Основи філософії
Мудрість і філософія. Філософія як світогляд. Історичні форми світогляду. Взаємовідношення філософії і науки. Особливості філософського освоєння дійсності. Основні типи самовизначення сучасної філософії. Моїзм і легізм. Витоки античного космоцентризму.
| Рубрика | Философия |
| Вид | учебное пособие |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.07.2017 |
| Размер файла | 687,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на «відчутті абсурдності», тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована жодна більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний «Міф про Сізіфа» він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість уготованої йому долі Сізіф перемагає «безглуздою» дією, не розрахованою на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством.
У п'єсі «Калігула» і в повісті «Сторонній» Камю проникає в темну і жорстоку сутність двох різновидів нігілізму («активного» і «пасивного»), які розрізняв Ніцше. У першому випадку викривається «диявольський» прояв нігілізму -- «надмірна радість безкарного вбивці», а в другому -- байдуже безвільне існування «стороннього». Зрештою їх об'єднує байдужість до людей, та ж сама «безжальна логіка», яка калічить людські життя.
Камю не вступає в теоретичні та теологічні суперечки, а обмежується тим, що приймає «стан мислячої людини» таким, яким він був до середини XX ст. Йому важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що «Бог помер» у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.
11.6 Християнський екзистенціалізм М. Бердяєва
Видатна роль у формуванні й розвитку екзистенціалізму належить М. О. Бердяєву (1874-1948 pp.). Він народився в Київській губернії, вчився на юридичному факультеті Київського університету св. Володимира. В 1898 р. його було заарештовано за участь у соціалістичному русі. Замолоду прагнув поєднати марксизм з неокантіанством, але згодом відмовився від цих теорій, зацікавився філософією В. Соловйова і взявся до створення самостійного християнського світогляду. В 1922 р. за звинуваченням у розходженні з «радянською ідеологією» його було вислано з Росії. Спочатку оселився в Берліні, потім переїхав до Парижа. Працював у Християнській спілці молоді, згодом - редактором релігійно-філософського журналу «Шлях». Помер за своїм письмовим столом під час роботи. Основні праці: «Філософія свободи»; «Сенс творчості. Досвід виправлення людини»; «Сенс історії»; «Досвід есхатологічної метафізики».
За Бердяєвим, головною суперечністю, з якої ми маємо почати розроблення світогляду, є суперечність між духом і природою, а не між психічним і фізичним. Дух є суб'єкт життя, свобода, вогонь, творча діяльність; природа -- об'єкт, річ, необхідність, визначеність, пасивність, нерухомість. До царства природи належить усе об'єктивне та субстанційне (під субстанцією розуміється незмінне, замкнуте буття), множинне і подільне у просторі. Психічне життя також відноситься до царства природи. В царстві духу суперечності долаються з допомогою любові; звідси дух є. ні суб'єктивною, ні об'єктивною реальністю. Філософські системи, які не ґрунтуються на духовному досвіді, є натуралістичними, відображають мертву природу.
Бог є дух. Він реально присутній у житті святих, містиків, людей високого духовного життя і в людській творчій діяльності. Ті, хто мав духовний досвід, не потребують раціонального доказу існування Бога. У своїй сутності божество ірраціональне та надраціональне. Воно виходить за межі природного світу і може розкрити себе тільки символічно. Символи в релігійній філософії пов'язуються з міфами - такими, -як, наприклад, міф про Прометея, про гріхопадіння, про спасителя. Символи є дійсною природною реальністю, зрозумілою через її надприродне значення, тому народження боголюдини від діви Марії, її життя в Палестині та її смерть на хресті є дійсними історичними фактами, і в той же час вони є символами. Духовне буття людини тісно пов'язане з божественною духовністю.
У вченні про свободу Бердяев виділяє три її види:
1) первинна ірраціональна свобода або невимушеність;
2) раціональна свобода, тобто виконання морального обов'язку;
3) свобода, проникнута любов'ю до Бога.
Людська ірраціональна свобода знаходиться в «ніщо», з якого Бог створив світ. Це «ніщо» - первинний принцип, що випереджає Бога і світ. Свобода первинна стосовно добра і зла, вона обумовлює як добро, так і зло. На думку Бердяева, дії істоти, яка має свободу волі, не може передбачати навіть Бог, оскільки ці дії повністю вільні. Він заперечує всемогутність Бога і стверджує, що Бог не творить волі істот всесвіту, а просто допомагає тому, щоб воля ставала добром.
Особливий інтерес для Бердяєва становить проблема особистості. Вона -- не субстанція, а творчий акт; вона незмінна в процесі перетворень. В особистості ціле передує частинам. Реалізація особистості означає сходження від підсвідомого через свідоме до надсвідомого.
Сутність природи людини спотворена, тому що вона відійшла від Бога. В істот, що відсторонилися від Бога і одна від однієї, немає безпосереднього досвіду духовного життя, вони страждають від хвороби ізоляції. Відродження людини означає її звільнення від природи, перемогу над рабством і смертю, розуміння особистості як духу, як існування, яке не може бути об'єктом і не може бути виражене загальними ідеями. Тому Бердяев називає свою філософію екзистенціальною або персоналістською. Але істинний екзистенціалізм іде не від Гайдеггера чи Ясперса, а від Блаженного Августина, який висунув на перший план концепцію «суб'єкта».
Суспільство, нація, держава не є особистісними, людина як особистість має більшу цінність, ніж вони. Тому право людини і її обов'язок - захищати свою духовну свободу від держави та суспільства. В житті держави, нації та суспільства ми часто знаходимо темну, демонічну силу, яка прагне підкорити особистість людини і перетворити її на просте знаряддя для своїх власних цілей. У суспільному житті процес об'єктивізації та умовні правила спотворюють совість людини. Чиста, справжня совість може проявитися тільки в особистості та через неї; все повинно бути підкорено юрисдикції цієї «екзистенціальної» совісті, не зіпсованої об'єктивацією.
У своїх етичних поглядах (тобто аналізуючи другий вид свободи) Бердяев відстоює точку зору, що будь-яка відмінність між добром і злом є результатом гріхопадіння, і досвід добра і зла виникає тоді, коли ірраціональна свобода приводить до відречення від Бога. Узаконена етика й узаконене християнство пристосовані до вимог суспільного повсякденного життя, і тому вони сповнені умовностей і ведуть до лицемірства та деспотизму. У зв'язку з цим Бердяев вимагає терпимості в боротьбі зі злом і вказує на більш високу стадію моральної свідомості, яка знаходить свій вираз в етиці любові до Бога; вона заснована на з'явленні боголюдини у світі та прийнятті нею страждань із любові до грішників. Син Божий може допомагати світу тільки особистим вступом у трагедію світу, для того щоб здійснити всередині світу єдність любові та свободи, яка веде до перетворення й обожнення світу. Це можливо тільки шляхом сходження до третього виду свободи, проникнутої любов'ю до Бога. Отже, перетворення й обожнення передбачають вільну любов людини до Бога; тому християнство є релігією свободи.
