структуралізм, лінгвістика, структурний аналіз, структурна антропологія, надраціоналізм, бінарний, психотерапія, знакова система, редукціонізм, постструктуралізм

«Завдання філософії полягає в розумінні буття по відношенню до нього самого, а не по відношенню до «Я».

К. Леві-Строе

17.1 Мова і знак у структуралізмі

Друга половина XX ст. ознаменувалася більш явним і відчутним впливом досягнень науково-технічного прогресу. Вимогою дня став не суб'єктивізм, а об'єктивність, наукова чіткість і визначеність. Тому в 60-70-ті pp. XX ст. у західній філософії на перший план виступає структуралізм, який узяв на себе роль наукової філософії. Він об'єднує ряд напрямів соціо-гуманістичного пізнання, пов'язаного з виявленням структури, яка зберігає стійкість своїх елементів у складі цілого.

Головні представники філософського структуралізму - К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М. Фуко (останній у певний період своєї творчості визнавав близькість до структуралізму). Структуралістів об'єднує спільна методологічна установка на прийняття структурного аналізу як провідного методу дослідження. Пріоритетним вважається вивчення не змісту, а форми, не елементів, а зв'язків між елементами. Структуралісти переконані, що наукове соціально-гуманітарне пізнання повинно спиратися на методи природничих і точних наук, оскільки культурне утворення розглядається як аналогічний природний об'єкт. Особливість культурного об'єкта в тому, що він має глибинну структуру, створену колективним несвідомим, і є основою тієї чи іншої знаково-символічної системи.

Філософи обґрунтовують структуралістський підхід, поширюючи його на розуміння культури в цілому. Суть філософського структуралізму полягає в ідеї про те, що основу культурних об'єктів утворює структура, котра розуміється як сукупність зв'язків і відношень, які об'єднують елементи. Ці елементи є безособовими, безпосередньо не спостерігаються, вони інваріантні, тому залишаються незмінними, хоча їх прояви різнорідні і мінливі.

Структуралісти вважають, що саме культуру влаштовано за принципами організації і функціонування природної мови. Вона сама є мовою в широкому значенні - складною, знаково-символічною системою. Її структури, залишаючись здебільшого прихованими від людини, тим не менше спрямовують її діяльність, подібно як форми мови організовують повсякденне мовне спілкування. Наприклад Мартин Боруля з п'єси І. Карпенка-Карого говорить прозою, не підозрюючи про це.

Першим структуралістом часто називають К. Маркса; на його думку, окрема людина є ансамблем усіх тих суспільних відношень, які вона уособлює. Характеризуючи структуралізм, М. Мерло-Понті говорив, що соціальні феномени є не речами, не ідеями, а структурами. Проте не структуралістські ідеї Маркса відіграли вирішальну роль у розвитку структуралізму. Структури Маркса жорстко «прив'язані» до матеріального виробництва. Але вже до середини XX ст. завдяки працям А. Вітгенштейна і М. Гайдеггера у філософії відбувся так званий лінгвістичний поворот, згідно з яким вихідним об'єктом філософського аналізу стала мова. З урахуванням цього стає зрозумілим, чому в своїх філософських пристрастях структуралісти стали надавати перевагу мовним структурам.

У цьому зв'язку вирішального значення набули ідеї швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра (1857-1913 pp.). Він розглядав мову як знакову або се-міологічну (від грец. сема - знак) систему. Мова - соціально-культурне явище. Вона не заснована на природному положенні речей. Мовні знаки не схожі на те, що вони повинні визначати. Звідси випливає найбільш фундаментальний закон мови: «один член ніколи сам по собі нічого не означає». Знаки а і b один без одного нічого не можуть означати.

Мовні знаки мають смисл тільки у взаємовідношеннях один з одним і, таким чином, через свої відмінності. Слово набуває смислу в мові завдяки своїй відмінності від інших слів. Важливим є відношення слів одне до одного, а не та матеріальна форма, в якій вони знаходять вираження, наприклад завдяки письму або розмові. Значення лінгвістичного знака визначається його місцем у реченні тексту.

