Форми нарації в повістях А.П. Чехова: типологія і поетика

У повісті «Степь» виявилися нові форми вираження позиції автора і оповідача. Оповідь ведеться в об'єктивній манері (гетеродієгетична позиція). Наратор є головним суб'єктом твору (імпліцитним), його думки, спостереження, переживання, рефлексії визначають ліричну стихію повісті. Завдяки багатошаровим формам нарації розкриваються філософські проблеми: самотність людини перед лицем всесвіту, пошук смислу існування, призначення на землі тощо. Символічний образ степу концентрує різноманітні наративні позиції. У творі виявилися такі особливості індивідуального стилю А. П. Чехова, як поєднання загального та індивідуального, абстрактного і конкретного, об'єктивного і суб'єктивного, епічного і ліричного. Тут виявляється й взаємодія реалізму і модернізму (символізму, імпресіонізму). Мотиви дороги, польоту, широкого простору, акцентовані в наративних шарах, насичені соціально-філософським змістом. Попри трагізм оповіді у ній виявляється категорія надії. У фабульному хронотопі закладено лінійний плин часу (минуле - теперішнє), але в наративному сюжеті з'являється концепт майбутнього.

Наративні форми в повісті «Скучная история» позначені глибоким психологізмом. Основні події твору розгортаються в глибині людської свідомості, що підкреслює наративна організація повісті. Сумна оповідь професора Миколи Степановича розкриває трагедію буття людини, котра не пізнала щастя й смислу існування. Те, що наратор не називає свого імені («такой-то тайный советник и кавалер»), сприяє узагальненню образу героя-оповідача, відтворенню образу «зайвої людини» із відповідним комплексом мотивів (душевного болю, туги, нудьги, розчарування, відчуження, самотності тощо). Вільний потік думок, асоціацій, переживань, споминів порушують лінійний плин часу, утворюючи перехрещення й нашарування різних часових і просторових площин. У цьому творі виявляється характерний для повістей А. П. Чехова тип наратора, котрий проходить важкий шлях самоусвідомлення і самопізнання, а через власну внутрішню драму - відкриття довколишнього світу з його реальними протиріччями.

Письменник приділяє значну увагу мовним характеристикам героїв, поєднуючи такі стилі, як науковий, розмовний, книжний. У наративній структурі твору важливу роль відіграють різні типи монологів (монолог-оповідь, монолог-характеристика, монолог-емоція), а також позасюжетні елементи, які, хоча й не впливають на рух основної подієвої лінії, утворюють поліфонізм відносно голосу героя-оповідача й голосу автора (лист Каті, вставна байка та ін.). Роль засобів психологізму є напрочуд важливою у розкритті душевних станів і поривань персонажів.

Розділ 3. Типи нараторів у повістях А. П. Чехова першої половини 1890-х років

3.1 Наратори в екстрадієгетичній ситуації («Жена», «Дуэль»)

Наративна структура повісті «Жена» (1891) мало досліджувалася науковцями. Так, можна зустріти лише поодинокі статті й роботи дослідників, які присвячені тематиці, проблематиці, образній системі, мотивній структурі твору. Серед них слід виокремити роботи: «Рух у повісті і в оповіданні Чехова» М. О. Рибнікової [3], «Чеховські фінали» А. Г. Горнфельда [29], «Художня майстерність Чехова-новеліста» А. О. Бєлкіна [3], «Послання Чехова» Н. О. Дмитрієвої [35], «Проблеми комунікації у Чехова» А. Д. Степанова [117], «Стиль Чехова» Н. О. Кожевнікової [58].

У повісті «Жена» змальовано два плани: з одного боку - тут зображено буденність життя звичайної подружньої пари, а з іншого - внутрішній план, який дозволяє митцю порушити глибинні проблеми існування людини (життя і смерть, духовна реалізація особистості, моральне зубожіння суспільства, ставлення до сім'ї, соціуму та ін.).

Наративну структуру твору складає суб'єктивна оповідь - розповідь головного персонажа. Характерно, що прізвище й ім'я оповідача названо не самим героєм. Така «відсутність» вказує на конфліктну ситуацію повісті (читач дізнається ім'я персонажа із листа): «Милостивый государь, Павел Андреевич! Недалеко от вас, а именно в деревне Пестрове, происходят прискорбные факты…» [144, с. 456].

Головний герой повісті залишає службу заради того, щоб написати «Историю железных дорог» - книгу інформативну й корисну для селян. Робота триває на фоні голоду й епідемії тифу. Отже, герой «занепокоєний» цією проблемою, а «работал вяло и неуспешно» [144, с. 457].

Дія у творі розпочинається із ситуації, яка вже давно склалася в житті головного персонажа. Сімейне життя Наталії Гаврилівни й Павла Андрійовича на межі розлучення, але ніхто не воліє відпустити одне одного після довгих років спільного існування. Усі внутрішні переживання й спомини, думки головного героя спрямовані на збереження стосунків, оскільки, попри небажані слова й емоції, він кохає дружину по-справжньому: «Я уверял себя, что любовь давно уже погасла во мне и что работа слишком глубоко захватила меня, чтобы я мог серьезно думать о своих отношениях к жене. Но увы! - я только думал так. Когда жена громко разговаривала внизу, я внимательно прислушивался к ее голосу, хотя нельзя было разобрать ни одного слова. Когда она играла внизу на рояле, я вставал и слушал» [144, с. 460].

Можна цілком погодитися із Н. О. Дмитрієвою, котра вважає, що в наративній організації повісті можна виділити полікомпозиційний (зображення одного явища чи предмета в різних ракурсах) й монокомпозиційний плани (зображення в одному ракурсі) [35]. Проте, на нашу думку, деякі події і явища отримують висвітлення в обох планах. Так, описи дружини постають як полікомпозиційно, так і монокомпозиційно.

Кульмінаційним і переломним моментом твору є суперечка й тривала розмова подружжя, після якої Павло Андрійович вирішує залишити домівку назавжди. Вирішальною ситуацією у творі стає примирення сімейної пари. Риторичним питанням в слові героя й водночас наратора є остання його фраза: «У меня в доме, во дворе и далеко кругом кипит работа; <…> жена часто входит ко мне и беспокойно обводит глазами мои комнаты, как бы ища, что еще можно отдать голодающим <…> и я вижу, что, благодаря ей, скоро от нашего состояния не останется ничего, и мы будем бедны, но это не волнует меня <…>, что будет дальше, не знаю» [144, с. 499].

Автор віддає перевагу зображенню картин внутрішнього життя головних героїв. У зв'язку з тим навіть описи інтер'єру, окремих речей психологізуються. Кожна деталь свідчить про ту атмосферу, що панувала в домі: «От комода, изразцовой печи, и от кресел, и картин, шитых шерстью и шелком по канве, в прочных и некрасивых рамах, веяло добродушием и сытостью» [144, с. 469].

