Національно-державне самовизначення України

На третіх зборах Народного Руху (28 лютого 1992-1 березня 1992 р.) В. Чорновіл наголошував: для демократів замало мати незалежну Україну, потрібна Україна демократична. Згодом В. Чорновіл наголошував на тому, що Україна має бути не лише незалежною та демократичною, а й «українською». І цей останній критерій майже впродовж усього періоду незалежності був чинником міжрегіонального протистояння в українському суспільстві.

На початку 1990-х утворились і політичні партії, які позиціонувались як центристські: Народно-демократична партія, Ліберальна партія України, політичне об'єднання «Міжрегіональний блок реформ», Селянська демократична партія. За даними соціологічних опитувань, громадяни України були схильні підтримувати центристські сили - 77% населення, тоді як про прихильність до лівих ідей повідомили - 7%, правих - 3%, крайніх лівих і крайніх правих - 5% та 2%, відповідно [316, с. 33].

У низці політичних партій відбулися розколи. У травні 1992 р. від Української республіканської партії відкололося радикальне крило на чолі з С. Хмарою, яке утворило Українську консервативну республіканську партію. Загострилися суперечки всередині Руху. У грудні 1992 р. внаслідок розколу в регіональних організаціях НРУ утворився альтернативний Всенародний рух України (Л. Скорик). Скориставшись Законом «Про об'єднання громадян» (червень 1992 р.), у 1993 р. відновила свою діяльність Комуністична партія України (П. Симоненко).

Соціально-економічну ситуацію в Україні вкрай погіршила гіперінфляція: у 1993 р. купоно-карбованець, запроваджений у 1992 р., знецінився у 103 рази. В умовах соціально-економічної кризи закономірно постало питання про довіру щодо органів державно-політичних інститутів - Президента, уряду та парламенту. 7 червня 1993 р. на Донбасі почався безстроковий страйк шахтарів, який міг поглибити економічну та політичну кризи. З огляду на це Верховна Рада України 17 червня пішла страйкарям назустріч і виконала їхню вимогу - призначила на 26 вересня 1993 р. консультативний референдум щодо довіри Президенту та парламенту. Після переговорів з Президентом України Л. Кравчуком Верховна Рада за два дні до референдуму скасувала його та постановила провести 27 березня 1994 р. дострокові парламентські та 26 червня того ж таки року дострокові президентські вибори.

Згодом, згадуючи ці події, Л. Кравчук казав: «Я не пішов би на це (дострокові президентські вибори - Авт.), якби в нас були легітимні інститути влади, або хоча б один інститут - Конституційний Суд. Я міг би одразу оскаржити в Конституційному Суді рішення Верховної Ради», яке «на сто відсотків… було неконституційним», оскільки за рішення про проведення дострокових парламентських і президентських виборів було подано у Верховній Раді менше 300 голосів, тобто рішення було ухвалене простою більшістю. «У мене був підготовлений указ про відміну цих рішень Верховної Ради і про розпуск Верховної Ради як такої, що обрана за радянських часів і не має повної легітимності». Утім, зазначав Л. Кравчук, ані міністр внутрішніх справ А. Василишин, ані Голова СБУ Є. Марчук, ані міністр оборони В. Радецький не висловилися рішуче на підтримку такого кроку [цит. за: 56, с. 487-488].

Перший і другий тур парламентських виборів відбувалися 27 і, відповідно, 10 квітня 1994 р. З огляду на особливості виборчої системи (про які йшлося в попередньому підрозділі) було обрано лише 340 народних депутатів (із 450). Загалом, прогнозованим виявився і склад парламенту: більшість місць отримали представники лівих політичних партій. Зокрема, представники КПУ вибороли 84 мандати, СПУ - 25, представники аграрної партії, що тяжіла до лівих ідей, - 36; до міжрегіональної депутатської групи увійшли 27 народних депутатів, групи «Єдність» - 26. Після довиборів до Верховної Ради, у грудні 1994 р., Центральна виборча комісія (ЦВК) оголосила про припинення виборчого процесу. На той час із 405 народних депутатів - 178 були членами політичних партій, 227 - безпартійними. Найчисельнішою фракцією Верховної Ради була фракція КПУ - 90 осіб. Головою Верховної Ради було обрано представника СПУ О. Мороза; заступником - очільника Селянської партії О. Ткаченка.

У Верховній Раді другого скликання жодна політична партія не мала необхідної кількості депутатських мандатів для формування більшості; голосування у парламенті було ситуативним. Парламентарії були об'єднані в 11 (пізніше 10 фракцій). Лише дві партії - КПУ та НРУ - мали достатню кількість мандатів для створення власних фракцій [317, с. 484-486]. «Оскільки більшість депутатського корпусу становили позапартійні депутати, - зазначає Г. Зеленько, - протягом каденції парламенту другого скликання його політичне структурування кілька разів змінювалося. Депутатські фракції і групи утворювалися як на партійно-ідеологічній основі, так і за регіональними та корпоративними ознаками» [318, с. 13].

Особливості політичного міжпартійного протистояння виразно проявилися під час виборчих кампаній 1994-1996 рр. Для першого туру виборів (навесні-влітку 1994 р.) характерним було зниження популярності центристських партій і зростання ваги вкрай лівих та вкрай правих сил, що значною мірою пояснюється неприкритим популізмом і демагогією партій цього політичного спектра, особливо в питаннях приватизації, соціального захисту населення, боротьби із злочинністю. У виборців найбільшу популярність мали прості та жорсткі засоби вирішення складних питань соціально-політичного, соціального та економічного розвитку країни. Якщо більш-менш помірковані кандидати пропонували економічні засоби розв'язання проблем (прийняття «справедливих» законів, своєчасна виплата заробітної платні тощо), то більш «конкретні» обіцянки ультрарадикалів («знайти винних у затримках виплат заробітної платні та показово покарати їх») знаходили більше розуміння у виборців. Як наслідок, у парламенті найчисельнішою стала фракція комуністів.

