов'язана із життям героя, із обставинами, які змальовані в повісті, а також із внутрішнім світом персонажа. До вбивства Ольги оповідач називає всю цю історію життя «мелодрамою». Проте саме слово «драма» є ключовим словом для всього твору. Концепт «драма» означає не лише стан героя, а й усього суспільства. Воно допомагає виявити безвихідне становище персонажів і водночас розкрити потаємні куточки їх душі.

У формуванні наративної структури твору велику роль відіграють засоби психологізму та підтексту. Зіновьєв, автор свого рукопису, після тривалого часу (вісім років) захотів врешті-решт написати повість-сповідь про власне життя і розкрити свою таємницю перед читачами: «Я не мучился бы, если бы мне приходилось прятаться и скрытничать. Психоз, батенька! В конце концов на меня напал какой-то задор. Мне вдруг захотелось излиться чем-нибудь: начхать всем на головы, выпалить во всех своей тайной. Сделать что-нибудь этакое особенное. И я написал эту повесть - акт, по которому только недалекий затрудниться узнать во мне человека с тайной. Что ни страница, то ключ к разгадке. Не правда ли? Вы, небось, сразу поняли. Когда я писал, я брал в соображение уровень среднего читателя» [143, с. 414]. І коли історія прочитана, він почуває себе природно легше, але разом з тим не відчуває провини в скоєному. До речі, те, що історія життя Зіновьєва пишеться, а не розповідається, засвідчує момент самоусвідомлення, тим більше з відстані великого відрізку часу. Слово написане набуває більшої вагомості й усвідомленості, аніж слово сказане, більше позначене спонтанністю та емоційністю.

У центрі повісті «Драма на охоте» поставлено дилему: бажання здобути багато чи задовольнятися скромним життям. Неусвідомлені ревнощі слідчого Зіновьєва призводять до ненависті та злоби, а зрештою - до вбивства. Невинний закоханий чоловік Урбенін просто опиняється біля Ольги у момент скоєного злочину і стає об'єктом для «офіційного доказу» вбивства дружини. У повісті письменник привертає увагу читачів до проблеми людини як соціального суб'єкта, доля якого залежить від ступеня гріховності суспільства, від вибору між добром і злом.

Отже, перша повість А. П. Чехова, хоча й не позбавлена зовнішньої пригодницької інтриги, за змістом і наративною структурою стала важливим кроком до створення серйозної психологічної прози і підготовкою до нових оповідних стратегій, які виявляться в зрілий період творчості письменника.

2.2 Діалогічні структури в повістях «Огни» та «Именины»

Повість «Огни» А. П. Чехова написана у 1888 році, вона була надрукована у червні того ж року в журналі «Северный вестник». В. Г. Короленко в своїх спогадах про А. П. Чехова (1904), характеризує настрій письменника 1887-1888 років, звертаючи увагу на повість «Огни» і вбачаючи втілення в ній «грустно-скептического настроения» [4].

1888-й рік став переломним для творчості письменника, котрий все дедалі більше приділяє увагу соціальним, психологічним та філософським темам. А. П. Чехов досліджував духовні процеси суспільства крізь призму психології, внутрішнього стану людини. Саме в цей період з'являються його об'ємні твори: «Степь», «Огни», «Именины», «Припадок». Вони відзначаються стильовим та жанровим різноманіттям. Дослідники одностайні в тому, що 1888 рік увійшов у творчу біографію письменника як рік особливо інтенсивного пошуку нових шляхів у мистецтві [133].

Сюжетну лінію повісті утворюють позиції молодого студента фон Штенберга та інженера Ананьєва. Життєві орієнтації молодого студента є песимістичними й безнадійними. У той час на сторінках преси та художньої літератури нерідко друкувалися висловлювання філософа А. Шопенгаура і Л. Толстого, позначені трагічними роздумами. Це знайшло відбиток і в повісті «Огни», у якій відображено духовний стан російського суспільства напередодні нового тисячоліття.

У повісті «Огни» є згадка про те, що песимізм почав утверджуватися наприкінці 1870-х років, а на початку 1880-х виявився в різних галузях - науці, мистецтві, літературі, політиці. Проблема песимізму охопила всю країну. Це позначилося й на світосприйнятті письменника. У 1888 році він стикався із багатьма життєвими труднощами і виявляв до всього недовіру [66].

