Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

У «Вістнику» також друкували переклади Юлії Пирогової (переклала оповідання «Під охороною Аллаха» французького письменника-детективіста Жана Боммара, «Великі приклади» відомого французького історика, письменника, моряка і дослідника Жоржа Блона, книжки якого, сповнені цікавих фактів освоєння морських просторів, відкриття нових островів і континентів, стали своєрідною морською енциклопедією), Юрія Липи (переклав «Пісеньки Маніани, молодої малайської дівчини» Івана Ґолля), Богдана Кравцева (переклав вірш «Хлопець» Райнера Марії Рільке) та ін. Подекуди ім'я перекладача не зазначалось, як-от у публікації за 1938 р. прозового твору малої форми «Поради для тих, що їдуть в Англію» видатного французького письменника перших двох третин XX ст., відомого своїми психологічними романами та романізованими біографіями, члена Французької академії з 1938 р. Андре Моруа (причому кілька психологічних етюдів та нарисів Моруа видавались і в інших львівських часописах, тоді як на Великій Україні творчість цього письменника обминули увагою).

У львівському двотижневику «Назустріч», який вважають енциклопедією культурно-мистецького життя Західної України 1930-х рр. (виходив у 1934-38 рр. із підзаголовком «Література, мистецтво, наука, громадське життя», редактор - Святослав Гординський, видавець - Осип Боднарович) протягом 1934-1938 рр. шліфували свою перекладацьку майстерність Василь Софронів-Левицький (переклав «Мініатюри» Петера Альтенберґа), Михайло Рудницький (переклав оповідання «Світло з протилежного дому» Луїджі Піранделло, «Овальний портрет» Едґара По, «Лекція співу» Кетрін Менсфілд, «Нормальна людина» Сомерсета Моема, «Вітер і дерева» Ґілберта Кейта Честертона, уривок з оповідання «Голодний у Неаполі» Панаїта Істраті, вірші «Блиск і місяць», «Ходи у парк» Стефана Ґеорґе, «Як можеш» Редьярда Кіплінґа, Під таким заголовком Михайло Рудницький опублікував свій переклад знаменитого вірша Редьярда Кіплінга «If», - як посмертну згадку про його автора (Кіплінг на той час щойно помер: 18 січня 1936 р.). Це був перший у довгому ряді українських перекладів цього найпопулярнішого англомовного вірша, який згодом перекладали С. Караванський, Д. Паламарчук, Є. Сверстюк, В. Стус, М. Левіна, М. Стріха, Д. Павличко та ін. (Див. Стріха М., Чала Ю., Шевченко О. Вступ до спеціальності: переклад / М.Стріха, Ю.Чала, О.Шевченко. - К.: Київський ун-т ім.Б.Грінченка, 2011. - 168 с.). шість віршів Поля Верлена), Святослав Гординський (переклав нариси «Марієнбурґ» Ґеорґа Шварца і «Ватерлоо» Віктора Гюґо, вірші «Еміґрант із вулиці Ляндер» Ґійома Аполлінера, «Ідеал» Шарля Бодлера, «Марсіяс або Ласка», «Твоя суконка» Франсуа Моріака, «Тіні», «Час життя» французької поетеси першої третини XX ст., хазяйки літературного салону Анни де Ноай, «Сон кондора» Шарля Леконта де Ліля, «Мала пуща» Казимири Іллаковичувни, «Піду» Віктора Гюґо, «Діалог», «Радість» Еміля Верхарна, оди та еподи Горація, вірші «Покинем спадщину ми для потомків…» Янки Купали, «Ми в незнаній, тьмяній далі…» одного із творців першого в Білорусі літературного об'єднання «Маладняк» (1923), яке видавало невеличкі збірки молодих поетів, революційного білоруського поета Алеся Дудара, розстріляного напередні двадцятирічного ювілею Жовтневої революції, яку він оспівував усе своє поетичне життя; поетичні твори білоруських радянських письменників: вірш «Із сніговим вітром» Міхася Машари та фраґменти з поеми «Голоси міст» Максима Лужанина (справж. Олександр Амвросійович Каратай) - перекладача білоруською мовою творів Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Міцкевича та ін.; у співпраці з Мирославою Гординською Святослав Гординський переклав поему «Прометей» Джорджа Ґордона Байрона), Осип Боднарович (переклав оповідання «Олександр і Олександра» Кнута Гамсуна, «Хвилина божевілля» відомої польської письменниці початку XX ст. Марії Домбровської, яка здобула кілька престижних нагород за свої психологічні твори, оповідання «Острів сподівань», авторами якого є Карел і Йозеф Чапек, оповідання «Враза» Гези Гардоні, «Ананке» Стефана Жеромського), Петро Карманський (переклав вірш «Співи» бразильського письменника Нетто Коельйо), Іван Ставничий (переклав оповідання «Троянда» Ярослава Врхліцького), Василь Сімович (переклав фраґмент із трилогії «Орестея» Есхіла), Юрій Косач (переклав вірш «Осіння пісня» Поля Клоделя, - переклад цього вірша, виконаний Юрієм Кленом, також опубліковано у «Вістнику», - та оповідання «Хвилина лінивства» Поля Морана), Наталя Лівицька-Холодна (переклала вірш «Нова зима» сучасної білоруської поетеси, перекладачки і драматурга Наталі Арсеньєвої, яка померла у США 1997 р.), Остап Тарнавський (переклав вірш «Не схиляти голів» білоруського поета Міхася Васілька), Михайло Романишин (переклав фраґмент із поеми «Нарач» білоруського радянського поета, перекладача і громадського діяча Максима Танка (уроджений Євген Іванович Скурко)).

У львівському часописі «Нова хата» за 1937 р. знаходимо в перекладі М. Чапелькової повість «На перехресті вітрів» американської письменниці Перл Бак, роман якої «Земля» дещо раніше вийшов у Харкові окремим виданням.

На сторінках львівського двотижневика «Жінка» (орган центрального українського жіночого товариства «Союз українок»; виходив у 1935-39 рр., редактори - Олена Федан-Шепарович, Мілена Рудницька) з 1936 по 1939 рр. публікувалася мала проза західноєвропейських письменників у перекладах Михайла Островерхи (оповідання «Танечниця» італійської письменниці Ґрації Деледда, збірка оповідань якої вийшла окремим виданням у Львові в тому ж таки перекладі), Марії Роздольської (оповідання «Цвіт дивної орхідеї» Герберта Уелза (Уеллса) та «Закохання» англійського письменника першої третини XX ст., славнозвісного завдяки своїм психологічним романам, Девіда Герберта Лоуренса, який також писав оповідання, п'єси, вірші, есеї і дорожні нотатки), Ганни Чикаленко (оповідання «Руж» Олдоса Гакслі), Константини Малицької (оповідання «Мишоловка» Сельми Лаґерлеф, уривок із повісті якої також друкувався в часописі «Світ дитини»).