Суспільне життя, вважає Бердяев, -- це організація, заснована більшою мірою на брехні, ніж на істині. Чиста істина не завжди буває безпечною, -- частіше вона руйнівна; вона діє як вибухова речовина та призводить до вироку над світом і до кінця світу. Чиста істина завжди екзистенціальна; в суспільному житті ми користуємось об'єктивованим пізнанням істини, яка, не будучи екзистенціальною, все ж пристосована до потреб мільйонів людей.
У багатьох працях Бердяев торкається філософських аспектів політичних проблем. Він вважає, що історичний процес полягає в боротьбі добра проти ірраціональної свободи. «Три сили діють у всесвітній історії: Бог, доля та людська свобода. Ось чому історія така складна. Доля перетворює людську особистість на арену ірраціональних сил історії. В певні періоди своєї історії народи підкоряються владі долі; людська свобода менш активна, і людина почуває себе відокремленою від Бога. Це особливо помітно в долях російського та німецького народів. Християнство визнає, що долю можна перебороти, але її можна буде перебороти тільки через Христа».
Коли ірраціональна свобода досягає панування, то реальність починає розпадатись і повертатися до початкового хаосу. В суспільному житті крайньою формою повернення до хаосу є революція, в якій народ втрачає свою духовну свободу. Крайні її елементи - якобінці, більшовики, які уявляли себе вільними творцями нового майбутнього, - насправді звертаються не до майбутнього, а до минулого, прикуті до нього злістю, заздрістю та помстою. Революції не створюють, а руйнують; творчість починається тільки в період реакції, що приходить на зміну революції; тоді з'являються нові форми життя, до яких люди були підготовлені всім минулим.
Девізом нашого власного часу є «звільнення творчих сил людини»; центр ваги переноситься з божественних глибин на власне людську творчість, яка прагне удосконалити життя шляхом підкорення природи, не вдаючись до Божої допомоги. Але це веде до зникнення індивідуальності, оскільки нерелігійний гуманізм сприяє втраті людяності людиною. Це закономірно, адже людина, знехтувавши в собі вищий принцип - образ Бога, приречена бути рабом більш низьких речей. Людині загрожують нові форми рабства; вони є результатом соціалізму, який підмінив істинну соборність, засновану на любові та релігійному перетворенні людини, фальшивою, що ґрунтується на примусовому служінні особистості суспільству заради задоволення матеріальних потреб. Соціалізм розкриває нові незгоди в людському житті. Він ніколи не досягне визволення людської праці, не збагатить, не встановить рівності, а тільки призведе до нової ворожнечі між людьми, до нових форм гніту. Усунення голоду і злиднів «не вирішує духовної проблеми»; людина залишається віч-на-віч, як і раніше, «з таїнством смерті, вічності, любові, пізнання та творчості». І справді, більш раціонально влаштоване суспільне життя веде до напруженості, до трагічного конфлікту між особистістю і суспільством, особистістю і космосом, особистістю і смертю, часом і вічністю.
Бердяев належить до тієї групи філософів-мислителів, які прагнули розвивати християнський світогляд. Він оригінально показав, як мало добра в нашому особистому, суспільному і церковному житті. Як і Лев Толстой, він сміливо розкривав недоліки нашого способу життя і вчив бачити ті, які ми не зауважуємо. Бердяев захищав думку, що християнство - релігія любові, а отже - свободи та терпимості. Він боровся проти перетворення відносних цінностей на абсолютні. Бердяев є поборником західноєвропейського та російського гуманізму, абсолютної цінності особистості та її невід'ємних прав на духовну свободу і пристойні умови життя. Ці принципи можуть бути послідовно обґрунтовані тільки на основі християнського світогляду.
11.7 Інтерпретація буття людини в персоналізмі
Специфічний філософський напрям, цілим рядом відношень споріднений з екзистенціалізмом, - персоналізм (від лат. persona - особистість) сформувався наприкінці XIX ст. в Росії та США, але найбільш яскравого вияву набув у 30-х роках XX ст. у Франції. В ньому особистість визнається первинною творчою реальністю та найвищою духовною цінністю, а весь світ -- виявом творчої активності вищої особистості.
Принципові монізму та панлогізму персоналізм протиставляє плюралізм -- багатомірність існувань, свідомостей, воль, особистостей. При цьому дотримується принципу теїзму. Персоналісти висувають на перший план не істину суб'єкта класичної філософії, який пізнає людську особистість у повноті її конкретних проявів. Особистість у персоналізмі перетворюється на фундаментальну онтологічну категорію, основний вияв буття, в якому вольова активність, діяльність збігається з неперервністю існування. Але джерела особистості укорінено не в ній самій, а в нескінченному єдиному началі, яким є Бог. Завдання орієнтації людини у світі персоналізм покладає на релігійну філософію, яка повинна знайти сенс існуючого з точки зору волевиявлення людини в співвідношенні з найвищим началом.
Розповсюдження персоналізму пов'язано з кризою позитивізму і посиленням тенденції ірраціонального світогляду. Представники російського персоналізму М. Бердяев і А. Шестов вважали, що всі вчення про людину, які розглядають її у співвідношенні з природою або суспільством, а не саму по собі, недостатні. Адже існування індивіда, «вплетене» у складну систему суспільних відносин, підлегле соціальним змінам, виключає для нього можливість утвердити своє неповторне «Я».
Людина як частина роду і суспільства є індивід; про неї (біологічний або соціальний атом) нічого невідомо, вона лише елементарна частина, яка визначається співвідношенням з цілим.
Людина як особистість може ствердити себе тільки шляхом вільного волевиявлення, через волю, що переборює і кінечність життя, і соціальні перепони немовби зсередини (з душі) людини, тобто в основі вчення персоналізму про особистість лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку вирішується не раціональним шляхом, а завжди виходить з особистості, передбачає спрямування волі, вибір, моральну оцінку.
Головний представник французького персоналізму Е. Муньє (1905-- 1950 pp.) оголошує християнське вчення про особистість основою релігійного перевороту в житті суспільства, що дає змогу створити певне «суспільство особистостей», подібно до християнської общини. Оскільки особистість перебуває у ворожих відношеннях з дійсністю, життя особистості починається з того, що вона ламає контакт із середовищем: вона повинна увійти в себе, «зосередитись». Внутрішні властивості особистості - «покликання», «інтимність» -- повинні, згідно з Муньє, зберегти особистість і суспільство як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, поєднати особистості між собою. Головний спосіб самоствердження особистості -- внутрішнє самовдосконалення.
У соціальних поглядах Муньє закликає до суспільного оновлення, до «персоналістської та общинної революції», яку він відрізняє від соціалістичної революції, що веде до колективізму. Ця революція повинна бути водночас і духовною, і економічною, вона має створити умови для «розквіту» особистості та відсутності конфліктів у суспільстві. Вона мислиться як результат поширення персоналістського вчення серед людей.