Реконструювання поглядів Соссюра, переконання в тому, що немає більш важливої соціальної складової, ніж мова, наводило на нетривіальну думку: за своєю структурою, внутрішньою впорядкованістю явища, які вивчаються, подібні до мови. Саме ця ідея стала лейтмотивом досліджень таких видатних структуралістів, як Леві-Строс і Лакан. Показовим є аналіз структуралістами людини. Вони називають оманливим, хибним класичний образ людини - свідомого, творчого суб'єкта культури, який раціонально визначає лад життя. Загострюючи свою позицію, структуралісти стверджують: говорить не людина, а мова, діє не особистість, а безособова структура. В цьому розумінні витлумачуються широко відомі висловлювання М. Фуко про «смерть людини», «смерть суб'єкта». Такі погляди структуралістів характеризуються як «теоретичний антигуманізм».

Філософський структуралізм значною мірою є реакцією на суб'єктивізм та індивідуалізм екзистенціалізму, ідеї якого (особливо у філософії Ж.-П. Сартра) набули у Франції 50-60-х років XX ст. форми політичного радикалізму і були достатньо популярними. На думку структуралістів, екзистенціалізм є крайнім проявом укоріненої в класичній філософії і поезії того, що людський світ будується на самосвідомості суб'єкта. Початок хибному твердженню поклав Р. Декарт, висунувши тезу «Cogito ergo sum» («Мислю, отже, існую»).

17.2 «Конкретно-науковий» структуралізм

Філософський структуралізм упевнено заявив про себе у всіх сферах соціогуманітарного знання. Пошук структур здійснюється в найрізноманітніших сферах культури - мові, літературі, в різного роду соціальних установках, в історії ідей, у мистецтві, в явищах масової культури, міфології тощо. Взагалі-то виявлення структур властиве всім галузям знання, оскільки наука, виявляючи зв'язки та відношення, завжди має справу з тим чи іншим системно-структурним утворенням, але в структуралізмі цей прийом виведено в основний метод Наприклад, французький етнолог, антрополог, соціолог, культуролог, творець концепції структурної антропології К. Леві-Строс жив серед племен індіанців Південної Америки і вивчав їхні взаємовідношення через вплив на людей символічних форм, традицій, ритуалів, мови, але особливо - міфологічної свідомості. Вчений розглядає системи родинних зв'язків, шлюбні правила, звичаї, ритуали, міфи тощо як мови, способи спілкування, інформаційні коди. В їх основі - структура, найбільш загальним принципом якої є бінарне відношення: холодне -- гаряче, священне - звичайне, живе - мертве, своє - чуже, сире - варене тощо. К. Леві-Строс переконаний, що бінарність є принципом організації культури як такої, оскільки саме людське буття споконвіку суперечливе.

Філософ вважає, що первісні суспільства, на відміну від сучасних, зберегли спосіб гармонійного поєднання суперечностей, які він називає надраціоналізмом. Це властиве для міфу поєднання раціонального і чуттєвого начал, при якому відбувається опосередкування суперечностей. Наприклад, з'єднувальна ланка між живим і мертвим постає в образі ворона - живої істоти, яка харчується мертвечиною. Несвідомі структури розуму, які дано від природи, бінарні. Сучасній людині потрібно збагнути поверховість і обмеженість її раціоналізму, зрозуміти свою природу і відтворити втрачену гармонію протилежностей. Важливим підсумком його досліджень стало тлумачення міфу і мови як фундаментальних основ колективної свідомості, яка, на його думку, робить стійкими всі соціальні структури.

Французький психоаналітик і філософ Ж. Лакан стверджує, що несвідоме підлягає науковому вивченню, а його хворобливі вияви - психотерапії, тому що «несвідоме структуроване як мова» і безпосередньо пов'язане з мовним виразом. Власне, в межах мови, яка утворює сферу символічного, в основному минає життя людини. Поза нею - «реальне», до якого у людини немає безпосереднього виходу, і «уявне» - ділянка нестійких суб'єктивних утворень.