У повісті «Жена» використовуються три типи монологів: монолог-оповідь, монолог-характеристика, монолог-емоція. Монолог-оповідь характеризується тим, що наратор повідомляє про свої наміри написати першу книгу «Историю железных дорог»: «Я писал «Историю железных дорог»; нужно было прочесть множество русских и иностранных книг, брошюр, журнальных статей, нужно было щелкать на счетах, перелистывать логарифмы, думать и писать, потом опять читать, щелкать и думать; но едва я брался за книгу или начинал думать, как мысли мои путались, глаза жмурились, я со вздохом вставал из-за стола и начинал ходить» [144, с. 457]. Другим видом монологу в повісті є монолог-характеристика, де головний герой розповідає про своє сімейне життя з дружиною: «Окружали меня люди необразованные, неразвитые, равнодушные, в громадном большинстве нечестные, или же честные, но взбалмошные и несерьезные, как, например, моя жена…» [144, с. 457]. Третім типом монологу, який використано оповідачем, є монолог-емоція, де змальовано почуття й враження героя: «Я провожал жену глазами и потом ожидал ее возвращения, чтобы опять увидеть в окно ее лицо, плечи, шубку, шляпку; мне было скучно, грустно, бесконечно жаль чего-то, и хотелось в ее отсутствие пройтись по ее комнатам, и хотелось, чтобы вопрос, который я и жена не сумели решить, <…> поскорее бы решился сам собою…» [144, с. 461].

У повісті «Жена» знаходимо також монологічні репліки героїв, які є важливими компонентами наративної структури й передають соціальний і внутрішній стан, а також думки персонажів. Монологічні репліки розкривають загальне положення героя, мають на меті повідомити про факт або подію, згоду чи заперечення: «Павел Андреич, - сказала она после некоторого молчания, - два года мы не мешали друг другу и жили покойно <…> Павел Андреич! Завтра я подам прошение, мне дадут паспорт, и я уйду, уйду, уйду! Уйду в монастирь, во вдовий дом, в богадельню <…>. Сегодня, когда я была в Пестрове, я завидовала голодным и больным бабам, потому что они не живут с таким человеком, как вы» [144, с. 475].

Для монологічних реплік повісті характерне вживання займенників 1-ої або 2-ої особи, стильовою домінантою є повторюваність репліки, лексичні повтори, вживання 3-ої особи у висловлюваннях персонажа.

У повісті «Жена» монологічні репліки є прикладом індивідуалізованої мови персонажів, відображаючи їхні почуття, погляди й настрої. Серед характерних особливостей монологічних реплік є такі: вживання звертань, вставних слів, окличних речень: «Во-первых, наш уезд останется совершенно без помощи, и во-вторых, за свои ошибки и за ошибки ваших помощников вам придется расплачиваться не только собственными карманами, но и своею репутацией. Растраты и упущения, допустим, я покрою, но кто вам возвратит ваше честное имя?» [144, с. 477].

У повісті А. П. Чехов використовує наступні види текстової інтерференції: пряму, непряму, невласне-пряму мови. Вони є структурним компонентом даного твору [8]. Так, діалог є об'єднанням форми авторського й чужого мовлення. Слід виокремити наступні типи діалогів у повісті «Жена»: структурно-повний й структурно-неповний (присутність або відсутність репліки), прямий або непрямий (спосіб вираження чужої мови). Наприклад:

« - Как вы меня не понимаете! Как вы ко мне несправедливы! Клянусь честью, я шел к вам с чистыми побуждениями, с единственным желанием - сделать добро!

- Павел Андреич, - сказала она, сложив на груди руки, и ее лицо приняло страдальческое, умоляющее выражение, с каким испуганные, плачущие дети просят, чтобы их не наказывали. - Я отлично знаю, вы мне откажете, но я все-таки прошу. Принудьте себя, сделайте хоть раз в жизни доброе дело. Я прошу вас, уезжайте отсюда! Это единственное, что вы можете сделать для голодающих» [144, с. 476]. Цей діалог персонажів є структурно-повним і прямим. Функції діалогу у творі А. П. Чехова є різними: інформативна, мотивна, експресивна. Діалоги забезпечують знайомство читача з персонажем, життєвими подіями, з його біографією, роздумами, минулим життям:

« - Какая вина? - продолжал я. - Что я сделал? Скажете, вы молоды, красивы, хотите жить, а я почти вдвое старше вас и ненавидим вами, но разве это вина?»

« - Вы знаете, я вас любила прежде и всегда считала себя старше вас <…> Вина ваша не в том, что вы старше, а я моложе, или что на свободе я могла бы полюбить другого, а в том, что вы тяжелый человек, эгоист, ненавистник» [144, с. 482].

Активність чи пасивність в діалозі може бути спричинена ситуацією, характерами персонажів, а також ідейним задумом твору: «…раньше у меня ничего не было. Свою молодость я потратила на то, что воевала с вами. Теперь я ухватилась за это и ожила, я счастлива. Мне кажется, в этом я нашла способ, как оправдать свою жизнь» [144, c. 475]. Монологічний діалог сповнений відчаю, зневіри в майбутнє життя, а також ненависті до оточуючого світу й чоловіка. Вставні слова, інтерпозитивні ремарки допомагають розкрити внутрішній стан героїні.

У повісті «Жена» автор використовує неодноразово вставні слова, які виконують наступні функції: створюють колорит часу, який зображено в повісті; виражають негативне або позитивне ставлення автора до героя чи події; позначають просторові характеристики; комічні, сатиричні, трагічні сцени; атмосферу неприязні чи відчуження; створюють ефект «миттєвого» опису. Вставні слова типу «вероятно», «очевидно», «быть может», «кажется» та ін. характеризують стосунки головних героїв, розкривають їхні переживання, почуття, точки зору: «Наступило молчание, в продолжение которого жена и Иван Иваныч, вероятно, ждали, когда я уйду…» [144, с. 469]; «Очевидно, ей не хотелось оставаться со мной с глазу на глаз, без свидетелей» [144, с. 470].

Серед позасюжетних елементів слід відзначити вставні епізоди: лист до наратора, внутрішні монологи героя, нотатки дружини, сон розповідача. Позасюжетні елементи допомагають розкрити внутрішній стан персонажів на фоні буденного життя. Наративна форма листа відтворює реальні факти із життя населення, зміни, які відбуваються в даній місцевості, а також відображає внутрішню напругу розповідача. Внутрішні монологи сповнені сумнівами, докорами сумління, зневіри в життя: «Уже уверенный, что это непременно произойдет, отчего, - спрашивал я себя в отчаянии, - отчего в одну из прошлых давнишних ссор я не дал ей развода или отчего она в ту пору не ушла от меня совсем, навсегда? Теперь бы не было этой тоски по ней, ненависти, тревоги, и я доживал бы свой век покойно, работая, ни о чем не думая…» [144, с. 472].

