Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ ІМЕНІ Г. С. КОСТЮКА

Монографія

Психологічні механізми адаптації девіантів до сучасного соціокультурного середовища

За редакцією Н.Ю. Максимової

Київ Педагогічна думка 2015



УДК 159.922.76+316.614.6]-056.49

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України (протокол № 7від 02 липня 2015 р.)

Рецензенти:

Москаленко В.В. - завідувач лабораторії соціальної психології Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, доктор філософських наук, професор.

Сергєєнкова О.П. - завідувач кафедри загальної, вікової та педагогічної психології Інституту людини Київського університету імені Бориса Грінченка доктор психологічних наук, професор.

Психологічні механізми адаптації девіантів до сучасного соціокультурного середовища : монографія / Максимова Н. Ю., Грись А. М., Манілов І.Ф. [та ін.] ; за ред. Н. Ю. Максимової. - К.: Педагогічна думка, 2015. - 254 с.

ISВN 978-966-644-415-1

У колективній монографії, підготовленій науковцями лабораторії психології соціально дезадаптованих неповнолітніх Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, розглядаються психологічні механізми адаптації девіантів до сучасного соціокультурного середовища через аналіз особливостей їх функціонування на прикладі Образу Я, ціннісно- смислової сфери, рефлексії, емпатії, саморегуляції, емоційної сфери. Визначається, що процес соціальної адаптації осіб з девіантною поведінкою передбачає визначення різновиду девіантної поведінки та типу його соціальної дезадаптації безвідносно до поведінкових проявів. Обов'язковою умовою адаптації є включення девіанта у нову систему стосунків та зміни його світосприйняття. Це в свою чергу стане поштовхом до нового ставлення до себе, що є психологічним підґрунтям процесу соціальної адаптації.

Результати дослідження будуть корисні не лише для науковців, а і для фахівців соціальних служб для дітей, сім'ї та молоді, кримінальної інспекції у справах дітей, закладів соціальної реабілітації для дітей, підлітків та молоді, установ пенітенціарної служби України, психологів та соціальних педагогів загальноосвітніх шкіл.

Видано державним коштом. Продаж заборонено.

Номер державної реєстрації 0112U000278

УДК 159.922.76+316.614.6]-056.49

Інститут психології імені Г. С. Костюка НАПН України, 2015



Зміст

Вступ

1. Теоретико-методологічні підходи до визначення психологічних механізмів адаптації девіантів до сучасного соціокультурного середовища

2. Психологічні механізми формування адаптивних моделей прийняття рішення у соціально дезадаптованих неповнолітніх

3. Психологічні механізми підвищення рівня осмисленості життя у соціально дезадаптованих підлітків

4. Психологічні механізми адаптації неповнолітніх з неадекватним образом Я

5. Психологічні механізми соціальної адаптації молодших школярів з порушеннями саморегуляції до соціокультурного середовища

6. Психологічні механізми соціальної адаптації молодших школярів з відхиленнями в розвитку емпатії

7. Гармонізація емоційної сфери неповнолітніх як умова їх соціальної адаптації

8. Психокорекційний сугестивний вплив як складова адаптації неповнолітніх з девіантною поведінкою

9. Психологічні механізми оптимізації психічного стану засобами музики як технологія роботи з девіантами

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність проблеми. Аналіз сучасного стану розробки проблеми попередження і подолання соціальної дезадаптації осіб з девіантною поведінкою свідчить, що визначення психологічних механізмів їх соціалізації є умовою профілактики й подолання їх негативних поведінкових проявів. Наслідком соціальної дезадаптації дітей та підлітків є їх конфлікти з дорослими й однолітками, аморальна поведінка, різноманітні узалежнення, правопорушення, кримінальні злочини тощо. Вирішення цієї проблеми потребує визначення як теоретико-методологічних засад адаптації соціально дезадаптованих осіб, так і створення відповідних програм й технологій їх соціальної реабілітації. Необхідно також виявити особливості функціонування психологічних механізмів з урахуванням специфіки розроблених методів роботи із зазначеним контингентом. Практика виховання не враховує специфічні особливості такої діяльності в умовах сьогодення. Саме тому, очевидною є необхідність розробки нових технологій на основі визначення особистісних новоутворень, що спричинюють девіації у поведінці. Відповідно до розробленої концепції адаптивності та випрацюваної моделі психологічних механізмів адаптації соціально дезадаптованих дітей, підлітків та молоді можливо здійснювати ре соціалізацію.

Актуальність висвітлених у монографії психологічних механізмів адаптації девіантів до сучасного соціокультурного середовища, посилюється насамперед ситуацією збройного конфлікту в Україні. А також запитами психологічної науки і практики, яка покликана давати обґрунтовані відповіді щодо розв'язання нагальних проблем усіх тих, хто опинився в складних життєвих обставинах. девіантний психологічний неповнолітній

Актуальною є розвідка щодо розкриття змісту психологічних механізмів адаптації девіантів через ґрунтовний аналіз особливостей їх функціонування на прикладі Образу Я, ціннісно-смислової сфери, рефлексії, емпатії, спрямованості та саморегуляції.

