неотомізм, модернізм, ієрархія, дематеріалізація, теологія, благо, християнський еволюціонізм, косморозвиток, «життєвий порив», емоційна інтуїція, інтерсуб'єктивність

«Людей розділяють не класи, а дух - руху та розвитку».

П. Тейяр де Шарден

15.1 Єдність віри і знання в неотомізмі

Найбільш впливовою релігійно-філософською течією сучасності є неотомізм. Прибічники цього напряму називають своє вчення «віковічною філософією», оскільки вона сягає 700-літньої давнини. Теоретичним фундаментом неотомізму служить схоластична філософія «ангельського доктора», томізм святого Томи Аквінського (1225-1274 pp.), який створив богословсько-філософську систему, використавши арістотелізм для обґрунтування та захисту католицького віровчення. Власне неотомізм сформувався в 70-х pp. XIX ст. під впливом рішень І Ватиканського собору (1869-1870 pp.). Після собору в 1879 р. в енцикліці папи Лева XIII філософію Томи Аквінського було проголошено єдино істинною.

Фундаментом усієї неотомістської (і томістської) побудови служить постулат про гармонійну єдність віри і знання, які при правильному підході доповнюють одне одного. Це не антиподи, а два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї мети. Джерело віри -- божественне одкровення, тому істини його -- безумовні, абсолютні. Джерело раціонального пізнання -- людський розум, і попри всю його недосконалість не слід його відкидати. Але за своєю природою він неминуче кінцевий, обмежений, і не завжди на нього можна покластися. Тільки одкровення відкриває нам таємниці буття, недоступні для розуму.

У розробленні онтологічних проблем теоретики неотомізму спираються на настанови, традиційні для арістотелівсько-томістської традиції. Онтологія неотомізму має вихід у теорію цінностей. Вона будується так, що служить обґрунтуванням гносеологічної, антропологічної, етичної, соціокультурної, історіософської проблематики, яка дістає специфічну постановку та вирішення в неотомізмі.

Демонструючи послідовну прихильність до креаціоністського світорозуміння (вчення про творення світу надприродною істотою), теоретики неотомізму стверджують, що в основі всього сутнісного знаходиться єдність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творення. Божественне буття трактується як таке, що не може бути виражене з допомогою понять і категорій. Воно фіксується лише специфічними над-категоріальними визначеннями - трансценденталіями. Вони -- різноманітні «лики» Бога, до яких належать єдність, істина, благо, краса. Таким чином, вихідному пункту, Богові, притаманна ціннісна орієнтація.

Створений світ природи і культури також наділяється ціннісними вимірами. Єдність Бога полягає в тому, що він є і сутність, і існування. У сфері створеного буття існування попереджає сутність, подаровану Богом. Уже Тома Аквінський вважав, що в розумі творця присутні сутнісні зразки - форми речей. Сучасні прибічники томізму успадковують цю тезу, але надають їй екзистенціального забарвлення. Отже, Бог, створивши світ із нічого, забезпечує йому власну екзистенціальну повноту й водночас будує його відповідно до певних сутнісних зразків.

Екзистенціальну інтерпретацію зв'язку божественного буття та царства творення розпочали Е. Жільсон і Ж. Марітен. Сьогодні вона загальноприйнята в неотомізмі, і саме таке тлумачення зв'язку творця та творення виконує роль засобу оновлення креаціоністських ідей. Різноманітність створеного буття інтерпретується з допомогою ідеї гілеморфізму. кожне конкретне утворення -- субстанція розглядається як таке, що складається з матерії та духовної форми. Матерія виступає як деяке пасивне начало, що потребує для своєї актуалізації наявності форми. Найважливішою рисою різноманітного створеного світу є його ієрархічне упорядкування. Його ступені: першоматерія, неорганічна природа, світ рослин, світ тварин, людина, царство ангелів («чистих духів»).

Неотомізм проголошує існування аналогії Бога і його творення: творець протилежний світу, але його творіння дає змогу певною мірою судити про нього самого. Принцип аналогії буття служить опорою традиційних доказів буття Бога.