ВИСНОВКИ
Вчення екзистенціалізму звертається до тих сторін людського буття, які ніколи не передаються мовою науки. В екзистенціалізмі по-новому і досить продуктивно поставлено та вирішено проблему свободи людини, вибору життєвих шляхів. Екзистенціалізм репрезентує іншу, відмінну від раціоналістичної, лінію гуманістичного філософствування, що обумовлюється відродженням інтересу до людини. В екзистенціалізмі (як і в персоналізмі) центр філософського умогляду зміщується від об'єктивного світу на суб'єкт, який відрікається від нього в ім'я необмеженого самовираження. Досліджуються різноманітні суб'єктивні прояви людського «Я». Екзистенціалізм здійснює спробу дати аналіз внутрішньої організації дій суб'єкта, розглядаючи логіку свідомості, за допомогою якої індивід щось здійснює. Мова йде про свідомість індивіда, ідеї якого формуються в безпосередньому життєвому досвіді, що торкається таких сфер буття людини, як релігія, культура, етика, споживання, політика. Екзистенціалізм весь цей досвід індивіда художньо та літературно оформлює у вигляді понять буденної свідомості. Для персоналізму особистість -- єдина реальність, втілення свободи, благородних поривів, ініціативи. Водночас вона -- «непроникливе буття», досяжне для пізнання тільки Богу.
Після Другої світової війни під впливом екзистенціалізму та персоналізму перебували різні ліворадикальні рухи. Останнім часом вплив екзистенціалізму суттєво послабшав, але його основні ідеї, засвоєні іншими напрямами сучасної філософії, досі справляють вплив на людей через філософію, літературу та мистецтво.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
* Які основні положення екзистенціального розуміння людини, запропоновані С. К'єркегором і Ф. М. Достоєвським?
* У чому полягає сутність «недійсного» та «дійсного» буття у філософії М. Гайдеггера?
* Що таке «екзистенціальна комунікація» К. Ясперса і як з її допомогою формується «філософська віра»?
* У чому, на думку Ж.-П. Сартра, виявляється свобода людини та її вибору}
* Охарактеризуйте сутність «бунту» проти «абсурду» у філософії А. Камю.
* Визначте основні риси християнського екзистенціалізму М. Бердяева.
* Розкрийте сутність персоналістської концепції особистості. У чому полягає її відмінність від екзистенціалізму?
ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ
«Метою завжди залишається здобути незалежність одиничної людини. Вона здобуває її через відношення до дійсного буття. Вона здобуває незалежність від усього, що відбувається в світі, через глибини його зв'язку з трансценденцією. Що Лао-цзи осягав у дао, Сократ у божественному повелінні та знанні, Ієремія в Ягве, який виявляв йому свою волю, що відали Боецій, Бруно, Спіноза, -- і було тим, що робило їх незалежними. Цю філософську незалежність не варто змішувати ні з лібералізмом суверенного свавілля, ні з життєвою силою, яка протистоїть смерті.
Завдання полягає у прагненні: здобути незалежність у відстороненні від світу, у відмові від нього і в самотності - або в самому світі, через світ, діючи в ньому, не підкоряючись йому. Тоді про філософа, який приймає свободу лише разом зі свободою інших, своє життя - лише в комунікації з іншими, можна сказати те, що дурень прокричав навздогін Конфуцію: «Ось людина, яка знає, що їй нічого не вдається, і все-таки продовжує діяти»; це істина кінечного знання, що залишає більш глибоку істину філософської віри недоторканною.
Філософія звертається до окремої людини. В кожну епоху, в кожному становищі у філософствуванні відбувається повернення людини до самої себе, адже тільки той, хто є він сам, здатний ствердити це в самотності - може істинно вступити в комунікацію...
Безмежна готовність до комунікації - не наслідок знання, а рішення стати на шлях людського буття. Ідея комунікації - не утопія, а віра. Для кожного виникає питання: чи прагне він до неї і чи вірить у неї, вірить не як у щось потойбічне, а як у повністю наявне: у можливість для нас, людей, дійсно жити одне з одним, говорити одне з одним, знайти завдяки цій сутності істину і тільки на цьому шляху дійсно стати самим собою?»
(Ясперс К. Смысл и назначение истории. - М., 1994. - С. 501, 507).
Визначте, наскільки правильним є міркування К. Ясперса щодо свободи людини в комунікації.
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ
1. Аббаньяно Н. Введение в экзистенциализм. - СПб., 1998.
2. Бердяев Н. Философия свободы // Бердяев Н. Судьба России. - М.; X., 1998. - С. 29-242.
3. Гайденко П. П. Прорыв к трансцендентному. - М., 1997.
4. Гуссерль Э. Картезианские размышления. - СПб., 1998.
5. Камю А. Миф о Сизифе // Камю А Изнанка и лицо. - М.; X, 1998. - С. 107-214.
6. Кьеркегор С. Страх и трепет. - М., 1993.
7. Мунье Э. Манифест персонализма. - М., 1999.
8. Сартр Ж. П. Экзистенциализм - это гуманизм // Сумерки богов. - М., 1989. -С. 319-344.
9. Сиоран Э. Искушение существованием. - М., 2003.
10. Ясперс К. Смысл и назначения истории. - М., 1994.
XII. ГЕРМЕНЕВТИКА
У давньогрецьких міфах посланець богів Гермес повинен був пояснити людям смисл божественних повідомлень. Філософи з давніх часів вбачали своє покликання в роз'ясненні собі та іншим глибинного смислу того, що існує та відбувається. їхньою улюбленою справою від Сократа і Платона до Гайдеггера і Гуссерля було осягнення сокровенного, таємничого. Так виникає герменевтичний спосіб філософствування, в якому ставиться мета досягти справжнього розуміння тексту і того, що було справді сказано співрозмовником. Герменевти занепокоєні жорстким протиставленням суб'єкта об'єкту, науки мистецтву і в цьому мають певну спорідненість з екзистенціалізмом. Особливо їх дратують крайнощі натуралізму, нездатного освоїти і зрозуміти своєрідність людини. Понад усе герменевтів заворожує таїна духовності людини. Духовна цілісність життя повинна осягатися безпосередньо. Розуміння власного духовного світу досягається у процесі самоспостереження і розуміння іншого, чужого світу -- шляхом вживання, співпереживання. Філософія повинна займатися мовою, оскільки її цікавить людина, а людина -- це мова. Розуміння виступає як мовна інтерпретація насамперед самої мови, а вона, як відомо, реалізує тексти. Саме в стихії мови здійснюється розуміння людьми навколишнього світу, самих себе та інших, відбувається становлення особистості.
Ключові слова
герменевтика, тлумачення, мова, історичний аналіз, розуміння, онтологічна орієнтація, інтерпретація, текст, метод аналізу
«Здатність розуміти великого поета майже дорівнює його таланту».
Г. Лонгфелло
12.1 Формування філософської герменевтики
Значною популярністю в сучасній філософії користується такий напрям, як герменевтика. Цей термін з давньогрецької перекладається як роз'яснення, тлумачення, під ним розуміється мистецтво і теорія тлумачення текстів. Згідно з давньогрецькими міфами, посланець богів Гермес повинен був пояснити людям смисл божественних вістей. Герменевтика -- спосіб філософствування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів. Найчастіше предметом дослідження в герменевтиці виступає текст. Таким чином, провідна проблема - проблема розуміння, витлумачення, інтерпретації тексту. Основне питання герменевтики можна сформулювати у двох варіантах: як можливе розуміння і як влаштовано те буття, сутність якого полягає в розумінні. Головна теза герменевтики: існувати -- означає бути зрозумілим.