Важливим є також визначення психологічних механізмів соціальної адаптації девіантів, без чого неможлива профілактика і подолання соціальної дезадаптації неповнолітніх та створення відповідних програм і технологій їх соціальної реабілітації.

Мета роботи - визначити психологічні механізми соціальної адаптації осіб з девіантною поведінкою та розробити технології роботи з девіантами.

Завдання дослідження:

1. Провести теоретичний аналіз проблеми соціальної адаптації осіб з девіантною поведінкою.

2. Розробити концепцію та теоретичну модель процесу адаптації девіантів до соціокультурного середовища.

3. З'ясувати теоретико-методологічні підходи до визначення психологічних механізмів адаптації девіантів до реалій життя.

4. Розробити емпіричні методи дослідження, програму та принципи його організації.

5. Провести емпіричне дослідження з метою перевірки теоретичної моделі процесу соціальної адаптації осіб з девіантною поведінкою

6. Здійснити аналіз та інтерпретацію результатів емпіричного дослідження.

7. Узагальнити результати теоретико-емпіричного дослідження психологічних механізмів адаптації осіб з девіантною поведінкою до сучасного соціокультурного середовища.

Методи дослідження:психодіагностичні методи - методика вивчення соціально-психологічної адаптації Е. М. Александровської, методика «Хто Я» (модифікація Т. В. Румянцевої), тест смисложиттєвих орієнтацій (СЖО) Д. А. Леонтьєва; методика визначення особистісної спрямованості Б. Басса, тест кольорових виборів Люшера; психотерапевтичні методи - арт-терапія, психодрама, тілесно-орієнтована психотерапія, когнітивно-біхевіоральні техніки роботи.

База експерименту:

Гімназія «Міленіум» № 318 Солом'янського району м. Києва. Дніпровський районний в місті Києві центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, Центр «Служби соціально-профілактичної роботи» (амбулаторний реабілітаційний центр «Сенс»).

Центр соціально-психологічної реабілітації дітей №1 Служби у справах дітей КМДА, м. Київ.

Таращанський навчально-виховний комплекс «Гімназія«Ерудит» - загальноосвітня школа І ступеня» м. Тараща, Київська обл.

Київська міська наркологічна клінічна лікарня «Соціотерапія».

Центр гармонії сім'ї, м. Одеса.

Практична значущість та соціальний ефект упровадження результатів дослідження: визначення психологічних механізмів адаптації осіб з девіантною поведінкою дозволить створити програми подолання їх соціальної дезадаптації та успішній інтеграції в суспільство, що забезпечить значний соціальний ефект завдяки зниженню рівня злочинності, правопорушень неповнолітніх, подолання алкоголізму та наркоманії підлітків і молоді. Розроблена концепція матиме наукову новизну та значення для системи освіти, зокрема, для подальших досліджень і використання фахівцями у контексті роботи з соціально дезадаптованими неповнолітніми, дітьми, які позбавлені батьківського піклування, підлітками з девіантною поведінкою. Реалізація розроблених технологій виправлення девіантної поведінки сприятиме подоланню соціальної дезадаптації та успішній інтеграції девіантів в суспільство, що забезпечить значний соціальний ефект внаслідок засвоєння ними нових адаптивних патернів поведінки в умовах трансформації суспільства.

Результати дослідження можуть лягти в основу розробки нових підходів до процесу ресоціалізації соціально дезадаптованих осіб зрілого віку, що сприятимуть подоланню соціальної дезадаптації та успішній інтеграції девіантів в суспільство та забезпечить значний соціальний ефект внаслідок засвоєння ними нових адаптивних патернів поведінки в умовах сучасного соціокультурного середовища.

Монографія буде корисна для фахівців соціальних служб для дітей, сім'ї та молоді, кримінальної інспекції у справах дітей, закладів соціальної реабілітації для дітей, підлітків та молоді, установ пенітенціарної служби України, психологів та соціальних педагогів загальноосвітніх шкіл.



1. Теоретико-методологічні підходи до визначення психологічних механізмів адаптації девіантів до сучасного соціокультурного середовища

Успішна адаптація характеризується оптимальною рівновагою між цінностями, особливостями індивіда й правилами, вимогами оточуючого його соціального середовища. Соціалізація, тобто процес входження в соціальне середовище, охоплює засвоєння мови, норм поведінки, моральних цінностей, - загалом усього того, що становить культуру суспільства. Цей процес йде паралельно з онтогенезом, тобто доросла людина вже є соціалізованою. Повторна соціалізація дорослої людини відбувається лише в тому разі, якщо людина потрапляє в нове соціальне середовище (наприклад, міграція в країну, де норми поведінки, мова й культура зовсім інші).

Розуміння проблем адаптивності людини до соціуму потребує чіткого визначення поняття «соціальна норма». Однією з основних умов існування будь-якої системи є її здатність підтримувати стан певної рівноваги. Історія людства засвідчує, що безладдя неминуче переходить в руйнування, і навпаки, прагнення до упорядкування і узгодження може бути гарантом існування суспільства й життя взагалі. Норми є тим механізмом, який утримує суспільну систему в стані життєздатної рівноваги в умовах неминучих змін.