Серед основних мотивів повісті вирізняються: мотив «душевної» хвороби, нерозділеного кохання, зубожіння (матеріального і духовного) тощо. Ці мотиви неодноразово виникають у монологах і діалогах персонажів, нашаровуючись одне на одного і відтворюючи стан загального занепаду.

Мова повісті «Жена» є простою й лаконічною. Відсутність експресивних форм засвідчує втрату колишніх стосунків, відсутність кохання. Безособові, складносурядні, складнопідрядні, вказівні речення утворюють наративну структуру твору: «Любви страстной, беспокойной, то сладкой, то горькой, как полынь, какую прежде возбуждала во мне Наталья Гавриловна, уже не было; не было уже и прежних вспышек, громких разговоров, попреков, жалоб и тех взрывов ненависти, которые оканчивались обыкновенно со стороны жены поездкой за границу…» [144, с. 460]; «Остановились около трактира» [144, с. 496].

У повісті «Жена» портрет забезпечує асоціативний й контрастний зв'язки різних компонентів наративної структури. Серед типів портрету, створених А. П. Чеховим, слід виокремити портрет-характеристику й психологічний портрет. Портрет-характеристику подано в сприйнятті головного героя - розповідача: «Ее хорошие темные волосы, один вид которых когда-то возбуждал во мне страсть, теперь оттого, что она долго сидела нагнувшись, выбились из прически и имели беспорядочный вид, но от этого казались мне еще пышнее и роскошнее. Передо мною стояла обыкновенная женщина, быть может, некрасивая и неизящная, но это была моя жена, с которой я когда-то жил и с которой жил бы до сего дня, если бы не ее несчастный характер» [144, с. 475]. Психологічний портрет героїні також подано в сприйнятті наратора: «Моя гордая, самолюбивая жена и ее родня живут на мой счет, и жена при всем своем желании не может отказаться от моих денег» [144, с. 460]; «Наружность ее я знал хорошо и ценил по достоинству, но ее душевный, нравственный мир, ум, миросозерцание, частые перемены в настроении, ее ненавидящие глаза <…> все это было мне неизвестно и непонятно» [144, с. 482].

А. П. Чехов переважно використовує у творі тип оповіді від першої особи. Основу твору складає внутрішній монолог героя (суб'єктивна форма оповіді), його почуття, сприйняття, але в повісті використано діалоги й інших персонажів, які подані крізь призму та інтерпретацію головного героя, ніби він усе це пережив нещодавно. У творі поєднуються точки зору різних людей - дружини, лікаря Соболя, Івана Івановича Брагіна та ін. Наративна структура повісті з різними видами оповіді (суб'єктивна, елементи об'єктивної) допомагає розкрити психологічні стани людини перехідної доби в її зв'язках із суспільством й самою собою.

Основним типом нарації в повісті «Жена» є суб'єктивний, який характеризується тим, що події викладає сам розповідач, який і є головним персонажем твору й водночас реальною людиною. Павло Андрійович є розповідачем твору, головним героєм й аукторіальним наратором, де ауктор виконує подвійну функцію: розповідача і дійової особи, тобто учасника подій твору. Павло Андрійович є гомодієгетичним наратором в екстрадієгетичній ситуації, оскільки розповідає власну історію, в якій фігурує як персонаж. Згідно з типологією наративних форм повість «Жена» належить до лінійного виду, оскільки дія розгортається лінійно, послідовно, хронологічно. Головна особливість лінійного типу нарації - це наратор, який є головним у творі, йому відомий фінал й подальший розвиток подій. Значне навантаження у творі припадає на елементи психологічної нарації, оскільки оповідь головного героя побудована на враженнях, почуттях, емоціях, вона є внутрішньою, а не зовнішньою.

У повісті слово автора об'єктивоване. Автор відмовляється від пояснень, принципів, стереотипів. Він є стороннім свідком зображуваних подій у повісті. Головний свідок подій - наратор, котрий повістує від своєї особи про сімейне життя подружжя.

Повість «Жена» А. П. Чехова тяжіє до романної форми і за змістом, і за наративною будовою. У повісті зображено сімейне життя подружньої пари: Павла Андрійовича й Наталії Гаврилівни, що допомагає розкрити їхній внутрішній світ, почуття й емоційний стан. Незавершеність сімейної історії, настанова на відображення життя в його складності, синтетизм оповіді - усе це ознаки романного жанру, що виявилися в повісті А. П. Чехова «Жена».

Варто відмітити зв'язок наративної структури повістей цього періоду: «Рассказ неизвестного человека» й «Жена». Основу оповідної будови утворює суб'єктивна нарація, яка представлена аукторіальним розповідачем. Обидві повісті поєднують у собі різні точки зору й мовно-стильові шари. Монологічні репліки повістей «Жена» й «Рассказ неизвестного человека» є основними компонентами наративної будови творів.

Повість «Дуэль» А. П. Чехова стала ще одним кроком в ідейних та художніх пошуках митця середини 1880-х років _ початку 1890-х років. Повість є своєрідним ключем до розуміння специфіки творчого методу письменника того періоду.

Повість є одним із дискусійних за архітектонікою та стилем твором. Зміст повісті почасти пов'язаний із відомими творами митців: «Евгений Онегин» О. Пушкіна, «Герой нашего времени» М. Лєрмонтова, «Казаки» та «Крейцерова соната» Л. Толстого. Дуель у той час сприймалася не тільки як данина дворянській традиції, але і як захист честі, людської гідності, принципів, поглядів. Це поняття викликає асоціації з драматичними долями таких героїв, як Онєгін, Печорін, Базаров. У заголовку чеховської повісті «Дуэль» втілено авторську позицію. Крім прямого значення, тут йдеться про дуель автора зі своїми героями, з теоріями й досвідом персонажів; у назві відображено також любов й ненависть, гуманізм й знедуховлення, віру й зневіру. Через ситуацію дуелі, традиційний композиційний центр у творах російської класики, А. П. Чехов по-новому підходить до розкриття теми «зайвої людини», визначення духовної сутності життя особистості.