У повісті «Огни» виявилися ознаки філософської повісті із елементами психологізму. «Ничего не разберешь» - ця фраза є своєрідним висновком твору, що відтворює складність суспільної ситуації того часу [144, c. 140].

Мова головного героя Ананьєва нагадує проповідь, вона є зверненням не лише до однієї людини, а ніби до всіх читачів. Час стає ключовою ознакою наративної структури твору. А. П. Чехов використовує наступні часові відрізки в повісті: час як вічність; час, що пов'язаний з ідеєю прогресу; час, який визначає життя окремої людини; час повсякденності; час, який визначає той або інший психологічний процес [137].

Провідні мотиви повісті «Огни» - загального трагізму, смутку, невизначеності - перегукуються із відповідними мотивами повісті «Степь». Так, описи літньої ночі в обох творах схожі за стильовим забарвленням: «Ночь была августовская, звездная, но темная <…> эта звездная ночь казалась мне глухой, неприветливой и темнее, чем она была на самом деле <…>. Огни были неподвижны. В них, в ночной тишине и в унылой песне телеграфа чувствовалось что-то общее. Казалось, какая-то важная тайна была зарыта под насыпью, и о ней знали только огни, ночь и проволоки» [144, с. 105].

Потужно звучать у повісті А. П. Чехова «Огни» мотиви страху, почуття особистої провини: «Только с наступлением ночи, - рассказывает он, - когда пассажиры спали и я один на один остался со своею совестью, мне стало понятно то, чего я никак не мог понять раньше. В вагонных сумерках стоял передо мною образ Кисочки, не отходил от меня, и я уже ясно сознавал, что мною совершено зло, равносильное убийству» [144, с. 134]. Мотив темряви поширюється не тільки на природу, а й на суспільство, й на душу людини.

Сумні, тужливі та песимістичні ноти звучать не лише в повісті «Огни», а також і в інших творах 1880-х років: «Степь», «Именины», «Поцелуй», «Верочка» та інших.

У центрі наративної структури твору «Огни» покладено філософську суперечку інженера Ананьєва та студента фон Штенберга. Ця суперечка зумовлює діалогізм наративної структури, яка оприявлює питання смислу життя, вибір позиції людини у світі, її переживання та переконання. Образ Ананьєва є динамічним. Спочатку він є прихильником песимізму, але згодом вбачає в житті й позитивні сторони. Ананьєв засуджує філософію песимізму, за його словами, вона призводить до небажання жити і творити, до аморальності та нікчемності. Студент фон Штенберг, навпаки, відстоює позицію песимізму, він невдоволений життям і говорить про все із сумом та відчаєм: «Ничего я пока не вижу хорошего ни в определенном деле, ни в определенном куске хлеба, ни в определенном взгляде на вещи» [144, с. 110].

У повісті «Огни» показаний взаємозв'язок світогляду людини та її соціального стану в суспільстві. Інженер Ананьєв розкриває можливості дієвої позиції для майбутнього людини: «В прошлом году на этом самом месте была голая степь, а теперь поглядите: жизнь, цивилизация! И как все это хорошо, ей-богу! Мы с вами железную дорогу строим, а после, этак лет через сто или двести, добрые люди настроят здесь фабрик, школ, больниц, и закипит машина!» [144, с. 106]. Слова Ананьєва сповнені світлої віри в життя своєї батьківщини та рідної домівки.

У повісті використовується композиційний прийом «розповідь у розповіді». Основою наративної структури є розповідь від 1-ої особи. Авторська позиція розкривається через складне сплетіння позицій трьох головних героїв: інженера, студента й розповідача-лікаря. Він є присутнім при тих подіях, які відбуваються у творі. Він є безпосередньо спостерігачем і водночас повноправним головним героєм. Розповідач у повісті виступає гомодієгетичним наратором. Усі події відбуваються ніби на очах автора та читача.

Функція розповідача не зводиться лише до формального викладу подій. А точки зору розповідача й автора не є тотожними. Розкрити наративну структуру повісті допомагають також точки зору інженера та студента. А. П. Чехов намагався реалістично відтворити таку життєву позицію, при якій оповідач міг би бути об'єктивним. У повісті змальовано два головні персонажі: інженер та студент, які є для розповідача випадковими знайомими, й читач поступово знайомиться з цими людьми, знає про них стільки ж фактів, скільки й сам наратор. Він спостерігає і розповідає усі ті факти, які трапилися з героями. Час відіграє основну роль у створенні наративної будови. Часові проміжки повісті охоплюють лише вечір одного дня й ранок наступного.

