Основи філософії

Викладаючи принципи мистецтва життя, Сковорода вказує, що всі неприємності бувають від заздрощів, заздрість - від ремствування, а те - від невдячної долі, що вдень і вночі гризе дух Невдячність породжує смуток, нудьгу, жадобу, заздрість, а її прагнуть задовольнити улесливістю, крадіжкою, ворожнечею, кровопролиттям 3 нею пов'язується вічний смуток,

збентеження, зніяковіння, відчай, тому для людського життя надія -у вдячності, яка задовольняється власним змістом, не зазіхає на чуже. У вдячності людина не втрачає власної гідності, а, навпаки, дістає стимул для змістовного спілкування з іншою людиною на основі поважання її особистої самобутності.

Досконалість людини, ґрунтуючись на «мистецтві життя», переборює вульгарну прив'язаність до предметного світу і дає можливість відчути різноманітність і багатство буття, розкрити вічну загальнолюдську основу власного буття.

Підводячи підсумки, можна виділити у філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальності: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм («серце - всьому голова»). Ці домінантні лінії набувають класичної форми вияву, а українська філософія вступає у свою класичну добу.

Г. С. Сковорода -- засновник класичної української філософії. Водночас він вплинув на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О. І. Введенський, В. Ф. Ерн, Е. А. Радлов, М. О. Лосський) прямо називають Сковороду «родоначальником російської філософії». Велич Г. С. Сковороди полягає і в тому, що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським способом життя. Філософія в її найглибшій сутності - не лише світобачення, а й світовідношення. Приклад цілісності серця, розуму, вчинку уособлює в собі український філософ і поет Григорій Сковорода.

20.4 Українська філософія XIX ст.

У XIX ст., незважаючи на різного роду утиски, триває неухильний процес розвитку духовної культури в Україні. Ідеї концепції нового українського письменства та творчої інтелігенції сприяли постановці й осмисленню важливих смисложиттєвих проблем, а також проблем національного відродження. Але вони були далекими від професійного філософського рівня, тяжіли більше до чуттєво-емоційного символічного сприйняття світу, ніж до його теоретично-духовного осмислення. Філософія в XIX ст. дістає розвиток у межах академічної філософії, на кафедрах академічних світських і духовних закладів.

Філософствування в той час перебувало під контролем православної церкви, яка вела таку ж реакційну політику, як і царський уряд У 1817 р. міністерство народної освіти з'єднується з духовним відомством, і професори філософії проходять сувору цензуру, яка виключала всі елементи вільнодумства. До філософії ставилися як до науки, яка не дає ніякого зиску. В тому ж 1817 р. припиняє своє існування Києво-Могилянська академія, в приміщенні якої відкривається Київська духовна академія.

* Незважаючи на заборони та стримування, філософія торувала собі дорогу, чому сприяло відкриття нових навчальних закладів. У 1805 р. відкривається Харківський університет. У тому ж році в Кременці створюється Волинський ліцей, а в 1817 р. в Одесі - Рішельєвський ліцей (перетворений у 1865 р. на Новоросійський університет). У 1820 р. в Ніжині відкривається Ніжинський ліцей. У 1834 р. на базі переведеного до Києва з Кременця Волинського ліцею створюється Київський університет святого Володимира. В цих навчальних закладах починають поширюватися та осмислюватися нові ідеї західноєвропейської філософії, зокрема німецької, що водночас ламало старі традиції та типи філософствування. Перевага надавалася Канту, Фіхте, особливо Шеллінгу, чиї ідеї найбільше відповідали романтично-екзистенціальному змістові українського менталітету.

* Ідеї Канта поширював П. І. Лодій, професор Львівського, Краківського, а пізніше Петербурзького університетів. Постійно звертаючись до німецького мислителя, Лодій розвивав сенсуалістські погляди на проблему пізнання і саме з цих позицій полемізував з Кантом, критикуючи його за суб'єктивний ідеалізм, агностицизм, розкриваючи єдність чуттєвого і раціонального, емпіричного та логічного. На його думку, світ існує сам по собі, поза нашим розумом Предмети зовнішнього світу, діючи на органи чуттів, спричиняють виникнення знань.

Лодій підкреслював, що за допомогою мислення людина може пізнавати світ, відкривати властивості речей, закони розвитку природи. Істинність знання полягає у відповідності наших суджень предметам матеріального світу такими, якими вони існують самі по собі. Сама істина існує в таких формах метафізичній, логічній, моральній та фізичній. Критерій істини полягає у несперечливості й одностайності думок більшості людей; це досягається за допомогою розуму та досвіду.

У соціально-політичній галузі П. Лодій виступав з філософським вченням про природне загальне державне право. В цілому пропаганда і критичне осмислення досягнень західноєвропейської філософської думки сприяли орієнтації на неї академічної філософії в Росії та Україні.

* Значним осередком поширення нових течій західноєвропейської філософії став Харківський університет. Його перший ректор І. С. Рижський працював у галузі логіки і лінгвістики, опублікував переклади праць Дідро, Гольбаха, Монтеск'є та інших французьких енциклопедистів. Основою його поглядів стало критичне переосмислення праць X. Вольфа. В онтології та гносеології Рижський відстоював первинність матеріального світу по відношенню до людської свідомості, виступав проти вроджених ідей. Кожне пізнання починається з відчуттів, але ніколи не зупиняється на цьому ступені розвитку. Відчуття дають нам знання зовнішніх властивостей буття, а у внутрішні причини сутності предмета проникає розум. Природа в своїй різноманітності -- книга, з якої людина черпає свої знання, збагачуючи розум і вдосконалюючи досвід. І. Рижський висловив ряд цікавих думок про виникнення та розвиток мови, її залежність від рівня розвитку науки, літератури, філософії, від специфічних особливостей кожного народу.