Львівський елітарний часопис, який протистояв мас-культурі, - ілюстрований літературно-мистецький і науковий двотижневик «Напередодні» (виходив у 1937-38 рр., редактор - Богдан Кравців) опублікував 1938 р. поему «Смерть Аги Ізмаїла Ченгіча» хорватської письменниці Іванки Мажуранич у перекладі Богдана Заклинського. А у львівському тижневику «Літературно-науковий додаток «Нового часу» (виходив у 1937-39 рр., видавець - Іван Тиктор, редактор - Лев Чубатий) 1939 р. в перекладі Михайла Островерхи вийшов розділ з роману «Ґоґ» Джованні Папіні під заголовком «Ідеї Бенруба» (інший уривок із цього роману відомого італійського письменника публікував часопис «Діло» в перекладі Михайла Рудницького, який також переклав оповідання-притчу Папіні, а Олесь Бабій - іще одне оповідання Папіні, оприлюднене у львівській щоденній газеті «Українські Вісти» (виходила в 1935-39 рр. у видавництві «Батьківщина»; редактори - Дмитро Паліїв, Іван Гладилович, Степан Волинець), причому в радянській Україні міжвоєнного двадцятиліття твори Джованні Папіні не видавалися.

У газетній періодиці за 1930-ті рр. теж віднаходили місце для перекладної літератури. Так, львівська щоденна газета «Українські Вісти» у 1936-38 рр. опублікували чимало перекладів Олеся Бабія (оповідання «Знак» французького поета Шарля Вільдрака - одного із засновників літературного товариства «Абатство», разом з Рене Аркосом і Жоржем Дюамелем; «Давня історія», «Блискавиця», «Salta pro nobis» Джона Ґолсуорсі, «Марш відваги» Джованні Папіні, «Два приятелі», «Діаманти», «Пригоди Вальтера Шнафса» Ґі де Мопассана, уривок із повісті «Життя Христа» Франсуа Моріака, фраґмент із «Касетки з перел» Анатоля Франса, оповідання «Перла з Толедо» та «Привид Карла ХІ» Проспера Меріме), окрім того - переклади Івана Дубицького (оповідання «Гарячий вересень» видатного американського романіста і новеліста перших двох третин XX ст. Вільяма Фолкнера), Юрія Мушака (Езопові байки).

Варшавський літературний неперіодичний журнал «Ми» (виходив у 1933-39 рр., редактори - І. Дубицький, Модест Куницький; 1938 р. випусків не було; 1939 р. виходив як літературно-науковий двомісячник) за період свого існування познайомив читачів із напрацюваннями таких перекладачів, як Іван Дубицький (оповідання «Громадянська війна» Лаєма О'Флаерті, есей «В обороні антипатії» Міґеля де Унамуно, повість «Упадок дому Лімонів» іспанського письменника і журналіста Рамона Переса де Айяли, есей «Смерть і воскресіння» Хосе Ортеґа-і-Ґассета, оповідання «Години чування» Марселя Арлана), Наталя Лівицька-Холодна (вірші «Біла троянда», «Червона троянда», «Верес» польської письменниці Казимири Іллаковичувни, «Сплін», «Коти» Шарля Бодлера, «Цезар» Поля Валері, «Розлука» найбільшої поетеси французького романтизму, авторки кількох романів, а також повістей і казок для дітей Марселіни Деборд-Вальмор, «Сонет» французької поетеси середини XVI ст. Луїзи Лабе, чиї сонети були одними з перших франкомовних сонетів, вірш «Джоконда» французького поета останньої третини XIX - початку XX ст. Моріса Роллінб, оповідання «Перша ніч» Луїджі Піранделло і «Майже кохання» італійського письменника перших двох третин XX ст. Массімо Бонтемпеллі - засновника й теоретика «новечентизму» (напряму, що сприяв оновленню італійської літератури), який втілював у своїх оповіданнях, романах і п'єсах теорію «магічного реалізму», відкриваючи за допомогою іронії та інтелектуальної гри ірреальні можливості повсякденних явищ), Євген Маланюк (поема «Голґота» Йозефа Сватоплука Махара), Степан Левинський (поема «Годжокі (Хатина буддійського самітника)», автором якої є Комо-Но-Чомей), Святослав Гординський (вірші «Дерево», «Чин», «Вперед», «Життя» Еміля Верхарна, «Сонет до волі» Оскара Уайльда, китайська воєнна лірика «На кордоні» та «Війна взимі» Лі Тай-по Лі Тай-по (Лі Тай-бо) - друге ім'я китайського поета Лі Бо. ), Освальд Бургардт (оповідання «Смерть Ахіллеса» німецького письменника Віллі Зайделя).

На сторінках науково-літературного місячника «Наша культура» (виходив у Варшаві в 1935-37 рр., головний редактор і видавець - Іван Огієнко) 1935 р. знаходимо переклад оповідання «В часі бурі» Теофіля Ґотьє, виконаний Б. Лисянським.

Загалом наприкінці 1930-х рр. західноукраїнські періодичні видання надають перевагу тогочасним західним авторам і, на відміну від східноукраїнської періодики, не виявляють цікавості до пролетарсько-аґітаційної літератури мовами народів СРСР та національних меншин в Українській РСР, яка буквально заполонила підрадянські мас-медійні видання у другій половині 1930-х рр.

Розділ ІІ. Історія українського перекладу доби національного ренесансу (1920-ті роки) та «великого терору» (1930-ті роки) у заломленні людських доль

Період 1920-30-х років відзначався бурхливою перекладацькою діяльністю серед українських літераторів, чимало з яких були добре знані сучасникам. Більшість із тих, чиї імена радянська влада згодом викреслить із книги народної пам'яті, стали прямими жертвами сталінських репресій. З-поміж багатьох і багатьох імен, які слід повернути із забуття, у цьому розділі ми згадаємо передусім найпродуктивніших творців перекладацького процесу 1920-30-х років, не оминувши увагою і тих, чия перекладацька спадщина була в чомусь скромнішою, проте не менш вартою належного пошанування.