У перекладі з латинської «норма» - правило, зразок, припис. У природничих і суспільних науках норма визначається як границя, міра припустимого для збереження і зміни систем.

Соціальні норми створюють нормативно схвалюване поле дій, бажаних для того чи іншого суспільства в певний час, орієнтуючи тим самим особистість в її поведінці. Вони виконують функції контролю з боку суспільства, слугують зразком, інформують, дають можливість оцінити поведінку та прогнозувати її. Соціальні норми можуть утворюватися стихійно (наприклад, традиції) або цілеспрямовано (закони, офіційні приписи або заборони).

Важливими є такі характеристики соціальних норм як відносність і динамічність.

Відносність норми полягає в тому, що людина має право сама обирати ступінь підпорядкування їй. Соціально дезадаптована поведінка завжди пов'язана з якоюсь невідповідністю вчинків, дій людини тим нормам, правилам поводження, ідеям, очікуванням, настановам, цінностям, що поширені в суспільстві або в певних соціальних групах, проте проблема часом полягає в тому, чи завжди людина має пристосовуватись до соціальних норм.

На відміну від норм, що діють у природничо-науковій сфері, соціальна норма може відповідати і не відповідати об'єктивним законам розвитку. В останньому випадку саму норму потрібно розглядати як анормальну (наприклад закони тоталітарного суспільства), а відхилення від неї вважати нормальними.

Динамічність норми проявляється у здатності до змін. Зміни в суспільстві призводять до зміни норм, а отже, змінюється й ставлення до певних поведінкових проявів. Те, що колись сприймалося як неприйнятне для суспільства, надалі стає цілком нормальним. Наприклад, у позаминулому столітті народження позашлюбної дитини осуджувалося суспільством; зараз це цілком прийнятно, і суспільство в особі держави надає допомогу та пільги одинокій матері.

Такі соціальні явища як радикалізм, креативність і маргінальність, хоча і є відхиленнями від загальноприйнятих норм, скоріше корисні для суспільства, ніж небезпечні. Так, радикали налаштовані на докорінні перетворення в суспільстві, що стимулює прогресивні зміни в ньому. Креатори характеризуються нестандартністю мислення і вчинків, виступають дослідниками і першовідкривачами. Маргінали, протиставляючи себе більшості, знецінюють застарілі соціальні норми.

Діалектика феномену «порушення соціальних норм» полягає в тому, що соціально дезадаптована поведінка може виступати і як негативна (деструктивна), і як позитивна (революційна) тенденція. Історичний досвід доводить, що особи, вчинки яких суперечили традиційним уявленням і стереотипам, зазнавали багатьох прикрощів, були гнані та переслідувані, потім визнавалися нащадками як герої. Можна навести багато прикладів, коли люди, яких вважали небезпечними для суспільства, насправді сприяли його розвитку, оскільки їх вчинки ламали застарілі уявлення і ціннісні орієнтації. Отже, феномен соціально дезадаптованої поведінки є неоднозначним: відхилення від загальноприйнятих стереотипів і норм поведінки можуть бути ознакою непересічною, видатної людини (навіть якщо це буде визнане після її смерті), а можуть бути й сигналом до застосування щодо неї корекційних заходів, які допоможуть особі увійти в соціальне середовище.

Критерієм визначення позитивного чи негативного значення порушення особою соціальних норм є її особистісні риси. Основними параметрами щодо цього виступають гармонійність та особистісна зрілість людини. Гармонійна особистість - це людина, яка не має серйозних внутрішніх конфліктів (наприклад високий рівень домагань одночасно з невпевненістю в собі), вона може розібратися із своїми суперечливими мотивами, ставленнями та амбівалентними почуттями, тобто це людина, яка живе в злагоді (гармонії) із собою, зі своїм внутрішнім «Я».

Особистісна зрілість означає здатність людини свідомо ставитися до прийняття рішень, прогнозувати наслідки своєї поведінки й нести відповідальність за результати своїх вчинків. Особистісно зріла людина завжди виступає як суб'єкт своєї життєдіяльності. Тільки на основі зазначених компонентів можлива подальша самоактуалізація особистості, яка виявляється в різних сферах життєдіяльності, включаючи вплив на розвиток суспільства загалом. Саме про таких осіб кажуть надалі, що їх намагання змінити суспільство і було проявом їх творчого ставлення до життя.

Порушення певних соціальних норм гармонійними та особистісно зрілими людьми свідчить про застарілість цих норм, неадекватність їх новому, сучасному рівню розвитку суспільства. Попри опір пересічних громадян, руйнування цих конкретних соціальних норм є позитивним кроком, що сприяє суспільному прогресу.

Соціально дезадаптована (а тим більш кримінальна чи адиктивна) поведінка, навпаки, негативно впливає на розвиток суспільства. Вона детермінована негативними особистісними утвореннями, що є наслідком порушення соціалізації. Дисгармонійність та особистісна незрілість людини зумовлює необхідність застосування до неї заходів соціальної та психологічної корекції, а отже, вони є клієнтами соціальної роботи.

Таким чином, вирішення проблеми визначення груп клієнтів соціальної роботи полягає не стільки у виявленні зовнішніх проявів різновидів порушень їх соціальних зв'язків, скільки у з'ясуванні ступеня девіантності їх поведінки.