Вибори виявили певні хиби української партійної системи. За нечисленності партій, їхні прибічники були зосереджені здебільшого у великих містах. Проявилась і головна ознака партійної системи наступних років - досить стійке розмежування за принципом «Схід - Захід». Певна проблема партійної політики початку 90-х рр. - невизначеність місця партій у політичній структурі суспільства. Більша частина партій залишалася за межами органів державної влади, а згода їхніх керівників на участь у роботі органів виконавчої влади сприймалася більшістю членів партій як зрада партійних інтересів (прикладом цього служить, зокрема, розкол УРП у 1992 р.). Брак коштів спричиняв відсутність постійної та масової агітації серед населення, тому партії зосереджували всі зусилля одразу на досягненні кінцевої мети - здобутті влади, різко підвищуючи свою активність напередодні виборів й ухиляючись від повсякденної роботи серед мас.

Ефективне здійснення партіями посередницької функції у взаємодії між громадянським суспільством та державою неможливе без відповідного правового регулювання, об'єктом якого є сукупність правовідносин у системі «держава - політичні партії (громадські об'єднання) - суспільство». Головною вимогою, якою повинна керуватися держава у своїй нормотворчій діяльності, - створення рівних можливостей для всіх як основи соціальної справедливості. Діяльність партій в Україні регулювалася Законом України «Про громадські об'єднання» від 16 червня 1992 р. та певними положеннями Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 18 листопада 1993 р.

Закон «Про громадські об'єднання» проголошував право громадян на свободу об'єднання невід'ємним правом людини, закріпленим Загальною декларацією прав людини і гарантованим Конституцією та законодавством України. Держава покликана сприяти розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створювати рівні умови для діяльності їхніх об'єднань. За цим законом, об'єднанням громадян визнається добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією. Політичною партією є об'єднання громадян прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їхньому складі. Закон визначив принципи і порядок утворення об'єднань громадян, їхній статус, порядок їхньої легалізації, а також припинення їхньої діяльності [316, c. 32]. Невідпрацьований механізм припинення діяльності партій. Недосконалий і механізм передачі майна партії, яка припинила своє існування (якщо її було заборонено за вироком суду - майно підлягає безоплатному оберненню у власність держави; якщо ж було прийнято рішення про саморозпуск, доля майна вирішується на загальних зборах членів партії).

26 червня 1994 р. відбувся перший тур дострокових президентських виборів. До другого туру президентських виборів вийшли чинний Президент Л. Кравчук й екс-прем'єр-міністр Л. Кучма. 10 липня 1994 р., під час другого туру виборів, Л. Кучму підтримали понад 52% виборців, які взяли участь у голосуванні; Л. Кравчука - 45% виборців [319, с. 372].

На думку М. Тульського, перемога в президентських виборах Л. Кучми не в останню чергу була зумовлена підтримкою його кандидатури Росією. «У 1994 році, - каже у своєму інтерв'ю М. Тульський, - Єльцин за допомогою величезних грошей втрутився у вибори в Україні та Білорусі. Витрачалися гроші на виборчі кампанії Кучми та Лукашенка. Паралельно для контролю над Україною в 1994 році Кремль організував «кримську проблему» вдруге. Нагадаю, що перший раз «кримську проблему» для України організовував Горбачов, а не Єльцин, іще в 1990-1991 роках Кажучи про «кримську проблему», М. Тульський має на увазі сепаратистський рух, очолюваний президентом Республіки Крим Ю. Мєшковим, що водночас був лідером політичного блоку «Россия».

Про етнополітичний аспект національно-державного самовизначення України в період Перебудови ми писали в попередньому розділі. Оцінка ж ролі М. Горбачова, висловлена М. Тульським, ґрунтується на таких його аргументах: «У Горбачова була ідея підвісити всі союзні республіки на "гачок", знайти в кожній проблемний регіон, який чимось відрізняється від решти республіки. З ініціативи Горбачова навіть був прийнятий в 1990-му році закон СРСР: у разі, якщо якась республіка хоче вийти з СРСР, то по всій її території проводиться союзною владою референдум, і ті шматки республіки, які висловлюються за те, щоб залишитися в СРСР, союзна влада відокремлює від цієї республіки і приєднує до СРСР. І такі проблемні регіони Горбачов знайшов у всіх республіках, навіть у самій Росії. У РРФСР ними стали Чечено-Інгушетія, Північна Осетія, Татарстан і Тува - де, за наказом Горбачова, в березні 1991 року бойкотували референдум про введення поста президента РРФСР. […] В Естонії була Нарвская республіка, яка загрожувала Естонії виходом з її складу в разі виходу з СРСР. Такі ж республіки і такі ж загрози були в східній Латвії, в трьох польських районах Литви, в Молдові (Придністров'я та Гагаузія), в Україні (Крим), в Грузії (Абхазія та Південна Осетія), а за Нагірний Карабах і Нахічевань Горбачов підвішував одночасно і Азербайджан, і Вірменію. […] Політика розвалу республік СРСР була закладена Горбачовим, про якого досі наївні люди в Росії та на Заході думають як про демократа, гуманіста і противника комуністичної системи, яку він насправді всіма силами намагався зберегти. Насправді Горбачов - такий самий імперіаліст і колоніаліст, як і всі інші» [300].« [300]. Така позиція Росії випливала з уявлення, ніби Л. Кучма є проросійським політиком.

Першим Президентом України, як і в більшості пострадянських країн, був обраний колишній компартійний функціонер; другим Президентом - людина, яка позиціонувала себе не як представника певної політичної партії, носія ідеології, а як «господарника». «Я пройшов шлях до політика саме з рівня адміністратора» [320, с. 50], - казав про себе Л. Кучма. У цьому, значною мірою, була певна особливість електоральної поведінки українських виборців. Бо й наступні Президенти України акцентували насамперед власні успіхи в господарській діяльності. Скажімо, В. Ющенко до обрання Президентом був головою Правління Національного Банку та Прем'єр-міністром України; В. Янукович - головою обласної державної адміністрації в Донецькій обл. та Прем'єр-міністром України; П. Порошенко - секретарем Ради національної безпеки та оборони, обіймав міністерські пости, а також був власником промислово-фінансової групи. Попри зв'язки кожного з Президентів із певними політичними партія їхня управлінська діяльність була значущою для українських виборців. Ця особливість електоральної поведінки може, звісно, розцінюватися як прояв політичної незрілості. Утім, за великим рахунком, така електоральна поведінка зумовлена і ступенем розвитку політичних партій в Україні, і статусом самого Президента, який, з одного боку, безпосередньо не очолює уряд, а з другого, має істотний вплив на внутрішню політику, зокрема соціально-економічну. Разом із тим, така електоральна поведінка детермінується суспільним сприйняттям соціально-економічних проблем як украй дошкульних.