* Першим професором філософії Харківського університету став німецький філософ І. Б. Шад, рекомендований на посаду Шіллером, Гете і Фіхте. Його філософські погляди змінювалися протягом усієї творчої діяльності. Філософія Канта приваблювала Шада ідеєю свободи та гідності людини, разом з тим відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що вело до «духовного рабства». Від Канта він переходить до філософії Фіхте, згодом стає послідовником Шеллінга.

У поглядах І. Шада на природу переважає пантеїстична тенденція, особливо при розгляді єдності всіх її сфер. У гносеологічних поглядах Шад критично ставиться до кантіанства, бо воно веде до антиномій, у яких протилежності доходять до взаємовиключення, тоді як вони повинні існувати в єдності. Не критичний розум, а тільки один розум може допомогти в пізнанні, оскільки виявляє себе в різних функціях (у практичній і теоретичній), між якими не існує ніякої протилежності. Дійсне теоретичне пізнання, дійсна філософія є дослідженням можливості феноменів, які залежать від ідей. Керуючись ідеями, ми пізнаємо речі такими, якими вони є самі по собі.

Людина, вважає І. Шад, у своєму розвитку проходить три етапи: тваринний, юридичний, моральний. Переходи відбуваються завдяки соціальному середовищу. Критично сприймаючи договірну теорію держави, Шад відстоював ідею природного права, виводив походження держави та права з розуму людини. Вищий закон суспільства -- закон абсолютної свободи, суть якого зводиться до того, що володіння свободою означає панування над собою і може спонукати до таких дій, до яких не зможуть примусити зовнішні сили. Стан нерівності, рабства можна ліквідувати шляхом пропаганди правових ідей, самовдосконалення людини, бо сама її природа визначає закони суспільства, право кожної людини досягти призначеної їй природою вищої мети. Основу прогресивного розвитку людства філософ вбачав у його різноманітності. Усяке прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами та націями.

Гегельянство в Україні було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806-1884 pp.) і Сильвестром Гогоцьким (1813-1889 pp.).

* О. Новицький вважає, що призначення філософії полягає в розкритті розумної свідомості, наданні думкам і поняттям простору, послідовності та стрункості. Філософія вимагає вічного, неминущого, а вічне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, нескінченного, а воно теж відображується в ідеях; філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. Тому світ ідей -- «батьківщина філософії».

У питанні про корисність філософії Новицький займає позицію, згідно з якою корисне має сенс лише тоді, коли воно спрямовується на досягнення вищих духовних цінностей, бо людина живе не тільки задля того, щоб працювати, а працює, щоб жити по-справжньому, досягати істинних цілей свого життя. Якщо втрачається істинна мета життя і корисливість стає вищою над усе, тоді гине все високе, благородне в житті народу, стає неможливим героїчне сподвижництво, безкорисливість справді великих характерів. Шлях до ідеї правди, сповідування її веде до формування філософії, філософського мислення, яке завжди повинно бути вільним, надавати силу духу людині.

Виходячи з такого розуміння суті філософії, її завдань, Новицький ставив питання про співвідношення віри та знання, філософії та релігії, їх зв'язок він вбачав у спільності об'єктів (світ, Бог), відмінність - у способі сприйняття, світу, формах знання на рівні достовірності. Філософія стоїть нижче релігії, оскільки постає як знання для небагатьох, у той час як релігія є доступною для всіх. У розвитку філософської думки Новицький виділяє три фази: на першій - філософія розвивається у межах релігії, на другій - філософія відокремлюється від релігії, на третій -- знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, пізнати розумом те, що релігія визнає серцем Роль філософії стосовно релігії зводиться лише до права порушувати філософські питання, але не вирішувати їх за неї. За всіх умов філософське мислення мусить залишатися вільним і самостійним.

Під впливом філософії Гегеля Новицький роздумує над проблемою розвитку філософії, де дотримується ідеї історизму. «Історичний процес - не витвір людей, а вплив абсолютного духу, який розвивається за незмінними законами. Люди можуть тільки затримувати або змінювати спосіб впливу духу на деякий час. Не великі люди і не випадковості творять історію. Великі люди тільки тоді зможуть зіграти свою роль, коли зуміють підхопити ту ідею, що бродить у масах. Якщо особа не знайде підтримки в народних масах, вона не стане великою, не залишить по собі сліду; якщо виступить раніше чи пізніше слушної пори, то постане серед віку як пророк чи пам'ятник».

У руслі ідеї європоцентризму Новицький поділяє історію на два періоди: язичницький і християнський, а звідси виводить і два періоди розвитку філософії: давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання). Отже, поступальний хід філософії в цілому збігається з прогресивним розвитком основних подій всесвітньої історії, що дає змогу припустити можливість збігу філософських учень з відповідними періодами розвитку людства, де сама філософія постає живим організмом, який постійно змінюється. Для Новицького мета зусиль людського духу, відображеного в історії філософії, є поступовим досягненням істини. Таким чином, внутрішні зв'язки філософських учень різних часів забезпечуються послідовністю їх розвитку.

Настанови О. Новицького про предмет та завдання філософії відбилися у філософії «всеєдності» В. Соловйова, в пошуках російських філософів XIX - початку XX ст. Є. М. і С. М. Трубецьких, С. М. Булгакова, П. О. Флоренского, М. О. Бердяєва і передусім у творчості представників Київської академічної філософії С. Гогоцького і П. Юркевича.

* С. Гогоцький перейшов з Київської духовної академії до університету св. Володимира, пропрацював тут до кінця життя. Він створив ряд значних праць з історії філософії, послідовно проводячи ідею історизму. Гогоцький розглядав філософію як умоглядно-моральну науку, безперервний процес зусиль думки з метою підвести до єдності та чіткого усвідомлення того, що міститься як дане в різних формах нашої свідомості та життя. Виникнення філософії пов'язував з активністю свідомості.