Складносурядні й складнопідрядні речення утворюють наративну структуру повісті: «Ночь была августовская, звездная, но темная» [144, с. 105]; «Теперь мы строим железную дорогу, стоим вот и философствуем, а пройдут тысячи две лет, и от этой насыпи и от всех этих людей, которые теперь спят после тяжелого труда, не останется и пыли» [144, с. 106]. В оповідній будові твору велику роль відіграють також незакінчені фрази, що розкривають внутрішній стан героя: «Одним словом, от прежнего гимназического и платонического уцелела одна только кроткая улыбка и больше ничего…» [144, с. 118]; «Вы прочли мою записочку, и по вашому лицу различалось такое недоумение…» [144, с. 119]; «…но в то же время я чувствовал, что роману не быть…» [144, с. 119].

Вставні слова виконують різні функції в повісті «Огни»: відтворюють колорит доби; виявляють негативне або позитивне ставлення автора до героя чи події; визначають просторові характеристики; створюють атмосферу неприязні чи відчуження; дають ефект «миттєвого» опису. Наприклад: «Увидев меня, студент, вероятно, вспомнил розговор, который был ночью…» [144, с. 140]; «Казалось, какая-то важная тайна была зарыта под насыпью, и о ней знали только огни, ночь и проволоки…» [144, с. 106]; «Вообще, надо сказать, я был мастером комбинировать свои высокие мысли с самой низменной прозой» [144, с. 115] і т.д.

Авторська позиція прихована в об'єктивному типі оповіді. У повісті А. П. Чехова «Огни» авторська оцінка зводиться майже до мінімуму. Функція слова в повісті зводиться не до оцінки, а до констатації та повідомлення.

Повість належить до лінійного типу за наратологічною будовою творів. Події розгортаються з минулого через теперішнє в майбутнє, утім, лінійний плин події подеколи порушують ретроспекції. Розповідач при тому відіграє роль всезнаючого наратора, адже йому відомий фінал.

У повісті автор порушує питання взаємовідносин людей, він описує настрій, поведінку, манеру мовлення інженера та студента. Через контраст розкривається протиріччя поглядів Ананьєва та фон Штенберга: «От наших мыслей никому ни тепло, ни холодно», - говорить з упевненістю студент, на що інженер відповідає: «Наше мышление не так невинно, как вы думаете. В практической жизни, в столкновениях с людьми оно ведет только к ужасам и глупостям» [144, с. 112]. Розмови студента з інженером є основною формою розвитку сюжету та способом розкриття конфлікту, що набуває як філософських, так і психологічних ознак.

Важливим складником наративної структури є описи, подані крізь бачення розповідача: «Я был на линии железной дороги, которая еще только строилась. Высокая, наполовину готовая насыпь, кучи песку, глины и щебня, бараки, ямы, разбросанные кое-где тачки, плоские возвышения над землянками, в которых жили рабочие» [144, с. 105]. Протилежна точка зору в студента: «Знаете, на что похожи эти бесконечные огни? Они вызывают во мне представление о чем-то давно умершем, жившем тысячи лет тому назад, о чем-то вроде лагеря амалекитян или филистимлян» [144, с. 107]. Розповідач об'єднує мотиви й теми, що звучать в дискусіях Ананьєва й Штенберга.

Наративна структура повісті є неоднозначною й складною, оскільки постійно відбувається зміна наративних інстанцій, переключення з однієї точки зору на іншу, переорієнтація часових й просторових характеристик. В історії з Кісочкою Ананьєв виступає в ролі учасника подій, в історії з лісничим - спостерігачем і слухачем [133, с.128-129].