Нижче подаємо низку біографічних есе про українських літераторів, які відзначились у 1920-30-ті роки в царині художнього перекладу. Кожен підрозділ у цьому розділі є доволі умовним об'єднанням перекладацьких персоналій у певні групи, проте від самого початку важливо закцентувати на тому, що коло перекладачів 1920-30-х років, безумовно, не вичерпується висвітленими тут персоналіями. Десятки згаданих нами у першому розділі імен залишилися поза увагою в цьому розділі, передусім, через обмеженість формату посібника, тож справу біобібліографічного дослідження на ділянці художнього перекладу 1920-

30-х років науковцям ще належить провадити далі. Ми ж лише започатковуємо масштабне дослідження художнього перекладу міжвоєнного двадцятиліття. У перспективі - видання енциклопедичного довідника «Українські перекладачі 1920-30-х років», який би повніше охопив перекладацький процес періоду національного ренесансу та «великого терору» в Україні.

Усі перекладачі, життя і творчості яких ми торкнулись у цьому розділі, це - потужна літературна сила, хоча, по суті, це лише жменька імен із десятків і десятків насильницьки вилучених з літератури і приречених на забуття діячів національного відродження, які особисто долучилися до перекладацької справи, створивши всі разом різноманітну, багатогранну, актуальну перекладну літературу, без якої був би немислимий гармонійний розвиток будь-якої сучасної національної літератури.

Структуру розділу зорганізовано таким чином, щоб різнобічно окреслити причетність до перекладацької справи і відомих письменників, і академічних учених, і цілі славетні літературні родини, і видатних діячок жіночого та правозахисного руху, і борців за незалежну Україну, зокрема, колишніх урядовців Української Народної Республіки, і представників більшовицького уряду УСРР.

До розділу включаємо стислі біографічні довідки про українських перекладачів, які в добу національного ренесансу зробили вагомий внесок у мовознавчо-словникарську галузь. На сьогодні широкому загалу відомі лише окремі з цих академічних постатей, інші - менш відомі як словникарі, маловідомі чи й взагалі забуті як перекладачі. Структуру розділу зорганізовано таким чином, щоб різнобічно окреслити причетність до перекладацької справи і вчених-словникарів, і митців, і педагогів, і громадських діячів, з яких не один мав славетне минуле як борець за незалежну Україну та високопосадовець в уряді Української Народної Республіки.

У підрозділі «Забуті та малознані перекладачі 1920-30-х років» послідовність розташування біографічних есе визначається хронологічним принципом (за роком народження автора, якому присвячено підрозділ), у підрозділі «Перекладацькі родини» хронологічний принцип прив'язується до першого імені у назві відповідного параграфа-есе.

2.1 Чільні перекладачі міжвоєнного двадцятиліття

2.1.1 Київські неокласики

Творчість київських поетів-неокласиків - Миколи Зерова, Максима Рильського, Освальда Бургардта, Павла Филиповича та Михайла Драй-Хмари - стала однією з найяскравіших сторінок в історії українського модерного письменства та цінним внеском у скарбницю поетичного перекладу. П'ятірне ґроно поетів-неокласиків, чиїми зусиллями формувалася українська перекладацька школа ХХ ст., неввідільне від наших уявлень про мистецький ренесанс 1920-х років, про літературний Київ перших десятиліть минулого століття. Поринути в літературно-академічну атмосферу, в якій жили і працювали неокласики, допоможе видання під назвою «Київські неокласики» в упорядкуванні Віри Агеєвої (Київ: «Факт», 2003. - 352 с. - Серія «Українські мемуари») - книжка спогадів, статей сучасників-літераторів, студентів та викладачів Київського університету.

Нижче подаємо біографічні есе про трьох представників неформального угруповання неокласиків: його неформального лідера Миколу Зерова, Poeta Maximus Максима Рильського та українізованого німця Освальда Бургардта.

І Павло Филипович, і Михайло Драй-Хмара (єдиний серед неокласиків фаховий зарубіжний славіст) так само варті якнайпильнішої уваги з боку істориків українського художнього перекладу. Їхню перекладацьку діяльність висвітлив у свої монографії М. В. Стріха [120].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Микола Зеров

Микола Костянтинович (Костьович) Зеров (1890, містечко Зіньків Полтавської губернії - 1937, Сандармох, Республіка Карелія) - поет, літературознавець, перекладач, полеміст, лідер «неокласиків». Найбільш відомий як майстер сонетної форми й перекладач античної поезії. Народився в повітовому містечку (нині адміністративний центр Зіньківского району Полтавської області) в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи. Батько Костянтин Іраклійович Зеров походив із селян Чернігівської губернії. Закінчив учительський інститут у Глухові. Учителював у Кролевці, Переяславі та Зінькові, звідки родом його дружина, Марія Яресько. Мати поета, Марія Яківна, походила з козацького роду Яреськів з-під славнозвісної завдяки Гоголівській музі Диканьки. В автобіографії Микола Зеров напише: «Батько вчитель, потім - завідуючий городською школою, нарешті - 1905 року - інспектор народних шкіл, мати - з дрібного землевласницького роду Яреськів - з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство» [22]. У подружжя народилося 11 дітей. Із них досягли дорослого віку семеро. Микола був старшим.

Дмитро Зеров (1895-1971) став ботаніком, академіком АН УРСР (1948). Костянтин (Кость) Зеров (1899-1979) став професором-гідробіологом, також займався геоботанікою. Михайло Зеров (1901-1963) став поетом і перекладачем. Був двічі арештований більшовиками. Від нього вимагали, але не добилися, свідчень проти брата Миколи. Відсидів кілька років у тюрмі, під час війни емігрував на Захід. Відомий під літературним псевдонімом Михайло Орест. Олена Зерова (1903-1939) свого часу була відомою дантисткою в Одесі. Рано померла від сухот. Валерія Зерова (1912-1982) - лікар. Її чоловіка розстріляли 1937 року. Під час війни пішла добровольцем на фронт, узявши з собою малу доньку, бо не було на кого лишити. До пенсії працювала в аптеці в містечку Дашів на Поділлі. Могла цитувати улюблених письменників цілими сторінками [див.: 17]. Детальніше про долі членів славної родини Зерових та їхніх нащадків розповість унікальна книжка пам'яті «Родинне вогнище Зерових» (редакційна рада: Валерій Шевчук та ін.; вступна стаття Євгена Сверстюка; упорядкування: Марини Зерової, Романа Корогодського, Світлани Попель). Родинне вогнище Зерових. - Київ: «Гелікон», 2004. - 432 с. - (Серія «Українська модерна література»). Добрим путівником долями української творчої інтелігенції в умовах радянської тоталітарної дійсності стане і книжка «Наш сучасник Микола Зеров» за редакцією Михайлини Коцюбинської, яку задумано як органічне продовження збірки «Родинне вогнище Зерових» і в якій об'єднано різноманітні матеріали про життя й творчість Миколи Зерова (упорядники: Марина Зерова, Роман Корогодський, Михайлина Коцюбинська, вступна стаття Михайлини Коцюбинської). Наш сучасник Микола Зеров. - Луцьк: ВМА «Терен», 2006. - 368 с.