Термін «девіантна поведінка» походить від латинського devіatіo - відхилення. Отже, людина з девіантною поведінкою поводить себе не так, як усі, її поведінка відрізняється від звичної, прийнятної для оточуючих.

Попри накопичення певного зарубіжного і вітчизняного досвіду в галузі психології девіантної поведінки, ні у зарубіжних, ні у вітчизняних авторів немає єдиної точки зору як щодо самого цього терміну, так і означуваних ним явищ. Одні дослідники вважають девіантними будь-які відхилення від соціально схвалюваних норм; інші пропонують розглядати тільки порушення правових норм; треті - різні види соціальної патології (алкоголізм, наркоманію тощо); четверті - навіть яскраво виражені прояви креативності, особливо якщо творча особистість епатажна.

Загальним підходом у будь-якій науці, що вивчає поведінку людини, для розподілу явищ на «нормальні» чи «анормальні» (тобто такі, що не відповідають нормі) є визначення прийнятої на даний час норми-еталону. Нормальним вважається те, що відповідає нормі, анормальним - те, що лежить поза нею.

Надати строге означення понять «нормальна» або «анормальна» поведінка досить складно, оскільки межі між цими поняттями дуже розмиті. Тим не менше, в науці та в повсякденному житті під нормальною поведінкою зазвичай розуміють нормативно-схвалювану поведінку, не пов'язану з хворобливими розладами, до того ж характерну для більшості людей даного соціуму; анормальною поведінкою вважається нормативно-несхвалювана, патологічна, нестандартна, через що особи з такою поведінкою стають клієнтами соціальної роботи.

Є різні способи визначення норми. Одним з найбільш поширених є використання статистичного критерію, який дає змогу визначити норму для будь-якого явища за допомогою підрахунку частоти, з якою це явище трапляється. Нормою вважається те, що трапляється «часто», тобто не менше ніж у 50% випадків.

Застосовуючи цей критерій щодо поведінки, потрібно зважати на те, що відповідно до закону нормального розподілу приблизно по 20% людей по обидві сторони від «нормальної» більшості матимуть невеликі відхилення в поведінці за певною характеристикою (рухливість, емоційна стабільність, комунікабельність), а приблизно по 2-3% з обох сторін - виражені відхилення. Отже, за статистичним критерієм конкретні прояви поведінки, навіть соціально несхвалюваної, можуть вважатися нормальними, якщо вони характерні для більшості людей. Як приклад можна навести ранні статеві стосунки у сучасних підлітків; або великий відсоток підлітків, які починають вживати алкоголь і курити вже в 12-13 років. Зрозуміло, що така поведінка не є нормальною, оскільки її негативні наслідки очевидні. Проте, зважаючи на масовість таких явищ, вони стають все більш звичними, їх сприймають як нормальні. Отже, статистичний критерій у визначенні норми не слід вважати визначальним. Його треба поєднувати з якісно-кількісною оцінкою поведінки за ступенем її вираженості й шкідливості для життя. Наприклад, вживання алкоголю дорослими визнається нормальним явищем, якщо воно не виходить за межі помірного, а в разі зловживання - це вже анормальна, девіантна поведінка.

Поведінка, яка становить пряму загрозу життю самої людини або її оточуючих, оцінюєтьсяяк анормальна незалежно від її частоти, наприклад, злочин, саморуйнівна поведінка, суїцид.

Для визначення норми у поведінці людини в різних науках застосовують спеціальні критерії.

Психопатологічний критерій використовується в медицині. Відповідно до цього критерію всі поведінкові прояви можна поділити на дві групи - «нормальні» й «патологічні» в значенні «здоров'я - «хвороба». У Статуті Всесвітньої організації охорони здоров'я поняття «здоров'я» визначається як стан повного фізичного, психологічного та соціального благополуччя, а не тільки як відсутність хвороб. «Хвороба» визначається як життя, порушене в своїй течії ушкодженням структури й функцій організму під впливом зовнішніх факторів. Цей стан визначається загальним або частковим зниженням пристосовуваності до середовища й обмеженням свободи життєдіяльності хворого.

У класифікації хвороб девіантну поведінку не виділено окремо, отже, вона не вважається ні формою патології, ні строго визначеним медичним поняттям. Медицина розглядає девіантну поведінку як явище, що лежить між нормою й патологією і характеризується складністю, невизначеністю діагностичних ознак та їх розмитістю. Часто кілька різновидів відхилень поєднуються. Таке поєднання відображає здебільшого причинно-наслідковий зв'язок, тобто відхилення психічного розвитку можуть виступати детермінантами девіантної поведінки. Наприклад, наслідком декомпенсації певних типів акцентуацій характеру є протиправні дії, вживання наркотиків, суїцидальна поведінка тощо.

Слід окремо зазначити принципову відмінність у підходах до визначення норми в медицині і тих галузях науки, що вивчають поведінку людини.

· Психічні захворювання, патологічні стани, неврози, психосоматичні розлади тощо відповідно до медичної норми розглядаються на осі «здоров'я - передхвороба - хвороба».