Філософія, стверджує Гогоцький, перебуває в стані постійного розвитку, якому притаманна послідовність, поступовість змін, спрямованість і здійснення певного родового життя. Історія філософії відображує і дає значно більше, ніж історія людського життя, а саме - розуміння суттєвих особливостей внутрішнього життя свідомої істоти, керуючись при цьому ідеєю розвитку, властивою духові. Основні методи дослідження історико-філософського процесу - індуктивний і дедуктивний (аналіз і синтез), які діють результативно лише за умови їх єдності.

Проблему співвідношення філософії та релігії Гогоцький вирішує з позиції концепції двох істин (віри та розуму). Релігійні твори ґрунтуються на вірі та відвертості, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком присвячуються дослідженням і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення.

Гогоцький вважає, що мислення як свідоме роздумування, котре враховує відмінність і єдність уявлень і понять, спирається на розвиток освіти, культури, науки. Вся історія філософії є зображенням різноманітних напрямів, які пройшли від перших просвітлень самостійного мислення і прагнення до знання нашого часу. Історія філософії поділяється на періоди: перший - від іонійських шкіл до неоплатонізму і другий -- з XVII ст. до ідеалізму в Німеччині, який продовжує сам Гогоцький. Перехідною ланкою між попередніми періодами і XIX ст. Гогоцький називає філософію Канта, заслуги якого вбачає у критиці однобічності й догматичності реалізму, у спрямуванні філософії до розуміння сутнісного через мислення і на саме мислення. Разом з тим Гогоцький вказує на обмеженість філософії Канта, яка полягає в розриві між основами мислення та сутністю речей, а з боку форми - у відсутності самостійного виведення основних понять, які просто декларуються.

У теорії пізнання Гогоцький виділяє три основних етапи пізнавальної діяльності: чуттєву свідомість, діяльність уяви та мислення. Кожний етап пов'язується з іншим. Істина -- це гармонія мислення і буття, а 'її критерієм є узгодженість внутрішнього життя, одухотвореного релігією.

Основа суспільного розвитку полягає у двох взаємопов'язаних моментах русі уперед, зміні, руйнуванні та сталості, незмінності, незнищенності. Основним у розвитку суспільства є те, що зберігається, залишається вічним, непорушним, бо воно дається ідеями, які є вічними істинами, за допомогою яких стверджується гідність людини, велич і могутність народного життя.

Гогоцький залишив значну теоретичну спадщину, в основному з питань історії філософії. Найбільш відома його праця «Філософський лексикон» у чотирьох томах, своєрідна філософська енциклопедія, яка (як і вся творчість Гогоцького) відіграла важливу роль у розвитку філософії в Україні.

* Найвизначнішим українським філософом минулого століття вважається Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874 pp.), автор своєрідної концепції «філософії серця». Народився на Полтавщині в Золотоніському повіті (нині Черкаська область) у родині священика. Вчився в Полтавській семінарії, потім (1847-1851 pp.) у Київській духовній академії, після закінчення якої залишається викладачем У 1852 р. здобуває ступінь магістра, у 1858 р. - звання екстраординарного професора Лекції Юркевича з філософії мали надзвичайний успіх.

Філософія Юркевича досить багатогранна, з чималою кількістю оригінальних думок з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Центральною проблемою, яка охоплює всю творчість Юркевича, є проблема людини.

Основне поняття, яке несе як гносеологічне, так і онтологічне навантаження, є поняття ідеї. Істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, не у понятті про нього, а в його ідеї, тому перевага надається вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід. Розгляд питань, які стосуються основ та кінцевої мети світу, відношення світу та людини до Бога, передбачає допущення ідеї, оскільки божественне та розумне в космосі також є ідеєю. Якщо філософія прагне пояснити явища навколишньої дійсності з ідеї та за допомогою ідеї (а це може зробити лише вона і ніяка інша наука), якщо вона розглядає явища світу як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерелом, основою, законом і типом явищ дійсності - в цьому разі з'ясовується й обґрунтовується те світоспоглядання, початки якого містяться в будь-якій людській душі і яке з необхідністю допускається релігійним і моральним життям людства. Без допущення ідеї неможливо розкрити сутність самої людини, осягнути сенс її буття.

Реальність, за Юркевичем, складається з трьох сфер: «ноуменального світу», ідеального царства «вічної-правди» (як світ ідей Платона); «реального світу», як царства розумних істот; «феноменального світу» примарного існування тілесності. Взаємодія цих трьох світів становить гармонію цілого світу (у його розмаїтті), проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної «прозорості». Розум, оперуючи ідеями, пізнає буття розумних істот, але, будучи сферою загального, принципово не може вичерпати індивідуальне. Спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, розум не може відповісти, хто вони є. Непрониклива для розуму «голови» глибина особистісно-індивідуального є те, що Сковорода та інші представники класичної української філософії називали «серцем».

«Філософія серця» Юркевича є цілісною філософсько-антропологічною концепцією, в якій пропонується оригінальний і нетиповий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність. Серце -- скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного та духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини. Юркевич вважає, що мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення не може визначити всіх досконалостей людського духу. Наші думки та слова спочатку не образи зовнішніх предметів, а образи чи вияви загального почуття душі, породження нашого сердечного настрою. Саме в «серці» людини міститься основа того, що притаманне її уявленням, почуттям і вчинкам особистості, виражає душу саме цієї, а не іншої людини, і набуває особистісного спрямування, стаючи проявами не загальної духовної істоти, а живої, конкретної людини.

Світ як система життєдайних явищ, повних краси та знаменності, існує і відкривається найперше для глибокого «серця», а вже потім для розуміючого мислення. Завдання, що вирішує мислення, виникають не з впливів зовнішнього світу, а з вимог «серця». Істина стає благом, «внутрішнім скарбом» лише тоді, коли лягає нам на «серце». Тільки для «серця» можливий подвиг і самовідданість, і людина йде за велінням «серця», а не за абстрактною думкою.

Для розуміння суті «філософії серця» Юркевич робить два принципово важливих висновки: 1) «серце» може виражати, знаходити та розуміти такі душевні стани, які за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму, 2) поняття й абстрактне знання розуму відкривається або дає себе відчувати та помічати не в голові, а в «серці»; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою та рушієм нашого духовного життя. Іншими словами, закон для душевної діяльності не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини та людства.