Микола Зеров закінчив Зіньківську школу, де вчився в одному класі з Павлом Губенком - майбутнім гумористом Остапом Вишнею. Потім навчався в Охтирській та Першій Київській гімназіях (1903-08). Випускник історико-філологічного факультету Київського університету Святого Володимира (1909-14).

Перші статті та рецензії Зерова з'явилися друком 1912 року (в журналі «Світло», газеті «Рада»). З 1914 року викладав історію у Златопільській чоловічій гімназії, а з жовтня 1916 року - ще й у жіночій гімназії. З 1917 року вчителював, зокрема викладав латину, в Другій Київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. В роки національно-визвольних змагань та громадянської війни через поганий зір уникнув участі в збройних протистояннях, тож протягом 1918-20 років спокійно викладав українознавство в Архітектурному інституті, до початку 1920 року працював редактором високофахового бібліографічного журналу «Книгарь».

13 лютого 1920 року обвінчався з Софією Лободою - однією з трьох доньок професора Федора Лободи, з якою познайомився ще студентом. Вінчання відбулося в Борисоглібській церкві, що на бульварі Шевченка в Києві (бо звідти їм обом було ближче на роботу) Хоч число 13 і вважається нещасливим, але відкладати вінчання не хотіли, бо далі Масниця й сім тижнів посту, під час якого вінчатися не дозволено [за публікацією: 17].

В цей час підготував до видання дві солідні антології, що побачили світ у Києві того-таки року і стали помітним явищем у новітній українській літературі: «Антологію римської поезії» (видавництво «Друкар», 63 стор.), куди увійшли його власні 22 переклади з шістьох авторів (Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціала) і антологію «Нова українська поезія» (Державне видавництво України). «Антологія римської поезії» вийшла з обкладинкою роботи Георгія (Юрія) Івановича Нарбута (1886 - 1920) - видатного художника-графіка, автора перших українських банкнот і поштових марок, проектів Державного Герба і Печатки Української держави, а також одного із засновників у вересні 1917 року і ректора Української Академії Мистецтв. Участь Георгія Нарбута у зеровській антології перекладів цілком закономірна: на той час довкола Нарбута сформувався елітарний гурток діячів української культури, до якого увійшов і Микола Зеров (на своїх зібраннях нарбутівці обговорювали проблеми розвитку української літератури, малярства, графіки).

1920 року в київському «ДВУ» також вийшла збірка класика єврейської літератури Іцхока Лейбуша Переца під назвою «Народні оповідання» в перекладі з їдиш Миколи Зерова та Олександра Гера.

1920-23 роки були голодними роками і для селян, і для містян. Ще 1920 року з голодного Києва Зерова запрошують переїхати на викладацьку роботу в соціально-економічній школі в Баришівку (за рекомендацією поета Освальда Бургардта), де за лекції платили «продуктовою натурою». В Баришівці він пропрацював близько трьох років. Там написав усі вірші, що увійшли до його першої поетичної збірки «Камена» (Київ: «Слово», 1924. - 80 стор.), до якої було включено й перекладний розділ, що містив твори Ередіа, Буніна й античних майстрів вірша - Горація, Овідія, Тібулла, Марціала. Олександр Білецький так писав про цю збірку: «Ціла "Камена" М. Зерова - прекрасний зразок того, якої майстерної мови можна досягти, перейшовши школу античних майстрів слова. З технічного боку "Камена" містить в собі найкращі українські вірші, які нам доводилося читати останніми часами. <…> М. Зеров переклав лише чотири сонети з книги "Трофеї" (Ередіа <…>), але ж ці чотири речі сміливо можна визнати за шедеври» («Червоний шлях», 1924. - № 6. - С. 272) [цит. за публікацією: 4].

Крім перекладів, у Баришівці Зеров написав низку сонетів, сатир-пародій та кілька невеликих оповідань. Не дивно, що баришівський період виявився напрочуд натхненним для Зерова, адже тоді він тісно заприятелював з Освальдом Бургардтом і саме там почав формуватися гурток «неокласиків». Наїздив у Баришівку і Павло Филипович. У Києві до них долучилися Максим Рильський і Михайло Драй-Хмара.

1 жовтня 1923 року Миколу Зерова зараховано на посаду професора української літератури Київського інституту народної освіти (нині - Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Створений на основі колишнього Університету Святого Володимира, Київський інститут народної освіти (КІНО) 1930 року було перейменовано на Київський інститут професійної освіти (КІПО). Одночасно він викладав українську літературу в кооперативному технікумі та торгово-промисловій школі. А з жовтня 1930 року Микола Зеров очолював у Київському інституті професійної освіти (КІПО), - так від 1930 р. став називатися колишній Київський інститут народної освіти, - кафедру української літератури. Ораторська майстерність, наукова ерудиція й феноменальна пам'ять Зерова-лектора сприяли його величезній популярності у студентів і всіх зацікавлених літературними темами киян. Його аудиторії завжди були переповнені, а лекції переписувались і переповідались.

1923 року поети баришівського кола заявили про себе як про літературну групу, що її стали називати «неокласики» за те, що вони орієнтувались на класичну літературу. Лідером «неокласиків» вважали Миколу Зерова, бо він сам писав сонети за строгим класичним взірцем, перекладав давньоримських поетів, доносячи до тогочасного читача їх «ковані мідні строфи» замість гучнославити безкультур'я в подобі «пролетарської культури», до чого їх наполегливо закликали не вельми освічені пролеткультівці. В контексті дискусії про те, чи було слово «неокласики» самоназвою, доречно навести тези авторитетного історика Сергія Білоконя: «Самі неокласики свідчили, що організації не засновували, але раз так вважали, - не перечили. <…> Можливо, лапки до назви угруповання й передбачалися, тільки лишається фактом, що словечком тим вони не бентежилися, і воно залюбки фігурувало в їхньому внутрішньому вжитку. <…> У культурних формах неокласицизм був антитезою хаосу, що опановував тоді світом» [4].