Завдяки уведенню наратора, якому належить оповідна основа твору і оповідача Ананьєва, якому надано роль прокоментувати стосунки з Кісочкою, виникає композиційна структура «розповідь у розповіді». Життєва ситуація інженера Ананьєва є прикладом згубного впливу доктрини песимізму на людей. Т. В. Філат у статті «Про особливості і функції наративної структури «розповідь у розповіді» в «Огнях» А. П. Чехова» відзначає, що дана історія є вставною, а її семантика є новаторською [133, с. 121]. Проте вставка не є допоміжною наративною структурою, а лише фрагментом розповіді. Вставний епізод (з Ананьєвим) становить «розповідь у розповіді», де він аналізує свої вчинки та настрій. У розповіді Ананьєва досить чітко вимальовується внутрішній стан героя, його думки, вчинки, а також письменник виносить певні оцінки. Розповідь Ананьєва є повчальною та насиченою оцінками й самооцінками: «Мне было тогда не больше 26 лет, но я уж отлично знал, что жизнь бесцельна и не имеет смысла, все обман и иллюзия» [144, с. 114]. Ці слова є умовиводом життя молодого інженера, котрий на схилі літ думає зовсім по-іншому й переконує студента в красі життя та в його неперевершеності.

Історія Ананьєва - це історія прозріння і самопізнання. Правдиву та достовірну ціну життя він зрозумів, коли зустрівся із Кісочкою. Через колізію Ананьєва і Кісочки, столичного інженера й тихої провінціалки, А. П. Чехов розкриває їхні внутрішні якості, уподобання, життєві наміри та орієнтири. У повісті зображується нещасливе сімейне життя Кісочки, яка стверджує, що інтелігентним дівчатам «решительно некуда деваться», «уезжать на курсы, или поступать в учительницы, вообще жить идеями и целями, как мужчины живут, не всякая может. Надо выходить замуж. А за кого прикажете? Выходят девушки так, зря. Какая же после этого жизнь?» [144, c. 121].

Повість «Огни» дала початок порушенню «жіночого питання» в творчості А. П. Чехова, зокрема в таких творах, як «Именины», «Невеста», «Дама с собачкой» та інші. Лейтмотивом повісті стала фраза Ананьева: «Как бы сойтись с кем-нибудь!», що виявляє духовну ницість і водночас самотність героя [144, c. 116]. Розповідь Ананьєва можна назвати самостійним текстом, у якому знайшли відбиток певні переконання самого автора в дидактичному стилі. І все ж таки розповідь інженера загалом є органічною частиною повісті «Огни», що підпорядковується загальному задуму твору.

У повісті «Огни» А. П. Чехов поставив важливу задачу - показати ставлення людини до мистецтва, до краси: «Дойти до убеждения вы можете только путем личного опыта и страдания!» - так формулює свою думку Ананьєв [144, с. 109]. Цими словами розповідач намагається запевнити читача у цінності особистого досвіду, практичного значення. Він упевнений у тому, що теоретичне знання не здатне діяти без практичного досвіду.

У повісті зображено драматичну колізію, в якій стикаються різні ідейні концепції й філософські сентенції. Основою композиції є діалог, що розкриває судження й протиріччя героїв.

Важливу роль відведено в повісті портрету. Серед засобів створення портрету виділяється маркована й немаркована лексика. У портреті знайшли відбиток зовнішність, вік, фізичні властивості суб'єкта: «Инженер Ананьєв, Николай Анастасьевич, был плотен, широк в плечах и, судя по наружности, уже начинал, как Отелло, «опускаться в долину преклонных лет» и излишне полнеть. Движения его и голос были покойны, плавны, уверенны, как у человека, который отлично знает, что он уже выбился на настоящую дорогу…» [144, c. 109].

У повісті використано три види монологів: монолог-портрет, монолог-емоція, монолог-оповідь [8; 163]. Опис зовнішності інженера є монологом-портретом, в якому оповідач дає йому характеристику. У повісті також знаходимо інший тип монологу - монолог-оповідь: «Я поехал на Кавказ и остановился проездом дней на пять в приморском городе N. Надо вам сказать, что в этом городе я родился и вырос, а потому нет ничего мудреного, что N. казался мне необыкновенно уютным» [144, с. 112]. Монолог-емоція якнайкраще розкриває внутрішній стан і настрій героя. Наприклад: «Я влюблен был в нее - во как! Ночей не спал, стихи писал» [144, с. 118] і т.д.

Символічний характер має назва твору. Слово «огни» можна побачити на початку і в кінці твору, в описах вечора та ночі. «Огни» супроводжують думки, спогади, настрої головних персонажів. Як архетип вогонь утілює очищення, оновлення життя, зміну стану душі й тіла. Через цей архетипний образ А. П. Чехов показує оновлення душевного стану інженера Ананьєва, плин його думок та еволюцію душевного стану.