Дія твору починається із ситуації, яка давно склалася в житті головного героя. У центрі уваги - Іван Андрійович Лаєвський, чиновник з університетською освітою, якого доля закинула в маленьке приморське містечко. Усі думки Лаєвського спрямовані на позбавлення від коханки Надії Федорівни. За словами героя, вони втомилися один від одного, розлюбили й повинні жити окремо. «Полюбил я замужнюю женщину; она меня тоже. Вначале у нас были и поцелуи, и тихие вечера, и клятвы, и Спенсер <…> Какая ложь!» [144, с. 355]. Лаєвський, чоловік двадцяти восьми років, освічена людина, приїхав на Кавказ із коханкою, вони мріяли про щасливе трудове життя, але раптом зрозуміли, що робота на землі - не для них: «Кавказ - это лысые горы, леса и громадные долины, где надо долго выбирать, хлопотать, строиться, и никаких тут соседей нет, и очень жарко, и могут ограбить. Лаевский не торопился приобретать участок; она была рада этому, и оба они точно условились мысленно никогда не упоминать о трудовой жизни» [144, с. 356]. Життя Лаєвського минає тепер у грі в карти, вживанні алкоголю та позичанні грошей. Він не цікавиться проблемами інших людей, зловживає довірою та розумінням свого товариша лікаря Самойленка. Біда головного героя в тому, що він у 28 років не став самостійною людиною. У студентські роки він то закінчував своє навчання, то знову його розпочинав, ще з років юнацтва він має страшенну звичку «грызть ногти» чи «мять пальцами манжеты» й досі був «студентом» [144, c. 355]. Самостійне життя в Петербурзі не зумів розпочати, оскільки закохався в Надію Федорівну і переманив її на Кавказ. У певні моменти Лаєвський здається дитиною і потребує підтримки й співчуття Самойленка: «Лаевский был когда-то на филологическом факультете, выписывал теперь два толстых журнала, говорил часто так умно, что только немногие его понимали <…> и он считал Лаевского выше себя и уважал его» [144, c. 359].

Лаєвський здатен до точних суджень і характеристик, що засвідчують його критичний розум та іронічне ставлення до світу. Він характеризує зоолога фон Корена як людину, «на которых как он земля держится», але разом з тим «натурой твердой, сильной, деспотической. И идеалы у него деспотические. Он работает, пойдет в экспедицию и свернет там себе шею не во имя любви к ближнему, а во имя таких абстрактов, как человечество, будущие поколения, идеальная порода людей» [144, с. 397]. Головний герой твору не виправдовує та не милує й себе: «Я пустой, ничтожный, падший человек!» [144, с. 399]. Тема порожнього життя знаходить реалізацію в суб'єктивній оповіді героя.

Зміст повісті полягає у відтворенні складності духовного стану людини. Митець не використовує прийом оцінки героя оточуючими. Його образ якнайкраще розкривається в хвилину духовного прозріння та психологічної напруги. Особисте життя героя не просто характеризує його як людину, але є результатом, наслідком й невід'ємною частиною того суспільства, до якого він належить. Письменник змалював Лаєвського в момент духовного розладу, ідейного спустошення та психологічної драми. Не можна сказати, що герой не знайшов свого місця у житті: він навчався в університеті, мав кохану жінку, був службовцем. Проте, як вважає Н. Дмитрієва, «незважаючи на все це, він є нікчемним й самотнім» [35, c. 95].

Сюжет повісті є доволі напруженим як у плані зовнішніх, так і внутрішніх подій. Основні події твору сконцентровані довкола головного героя твору - Івана Лаєвського. Наративну структуру твору складає розповідь сторонньої людини, яка є свідком усіх подій.

Назва твору пов'язана не лише із реальною суперечкою між зоологом фон Кореном та Лаєвським. Ідейно-філософський спір призводить героїв до однієї точки зору - «никто не знает настоящей правды», люди повинні шукати її довго й настирливо [144, c. 454]. Тема неправди є провідною в повісті А. П. Чехова. Стосунки Лаєвського й Надії Федорівни пройняті фальшем.

Стильовою домінантою повісті А. П. Чехова «Дуэль» є динамізм, що виявляється в різних сферах: природі, суспільстві, людському спілкуванні, думках, словах і вчинках героїв. Динамічними й напруженими змальовані й стосунки між людьми. Сюжетні колізії стрімко змінюють напрям - від розлучення до примирення, від ненависті до кохання (Лаєвський - фон Корен, Лаєвський - Надія Федорівна). Динаміка також спостерігається й в авторській оповіді: у першому й другому розділах центром авторської нарації є Лаєвський, у третьому й четвертому - фон Корен, у п'ятому - Надія Федорівна. Автор то з'єднує героїв (пікнік, іменини, від'їзд фон Корена), то розлучає їх. У творі взаємодіють полікомпозиційний (зображення одного предмета чи події в різних аспектах) й монокомпозиційний плани (зображення в одному аспекті), що зумовлює стрімкий перехід від одного наративного об'єкту до іншого.

Природа є також напрочуд динамічною. Серед природних образів домінують море, гори, місцевий південний пейзаж. Природні пейзажі змальовано в різний час: ранком, опівночі, вночі, до, під час і після грози: «Мрачная и красивая гора местами прорезывалась узкими трещинами и ущельями, из которых веяло на ехавших влагой и таинственностью; сквозь ущелья видны были другие горы, бурые, розовые, лиловые, дымчатые или залитые ярким светом» [144, с. 385]; «Внезапно налетел ветер; он поднял на набережной пыль, закружил ее вихрем, заревел и заглушил шум моря» [144, с. 434]; «Ярко блеснула молния, и вслед за этим раздался оглушительный, раскатистый удар грома, сначала глухой, а потом и с треском, и такой сильный» [144, с. 436]. Описи природи розкривають душевні стани героя, його переживання і загальну атмосферу людського буття.

У структурі повісті досить вагоме місце відведено роздумам героїв, розмовам, суперечкам, «словесній» дуелі. Наскрізною проблемою повісті є проблема пристосування людини до суспільства й загальноприйнятих принципів життя. Герой постійно пристосовується до суспільства, в якому він живе, до дружини, до товаришів, але все ж таки він не знаходить повного затишку в колі рідних йому людей. Він не може цілком інтегруватися в довколишній світ, духовно не знаходить себе в ньому.

Проблема відчуження простежується на різних рівнях тексту. Бар'єр нерозуміння розділяє у творі дружину й чоловіка, товариша й людину вищого рангу, людей різної віри та соціального статку, освічених та неосвічених.

У повісті тісно взаємодіють два плани: конкретний - (побутове життя з усіма його проблемами та питаннями) і абстрактне - (план буття з філософськими сентенціями та колізіями).