Фундаментальними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного кола та герменевтичного трикутника. У понятті герменевтичного кола виражено особливість розуміння його циклічного характеру. Для розуміння всього тексту необхідне розуміння його частини, але розуміння частин неможливе без розуміння цілого. Завдяки герменевтичному трикутнику з'ясовуються складні взаємовідношення, які існують між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. Герменевтика виникає разом з появою так званих герменевтичних ситуацій, пов'язаних з розумінням, тлумаченням.
Формування мови, виникнення писемності стимулювали розвиток герменевтики, актуалізували проблему розуміння. У давньогрецькій філософії герменевтика - це мистецтво розуміння, тлумачення багатозначних символів, зашифрованих висловів тощо; у неоплатоніків - інтерпретація творів стародавніх поетів, насамперед Гомера.
В епоху середньовіччя основним об'єктом тлумачення була Біблія. Виникає монопольна теологічна герменевтика. Один з найбільш відомих герменевтів - Тома Аквінський. Згодом особливо актуальною герменевтика стає у протестантських теологів у їхній полеміці з католицькими богословами, які вважали неможливим правдиве тлумачення Святого письма у відриві від церковних традицій. Зокрема, завдяки діяльності Лютера та інших лідерів Реформації виникає немонопольний варіант теологічної герменевтики.
В епоху Відродження дістає розвиток принципово інший варіант герменевтики. Гуманісти Відродження висунули завдання «історичного аналізу» самого феномена віри, а також мистецтва перекладу й аналізу пам'яток античної культури, включення їх до сучасної культури. Крім того, гуманісти шукали реально-історичний зміст у Біблії. Виникає світська філологічна герменевтика.
В епоху Нового часу триває процес перетворення герменевтики з монополії вузького кола богословів на проблему, яка хвилює все більшу кількість людей. Цей процес завершується на початку XIX ст., коли Фрідріх Шлейєрмахер створює власну філософську герменевтику.
Шлейєрмахер визнає наявність «спеціальних» герменевтик: теологічної, філологічної, юридичної та ін. Але при цьому зазначає, що названі герменевтики, визнаючи розуміння як таке, що не потребує роз'яснень, зосереджують увагу на ситуаціях нерозуміння. Залишається неясним, що таке розуміння. Тому потрібна «загальна» герменевтика, яка б виявила загальні принципи та закони розуміння. Шлейєрмахер будує свій варіант загальної герменевтики.
Необхідною умовою розуміння є подібність і відмінність автора тексту і читача. Якщо автор і читач абсолютно «рідні», то ніяка герменевтика не потрібна, якщо ж вони відмінні - вона неможлива. Для того щоб розуміння було можливим, необхідна певна міра «стороннього» і «рідного» між автором і читачем.
Середовищем розуміння є мова, мовне спілкування. Людина залежить від мови, з її допомогою вчиться говорити, мислити. Мова як загальне визначає людину як індивідуальне, але й мова залежить від людини, - людина її створює, модифікує і розвиває. Людина як індивідуальне визначає мову як загальне. Тому між людиною і мовою існує «напруга». Мова або твір виникають у результаті напруженої «боротьби» між спільністю мовних норм і творчою індивідуальністю автора.
Шлейєрмахер виділяє два методи розуміння: граматичний і психологічний. Граматичний розкриває розуміння, виходячи з «духу мови», він обумовлюється цим духом. Психологічний розкриває розуміння, виходячи з «душі», в цьому аспекті він - унікальний своєрідний спосіб мислення та чуття. Ці два методи нерозривно пов'язані. Крім того, розуміння -це мистецтво, в якому велика роль належить також інтерпретатору.
Мистецтво розуміння має складну структуру, в якій можна виділити два моменти: дивінаційний та порівняльний. Перший (суб'єктивний, інтуїтивний, позалогічний, безпосередній, спонтанний) виникає в результаті безпосереднього осягнення індивідуального шляхом «вживання» в іншого (тобто в автора твору). Другий (об'єктивний, історичний, пояснюючий) з'являється тоді, коли розуміння базується на фактах, історичних даних. Ці моменти також невіддільні один від одного. Розуміння -- це взаємодія «дивінації» (інтуїції) та «порівняння» (пояснення). Граматичний і психологічний методи, нерозривно пов'язані між собою, містять у собі і дивінаційний, і порівняльний моменти.
Розуміння можна вважати успішним тоді, коли позиції автора та читача «урівнюються». Читач і в знанні мови, і в знанні внутрішнього життя автора повинен зрівнятися з автором, тобто необхідною умовою розуміння є усунення історичної дистанції між автором і читачем, забуття читачем своєї власної особистості, своєї духовно-історичної ситуації.
Специфіка розуміння полягає і в тому, що можна не тільки так само добре розуміти твір, як автор, але й краще за нього, тобто інтерпретатор має перевагу перед автором. Краще розуміння можливе тому, що інтерпретатор вимушений реконструювати наміри автора, усвідомлювати багато того, що для самого автора залишалось неусвідомленим. Критикувати -- означає розуміти автора краще, ніж він сам себе зрозумів.
Проблему розуміння в XIX cm. розробляли також Шлегель, Новаліс, Шопенгауер, Ніцше. Як метод історичної інтерпретації герменевтику розробляв німецький історик культури та філософ В. Дільтей (1833-1911 pp.).
Виділивши науки про природу та науки про дух, він вважає, що науки про природу використовують методику пояснення (підведення окремих явищ під поняття). Науки про дух (а саме такою є філософія) не можуть задовольнятися поясненням, оскільки духовна цілісність -життя - повинна осягатися безпосередньо. Розуміння в цьому випадку виступає як безпосереднє проникнення в життя.
Розуміння власного духовного світу досягається у процесі самоспостереження; розуміння чужого світу -- шляхом вживання, співпереживання.
Дослідження Дільтея стимулювало герменевтичну проблематику. Зокрема, Е. Гуссерль вважається класиком не тільки феноменології, але й герменевтики. Розуміння у нього є з'ясування смислів, воно досягається в результаті аналізу феноменів.
У XX ст. велику увагу цій проблемі приділяв М. Гайдеггер. Він по-новому поставив проблему герменевтики. Вона для нього -- феноменологія людського буття. Герменевтика виявляє умови, завдяки яким людське буття може бути тим, чим воно є. Гайдеггер виділяє перебування і розуміння як «екзистенціали» людського буття. Значення першого полягає в тому, що буття визначається не мисленням, а фактом своєї присутності у світі. Людина спочатку є (перебуває), а потім мислить. Людина спочатку залучається до буття, і ця залученість і є її «перебування».