У повісті закладено опозицію часу через зіставлення минулого і теперішнього життя героя. Молодий Ананьєв був схильний до песимістичних думок, нерідко замислювався про марність життя, непотрібність і безцільність існування. А тепер 50-річний інженер намагається переконати молодого студента в доцільності життя, в правильності вибору слів та думок, оскільки вони впливають на життя інших людей: «Я сам был болен ими в юности, теперь еще не совсем избавился от них и скажу вам, - Они не принесли мне ничего, кроме зла. Я находился под гнетом этих мыслей около шести лет, и, клянусь вам богом, за все это время я не прочел ни одной путевой книги, не стал умнее ни на грош. Засим, мало того, что мы сами отравлены, но мы еще вносим отраву в жизнь окружающих нас…» [144, с. 110].

У повісті «Огни» письменник порушив питання протесту особистості проти морального зубожіння, підлості та цинізму, а також проблему єдності думки та світогляду людини. Повість «Огни» дала поштовх до написання нових прозових творів А. П. Чехова: «Скучная история», «Степь», «Черный монах», «Моя жизнь» та ін. У них знайшла розвиток одна з основних тем пізньої творчості митця - пошук духовних орієнтирів у житті.

Повість «Именины» засвідчила новий, зрілий етап творчості А. П. Чехова - перехід від ранніх оповідань до більш широкого соціально-психологічного аналізу дійсності й стану людини. У 1889-1890 роки роль об'єктивної оповіді в прозі А. П. Чехова збільшується. Голос героя і голос автора стали провідними формами нарації в повістях А. П. Чехова. Вже в оповіданнях А. П. Чехова утвердився принцип взаємодоповнення й взаємопроникненості голосів героїв, розповідача й автора. Цей принцип поширюється й у зрілій прозі письменника. Вагоме місце також відведено невласне-прямій мові, тобто двосуб'єктності фрази [17].

Повість «Именины» А. П. Чехова була написана в 1888 році. Вона сповнена ідеологічних й моральних проблем, відбиває трагізм однієї сім'ї як усього суспільства. У повісті відчувається глибокий інтерес до суспільних проблем, порушуються політичні та ідеологічні питання доби, а також проблеми сім'ї [17]. Наскрізними мотивами повісті стають мотив фальшу, самотності, нещасливого сімейного життя, відчуження, страждання тощо.

Сюжетну лінію повісті становить історія життя Петра Дмитровича та його дружини Ольги Михайлівни. У творі розкрито конфлікт двох світів -ідеологічного та світу особистих відносин людей. Здавалося б, що світ сімейних стосунків має бути сповнений взаєморозуміння, поваги та любові. Однак шлюбне життя в повісті «Именины» зображується як світ фальшу. Протест проти неправди є основною ідеєю твору. Змалювання усіх персонажів твору супроводжують фальшиві посмішки, відчуття, слова та наміри. Ольга Михайлівна лише намагається діяти й жити природно, вона думає про свого «маленького человечка», який має скоро прийти у світ фальшу, про кохання її чоловіка, про ті вчинки Петра Дмитровича, які не дають спокійно жити.

Драматична колізія твору полягає в тому, що головні герої мусять підкорятися офіційному життю, саме така атмосфера призводить до трагічної кінцівки повісті. Життєву драму героїв можна побачити не відразу, а через їхні вчинки та переконання. Персонажі не мають бажання змінити своє життя на краще, виправити помилки молодості, припинити жити за законами фальшу. Лише один погляд чоловіка викликає співчуття дружини: «Что сказать ему? - думала она. - Я скажу, что ложь тот же лес: чем дальше в лес, тем труднее выбраться из него. Я скажу: ты увлекся своей фальшивой ролью и зашел слишком далеко; ты оскорбил людей <…> Поди же, извинись перед ними, посмейся над самим собой, и тебе станет легче» [144, с. 173]. Прийом внутрішнього монологу закінчується нічим, оскільки Петро Дмитрович, як завжди, приймає позу байдужого чоловіка, і йому нічого сказати неможливо. Наприкінці повісті використовується прийом мовчання, а за ним слідує трагічний фінал - смерть дитини. І саме тоді вони зрозуміли свою провину перед ненародженою дитиною: « - Оля! - сказал он, ломая руки, и из глаз его вдруг брызнули крупные слезы. Зачем мы не берегли нашего ребенка? Ах, да что говорить!» [144, с. 198]. Тема смерті дитини, ненародженого немовля неодноразово звучала в творчості письменника: «Горе» (1885), «Моя жизнь» (1896), «Рассказ неизвестного человека» (1892). Проблема нещасливого подружнього життя порушувалася у творах: «Попрыгунья» (1892), «Огни» (1888), «Драма на охоте» (1885), «Дама з собачкой» (1899) та ін.