З 1861 р. Юркевич очолює кафедру філософії у Московському університеті, а в 1869-1873 pp. займає посаду декана історико-філологічного факультету. Його вчення справило великий вплив на становлення філософа В. С. Соловйова та історика В. О. Ключевського, інших російських мислителів кінця XIX - початку XX ст. Юркевич своєю філософсько-антропологічною концепцією завершив роботу, яку розпочали задовго до нього визначні представники філософської думки України минулого.

20.5 Філософські течії в Україні другої половини XIX - початку XX ст.

В українській класичній філософії XIX ст. репрезентуються й інші підходи до філософського розуміння дійсності їх спричинило усвідомлення необхідності переосмислення вихідних засад попереднього ідеалізму та відшукання надійних філософських підвалин для вироблення якісно нового світогляду.

* Значного поширення у другій половині XIX ст. набуває позитивізм, найвідомішим представником якого був В. В. Лесевич. Він вважає, що позитивізм є світоглядом, який складається з сукупності позитивного знання (математика, фізика, хімія, біологія, соціологія тощо), і є такою системою, що включає в себе сукупність «філософії» конкретних наук Пізніше, ставши прихильником емпіріокритицизму (різновид позитивізму), Лесевич говорить про філософію як про загальне знання. Вона не передує, як раніше, окремим наукам, не передбачає їх істин, а, проникаючи в усі окремі дисципліни, є завершенням знання цих наук. Тобто емпіріокритицизм - це відновлення філософії на основі позитивного знання. Тепер, вважає Лесевич, відпала потреба у з'ясуванні особливого предмета та методу філософії, а також межі, яка відділяє її від науки.

Висновок Лесевича став головним предметом критики з боку опонентів позитивізму, провідну роль серед яких відігравали прибічники персоналізму та неокантіанства.

* Представник персоналізму О. О. Козлов вважав, що вихід із духовної кризи суспільства можна знайти тільки в галузі філософії. Предметом філософського пізнання завжди може бути тільки один світ, а філософія є наукою про світ як суще. Виступаючи регулятивним началом у науках, сама філософія завжди залежала і залежить від рівня розвитку конкретних наук, стан яких - одна з суттєвих умов успішного розвитку філософії. Філософія - це наука про світ, його пізнання та його відношення до суб'єкта, що пізнає.

Визначаючи специфіку предмета філософського дослідження, Козлов пропонує один із варіантів персоналізму - панпсихізм. В основу концепції покладено ідею духовної субстанції, яку людина усвідомлює у своєму внутрішньому «Я». Навколишній світ -- це сукупність станів свідомості суб'єкта, який пізнає. Єдність цих станів здійснюється в самому суб'єкті. Світ є нічим іншим, як системою субстанцій, що взаємодіють між собою. Він існує не в просторі і часі, а в свідомості суб'єкта. Таким чином, філософія Козлова ставить у центр світоглядної позиції індивідуальне «Я», проголошуючи його вихідним пунктом і метою будь-якого філософського дослідження.

* Інший варіант персоналізму розробляв професор Київського університету О. М. Гіляров. Філософія, на думку Гілярова, -- це спроба створити таке цілісне світорозуміння, яке б задовольняло всі запити нашого духу -теоретичні, моральні, релігійні, естетичні, допомагало б розібратись у всіх складнощах життя. Такий світогляд можна створити лише на основі духовного начала як начала, діяльного за своєю природою.

Вихідною для Гілярова є теза про те, що у світі немає нічого мертвого, Всесвіт - живий організм. Суть його теорії, яку він називає синехологічним (гр. - «той, що зв'язує») спіритуалізмом, зводиться до того, що дух розглядається у вигляді системи, яка містить із самого початку і множинність, і єдність, що зв'язує її. Тобто всю різноманітність навколишньої дійсності від початку закладено у природі духу.

Гіляров висуває положення, що в основі світу лежить свідомість, яка ніколи не виникає, а існує вічно. Вона -- джерело самої себе. Існує лише те, що покладається свідомістю й усвідомлюється. Саме поняття буття є визначенням свідомості. Свідомість є першоосновою, яку не можна ні пояснити, ні вивести, ні довести. Буття та свідомість тотожні. Отже, якщо свідомість служить основою для існування дійсності, то на навколишню дійсність ми маємо дивитись як на знак чи на символ внутрішньої духовної діяльності. Змістом свідомості є увесь Всесвіт, бо про нього ми знаємо лише через свідомість. Кожна свідомість в уяві містить Всесвіт, оскільки може його усвідомити, кожний атом є носієм всесвітньої свідомості, оскільки є частиною матеріальної системи, яка містить цю свідомість. Звідси висновок, що рослини, планети, Всесвіт у цілому мають душу.

Індивідуальна свідомість залежить від інших свідомостей. Оскільки ми можемо вийти за межі свідомості, остільки ми неминуче маємо визнати існування якоїсь загальної свідомості, що зумовлює і зовнішню природу, і внутрішній світ кожного з нас. Лише цій свідомості притаманна безумовна свобода; отже, першоосновою є всезагальна свідомість, а всі одиничні свідомості з усім їх змістом є породженням цієї загальної свідомості

Заслуга Гілярова полягала у спробі відстояти право філософії на існування, адже існують проблеми, які, окрім філософії, не входять до компетенції жодної науки. Філософія Гілярова - це реакція на позитивізм і матеріалізм Йому вдалося показати, що з нігілістичних щодо філософії позицій позитивізму, як і з примітивних позицій вульгарного матеріалізму, їх не може бути розв'язано.