Виходячи з цього, розкривається зміст другого екзистенціалу. Залучена до буття людина виявляє себе у світі, в даному місці, в даний час. Людина виявляє, що вона є. Розуміння -- спосіб розкриття себе в бутті. Людина спочатку відкриває себе у світі через розуміння, завдяки чому стає такою, що розуміє. Реалізується розуміння через тлумачення та інтерпретацію. Витлумачуючи себе у світі певним чином, людина розуміє своє місце, сенс свого буття. Гайдеггер підкреслює, що людське буття з самого початку герменевтичне. Основне питання герменевтики полягає у з ясу ванні того, яким чином влаштоване те суттєве, буття якого - в розумінні.
Гайдеггер відстоює положення про те, що лише на основі розуміння (коли світ і людина невіддільні) формується свідомість, мислення (коли людина перетворюється на суб'єкт, а світ -- на об'єкт і вони розділяються). Спочатку - перебування і розуміння, а потім - мислення, свідомість, рефлексія.
12.2 Методи герменевтики пояснення та розуміння дійсності
Проблеми герменевтики продовжує розвивати учень Гайдеггера Ганс Георг Гадамер. Він розробляє філософську герменевтику -- філософію розуміння, в якій розуміння є засобом буття людини у світі. Обмеженість попередньої філософії полягала в її гносеологічній орієнтації, з'ясуванні умов можливостей пізнання. Справжня філософія повинна мати онтологічну орієнтацію, вона повинна починати дослідження зі з'ясування умов існування людини.
Існування людини нерозривно пов'язане з переживанням нею свого буття, яке виражається в наявності «досвіду світу». Гадамер вважає, що основні механізми формування «досвіду світу» закладено в мові. Тільки в мові відкривається істина буття. Мова - те середовище, де «Я» і «світ» виражаються в початковій взаємозалежності. Мова є те, що конструює світ людини, що визначає спосіб людського «буття-в-світі».
Висловити себе у мові означає одержати перше існування. «Буття людини є буття у мові» -такий висновок Гадамера.
Мова подає вихідні схеми людської діяльності ще до вираження світу в поняттях, забезпечує допонятійне та до-рефлексивне опанування світу.
Мова забезпечує попереднє розуміння, «передрозуміння», але реалізується в таких формах освоєння світу, як «передпогляд», « передсуджен-ня», «передзахоплення» та ін. Між цими формами ієрархії не існує.
Відкриваючи себе у світі, людина спочатку спирається на забобон. Він - головна форма дорефлексивного освоєння світу. Найважливіший вид забобону - авторитет (традиція). Гадамер вважає, що попередня філософія заперечувала забобон, стверджувала перемогу логоса над міфом. У цьому була її помилка, оскільки від забобону позбавитися просто неможливо, адже він має дві сторони: негативну та позитивну. Наприклад, що таке авторитет? З негативного боку - це підкорення іншому, відречення від свого розуму. З позитивного боку -- це усвідомлення того, що ця особистість перевершує нас розумом і гостротою суджень. Людина завжди правильно обирає собі авторитет, який лежить в основі традиції. Висновок Гадамера: людська діяльність, у тому числі й теоретико-пізнавальна, укорінюється в забобонах, без них вона неможлива.
Наступна фундаментальна особливість буття людини у світі - історичність. Неможливо стати на позицію позаісторичного суб'єкта, бо він завжди визначається місцем і часом, тобто тією ситуацією, в якій знаходиться.
Помилка європейської філософії полягає в тому, що вона показувала позицію позаісторичного суб'єкта, якого було «вирвано зі свого онтологічного дому», з реального процесу свого буття. А тепер необхідно «занурити» гносеологію в реальне людське буття, повернутись до онтологічного розуміння людини.
Завдяки цьому традиційні проблеми матимуть інший вигляд Наприклад, істина розумітиметься реальною, «історичною» людиною, і тепер вона становитиме не характеристику пізнання, а характеристику буття людини. І як «небайдужа людині», як укорінена в її забобонах вона є її правдою. Людина не може існувати без правди, і доки вона живе -- живе в правді. Найкращий засіб виявлення «істинного буття», тобто правди, -це мистецтво.
Таким чином, розуміння -- екзистенціал реальної людини, форма самовиявлення та самоусвідомлення індивіда. Розуміння укоренилось як у забобоні суб'єкта розуміння, так і в забобоні об'єкта розуміння. Забобон суб'єкта розуміння сприяє розумінню. По-перше, забобони інтерпретатора максимально загострюють текст і, по-друге, сприяють трансляції досвіду від покоління до покоління. Інтерпретація тексту -- це створення його змісту по-новому, і кожний акт інтерпретації -- це момент тексту, ланка здійснення традиції, яка транслюється в житті тексту.
Розуміння культурної традиції (тобто історії) становить діалог минулого та сучасного. Справа не у вивченні історії, а в її розумінні, тому слід усунути протилежність між самою історією (онтологією) та знанням історії (гносеологією).
Сучасне має свій горизонт, у т. ч. горизонт забобону, який визначає розуміння. Минуле також має свій горизонт. Для розуміння минулого необхідне зближення, «переплавка» горизонтів сучасного та минулого. Цією «переплавкою» і є перехід від гносеології до онтології, їх злиття. В результаті формується третій горизонт, загальний, який переважає і горизонт сучасного, і горизонт минулого. Здійснюється «сходження»: історик розуміє минуле краще, ніж розуміли самі автори історії, і навпаки, минуле допомагає історикові краще зрозуміти сучасне.
Насправді не існує ізольовано ні горизонт минулого, ні горизонт сучасного, а існує їх синтез, адже горизонт сучасного залучений у процес безперервного формування. І цей процес не відбувається без участі минулого, тому, вважає Гадамер, краще говорити не про два горизонти, а про один-єдиний, який відсуває свої межі все далі в глиб легенди.
Діалог минулого та сучасного здійснюється у питально-відповідній формі. Кожний текст є відповіддю на якесь запитання, адже без нього він не з'явився б. Оскільки текст відповідає на запитання, він має смисл і завжди є те, що відповідає на запитання. Кожний текст, відповідаючи на запитання, пропонує істинну відповідь. Істина «розчинена» в змісті тексту. Зрозуміти минуле означає «почути», що воно «бажає» сказати нам як істину. Зрозуміти минуле означає зрозуміти його правду.
Для ведення діалогу з минулим слід реконструювати запитання, відповіддю на яке є даний текст. Необхідно виявити того, кому цей текст відповідає на запитання. Потім задати це запитання собі як своє власне, сучасне. Сплав минулого і сучасного змінить смисл запитання. Зрозумівши запитання, як своє власне, слід задати його тексту, оскільки це вже інше запитання, текст і відповість по-іншому. Так здійснюється сходження до єдиного горизонту.
Таким чином, Гадамер, по-перше, перетворює герменевтику в онтологію розуміння; по-друге, обмежує принцип рефлексії принципом розуміння; по-третє, приймає як первинну онтологічну реальність людину як буття в мові.