· Девіантна поведінка відображає передусім соціально-психологічний статус особистості, отже, її слід розглядати на осі «соціалізація - дезадаптація - ізоляція».

Соціально-нормативний критерій застосовується у сферах, пов'язаних з суспільним життям людини. За соціально-нормативним критерієм поведінка сприймається як нормальна і схвалюється, якщо вона відповідає вимогам суспільства на даний час. Вважається, що поведінка є девіантною, якщо вона суперечить основним суспільним настановам і цінностям. Водночас важливо усвідомлювати певну невизначеність соціально-нормативного критерію, причина якої полягає в тому, що зі змінами суспільства змінюються і соціальні норми, які в ньому діють. Отже, те, що вважалося девіантним у суспільстві певного історичного періоду, може бути цілком прийнятним в інший історичний період, коли суспільні норми вже змінилися.

Соціальна дезадаптація - це небажання визнавати або невміння виконувати вимоги соціального середовища, а також реалізовувати свою індивідуальність у конкретних соціальних умовах.

Загальними проявами соціальної дезадаптації є:

· постійна неуспішність у провідній діяльності та нездатність заробляти власною працею;

· виражена неуспішність у життєво важливих сферах спілкування (у сім'ї, навчальній або виробничій групі, міжособистісних стосунках);

· порушення моральних чи правових норм;

· ізоляція від оточуючих у поєднанні з ворожим ставленням до них.

Єдиної класифікації поведінкових відхилень, що призводять до соціальної дезадаптації, досі не створено, переважно через складності, що полягають у міждисциплінарному характері проблеми поведінкових девіацій. Відповідно до предмету дослідження різних галузей наук, можна виокремити п'ять основних підходів до проблеми класифікації поведінкових відхилень: соціологічний, правовий, педагогічний, медичний, психологічний.

Соціологія розглядає поведінкові девіації як соціальні явища. Право відносить до девіантної поведінки все, що суперечить прийнятим на даний час правовим нормам і підлягає згідно з законом покаранню.

Згідно з педагогічним підходом девіантна поведінка визначається з огляду на основні педагогічні завдання виховання і навчання учнів. Поведінка школяра, що визначається як анормальна, класифікується як шкільна та соціальна дезадаптація.

До шкільної дезадаптації, поряд з такими її проявами як низька навчальна успішність, порушення стосунків з однолітками, емоційні порушення, належать і поведінкові відхилення, основними з яких є: дисциплінарні порушення, прогули, гіперактивна й агресивна поведінка, куріння, хуліганство, дрібні крадіжки, брехня.

Ознаками соціальної дезадаптації є всі прояви шкільної дезадаптації, до яких додаються: регулярне вживання психотропних речовин (алкоголь, наркотики), сексуальні девіації, проституція, бродяжництво, скоєння злочинів. Останнім часом спостерігаються порівняно нові форми девіантної поведінки підлітків - узалежнення від релігійних сект, комп'ютерних ігор або телевізійних серіалів.

У науковій літературі з питань девіантної поведінки найтісніше пов'язані психологічний і медичний (психіатричний, клінічний) підходи. Відповідно до клінічного підходу поведінкові девіації розглядаються як наслідки порушень психофізичного розвитку, насамперед матеріального субстрату психіки. Цей підхід найбільш розроблений і найпоширеніший. Водночас сучасні дослідження доводять, що навіть у разі значної патології психічного розвитку поведінка людини може змінюватися на краще не лише завдяки медичному втручанню, а й психологічного впливу на саму особистість.

Психологічна класифікація видів девіантної поведінки заснована на виокремленні соціально-психологічних відмінностей певних різновидів девіантної поведінки. Вона базується на таких критеріях:

різновид норми, що порушується;

психологічні цілі поведінки та її мотивація;

наслідки цієї поведінки й шкода, нею спричинена;

індивідуально-стильові характеристики поведінки;

вікові характеристики поведінки.

Одні й ті самі види соціальної дезадаптації по-різному виявляються у різних людей в різному віці. Термін «соціальна дезадаптація» можна застосовувати до дітей не молодше п'яти, а в строгому смислі - після дев'яти років. До п'яти років у дитини не сформовані відповідні уявлення про соціальні норми, а самоконтроль відбувається з допомогою дорослих. Якщо ж поведінка дитини до п'яти років істотно відхиляється від вікової норми, то таке відхилення доцільно розглядати як один з проявів порушення психічного розвитку. Тільки починаючи з 8-10 років дитина здатна самостійно дотримуватися соціальних норм.

Процес входження дитини в соціальне середовище під керівництвом дорослої людини називається вихованням. Виховання є комплексом впливів, що забезпечують соціалізацію індивіда. Дорослий має передати дитині ті моральні цінності й норми поведінки, які відповідають вимогам суспільства. Якщо ж дитина не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватися до зразків поведінки та вимог вихователя (який у даній ситуації уособлює для дитини соціум загалом), то процес соціалізації порушується, а поведінка дитини стає соціально дезадаптованою.

У школі соціально дезадаптованих учнів називають важковиховуваними. На наш погляд, термін «важковиховуваність» є найбільш удалим, оскільки семантика цього слова відображає сутність процесу соціальної дезадаптації особистості, що формується, за наявності трьох складових: вихователь, дитина та їхня взаємодія.