* З критикою обмеженості концепції Козлова та Гілярова виступив їхній сучасник, професор Київського університету Г. І. Челпанов, який довів, що вихідний принцип панпсихізму (свідомість творить матерію) міг би бути правильним тільки в тому випадку, якби матерія була лише нашим уявленням. Насправді ж матерія є дещо більше, ніж наше уявлення. Виходячи із визнання принципової різниці між явищами фізичними та психологічними, оскільки між ними відсутній причинний зв'язок, Челпанов робить висновок, що матерія не може породжувати психічні явища. Фізичні та психічні процеси існують паралельно, вони різняться не лише своєю природою, але й способом пізнання. Світ психічного пізнається за допомогою методу спостереження (внутрішнього досвіду), для пізнання світу фізичного існує метод зовнішнього спостереження (зовнішній досвід). Перший метод -- суб'єктивний, другий -- об'єктивний.

Прихильник І. Канта, Челпанов вважає його заслугою розроблення теорії пізнання, яка є центральною проблемою філософії, бо немає можливості будувати філософську систему, якщо не визначити наперед, що може наш розум пізнати, а від пізнання чого він має відмовитися назавжди, якщо не визначити наперед меж людського пізнання. Це визнання не випадкове, оскільки однією з найважливіших рис неокантіанства кінця XIX ст. було намагання знайти емпіричні підтвердження кантівської теорії пізнання та шляхи поглибленого її обґрунтування з огляду на найновіші досягнення науки.

Об'єктивна основа пізнання у гносеологічній концепції Челпанова - це кантівська «річ у собі», адже про природу трансцендентного чи транс-суб'єктивного ми нічого не можемо сказати, крім того, що воно існує. Ми віримо в його існування лише на підставі того, що воно є умовою існування пізнання. Ми не маємо доказів можливості пізнання, проте у нас є переконаність у такій можливості, ми не можемо довести закону причинності, але ми впевнені, що в природі існує порядок і закономірність, тому наша наука ґрунтується в кінцевому підсумку на вірі. Вона виходить з положень, які не мають логічного характеру. Челпанов наполягає на тому, що віра не заперечує знання, вони тотожні у відношенні досягнення істини, позаяк і те й інше викликає у нас впевненість в існуванні певної реальності. Завдання знання полягає в тому, щоб розкрити та пояснити те, що виступає предметом віри.

Апріоризм та агностицизм роблять філософію Челпанова обмеженою, але все ж таки вона мала і позитивне значення для свого часу. По-перше, це критика панпсихізму, по-друге, - критика вульгарно-матеріалістичних підходів до пояснення процесу пізнання, по-третє, - обґрунтування неправомірності ігнорування в теорії пізнання факту існування об'єктивного світу, а тим більше його цілковитої залежності від існування свідомості.

* Потреба в подоланні класичного раціоналізму та необхідність поставити у центр філософських досліджень людину (на чому наполягав і Юркевич) зумовила тенденцію психологізації філософії, яка найяскравіше проявилася у творчості професора Новоросійського університету М. Я. Грота, Грот вирішує дві основні проблеми: проблему предмета і завдань філософії та проблему пізнання.

Філософія можлива, але не як наука про світ у цілому, а як особиста філософія, особистий синтез, що задовольняє суб'єктивні потреби людського розуму. Філософія покликана не відкривати суспільству істину, а лише зображати перед ним внутрішній світ людської свідомості з її найвищими потребами, прагненнями та ідеалами. У сфері філософії людина намагається задовольнити вимоги своєї внутрішньої, особистої природи. Кінцева мета філософії -- привести духовне життя людини до повної гармонії, примирити ворогуючі думки, почуття і волі, її завдання -- виробити загальний світогляд.

У процесі розроблення своєї теорії Грот приходить до висновку, що в основі існуючої реальності лежать два начала: одне -- духовне, або субстанція духу, активне, а друге -- сила-матерія, або матеріальна субстанція, начало пасивне, джерело спокою й опору. Цей дуалізм природи Грот називає новою формою дуалізму - моно-дуалізмом, оскільки він ґрунтується на ідеї сили, що об'єднує поняття духу та матерії. Поняття сили у Грота тотожне поняттю волі, і остання визнається джерелом будь-якого руху та активності в природі. Переконаний в існуванні «свідомості Всесвіту», він перетворює свідомість на закон його існування, визначаючи її першоосновою всього сутнісного.

* Тенденцію до психологізації філософії здійснює В. В. Зеньківський, весь дожовтневий період діяльності якого був пов'язаний з Київським університетом.

Завданням дослідження Зеньківського була проблема природи та своєрідності людської психіки, а ширше - проблема душі. Для цього необхідно було розглянути можливість і детермінацію психічних явищ. Аналізуючи проблему причинності, Зеньківський вбачає її сутність у силі, яка має емпіричну основу у внутрішньому досвіді. Прикладаючи категорію причинності до навколишньої дійсності, ми створюємо досвід (а не з досвіду виводимо причинність).

Це механічна причинність, яка діє в неорганічному світі, а в органічному світі діє психічна причинність, її можливість обґрунтовується через поняття «психічна енергія». Якщо психічне буття розгортається в часі, то причинне пояснення змін, що відбуваються у психіці, неможливе без припущення психічної роботи, а отже, і психічної енергії як здатності її виконувати, тобто викликати до життя окремі душевні явища. Джерелом психічної енергії виступає духовна субстанція, в якій приховується стійка основа психіки.

Зеньківський вважає, що психічне буття не може виникнути з інших форм буття. Центром психічного життя, його органічною силою, джерелом психічної енергії, суб'єктом психічного розвитку, носієм єдності психіки виступає наше «Я» або індивідуальність. Якщо у своєму розвитку «Я» підпорядковане причинності, то за основним змістом його має бути зведено до зовнішнього (щодо нього) акту творення. Таким чином, спроби Зеньківського знайти наукове пояснення природи психіки привели його до визнання її надприродної сутності.