Помірно-реалістичні погляди Томи Аквінського, які передбачали, по-перше, наявність форм речей у розумі Бога, їх втілення в кінцевих утвореннях світу як сутностей і, по-друге, існування форм у вигляді абстракцій в інтелекті людини, становлять основу переходу від неотомістської онтології до вчення неотомізму про пізнання.

У неотомізмі розрізняються дві істини: онтологічна і логічна. Онтологічна істина -- результат відповідності речі інтелектуальному задуму Бога. Логічна істина пов'язана з пізнавальною діяльністю людини, що має властивості суб'єктивності. Згідно з гносеологією неотомізму, кожен матеріальний об'єкт може розглядатися з різних точок зору, тобто поставати як формальний об'єкт, яким цікавиться суб'єкт, що пізнає його. Така позиція дає можливість розуміти різноманітні погляди, різні підходи, різні оцінки одного й того ж об'єкта як такі, що взаємодоповнюють одне одного. Наприклад, емпіричне розуміння, наукове дослідження, релігійно-філософське тлумачення, богословське бачення не виключають одне одного, але взаємодоповнюють.

Пізнання в неотомізмі характеризується як процес дематеріалізації змісту, одержаного суб'єктом при відображенні реальності. Завдання пізнання -- «відчистити» те, що пізнається, від матеріального. У процесі пізнання (процесі дематеріалізації змісту) беруть участь різні здатності людської душі, серед яких виділяються дві головні: «пізнавальні форми» чуттєвого порядку та інтелект. «Пізнавальні форми» чуттєвого порядку, в свою чергу, розрізняються за рівнем узагальненості та є висновком функціонування сукупності зовнішніх і внутрішніх почуттів. Вища пізнавальна здатність, активний інтелект здійснює обробку чуттєвих образів і приводить до утворення «пізнавальних форм» вищого порядку - понять.

Важливе місце відводиться питанню про єдність і багатогранність людського пізнання. Цілісність людського знання постає в гносеології неотомізму як така, що володіє деякою ієрархічною будовою, що не суперечить одкровенню віри. Виділяються два типи пізнавальної діяльності: споглядально-теоретична та практично-пізнавальна. Для споглядально-теоретичної діяльності характерні три наукові напрями. До першого належать природознавство та філософія природи. Природничі науки лише фіксують і пояснюють емпіричний матеріал, емпіричні феномени. Філософія природи претендує на деякий світоглядний синтез названих наук, спираючись на певні раціональні принципи. Другий -- стосується математики, знання про чисту кількість, а третій -- належить метафізиці, яка аналізує раціональні принципи та проблеми сутнісного, істотного.

До практично-пізнавальної діяльності належить теологія, яка трактується як єдність пізнавального та практичного ставлення до світу. До практичного, небайдужого пізнання належать також мораль, мистецтво і гуманітарні дисципліни. Над ними стоять релігійна етика, релігійна естетика, релігійна філософія історії та інші галузі філософського знання. Всі вони займають підлегле становище стосовно метафізики та теології, отже, залежні від одкровення віри.

У сучасному неотомізмі значного поширення набула тенденція антропологізації; її підтримує папа Іоанн Павло II, професійний філософ, який ще в 70-ті роки XX ст. написав книгу «Діюча особистість». Людина в антропології неотомізму мислиться як складна субстанція, що поділяється на дві прості - душу і тіло. Душа - формотворчий стосовно тіла принцип. Душа - основа особистості. Тілесне начало пов'язується з індивідуальністю. Універсальною метою та сенсом свого існування людина вважає споглядання божественного блага. Людина керується у своїх діяннях певним «природним законом». Цей закон закликає особистість творити добро й уникати зла. Прагнучи до добра, до блага, особистість здобуває на цьому шляху сукупність інтелектуальних, моральних і теологічних добро-чинностей. На культивування, розвиток цих доброчинностей і повинно бути спрямоване суспільне життя людей.

Велика увага приділяється проблемі творчої активності людини, завдяки якій вибудовується культурно-історичний світ. Джерелом творчої активності людини, її постійного самовизначення є трансценденція. Вона є початковим спрямуванням людини до божественного Абсолюту. Трансценденція задає людині не просто теологічну, але й телеологічну орієнтацію.