Саме тоді «неокласики» з'їхалися до Києва. У грудні 1923 року відбулася перша зустріч Миколи Зерова з письменником-полемістом Миколою Хвильовим, який на той час приїхав до Києва у складі харківської делегації літоб'єднання під назвою «Гарт». Неокласики на чолі з Зеровим прагнуть розробити спільну мистецьку платформу для консолідації літературного процесу. Задля згуртування мистецьких сил та спрямування письменницької праці в конструктивне річище вони влаштовують літературні вечори, на яких обговорюються питання професійної майстерності, стан та перспективи розвитку українського письменства. 3 січня 1924 року на культкомісії Всеукраїнської Академії наук Микола Зеров виголосив доповідь «Українська література в 1923 році», а 20 січня того-таки року відбувся диспут, на якому опонентами доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко та Микола Зеров, який оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення» [цит. за публікацією: 37].

1924 року, крім уже згаданої збірки «Камена», в Києві також були видані наукові праці Миколи Зерова: перший випуск історико-літературного нарису «Нове українське письменство» (видавництво «Слово», головою правління якого був автор правописного словника Григорій Голоскевич) та монографія «Леся Українка» (видавництво «Книгоспілка»), а також літературна хрестоматія «Сяйво» в його упорядкуванні, у третьому номері журналу «Червоний шлях» опублікували в його перекладі добірку латиномовних віршів Григорія Сковороди.

1925-й рік дослідники вважають вершиною літературно-критичної діяльності М. Зерова. Адже цього року тільки в часописі «Життя й революція» містилося 17 його матеріалів, а ще були публікації в іншій періодиці, лекції та публічні виступи [див.: 37]. Серед опублікованих 1925 року перекладів Зерова, зокрема, 14 перекладів у збірці «Валерій Брюсов, 1873-1924» (Київ: «ДВУ»). Цього року розпочалася відома літературна дискусія, що тривала до 1928 р. Початком дискусії вважається стаття Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі», опублікована в газеті «Культура і побут» за 20 квітня 1925 р., та відповідь на неї М. Хвильового. Микола Зеров у цій дискусії стає на бік Хвильового. «Ми хочемо, - наголошував М. Зеров, - такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, - а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм "человека из организации", а художня вибагливість автора перш за все до самого себе» [цит. за публікацією: 37]. На жаль, політично заангажованих опонентів Зерова-критика тоді вельми роздратувала його вимога запровадити здорову літературну конкуренцію замість гурткового протекціонізму. Багатьом не сподобалась його настанова молодим українським письменникам на засвоєння багатої національної традиції, на необхідність високо тримати «планку художності», на потребу в засвоєнні кращих творів європейської класичної та сучасної літератури, на важливість тверезої самооцінки й реальної оцінки роздутих літературних авторитетів, зрештою, на подолання кон'юнктурних тенденцій і встановлення сприятливої атмосфери для творчої конкуренції в літературі.

Невдоволення офіційної влади, яка звинуватила «неокласиків» в антипролетарських настроях, програмними виступами Зерова вилилося в обмеження його професійної діяльності. Так, від 1926 року він вимушений зосередити основні зусилля на перекладах та історико-літературних дослідженнях. Тоді в київському видавництві «Слово» виходять такі праці Зерова: переклад і вступна стаття до трагедії на п'ять актів «Мазепа» Ю. Словацького та збірник статей «До джерел» (2-ге вид. 1943), у 4-му номері часопису «Червоний шлях» публікують розлогу розвідку Зерова під назвою «Наші літературознавці і полемісти», в якій автор підкреслює, що перші твори київських неокласиків з'явилися ще 1918 року, коли в перекладі Миколи Зерова було надруковано першу еклогу Вергілія в «Літературно-Науковому Вістнику» і вийшла поетична збірка Максима Рильського «Під осінніми зорями».

А 1927 року червневий пленум ЦК КП(б)У взагалі дав пряму негативну політичну оцінку «неокласиків», фактично заборонивши літературну творчість Миколи Зерова й залишивши йому (як потім виявилося, й це ненадовго) лише вузьку ділянку історико-літературних студій, на яких Зеров і зосередився наприкінці

1920-х років. Літературно-критичні статті Миколи Зерова публікувались у найавторитетніших тогочасних літературних журналах: київських «Глобусі» та «Житті й революції», харківському «Червоному шляху» та ін. З його передмов, написаних до творів українських класиків, що з'являлись у видавництвах «Книгоспілка» та «Сяйво», склалася книжка статей «Від Куліша до Винниченка» (Київ: «Культура», 1929). А в журналі «Життя й революція» опубліковано такі важливі статті Зерова, як «У справі віршованого перекладу» (1928, Ч. ІХ), «Квітка й украінська проза» (1928, Ч. ХІІ), «Літературна позиція Старицького» (1929, Ч. VI).

Як відомо, переломним у досі ще більш-менш лояльній щодо української інтелігенції політиці влади став 1930 рік, а точніше, т.зв. процес Спілки Визволення України (СВУ), зорганізований енкаведистами на початку 1930 року й націлений на ліквідацію видатних діячів української науки і культури: Сергія Єфремова, Андрія Ніковського, Григорія Голоскевича (який 1935 року застрелився в Тобольську) та багатьох інших. За звинуваченням у зв'язках з Андрієм Ніковським й іншими нібито керівниками цієї міфічної організації був заарештований і Максим Рильський. Цей арешт став попередженням для всіх неокласиків. Близький друг Миколи Зерова, Освальд Бургардт, встиг виїхати до Німеччини, а сам Зеров такої змоги, звісно, не мав, тож у лютому-березні 1930 року він був змушений виступати «свідком» на сфабрикованому владою процесі СВУ. Життєвий і професійний простір катастрофічно звужувався: погрози, цькування і постійна загроза арешту стали звичною атмосферою, видавництво «Сяйво» було закрито, «Книгоспілку» реорганізовано й об'єднано з ДВУ (завідувача видавничим відділом «Книгоспілки» Сергія Титаренка (Паляничку) було заслано до Воронежа) [див.: 4], знакових українських літераторів, про яких писав Зеров, проголосили абож «буржуазними націоналістами» (зосібна, Пантелеймона Куліша), абож «фашистськими» письменниками (як-от Володимира Винниченка). У травні 1933 року вчинив самогубство Микола Хвильовий, якого Зеров підтримав у літературній дискусії 1925-28 років.

З 1933 року від неокласиків Миколи Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича вимагають самообмов і політичних декларацій. Ставати «ідейним» автором, примітизувати літературну творчість до рівня оспівування партії Леніна-Сталіна Микола Зеров не бажав, - нехай і ціною власної свободи чи навіть життя. Він-бо вродився справжнім лицарем культури, чого йому і не пробачила «пролетарська» влада.