Структуралізм як конкретний метод дослідження звертається до процесів діяльності, які опосередковуються спілкуванням їх учасників за допомогою знакових систем, насамперед мови, а також первісними соціальними та культурними структурами.

Дослідження форм суспільної свідомості як визначальних соціальних структур - характерна риса соціальних концепцій структуралізму. Французький структураліст-історик, теоретик культури М. Фуко розглядав соціальну обумовленість пізнання різними соціальними явищами та інститутами духовного характеру, а також мовною практикою, сексуальними відношеннями та ін.

Філософія структуралізму є модною модифікацією позитивізму, вона розвивається в його руслі. В ній ставиться і вирішується цілий ряд цікавих проблем: виникнення і розвиток мови, міфології, релігії, культури та їх впливи на соціальні структури; взаємозв'язки психічного та соціального, структура особистості та її самосвідомості, соціальна дія тощо.

Претензії структуралістів на побудову строго наукової методології соціально-гуманітарного знання багато в чому виявилися марними, оскільки їх застосування давало абстрактні результати, які до того ж важко було перевірити. Редукціоністська, по суті, спроба зрозуміти культуру, звівши її до обмеженого набору зв'язків і відношень, не вдалася. В 70-ті роки на зміну структуралізмові приходять постструктуралізм і постмодернізм.

ВИСНОВКИ

Філософський структуралізм заявив про себе в конкретно-наукових дослідженнях. Він став, власне, науковим методом, який продуктивно застосовують у лінгвістиці та в ряді інших гуманітарних наук. З допомогою цього методу було досліджено системи родинних відношень, тотемізм, ритуали, міфи та інші явища життя первісних племен. Нові результати було одержано в літературознавстві, в історії культури та інших галузях. Структуралізм розглядає важливе питання ментальних структур, що втілюють колективне, несвідоме і виявляють єдність мислення первісної та сучасної людини. Це дуже важливо сьогодні у пошуку широких узагальнень, універсалій і загальних схем розумової діяльності на основі виявлення глибинних структур сучасної філософської думки, в якій спостерігається явний акцент на розгляді визначального впливу людського фактора.

Конкретно-науковий структуралізм, який з'явився в лінгвістиці значно раніше, ніж філософський структуралізм, не був «чистою наукою», зовсім вільною від філософських впливів. У різних лінгвістів-структуралістів у різні періоди можна виявити вплив неопозитивізму, біхевіоризму, феноменології та інших течій. Однак це були саме філософські впливи, а не власні оригінальні розробки. Все це дає підстави говорити про філософію структуралізму, яка знайшла своє продовження в постструктуралізмі і постмодернізмі.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

* Які головні причини виникнення філософії структуралізму?

* В чому полягає специфіка структуралізму і його відмінність від екзистенціалізму і персоналізму?

* Яке місце займає мова в дослідженнях структуралістів?

* Охарактеризуйте співвідношення структуралізму і культури в дослідженні соціальних взаємовідношень.

* Визначте роль несвідомого в методології структуралістських підходів.

* Що таке «знакова система» та яке її значення у вивченні соціальних і культурних структур?

* Визначте основні параметри відмінності і тотожності між філософським і науково-конкретним структуралізмом.

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Завдяки структурі те, що уявлення подає в неясному вигляді й у формі одночасності, виявляється доступним аналізові, тим самим надаючи можливість для лінійного розгортання мови. Справді, стосовно об'єкта спостереження опис є те ж саме, що й речення для уявлення, яке воно виражає: його послідовне розміщення, елемент за елементом. Але мова у своїй емпіричній формі мала на увазі теорію речення і теорію поєднання. Стосовно ж поєднання, то воно справді утворювало мову лише за тієї умови, що воно пов'язувалося з явною або прихованою функцією дієслова бути. Натуральна історія є наукою, тобто мовою, але обґрунтованою і добре побудованою: її пропозиційне розгортання на законній підставі є поєднанням; розміщення в лінійній послідовності елементів роз'єднує . уявлення очевидним і універсальним чином. У той час як одне і те ж уявлення може дати місце великому числу речень, оскільки імена, які його заповнюють, поєднуються різним чином, то одну і ту ж тварину, одну і ту ж рослину буде описано одним і тим же способом тією мірою, якою від речення до мови панує структура. Теорія структури, пронизуючи на всьому її існуванні природну історію, в класичну епоху поєднує, в одній і тій же функції, ролі, які в мові відіграють речення і поєднання».

(Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. - СПб., 1994. - С. 166).

Прочитавши уривок, визначте, наскільки характеристика М. Фуко «структури» відповідає запитам філософського розуму.

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Гадамер Х.-Г. Истина и метод. - М., 1989.

2. Грецкий М. Н. Французский структурализм. - М., 1971.

3. Деррида Ж. О грамматологии. - М., 1997.

4. Леви-Стросс К. Структуральная антропология. - М., 1998.

5. Ленк X. Интерпретация реальности. - СПб., 1998.

6. Лотман Ю. М. Структура художественного текста. - М., 1994.

7. Соссюр Ф. Заметки об общей лингвистике. - М., 1990.

8. Структурализм: «за» и «против». - М., 1975.

9. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. - СПб., 1994.

XVIII. ПОСТМОДЕРНІЗМ

Постмодернізм - це складний, неоднорідний соціокультурний і філософський феномен, який утвердився в західному суспільстві у 70-80-ті роки XX ст. Сам термін, введений у вжиток Р. Паннвіцом у 1917 p., є інтердисциплінарним, і це зумовлює не лише неоднозначність тлумачень постмодернізму, але й численні дискусії щодо нього. Виходячи з досвіду осмислення постмодернізму в новітній літературі, можна запропонувати його узагальнене визначення, яке виступає в таких характеристиках:

- специфічна філософія мистецтва, що виникла з «духу модернізму» - напрямку в мистецтві і літературі кінця

- форма самоідентифікації західноєвропейської культури;

- спосіб життя, система ціннісного світовідчуття і модель ставлення до світу, які склалися в постіндустріальному суспільстві;

- комплекс філософських і соціальних ідей, що характеризують «новітній» час.

Виникнувши в сучасній Європі, постмодернізм позначив нову соціокультурну ситуацію - радикальний розрив з минулим, ревізію всіх культурних проектів, включно з філософськими. Протиставлення минулому ввійшло з префіксом «пост» (від лат. post - після), що означає «той, що настає після чогось». Постмодернізм демонструє певний урок осмислення дійсності людини, її місця в цій дійсності. І, як кожний урок, він підводить до трьох висновків: дає позитивні зразки; показує, як не слід діяти; ставить нові завдання. Потрібно пам'ятати, що в останні десятиліття постмодернізм став законодавцем «філософської моди» в середовищі наукової та творчої інтелігенції.

Ключові слова

18.1 Модернізм і постмодернізм

В сучасну епоху наукове пізнання зазнає швидких і значних перемін: змінюється роль науки в суспільному житті, змінюються форми і методи, завдяки яким вона переосмислює природу і суспільство, змінюються взаємовідношення науки з іншими формами суспільної свідомості. Бурхливі революційні зрушення в суспільному бутті поставили перед суспільною свідомістю ряд нових проблем, що зумовило переосмислення традиційних проблем: про сенс людського життя, про зв'язок індивідуальної людської долі з соціальною історією, про роль і місце людини у всесвіті, про можливість, межі і критерії пізнання природної і соціальної дійсності. Всі ці традиційно філософські проблеми стали об'єктом детального аналізу, з яким у різних варіантах виступив постмодернізм. Теоретиками постмодернізму є Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко (пізній), Ж. Дерріда, Р. Варт (пізній), Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Р. Рорті, Ж. Бодрійяр. Деякі постмодерністи були філологами за освітою та письменниками (У. Еко), і це великою мірою визначило увагу до тексту, його художнього і естетичного характеру, рівноправності його елементів, які існують у вигляді мовних ігор.