У поглядах на суспільство сучасний неотомізм поєднує традиційне для християнства провінденціально-есхатологічне бачення історичного розвитку, його аналізу в світлі сучасних проблем. Суспільство трактується як об'єднання особистостей і одночасно як «суперособистість». Вважається, що в своїй еволюції суспільство має наслідувати вічні ціннісно-нормативні принципи, які можуть дістати різні тлумачення та звучання залежно від контексту соціальної ситуації. До їх числа насамперед належать принципи особистісної спрямованості до загального блага. Прибічники неотомізму вважають, що здійснення цих принципів повинно забезпечити у різних суспільствах багатоманітність форм власності, примирення суперечностей між соціальними прошарками, класами, політичний плюралізм і наявність прав громадян, демократичних свобод у поєднанні з приматом сфери загальнолюдських культурних цінностей. Постійно проводиться думка про важливість і бажаність руху «третім шляхом» суспільного розвитку, який пролягає між «капіталістичним індивідуалізмом» і «марксистським колективізмом».

Суспільство («град земний») і церква («град божий») перебувають у діалогічній взаємодії. Діалог церкви та суспільства розуміється як засіб внесення вищих релігійно-моральних цінностей у культуру сучасності. Філософія неотомізму визначає фундаментальну цінність «мирської» історії, наявність у ній іманентної мети, пов'язаної з удосконаленням людства, розвитком культури.

15.2 Християнський еволюціонізм П. Тейяра де Шардена

Значне місце в сучасній релігійно-філософській думці займає християнський еволюціонізм П'єра Тейяра де Шардена (1881-1955 pp.), мислителя, ім'я якого часто згадується на сторінках філософських видань. Доля концепції Тейяра де Шардена, як і її творця, склалась незвичайно. Вихованець єзуїтського коледжу, у 18 років він вступає до «Ордену Ісуса», і його подальша діяльність проходить під контролем католицької церкви. Ще в коледжі Шарден захоплюється природознавством і після його закінчення з благословення єзуїтів присвятив себе вивченню геології та палеонтології. Один з першовідкривачів синантропа, за життя він був відомий у наукових колах як видатний природодослідник, праці якого здобули загальне визнання. Заняття природознавством не було для Шардена самоціллю, він намагався на його основі модернізувати світоглядну концепцію християнства. Ця обставина привела його в 1925 р. до зіткнення з керівництвом ордену. Шардену, на той час професорові католицького інституту в Парижі, заборонили публічну діяльність, окрім суто наукової; цензура Ватикану припинила публікацію його філософських праць. Лише після смерті Шардена було видано його твори, і навколо них відразу ж розгорнулася широка дискусія, в якій взяли участь не лише католики, а й представники всіх філософських напрямів на Заході.

Тейяр де Шарден вважається своєрідним представником релігійного модернізму, явища складного та суперечливого. В його системі значне місце посідають елементи наукового світогляду та ідеї гуманізму, що стало причиною ослаблення захисної соціальної функції релігії. Проте на початку 70-х pp., незважаючи на прийняті раніше санкції Ватикану, почався процес засвоєння ідейної спадщини Шардена офіційним католицизмом.

Своє пояснення дійсності Тейяр де Шарден назвав феноменологічним, підкресливши, що воно виникло на основі синтезу досягнень конкретних наук і передбачає формування такого бачення світу, в якому правильно визначено місце і роль людини в космосі та вказано орієнтири для її практичної діяльності. Людину разом з її свідомістю Шарден розглядає як частину більш широкого процесу - еволюції космосу. Підставою для розуміння еволюції Всесвіту можна вважати еволюцію людини. Такий підхід, з одного боку, дає змогу Шардену екстраполювати притаманні тільки людині якості на природу в цілому з метою її відновлення і одухотворення, з другого, - служить виправданням застосування біологічних категорій до розуміння соціальних процесів.

Наукова феноменологія Тейяра де Шардена має інший зміст, ніж у Гуссерля. Зокрема, метою феноменологічного пояснення дійсності є показ важелів, з допомогою яких людину «включено» в об'єктивний процес еволюції світу. Свідомість людини є частиною цього процесу, який вона відображує та виражає. Феноменам свідомості відповідають об'єктивні аналоги: це однаковою мірою стосується як наукових понять, так і релігійних уявлень.