Життя головного героя зумовлено гострим конфліктом з існуючим порядком, утіленим у сутичці із зоологом фон Кореном. Зовні Лаєвський та фон Корен є протилежними особистостями. Автор змалював портрети цих персонажів за принципом контрасту: перший - «худощавый блондин, нервный, слабый и неуверенный в себе» [144, c. 353], а другий - «брюнет, с широкими плечами, сильный, самоуверенный» [144, c. 367]. Вони мають різні точки зору з приводу моралі, виховання та життєвих позицій. Лише фон Корен висловлює найбільш негативні висновки щодо характеристики Лаєвського: «Во-первых, он научил жителей городка играть в винт; два года тому назад эта игра была здесь неизвестна, теперь же играют в винт от утра до поздней ночи все, даже женщины и подростки; во-вторых, он научил обывателей пить пиво <…>, ему же обыватели обязаны сведениями по части разных сортов водок <…>. В_третьих, прежде здесь жили с чужими женами тайно <…>, а не явно» [144, c. 370].

Письменник то зближує, то віддаляє образи героїв. Глибинні протирічччя між ними увиразнено під час суперечки Лаєвського та фон Корена. Смисл суджень та міркувань зоолога полягає в тому, що «Лаевский, безусловно, вреден и так же опасен для общества, как холерная микроба», тому його, на думку фон Корена, потрібно знищити або відсторонити від суспільства [144, c. 370]. Зоолог не тільки не зрозумів учинки і життєві орієнтири Лаєвського, а навіть не зумів зрозуміти самого себе, свої судження. Фон Корен ненавидів свого супротивника не стільки через ідейні непорозуміння, скільки через особисту неприязнь. Він є прибічником активного життя, вважаючи себе не лише успішним зоологом, а також філософом і соціологом.

У повісті фон Корену протиставлені також лікар Самойленко, людина добродушна та сердечна, яка завжди готова прийти на допомогу, і молодий диякон, трохи наївний і по-дитячому сміхотливий. Самойленко й молодий диякон не підтримують ідеї зоолога. Думки й висновки фон Корена призвели його до дуелі з Лаєвським, а той розкриває його внутрішню сутність: «Для фон Корена же люди - щенки и ничтожества, слишком мелкие для того, чтобы быть целью его жизни. Он работает, пойдет в экспедицию и свернет себе там шею не во имя любви к ближнему, а во имя таких абстрактов, как человечество, идеальная порода людей» [144, с. 398].

А. П. Чехов зображує фон Корена на різних стадіях розвитку неприязні до Лаєвського. Взаємна ненависть героїв стала причиною поєдинку. Напередодні дуелі досягають апогею й відносини Надії Федорівни і Лаєвського, котрий дізнається про зраду дружини з коханцем Мірюдовим.

Дуель стала вирішальним моментом і для Лаєвського, і для його супротивника. Дуель для фон Корена є випробуванням його послідовності і переконливості. А дуель для Лаєвського - важливий крок до нового життя.

У повісті зовнішні події досить тісно перегукуються з внутрішніми переживаннями, спогадами персонажів. Вагоме місце у творі відведено внутрішнім монологам, діалогам, поєднанню різних точок зору. У ніч напередодні дуелі Лаєвський розмірковує над своїм життям та вчинками. Він тримає сповідь перед самим собою, для нього відкривається нове бачення на всі скоєні ним вчинки: «И кто ищет спасения в перемене места, как перелетная птица, тот ничего не найдет, так как для него земля везде одинакова. Искать спасения в людях? В ком искать и как? Доброта и великодушие Самойленка так же мало спасительны, как смешливость дьякона или ненависть фон Корена. Спасения надо искать только в себе самом, а если не найдешь, то к чему терять время, надо убить себя, вот и все» [144, с. 438].

Сповідь Лаєвського відображає осмислення пережитого на межі між смертю та життям: «В родном саду он за всю жизнь не посадил ни одного деревца и не вырастил ни одной травки, а живя среди живых, не спас ни одной мухи, а только разрушал, губи и лгал» [144, с. 437]. Можна провести паралель між повістями А. П. Чехова «Скучная история» і «Дуэль». Наближення смерті змусило Миколу Івановича переродитися й по-новому подивитися на минуле. Хвороба й відчуття близької смерті відкривають новий етап героєві. Він відмовляються від особистих потреб, абстрактних суджень про загальну «ідею» та ін. Герой відчуває особисту провину за скоєні вчинки перед рідними, друзями, товаришами.

У момент прозріння Лаєвський усвідомив сутність свого життя, він зрозумів, що Надія Федорівна, «несчастная, порочная женщина, для него единственно близкий, родной и незаменимый человек» [144, с. 439]. Лаєвський змінив напрям свого життя в протилежний бік: він тепер щодня працює, виплачує борги, відмовляє собі у всьому, чого прагнув раніше.

Наскрізним в повісті є мотиви заміни, відчуження та відсторонення. Вони розгортаються не лише в сюжетно-композиційній будові, а також у наративній структурі повісті. Лаєвський відсторонює самого себе від суспільства та рідних йому людей, не цікавиться проблемами інших.

Кульмінаційним моментом твору є спогади, переживання та усвідомлення героєм своїх вчинків перед визначальною подією у його житті. Перед ним постають екзистенційні питання, але він на них не може дати на них відповіді.

Розв'язку повісті становить зміна життя персонажів: Лаєвський і Надія Федорівна живуть щасливо, фон Корен від'їжджає з містечка. У фіналі Лаєвький та фон Корен зустрічаються як старі знайомі й бажають одне одному довгих щасливих років життя. Кінцівка повісті є відкритою, оскільки невідомо, як складеться подальше життя персонажів.

Характерною особливістю будови твору є те, що всі події просякнуті роздумами персонажів. Часовий простір охоплює не більше двох тижнів, але цей час є напрочуд насиченим і непередбачуваним. Автор описує події досить чітко та послідовно, а епілог закінчується мовчанням. З епілогу читач дізнається, що через три місяці відбулося весілля Лаєвського. Але письменник не описує вінчання молодих, залишаючи цю подію й подальше їхнє життя відкритими.

Повість «Дуэль» А. П. Чехова тяжіє до романної форми і за змістом, і за наративною будовою. Автор зображує два романи: роман Лаєвського і Надії Федорівни, а з іншого боку - відносини Надії Федорівни з Кириліним й Ачміановим. Кирилін й Ачміанов не кохали по-справжньому Надію Федорівну. Їхні стосунки були корисливими, несправжніми. Не можна також назвати справжнім коханням й відносини Лаєвського та Надії Федорівни. Хоча в кінці повісті вони усвідомлюють, що не уявляють життя одне без одного: «Он порывисто и крепко обнял ее, осыпал поцелуями ее колени и руки, потом, когда она что-то бормотала ему и вздрагивала от воспоминаний, он пригладил ее волосы и, всматриваясь ей в лицо, понял, что эта несчастная, порочная женщина для него единственный близкий, родной и незаменимый человек» [144, с. 439].