Центральне поняття у герменевтиці французького філософа Поля Рікера - особистість, яка є місцем народження значень, що дають початок осмисленню культури. Саме особистість творить світ культури. Завдання філософії -- розробити метод аналізу людської суб'єктивності. Намагаючись об'єднати в герменевтиці онтологію і гносеологію, Рікер прагне розробити герменевтику як методологію розуміння. Завдання філософської герменевтики - критичний аналіз усіх можливих методів інтерпретації, окреслення сфери застосування різних методів інтерпретації та різних «герменевтичних систем».
Для виконання цього завдання Рікер пропонує метод аналізу людської суб'єктивності, називаючи його регресивно-прогресивним. Цей метод дає змогу зрозуміти явища людського буття у трьох часових вимірах: минулому, сучасному, майбутньому, адже сучасна людина пов'язана і з минулим, і з майбутнім. Завдання полягає в тому, щоб висвітити «археологію» людини, її укоріненість у минулому і зрозуміти «телеологію», мотиви і спрямування її руху в майбутнє. «Археологія» суб'єкта досліджується за допомогою регресивного методу, «телеологія» - за допомогою прогресивного. Через регресивний метод з'ясовується джерело сенсу людської діяльності, яке лежить «позаду» об'єкта, в минулому.
Особливу допомогу при вивченні «археології» може надати психоаналіз Фрейда, здатний розкрити крайні основи людської екзистенції. Як основа регресивного методу психоаналіз, вивчаючи «археологію» суб'єкта, з'ясовуючи крайні основи екзистенції, розуміє світ культури як форми сублімації та інверсії людського «Я».
Завдяки прогресивному методу встановлюється джерело сенсу людської діяльності, яке слід шукати попереду суб'єкта, в майбутньому. Людина діє цілеспрямовано, тому вона істота телеологічна. Завдання полягає в тому, щоб розкрити телеологію суб'єкта. У прогресивний метод входять феноменологія духу і феноменологія релігії. Через феноменологію духу розкривається телеологія людської суб'єктивності, а через феноменологію релігії - спрямованість людини до священного.
Онтологічна герменевтика Рікера, яка спирається на регресивно-прогресивний метод, пов'язуючи проблему мови з існуванням, дає можливість зрозуміти існування людини до виникнення мови і баяти в мові засіб, за допомогою якого людина створює «другий світ», що символічно виражає «світ перший». Крім того, Рікер вбачає завдання герменевтики в тому, щоб обґрунтувати роль людини як суб'єкта культурно-історичної творчості, в якій здійснюється зв'язок часів і яка базується на активній діяльності індивіда.
ВИСНОВКИ
Герменевтика виступає своєрідним способом філософствування - «від розуміючого буття». Проблеми, поставлені філософською герменевтикою, реальні, вони справді існують. Категорії, розроблені в герменевтиці, мають важливе теоретико-пізнавальне значення і «працюють» у таких науках і сферах діяльності, як історія та семіотика, логіка та гносеологія мови, філософія та літературна критика, перекладацька діяльність тощо. Герменевтика пропонує багато конкретних підходів до вирішення наукових проблем. Екзистенціальний план аналізу розуміння розглядає тлумачення як характеристику буття, без якого воно переходить на позиції недійсного буття. Таке розуміння виступає основою будь-якого подальшого тлумачення: і того, що є, і його можливостей. Буття саме себе розуміє через конкретних людей і події - таке буття є мова, традиція. Мета роботи герменевта -- найбільш повно виявити механізми формування свого досвіду (забобони), якими наділяє його традиція. Виявлення відбувається через практику роботи з текстами -- через співвіднесення їх змісту з досвідом сучасності. Це - діалог, завдяки якому народжується новий смисл -- етап життя традиції та самого тексту. Екзистенціальний план передбачає розпізнання за різними образами інтерпретації різних способів буття при проблематичності знаходження їх єдності. У наш час герменевтика стала більше ніж просто конкретною теорією чи наукою, - вона стала принципом філософського підходу до дійсності.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
* Дайте загальну характеристику герменевтики як способу філософствування.
* Які основні етапи історії формування герменевтики?
* У чому полягає сутність «спеціальних» герменевтик Ф. Шлейєрмахера?
* Розкрийте зміст тези М. Гайдеггера: людське буття з самого початку є герменевтичне.
* Чим пояснюється взаємозв'язок мови, буття та людського існування?
* За допомогою якої форми здійснюється діалог минулого і сучасного?
* У чому полягає сутність і роль «регресивно-прогресивного» методу аналізу людської суб'єктивності?
ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ
«Слово «гуманізм» має різні смисли. Під гуманізмом можна розуміти теорію, що розглядає людину як мету і найвищу цінність. Подібний гуманізм є у французького письменника Кокто, наприклад, в його оповіданні «За 80 годин навколо світу», де один з героїв, пролітаючи на аероплані над горами, вигукує: «Людина вражаюча!» Це означає, що особисто я, що не взяв участі у створенні літаків, можу скористатися результатами цих винаходів і що особисто я -- як людина -- можу нести відповідальність, зокрема за дії, виконані іншими людьми. Це означало б, що ми можемо оцінювати людину за найбільш видатними діями деяких людей. Такий гуманізм абсурдний, бо тільки пес чи кінь могли б дати загальну характеристику людині та заявити, що людина вражаюча, чого вони, до речі, зовсім не збираються робити, наскільки мені це відомо. Але не можна визнати, щоб про людину могла судити людина. Екзистенціалізм ніколи не розглядає людину як мету, оскільки людина завжди незавершена. І ми не повинні думати, що є якесь людство, перед яким можна схилятися на прикладі Огюста Конта. Культ людства приводить до замкнутого гуманізму Конта і - слід сказати - до расизму. Такий гуманізм нам не потрібен».
(Таранов П. С. Острая философия. - Симферополь, 1998. - С. 308).
Чи погоджуєтесь ви з таким тлумаченням гуманізму? Висловіть свої міркування щодо розуміння поняття «гуманізм».
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ
1. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну. - К., 2001.
2. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. - М., 1988.
3. Гірц К. Інтерпретація культур. - К., 2001.
4. Левінас Е. Між нами. Дослідження думки-про-іншого. - К., 1999.
5. Після філософії: кінець чи трансформація? - К., 2000.
6. Рікер П. Сам як інший. - К., 2000.
7. Рикер П. Время и рассказ. - Т. 1. - М., 1998.
8. Современная западная философия: Словарь. - М., 1991.
9. Гайдеггер М. Положение об основании. - СПб., 1999.
10. Хюбшер А. Мыслители нашего времени: Справочник по философии Запада XX века. - М., 1994.
XIII. ПРАГМАТИЗМ
Прагматизм як філософська течія вважається візитною карткою насамперед американської філософії. Живильним ґрунтом цього напрямку стало американське підприємництво. Прагматизм - своєрідна реакція на тривалий розвиток західної філософії, котра наприкінці XIX ст. в англосаксонському світі найбільш явно репрезентується неокантіанцями, неогегельянцями, неотомістами. Критично ставлячись як до скептицизму, так і до діалектики, основоположник прагматизму Ч. Пірс шукав його тверду опору в доцільній поведінці. Остаточною інстанцією пізнання визнаються вчинки людей, котрі здійснюються з певною метою. Пізнавальна якість досягається не за враженнями, не в думках і навіть не у практичних діях, а лише в тому, в чому ставлять певну мету. Потрібно прагнути досягнення мети і певним чином ставитися до цієї діяльності. З кінця XIX cm. ідеї прагматизму почав розробляти і популяризувати У. Джемс, і в цій новій формі вони постали в центрі уваги широкої філософської спільноти, викликавши масштабні дискусії. Створений прагматизмом Дж. Дьюї інструменталізм справив найсильніший вплив на духовне життя США, поширився на всі сфери життя, від освіти до мистецтва, від етики до суспільної науки.
Ключові слова
прагматизм, семіотика, знак, знакова система, радикальний емпіризм, інструменталізм, творчий випадок, «прагматична істина», операціоналізм, семіотична логіка
«Всі люди від природи прагнуть до знання. Вони почали філософствувати, втікаючи від незнання ».
Арістотель
13.1 Семіотичний прагматизм Ч. Пірса
Значний авторитет у західній філософії здобув прагматизм (від гр. pragma - діло, дія). Ця течія виникає наприкінці XIX ст. у США і найбільшого поширення досягає в середині XX ст. Основоположник прагматизму - американський філософ, логік і математик Чарлз Пірс (1839-1914 pp.). Його філософські погляди поєднують дві протилежні тенденції: позитивістську (емпіричну) та об'єктивістську. Заперечуючи вроджені ідеї та інтуїтивне пізнання, Пірс вважав, що поняття про об'єкт можна досягнути лише шляхом розгляду всіх практичних наслідків, які випливають із дій з цим об'єктом. Наше знання про об'єкт завжди залишається незавершеним, гіпотетичним. Навіть математичні та логічні судження можна заперечити контрприкладними. У розвитку пізнання сущого велика роль належить «творчому випадку».
Звинувативши всю попередню філософію у відірваності від життя, абстрактності й споглядальності, Пірс висунув програму «реконструкції у філософії»: вона повинна бути не роздумами про основи буття і пізнання, а загальним методом вирішення проблем, що постають перед людьми в різних життєвих («проблематичних») ситуаціях у процесі їхньої практичної діяльності, яка відбувається у світі, що постійно змінюється.
Прагнучи реалізувати програму прагматизму, Ч. Пірс розвивав учення про знаки - семіотику, котру вперше було піднято на висоту філософських узагальнень. Без уявлення про знаки, вважав Пірс, не можна зрозуміти жодну з наук. На місце діалектичної логіки Г. Гегеля Ч. Пірс ставить семіотичну логіку - логіку знаків або знакову логіку. Всі сучасні дослідники визнають знакову природу логіки.
Знак - це те, що собою щось заміщає. Він щось представляє, репрезентує. Цей знак утворює в голові тієї людини, якій він адресується, еквівалентний знак - інтерпретант. Почуття і думки виступають як породження одних знаків іншими. При характеристиці знаків потрібно розрізняти Первинність, Вторинність і Третинність. Первинність - це факт сам по собі, його присутність можлива в досвіді. Вторинність - дійсність факту, його включеність у відношення. Третинність - загальне правило, закон, якому відповідають і прогноз, і поведінка.
У рамках семіотики виділяється синтатика, семантика і прагматика. Специфіка прагматизму полягає в тому, що на перший план висувається прагматика. Вона вивчає відношення суб'єкта до знакової системи. Саме у прагматиці обов'язково ведеться мова про цілі і цінності.
Основну увагу Пірс звертає на проблему істини. Він визначає її як ясне, виразне, незаперечуване знання на даній стадії пізнання. Істинність - умова практичної придатності, результативності у практиці. Значення істини, Ті надійність визначаються корисністю. Практичний інтерес є причиною нашої зацікавленості в пошуках істини, тобто наші вольові прагнення попереджують дії розуму, одночасно стимулюючи його. Сама по собі істина може бути тільки відносною, оскільки практика вимагає її безперервного оновлення, перетворення.
13.2 Радикальний емпіризм У. Джемса
Ідеї Пірса розвиває американський філософ і психолог Уїльям Джемс (1842-1910 pp.). Його погляди є своєрідним поєднанням емпіризму з ідеалістичними і навіть містичними тенденціями. Джемс заперечував існування несвідомого. Відстоював ідею єдності душевного життя.
У теорії пізнання Джемс визнає виняткове значення досвіду. Він звертається до конкретного - до фактів, дійових актів, заперечуючи значення абстрактного, абсолютного начала, створюючи вчення радикального емпіризму. За Джемсом, істинність знання визначається тим, наскільки воно корисне для наших вчинків. Джемс абсолютує успіх, перетворюючи його не тільки на єдиний критерій істинності ідей, але й на самий зміст поняття істини: у нього істина відкриває смисл моральної добродіяльності, а не повноту інформації про об'єкт пізнання. Отже, американський мислитель висунув новий, «прагматичний» критерій істинності, згідно з яким істинне тільки те, що відповідає практичному успіху дії, тобто є «вигідним». Джемс вважає, що єдиною реальністю є безпосередній чуттєвий досвід індивіда. Початковий матеріал досвіду «нейтральний», але його елементи можуть виступати у процесі пізнання і як фізичне, і як психічне для практичної зручності.
Думки людини, за Джемсом, як і речі, складаються з відчуттів і вражень.
У психології Джемс висунув концепцію «потоку свідомості» - ланцюга цілісних та індивідуальних психічних станів, що безперервно змінюють один одного і відображають фізіологічні процеси в організмі. Свідомість -- це стан певної особи, тобто свідомість і самосвідомість завжди особиста. Постійна зміна свідомості є безперервною, і жоден з її станів не буває тотожним з будь-яким іншим. Джемс висуває на перший план принцип активності психічного життя і першість у ньому волі та інтересу. Психіка, вважає Джемс, має життєву, «функціональну» цінність і є знаряддям біологічного виживання індивіда.
Прагматизм, за У. Джемсом, звертається до конкретного, доступного, до фактів, діяльності, влади. Це означає щиру відмову від раціоналістичного методу і визнання панування методу емпіричного; протиставлення розмаїття живої природи догматизмові, штучності, претензіям на остаточну істину.
Джеймс, який не розумів логіки розуму, звертається до «логіки серця». Його багато критикували за суб'єктивізацію питання про істинність (2x2=4 істинне незалежно від того, чи вигідно це комусь). Але Джемс розмірковував досить послідовно, проте тільки як прагматик. Для прагматика істинне те, що приносить життєвий успіх. Щодо цього корисні і релігія, і будь-який інший містичний досвід. Світ цінностей не дано раз і назавжди, він мінливий, відносний і багатоманітний. Авторитаризм будь-якого роду не «проходить».
Філософія, вважає Джеме, повинна сприяти не осмисленню начал буття, а створенню загального методу вирішення життєвих проблем. Мета мислення полягає у виборі засобів, необхідних для досягнення успіхів, адже вісь світу, за словами Джемса, проходить через егоїстичні центри людини.
Філософія У. Джемса -- це філософія життя у прагматичному варіанті, їй властива значна доза психологічної фантазії, на шкоду науковій достовірності.
13.3 Інструменталізм Дж. Дьюї
З усіх представників прагматизму найсильніший вплив на духовне життя США здійснив Джон Дьюї (1859-1952 pp.). Він висуває свій варіант прагматизму, який називає «інструменталізмом». У центрі філософії Дьюї - людина з її практичними проблемами. В цьому, на його думку, полягає «коперниканська революція», яку здійснив у філософії прагматизм. Завдання прагматизму -- найкраще допомогти людині влаштуватися у світі. Дьюї вважає, що головна проблема сучасності - встановити правдиві відношення між досягненнями науки і людськими цінностями.
Виходячи з цього, Дьюї обґрунтовує сутність свого «інструментального методу». В сучасному світі, говорить він, постійно відбуваються зміни і виникає дещо непередбачене, поряд з елементами стабільності виникають труднощі та проблеми. Людина потрапляє в серію неочікуваних ситуацій, де наш світогляд обмежено рамками умов, які склалися в даний момент і вимагають прийняття швидкого рішення. В цих умовах звички вже не спрацьовують, і, щоб вийти з цього становища, ми повинні звернутися до більш ефективного інструмента регуляції нашої поведінки. Таким інструментом є інтелект. Його роль полягає в тому, щоб невизначену, проблематичну, сумнівну ситуацію перетворити на визначену, вирішену. При цьому ідеї, теорії покликані виступити в ролі життєво необхідних інтелектуальних інструментів.
...Подобные документы
Проблеми філософії, специфіка філософського знання. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія. Українська філософія XIX - початку XX століть. Філософське розуміння суспільства. Діалектика та її альтернативи. Проблема людини в філософії.
шпаргалка [179,5 K], добавлен 01.07.2009Поняття і загальна характеристика соціальної психології. Філософія психології як світогляд, пізнання. Що визначає характер суспільного устрою. Взаємозв’язок соціальної філософії та філософії психології. Основні проблеми становлення філософії як науки.
реферат [35,0 K], добавлен 26.04.2016Поняття філософії, її значення в системі вищої освіти. Поняття та типи світогляду. Історія філософії як наука та принципи її періодизації. Загальна характеристика філософії Середньовіччя, етапи її розвитку. Просвітництво та метафізичний матеріалізм.
методичка [188,1 K], добавлен 05.05.2011Співвідношення міфологічного і філософського способів мислення. Уявлення про філософські категорії, їх зв'язок з практикою. Філософія як основа світогляду. Співвідношення свідомості і буття, матеріального та ідеального. Питання філософії по І. Канту.
шпаргалка [113,1 K], добавлен 10.08.2011Особливості філософії серед різних форм культури. Співвідношення філософії та ідеології, науки, релігії, мистецтва. Ведична релігія і брахманізм. Створення вчення про перевтілення душ. Процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.
контрольная работа [91,7 K], добавлен 04.01.2014Предмет історії філософії. Історія філософії та філософія історії. Філософський процес. Методи історико-філософського аналізу. Аристотель. Концепція історії філософії, історичного коловороту. Герменевтика. Західна та східна моделі (парадигми) філософії.
реферат [24,1 K], добавлен 09.10.2008Філософія - теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Об'єкт і предмет філософії, її головні питання й функції. Загальна характеристика теорії проблем. Роль філософії в житті суспільства і особистості.
контрольная работа [36,2 K], добавлен 10.12.2010Субстанціальний і реляційний підходи до розуміння буття. Трактування категорій простору та часу у в античній філософії та філософії середньовічної Європи. Категорії простору та часу в інтерпретації німецької філософії та сучасної буржуазної філософії.
реферат [31,7 K], добавлен 05.12.2010Виникнення філософського мислення на початку VI ст. до н.е. Представники класичного періоду філософії. Особливості філософії еллінно-римської епохи. Вчення софістів, характер діяльності. Суть тверджень Сократа. Погляди Демокріта, його теорія пізнання.
презентация [133,1 K], добавлен 29.09.2014Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання, основні етапи її зародження та розвитку, місце та значення в сучасному суспільстві. Характеристика та специфічні риси античної філософії, її найвидатніші представники, її вклад в розвиток науки.
контрольная работа [10,6 K], добавлен 23.11.2010Проблеми середньовічної філософії, її зв'язок з теологією та основні принципи релігійно-філософського мислення. Суперечка про універсалії: реалізм і номіналізм, взаємини розуму та віри. Вчення Хоми Аквінського та його роль в середньовічній філософії.
реферат [34,0 K], добавлен 07.10.2010Виникнення, предмет філософії та його еволюція. Соціальні умови формування та духовні джерела філософії. Філософські проблеми і дисципліни. Перехід від міфологічного мислення до філософського. Специфіка філософського знання. Філософська антропологія.
реферат [27,4 K], добавлен 09.10.2008Життя як первинна реальність, органічний процес, що передує поділу матерії і свідомості, у "філософії життя". Місце "філософії життя" в західноєвропейській філософії ХХ ст. Вчення німецького філософа Артура Шопенгауера як ідейне джерело цього напрямку.
контрольная работа [20,6 K], добавлен 20.09.2010Некласична філософія кінця XIX-початку XX ст. Психоаналіз і неофрейдизм як одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. Екзистенціальна філософія та її різновиди. Еволюція релігійної філософії XX ст. Проблема знання, мови і розуміння у філософії XX ст.
реферат [85,4 K], добавлен 25.02.2015Загальні особливості духовних процесів у ХХ ст. Сцієнтистські, антропологічні, культурологічні та історіософські напрями у філософії. Концепції неотомізму, протестантській теології, теософії. Тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.
реферат [59,4 K], добавлен 19.03.2015Предмет філософії. Функції філософії. Широкі світоглядні проблеми і водночас проблеми практичних дій, життя людини у світі завжди складали зміст головних філософських пошуків. Філософія - форма суспільної свідомості.
реферат [18,9 K], добавлен 28.02.2007Риси барокової філософії, яка сформувалася в Україні XVII-XVIII ст. і поєднала в собі елементи спіритуалістично-містичної філософії і ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї. Ретроспективність і традиціоналізм філософії Києво-Могилянської академії.
контрольная работа [29,5 K], добавлен 29.09.2010Зародки філософського мислення в Індії. Ведична література. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя. Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї. Філософія стародавніх греків і римлян. Мілетська та Піфагорійська школи.
реферат [28,8 K], добавлен 28.02.2009Філософія Нового часу. Початок формування філософського мислення Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт). Раціоналізм європейської філософії XVII ст. (Б. Спіноза, Г. Лейбніц, Х. Вольф). Сенсуалізм в буржуазній філософії (Дж. Локк, Д. Юм, Дж. Берклі).
контрольная работа [40,8 K], добавлен 14.03.2008Загальна характеристика філософія періоду Середньовіччя: історичні умови її формування, проблеми, найбільш відомі представники та їх погляди. Протистояння головних течій. Особливості філософії Відродження, її джерела та поява нових напрямів науки.
реферат [19,7 K], добавлен 18.05.2011