При розгляді проблеми «людина і космос» Тейяр де Шарден говорить про унікальність людського феномена. Людина виступає як свідомий продовжувач справи еволюції. Але доля людської думки та людської діяльності в еволюції в цілому трактується не тільки як спосіб єднання людини зі світом, але і як засіб виходу людини за межі свого «Я» для приєднання до Христа, втіленого у світі.

На думку Тейяра де Шардена, еволюція - це не окрема гіпотеза чи теорія, а основна умова, з якої повинні виходити всі гіпотези, теорії, системи. Процес косморозвитку або космогенезу, згідно з нею, передбачає такі етапи, як «дожиттєвий», «життєвий» і «мислячий».

* На першому етапі відбувається еволюція хімічних елементів і галактик, формується оболонка Землі і на її поверхні виникає фізично-хімічне середовище, сприятливе для утворення складних молекул і перших форм життя.

* Протягом другого етапу виникає живе покриття Землі - «біосфера», одержують розвиток всі форми живих організмів, починаючи з найпростіших і закінчуючи людиною.

* Третій етап охоплює становлення людини та історичний розвиток людства аж до наших днів. У наш час завершується формування єдиного людства, а разом з ним нового покриття Землі -- сфери духу, або «ноосфери», через яку можливий вихід до наджиття, до «пункту Омега», або надособи, духовного центру «Універсуму».

* Своєю системою Тейяр де Шарден пропонує своєрідний варіант «третьої лінії» у філософії. На його думку, все, що існує, виникло з єдиної субстанції, «тканини Універсуму», кожний елемент якої має «зовнішню» -- матеріальну та «внутрішню» -- духовну сторони. Поставивши за мету вивести розвиток свідомості з світу, який її оточує, виходячи з «примату Думки та психічного в Універсумі», Шарден по суті повторює деякі положення натурфілософії Лейбніца, Шеллінга, Гегеля. Саме Шеллінг, пояснюючи єдність світу, одухотворює природу, оголошує дух носієм принципу життєвості, розглядає історію природи як ряд послідовних ступенів розвитку духу.

При розгляді процесів розвитку в неживій природі (в «дожиттєвій» сфері) Шарден використовує поняття енергії. З одного боку, вона характеризується згідно з даними науки як властивість, що невіддільна від матерії, як «лице» самої матерії, а з іншого, - протиставляється як деяка таємнича організуюча сила.

У той же час погляд на розвиток живої природи дає підстави Тейяру де Шардену вважати, що життя виникло у вигляді мікроскопічних першоклітин, генетично подібних і численних, завдяки їм створюється живе покриття Землі, а їх взаємодія приводить до виникнення все більш складних і організованих форм життя. З другого боку, життя у Тейяра де Шардена іманентне «тканині Універсуму».

Під космогенезом розуміється один зростаючий наплив у ритмі століть, непоборний рух до все більш високих форм психізму, джерелом якого є внутрішній «наступ свідомості». Цей наплив свідомості, «імпульс світу», змушує матерію розвиватися в певних напрямках. Природний відбір, пристосування організмів є не причиною еволюції, а її фоном. Справжньою причиною еволюції Тейяр де Шарден вважає дію духовних внутрішніх сил.

Заперечення виникнення людини згідно з біблійним міфом про Адама і Єву приводить до трактування її як наслідку довготривалої еволюції. Виникнення свідомості Тейяр де Шарден бачить як ще один рівень еволюції духу. Подібні відступи від наукового викладу Шарден робить заради вищих міркувань: він вважає, що вони допомагають розкрити особливе місце і роль людини у розвитку Всесвіту, зрозуміти сенс того, що відбувається, і накреслити перспективи майбутнього.

З виникненням людини, вважає Тейяр де Шарден, починається новий -- конвергентний етап розвитку життя (до появи людини життя розвивалось по лінії дивергенції). Внаслідок здатності людини до рефлексії - зосередженості свідомості на собі, а також мови з'являється можливість об'єднання окремих «мислячих центрів» у колективну свідомість. Це приводить до виникнення суспільства.