У наративній структурі повісті точки зору автора й героя (Лаєвського) максимально наближені, інколи вони навіть збігаються. Автор змальовує картину життя героя, висловлює його судження, переконання, подеколи стаючи на його позицію. У повісті простежується збіг точок зору героя та автора в ключових аспектах - пошук власного «Я», смислу існування тощо. Основна колізія твору ускладнена виявленням «Я справжнього» і «Я вигаданого», «Я автора» і «Я героя». У такий спосіб А. П. Чехов відтворює складний діалог, що відбувається в душі людини щодо онтологічних питань. У повісті також поєднуються точки зору Самойленка, фон Корена, молодого диякона, Надії Федорівни та ін., що сприяють розкриттю душевного стану персонажів.

Роздуми героя, його самоаналіз, самокритика вливаються в авторську оповідь. Мова фон Корена пронизана роздумами, у ній виявляється опора на факти, їх аналіз, здатність аргументувати сказане. Інтонації в мові фон Корена є переважно гнівними, іронічними, злими.

У наративній структурі твору закладена опозиція часу: «минуле» -«теперішнє» - «майбутнє». Художній час відіграє основну роль у створенні емоційного та стилістичного забарвлення повісті, а також розкриває психологічний стан Лаєвського на початку та в кінці твору.

У повісті домінує тип оповіді від третьої особи, основу твору складають описи із життя головного персонажа. Наратор відіграє головну роль - йому відомий фінал, який фіксується на подієвому рівні. Основні характеристики оповіді від третьої особи - це наявність сторонньої людини, наявність історії й відкритість фіналу. Об'єктивна оповідь повісті виявляється на рівні нейтрального мовлення автора, а також у висловлюваннях інших персонажів, котрі слугують тлом для розкриття характеру головного героя. Розповідач є свідком подій, які відбуваються у творі, він ніби є одним із персонажів повісті. Образом Лаєвського А. П. Чехов продовжує тему «зайвої людини» вслід за О. Пушкіним, М. Гоголем, Л. Толстим, Ф. Достоєвським.

За наративною структурою повість належить до лінійного типу, оскільки події розгортаються послідовно і хронологічно, розділи розкривають внутрішній стан героїв та задум автора.

Відзначимо схожість зображення предметних деталей у творчості Л. Толстого й А. Чехова: «На этот раз Лаевскому больше всего не понравились у Надежды Федоровны ее белая открытая шея и завитушки волос на затылке, и он вспомнил, что Анне Карениной, когда она разлюбила мужа, не нравились, прежде всего, его уши» [144, с. 362]. У цьому спостереженні персонажа, яке експліковано через непряму мову, увиразнено кореляцію між образами (жіночими й чоловічими), а також любовними колізіями у творах Л. Толстого і А. Чехова [37]. Лаєвський схильний до рефлексії та саморефлексії, критики та самокритики, він сприймає своє життя не тільки через власне слово. Це стає важливим засобом створення образу персонажа. Його культурна пам'ять допомагає йому знайти вихід зі скрутного становища.

Використання жестів персонажів у структурі оповіді дає можливість краще зрозуміти стан різних нараторів: «Пойми ты вместе с тетушкой, что любовь к человеку должна находиться не в сердце, не под ложечкой и не в пояснице, а вот здесь. - Фон Корен хлопнул себя по лбу» [144, с. 411]; «Самойленко нахмурился и сердито сморщил лицо, чтобы не засмеяться, но не удержался и захохотал. - И все врет! - сказал он, вытирая слезы!» [144, с. 373].

У повісті використано чимало тропів (епітети, порівняння, метафори), які розкривають багатство мовлення персонажів, увиразнюють емоційне й оцінне забарвлення, динамізують семантичні поля, вказують на домінантні ознаки авторського стилю. Наприклад: «Я задихаюсь в этой проклятой неволе» - у цьому висловлюванні героя акцентовано мотив духовної задухи [144, с. 438]. «Пустынный берег моря, неутолимый зной и однообразие дымчатых, лиловатых гор, вечно одинаковых и молчаливых, вечно одиноких, нагоняли на него тоску и, как казалось, усипляли и обкрадывали его» - у цій об'єктивній оповіді увиразнено душевний стан Лаєвського [144, с. 364]. Прикмети ландшафту також констатують неспокій героя: «На горизонте молнии белыми лентами непрерывно бросались из туч в море и освещали на далекое пространство высокие черные волны» [144, с. 436]; «Серое тусклое утро, и облака, бежавшие на запад» [144, с. 441].

У наративній структурі повісті домінують ускладнені конструкції (складносурядні й складнопідрядні речення), безособові речення: «Он, как выпущенный из тюрьмы или больницы, всматривался в давно знакомые предметы и удивлялся, что столы, окна, стулья, свет и море возбуждают в нем живую, детскую радость…» [144, с. 450]; «Прошло три месяца с лишним» [144, с. 451]; «Иван Андреевич Лаевский, молодой человек лет двадцати восьми, худощавый блондин, в фуражке министрества, финансов и в туфлях, придя купаться, застал на берегу много знакомых и между ними своего приятеля, военного доктора Самойленко» [144, с. 353]; «И у Самойленка варят щи с капустой, и у Марьи Константиновны щи» [144, с. 364].

Вставні слова «вероятно», «казаться», «быть может», «должно быть» виражають невпевненість героїв у вчинках чи словах: «Быть может, он очень умен, талантлив, замечательно честен…» [144, с. 374]; «Ваш муж был, вероятно, дивный, чудный, святой человек…» [144, с. 400].

Також письменник нерідко використовує у мові персонажів окличні, питальні, незакінчені речення, які розкривають настрій героїв, надають емоційне забарвлення нарації: «Я пустой, ничтожный, падший человек!...» [144, с. 399]; «Ужасно, ужасно! Теперь сама судьба протягивает вам руку помощи, а вы неразумно отстраняете ее. Венчайтесь, скорее венчайтесь» [144, с. 403]; «О, куда вы ушли, в каком море утонули, зачатки прекрасной, чистой жизни?» [144, с. 436].

Використання різних форм нарації і наративних прийомів (прийом паралельної оповіді, поєднання різних точок зору та ін.) призвело до оновлення жанру повісті й вироблення романних стратегій у творчості А. П. Чехова.

3.2 Історія життя як наративна структура («Рассказ неизвестного человека»)

Літературознавців давно цікавлять питання поетики та художньої майстерності А. П. Чехова. На сьогодні існує чимало наукових праць, в яких досліджується творчий метод російського письменника. Г. Бердников в монографії «А. П. Чехов. Ідейні й творчі пошуки» (1984) [17] проаналізував та дослідив історію написання повісті «Рассказ неизвестного человека», визначивши підходи письменника до зображення персонажа. О. П. Чудаков у монографії «Поетика Чехова» (1971) [152] звертався до дослідження наративних особливостей повісті «Рассказ неизвестного человека», науковець відзначив, що у творі немає установки на чуже мовлення. Також О. Чудаков встановив, що за художньою структурою повість схожа на сповідь.