Журналіст Віктор Гриневич наводить такий трагікомічний факт: «Якось на загальних зборах в університеті Зерова змусили публічно каятися в націоналістичних гріхах. За звичкою, він "каявся" з таким інтелектуальним блиском, що весь зал почав аплодувати. Він спохватився і спробував прикинутися не дуже розумним. Вдалося погано» [17]. Після вбивства 1 грудня 1934 року в Смольному, де розташовувалися Ленінградський міськом та обком ВКП(б), більшовицького вождя Сергія Кірова - Першого секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б) і член Політбюро ЦК ВКП(б), почалася нова хвиля репресій проти української інтелігенції. У справі вбивства Кірова (яке стало результатом інтриг Сталіна) було засуджено до розстрілу 28 українських письменників, звинувачених нібито у підготовці цього вбивства, серед них Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Олекса Влизько, Іван і Тарас Крушельницькі.

Звинувачений у «відриві від життя», 1 вересня 1934 року Зеров позбавляється викладацької праці, а 1 листопада - і наукової: його остаточно звільняють з університету. Того ж таки лиховісного дня помер від тяжкої скарлатини його єдиний, обожнюваний ним 10-річний син Костя, якого він ніжно називав Котиком. Дружина Софія лежала в лікарні теж у тяжкому стані (тоді вирувала епідемія скарлатини), тож Зеров ховав сина сам. На цвинтарі з ним були лише двоє колег і двоє студентів. За спогадами одного з них, Абрама Гозенпуда, над свіжою могилою сина Микола Костьович читав давньоримські вірші. Додому вони поверталися мовчки. Зі статті Віктора Гриневича дізнаємося гіркотно-пророчі слова Майстра: «Вам здався недоречним мій виступ? - мовив потім. - А хіба важко зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, а й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться. А що я цитував латинських класиків, то що ж, латинська мова теж належить до числа мертвих» [цит. за публікацією: 17].

У січні 1935 року Микола Зеров виїхав до Москви, а в ніч із 27 на 28 квітня 1935 року його було заарештовано під Москвою на станції Пушкіне. 20 травня Зерова доправили до Києва для слідства, звинувативши в керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією, доказами існування якої стануть вилучені в нього під час обшуку дві книжки: «Політика» з дарчим написом розстріляного вже «терориста» Григорія Косинки та роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада». Хоч на першому допиті Микола Зеров однозначно заявив, що до ніякої контрреволюційної діяльності він не причетний, а отже, співучасників назвати не може, пізніше тривалі й виснажливі допити слідчого Літмана змусили його до самообмови: визнання себе винним у приналежності до цієї міфічної контрреволюційної націоналістичної організації, куди, крім Зерова, енкаведисти «записали» ще Максима Рильського й Ананія Лебедя. Проте Рильському вдалося «відмолити» свої «гріхи» публічним прославлянням партії Леніна-Сталіна. Тож після певних «тасувань» т.зв. «групу Зерова» було остаточно визначено у складі шести осіб: Микола Зеров, Ананій Лебідь, Павло Филипович, Марко Вороний, Леонід Митькевич, Борис Пилипенко [за матеріалами публікації: 37].

М. Зеров, А. Лебідь, П. Филипович отримали вирок -

10-річне ув'язнення. Поет Марко Вороний, син Миколи Вороного - 8 років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич - по сім років. Вижити вдалося лише Митькевичу, який пізніше розповів про тортури слідчого Літмана [за матеріалами публікації: 37].

Микола Зеров розумів, що треба хоч що-небудь наговорити на себе, інакше розстріляють. Присилуваний до «зізнання», він на суді заявив таке: «С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору - в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского» [цит. за публікаціями: 37; 22]. Тільки божевільний сприйняв би ці слова поета за чисту монету, не вчувши в них їдкого глуму Зерова зі своїх катів. А йшлося про читання Зеровим вірша П. Куліша «До кобзи» на квартирі Максима Рильського 26 грудня 1934 року, де два «неокласики» і молодий письменник Сергій Жигалко пом'янули Олексу Влизька, Костя Буревія, Дмитра Фальківського, Григорія Косинку та інших розстріляних за сфабрикованим звинуваченням у приналежності до «об'єднання українських націоналістів» (до Рильського нібито випадково зайшов саме в цей час якийсь представник газети «Пролетарська правда», присутність якого згадувалася під час судового розгляду, але прізвища не називалось) [за матеріалами публікації: 37].

Наприкінці зими «групу Зерова» відправлено до Карелії за маршрутом: «Ведмежа Гора - Кем - Соловки». До Соловків вони прибули аж у червні 1936 року. Спершу в ув'язненні М. Зеров прибирав кімнати господарської служби, - за станом здоров'я він не міг працювати лісорубом. А після закінчення роботи, у комірчині сторожа навіть займався перекладами та історико-літературними дослідженнями. Існують свідчення, що він устиг завершити багаторічну роботу над українським перекладом «Енеїди» Вергілія (про це пише в листах до дружини, останній з яких датований 19 вересня 1937 року), одначе рукопис цього перекладу не зберігся чи був свідомо знищений. Коли від нього перестали приходити листи, батько Зерова Костянтин Іраклійович щотижня писав Сталіну: "Де мій син Микола?". Нарешті йому відповіли, що син помер від запалення легенів 1937 року, а дружині відповіли вже після війни, що він помер 1942 року [за матеріалами публікації: 17].

Втрата Зеровського перекладу Вергілієвої «Енеїди» є дуже болісною для української культури. Сам Зеров з особливою відповідальністю ставився до цього перекладу, намагаючись будь-що закінчити його навіть у відчайдушно нестерпних умовах Соловецької каторги, вважаючи, що коли його і пам'ятатимуть нащадки, то саме за перший повноцінний український переклад «Енеїди». Адже такий переклад необхідний українській літературі для рівноправного розвитку в колі європейських літератур. Зеров навіть жартував, що з цим перекладом його ім'я навіки увійде в історію, принаймні як дрібний коментар у супровідних нотатках чи виносках у будь-якій з майбутніх книжок про безсмертного Івана Котляревського - автора славнозвісного переспіву «Енеїди», - що перший український нетравестійний переклад «Енеїди» Вергілія належить Зерову.

Нині боляче усвідомлювати, що до цього духовного подвигу Миколи Зерова ні тюремному начальству на Соловках, ні тим більше тюремникам цілої країни не було жоднісінького діла.

Справжня дата смерті Миколи Костьовича Зерова сьогодні вже відома з документів. 9 жовтня 1937 року «справа Зерова» була переглянута особливою трійкою УНКВС по Ленінградській області. Зерова разом з багатьма іншими видатними представниками української культури засуджено до розстрілу. Був розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія) - вирок виконав капітан НКВС Міхаїл Матвєєв. Відсканований текст «Предписания» вказаній особі про розстріл 1116 засуджених, які утримувались у Соловецькій тюрмі (серед них і Микола Зеров) наводить у своїй інтернет-публікації харківський історик і журналіст Вадим Джувага, онук репресованого 1932 року повстанського ватажка Данила Джуваги, який вчився в одній групі у Зіньківській початковій школі з Миколою Зеровим та Павлом Губенком [22].

Відтак із п'яти «неокласиків» померли своєю смертю лише Максим Рильський (бо вчасно «оспівав» Сталіна) та Освальд Бургардт (бо вчасно емігрував).

Ухвалою Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 року вирок Військового трибуналу Київського Війського Округу від 1-4 лютого 1936 р. (який визначив М. Зерову міру покарання: десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією приналежного йому майна) і постанова особливої трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року (про розстріл М. Зерова та ін.) скасовані, справу припинено «за відсутністю складу злочину».

1988 року пригорщу землі з місця розстрілу Миколи Костьовича перепоховали біля могили його сина Костика на Лук'янівському цвинтарі (ділянка № 12): так з'явилася символічна могила Миколи Зерова. Його дружина Софія Зерова (1890-1985) похована поряд зі своїм другим чоловіком Віктором Петровим (Домонтовичем), приятелем Миколи Зерова. Величезна заслуга в увічненні пам'яті про Миколу Костьовича Зерова належить його молодшому братові Михайлу Зерову (Оресту), якому вдалося виїхати під час Другої світової війни в еміграцію. Михайло Орест став укладачем і редактором усіх збірок брата, виданих закордоном: «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958).

У часи Хрущовської відлиги вийшов том «Вибраного» Миколи Зерова з передмовою Максима Рильського (Київ: «Дніпро», 1966). Двотомник «Творів» Миколи Зерова з'явився в тому ж видавництві 1990 року. Того-таки року в київському видавництві «Час» вийшло репринтне видання під назвою «Антологія римської поезії. Камена. Сонети і елегії». Фактичним «мотором» видань Зерова 1966 р. (однотомника) і 1990 р (двотомника) був Григорій Порфирович Кочур (у другому випадку - разом з Михайлом Никоновичем Москаленком).

Літературознавчі праці Миколи Зерова під назвою «Українське письменство» були опубліковані окремим виданням в упорядкуванні Миколи Сулими 2003 року в київському видавництві «Основи» обсягом 1301 сторінок («мотором» цього капітального видання і автором фундаментальної статті в ньому був Михайло Никонович Москаленко).

А 2007 року видавнича фірма «Відродження» у Дрогобичі оприлюднила ще одне перевидання літературознавчих праць Миколи Зерова під назвою «Українське письменство XIX століття. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси, статті» обсягом 568 сторінок.

Восени 2007 року на родинній хатині Зерових у містечку Зіньків було відкрито меморіальну дошку, на якій лише два імені: Миколи і Дмитра Зерових.

Звернімося до думки авторитетного поета-перекладача Святослава Гординського стосовно перекладацької практики неокласиків: «Одним із законів неокласичної школи є дотримання якнайбільшої ясності вислову. Тут їх практику можна б порівняти з дистиляцією коштовного напою: вони свій напій перепускають по кілька разів через фільтри добірного словника, правильної граматичної складності, логіки словесної конструкції, милозвучності тощо, аж той напій закінчить свій процес мусування і стане чистий і прозорий» [16]. Святослав Гординський слушно наголошував на тому, що Микола Зеров і його послідовники «не допускали ґвалтування законів української мови і її граматичних правил та вимагали абсолютної ясності стилю» [16, с. 18]. Міродатність постаті М. К. Зерова «була і лишиться в нашій літературі епохальною» (Михайло Орест) [80, с. 66]. Мовна педантичність Зерова-перекладача поєднувалася з мовним «вільнодумством» і навіть із заохочуванням перекладачів до «калькування» чужомовних форм, що пояснювалося його вірою в потенційні можливості, які таїть у собі нерозвинена ще сповна українська літературна мова. Ці можливості він вважав найдорожчим скарбом для українських письменників та перекладачів, «пильних у студіюванні їх і обдарованих т. зв. чуттям мови та комбінаторним умінням» [80, с. 61]. Так, за переказом М. Ореста, «однією з підставових думок Миколи Зерова, як письменника і перекладача, була та, що українська літературна мова, не будучи ще до кінця вироблена, в цьому мінусі посідає одночасно велику перевагу мистецько-естетичної природи. У вироблених літературних мовах давніше створені словосполуки і формули через довше вживання набрали характеру заученості, іноді утертості, в багатьох випадках утратили чи втрачають силу емоційно та естетично заражати читача - і перед новітніми провідними письменниками таких літератур постає нелегка проблема мистецького зактивізування та оновлення вислову. В той же час переклад (калькування) цих шаблонів мовою, що недавно почала культивування своїх виразових засобів, звучить тут ефектно, естетично свіжо і повно (курсив наш. - Л.К.)» [80, с. 61]. Передусім же він висував вимогу досконалого володіння рідною мовою, в зв'язку з чим йому приписують афоризм: «Перекладач повинен знати свою мову краще, ніж чужу, з якої він перекладає» [80, с. 61]. Критикуючи наївну тенденцію в мовознавстві 20-х років вважати народну мову за єдино авторитетне і нормативне джерело для літературної мови, Микола Зеров вітав засвоєння чужомовних лексико-граматичних форм, зокрема, він висловлювався за узаконення в літературній мові активного дієприкметника теперішнього часу та орудного відмінка ablativi auctoris, відсутніх у мові народній. Враховуючи недостатній ступінь розвиненості української літературної мови на середину

20-х років, Зеров обстоював крамольну тоді думку, що на той час нормалізувати українську літературну мову було ще рано. Цю думку він висловив на диспуті про шляхи розвитку новітньої літератури 24.V. 1925 р. в Києві [80, с. 62].

Щодо розуміння вірності першотворові, то тут позиції неокласиків характеризувалися виразним антибуквалізмом: вони прагнули відтворити контекстуально-смисловий рівень тексту, його прагматику. Водночас для неокласиків віршова форма мала величезне значення, їхні переклади відзначаються суворою дисципліною віршування, ретельним добором звукового ряду та вправністю, що спирається на невтомну працю і несхибний інстинкт майстра. Отже, на чільне місце неокласики висували комунікативну функцію перекладу: зрозумілість, читабельність, органічність звучання, відповідність нормам цільової літературної мови. Але суто комунікативним завданням «якнайближчої передачі ідеї» першотвору «зрозумілим матеріалом сучасної мови» [16, с. 18] вони не обмежувались, прагнучи естетичної досконалості своїх перекладів як довершених мистецьких творів. Напевно, неокласики охоче підписались би під афористичним висловом С. Гординського, сказаним на підтримку їхніх високих вимог до власного перекладу: «...Важко переконати читача, щоб він любувався напоєм поезії - мутним, у якому бактерії роблять свої пливацькі вправи і множаться на очах» [16, с. 20].