Історично постмодерн означає перехід від нового (modern) до сучасності (modernity); він виступив опонентом філософських і культурних цінностей, які склалися в рамках раціонального менталітету XVIII ст. Епоха модерну має європоцентристський характер і свої витоки веде ще з античності (Ж.-Ф. Ліотар вважає першим модерністом Арістотеля). Основними параметрами модерністського суспільства слід вважати індустріалізацію, урбанізацію, індивідуалізм, секуляризацію, масовість, стандартизацію і спеціалізацію.

У теоретичній сфері найважливішими елементами проекту модерну є просвітницький розум (раціоналізм), фундаменталізм (пошук сталих основ і прагнення до визначеності і чіткості), універсалізм пояснювальних схем та узагальнюючих теорій. Для епохи Розуму характерними є віра у прогрес і безперервне оновлення, гуманізм, визволення, революція, тобто те, що постмодернізм заперечує і вважає небезпечним утопізмом

У соціальному аспекті під «модернізацією», яка в загальнотеоретичному розумінні базується на ідеї внутрішньої здатності суспільства до якісної еволюції, в науці розуміють: сукупність різного роду економічних, політичних, правових, психологічних, культурологічних зрушень та перетворень конкретного суспільства у напрямку його саморегуляції; наближення соціальних і політичних систем та їх фрагментів до максимально можливого рівня їх розвиненості.

Явище постмодерну в соціально-історичному плані - це «культурна логіка пізнього капіталізму». В цьому відношенні постмодернізм виступає як «некероване зростання складності» (Ж.-Ф. Аіотар), під якою розуміється ускладнення буття людини у всіх сферах взаємовідношень з природою і суспільством, «ера безладдя, яке все більше посилюється, причому вона має глобальну природу» (Дж. Фрідман). Найважливішим фактором становлення постмодерну стала інформаційна культура. Вона обумовила перехід від виробництва речей (модерн) до виробництва знаків, символів, інформації.

Ціннісні орієнтації у постмодернізмі зовсім інші, ніж у модернізмі Якщо модерн вважав основними цінності свободи (liberty), рівності, братерства, а також ідеал «досконалого суспільства» і «досконалої людини», то у постмодернізмі ними виступають свобода (freedom), різноманітність, толерантність і погляд на суспільство, де «всі автори і актори». На зміну традиційним, звичайним поняттям і категоріям постмодернізм пропонує свою термінологію. Його основними поняттями є плюралізм і деконструктивізм, які передбачають рішучу відмову від ідей цілого, універсального і абсолютного, від «гранд-наративів” («великих оповідей» і наукових описів), так само як і від аналітичних процедур пошуку сенсу. Тим самим створюється «провокативний» образ науки, котра вичерпала себе в необхідності доводити докази, звільняти від забобонів, легітимізувати знання в наукових експериментах, користуватися спекулятивною діалектикою.

Однак постмодернізм не відмовляється від нових «наративів» (від лат. narrativus - оповідальний), таких як перфоманс (performanse) - мінливість подій, ситуативність; симулякр (творчий монтаж імітованої реальності); ефективність (а не істина); мова і комунікація як джерело легітимації знань; актуальність завдань, котрі відносяться до «тут і тепер».

Постмодернізм - течія інтелектуальна. Його інтелектуалізм веде за собою релятивне (відносне), ірраціональне, нігілістичне ставлення до досягнень культури. «Смисл не належить ні висоті, ні глибині. Все відбувається на поверхні», - заявляє Ліотар. У такому ж ключі, з претензією на абсолютність, звучать й інші тези постмодерністів: «Ніщо не занадто»; «Забути!»; «Ніщо не гарантовано»; «Мовлю - отже, існую»; «На тому стою, але можу як завгодно».

Постмодернізм багато зробив для того, щоб звільнити мислення від спрощених схем, застиглих стереотипів, віджилих міфологій, обмеженості позитивістської картини світу, протиставивши їм творчу уяву, історико-філософську ерудицію, літературний талант, метафоричність. Разом з тим нищівна критика традиційних цінностей, норм і регуляторів ведеться для того, щоб дати місце новому образу споживача культури, для якого інформація -- культова цінність. Тим самим постмодернізм проявив себе як потужна форма відчуження людини від цілераціонального проектування і соціальної дії.