В. Я. Лінков у праці «Художній світ прози А. П. Чехова» (1982) дослідив позицію автора в зображенні подій із життя головного героя [73].

Дослідниця творчості письменника Л. В. Баскакова у роботі «Мовна майстерність А. П. Чехова» лише частково проаналізувала форми оповіді у повісті. В основному вона проаналізувала та дослідила денотативні та конотативні конструкції в оповіданнях та повістях А. П. Чехова [12]. Також Н. О. Кожевнікова у роботі «Мова і композиція творів А. П. Чехова» зверталася до дослідження мови й композиції повісті «Рассказ неизвестного человека» [59].

Отже, все ж таки повного висвітлення наративні аспекти повісті не отримали. Такі науковці, як О. Чудаков, Г. Бердников, А. Дерман, В. Лінков та інші лише частково дослідили способи нарації в повісті, розкриття специфіки авторської позиції, мовні прийоми [152; 17; 34; 73]. Наративна будова цього твору досить складна й багатошарова, тому потребує спеціального дослідження, що здійснено в даному підрозділі дисертаційної роботи.

У повісті «Рассказ неизвестного человека» А. П. Чехова розкрито емоційну та побутову сфери життя людей того часу. Сюжетну основу твору становить життєва драма «невідомої людини» - лакея Степана, котрий прийшов на службу до чиновника не під своїм ім'ям. «Відсутність» справжнього імені, заміна справжнього на вигадане ім'я є напрочуд промовистою деталлю, що акцентує процес нівеляції особистості в суспільстві. Це зумовлює й наративні стратегії письменника в творі.

Сюжет повісті «Рассказ неизвестного человека» є напруженим та гострим в плані зовнішніх подій та внутрішніх переживань персонажа. Основні події твору розгортаються довкола Степана, його вчинків та дій. Наративну структуру твору визначає розповідь-монолог молодого чоловіка про події свого життя, про службу в Орлова від початку і до кінця.

Про ім'я головного персонажа читач дізнається не відразу, герой себе не називає в повісті. Читач дізнається ім'я персонажа від служниці Полі, яка його так називала. Відзначимо той факт, що Степан прийшов на службу із фальшивим паспортом. Згодом виявляється, що його батько був державним діячем, а справжнє ім'я героя - Володимир Іванович. На початку повісті читач дізнається про службу лакея в чиновника Орлова від 1-ої особи: «По причинам, о которых не время теперь говорить подробно, я должен был поступить в лакеи к одному петербургскому чиновнику, по фамилии Орлову <...>. К этому Орлову я поступил ради его отца, известного государственного человека, которого считал врагом своего дела. Я рассчитывал, что, живя у сына, по разговорам, которые услышу, и по бумагам и запискам, какие буду находить на столе, я в подробности изучу планы и намерения отца» [145, c. 139]. Кожен день лакея Степана проходив у звичних обов'язках: одягати, тихенько стояти й чекати на вказівки від Орлова, приносити листи від Зінаїди Федорівни та інше: «Как настоящий лакей я прислуживал, убирал комнаты, бегал и ездил, исполняя всякие поручения» [145, c. 140]. Служба не приносила задоволення Степанові, але він вважав це своїм обов'язком: «По всей вероятности, смешно и дико, но я не видел ничего унизительного в том, что приходилось стоять около двери, хотя был таким же дворянином и образованным человеком, как сам Орлов» [145, c. 139]. «Безособовість», яка виявляється на початку повісті, засвідчує провідний конфлікт твору - зіткнення героя й суспільства, зіткнення «Я» і «не-Я», між «Я зовнішнім» і «Я внутрішнім».

Варто відзначити, що про справжнє ім'я персонажа читач дізнається майже наприкінці твору, коли Зінаїда Федорівна звертається до нього як до товариша та помічника: «Простите, я теперь в таком настроении, когда хочется быть одной. И, пожалуйста, Владимир Иванович, когда в другой раз захотите войти ко мне, то предварительно постучите в дверь» [145, c. 202]. Тут простежується прийом «віддзеркаленої» характеристики, де головний герой змальовується крізь призму почуттів та переживань Зінаїди Федорівни.

Переживання, спомини, розмови, що утворюють наративну структуру повісті, слугують розкриттю долі центрального персонажа повісті.

Письменник знайомить читача не тільки з головним персонажем, а й іншими героями повісті, кожен з них має своє життя і свою долю: Орлов, петербурзький чиновник, не знає сімейного затишку та щастя і не шукає його; Поліна, покоївка в будинку Орлова, заздрісна та підступна, не бажає нікому чистих та щирих почуттів, але й сама не є щасливою у житті; Зінаїда Федорівна прагне бути поруч із Георгієм Орловим, але їхні долі ніколи не перетнуться. Орлов так і залишиться нікчемою, Зінаїда Федорівна помре, а її донька Софія не знатиме матері й сімейного затишку.

Наскрізною проблемою повісті «Рассказ неизвестного человека» є проблема фальшу, яка виявляється в стосунках між Орловим та Зінаїдою Федорівною, між Степаном та Полею, між Орловим та його друзями, між справжнім Володимиром Івановичем та вигаданим Степаном. Письменник змалював також інші проблеми твору: пристосування людини до суспільства, нівелювання особистості, справжнього кохання та ін.

Провідним мотивом повісті є мотив хвороби людини й всього суспільства, цей мотив є не стільки фізичним, а скільки духовним симптомом доби: «У меня тогда начиналась чахотка, а с нею еще кое-что, пожалуй поважнее чахотки» [145, c. 139].

Розкриттю даного мотиву слугують різні наративні конструкції: персонаж вдається до обману, видає себе за іншу людину, герой відчуває себе мрійником, він не знаходить собі місця вночі від страшенного кашлю, врешті-решт залишається наодинці зі своїми проблемами та чужою дитиною.