Вони з особливою повагою ставилися до класичних і рідкісних поетичних форм, намагаючись прищепити їх на ґрунті українського віршування, тому для перекладу обирали класичні, знбкові твори світової літератури, які відзначалися майстерністю і новаторством поетичної форми.

У своїй програмній статті під назвою «У справі віршованого перекладу» М. К. Зеров узагальнив досвід української перекладацької справи др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст. і чітко сформулював свої вимоги до віршованого перекладу [38, с. 139]. Він послідовно втілював викладені ним принципи перекладу у власній перекладацькій творчості. Хоч єдиним перекладом Зерова з англійської мови, що зберігся, є вірш «Поразка Сеннахеріба»

Дж. Ґ. Байрона, однак, за свідченням Г. П. Кочура (стаття «Микола Зеров и его поэзия», що готувалась як передмова до російськомовного видання творів М. К. Зерова, але так і не була надрукована до 2008 р.), в останні роки Зеров почав перекладати з англійської. До його планів, крів перекладу майстрів сонета для антології (Спенсер, Сідней, Шекспір, Вордсворт, Баррет-Броунінг, Свінберн), також входили переклади драматургії В. Шекспіра, передусім «Зимова казка», «Буря», «Юлій Цезар». Але своїх планів М. К. Зеров не встиг здійснити.

1936 року Микола Зеров уже на Соловках, усе ж таки, переклав «Пісню про Гайявату» Г. Лонгфелло. В листі до дружини від 2.ХІІ.1936 р. він повідомляв, що крім «Люльки Миру» переклав ще один епізод - «Друзі Гайявати». Зіставляючи свій переклад із перекладом Івана Буніна, Зеров наголошував на точності передачі словесного матеріалу Лонгфеллової поеми в Буніна, визнаючи більшу свободу власного перекладу, основною перевагою якого вважав відтворення згладжених у Буніна синтаксичних особливостей «Гайявати», характерних повторів, що імітують фінську «Калевалу» (див. статтю Григорія Кочура «Микола Зеров и его поэзия»). Цей переклад не був закінчений і перекладені частини не збереглися.

1926 року київське видавництво «Слово» оприлюднило в перекладі Миколи Зерова трагедію класика польської літератури Юліуша Словацького «Мазепа».

В антології нової французької поезії - від «романтичного декадансу» (Теофіль Готьє, Ж. де Нерваль) до останніх днів, - яка готувалася до видання у 1928-30 рр. за редакцією С. В. Савченка та М. К. Зерова, але не вийшла друком, Зеров виступав не тільки як перекладач парнасців (Л. де Ліль, Ж. Ередіа), але й, за висловом Григорія Кочура, у «трохи несподіваному амплуа» (Ш. Кро, Е. Верхарн, Ж. Дюамель) [52, с. 84]. Як співредактор М. Зеров готував переклади до трьох нездійснених видань: вищезгаданої антології французької поезії, збірки поезій П.-Ж. Беранже (яку він готував разом з П. Филиповичем і М. Рильським) та збірки перекладних сонетів, маючи намір представити найвидатніших сонетистів світу.

В укладеній О. І. Білецьким хрестоматії «Антична література (Зразки старогрецької та римської художньої літератури)» (Х., 1938) було оприлюднено й переклади розстріляного вже на той час Миколи Зерова (зрозуміло, що анонімно, але дружині Миколи Костьовича сплачено належний гонорар, - а це було і для упорядника О. І. Білецького, і для рецензента М. Я. Калиновича актом громадянської мужності) [див.: 120, с. 206].

Микола Зеров доклав чимало зусиль до появи українських перекладів видатних російських поетів та прозаїків. Зокрема, збірку поезій Валерія Брюсова уклали М. Зеров, М. Рильський та П. Филипович. Цей задум виник ще 1923 р., коли літературна громадськість відзначала п'ятдесятиріччя В. Брюсова: до цієї дати й готувався вихід збірки перекладів його поезій з передмовою Бориса Якубського, приятеля й однодумця неокласиків; однак поява книжки затрималася. Збірка вийшла 1925 року в Києві - вже після смерті Валерія Брюсова, і містила 14 перекладів Миколи Зерова та по 13 перекладів Максима Рильського й Павла Филиповича.

1927 року до дев'яносторіччя загибелі Олександра Пушкіна вийшли його «Вибрані твори» в перекладах неокласиків з передмовою П. Филиповича «Пушкін в українській літературі» (Харків: «Книгоспілка»). В цьому ж виданні поряд із П. Филиповичем та М. Зеровим як один з перших перекладачів О. Пушкіна в українській літературі радянського періоду виступив М. Рильський. Тут уперше друкувався переклад Миколою Зеровим поезії «Труд».

Друге, доповнене видання вибраних творів О. Пушкіна з'явилося 1930 року. Тут поряд із перекладами М. Вороного, П. Филиповича, М. Рильського, М. Драй-Хмари, трьома перекладами дебютанта В. Мисика знаходимо такі переклади Миколи Зерова: поезії «До…», «Лист у Сибір», «Що в імені тобі моїм?», «До вельможі», «Я пам'ятник собі…» (у примітках), повість «Постріл»; «Сцена біля фонтану» з віршованої трагедії «Борис Годунов».

Віршована трагедія Олександра Пушкіна «Борис Годунов», перекладена Миколою Зеровим, у двотомнику творів Пушкіна 1937 року видання (том 2-й) побачила світ під прізвищем Б. Петрушевського, який підписався під цим перекладом, щоб той міг вийти друком.

1929 р. у видавництві «Книгоспілка» розпочалося тритомне видання «Вибраних творів» Антона Чехова, в якому взяли участь найкращі тогочасні перекладачі: М. Зеров, Б. Антоненко-Давидович, В. Підмогильний, Д. Тась. Максим Рильський виступив тут у ролі стилістичного редактора.

Перекладав Зеров і твори Миколи Гоголя. Зокрема, оповідання «Іван Федорович Шпонка та їхня тітонька» (Харків, 1929), яке 1936 р. вийшло в «Держлітвидаві УСРР» під назвою «Іван Федорович Шпонка та його тітонька» без імені перекладача.