Перші роки незалежності, коли формувалися державно-політичні інститути й конкретизувалися форми національно-державного самовизначення України, в соціально-економічному плані стали періодом «імітації реформ» [320, с. 105]. І є рація погодитись із точкою зору О. Мороза про те, що 1991-1994 рр. стали роками «системної кризи», причини якої - брак стратегії соціально-економічного та громадсько-політичного розвитку [232, с. 9-10].

Попри те, що дострокові президентські та парламентські вибори 1994 р. відбулися фактично водночас, і на парламентських виборах здобули перемогу ліві політичні сили, другий Президент України Л. Кучма був прихильником більш радикальних економічних реформ, беручи за приклад, значною мірою, російський досвід. Розбіжності поглядів на соціально-економічний розвиток України, які поділяли парламентська більшість і Президент, стають очевидними, якщо зіставити доповідь Голови Верховної Ради О. Мороза «Основні засади і напрями становлення економіки України в кризовий період» (червні 1994 р.) [232, с. 9-26] та програму Президента України «Шляхом радикальних економічних реформ» (жовтень 1994 р.) [321, с. 25-37]). Розбіжність підходів зумовила перехід навесні 1995 р. Соціалістичної партії в опозицію.

Надзвичайно гостро постало в Україні й питання розподілу влади. У вересні 1994 р. було утворено Конституційну комісію, яку очолили Президент Л. Кучма і Голова Верховної Ради О. Мороз. На кінець 1994 р. Президент Л. Кучма запропонував законопроект «Про державну владу та місцеве самоврядування», а Голова Верховної Ради О. Мороз - «Закон про місцеві ради». ЗМІ й експертне середовище позитивно оцінили спроби Президента розмежувати виконавчу й законодавчу влади, але звертали увагу й на те, що президентський законопроект фактично ліквідує місцеве самоврядування. Скажімо, голови облрад перетворяться на власників держвласності в регіонах, а мери міст, ставши головами рад і виконкомів, -розпорядниками муніципальної власності. У президентських ініціативах суспільство побачило тенденцію до авторитаризму. Очевидною була загроза протистояння між законодавчою і виконавчою гілками влади, яка в сусідній Росії завершилася розстрілом парламенту. Зрештою, у травні 1995 р. було ухвалено Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування». Україна, фактично, ставала президентською республікою, оскільки Президент набув повноважень очільника виконавчої влади.

Протистояння між Президентом і парламентом певною мірою було взаємопов'язаним зі ставленням Л. Кучми до представників лівих ідеологій. «На мою думку, - стверджував Л. Кучма, - для будівництва… нашої держави переконані і діяльні соціалісти та соціал-демократи абсолютно необхідні. Інша річ, де вони у нас? У нас є партії, в чиїх програмах присутні соціал-демократичні принципи і декларації, але багато хто з них включив їх туди лише як ширму для прикриття комуністичного змісту. Наприклад, ті у нас, хто називає себе соціалістами, мають значно менше відношення до сучасних демократій, аніж до «реального соціалізму» СРСР, що розвалився» [320, с. 141-142]. Неліпшим було ставлення Л. Кучми і до комуністів, які «не приховують, що прагнуть завоювати владу у країні для того, щоб цю країну знищити як суб'єкт міжнародних відносин та історичний факт» [320, с. 138]. Президент зазначав, що «російські комуністи використовують наших, як їм хочеться», а «наші червоні», продовжуючи говорити про «соціалістичний інтернаціоналізм» і закликаючи до «союзу народів», не тільки зраджують інтереси своєї країни та «плюють в обличчя народу, що проголосував за її незалежність, але й безпосередньо підіграють чужому націоналізмові - націоналізмові російських комуністів, шовіністів та інших» [320, с. 139, 140]. Україні, казав Л. Кучма, «вкрай не вистачає справжніх лівих патріотів» [307, с. 18]. Щодо правих політичних сил, то є рація привернути увагу до таких слів Л. Кучми: «Найбільш перспективні політичні сили можна назвати націоналістами», розуміючи під націоналістами захисників «не лише українського етносу, але й всього українського народу» [320, с. 144]. Показово, що в Заяві Народного Руху України «Якою ми бачимо Українську державу» (від 16 грудня 1995 р.) наголошується: партія відображає позиції всіх партій та організацій національно-демократичного спрямування, що завданням Руху є реалізація бачення Української держави як національної, демократичної, соціальної, авторитетної, шанованої в Європі та світі; такої, що має ринкову економіку на основі приватної власності, будується на засадах української національної, державницької ідеї, «української мрії», яка мусить стати українською реальністю.

Президент намагався відмежуватися від «партії влади», заявляючи, що є «Президентом всієї країни» [320, с. 134]. Ця тенденція до дистанціювання від політичних партій спричиняла й конфлікти між Адміністрацією Президента та Кабінетом Міністрів України. Скажімо, Л. Кучма критично оцінював діяльність Прем'єр-міністра В. Масола. Характеризуючи його як одного «із кращих спеціалістів», усе ж вважав його представником «старої формації». Не кращим чином Л. Кучма оцінював і наступного Прем'єр-міністра Є. Марчука, вважаючи, що той «не хоче або просто боїться приймати рішення». Згодом Л. Кучма відзначав «президентські амбіції» Є. Марчука: бажаючи стати «наступним Президентом України, він (Є. Марчук - Авт.) намагався не лише дистанціюватися від прийняття непопулярних рішень, але й взагалі не вступати в жодні конфлікти з будь-ким, не ставати при цьому явно на жодну зі сторін» [320, с. 88-90]. Призначення Прем'єр-міністром П. Лазаренка Президент вважав помилкою, характеризуючи свого висуванця як людину, що має «суто кримінально-номенклатурний талант» [320, с. 93, 99]. Стосовно ж Прем'єр-міністра В. Пустовойтенка - голови Народно-демократичної партії - Л. Кучма утримався від дошкульних висловлювань. Попри те, що українські ЗМІ незмінно характеризували НДП як «партію влади» [322, с. 58], Л. Кучма все ж не розглядав цю партію як таку, що реалізує його політику, не вважаючи і себе виразником її інтересів. По суті, Л. Кучма так і не зумів подолати власне упередження щодо політичних партій як таких. І в цьому контексті стають зрозумілими слова В. Філенка: «Мета партії - не мандати до ВР, а мандати сільських, районних, міських рад. Якщо немає впливу в регіонах і підтримки з «місць», то будь-які зусилля змінити щось «зверху», на рівні, скажімо, майбутніх Національних зборів, приречені на провал» [323, c. 1]. НДП привертала значну увагу. Інтерес до нової партії значною мірою сприяв список її засновників, серед яких такі відомі політики й урядовці, як О. Ємець, А. Кінах, В. Євтухов, М. Каскевич, В. Пустовойтенко, А. Толстоухов, Ю. Єхануров, В. Ющенко, О. Дьомін, Є. Кушнарьов, Т. Стецьків, А. Матвієнко та інші.