18.2 Принцип деконструкції

Постмодернізм виник у лоні гуманітарного знання й аналітичної західної філософії, виявивши глибинні риси кризи класичного раціоналізму, сцієнтизму і гуманізму. Філософські джерела постмодернізму - феноменологія, структуралізм, герменевтика. Чіткість визначення концептуальних інновацій постмодернізму ускладнюється через компілятивність думки, ультрадіалектичні формулювання, безліч неологізмів, вишуканість стилю, тематичну ширину публікацій, метафоричність. Тим не менше основні контури філософського постмодерністського проекту окреслити можливо. Вони полягають у тотальній критиці класичного раціоналізму (фундаменталізму, об'єктивізму, істинності) і в переході до лінгвістичної парадигми філософії, заснованої на релятивізмі, суб'єктивізмі та антитеоретизмі.

Основними засобами реалізації задуму виступають текст/контекст (нова мова філософії) і принцип деконструкції. Автор деконструкції Ж. Дерріда починає ревізію філософського раціоналізму зі зруйнування типології та ієрархії філософських проблем, які узвичаїлись і через те стали догмами, розмиває межі між філософією, літературою і критикою, урівнює (уподібнює) філософію і поетичну рефлексію. Постмодерністи вважають, що письменники, логіки, фізики, моралісти роблять одне і те ж - створюють і перетворюють системи опису об'єктів. Результатом цієї діяльності є нескінченні розмови всередині локальної спільноти відповідно до її традицій

Деконструкція - найбільш радикальний метод філософської критики, для якої попередня філософія - це писемність. «Тільки те, що написано, дає мені існування, бо воно називає мене». Обґрунтовуючи свій аналіз роману «Мобі Дік» Г. Мелвілла, постмодерніст Р. Сальдівар заявляє: «Деконструкція не означає деструкції структури твору, не має на увазі вона також і відмову від наявних структур (у даному разі структур особистості і причинності), які вона піддає розчленуванню. Замість цього деконструкція є демонтажем старої структури, здійсненим з метою показати, що її претензії на безумовний пріоритет є лише результатом людських зусиль і, таким чином, можуть підлягати перегляду. Процес деконструкції - всього лише попередній і стратегічно привілейований момент аналізу. Вона в жодному разі не передбачає своєї остаточності і є попередньою тією мірою, якою завжди повинна бути жертвою своєї власної дії».

Смисл деконструкції як специфічної методології дослідження літературного (філософського) тексту полягає у виявленні внутрішньої суперечності тексту, прихованих і непомітних не лише для недосвідченого, «наївного» читача, але й «вислизаючих» від самого автора «залишкових смислів», що перейшли у спадок від мовних, інакше - дискурсивних, практик минулого. Вони «закріпилися» у мові у формі неусвідомлених мисленнєвих стереотипів, які в свою чергу так само несвідомо і незалежно від автора тексту трансформуються під впливом мовних кліше його епохи.

Все це веде до виникнення в тексті так званих «невирішуваностей», тобто внутрішньо логічних тупиків, немовби первісно властивих природі мовного тексту, коли його автор думає, що відстоює одне, а насправді виходить щось інше. Виявити ці «невирішуваності», зробити їх предметом ретельного аналізу і є завданням критика-деконструктивіста. Сама по собі деконструкція ніколи не виступає як суто технічний засіб аналізу, а завжди постає як своєрідний деконструктивно-негативний пізнавальний імператив постмодерністської чуттєвості (як способу ставлення до світу і його розуміння).

Результатом погляду на філософію-як-на-літературу є глибока деконструкція історії філософії, котра виступає у вигляді дезорганізації, рекомпозиції і навіть «четвертування» (передусім гегелівської діалектики). Постмодернізм критикує розум (раціоналізм) за інструменталізм і недостатню комунікативність. «Новий» філософський розум, на відміну від раціонального, стверджує парадигму лінгвістичної поведінки (Р. Рорті), для якої характерна загальна установка на «розмивання контурів», «переломи, отвори, вирізи, краї, тріщини, обриви». «Найглибше - це шкіра». Нова раціональність -- це сформований на основі інформаційної культури ірраціоналізм, який виріс із визнання символічних і віртуальних реальностей третім, поряд з матеріальним та ідеальним, типом реальності. На відміну від проекту модерну, який включає вектор трансцендентності (метафізики, ідеалу вічного гармонійного буття), постмодерн реалізував «пейзаж без неба» (Ф. Ніцше). Для постмодерну таїна (суть) речей полягає у тому, що в них немає сутності.

Постмодерністський текст характеризується такими рисами: інтертекстуальність, іронія, метамовна гра, «переказ у квадраті». Дерріда і Ліотар утворюють «країну дискурсів», яка є суцільною метафоризацією та інтерпретацією тексту, що веде до втрати межі, котра відокремлює серйозну теоретичну роботу від естетично екстравагантних мовних ігор. Мова філософії наближається до естетичної мови, знищує міф про категоріальний центр і формує багатовимірний смисловий простір - «текст без меж». Постмодерністи відмовляються від фіксованої значущості тексту, вважаючи, що актом створення смислу є читання. Головне - «не що сказав автор, а чого не сказав і чому» (Ж. Дерріда).

Найважливіше питання для філософії - бути чи не бути їй теоретичною раціональною діяльністю - безпосередньо пов'язується з питанням про універсальність західної раціональності. Позбавлення онтологічного статусу світу знань і знань про світ приводить постмодерністів до деконструкції істини і об'єктивності. Істина для постмодерніста - «реліктовий принцип»; здоровий глузд - «вегетеріанство» (Рорті), тому немає «привілейованих дискурсів», дискурси завжди мультикультурні. Це означає, що кожне суспільство відповідно до його культури та історії виробляє своє розуміння істини та її критеріїв. Те, що істинне для Заходу, - неістинне для Сходу. Звідси необмежений плюралізм, тотальний лібералізм у виробленні і виборі дискурсів з установкою на оригінальність, свободу, новизну - свободу особистості. Свободу бути собою! - ця світоглядна платформа спрямована проти універсалізму наукового знання.

Модель пізнання реальності, запропонована постмодернізмом, - безперервна варіативність. У ній сублімовано «детериторизацію», безмежну і примхливу рухливість, блукання по степу, яке не знає дороги, відразу до лісу (адже він є кореневищем нерухомої реальності, яка «вросла» в землю) (Дельоз, Гваттарі). Постмодерністський текст характеризують імпресіонізм, неверифікованість, елімінація (виключення) суб'єкт-об'єктивних відношень. Проте не слід забувати, що він спрямовується до вироблення альтернативних філософських процедур, здатних «схопити» повноту життя.

18.3 Антропологія постмодернізму

Розуміння місця і ролі людини в сучасному світі постмодернізм формує не тільки в контексті наукової революції і внутрішньої форми культури. Постмодерністська антропологія є самосвідомістю сучасної цивілізації. її реалією став людський індивід у своєрідності його свавільного емоційного «Я». У постмодерні будь-яка спільність, не виправдана внутрішньо таким (свавільним) індивідом, будь-яка колективна норма і правило виступають щодо нього як насилля, репресія, від яких він повинен звільнитися.

На філософському рівні такими репресивними силами визнаються логіка і раціональність. Самовідчуття індивіда, невловні стани, культура повсякденності - предмети постійної уваги постмодерну. З огляду на це у людині цікавим є тільки неповторно індивідуальне, нездійснене, неоформлене, більш людське, ніж структура. «Немає нічого більш антилюдського, ніж пряма лінія». «Забудьте все, чого вас учили, -- починайте з мрії».

Людина - це «культ безпосереднього», «чарівність тривіального» - такі заклики постмодерністів стосовно розуміння людини і людського буття.