Держави, нації, цивілізації, за Тейяром де Шарденом, - це нові форми життя, втілення подальшої експансії «життєвого пориву». Вони наділяються великими біологічними можливостями для злиття, оскільки сильно «психологізовані». Через них і завдяки їм утворюється єдиний організм людства. Цей організм має свою нервову систему - шляхи сполучення та лінії зв'язку, свої форми колективної пам'яті та спадковості: запас «розумності» людство втілює в науці, мистецтві та техніці, в системах думки і системах дії. Тепер свідомість розвивається не тільки в окремому індивіді, але й у колективі. Виникає колективний людський розум, а навколо Землі створюється ноосфера -- сфера духу.

Важливим завданням розвитку людства, вважає Тейяр де Шарден, є його об'єднання, але не можна досягти успіху, об'єднуючи людей такими, якими вони є. Об'єднання на основі спільних матеріальних інтересів сумнівне. Слід спрямувати людську активність не на оновлення житла, не на розваги, а на зміну наших звичок, на створення духовних сил, відповідних новому світу. Висновок Тейяра де Шардена апелює до необхідності духовного оновлення Землі.

Першочергова умова об'єднання людства -- створення нової психологічної атмосфери, яка виникне внаслідок, по-перше, усвідомлення людьми факту еволюції та процесу біологічного самосинтезування, по-друге, активізації свідомості кожного індивіда «зсередини» під впливом вищого джерела співрефлексії -- Бога, який вселяє віру в наявність надбуття. Організація наукових досліджень у масштабах планети, метою яких насамперед повинна бути людина, а також об'єднання науки та релігії - саме ці фактори повинні забезпечити, на думку Тейяра де Шардена, конвергенцію у сфері духу, яка завершиться злиттям душ у «пункті Омега».

«Пункт Омега» -- це уявний Бог, який існує як центр і полюс сталості Всесвіту, є функцією космічного ускладнення матерії. «Пункт Омега» виконує роль «космічного», «еволюційного Христа», є діяльною силою, метою та межею еволюції. Таким чином, Шарден створює нову модель християнства -- еволюційну, якій надає космічного масштабу.

Зацікавленість філософськими поглядами Тейяра де Шардена виникла і внаслідок його спроб обґрунтувати необхідність створення цілісної картини світу, побудованої на основі синтезу наукових даних. Його інтерпретація місця та ролі науки в суспільному житті, на противагу позитивістській, виявилася співзвучною з поглядами багатьох учених. Дотепер імпонують релігійно-ідеалістичні елементи концепції Тейяра де Шардена, акцент на відповідальності людини за подальшу еволюцію світу.

15.3 Теоцентризм екзистенціалізму Г. Марселя

* Яскраво виражений релігійний характер має філософія християнського екзистенціалізму Габрієля Марселя (1889-1973 pp.). Він відомий не тільки як філософ, але і як драматург; своє вчення називав «неосократизмом» або «християнським сократизмом». Воно продовжувало лінію модернізму, тобто зміцнення католицької релігійності нетрадиційними засобами.

Для Марселя, як і для неотомістів, філософія повинна бути підпорядкованою теології, але засоби її використання мають бути іншими. Завдання, яке ставить перед собою Марсель, -- створити філософське вчення, яке відкидає методи та висновки об'єктивного наукового пізнання. Тільки така філософія, вважає він, може володіти цінностями. Неповагу до об'єктивного пізнання Марсель поширює не тільки на матеріальний, але й на духовний світ. Він заперечує також ідеалізм, оскільки духовне начало, доступне для логічного аналізу та раціонального пізнання, неприйнятне для нього. Вісь його філософії зміщується з пізнавальних взаємовідносин суб'єкта з об'єктом на емоційні: «співчуття», «співучасть». Тобто головними є взаємовідносини не об'єкта з суб'єктом, а тих, хто переживає і за кого переживають, при цьому вони є нероздільними.

Визначальну роль у ході роздумів займає протиставлення «проблеми» і «таїнства». Перше поняття знаходиться у сфері логічного, а друге - переборює об'єктивний, логічний підхід, знаменує перехід у сферу метапроблематичного. Наша рефлексія повинна бути націлена на таїнство, на буття як фундаментальне таїнство, осягнення якого вимагає залучення особистості і є недосяжним доти, поки ми залишаємося на теоретичному рівні проблематичного, логічного, раціонального, об'єктивного наукового пізнання.