За даними соціологічних опитувань 1995 р., 48% респондентів виявили бажання жити в суспільстві, де держава керує економікою, а 78% висловили думку, що держава мусить забезпечити усім громадянам «гарні умови життя» [324, с. 6]; разом із тим, 59, 4% покладалися лише на власні сили, на політичні партії та об'єднання покладали надію 2, 8%, на Президента - 24, 8%, на Верховну Раду - 5, 3%, на Кабінет Міністрів - 5, 0%) [324, с. 1].

Характеризуючи становлення українських політичних партій, Г. Зеленько пропонує «застосувати типову схему політичної інституалізації, відповідно до якої на першому етапі виникають потреби, задоволення яких вимагає спільних дій, що спонукає суспільних акторів до об'єднання; на другому формуються загальні цілі, суспільні норми, зокрема правові, для забезпечення взаємодії відповідних суб'єктів; на третьому - встановлюється система санкцій для забезпечення реалізації норм і правил поведінки. Характерною рисою процесу інституалізації (правової та політичної) політичних партій в Україні є те, що і перший, і другий етапи мали форсований характер, тобто відбувалися протягом досить короткого проміжку часу - від артикуляції колективних (групових) потреб до встановлення правових норм минуло приблизно 6 років (якщо не рахувати Українську Гельсінську групу, створену у 1976 р., яка висувала переважно вимоги щодо дотримання прав людини). […] Правове підґрунтя діяльності партій на цьому етапі становили Конституція УРСР (зі змінами від 24 жовтня 1990 р.) та Закон «Про об'єднання громадян» (1992 р.) « [318, с. 11].

У 1996 р. знизилася інфляція, в обіг була введена нова грошова одиниця - гривня. 25 серпня 1996 р. було оприлюднено Указ Президента «Про грошову реформу в Україні» [325]. Після 16 вересня 1996 р. єдиним законним засобом платежу на території України стала гривня. Однак грошова реформа не була підкріплена іншими заходами у сфері податкової, бюджетної політики. Курс гривні утримувався заходами жорсткої монетарної політики, що посилювало грошовий голод на гривню, бартеризацію торгівлі, зменшення валютних резервів НБУ.

На зміну приватизації 1992-1994 рр., яка проводилася шляхом оренди з викупом або викупу об'єкта трудовим колективом (що дозволило приватизувати 11, 5 тис. об'єктів), прийшла сертифікатна приватизація. У 1995-1999 рр. було приватизовано 50, 3 тис. підприємств та організацій. Приватизація проводилася на основі президентських указів. Залучити до приватизаційного процесу, як передбачалося, широкі верстви населення державі не вдалося. Інвестиції в Україну надходили в мізерній кількості. Державні кредити, отримані від урядів США, ряду європейських країн, міжнародних організацій, дозволили покращити платіжний баланс, але вели до зростання заборгованості держави. До початку 1995 р. було розпайовано чи акціоновано 94% колгоспів, що сприяло виникненню колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), акціонерних товариств, селянських спілок і кооперативів [326, с. 31].

Разом із тим, зростало безробіття, зокрема - серед молоді. У 1994 р. статус безробітного отримали 55 тис. молодих людей, у 1995 р. - 73 тис. чол., у 1996 - 160 тис. [327, с. 30]. За статистичними даними, упродовж 1991-1996 рр. кількість науковців, котрі емігрували з України, постійно зростала. «Лише докторів наук виїхало за межі України: у 1991 році - 39 осіб, у 1992 році - 57, у 1993 році - 68, у 1994 році - 90 осіб. Упродовж двох наступних років (у 1995 і 1996 рр. - Авт.) Україну залишили ще близько 200 докторів наук або два відсотки від загальної кількості» [328, c. 91]. «Здебільшого, - зазначає Р. Кулик, - з України виїжджали спеціалісти, які працювали в галузі математичного аналізу, фізики твердого тіла, фізики напівпровідників, будівельної механіки, механіки твердого тіла, хірургії тощо. […] Щодо таких мігрантів здійснюється гнучка міграційна та візова політика. Загалом, у зв'язку з виїздом наукових і висококваліфікованих спеціалістів втрати України становлять понад 1 млрд доларів США» в 1991-1996 рр. [329, с. 119].

Отже, соціально-економічні та громадсько-політичні процеси 1992-1996 рр. являють собою важливий етап національно-державного самовизначення України. Переживаючи глибоку соціально-економічну кризу, українське суспільство все ж знаходило шляхи легітимного вирішення вкрай складних громадсько-політичних конфліктів. Проведення парламентських і президентських виборів, зміна виборчих систем - це були практичні кроки з реалізації демократичного самовизначення українського суспільства та держави. У досліджуваний період продовжився процес національно-державного становлення України, поступове перетворення її з напівколоніальної в незалежну суверенну державу, національно-патріотичні сили якої у гострій боротьбі з прибічниками соціалізму обстоювали демократичні засади соціального прогресу й необхідність інтеграції України до міжнародних-правових інститутів, що діють на основі гуманістичних принципів і стандартів.