Повість «Рассказ неизвестного человека» А. П. Чехова тяжіє до романної форми і за змістом, і за наративною будовою. У повісті розгортаються два романи: роман Георгія Орлова та Зінаїди Федорівни, а з іншого боку - роман Степана та Зінаїди Федорівни. Орлов ніколи по-справжньому не кохав Зінаїду Федорівну, вона була для нього об'єктом насмішки. В одному з листів він навіть говорить, що їхня зустріч була помилкою. З перших днів Степан покохав Зінаїду, хоча переконував себе, що це лише миттєве захоплення. Розрив Орлова та Зінаїди спричинений особистими стосунками і суспільними обставинами. Зінаїда Федорівна залишає Степанові доньку Софію на згадку про себе. Відносини між Степаном та Зінаїдою Федорівною є трагічними, бо герої різні за своїм духовним складом. Зінаїда - розумна, досвідчена, їй притаманні відданість життю та високій ідеї, але й разом з тим жіноча беззахисність. Варто відмітити, що письменник нерідко у своїх творах перекладає обов'язки материнства на чоловіків, ніби закликаючи їх до відповідальності та обов'язку. Таку паралель можна простежити й у повістях «Моя жизнь» і «Скучная история». У повісті «Рассказ неизвестного человека» використаний прийом мовчання, несказане слово є ключовим у повісті, воно розкриває всю знецінену сутність існування жінки, небажання жити в цьому світі.

Кульмінаційним моментом повісті є процес самоусвідомлення життя Володимира Івановича та Зінаїди Федорівни. Герой усвідомлює свої бажання та прагнення бути самим собою: «Не знаю под влиянием ли болезни или начинавшейся перемены мировоззрения, которой я тогда не замечал, мною изо дня в день овладевала страстная раздражающая жажда обыкновенной обывательской жизни» [145, c. 139]. Почуття свободи та прагнення досягти вершин в житті не полишає героя: «Моя жажда становилась все сильнее и раздражительнее, но широкие мечты остановились около Сони, как будто нашли в ней наконец, именно то, что мне нужно было» [145, c. 209].

Розв'язкою повісті «Рассказ неизвестного человека» є зустріч Володимира Івановича та Георгія Орлова. Їхня зустріч є знаковою, змінилося життя Орлова й Степана. За допомогою старого товариша Пекарського він швидко вирішує питання про виховання його доньки, Орлов пропонує віддати Софію в пансіонат, «куда принимаются даже очень маленькие дети» [145, c. 213]. І все ж таки у повісті є натяк на те, що Володимир Іванович залишить дівчинку на своє виховання.

У наративній структурі повісті точки зору автора й героя наближені, інколи вони навіть збігаються. Митець змальовує картину життя героя, висловлює його судження, стаючи на його позицію. У повісті простежується тотожність точок зору героя та автора в ключових аспектах - пошук власного «Я», смислу існування тощо. Основна колізія твору ускладнена виявленням «Я справжнього» і «Я вигаданого», «Я автора» і «Я героя». У такий спосіб А. П. Чехов відтворює складний діалог, що відбувається в душі людини щодо онтологічних питань.

У повісті А. П. Чехова поєднано об'єктивну та суб'єктивну типи оповіді. Суб'єктивна оповідь характерна тим, що події викладає розповідач, котрий є головним персонажем твору й реальною людиною. «Невідома людина» є розповідачем твору, існуючи в тому світі, де відбуваються усі події. Об'єктивна оповідь повісті виявляється на рівні нейтрального мовлення автора, а також у висловлюваннях інших персонажів, котрі слугують фоном для розкриття характеру головного героя. Через переміщення й суміщення різних точок зору відбувається злиття об'єктивної манери оповіді із суб'єктивною: «Она лежала с закрытыми глазами, худая, бледная, в белом чепчике с кружевами <…> Она не слышала, как я вошел, или, быть может, слышала, но не обратила внимания. Я стоял, смотрел на нее и ждал» [145, с. 208].

У наративній структурі твору закладена опозиція часу: минуле -теперішнє. На початку повісті Степан вступає на службу задля свого задоволення, а у фіналі твору - Володимир Іванович приходить до Орлова з метою сповістити його про смерть Зінаїди та народження доньки Софії. Час у повісті відіграє досить вагому роль, оскільки він слугує розкриттю духовно-емоційних станів персонажа.

У повісті домінує тип оповіді від першої особи, основу твору складає розповідь «невідомої людини», але у творі наявні й діалоги, й думки інших персонажів, подані крізь призму свідомості головного героя. У творі поєднуються точки зору Степана, Полі, Орлова, Зінаїди Федорівни, що допомагає розкриттю конфлікту та психологічного стану персонажів.

Велику роль у формуванні наративної структури твору відіграють позасюжетні елементи, які начебто не впливають на рух основної подієвої лінії, але разом з тим вони утворюють поліфонізм відносно голосу героя-оповідача й голосу автора. Серед позасюжетних елементів можна відзначити вставні епізоди: листи Орлова до Зінаїди Федорівни, листи Зінаїди Федорівни до Орлова, лист Степана до Орлова, лист Орлова до Степана, вставні рядки пісень, афоризми відомих людей та іншомовні слова (французькі вставні слова або прості буденні замальовки). Позасюжетні елементи допомагають розкрити внутрішній стан персонажів на фоні буденного життя. Можна простежити еволюцію листів Орлова до Зінаїди: спочатку вони були сповнені пристрасті, поваги та кохання, але згодом наповнилися ненавистю та жорстокістю: «Я не стану оправдываться. Но согласитесь: ошиблись вы, а не я. Желаю счастья и прошу поскорее забыть уважающего вас Г.О. P.S. Посылаю ваши вещи» [145, c. 197].

Деталі в повісті «Рассказ неизвестного человека» стають психологічними завдяки змалюванню їх з певної точки зору. Наприклад: «преступный вид имели два пирожка на тарелочке» - ці деталі знаменують суперечку Зінаїди Федорівни й Орлова [145, с. 175]. «Пухлые прелести, корсет и турнюр, вертит плечами и задом при ходьбе» - ця характеристика портретних деталей вказує на те, що покоївка є фавориткою господаря [37, с. 121].

Монологічні репліки в повісті «Рассказ неизвестного человека» виконують різні функції. Вони відтворюють внутрішній і соціальний стан, думки персонажів: «Я достойный отпрыск того самого гнилого света, из которого вы бежали, возмущенная его пустотой и пошлостью. Сознайтесь же и будьте справедливы: негодуйте не на меня, а на себя, так как ошиблись вы, а не я» [145, с. 179]. Інколи монологічна репліка сприймається як згода або заперечення висловлювання: «Я верю, следующим поколениям будет легче и видней; к их услугам будет наш опыт. Но ведь хочется жить независимо от будущих поколений и не только для них. Я верю и в целесообразность и в необходимость того, что происходит вокруг, но какое мне дело до этой необходимости, зачем пропадать моему «я»?» [145, c. 213]. Монологічна репліка може мати кільцеву будову: на початку й в кінці твору повторюються судження, висловлювання героїв. Для монологічних реплік характерне вживання займенників першої або другої особи. Домінантою в монологічній репліці є її повторюваність: «Мы помолчали. Орлов, очевидно, боялся, что я опять заговорю о девочке, и, чтобы отвлечь мое внимание в другую сторону, сказал: