4. Нічик В. М. Петро Могила в духовній історії України. - К, 1997.

5. Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. - К, 1997.

6. Сковорода Г. С. Повне зібрання творів: У 2 т. - К, 1994.

7. Україна: філософський спадок століть: У 2 т. - К., 2000.

8. Філософія Відродження на Україні. - К., 1990.

9. Чижевський А. Нарис історії філософії на Україні. - К, 1992.

10. Юркевич П. Д. Философские произведения. - М., 1990.

СЕНС ЖИТТЯ І ДОЛЯ ЛЮДИНИ

ФІЛОСОФІЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

ТЕМИ ДЛЯ АВТОРСЬКОЮ КУРСУ

СЛОВНИК ПЕРСОНАЛІЙ

СЛОВНИК ФІЛОСОФСЬКИХ ТЕРМІНІВ

СЕНС ЖИТТЯ І ДОЛЯ ЛЮДИНИ

Замість післямови

«Прагни завжди перемагати скоріше самого себе, ніж долю, і змінювати скоріше свої бажання, ніж порядок у світі».

Р. Декарт

Життя людини як явище космічного, вселенського масштабу унікальне за своїм змістом, наповнене різними щодо сили і полярності подіями і почуттями. В ньому поряд з драматичними присутні яскраві позитивні моменти, які вміщують у собі могутні стимули для творчої діяльності, саморозвитку, зміцнення і розширення самосвідомості особистості. Унікальність людського існування полягає в тому, що людина не просто живе, а здатна зайняти оцінювальну позицію стосовно життя взагалі і свого зокрема, спроможна розпоряджатися ним і навіть зі своєї волі піти з життя. Однак саме складні життєві ситуації, події, випробування ставлять людину перед проблемою вибору: боротися, протистояти цим обставинам або знайти шляхи, щоб, поступившись своїми моральними принципами і цінностями, позбутися душевних переживань і відмежуватися від небажаних подій, які насуваються або вже відбулися. Людина на певному етапі своєї індивідуальної життєвої історії повинна зробити конкретний вибір на користь тієї чи іншої системи свого існування і життєдіяльності. З цих позицій розгорнута в просторі і часі система вибору постає як проблема сенсу життя і долі людини.

Короткий огляд історії філософських вчень ставить перед нами питання: що дає людині вивчення філософії? Крім формування певної світоглядної позиції, філософія відкриває можливості для відповіді на запитання про те, в чому полягає сенс життя людини. Адже сьогодні, коли інтенсивно використовується атомна енергія, освоюється космос, все більше і більше входять в життя і побут досягнення комп'ютерної техніки, таємниці власного буття людини і далі залишаються загадковими і викликають загальний інтерес, хоча характер і спрямованість цього інтересу у різних людей неоднакові.

Питання про сенс життя і долю людини має тривалу світоглядну традицію і становить докорінні проблеми філософії та культури. Сенс життя пов'язується з об'єктивно важливими цінностями, які виступають як найвища мета людської діяльності та прагнень. У ціннісній основі сенсу життя міститься не «голий» теоретичний феномен, а життєво важлива, емоційно допустима мета; вона є не лише об'єктивно доцільною, але й суб'єктивно затвердженою, тобто сприйнятою і визнаною особистістю. Сенс життя є суттєвим, фундаментальним атрибутом суб'єкта життя, незалежно від того, чи йде мова про конкретну особистість, чи про релігійно-ідеалістичну персоніфікацію світу та його явищ (Бог, Абсолютна Ідея, світовий Дух).

Усвідомлення сенсу життя передбачає вільний вибір індивіда. Необхідною його умовою є свобода як людська форма самодетермінації (самообумовленості) буття. Доцільність сенсу життя виявляється в його генеральному особистісному функціонуванні, яке ґрунтується на всезагальному суспільному визнанні, всезагальній об'єктивній істинності та соціальній значущості.

Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, індивідуалізмом, з відстороненням від себе обов'язків стосовно світу, інших людей. Якщо людина виявилася потрібною тільки самій собі і весь її інтерес зводиться до власної персони, вона втрачає сенс життя, перед нею відкривається прірва, її охоплює безнадійний песимізм. Широта зв'язків людини із зовнішнім світом, з іншими людьми збільшує повноту її буття.

Справді, сенс людського життя передбачає зв'язок індивідуального сенсу з універсальним, але такий зв'язок, який відрізняється від абсолютного поглинання індивіда загальним, де вже губиться будь-яка індивідуальність і де індивід виявляється лише засобом реалізації законів універсуму. Позитивне значення цього зв'язку можливе лише там, де не тільки є призначення, хоч і високе, але і його вільне визнання людиною, де зберігається самоцінність особистості, однак її роль не зводиться до використання лише як засобу.

Життя не може бути ні великим «НІЩО», ні нудним, одноманітним повторенням одного і того самого. І те й інше означає заперечення життя, нісенітницю. Сенс життя -- в забезпеченні прогресу як об'єктивного світу, так і особистості, який втілюється у формі та визначається змістом ідеалу. Ідеал повинен справді вести вперед і разом з тим бути досяжним, і тільки в цьому випадку він викликає підйом життя індивіда і, таким чином, збагачує життя.

Проблема сенсу життя пов'язується з проблемою особистості. Наприклад, І. Кант вбачав головним завданням своєї філософії формування людини, оскільки для себе вона є кінцевою й остаточною метою, і вважав, що істотна відмінність людини полягає у всьому тому, що утворює особистість. «Та обставина, що людина може мати уявлення про своє «Я», безмежно звеличує її над усіма іншими істотами, які живуть на Землі. Завдяки цьому вона є особистістю, і завдяки єдності свідомості при всіх змінах, які вона може пережити, вона є однією і тією ж особистістю». За Кантом, сенс життя знаходиться не ззовні, а всередині людини і є іманентним особистості. Фактором, що утворює сенс життя, є ідея, яка набуває вигляду морального закону, обов'язку, доведення до повноти поняття вищого добра, яке людина переживає як величне. Кант вважає, що сенс життя не існує сам по собі як певний атрибут реальності взагалі, він полягає в усвідомленні індивідом свого буття як саме людського, що і є виявленням особистості людини. Людський сенс поведінки індивіда в життєвих ситуаціях забезпечує добровільне самопідпорядкування моральному закону, який піднімає людину над її власною природою. Умовою та духовною формою такого піднесення людини над самою собою служить усвідомлення власного місця в світі. Отже, формою вираження сенсу життя є той чи інший світогляд.

И. Фіхте чітко та категорично вказує на проблему сенсу життя як на основу для філософських роздумів і відкидає роль філософа -- вчителя життя. Людський сенс життя він вбачає в досягненні індивідом повної злагоди з самим собою в розумі, свободі, діяльності, тобто у тому, що виділяє людину як вільну розумну істоту з простого продукта природи. Отже, сенс життя полягає у формуванні особистості шляхом постійного розвитку людини, і цей процес, який передбачає діяльність, не замикається на індивіді; удосконалюючись, особистість удосконалює світ.

* Цю проблему ставить Г. Гегель, філософія якого поєднується з безмежним оптимізмом. Підставою для її вирішення стає діалектична єдність у його філософській системі трьох ліній розвитку - логіки людського пізнання, форм буття світу та ряду нескінченних цінностей, які здатні самозбагачуватися. Кожне окреме буття розумілось як ланка в розвитку триєдиного світового процесу, і це давало підстави для визначення його сенсу. Гегель хотів сказати, що сенс життя є дещо надіндивідуальне, пов'язане з діалектикою світового процесу.

Говорити про сенс життя безвідносно до особистості безглуздо, оскільки завжди існує чийсь і кимось усвідомлений сенс життя. Але як особистісний феномен сенс життя за своїм змістом є дещо надіндивідуальне, надособистісне, що пов'язує і підпорядковує життя індивіда надособистісній системі, але таким чином, що це підпорядкування є власним атрибутом особистості та виявленням її свободи.

Сенс життя усвідомлюється і формується на певній світоглядній (філософській або релігійній) основі. Звідси нерозривний зв'язок його з філософією та релігією. Таємниця цього зв'язку полягає в тому, що сам сенс життя є особистісною інтеграцією систем цінностей, які функціонують у суспільстві. Філософія, як і релігія, вміщуючи у собі певні цінності, разом з тим є основою інтеграції цінностей взагалі.

У проблемі сенсу життя питання про цінності посідає центральне місце, тому що життя - це єдина умова та критерій для цінностей. Інший його бік - ставлення до людини, оскільки залежно від розуміння цінності життя формуються як відносини між людьми, так і ставлення суспільства до людини. Людина і людство, а отже, і їх життя є найвищими цінностями, бо вони - вершина космічної еволюції. Через смерть розкривається значення існування в його справжній цінності.

Уявлення про цінності життя має конкретно-історичний характер, воно може розумітись як певний культурно-історичний феномен. Несвідоме, інтуїтивне уявлення про цінності життя в рефлексії людини визначається тільки в тих понятійних формах, в яких мислить і усвідомлює себе певна епоха. Отже, уявлення індивіда про цінності життя будуть відображенням уявлень його епохи про даний феномен. У різних культурах життєві цінності різні, але в рамках однієї культури залежно від різних обставин, і насамперед соціально-економічних, вони змінюються.

Людина завжди є членом конкретного суспільства, яке ставить перед її життєдіяльністю певні вимоги, що, безумовно, знаходить відображення і в уявленнях про цінності життя. Наприклад, схожі між собою критерії цінностей життя, які утвердилися в Афінах і Римі, разом з тим мали суттєві відмінності. Спільним було те, що найбільш ціннісним вважалося життя, яке сприяло зміцненню державного цілого, зростанню його могутності й слави. Але якщо в Афінах більше уваги приділялося розвитку індивідуальності, то в Стародавньому Римі оцінка давалася з точки зору життя державного організму. Такий критерій позбавляв життя індивіда самостійної цінності, воно ставало лише засобом у намаганні заслужити нагороду за доброчинність. Але, як говорив Б. Спіноза, щастя не в нагороді за доблесть, а в самій доблесті. Римська соціальність існувала безособистісно, формалізовано; Рим не знав повної та цілісної особистості, він холодний і розсудливий. Живі людські відносини перетворювались на об'єкт соціальної інженерії (так було і в наші дні у фашистській Німеччині та у сталінсько-брежнєвській державі). Тому не випадково внесок Риму в світову культуру значно менший, ніж внесок Афін. Римляни, відзначав Б. Рассел, не винайшли ніякої форми в мистецтві, не побудували жодної оригінальної філософської системи, не зробили ніяких наукових відкриттів. По все це вони змушені були звертатися до Греції. Але саме факт безособистісної соціальності дозволив Риму створити суспільне об'єднання, яке дало йому можливість очолити величезну імперію. Пригнічення індивідуальності веде до зниження (якщо не до повної втрати) творчої активності особистості. Людина позбувається почуття власної гідності, віри в себе, духовно-моральних основ. Суспільство, яке пригнічує індивідуальність, руйнує себе зсередини, втрачає свою стабільність. Таке суспільство стає легким здобутком для всіляких авантюристів. Абсолютизація індивідуальності за рахунок соціальності веде до аналогічних наслідків.

Цілісність людини та її життя можна розглядати як індивідуальний синтез решти цінностей, які функціонують у цьому суспільстві і тому є сукупністю елементів особистісної системи ціннісних орієнтацій. Історично уявлення про цінність життя знаходило вираз насамперед у тих чи інших релігійних, а пізніше і в філософських концепціях життя, в яких відображались (інколи спотворено) окремі етапи історичного розвитку людини та її уявлень про саму себе. Вони обумовлювались об'єктивними законами соціально-економічного розвитку культури кожного конкретного суспільства (народу, нації). Для будь-якого індивіда сенс іншої людини та її власного життя - взаємозалежні феномени, тісно пов'язані між собою.

Ціннісне значення людини полягає в тому, що їй належить особливе місце у світі. Це підкреслював у свій час Протагор своїм афоризмом «Людина -- міра всіх речей». Без прямого посилання на давньогрецького мудреця В. І. Вернадский стверджував: «Мисляча людина є міра всьому».

Людина -- це особлива, абсолютна цінність. З її інтересами як родової та соціальної істоти співвідносяться решта цінностей - матеріальні та духовні. Всі вони так чи інакше пов'язуються з цінністю людини, виявляючи різні відношення до неї або, як говорив Кант, до людства в собі та в іншій людині. Абсолютною цінністю людина є з самого початку, але лише в потенції. Історичний прогрес у цьому відношенні стверджує її абсолютною цінністю, але вже реально.

Питання про сенс життя слід ставити в контексті конкретного сенсу життя даної особистості в даний момент. У протилежному разі воно звучатиме аналогічно питанню, заданому чемпіонові світу з шахів: «Скажіть, гросмейстере, який хід найкращий?» Кожна ситуація несе в собі свій сенс, різний для різних людей, але для кожної людини він є єдиним і єдино істинним. Не тільки від особистості до особистості, але й від ситуації до ситуації сенс життя змінюється. Сенс є для кожного індивіда, і для кожного існує свій сенс. Кожна людська особистість - унікальність, кожна життєва ситуація виникає лише раз.

Але немає такої ситуації, в якій життю не надається можливість знайти сенс, і немає такої людини, для якої не знаходилося б у кожну мить якої-небудь справи. Як відзначав А. Ейнштейн, той, хто відчуває своє життя позбавленим сенсу, не тільки нещасливий, але й навряд чи життєздатний.

Знаходження сенсу -- це покликання. Не людина ставить питання про сенс свого життя, а життя ставить це питання перед нею, і людина повинна щодня і щогодини відповідати на нього не словами, а діями. Сенс не є суб'єктивним, людина не винаходить його, а знаходить у світі, в об'єктивній дійсності, і саме тому він виступає для даного індивіда як імператив, який вимагає своєї реалізації. Сенс неможливо дати, його слід знайти самому.

Що робить життя людини осмисленим? Можна виділити найбільш загальні напрями людської діяльності. По-перше, це те, що ми привносимо в життя (стосовно нашої творчої діяльності); по-друге, це те, що ми беремо від світу (щодо переживання цінностей); по-третє, це позиція, яку ми займаємо по відношенню до долі, яку неспроможні змінити. Відповідно виділяються три групи цінностей: цінності творчості, цінності переживання та цінності відношення. Пріоритет належить цінностям творчості.

Щоразу життя надає можливість реалізувати цінності тієї чи іншої групи. В окремі моменти життя закликає нас збагатити власними діями цей світ, в інший час ми збагачуємо переживаннями самих себе. У своїй основі людське існування завжди має сенс до кінця, до останньої хвилини. Але знайти сенс - це ще половина справи; необхідно його реалізувати. Реалізація сенсу є для людини імперативною необхідністю у зв'язку з обмеженістю, скінченністю, незворотністю буття у світі, неможливістю відкласти що-небудь на потім, неповторністю можливостей у кожній конкретній ситуації. Неминучість смерті не позбавляє життя сенсу. Навпаки! Перед лицем абсолютного та неминучого кінця як межі наших можливостей ми зобов'язані максимально використати відведений нам час життя. Ми повинні не пропускати жодної з можливостей, сума яких у результаті робить наше життя справді наповненим сенсом

На питання, як людині зрозуміти, якою саме вона повинна бути, И. В. Гете відповів: «Як нам пізнати себе? Роздумуючи -- ні, ніколи, тільки діючи. Намагайтеся виконувати свій обов'язок, і незабаром ви дізнаєтесь, ким ви є. А що ж тоді є вашим обов'язком? Вимоги кожного дня». Отже, кожна людина повинна мати свою мету в житті, якої вона спроможна досягти. «Якщо в людині є основа для життя, вона витримає майже всі його умови», - говорив Ф. Ніцше. Чим більше людина бачить життя як виконання поставлених перед нею завдань, тим більш наповненим сенсом воно є для неї.

Бути людиною означає бути свідомим і відповідальним. Відчуття відповідальності за здійснення унікального сенсу життя забезпечується совістю. Те, що вона підказує, щоразу стає відповіддю. Людина повинна бажати кращого, добра, інакше всі її зусилля буде зведено до нуля. Але ніколи, до останньої миті вона так і не знає, чи вдалося здійснити сенс життя. Тому слід задовольнятися поступовим процесом наближення до мети, який ніколи не передбачає її повного досягнення.

Життя має сенс, якщо є прагненням до найвищого та абсолютного добра і водночас ствердженням і збагаченням самої людини, і в той же час те абсолютне добро є добром і для всіх. М. Монтень писав: «Життя саме по собі ні добро, ні зло, воно містить і добро і зло, з огляду на те, у що ми самі перетворюємо його». Відповісти на складне питання про сенс життя найбільшою мірою допоможе філософія. Ознайомлення з її духовним змістом спрямує пошук у потрібному напрямку, сформує на основі одержаного інтелектуального багатства позицію, завдяки якій людина стає ОСОБИСТІСТЮ.

ФІЛОСОФІЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

Світ, який ми переживаємо, наповнений, як ніколи, розмаїттям знань, гуманістичних цінностей, життєвих орієнтирів, ускладненим буттям самої людини, яка, всупереч сподіванням, опинилася перед низкою неочікуваних проблем. У цих умовах створити цілісний образ світу є заздалегідь непідвладним завданням для окремої особистості. Але вирішувати це завдання потрібно і необхідно, оскільки в протилежному разі людство змушене буде потонути в технократизмі, сцієнтизмі, моральній неповноцінності, зрештою, духовній неспроможності. Найбільш продуктивно це завдання може виконати філософія, яка завжди була надійним другом і порадником у вирішенні суперечностей між людиною і світом.

Філософія є активізацією творчих можливостей людини в її прагненні зрозуміти життя, вона завжди спрямовувалася проти краху, кризи, занепаду цивілізації, культури і духовності людини. Філософська рефлексія найбільшою мірою сприяла здобуттю людиною свободи. Людство, котре давно вже усвідомило роль і значення філософії, завжди звертатиметься до багатства її ідей. Завдяки їм тільки й можна виявити, осягнути і розвинути глибинні смисли свого власного буття, які виступають у різних символічних формах - мовних, культурних, технічних, інформаційних тощо.

Ставлення до філософії сьогодні далеко не однозначне. Наївні і культурно недостатньо освічені люди, особливо з числа орієнтованих на позитивістський світогляд, навіть вважають, що філософія своє віджила, що її неначебто слід замінити новим позитивним знанням. Такого роду сентенції можуть мати місце стосовно традиційно умоглядних форм філософії, які не завжди встигають за стрімким поступом сучасних наукових і технологічних новацій, її прогнози, як правило, запізнюються, а їх практичне значення залишає бажати кращого.

Теза про «віджилість» філософії далеко не нова, її вже давно заперечив хід історичного прогресу, проблемні аспекти і біди якого самою своєю наявністю вказують на необхідність розвитку філософії.

Кризові явища відбуваються у всіх науках і всіх сферах духовної культури. І філософія в цьому відношенні не може бути винятком.

Однак криза у філософії - це не тільки результат творчої неспроможності професійних філософів, але й прямий прояв філософського (інтелектуального) рівня певного суспільства. Кожне суспільство має таку філософію, якої воно гідне.

Потреба в новій духовній парадигмі, в її подальшому прогресі величезна. Не випадково в сучасній філософії спостерігається зрушення в бік духовної проблематики, з'являється багато робіт етичного, культурного, естетичного змісту. Ще одна тенденція сучасної філософії полягає в конкретизації філософського знання з ретельним використанням апарату науки. Неухильно зростає значущість аналітичних, раціоналістичних тенденцій у філософії. Подальший розвиток дістають некласичні тенденції (при збереженні спадкоємності з класичною філософією). Все більш продуктивним стає діалог різних філософських напрямів і шкіл.

Включення в курс філософії її історії має неабияке значення. Невиправдане звуження філософського дискурсу неминуче супроводжується переходом на позиції філософського універсалізму. Представники універсалізму від філософії вважають, що вони неначебто здійснили грандіозний синтез і подали все розмаїття філософських досягнень в одній концепції. Але справжня філософія не однорідна, а плюралістична. Через це в навчальному курсі філософії неприпустимо ігнорувати його історико-проблемну частину, котра і є плюралістичною. Плюралізм -- найважливіший принцип методики викладання філософії.

Проведення плюралізму в процес викладання наштовхується на перепони, виставлені універсалізмом. Перша - це прихована відданість значної частини викладачів схематиці діалектичного матеріалізму та історичного матеріалізму, яка веде свій родовід з німецької класичної філософії. Щире бажання вийти за горизонти просвітницької (марксистської) схеми обмежувалося її «косметичним» ремонтом.

Друга основа стійкості й витривалості філософського універсалізму полягає в штучному проведенні у філософії національних кордонів. Культивування одного типу філософії означає, що на догоду хибним національним амбіціям ігнорується розмаїття світової філософії. Таке ігнорування є неприпустимим незалежно від того, чи ведеться воно від імені кантіанського трансценденталізму в Німеччині, аполітичної філософії в Англії і США або православної релігійної філософії в Росії чи Україні.

Третя основа філософського універсалізму - слабка орієнтація у філософії XX ст. і філософських дискурсах, які з'являються нині. Саме в них остаточно утвердився філософський плюралізм, який своєю яскравістю перевершив сіру похмурість універсалізму.

Вивчення філософії неможливе без включення в неї історії філософських ідей, яке дає можливість сходження на концептуальні вершини творчого бачення сутності речей. Філософське мислення як здобуток концептуальної прозорості не можна одержати інакше, як пройшовши складними шляхами історії філософії. В ній виявляються і показують себе всі основні проблеми, які завжди хвилювали і надалі хвилюватимуть людство. Філософські ідеї в історії пройшли перевірку часом, і без їх осягнення неможливо поглиблено розуміти сучасність. Тому справжня філософія, без якої неможливо вважати себе європейською людиною, - це історія філософських ідей.

Автори чудово розуміють, що кожна епоха додає до традиційної проблематики все нові й нові запити. Давати на них відповідь за шаблоном - це не філософська справа або не та діяльність, якою повинен займатися професійний викладач філософії. Історія філософських ідей не повинна мати «антикварного» характеру. Досягнення концептуальних висот можливе тоді, коли історико-філософські ідеї доведено до запитів сьогодення. Мова йде про найбільш значуще в історії, а воно завжди є актуальним, сучасним.

Філософія має теоретичний характер, котрий обумовив велику кількість концепцій, напрямів, ідей. Проте множинність філософських теорій не означає їх рівнозначності. З огляду на це потрібно ранжувати філософські концепції і теорії і надавати їм різної дидактичної ваги. Щоб не відстати від поступу сучасної філософської думки, необхідно культивувати і розробляти кращі, найбільш популярні і змістовні теорії, котрі поставляє історія філософія.

Філософія - це насамперед проблематизація актуальних питань, вирішення яких вимагає інтелектуальної сміливості і вишуканості. Автори вважають, що кожний курс філософії, як правило, має індивідуальний характер. Тому підручники, які пишуться відповідно до запропонованої програми, не завжди відповідають розумінню проблем тим чи іншим викладачем філософії. Тим більше, коли мова йде про такі широкі теми, як «глобалізація», «цивілізація», «інформаційне суспільство», «наука», «пізнання», «паранаука» тощо. Викладач немовби опиняється в межах певної тематики. Це зручно для розуму догматичного, а не пошукового. Поряд з множинністю величних філософських ідей, сповнених пафосу гуманізму і віри в безсмертя людського духу, немає потреби обмежуватися деякими програмними темами, з яких дано певне пояснення. Пошуковий, творчий дух філософського мислення краще виявить себе тоді, коли на ґрунті філософських ідей минулого він може надати вирішення будь-якому актуальному питанню сьогодення. Щоб сміливо і чітко дати відповіді на питання, поставлені часом, потрібно їх проблематизувати. Для цього необхідно мати вибір тем, які можуть стати складовими будь-якого індивідуального або авторського курсу.

Демократизація процесу викладання філософії, виявлення її креативних можливостей, інтелектуальних потенцій для духовного самовдосконалення особистості вимагає не раз і назавжди встановленої програми, а курсу авторської філософії. Для подальшого розвитку філософії та існування її як навчальної дисципліни доцільно буде запропонувати перелік тем, які можна використати для створення індивідуального курсу. Основа - історико-філософське знання, воно виступає в ролі методологічного підґрунтя, завдяки якому можна вибрати найбільш актуальні, проблемні теми. Чим більше у викладанні новацій, творчості, тим більше філософія є необхідною для людини. Особливо сьогодні, коли людське життя в цілому стає в екзистенційному відношенні все більш насиченим.

ТЕМИ ДЛЯ АВТОРСЬКОГО КУРСУ

ТЕМА 1. ФІЛОСОФСЬКИЙ СМИСЛ ПРОБЛЕМИ БУТТЯ

Онтологія, її основні проблеми та категоріальні визначення. Типи онтологій.

Виникнення і філософський смисл проблеми буття, її історичне усвідомлення.

Співвідношення категорій: буття, суще, реальність, дійсність. Основні форми буття. Діалектика буття. Буття процесів, речей і станів природи. Вчення про субстанцію як визначення онтологічних основ і способу буття світу. Матеріалістичний та ідеалістичний монізм.

Формування науково-філософського поняття матерії. Сучасна наука про складність організації матерії та її властивості. Поняття «світ» і «картина світу». Буденна та наукова картина світу, їх відмінність та історично мінливий характер. Сучасні наукові моделі світу.

Рух, простір і час як форми існування матерії. Критерії субординації форм розвитку матерії.

Специфіка і різноманітність вимірів людського буття. Дві концепції буття людини у світі: субстанціалістська та екзистенціальна. Проблема смислу людського буття. Буття як свобода. Головні аспекти самореалізації людини: смертність та вічність.

ТЕМА 2. ДУХОВНІ ВИМІРИ БУТТЯ І ПРОБЛЕМА СВІДОМОСТІ У ФІЛОСОФІЇ

Поняття: дух, духовність, душа, менталітет. Духовна діяльність та її особливості. Проблема ідеального. Духовно-практичне перетворення дійсності.

Походження та сутність свідомості як філософська проблема. Античне, європейське і модерне розуміння свідомості. Генезис свідомості. Свідомість як субстанція, свідомість як відображення дійсності. Свідомість та самосвідомість. Філософська рефлексія. Інтуїція. Свідомість і мова. Свідоме і несвідоме. З. Фрейд про несвідоме.

Свідомість індивідуальна і суспільна. Свідоме і несвідоме в індивідуальній та суспільній свідомості. Архетипи колективного несвідомого. Форми суспільної свідомості: політична, правова, моральна, естетична. Феномен революційної свідомості. Свідомість і міф. Сучасні українські міфи суспільної свідомості.

ТЕМА 3. ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК

Загальні ознаки і людський критерій розвитку. Діалектика як вчення про розвиток. Принципи діалектики: загального зв'язку, розвитку, детермінізму, історизму, системності, цілісності. Категорії діалектики: причина і наслідок, одиничне і загальне, необхідність і випадковість, сутність і явище, форма і зміст, можливість і дійсність, частина і ціле, елемент і система.

Основні закони діалектики: взаємного проникнення протилежностей, взаємного переходу кількісних і якісних змін, заперечення заперечення. Різноманітність історичних форм діалектики та її філософських антиподів - софістики, еклектики, метафізики.

Розвиток у природі і розвиток у суспільстві. Поступальний характер розвитку, його спрямованість. Прогрес і регрес.

Розвиток і самоорганізація. Синергетика як теорія самоорганізації і напрям загальнонаукових програм дослідження складних систем з проблематизацією упорядкування структурних елементів у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, екологічних та ін. системах.

ТЕМА 4. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Пізнання в контексті людського існування. Проблема визначення меж людського пізнання і самопізнання. Зростання і поглиблення знань як результат пізнавальної діяльності. Перехід від незнання до знання і від нього - до практики як основний зміст пізнавальної діяльності людини.

Суб'єкт і об'єкт пізнання, їх неподільність. Види пізнавальної діяльності: чуттєве і раціональне, емпіричне і теоретичне.

Значення практики для пізнання. Творчість як конструктивний принцип пізнання. Сенсуалізм, раціоналізм і прагматизм як альтернативи науково-філософському розумінню сутності пізнавального процесу.

Проблема істини у філософії і науці. Характеристики істини. Істина як процес, результат та передумова перманентного розвитку пізнавального процесу. Аналіз постмодерного заперечення істини. Догматизм і релятивізм як неадекватне пізнання. Проблема помилковості у пізнанні. Принципи перевірки знання: верифікація, фальсифікація, фалібілізм, критичний раціоналізм.

Логіка, методологія і методи наукового пізнання. Емпіричне, теоретичне, експериментальне дослідження і відповідні методи. Евристичний потенціал наукової методології.

Специфіка соціального пізнання. Проблема об'єктивної істини у соціальному пізнанні. Соціальна прогностика і футурологія. Проблематизація майбутнього.

ТЕМА 5. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ЙОГО БУДОВИ

Суспільство як сукупність людей та їхніх взаємовідносин. Суспільство як форма соціального життя. Проблема інтерсуб'єктивності, співпраці, взаєморозуміння. Соціальна дія. Суб'єкт соціальної дії. Типи соціальної дії.

Проблема суспільної системності. О. Конт, К. Маркс, М. Вебер, П. Сорокін, Д. Белл, Н. Луман, Н. Шельскі. Елементи структури суспільства та їх функції.

Діяльність людини як специфічний спосіб існування соціального. Матеріальне та ідеальне в суспільстві.

Виробництво матеріальних благ і виробництво людини. Співвідношення продукування речей, ідей, людей. Продуктивні сили суспільства. Людина як головна продуктивна сила. Виробничі відносини. Форми власності, планування, організації і управління виробництвом. Виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних і духовних благ.

Потреби, інтереси і цілі людей як мотивація матеріального і духовного виробництва. Професіоналізм, компетентність і покликання.

Взаємозв'язок економічної, соціальної, політичної та духовної сфер життя людей. Соціальна структура суспільства. Історичні форми спільності людей.

ТЕМА 6. ФІЛОСОФІЯ ЛЮДИНИ

Антропологія - філософське вчення про людину. Уявлення про «природу людини» на різних етапах розвитку філософії.

Проблема людини у філософії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Християнська концепція людини у філософії Середньовіччя. Проблема людини у філософії Відродження та Нового часу. Німецька класична філософія про людину. Антропологічні проблеми у вітчизняній філософській думці.

Сучасна філософська антропологія людини. Концепція неотомізму та екзистенціалізму про людину. Фрейдистська концепція.

Буття людини як реальний процес її існування. Сутність та існування людини. Біологічне і соціальне в людині та їх єдність. Антропосоціогенез.

Філософія особистості. Типи особистості. Соціальна позиція особи, взаємодія із соціальною нормою. Соціальні ролі особистості. Свобода та відповідальність особистості.

Історичний характер взаємовідносин людини та суспільства. Проблема особистої унікальності. Проблема людського «Я» та відчуження людини в сучасному суспільстві. Проблема оптимізації форм самореалізації людини. Людський розвиток та його виміри. Проблема сталого людського розвитку. Самоцінність і сенс людського життя. Проблема життя та смерті людини. Соціальна та біологічна тривалість людського життя. Феномен безсмертя. Щастя й доля людини.

Людина і людство. Планетарна спільність людей.

ТЕМА 7. АКСІОЛОГІЯ. ФІЛОСОФІЯ ЦІННОСТЕЙ

Аксіологія в системі культури. Цінності як визначальні характеристики людського буття. Людина в системі цінностей.

Історія аксіології: європейський контекст. Антична традиція Греції та Риму. Гуманізм епохи Відродження. Раціональна аксіологія Нового часу. Буржуазні цінності епохи Просвітництва.

Різні підходи до аксіологічної проблеми. Натуралістичний психологізм. Аксіологічний трансценденталізм. Персоналістичний онтологізм. Соціологічна концепція цінностей. Марксистська концепція цінностей. Культурно-історичний релятивізм, інтуїтивізм.

Структура цінностей. Цінності-цілі і цінності-засоби. Матеріальні і духовні цінності. Цінності суб'єктивні і об'єктивні, позитивні і негативні. Цінності в системі суспільних відносин.

Людина, її життя - найвища та абсолютна цінність. Цінності як ядро духовного світу людини. Проблема суб'єктивного вибору. Цінність і життєвий сенс людини. Компоненти ціннісного вибору: переживання, потреби, емоції, віра, воля, ідеал.

Вищі духовні цінності. Істина, краса, добро, чесність, справедливість, вірність, відповідальність, мудрість, правда, святе, свобода. Поняття про духовну досконалість. Потреба в ідеалі. Ідеал і утопія. Способи пізнання цінностей: емоційний та інтелектуальний.

Плюралізм цінностей: проблема культурного порозуміння. Колізії людського самовизначення. Провідні ціннісні орієнтації людства у XXI столітті.

ТЕМА 8. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

Поняття «філософії культури». Головні філософські підходи до аналізу культури.

Людиномірна сутність культури. Культура як інобуття людського духу. Культура як ціннісне ставлення людини до світу. Формування людини як культурно-історичної істоти. Індивід як об'єкт культури. Особистість як суб'єкт культурної діяльності.

Матеріальна та духовна сторони культури. Культура як засіб та форма об'єктивації людської свідомості. Предметна й особистісна форми існування культури.

Культура як соціальне явище. Конкретно-історичні форми існування культури. Спадкоємність у розвитку культури. Традиції та новаторство. Соціодинаміка культурного життя. Рівноправність і діалог культур.

Відносна самостійність культури. Культура як система соціальних норм, цінностей, ідеалів і закладів. Соціальні функції культури.

Культура як міра розвитку особистості, як усвідомлення гуманістичної спрямованості суспільного розвитку. Ідеал культурної людини.

ТЕМА 9. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ. НАУКОВЕ ПІЗНАННЯ

Наука як важлива форма пізнання в сучасному світі. Наука як діяльність, система знання та соціальний інститут. Наукове пізнання в контексті сучасної інформаційної революції. Проблема генезису та основні етапи історичної еволюції науки. Соціокультурні передумови становлення науки.

Наукове пізнання та його специфічні ознаки: особливості предмета, цілей, засобів, методів і результатів. Мова науки. Специфіка суб'єкта наукової діяльності.

Будова і динаміка наукового знання. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання, критерії їх розмежування. Метатеоретичні підстави науки.

Наукові революції як перебудова підстав науки. Проблема типології наукових революцій. Традиції та новації в динаміці науки.

Методи і форми наукового пізнання. Поняття наукового методу та методології. Конкретність і цілісність істини як ідеал наукового пізнання.

Науковий факт, проблема, гіпотеза, теорія як основні форми наукового дослідження.

Наука в системі соціальних цінностей. Наукова раціональність і гуманістичні цілі науки.

Інституалізація науки та наукове співтовариство. Етика науки та соціальна відповідальність вченого. Наука і влада.

Можливості та межі наукової раціональності. Наукове та псевдонаукове знання.

Світоглядний статус науки на початку XXI ст. Наука як фактор сучасного розвитку.

ТЕМА 10. ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ

Поняття «філософії релігії». Історичні взаємостосунки між релігією та філософією.

Філософія релігії як філософське релігієзнавство. Релігійні вірування - основний об'єкт філософського вивчення релігії.

Філософія релігії як філософія теології. Основні види філософської теології. Теологічні концепції християнських конфесій. Позаконфесійне філософсько-теологічне теоретизування. Порівняльний аналіз філософської релігії та філософської теології. Різні підходи у тлумаченні релігії філософами.

Історичні етапи становлення філософії релігії. Формування поглядів на релігію у Давньому світі, Середньовіччі, Новому часі. Матеріалістичні пояснення релігії.

Сучасна філософія релігії та її напрями. Основні завдання та проблеми вивчення релігії. Науково-пізнавальний та світоглядний аспекти філософського вивчення релігії. Критичний та апологетичний підходи до вивчення питань про сутність та істинність релігії. Гносеологічний аналіз релігії.

ТЕМА 11. ФІЛОСОФІЯ ЕКОНОМІКИ

Філософія як спосіб адекватного відтворення соціумом у своїй свідомості та діяльності всієї сукупності відносин у суспільстві.

Філософське тлумачення економічних теорій. Філософія як методологічна основа економічного управління та господарювання. Людина - носій економічних відносин. Суб'єктна сутність економіки. Мотивація економічної діяльності як філософський феномен.

Ринок - необхідне середовище для вільного самовизначення людини. Основні моделі, суперечності та девіації поведінки людини в умовах ринку.

Економіка в системі суспільних відносин і комунікацій між людьми. Ринковий хаос і ринкова упорядкованість. Основні тенденції економічного структурогенезу.

Економіка в системі соціокультурних, ідеологічних, морально-психологічних і релігійних відносин. Духовні компоненти економіки. Детермінація економічних відносин, економічної поведінки формами індивідуально-суспільної свідомості. Економічний світогляд, його сутність, структура та роль в економічному житті суспільства. Економічне мислення. Поняття економічної психології та економічної етики. «Економізм». Теорія культурної детермінації як засіб пояснення економічної поведінки суб'єкта. «Ното economicus».

Практична філософія підприємця. Підприємництво як економічна форма реалізації людиною своєї сутності, як предметно-практична діяльність людини в ринковому просторі. Мотивація підприємництва в сучасній ринковій економіці. Конкуренція як форма вирішення суперечностей між людьми в процесі підприємницької діяльності. Менеджмент і маркетинг - специфічні форми підприємницької діяльності. Інтелектуальні, психологічні, соціокультурні та освітні ресурси підприємництва.

ТЕМА 12. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ

Поняття філософії історії. Історія суспільства та філософія історії. Онтологічні та гносеологічні аспекти філософії історії. Природа історії, її предмет, метод і значення. Створення наукової історії Геродотом. Характер греко-римської історіографії: гуманізм, субстанціональність.

Вплив християнських ідей на філософське розуміння історичного процесу. Середньовічна філософія історії. Поняття провіденціалізму. Історики Відродження. Картезіанська історіографія. Антикартезіанство: Дж. Віко, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм.

Романтизм: Й. Гердер, І. Кант та неокантіанська філософія історії. Ф. Шіллер, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель та неогегельянство. Марксистська філософія історії. Позитивістська історіографія. Наукова історія.

Людська природа й людська історія. Історичне уявлення. Доказ в історичній науці. Історія як відтворення минулого досвіду. Історія та свобода.

Проблема побудови теоретичної моделі історичного процесу. Сучасні концепції історичного розвитку: доіндустріального, індустріального суспільства, постіндустріального суспільства та інформаційної цивілізації (Д. Белл); теорія п'яти стадій розвитку (У. Ростоу); теорія цивілізації А. Тойнбі та А. Тоффлера. X. Ортега-і-Гасет про маргінальність та долю в історії. Еволюціонізм та функціоналізм XX ст. Філософський зміст «теорії модернізації». Модернізм і постмодернізм як універсальні філософсько-естетичні ознаки станів історичного розвитку суспільства.

Проблема варіантності суспільного розвитку. Історія: свобода чи необхідність? Вибір в історії. Феномен долі та інваріантності ціннісних регулятивів. Критика історицизму К Поппером. Раціоналістична концепція «кінця історії» Ф. Фукуями. Історіософський хіліазм. К. Ясперс: сенс і мета історичного процесу. Історична творчість. Свобода та відповідальність в історії.

ТЕМА 13. ФІЛОСОФІЯ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Філософське розуміння цивілізації. Різноманітність підходів до поняття «цивілізація».

Цивілізація як соціокультурне утворення. Основні прикмети цивілізації. Цивілізація як рівень розвитку і спосіб освоєння культури.

Суттєві риси цивілізації. Розвиток цивілізації як нарощування інтеграційних тенденцій у суспільному житті.

Історичні типи цивілізації та основні критерії підходу до них.

Сучасна світова цивілізація, її характерні особливості, суперечності. Загальнокультурні засади сучасної цивілізації. Світова цивілізація - нова парадигма розвитку. Матеріальні та духовні основи різноманітності, багатоваріантності суспільної життєдіяльності сучасної цивілізації.

Цінності цивілізаційного підходу у розвитку суспільства. Проблема формаційного та цивілізаційного в розвитку сучасного людства. Проблеми сутності та критеріїв суспільного прогресу. Природні, соціальні та духовні основи прогресу. Проблема єдності і різноманіття критеріїв прогресу. Суперечливий характер суспільного прогресу. Прогрес і регрес. Проблема пошуку цивілізаційних критеріїв прогресу. Проблема «ціни» суспільного прогресу. Місце та роль України в сучасному цивілізаційному процесі. Україна як цивілізація.

ТЕМА 14. ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ. СУСПІЛЬСТВО І ПРИРОДА

Природа як необхідна передумова існування людини і людства. Природа - самосуща реальність і джерело людської активності. Еволюція поглядів на ставлення людини до природи: від синкретизму людини і природи до панування над нею. Залежність відношення до природи від релігійної картини світу. Зміни духовно-практичного ставлення до природи від уявлення про її невичерпність до дій щодо природозбереження.

Сучасний філософський дискурс про релігійно-моральні і світоглядні засади ставлення людини до природи: благоговіння перед життям А. Швейцера, вчення про біосферу і ноосферу В. Вернадського, принцип відповідальності Г. Йонаса, новий гуманізм Римського клубу.

Обмеження суто утилітарного ставлення до природи. Гуманізація світу природи.

Культурно-світоглядні засади сучасної екологічної ситуації. Актуальні екологічні стратегії. Екологічний імператив.

Народонаселення як суб'єкт історичного процесу. Демографія - наука про народонаселення. Демографічна ситуація в Україні.

ТЕМА 15. ФІЛОСОФІЯ ТЕХНІКИ

Феномен техніки. Техніка як фактор розвитку сучасного індустріального суспільства. Вплив техніки і технологій на життя суспільства і людини. Природа технічного знання і проблема громадського контролю за його використанням. Загроза техногенних катастроф. Гуманізація технологічного світогляду.

Техніка в контексті глобальних проблем. Концепції технологічного детермінізму та індетермінізму. Техніка і технології - у політиці, мистецтві, ідеології, спорті, освіті, державному управлінні.

Філософія комп'ютерної революції. Етичні, соціально-психологічні, медичні проблеми комп'ютеризації суспільного життя. Експансія засобів масової комунікації та зміна змісту інформаційного середовища. Потоки соціальної інформації і проблема упорядкування мисленнєвих і поведінкових стереотипів.

Проблема етичної оцінки техніки. Техніка і благо.

ТЕМА 16. ФІЛОСОФІЯ МАЙБУТНЬОГО

Соціальне передбачення та прогнозування - властивість людської свідомості. Науковий прогноз. Ступені вірогідності та верифікація прогнозу. Основні методи та функції прогнозування.

Глобальність як сутнісна ознака сучасної цивілізації. Глобалізація суспільних відносин і планетарної свідомості, їх позитивні та негативні наслідки, основні домінанти.

Глобальні проблеми як сукупність соціоприродних суперечностей у розвитку людства.

Філософське осмислення сучасного світу. Філософський синтез сучасного наукового знання та його культурно-гуманістичних вимірів.

Людина-творець, її інтелектуально-особистісні якості і здібності - головна рушійна сила сучасної цивілізації. Проблема перетворення людського інтелекту у вирішальний фактор суспільного розвитку.

Майбутнє як філософська проблема, її світоглядні, науково-методологічні, морально-психологічні та духовно-культурні компоненти. Поняття футурології. Основні футурологічні концепції сьогодні. Завдання переходу від технологічної до антропогенної цивілізації. Універсальна концепція розвитку.

Гуманістичний потенціал сучасної цивілізації та його сутнісні ознаки. Імперативи всебічного гуманістичного поступу людства, його гуманістичні ідеали.

ТЕМА 17. ФІЛОСОФІЯ КРАСИ

Проблема краси в античності. Космічна гармонія і співмірність. Калокагатія. Єдність тіла і духу як ідеал прекрасного.

Краса як символ божественного в середньовічній філософії.

Принцип естетизму в гуманізмі епохи Відродження. Ідеал гармонійної людини в мистецтві Ренесансу. Душа і дух, природа і людина

Розум і почуття в пізнанні краси в добу Нового часу. Творення мистецтва за законами розуму. Принципи симетрії, пропорції, міри, гармонії (класицизм).

Творення прекрасного в епоху Модерну. Втілення розмаїття здібностей особистості. Талант і геній, іронія і гра, співпереживання і героїзм.

Краса як цінність, вироблена на основі феноменологічного методу, яка виражає єдність людини і твору мистецтва.

Сутність твору мистецтва, його відкриття людині в якості істини (герменевтика).

Емоції і розум в аналітичній філософії.

Постмодернізм. Уявлення того,, що реально не відчувається, але викликає почуття піднесеного.

Краса як метацінність у життєдіяльності людини.

ТЕМА 18. РІВНІ І МЕТОДИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Визначення ролі наукового дослідження в теоретичній і практичній діяльності людини.

Емпіричний рівень - здобуття нових експериментальних фактів, зіставлення з ними теорії, перевірки її адекватності.

Теоретичний рівень - проведення теоретичної інтерпретації експериментальних фактів.

Аксіоматичний метод: основою теорії вибирається аксіома, з якої виводяться теореми. Зіставлення знання з експериментальними фактами не проводиться.

Конструктивістський метод - вихідні поняття і правила побудови складних теоретичних концептів вважаються інтуїтивно очевидними. Побудова конструкту у формі символів.

Гіпотетико-дедуктивний метод - редукування з гіпотез нових знань і даних. Процес зіставлення гіпотез з експериментальними фактами.

Прагматичний метод - пошук ефективних шляхів досягнення цілей відповідно до конкретних цінностей. Метод досягнення мети і життєвий успіх людини.

Застосування теоретичних методів у науці і повсякденному житті людини.

Системосмислодіяльна методологія пізнання.

ТЕМА 19. ФІЛОСОФІЯ ДОБРА

Проблема добра як головної спрямованості гуманізму. Ідеал добра як блага в античності. Мудрість, справедливість, мужність, гідність - основні доброчинності античної людини.

Бог як втілення добра і блага в християнстві. Принципи християнської моралі як головна умова втілення віри, любові, надії, совісті в правильному і праведному житті людини.

Єдність добра і краси в епоху Ренесансу. Свобода індивіда як шлях до справжнього добра.

Раціональна, вільна людина як ідеал добра у філософії Нового часу (Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо). Категоричний імператив І. Канта як абсолютний моральний закон для формування доброї людини (для себе і суспільства).

Добро для всіх у суспільстві без експлуатації і приватної власності К. Маркса. Надлюдина Ф. Ніцше як втілення волі до влади над собою.

Позитивні цінності людини в суспільстві у феноменології. Ідея герменевтики про досягнення єдності з сущим і сутністю речей.

Проблема добра в екзистенціалізмі і персоналізмі. «Я» і «Ти» М. Бубера. Комунікація К. Ясперса.

Інтелектуальний пошук добра в постмодернізмі. Деконструктивізм проти усталених цінностей.

Три етики: доброчинності, обов'язку і цінностей. Проблеми свободи і відповідальності. Насилля і ненасилля. Мораль і право.

ТЕМА 20. СИНЕРГЕТИКА

Історія еволюції й розвитку людства як органічна частина Всесвіту. Інтерпретація історії людини в теорії, самоорганізації складних систем - синергетиці. Ідеї самоорганізації складних систем у працях І. Пригожина і М. Моїсєєва. Синергетика як метод відкриття загадкових процесів життєдіяльності людини і надлюдства.

Синергетика і еволюція. Нелінійні математичні рівняння -основний пріоритет синергетики. Атракторні стани як вираз структури системи. Нестійкість і нерівномірність системи -стан хаосу. Перехід від хаосу до стійкості системи. Зворотний зв'язок та його роль у формуванні стійкості системи.

Поняття гомеостазу і біфуркації. Модельний експеримент. Лінійна екстраполяція та її відношення до суспільства в контексті синергетичних перетворень.

Синергетичні уявлення та їх роль в оцінках характеру становлення, еволюції і розвитку людини, суспільства і людства.

Розум людини як підсумок процесів самоорганізації. Здатність людини до оновлення, творчості, діяльності - результат складної діалектики синергетичних і системних процесів, зворотних позитивних і негативних зв'язків.

Синергетика як концепція розвитку. Діалектика і синергетика. Перспективи синергетики в подальшому розвитку науки.

ТЕМА 21. ФІЛОСОФІЯ СИМВОЛІЧНОГО СВІТУ ЛЮДИНИ

Специфіка виявлення внутрішнього особистого життя людини в символіці буття. Мова, праця, культура - форми символічного буття людини; вони доступні не тільки своїм творцям, але й усім тим, хто розуміє їх смисл.

Історія розвитку масштабів символічної діяльності людини. Створення символічного світу людини. Мова - найважливіша складова символічного світу. Сутність мови та її структурні складові. Мова - символічний вираз у письмі і звуках життя людини.

Проблема мови в античності. Співвідношення імені і реальності, яка іменується. Зв'язок між словом, образом, який воно виражає, і об'єктом.

Християнські богослови про здатність людини до мови і мовлення. Включення мови у чітко визначені форми світобудови.

Логічний аналіз мови в Новий час; мова виражає поняття, і сама вона є засобом мислення. Спроби побудови універсальної мови. Слова - це знаки предметів або їх психічних образів.

Філософія мови В. Гумбольдта. Ідея Е. Кассірера про відмінність мови і психіки і самостійність буття мови. Логічна характеристика мови в неопозитивізмі, прагнення усунути недосконалості природної мови. Програма верифікації, її переваги і недоліки. Проблема мови в контексті когерентної і прагматичної концепцій істини.

Філософія імені і філософія предикатез, їх зв'язків з філософією мови. Філософія ціннісних установок визначення особистісного і суспільного характеру мови.

Мова як вираження, символізація внутрішнього, духовного життя людини. Мова і мовлення як здійснення комунікацій між суб'єктами.

Суспільна природа мови; кожний суб'єкт повинен виражати себе в загальнозначущій формі. Життєвість і гнучкість мови, «живе слово». Багатство, розмаїття мови як пряме продовження багатства психологічного життя людини.

...