* Різноманітність філософських течій (позитивізму, персоналізму, неокантіанства, психологізму тощо) доповнює релігійна філософія. Показовими щодо цього є погляди професора філософії Київської духовної академії П. І. Ліницького. Він виходить з того, що у світі всюди панує мудрість, тобто внутрішній зв'язок, єдність у побудові речей, закономірність у поєднанні з доцільністю. Хоч би яким був зміст окремих філософських учень, можливі напрями теоретичних пошуків обмежуються Божеством, природою та людиною. Від пізнання природи, від питань про сутність буття філософія неодмінно переходить до питань про Божество і його відношення до світу, а потім до питання про сутність пізнання. З'ясувавши останнє, вона переходить до вивчення людської природи.

Філософія, крім теорії пізнання, повинна обґрунтовувати ідеї «безумовної істоти» (всемогутньої, творчої, премудрої), тобто Бога До питання про безумовне зводяться всі філософські проблеми, ідея безумовного є керівним началом філософії. У вічній, всемогутній, «безумовній істоті» ми знаходимо найдостовірніше обґрунтування ідеї безсмертя душі, що має субстанційний характер, свідченням чого служить свідомість нашого «Я» як суб'єкта. Тіло - орган душі, воно має бути підпорядковане її цілям. В усій природі панує доцільність, і найвищу міру доцільності своїх дій виявляє людська душа, їй, як цілком самостійній істоті, притаманна свобода волі.

Ліницький намагається використати ідеї нових течій сучасної йому філософії для неортодоксального обґрунтування ряду фундаментальних філософських проблем Але він не виходить за межі християнського погляду на світ і місце людини в ньому, намагається примирити релігію і філософію, відстоює пріоритет віри у вирішенні питань, пов'язаних з пошуками першооснови світу.

* Таким чином, філософська думка України XIX - початку XX ст. включає багатогранний спектр теорій, течій, ідей, поглядів, які ставлять духовний розвиток української нації нарівні з вищими досягненнями світової думки. Українські мислителі ставляться до філософської спадщини та до сучасних їм течій не з позиції боротьби, а з позиції конструктивної критики, формуючи своє бачення світу, а разом з тим нове світоглядне розуміння не тільки матеріальної, а й соціальної дійсності. Слід віддати належне рівневі інтелектуальної культури при філософському аналізі проблем у працях мислителів того часу. Як закономірне явище в історії філософської думки філософська культура України XIX - початку XX ст. відкрила широкий простір для розвитку суспільних ідей, демократії, науки, літератури, мистецтва, духовності в цілому.

20.6 Філософія та світогляд українського романтизму

У XIX ст. різні галузі культури Європи охопив романтизм; він став реакцією на обмеженість класицизму, раціоналістичного просвітництва, протиставляючи їм культ почуттів, творчого екстазу, які знайшли місце в художній творчості, релігійності переживань, проголошенні свободи життя, ідеї щастя тощо. Засновниками руху романтизму стали діячі енського гуртка філологи Ф. та А. Шлегелі, поети А. Тік, Ф. Гарденберг (Новаліс), філософ Ф. Шеллінг, проповідник і філолог Ф. Шлейєрмахер. На формування романтизму вплинули німецькі письменники і поети Гердер, Лессінг, Шіллер, Гете.

* Український романтизм починається з творчості І. Котляревського, визначальними в ній стають ідеї народності, демократизму, а також політична сатира, антикріпосницькі тенденції. Світогляд Котляревського набував глибокого філософського змісту в утвердженні духовних сил народу, життєлюбства, оптимізму, мужності, справжнього сенсу людського існування.

* Ідеї романтизму та народності стають вихідними у творчості представників харківського осередку літератури П. Гулака-Артемовського та Г. Квітки-Основ'яненка. У поетиці українських народних звичаїв вони вбачають «народну душу», народну правду, а народ вважають творцем і провідником культури.

* Важливе місце серед українських романтиків належить М. Максимовичу (1804-1873 pp.). Працюючи в галузі мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології, він виходить на теоретичне узагальнення цих наук з позиції новітніх філософських учень, зокрема натурфілософських ідей Шеллінга. На його думку, завдання філософії - проникнути у внутрішнє знання та єдність предметів, а роль філософа - звести головні галузі знання до загального початку і розвинути їх у струнку систему. Предмет філософії охоплює всі предмети остаточного пізнання, тому філософія повинна бути історичною наукою. У своїх збірках народних пісень він підтверджує, що вони є найвищим типом мистецтва, яке повинно бути зразком для письменства. Український народ - носій і володар мистецтва, яке стоїть в одному ряду з найкращими проявами народної культури Європи.

* 3 основними принципами світогляду романтизму пов'язує пошуки шляхів національного самоусвідомлення українського народу Галичини провідний діяч «Руської трійці» Маркіян Шашкевич. Філософські засади естетики романтизму державних народів він намагався об'єднати за принципами народів бездержавних, яким був український народ На перше місце у своїй творчості Шашкевич ставив мову, вважаючи її найважливішою зовнішньою та внутрішньою ознакою національної самобутності. Розглядаючи проблеми, пов'язані з творчістю, Шашкевич наголошував на ідеальному та ірраціональному її змісті і не забував про велике значення людського інтелекту як вольового та пізнавального фактора. Він закликав вірити в етичний розум, сильний і високий, оповитий вічною добротою, виплеканий красою природи, приручений чистим серцем

* Романтичне світорозуміння притаманне і М. В. Гоголю, який своїми засобами та формами літературно-культурної творчості спрямував розвиток української та російської писемності по новому шляху. М. Бердяев писав, що правда романтизму лежить у невдоволенні скінченністю цього світу, прагненні вийти за межі раціонального порядку. У Гоголя буття розкривається поступово, не спрощено, не однозначно, а в нескінченності вимірів. Задля розкриття багатомірності світу він вводить новий набір архетипів, міфів, мовних понять-образів. Мета творчості -- оживлення душі, і цього можна досягти не розумом, волею, а чуттям. Як і іншим романтикам, Гоголю властива закоханість у природу, її обожнення, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності у світі. Призначення людини, вважає він, полягає в тому, щоб приносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, найдорожчим для нас і завдяки тому знайти своє місце у світі.

Гоголь показує: якщо у природі все йде до ладу, мудро, гармонійно, то в суспільстві (світі) панує безладдя, безглуздя, занедбаність, занехаяність, неправда душі (мертві душі). Для поліпшення світу необхідно як слід узятися за господарство душі. Ключ до світу, життя лежить у власній душі людини. Причина зла - у черствості й омертвінні людини, якій властиві нерозуміння глибин і таємниць своєї душі, брак глибини чуття. Для творення добра людина повинна пізнавати саму себе, свої помилки. Будучи аналітиком, Гоголь немовби розкладає на складові частини якості людини, вона при цьому спрощується, стає ніби мертвою, калікою, потворою. Гоголь руйнує її органічний, цілісний образ, подаючи його у вигляді чудовиська. Потворною є галерея «мертвих душ» здеградованого, здегенерованого колишнього панства.

Не знаходячи в реальності умов удосконалення людини в недосконалих формах дійсності, у пошуках правди і добра, Гоголь звертається до Бога. В ньому він вбачає світ почуттів, розуму, правди, світ, який несе з собою гармонію і закон, творить усе прекрасне. Гоголь закликає жити для любові, оскільки сама людина є витвором любові Божої до неї.

* Синтез ідей романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів знайшов своє відображення у творчості діячів Кирило-Мефодіївського братства, яке існувало з 1845 по 1847 pp. Програмним документом братства стали написані професором Київського університету М. Костомаровим (1817-1885 pp.) «Книга буття українського народу» (або «Закон божий») і «Статут слов'янського товариства». «Книгу буття» написано у стилі євангельських пророцтв, перейнятих ідеями месіанства, при цьому ідеї романтизму і народності збережено. У творчих пошуках Костомарова на першому місці стоять проблеми історіографії, рушійних сил суспільного розвитку, національного питання, життя народу та його культури. Виступаючи проти російської школи істориків, представники якої абсолютизували принцип державності, Костомаров вважав, що для історичного аналізу вихідним пунктом повинна бути не держава сама по собі, а діяння людини в певній спільноті та асоціаціях. В історичному процесі народ - не бездушна маса, не матеріал для держави, а жива стихія історії. Він є змістом, а державність -- лише формою, яка живиться діяльністю народу. Вивчення історії -- це вивчення історії народу, його життя, що є вирішальним в історичному процесі.

Костомаров характеризує український народ як індивідуальність із такими притаманними йому рисами, як нахил до ідеалізму, глибока релігійність, демократизм, замилування свободою, небажання сильної влади. Все своє життя Костомаров обстоював самобутність українського народу, його право на гідне існування, на розвиток національної культури, рідної мови. Важливу роль у цьому він відводив освіті, науці. Вирішення національного питання Костомаров вбачав у децентралізації Російської імперії, у становленні федеративних засад у взаємовідносинах народів Росії. Авторитаризмові протиставлялась єдність і спільність народів у федеративно-демократичній організації суспільства, принцип рівності всіх класів і злиття народу в єдине ціле. Вся творчість Костомарова пройнята світорозумінням романтизму, який випливає із самої природи української ментальності.

* Важлива роль у діяльності Братства належала П. Кулішу. Він добре знав західноєвропейську філософію, соціальні вчення, але емоційній, імпульсивній натурі Куліша більше імпонувала романтична традиція, хоча в цьому він був не до кінця послідовним Український історик філософії Д. Чижевський зазначає, що еволюція поглядів Куліша охоплює шлях від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей. Його чітка послідовність проявляється в ідеї України, її воскресіння. З неї беруть початок основи його романтичного світогляду.

У ставленні до релігії Куліш також залишається романтиком, будучи твердо переконаним, що наука потрібна людям, але за умови, що вона не відхилятиме ідеї «царства Божого» як вільного, тотожного самому життю джерела оновлення, як «слова життя, науки наук», носієм яких є Ісус Христос.

У громадському житті, вважав Куліш, домінуюча роль належить ідейним духовним факторам. Ідеї безсмертні, як безсмертна душа людини, в глибині якої (серці) концентруються всі переживання, помисли, надії, пророча сила. Між серцем людини і всім зовнішнім точиться постійна боротьба (боротьба поверхні та глибини душевної). Тому потрібно прислухатися до живого голосу народу, відкинути все зовнішнє, вороже, шкідливе, наслідувати історичну ідею - слово Боже, відображенням якого є народний ідеал

Зв'язавши історичну ідею та слово Боже, Куліш романтизує минуле. Він не цікавиться теперішнім, оскільки минуле існує як скарб. Він шукає його в народній творчості, поезії, вважаючи, що поезія є первісною щодо історії та філософії. Романтизуючи минуле, Куліш закликає повернутись до його ідеалів. Конкретним втіленням цього постає його хутірська філософія як своєрідна реакція на міщанство та псевдоцінності бездуховної цивілізації й урбанізації.

Куліш високо оцінює роль і значення російської літератури, водночас обґрунтовуючи необхідність становлення нової української літератури, яка посіла б гідне місце серед культур і літератур інших народів. Не відкидав при цьому і досягнень світової культури, з урахуванням якої вважав можливим федеративний устрій Росії як парламентської республіки, до якої мала ввійти і Україна.

* Зі світовою славою Т. Г. Шевченка (1814-1861 pp.) пов'язується величезна кількість багатогранних досліджень його творчості. В цілому ж сутність його поезії становить романтизм, який органічно зростається з традиціями народної творчості. Характеризуючи світогляд Шевченка, А. Чижевський називає його «антропоцентричним»; сутність його полягає у зведенні людини в центр усього буття, всього світу, як природи, так і історії, всіх сфер людської культури. При цьому саме природа, вважав він, відгукується на життя людського серця, говорить з людиною, озивається до неї, підслуховує її, сумує, хвалить Бога, плаче, сміється - все це залежить від того, що переживає людина, яка завжди залишається в центрі образу історії, історичної події. Особливістю його світогляду, на думку дослідника Г. Грабовича, є відчуття самого себе, власної долі та болю, свого «Я», чітко структурованих через інтенсивний автобіографізм самого митця як поета, носія Слова. Шевченко і став великим поетом, генієм, пророком тому, що духовні колізії свого часу зробив драмою свого життя, а патріотизм -- мірою справжньої любові до людини. Саме через символізм автобіографізму формується модель усього творчого світу Шевченка з чітким висвітленням поділу на демонів добра і зла без будь-якого компромісу стосовно себе та інших, тому в сфері його творчості вміщується увесь космос людської духовності.