Важковиховуваність проявляється в опорі дитини педагогічним впливам дорослого. Проте, визнаючи важковиховуваність учня, ми ще не маємо права робити висновок щодо наявності відхилень у його особистісному розвитку, оскільки опір педагогічним впливам може породжуватись самим вихователем

або характером взаємодії вихователя і вихованця. Ще менше підстав ми маємо для висновків щодо відхилень у розвитку психіки важковиховуваного учня. Наші дослідження показують, що далеко не всі діти, що не піддаються педагогічному впливу та порушують норми поведінки (тобто за всіма ознаками соціально дезадаптовані), є важковиховуваними, а ступінь важковиховуваності учня далеко не завжди визначається частотою негативних проявів, їх демонстративністю та яскравістю. Потрібно зважати на неоднозначність і своєрідність зв'язку соціально дезадаптованої поведінки неповнолітніх з відхиленнями в психічному та особистісному розвитку. У деяких випадках соціальна дезадаптація спричинюється граничними станами, патопсихологічною симптоматикою; в інших випадках поведінка підлітків, що за своїм розвитком належать до цілковитою психічної норми, настільки соціально дезадаптована, що справляє враження хворобливих проявів.

Форма соціальної дезадаптації та ступінь її вираженості є визначальними характеристиками девіантної поведінки. Вони можуть бути незначними, тобто не завдавати шкоди соціуму й самій людині, або ж тотально руйнувати життєдіяльність особи і бути небезпечними для суспільства. Важливим прогностичним критерієм дезадаптації є те, як людина переживає свою соціальну дезадаптацію - як небажану, чужу для себе; як таку, що тимчасово задовольняє її; або як звичайну й привабливу. Від ставлення особистості до факту своєї соціальної дезадаптації (особистісна позиція) багато в чому залежить її подальша доля.

Умовою побудови програм корекційної роботи є знання структури девіантної поведінки, тобто зв'язків та ієрархії її складових. Класифікації девіантної поведінки дають можливість з'ясувати її складові, але різновиди проявів не є структурою. Лише знання структури девіантної поведінки дає можливість з'ясувати динаміку переходу від незначних девіацій до більш глибоких; зрозуміти якісну відмінність різновидів девіантної поведінки; знайти першоджерела наявних порушень. Намагання встановити психологічну сутність девіацій на основі неструктурованого опису негативних поведінкових проявів є малоефективним, що в свою чергу ускладнює й підбір методичного інструментарію для діагностики та організацію корекційних заходів. Створення структури девіантної поведінки передбачає з'ясування її детермінант.

Відповідно до різних концепцій прояви девіантної поведінки розглядаються як наслідок досить різноманітних причин: генетичних, фізіологічних (наприклад ускладнення процесу пологів), соціальних (засвоєння неадекватних форм поведінки батьків) тощо.

Детермінанти девіантної поведінки, тобто сукупність чинників, які викликають, провокують девіантні прояви, та фактори, що підсилюють або підтримують девіантну поведінку, можна розподілити таким чином:

1) умови навколишнього середовища - екологічний, кліматичний, геофізичний фактори тощо;

2) соціальні фактори:

· суспільні процеси (соціально-економічна ситуація, державна політика, традиції, мода, вплив засобів масової інформації тощо);

· соціальні групи, до яких включена людина (расова і класова приналежність, етнічні настанови, субкультура, соціальний статус, приналежність до навчально-професійної або іншої референтної групи тощо);

· мікросоціальне середовище (рівень і стиль життя сім'ї, психологічний клімат у сім'ї, особистість батьків, характер подружніх стосунків батьків, стиль сімейного виховання, вплив близьких друзів та інших значущих людей тощо);

3) психофізіологічні, спадково-біологічні та конституціональні передумови - наявність відхилень у психічному розвитку, що передаються спадково або притаманні конституціонально, а також такі, що зумовлені ушкодженнями центральної нервової системи (ЦНС) в перинатальному чи постнатальному періоді та в перші роки життя;

4) особистісні детермінанти девіантної поведінки - негативні особистісні новоутворення, що виникли внаслідок несприятливих умов життєдіяльності

дитини (зокрема хибний тип виховання в сім'ї), а також внутрішні конфлікти, неадекватність самооцінки, відсутність або вкрай низький рівень розвитку рефлексії, цілепокладання та функції прогнозу тощо.

Незважаючи на наявність різних детермінант девіантної поведінки, у практиці виховання ще й досі панують уявлення про те, що соціальна дезадаптація, яка зумовлена девіантною поведінкою, є однорідним явищем, коріння якого полягає насамперед у відсутності або недостатності педагогічних впливів. Тому помилково вважається, що соціальну дезадаптацію дитини можна виправити, посиливши педагогічний вплив на неї.