3. 3. Міжнародно-політичне визнання України на тлі геополітичних суперечностей із Російською Федерацією

В окреслений період - 1992-1996 рр. - відбулося міжнародне визнання України, а також проявився й домінантний зовнішньополітичний виклик - суперечності з Російською Федерацією. У цей-таки період, 5 грудня 1994 р., був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) - так званий «Будапештський меморандум». Зазначимо, що його підписання стало фактом консолідації позицій держав, які справляли істотний вплив на ситуацію в Україні: ядерні держави, насамперед США, були зацікавлені в нерозповсюджені ядерної зброї, РФ - в ослабленні України. Означений період ознаменувався й українсько-російським протистоянням із приводу статусу Чорноморського флоту, що завершилося підписанням у Києві Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ (31 травня 1997 р.), який був ратифікований Україною 14 січня 1998 р. Отже, ми привернемо чільну увагу державно-політичному самовизначенню України щодо реалізації національної безпеки; політиці України, спрямованій на співробітництво з євроатлантичними структурами, зокрема ЄС і НАТО; участі України в діяльності СНД.

Як уже зазначалося в попередньому розділі, 8 грудня 1991 р. президенти Республіки Білорусь, Російської Федерації та України підписали Угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД). СНД діє на підставі Статуту, прийнятого Радою голів держав 22 січня 1993 р. Україна не підписала Статут, тож, де-юре, не є членом СНД, а має статус держави-засновниці та держави-учасниці СНД.

Незалежність України була сприйнята російським істеблішментом як прямий виклик російській імперській традиції, складовою якої і був СРСР. Характеризуючи російську політику на пострадянському просторі, російський політолог М. Тульський зазначає, що СНД від початку трактувалася РФ як форма збереження російського впливу. Із примушуванням до вступу в СНД М. Тульський пов'язує низку міждержавних і міжетнічних конфліктів, у більшості з яких збройні сили РФ брали безпосередню участь. У переліку цих воєнних конфліктів - Придністров'я, війна між Абхазією та Грузією, між Азербайджаном і Вірменією за Нагірний Карабах тощо. Методом примушування до ступу в СНД була й підтримка проросійських кандидатів на парламентських і президентських виборах у пострадянських країнах. Показовий приклад Грузія, президент якої З. Гамсахурдія категорично виступав проти приєднання Грузії до СНД, його ж наступник Е. Шеварнадзе в 1993 році підтримав вступ Грузії до СНД. Президент Азербайджану А. Ельчибей так само був противником вступу до СНД, але наступний президент Г. Алієв у 1993 р. підтримав ратифікацію договору про вступ до СНД. Аналогічним чином, силою зброї, шляхом політичних маніпуляцій і фальсифікацій виборів до вступу в СНД були примушені Молдова й Таджикистан [300].

Україна, зі свого боку, намагалася використати СНД як інструмент врегулювання тих суперечностей, які виникли внаслідок розпаду СРСР. Зокрема, Л. Кравчук зазначав: СНД «має відіграти головну роль у цивілізованому зруйнуванні до кінця колишнього Союзу й у випрацюванні таких механізмів, які дали б змогу вирішувати загальні питання знову ж таки на правовій цивілізованій основі» [218, с. 77]. Так, 30 грудня 1991 р. Україна підписала «Угоду Глав держав Співдружності Незалежних Держав про власність колишнього Союзу РСР за кордоном» [330], 13 березня 1992 р. - «Угоду про доповнення до Договору про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР» [331], 6 липня 1992 р. - «Угоду про розподіл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном» [332], 4 грудня 1992 р. приєдналася до «Договору про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР», що був підписаний іншими главами держав-учасниць СНД 13 березня 1992 р. [333].

Ставлення до СНД характеризує і зміст Постанови Верховної Ради від 2 липня 1993 р. «Про основні напрями зовнішньої політики України» [334], в якій акцентується увага на тому, що «участь України в СНД відкриває можливість для вирішення на міжнародно-правових засадах питань, пов'язаних з правонаступництвом колишнього СРСР»; також наголошено: «Україна розглядає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів» задля більш успішного розв'язання проблем, «які виникли після розпаду Союзу РСР». У Постанові окремо наголошено, що «Україна уникатиме участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити Співдружність у наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного характеру» [334].

Виходячи з процитованих слів Л. Кравчука та положень Постанови Верховної Ради, можна бачити: участь у СНД трактувалася українськими Л. Кравчуком і парламентаріями як така, що не суперечить національно-державному самовизначенню України як суверенної держави, а є необхідною саме задля реалізації державного суверенітету. Як на наш погляд, таке сприйняття СНД відображало певний соліпсизм, властивий українській політичній еліті: сприйняття політичної реальності, вдаючись до мови Ж. Лакана, підпорядковувалося «концепту бажаного». Простіше кажучи, в СНД вбачалося те, що було прийнятним для української політичної еліти, й ігнорувалося те, що не відповідало бажаному уявленню про світ.

Цілком очевидно, що погляди РФ й України на майбутнє пострадянського простору були відмінні. Тож і недарма вже в березні 1992 р. Л. Кравчук із прикрістю відзначав безапеляційне і зверхнє ставлення російських політиків до колег із пострадянського простору: «В якій цивілізованій країні дозволять за так собі паплюжити главу сусідньої держави? Один діяч високого рангу через солідну газету називає всіх президентів СНД, обраних, до речі, народом, новими «паханами»; другий повчає в образливій формі чужого президента як жити; якийсь гуморист висміює керівника іншої держави, і йому для цього надають державний телеканал. Яких тільки ярликів на мене особисто не чіпляли? І річ навіть не в мені. Ображають весь народ, який обрав мене на посаду Президента» [218, с. 182]. Показово, що Л. Кравчук, відзначаючи факт дискредитації російськими ЗМІ політичних лідерів СНД, так і не спромігся перейти від суто емоційної оцінки цього факту до узагальнення - констатації цілеспрямованої політичної пропаганди, спрямованої на делегітимацію політичних лідерів СНД в очах аудиторії російських ЗМІ; а така делегітимація є необхідним складником політики, мета якої - відновлення російської гегемонії на пострадянському просторі. Утім, зрештою, Л. Кравчук мусив визнати, що «позиція незалежної України й інтереси Москви... абсолютно протилежні» [218, с. 202]. Так зване «кримське питання», від проголошення Криму автономною республікою в складі УРСР і до анексії Криму РФ, переконливе цьому свідчення.