Образ Ольги Михайлівни в повісті «Именины» А. П. Чехова корелює із образом Анни Кареніної з роману «Анна Каренина» Л. Толстого. У творах письменників зображено складне життя жіночих персонажів, постійна боротьба між «Я-зовнішнім» і «Я-внутрішнім». Душевна драма героїнь є трагедією усього суспільства. А психологічний стан героїнь є схожим у момент трагічного фіналу.

Кульмінаційним моментом твору А. П. Чехова стає жорстока та звинувачувальна промова Ольги Михайлівни в присутності її чоловіка. Момент прозріння настає лише тоді, коли вона відчуває нестерпний біль. Вона розуміє, що розвінчання життєвої драми призводить до трагічної розв'язки, вона втрачає дитину й залишається знову зі своїми думками та переживаннями наодинці.

Наскрізна проблема повісті - неправди та фальшу тісно пов'язана із проблемою пристосування, що висвітлена в оповіданнях і повістях письменника: «Попрыгунья», «Хамелеон», «Смерть чиновника», «Толстый и тонкий» та ін. Одним із джерел неправди, на думку А. П. Чехова, є офіційна, службова сфера спілкування. У жодного героя повісті немає індивідуальних, власних орієнтирів та стереотипів. Кожен із них грає певні суспільні ролі, але насправді ніхто з них не є ані лібералом, ані українофілом, ані консерватором.

Наскрізним мотивом повісті є мотив відчуження. Чоловік і дружина не розуміють одне одного, кожен намагається якнайшвидше змінити тему розмови, аби не дійти до суперечки. Внутрішній світ героїв тісно пов'язаний із зовнішнім. Усі переживання та думки персонажів є наслідком того соціального життя, в якому вони живуть, цей зв'язок супроводжує їх крізь усю повість. Такий контраст допомагає розкрити справжнє «Я» і приховане «Я» персонажів твору, їхні сімейні стосунки, розкриває сутність їхнього життя, відіграє мотиваційну, жанрово-стильову, емоційно-оцінну функції. Персонажі постійно то пристосовуються, то воліють якнайшвидше відійти один від одного.

Згідно із типологією наративних структур повість належить до лінійної оповідної структури, оскільки подієвість моделюється лінійно, тобто події розгортаються з минулого через теперішнє в майбутнє при можливих ретроспекціях і характеризуються наявністю іманентної логіки. Події твору розгортаються повільно та послідовно. Різні форми нарації допомагають розкрити душевний стан персонажів, виявити динаміку їхніх станів та дослідити колізію стосунків. Повість «Именины» написана від третьої особи, тобто головним спостерігачем усіх подій є стороння людина. Письменник використовує об'єктивну форму оповіді, але з елементами суб'єктивної нарації. Наратор посідає позицію «олімпійця», тобто є персональним розповідачем, якому відомий фінал. Зі слів наратора читач дізнається про основні факти із життя персонажів, про їхні життєві орієнтири й наміри. Розкриттю душевного стану сприяють внутрішні монологи та діалоги персонажів. У творі представлено точки зору різних героїв: Петра Дмитровича, Ольги Михайлівни, дядька та інших. Усі ці точки зору допомагають розкрити життєву драму подружжя.

У повісті «Именины» автор переважно використовує складносурядні й складнопідрядні речення, які й формуюють наративну структуру: «Она привыкла к тому, что эти мысли приходили к ней, когда она с большой аллеи сворачивала влево на узкую тропинку» [144, с. 167]; «Ольга Михайловна вспомнила, как она, чтобы не скучать одной дома, в первые месяцы замужества ездила в город на съезд, где иногда вместо ее крестного отца, графа Алексея Петровича, председательствовал Петр Дмитрич» [144, с. 174]. Номінативні речення в даній повісті визначають емоційно-стилістичну тональність повісті, фіксують етапи розвитку подій у творі, вказують на суб'єктивізацію чи об'єктивізацію викладу інформації, визначають стан героя (наприклад, афекту, замріяності, горя, смутку тощо). Номінативні й безособові речення також відіграють велику роль у фіксації внутрішніх переживань і станів персонажів: «Уютно и тихо» [144, с. 168]; «Весело, нечего сказать!» [144, с. 175]; «Гадко, гадко, гадко!» [144, с. 191]; «…было жарко и душно» [144, c.168]; «Снова поднялась суматоха» [144, с. 183]; «Становится немножко свежо» [144, с. 188].