Г. Марсель розкриває зв'язок істинного, достовірного з доведеним, обґрунтованим. «Співучасть» приводить до надраціональної єдності суб'єкта і об'єкта, яка не виражається в образах сприйняття, поняттях, ідеях. Вважається, що те, що є для суб'єкта істинним, не потребує перевірки: перед нами «безпосереднє, яке не опосередковується». Марсель вводить поняття емоційної інтуїції, яка означає особливу чуттєву, а не пізнавальну спрямованість. «Моє мислення, -- говорить Марсель, -- бере свій початок насамперед з почуття».

Важливе місце в світогляді Марселя займає поняття «інтерсуб'єктивності», яке означає, що «об'єктивна реальність» поступається місцем «другій реальності», або, іншими словами, замість відношення об'єкта та суб'єкта з'являється відношення «Я» і «Ти». Одна з основних його категорій - «присутність», в якій об'єктивні взаємозалежності втрачають своє онтологічне значення, замість них приходять віра, любов, вірність, відповідальність, повага, слухняність, доступність, прихильність. «Бути -- це те, коли тебе люблять» - така формула цієї онтології. Інтерсуб'єктивність виключає об'єктивність з розуміння відношень, зв'язків, залежностей. Філософія Г. Марселя не антропоцентрична, а теоцентрична. Любов до людей тримається на любові до Бога і ставленні до інших, як до «дітей божих»; «братство» людей -- це братство в Христі. Відношення людини до Бога має той же інтерсуб'єктивний, емоційний, інтимний характер, воно базується на вірі, надії, поклонінні, не потребуючи логічних аргументів і раціонального обґрунтування.

Поряд з об'єктивністю Г. Марсель розглядає узагальнення й абстрагування як величезне філософське зло, пропонуючи замість них повернутися до конкретного, одиничного, індивідуального; тобто від «істотного», «суттєвого» -- до окремих істот у всій їхній своєрідності, з усіма їхніми відмінними особливостями. Оскільки мова йде про людей, то це означає заперечення поняття «людини взагалі», повернення від «Я взагалі» - «фікцій, надуманих раціоналізмом», до «Я», конкретних особистостей в їхній неповторності. Суб'єктивність, таким чином, розуміється як протилежність об'єктивності, а також доповнюється суб'єктивністю, яка розглядається разом з тим як протилежність безособовості.

У зв'язку з цим Г. Марсель вважає, що «дух абстракції» набуває найбільш загрозливого характеру в комунізмі або фашизмі, підміняючи людську істоту відірваною від дійсності ідеєю, і тому позбавляє любові до кожної даної людини «як до людської істоти», розглядаючи особистість у контексті суспільства лише як «виробничу одиницю». В цьому відношенні «Капітал» К. Маркса нічим не відрізняється від «Майн Кампф» Гітлера. Таким чином, в емоційній палітрі Марселя домінують релігійні тони, адже його екзистенціалізм завершується закликом до надії на благодать Божу, терпіння, покірність долі.

ВИСНОВКИ

Вагоме місце релігійної філософії в XX ст. обумовлюється суперечністю історичних процесів століття, тривалим та напруженим протистоянням двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання поширювала та пропагувала атеїстичний світогляд. На тлі успіхів науки, техніки, зростання та поширення інформаційних систем і технологій не можна було не замислитись як над можливостями людського розуму, що виявився не тільки конструктивним, але й деструктивним, так і над засадами людської долі. Останнє стало найбільш вагомим аргументом у переконанні, що наука - могутня, проте не всемогутня сила, оскільки є багато такого у ставленні людини до себе і до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Враховуючи ці тенденції, сучасні релігійні течії в умовах прискорення соціальної динаміки головну роль зосереджують на проблемі окремої людської індивідуальності в суспільному бутті. З огляду на це релігійно-філософські течії сучасності наповнюються гуманістичним змістом, орієнтуються на екзистенціальне розуміння сутності людського існування. Таке поєднання дає можливість сучасним релігійним мислителям з їх трансценденталізмом створити своєрідне бачення дійсності, що виводить людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дає змогу залучити її до особливих, вихідних засад буття, по-своєму відкрити світ духовного буття, наголошуючи на унікальності та неповторності особистості в єдності з усім людством.