Попри результати загальноукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., коли із 67, 7% кримчан, які взяли участь у голосуванні, 54, 2% висловилися за те, щоб півострів був українським, та ігноруючи Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим» (від 29 квітня 1992 року) [335], ВР Республіки Крим 5 травня 1992 р. ухвалила Акт про державну самостійність Республіки Крим, а наступного дня - Конституцію, згідно з якою відносини між Республікою Крим і Україною мали регулюватися на підставі договору й угод. Водночас парламент Республіки Крим призначив загальнокримський референдум про незалежність. 13 травня Верховна Рада України визнала, що ці рішення суперечать Конституції України і скасувала їх.

Обраний у січні 1994 р. президентом РК Ю. Мєшков одразу ж узяв курс на відокремлення Криму від України і приєднання до Росії. У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до ВР Криму. Очолюваний Ю. Мєшковим блок «Росія» здобув перемогу. Як згодом зазначив Президент України Л. Кучма, такий курс «активно підтримувався певними силами у Москві» [320, с. 107] (якими саме «політичними силами», цього Президент України, одначе, не уточнив, удавшись до риторичної фігури недомовлення).

20 травня 1994 р. кримські парламентарії ухвалили Закон «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим», повернувши тим самим норми Конституції Республіки Крим у редакції від 6 травня 1992 р. Фактично, робилася спроба створити підґрунтя для виходу Криму зі складу України. Того-таки 20 травня 1994 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про скасування дії Закону РК «Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим»« [336]. 17 березня 1995 р. парламент України прийняв пакет законів та постанов, зокрема: Закони України «Про скасування Конституції і деяких законів АРК» [337] та «Про Автономну Республіку Крим» [338], якими ліквідував інститут президентства в Криму.

Зіткнувшись з російською експансією, зокрема в Криму, Україна почала виявляти дедалі більший інтерес до співпраці з ЄС та США. Україна має орієнтуватися на європейські структури, казав Л. Кравчук в інтерв'ю польським журналістам, оскільки перебуває в «центрі Європи» і «має величезний потенціал, і я певен, що в перспективі вона гратиме важливу роль у Європі, входячи до європейських структур» [218, с. 77].

Попри те, що в словах Л. Кравчука помітним є певний «єврооптимізм», відносини між Україною та західними країнами складалися непросто. «Якщо з Польщею, скажімо, - пише М. Кармазіна, - вдавалося налагоджувати добросусідські відносини (про що свідчив, зокрема, підписаний у 1992 р. польсько-український Договір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво), то у стосунках з іншою сусідньою державою - Румунією - з'явилося певне напруження, оскільки румуни не хотіли визнавати результати референдуму про незалежність України, висловлюючи претензії на частину української території, зокрема Північну Буковину та деякі райони Одеської області» [65, с. 490].

Євроатлантичний вектор розвитку України насамперед передбачав налагодження відносин з інститутами Європейської спільноти та США. Пошук форм співпраці відбувався в умовах зміни самих Європейських інститутів, які завершилися формуванням Європейського Союзу. І, як ми далі покажемо, на відносинах між Україною та НАТО позначилася ситуація невизначеності щодо перспектив самого Альянсу, яка виникла з кінцем холодної війни.

7 лютого 1992 р. держави-члени засновники Європейської спільноти з вугілля та сталі та Європейської економічної спільноти підписали Маастрихтських договір - Договір про Європейський Союз, який набув чинності 1 листопада 1993 р. Отже, саме 1 листопада 1993 р. є офіційною датою формального заснування ЄС. Заклавши правові основи інтеграційного об'єднання, Маастрихтський договір зафіксував повагу ЄС до права на національно-державне самовизначення демократичних країн. ЄС прагнув формалізувати відносини з посткомуністичними країнами. 11 лютого 1992 р. був підписаний протокол угоди між ЄЄ та СНД стосовно виконання програми ТАСІS TACIS (Tacis Programme, абревіатура від англ. Technical Assistance to the Commonwealth of Independent States «Технічна допомога для СНД») - програма Європейського Союзу на допомогу новим незалежним державам Східної Європи і Центральної Азії (колишні республіки Радянського Союзу, крім країн Балтії) в перехідний період. в Україні. В квітні 1992 р. Європейська комісія прийняла рішення про необхідність переговорів з Україною, Білоруссю, Росією та Казахстаном щодо підписання угод про співробітництво. 14 червня 1994 р. в Люксембурзі була підписна Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною (УПС) [339]. Це була перша угода про партнерство та співробітництво, підписана ЄС з пострадянськими країнами. 10 листопада 1994 р. був ухвалений Закон України про її ратифікацію [340]. Угода про партнерство та співробітництво мала бути ратифікована кожною з держав-членів ЄС. Процес ратифікації закінчився лише в 1998 р., саме тоді, 1 березня 1998 р., Угода й набула чинності. Угодою визначено 28 суспільно-політичних та соціально-економічних сфер партнерства між ЄС та Україною: промислове співробітництво; сприяння інвестиціям та їх захист; державні закупівлі; стандарти; видобувна промисловість та виробництво сировини; наука і технологія; освіта та професійна підготовка; сільське господарство; енергетика; використання атомної енергії у цивільних цілях; довкілля; транспорт; космічна промисловість; фінансові послуги; боротьба з відмиванням грошей; грошово-кредитна політика; регіональний розвиток; співробітництво у соціальній сфері; малі та середні підприємства; інформація та зв'язок; захист споживачів; митна справа; економіка; статистика; боротьба з розповсюдженням наркотиків; культура тощо. Сторони зобов'язалися надавати одне одному статусу найбільшого сприяння у торгівлі. «Першим документом, який заклав правові засади гармонізації українського законодавства з правом Євросоюзу ще до набуття чинності УПС, стала Тимчасова угода між Україною та ЄС про торгівлю та торговельне співробітництво, підписана 1 червня 1995 р. у Брюсселі. Вона набула чинності 1 лютого 1996 р. « [341, с. 15], започаткувавши важливий процес наближення українського законодавства до стандартів ЄС.

Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, а також Тимчасова угода про торгівлю справляли винятково позитивний вплив на національно-державне самовизначення України, конкретизувавши євроатлантичний вектор розвитку нашої країни. Будуючи свої відносини з Україною, європейські інституції чітко розрізняли пострадянські країни Балтії, інтеграція яких до європейських інституцій відбувалася інтенсивно, та інші пострадянські країни, в один ряд із якими ставилася також Монголія. Очевидно, що перспектива членства цих країн у ЄС вважалася щонайменше примарною. Певні зміни у сприйнятті України відбулися тільки після Помаранчевої революції, перебіг якої аналізуватиметься в наступному розділі.

Ключовим аспектом національно-державного самовизначення України в зовнішній політиці було питання статусу ядерної зброї, що після розпаду СРСР перебувала на території України. Як ми вже зазначали в попередньому розділі, у Декларації про державний суверенітет України йшлося про намір України стати «нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї» [201]; а 24 жовтня 1991 р., ще до першогрудневого референдуму, Верховною Радою було ухвалено «Заяву про без'ядерний статус України», якою підтверджено вірність «неядерним принципам» і задекларовано «намір приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава і укласти з МАГАТЕ МАГАТЕ - Міжнародна агенція з атомної енергії (англ. International Atomic Energy Agency) є міжнародним урядовим форумом науково-технічної співпраці з мирного використання ядерної технології. Статут МАГАТЕ не передбачає надання цією організацією безпекових гарантій, про які йдеться в Заяві Верховної Ради України. відповідну угоду про гарантії» [342]. Попри безглуздість згадок про гарантії МАГАТЕ, Заява Верховної Ради, яка також ґрунтувалася на Декларації про державний суверенітет, відображає прагнення України здобути міжнародно-політичне визнання, реалізувавши національно-державне самовизначення як суверенної, демократичної держави.

Разом із тим, особливий інтерес становить ухвалена 9 квітня 1992 р. Постанова Верховної Ради «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу» [343]. Важливість цієї постанови полягає в тому, що її зміст і загальна тональність принципово відрізняється від попередніх зовнішньополітичних актів Верховної Ради. У Постанові традиційно підтверджено «намір України приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року», утім, відзначаються й факти, які перешкоджають реалізації цього наміру. По-перше, констатується, що «Уряд Російської Федерації та командування Стратегічними силами не створили […] технічного контролю за незастосуванням ядерної зброї», дислокованої на території України. По-друге, відзначається брак міжнародного контролю, який гарантував би «невикористання ядерних компонентів», які вивозяться з України «для повторного створення зброї», та запобігання «їх експорту до інших держав». По-третє, наголошується, що «знищення ядерної зброї, дислокованої на території України, повинно здійснюватися за умови гарантії національної безпеки України» [343]. Ґрунтуючись на констатувальній частині Постанови, Верховна Рада постановила: «Вважати за доцільне не вивозити з території України тактичну ядерну зброю до розробки і запровадження в дію механізму міжнародного контролю за її знищенням з участю України»; «вжити відповідних заходів для забезпечення дійового технічного контролю Україною за невикористанням ядерної зброї, дислокованої на її території»; «Міністерству оборони України вжити заходів до комплектування Стратегічних сил, дислокованих на території України, військовослужбовцями Збройних сил України» [343].

У Постанові також є окремий пункт, який зобов'язує уряд подати до Верховної Ради для ратифікації Угоду про спільні заходи щодо ядерної зброї, яка була підписана країнами-учасницями СНД 21 грудня 1991 р. Цією Угодою проголошено створення «Об'єднаних стратегічних збройних сил», які гарантуватимуть «колективну безпеку всіх учасників Співдружності Незалежних Держав» та спільність «політики щодо ядерних питань». Угодою також передбачено, що вона підлягає ратифікації й «набуває чинності на 30-й день після здачі всіх ратифікаційних грамот на зберігання уряду РРФСР» [344]. Отже, на час ухвалення Постанови 9 квітня 1992 р., ця Угода не була ратифікована, проте в базі законодавчих актів України ця угода значиться як чинна з 21 грудня 1991 року, коли вона була підписана, що є абсолютно неможливим.

Постановою від 9 квітня 1992 р. Верховна Рада затребувала для ратифікації й Угоду між державами-учасницями Співдружності незалежних держав про статус Стратегічних сил, що була підписана 14 лютого 1992 р. [345]. Угода регламентувала «управління Стратегічними силами Співдружності», функції підлеглого Раді глав держав «Командувача Стратегічними силами» і повноваження «Головнокомандувача Об'єднаними Збройними силами Співдружності Незалежних Держав» тощо [345]. Ця угода також підлягала ратифікації, однак, у разі ратифікації, набувала чинності з моменту підписання, тобто з 14 лютого 1992 р. Зміст цієї угоди переконливо свідчить про рух СНД до наддержавного утворення.

Після проголошення Акта державної незалежності та першогрудневого референдуму, яким був підтверджений цей Акт, національно-державне самовизначення України розгорталось у напрямі інтеграції до міжнародних безпекових структур. Україна самовизначалась як одна із європейських країн, безпека і суверенітет якої ґрунтуються на нормах міжнародного права: безпека усіх є передумовою безпеки кожного. Однак Україна зіткнулася з істотними перепонами: реінтеграційними заходами РФ, які здійснювалися, зокрема, і за допомогою розширення наддержавних структур СНД, та жорсткою політикою США, спрямованою на демілітаризацію України. Як зазначає О. Крапівін, «хоча спочатку потенціал розвитку відносин між Україною та США був досить не поганий, він не був реалізований через «ядерну спадщину» України. Ядерне питання було вирішальним для визнання незалежності України світовою спільнотою». Попри встановлення дипломатичних відносин, 1992 рік ознаменувався «безпрецедентним зростанням тиску на Україну. Сполученні Штати вимагали від України одного - негайно і безумовно відмовитися від ядерної зброї. Питання про ядерний потенціал України посіло перше місце в порядку денному україно-американських відносин» [346, с. 124]. Негативним фактором для національно-державного самовизначення України стало й некритичне, достоту ідилічне уявлення про статус міжнародних структур - ООН, НСБЄ тощо, істотне перебільшення їхніх безпекових функцій.