Звернувшись до минулого в ідеалах народної традиції, він знайшов мотиви, співзвучні ідеалам суспільної справедливості, свободи і менталітету, протесту проти політичного гніту й усякого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості. Завершивши процес формування нової української літератури, розвинув і утвердив українську літературну мову як фактор національної самосвідомості, могутню зброю в розвитку культури українського народу і заклав цим міцні підвалини національного відродження.

* Романтизм, сприяючи пробудженню української національної самосвідомості, вплинув на творчість таких українських діячів культури, як В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, 0. Потебня, а згодом - Леся Українка, В. Винниченко, В. Липинський, І. Огієнко. Знайшовши для себе сприятливий ґрунт в Україні, переломлюючись крізь специфічні особливості її соціокультурного буття, романтизм сприяє становленню нової української літератури, пробудженню національної самосвідомості, виявленню національної ідентичності, виробленню історіософських, соціально-політичних ідей, орієнтованих на збереження народної пам'яті, мови, культури, на подальший розвиток відповідно до нових історичних реалій.

ВИСНОВКИ

В історії української філософії можна виділити три основних етапи: а) філософське мислення періоду Київської Русі - перевага питань, проблем, пов'язаних із сутністю і природою людини, а також філософсько-історичної проблематики; б) епоха Відродження і Реформації, українського бароко (XVI I-XVI11 ст.) - період національно-культурного відродження та боротьби українського народу за відтворення власної державності. Відбувається переміщення центру уваги філософії на розгляд проблеми «людина - світ», починає формуватися професійна філософія; в) етап самобутньої національної філософії, який характеризується вирішальною роллю та впливом романтизму, постановкою проблеми «людина - нація» та формуванням філософії національної ідеї, розвитком професійного філософського знання, тісним зв'язком філософії не лише з релігією, але й і з соціально-політичною думкою і наукою. Таким чином, філософія в Україні розвивалася як невід'ємна частина історичної свідомості нашого народу, відображала процеси, що відбувалися в суспільному житті нації. Як особлива форма самоусвідомлення національної культури, філософія в Україні існувала в тісному взаємозв'язку з суспільно-громадською, політичною, науковою, художньою та релігійною думкою. Всупереч несприятливим історичним обставинам українська освіта, наука та філософія належать до найдавніших: з часів Київської Русі відомі художні твори, літописи тощо, в яких здійснювалось осмислення історії, світу, пошуки сенсу буття. Нитка українського філософського мислення ніколи не переривалася, формуючи духовність народу, нації, особистості.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

* Розкрийте зміст основних типових рис української філософії.

* Чим зумовлювалася змістовна спрямованість філософського мислення Київської Русі?

* Окресліть, що було спільного та відмінного в ідеях західноєвропейського та українського гуманізму в епоху Відродження та Реформації.

* Охарактеризуйте зміст основних філософських ідей Г. С. Сковороди та їх роль у подальшому розвитку вітчизняної та європейської філософії.

* У чому полягає світоглядна особливість українського романтизму? Яку роль у ньому відіграють ідеї німецької класичної філософії?

* Окресліть зміст та концептуальну спрямованість вихідних ідей академічної (університетської) філософії в Україні XIX ст.

* Розкрийте зміст філософії П. Юркевича. В чому полягає її культурно-історичне значення?

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Поняття про виняткову цінність досвіду, при всій багатоманітності голосів на його користь, є погляд однобічний і обмежений. Основа умогляду покладена у внутрішню сутність нашого духу, так само, як і основа емпірії. Дух людський не безумовно діяльний у своєму мисленні та пізнанні; він пов'язаний відношеннями чуттєвими, потребує збуджень ззовні, але, з другого боку, він не є здатність, яка тільки страждає, тільки сприймає та відчуває; в ньому самому первісно покладені чисті форми і закони, за якими єдино він може і мусить діяти і при яких він діє самостійно, тому що спрямовує свою діяльність за законами й формами, тільки йому властивими... Отже, в нашій чуттєвості і сприйняттях дається точний зміст, а з глибини духу нашого черпається форма; в досліді - дійсність, в умогляді - необхідність; там билини, тут закони; там різноманітності, тут єдність. Ось причина, у крайньому разі, абсолютно однакові цінності досвіду та умогляду, а водночас їх обмеженість самих по собі; тут захована причина вічної боротьби між безформною наочністю та беззмістовною ідеальністю, а разом - основа потреби їхньої єдності...

Безумовно, філософія не дає нам такого спокою, якого шукає в ній більша частина людей; і той гірко обманювався, хто сподівався б на те, щоб знайти у філософії м' яке узголів'я, на якому б можна було відпочити від виснажливої праці дослідження істини, або ж без напруження духовних сил поринати у спокійне духовне засинання; внутрішній світ самозбудження не приходить ззовні, а виникає в нас і через нас».

(Новицький О. Про закиди, роблені філософії з поглядів теоретичного і практичного, їхню силу й важливість // Україна: філософський спадок століть: У 2 т. - Т. 1. - К., 2000. - С. 407-408).

Чи згодні ви з таким визначенням і характеристикою людського духу? Яка ваша позиція в цьому питанні?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Бичко А. К., Бичко І. В. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального дослідження. - Дрогобич, 1997.

2. Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. - К., 1996.

3. Історія філософії України: Хрестоматія. - К., 1993.