Постмодернізм руйнує антропологічну доктрину модерну - великого часу визволення людства, зосереджуючи увагу на «профанному гуманізмі », на самовдоволеності розуму, на розкладі цілісної людини релігійних епох Але з часом виявилася й друга ідея - недостатності розкладу первісної цілісності людини. К. Маркс усупереч тезі про всебічний розвиток і визволення індивіда звів його до економічної природи. Надлюдина Ф. Ніцше елімінує трансценденцію (таїну), заміняючи її могутністю і волею. В постмодернізмі ця ідея знаходить вираження в заміні інтерпретацією (деконструкцією) реальної людини у світі. З огляду на це свобода постмодерністської людини - це свобода комунікації, дискурсу, тексту, інтерпретації, до цього приводить принциповий ціннісний плюралізм.

Створення інтегральної антропологічної картини, до чого завжди прагнула філософія, є питанням збереження основи розуміння світу й адекватної відповіді людини на виклики світу. Постмодернізм відмовляється від цього завдання, оскільки не може зібрати докупи «вислизаючий» світ, скріпити його смисловим стрижнем і цілісною системою цінностей.

Акцентуючи активне зростання претензій до життя, постмодернізм заперечує універсалізм у людині. Розвінчати добро -- мета постмодерністської етики; це процес розмивання реальних людських відношень. Дерріда, наприклад, вважає, що людина не може діяти безкорисливо. Дар, подарунок, служіння, любов -«фальшиві монети», оскільки той, кому дарують, має почуття вдячності до того, хто дарує, який у свою чергу дістає задоволення від дарування. Виходить, що подарунка в чистому вигляді не існує: «сутність подарунка анулює подарунок».

У постмодернізмі людина нескінченно плюральна (множинна); відсутність єдиної системи цінностей веде до такої множини позицій, яка не здатна стати єдністю. Несубстанційна, «густа» людина має тільки один вектор - гру і рух образів, які перетворюють її на подібність симулякра. Антропологічний тип, на який орієнтовано постмодернізм, -- це космополіт, вільний від догматів будь-яких традицій і норм, який чудово розуміє їх умовність. Це абсолютно щирий стосовно своїх природних інстинктів «шизоїд» (Дельоз), котрий цінує насамперед споживання. Це інтелектуал, який має правила будь-якої мовної гри і так само легко звільняється від них. «Ніколи людина не була, здавалося б, такою розплавленою і плинною - і ніколи не була вона водночас такою ж замкненою в своїй самості, такою «холодною» серцем» (В. Іванов). В підсумку це поєднувало б у собі готовність до відречення від старого і разом з тим втому, байдужість.

Вістря своєї критики постмодерністи спрямовують проти свідомості, оскільки філософія свідомості репрезентує її як особливий феномен внутрішнього світу суб'єкта. Відмова від «внутрішнього» - головне у філософії свідомості постмодернізму. Тим самим базова установка філософії - свідомість - змінюється на «віру в свідомість», а сутність людини - на лінгвістичну поведінку організмів, яким приписується свідомість. У традиції Декарта, Брентано, Гуссерля свідомість містить «Я», котре як самість спостерігає і сортує потік ментальних образів (які проходять перед нею), перетворюючи їх на усвідомлені образи. Головне в цій традиції - уявлення про безпосередню даність свідомості тому, що усвідомлюється, та внутрішньої достовірності свідомості.

У постмодернізмі існує інший підхід до свідомості: він будується за допомогою комп'ютерних аналогій. Картина свідомості в цьому разі постає у вигляді інтегрованої системи психологічних станів індивіда, кожний елемент якої співвідноситься з іншими елементами, а введення нової інформації - з інформацією, одержаною в минулому. В результаті «за дужки» виводяться онтологічні проблеми, які належать до природи свідомості і природи самості - «Я». Приймається методологічна передумова, що людина - це деперсоналізований індивід (зомбі), «обернений» шизофренік, а сама шизофренія оголошується «творчою нормою» суспільного життя людей. Мова йде про шизофренію як різновид деконструктивізму в антропології. Такий хід думки деконструює не тільки свідомість, але й структури несвідомого. Тим самим природа людини остаточно релятивізується.