5-11 травня 1992 р. відбувався візит Президента України Л. Кравчука до США. Під час переговорів, зазначає В. Литвин, українська сторона, вкотре зіткнувшись з тиском США, поставила питання про набуття Україною без'ядерного статусу в залежність від надання сполученими Штатами гарантії безпеки; така позиція України була продиктована відкритою антиукраїнською політикою Росії [347, с. 634]. У свою чергу, В. Івченко зазначає, що з кінця 1992 р. тиск США набув ультимативного характеру. Зокрема Дж. Буш, який на той час уже програв вибори Б. Клінтону, 8 січня 1993 р. під час зустрічі з віце-прем'єр-міністром України В. Шмаровим заявив: «Якщо Верховна Рада не ратифікує договір про СНО-1 СНО-1 - договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь СРСР і США (рос. СНВ-1, англ. START-І, for Strategic Arms Reduction Treaty), був підписаний 31 липня 1991 р. в Москві під час зустрічі на вищому рівні президентів СРСР і США - М. Горбачова та Дж. Буша - і набув чинності 5 грудня 1994 р. Договір встановлював для сторін рівні ліміти на кількість боєзарядів і засобів їх доставки, а також ліміти на вагу балістичних ракет.

СНО-2 - договір між Росією і США про подальше скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (рос. СНВ-2, англ. START II, for Strategic Arms Reduction Treaty) був підписаний президентами Росії Б. Єльциним та США Дж. Бушем-старшим 3 січня 1993 р. в Москві. Договір забороняв використання балістичних ракет з ядерними боєголовками. Хоча договір був ратифікований парламентами обох держав, він так і не набув чинності. У відповідь на вихід 14 червня 2002 р. США з договору по ПРО від 1972 р. Росія вийшла зі СНО-2. Він був замінений м'якшим договором, підписаним у травні 2002 р. та ДНЯЗ ДНЯЗ - Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, багатосторонній міжнародний акт, розроблений Комітетом з роззброєння ООН з метою завадити розширенню кола держав, що мають ядерну зброю, забезпечити необхідний міжнародний контроль за виконанням державами узятих за умовами Договору зобов'язань щодо обмеження можливості виникнення збройного конфлікту із застосуванням такої зброї; створити широкі можливості для мирного використання атомної енергії. Договір був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 1 червня 1968 р. і відкритий для підписання 12 липня 1968 р. в Москві, Вашингтоні та Лондоні. , відповідні висновки зробить і нова адміністрація» [348, с. 494].

Важливим складником національно-державного самовизначення є концептуалізація уявлень про цілі та засоби реалізації національної безпеки. Показово, що вже згадана Постанова Верховної Ради від 2 липня 1993 р. «Про основні напрями зовнішньої політики України» взагалі оминає увагою питання про загрози національній безпеці, зокрема, й загрози зовнішньополітичні, протидія яким є одним із головних завдань зовнішньої політики. В окремих підрозділах Постанови деталізовано форми співробітництва з: а) «прикордонними державами», б) «західними державами - членами ЄС та НАТО», в) «географічно близькими державами», г) «державами Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки».

Зазначено, що у співробітництві з «прикордонними державами» «першочерговим завданням» є «укладання повномасштабних договорів про добросусідство і співробітництво» «з метою остаточного підтвердження існуючих державних кордонів». Про співпрацю із «західними державами - членами ЄС та НАТО» сказано доволі лаконічно: «таке співробітництво стане підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах та майбутнього інтегрування її господарства до загальноєвропейського і світового економічного простору. В цьому контексті особливе значення для України мають відносини зі Сполученими Штатами Америки як країною, політика якої суттєвим чином впливає на розвиток міжнародних подій» [334]. Про НАТО, одначе, не сказано жодного слова. І таке мовчання, як видно з подальшого тексту, є не випадковим.

Дуже важливим є другий підрозділ Постанови, який має назву «Регіональне співробітництво в Європі». Зокрема, зазначається: «Зовнішньополітичні зусилля України мають бути постійно спрямовані на розвиток європейського регіонального співробітництва у всіх сферах з метою зміцнення своєї державної незалежності та ефективного забезпечення національних інтересів. Пріоритетним регіональним напрямом зовнішньої політики України є її діяльність у рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) - (CSCE: англ. Conference for Security and Cooperation in Europe, фр. Confйrence sur la sйcuritй et la coopйration en Europe); з 1 січня 1995 р. - Організація з безпеки і співробітництва в Європі (OSCE: англ. Organization for Security and Co-operation in Europe, фр. Organisation pour la sйcuritй et la coopйration en Europe). Рішення про перейменування організації було ухвалено на Будапештському самі ті НБСЄ в 1994 році. ) «. Ці слова з Постанови являють собою своєрідну загальну преамбулу.

А ось слова, які відображають уявлення про роль НБСЄ, яка, що важливо, поєднується з уявленням про подальший розвиток НАТО: «Україна виступає за подальше розширення сфери діяльності НБСЄ, зміцнення та підвищення ефективності діяльності структур та інститутів цього міжнародного форуму, створення в його рамках нових механізмів, які б сприяли розбудові дієвої системи міжнародної регіональної безпеки та ефективному розв'язанню проблем, пов'язаних з підтриманням військово-політичної стабільності на Європейському континенті та розвитком конструктивного і плідного міждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній, культурній та гуманітарній галузях. Україна нарощуватиме рівень своєї участі в Раді північноатлантичного співробітництва Рада північноатлантичного співробітництва (англ. North Atlantic Cooperation Council - NACC) організація, заснована в грудні 1991 р., була попередницею Північноатлантичної ради. Членами цієї Ради з перших днів її існування стали країни-члени НАТО та дев'ять країн Центральної і Східної Європи. У 1991 р. до Ради приєдналися країни Балтії, а до березня 1992 р. членами стали і всі інші країни колишнього Радянського Союзу. та Північноатлантичній асамблеї Північноатлантична асамблея, згодом отримала нову назву Парламентська асамблея НАТО - міжпарламентська організація, яка від 1955 р. являє собою форум, на якому парламентарії країн-членів Альянсу та країн-партнерів зустрічаються для розгляду питань, що становлять взаємний інтерес. . Україна сприятиме розвиткові тенденцій поступового трансформування цих інститутів в елементи нової системи загальноєвропейської безпеки у поєднанні з Гельсінкським процесом Гельсінський процес - неофіційне позначення правозахисної діяльності, початої в рамках НБСЄ. Термін походить від Гельсінського заключного акта 1975 р., який визначав принципи діяльності НБСЄ.« [334].