Справді, зовнішні форми поведінки важковиховуваних дітей усім відомі: вони безвідповідально ставляться до навчання, конфліктують з однокласниками, а то й з педагогами, не виконують вимог дорослих, пропускають уроки, а інколи здійснюють і більш серйозні проступки - втечі з дому, крадіжки, хуліганство, зловживання алкоголем чи наркотиками й т. ін. Оскільки набір цих негативних проявів повторюється у всіх соціально дезадаптованих дітей, різновиди девіантної поведінки здаються схожими, тобто такими, що відрізняються лише ступенем вираженості відхилень від соціальних норм. Не дивно, що в педагогів складається думка, що «важкі» учні всі однакові, й виховувати їх треба за однією схемою, хіба що одних слід карати більше, а інших поки що менше. Проте справа тут набагато складніша. Зокрема, практика виховання доводить, що для одних дітей з девіантною поведінкою посилення контролю та санкцій є корисним, а для інших або безрезультативним, або шкідливим. Отже, специфіку психолого-педагогічних впливів і ступінь їх інтенсивності потрібно визначати відповідно до різновиду девіантної поведінки і його місця в її структурі.

Наукові дослідження дали змогу побудувати структуру девіантної поведінки, виходячи з її детермінант та відповідно до рівня її проявів.

Структура девіантної поведінки, представлена на рисунку, має три рівні проявів. Перший рівень охоплює відхилення, які не відповідають стереотипним уявленням суспільства про ті чи інші норми поведінки. Слід підкреслити, що йдеться саме про стереотипи, а не моральні норми, тобто особи, поведінка яких відхиляється від цих стереотипів, ніяким чином не зачіпають права оточуючих людей. Просто їхні дії незвичні для інших і тому можуть викликати здивування, а в декого й обурення. Наприклад, деякі прояви порушень психічного розвитку (гіперкінези, дисморфоманія) або прояви певних форм підліткової субкультури (пірсінг, угрупування рокерів, толкіністів та ін.) викликають у деяких людей осуд, негативні емоції, проте безпосередньо не зачіпають оточуючих. До цього самого рівня належить і нестандартна поведінка диваків, оригіналів, зумовлена особистісними рисами, зокрема, високим рівнем креативності.

Другий рівень девіантної поведінки включає вчинки людини, які зачіпають права інших, що відбувається в разі порушення моральних норм. Такі поведінкові прояви викликають незадоволення й опір оточуючих, що унеможливлює пристосування людини до соціуму і свідчить про соціальну дезадаптацію. Контингент соціально дезадаптованих переважно становлять діти, підлітки, тобто неповнолітні. У дорослому віці соціальна дезадаптація вже набуває форм поведінки, які визначають як порушення правових норм. Саме це і становить третій рівень девіантної поведінки. Як показано на схемі, він охоплює переважно осіб з кримінальною поведінкою. Корекція їх поведінки не обмежується лише психологічною, а включає й кримінальні санкції. Протиправна поведінка за своєю суттю спрямована як на спричинення шкоди конкретним людям, так і на дестабілізацію суспільного порядку - основи соціального життя. Тому цей вид девіантної поведінки вважається одним з найнебезпечніших для суспільства. До цього ж рівня девіантної поведінки ми відносимо й осіб з делінквентною поведінкою, порушення правових норм якими менш небезпечне для суспільства. До них застосовується переважно психологічна корекція, проте можливе й притягнення їх до кримінальної відповідальності.

Спеціальну групу становлять особи з адиктивною поведінкою. Вони знаходяться на перетині між порушеннями моральних і правових норм. Це

алкогольно (наркотично або іншим чином) узалежнені люди, які завжди порушують моральні норми, а злочинні дії можуть здійснювати у разі неможливості задовольнити свої хворобливі потреби законними способами. До осіб з адиктивною поведінкою можна застосовувати психологічні й соціальні види корекції у поєднанні з медичною допомогою.

Окрему групу становлять особи, які порушують правові норми, оскільки вони вже їх «переросли», але не знаходять порозуміння з переважною більшістю оточуючих, оскільки на даній стадії розвитку суспільства їх прогресивна роль ще соціально не визнана. Це дисиденти, революціонери, які наступними поколіннями визнаються героями.

Визначення детермінант наявних відхилень у поведінці, тобто розрізнення тих осіб, які вже «переросли» існуючі соціальні норми й намагаються змінити суспільство, і тих людей, які, навпаки, ще не змогли в достатній мірі адаптуватись до вимог суспільства, є першим кроком у психологічній корекції девіантної поведінки.

Вирішення зазначеної проблеми має не лише теоретичне значення. У практиці роботи із соціально дезадаптованими особами часто виникає потреба в з'ясуванні цього питання. Наприклад, коли учень порушує норми поведінки, і вчитель скаржиться на це батькам, вони часто заперечують провину своєї дитини, перекладаючи відповідальність на оточуючих, а іноді й на самого вчителя, оскільки вважають свою дитину настільки креативною, що дотримання норм шкільної дисципліни для неї є зайвим.

Розглянемо більш докладно складові запропонованої нами структури девіантної поведінки. Кожному рівню відповідає певний різновид девіантної поведінки, який надалі розподіляється на типи.