У повісті «Именины» стан персонажів нерідко подано прямо й безпосередньо - в оповіді як наратора, так й інших персонажів: «Стыд, срам! Долгался до такой степени, что стыдишься оставаться с женой в одной комнате! Фальшивый ты человек!» [144, с. 191]. Дане висловлювання героїні сповнене відчаєм, тривогою, прикрістю: «Клянусь богом, я люблю тебя больше всего на свете и, когда женился на тебе, ни разу не вспомнил, что ты богата» [144, с. 194]. Ця фраза Петра Дмитровича засвідчує його справжнє кохання до дружини. У повісті також зустрічаються незавершені висловлювання героїв: «Гостей утомил этот спор, но все они нашли нужным вмешаться и говорили много, хотя всем им не было никакого дела ни до суда присяжных, ни до женского образования…» [144, с. 168]; «…заложив одну руку в карман и щелкая пальцами другой, слегка откинув назад голову, он шел солидно, вразвалку и с таким видом, как будто был очень доволен и собой, и обедом, и пищеварением, и природой…» [144, с. 174]; «…я бесконечно любил - и только…» [144, с. 194].

Вставні слова виконують цілу низку функцій у повісті «Именины»: відтворюють колорит часу; акцентують негативне або позитивне ставлення автора до персонажа чи події та ін.: «Я бы, кажется, умерла от страха» [144, с. 177]; «Я должна буду, кажется, просить у всех вас извинения, что была на курсах! - сказала Ольга Михайловна резко» [144, с. 179]; «…кажется, что я не перенесу, умру» [144, с. 182].

Ускладнені структури з анафорами підкреслюють той чи той стан персонажа, його ставлення до інших персонажів, вчинків, подій. Наприклад: «Ничего особенного не было в том, что Петр Дмитрич лениво сгребал сено, чтобы посидеть на нем с Любочкой и поболтать о пустяках; ничего не было особенного и в том, что хорошенькая Любочка кротко глядела на него» [144, с. 169].

Важливим параметром у створенні наративної будови твору є наративний час. Події у повісті охоплюють лише обід першого дня і ранок наступного, але за такий короткий проміжок часу читач дізнається про основні моменти із життя персонажів. Отже, наративний час не збігається із часом фабульним і сюжетним. Наративний час значно ширший, у ньому неначе вміщено все життя персонажів, їхні життєві драми й переживання.

На початку повісті ані Ольга Михайлівна, ані Петро Дмитрович не згадували про дитину, не турбувалися за неї, але в кінці твору вони вже не можуть уявити свого життя без немовля.

Наративний час у повісті «Именины» насичений конкретикою. Суд повірених, жіноча освіта, ліберальні установи є основними темами розмов персонажів у творі. Водночас ця конкретність відступає на другий план, коли йдеться про особисту драму подружжя, про невлаштованість життя людей.

Чоловіка героїні зображено крізь призму сприйняття його дружини: вона спостерігає, зіставляє, розмірковує і дає йому свою характеристику й оцінку: «Теперь уж Петр Дмитрич говорил <…> с тою сердечностью, которая слышалась в его речи всякий раз, когда он сбрасывал с себя все напускное и становился хорошим, искренним человеком. Он не лгал» [144, с. 194]. Висловлювання героїні є прикладом невласне-прямої мови: «Досада, ненависть и гнев, которые накоплялись у нее в течении дня, вдруг точно запенились» [144, с. 190]. У такий спосіб зображується плин відчуттів персонажів. У центрі оповіді поставлено Ольгу Михайлівну, її точка зору є провідною в повісті. Але час від часу А. П. Чехов майстерно переключає нарацію на точку зору її чоловіка, Петра Дмитровича. Він святкує день свого народження в колі рідних та друзів, але радості й справжнього щастя немає. Ця подія - іменини - стає вихідною ситуацією для утворення наративної структури повісті.