На першому рівні йдеться про порушення стереотипів поведінки особами з відхиленнями у психофізичному розвитку й такими, що їх називають оригіналами й диваками. Їх поведінкові прояви можуть здаватися подібними, навіть однаковими, хоча детермінанти тут зовсім різні. Так, нестандартна, оригінальна, епатажна, дивна поведінка може бути спричинена як високим рівнем креативності, так і демонстративною акцентуацією характеру, тобто різновидом порушень психофізичного розвитку. Виокремлюють три різновиди порушень психічного розвитку: психічний недорозвиток, ушкоджений та викривлений (тобто дисгармонійний) психічний розвиток, який включає психопатичний та невротичний розвиток. Нерідко такі варіанти розвитку проявляються у стійких поведінкових порушеннях.

Соціальна дезадаптація, зумовлена порушеннями психофізичного розвитку. У дітей зазначеного типу дезадаптації опірність педагогічним впливам зумовлена відхиленнями в психофізичному розвитку: у функціонуванні пізнавальної сфери (розпорошення уваги, знижений рівень мисленнєвої діяльності та запам'ятовування), у характерологічному розвитку (акцентуації характеру, емоційна нестійкість тощо), низькому рівні загальної активності. Такі відхилення є наслідком ушкодження або викривлення розвитку матеріального субстрату психіки, тобто вад у функціонуванні вищої нервової діяльності (наслідки черепно-мозкових травм, ММД тощо). У цьому разі соціальна дезадаптація виступає як вторинний дефект. Безумовно, наявність первинного дефекту не є фатальною детермінантою подальшої соціальної дезадаптації. Сприятливе соціальне оточення і правильний педагогічний підхід можуть значною мірою нівелювати вплив первинного дефекту. Отже, психологічна корекція для дітей зазначеного типу девіантної поведінки відіграє вирішальну роль у їхньому подальшому житті.

Соціальна дезадаптація, зумовлена педагогічною занедбаністю. До цього типу соціальної дезадаптації належать діти, у яких опірність педагогічним впливам зумовлена несформованістю певних особистісних структур, низьким рівнем розвитку моральних уявлень і соціально-схвалюваних навичок поведінки. Вони імпульсивні, не схильні до самоаналізу та рефлексії і часто взагалі не усвідомлюють себе суб'єктами своєї життєдіяльності. На початку шкільного навчання такі діти здебільшого мають низький рівень загальної обізнаності, не вміють читати, писати, рахувати й взагалі не готові до школи. Особистісні риси підлітків, що належать до педагогічно занедбаних, вирізняються саме несформованістю, незрілістю, що пояснюється неправильним педагогічним керівництвом, відсутністю належної організації життєвого простору, недостатністю уваги, любові й підтримки з боку значущих дорослих, насамперед батьків.

У разі соціальної дезадаптації, що спричинена педагогічною занедбаністю, системність соціально-психологічної допомоги забезпечується зміною життєвої ситуації дитини й наданням їй психокорекційної допомоги одночасно. Створення умов для задоволення базових соціальних потреб і включення дитини в роботу з розвитку пізнавальної сфери, підвищення рівня навчальних та соціальних навичок є шляхом до позитивних змін.

Ситуативно зумовлена соціальна дезадаптація. До цього типу соціальної дезадаптації належать діти, у яких опірність педагогам і/чи батькам викликана невмілими виховними діями (оманлива важковиховуваність). Дослідження психологів доводять, що значна кількість конфліктів та інших проявів соціально дезадаптованої поведінки підлітків часто фактично спровоковані самими дорослими. Отже, цей різновид девіантної поведінки можна визначити як такий, що зумовлений реакцією дитини на неправильні дії вихователя. Підлітків, яким властива така поведінка, ще не можна назвати важковиховуваними, оскільки негативні прояви не пов'язані з відхиленнями в розвитку особистості, а викликані іншими причинами. Для коригування поведінки у таких випадках немає потреби застосовувати певні засоби впливу на дитину, навпаки, саме дорослий мусить переглянути своє ставлення до неї.

Найбільш часто ситуативно зумовлена соціальна дезадаптація спостерігається в підлітковому віці. Підлітковий вік часто називають «важким», «критичним», «переломним». І це не випадково. У період з 11 до 14 років (плюс-мінус два роки, залежно від індивідуальних особливостей дитини та умов її розвитку) відбуваються значні зміни в організмі дитини та її психіці.

Фізіологічні зміни - стрибок у рості, гормональна перебудова, пов'язана зі статевим дозріванням тощо - неминуче викликають зміни та коливання у самопочутті. У підлітка виникають то запаморочення, то раптове серцебиття, то підвищена збудливість. Підліток виявляє то бурхливу енергією, то млявість, апатію, зниження працездатності та ін. Це, звичайно, позначається на його психіці, яка стає нестійкою, дуже вразливою. Саме цим часто можна пояснити різкі перепади настрою у підлітків - від нестримного сміху до несподіваних сліз, їхню дратівливість, агресивність, образливість, підвищену вразливість. Іншими словами, підліток часто не винен у тому, що був нечемним і зухвалим з дорослими, оскільки його негативна поведінка викликана об'єктивною причиною - його фізіологічним станом. Учителям і батькам слід зважати на це і не провокувати дитину на афективні спалахи своїми невдалими, невмілими педагогічними діями, некоректними зауваженнями й вимогами.

Девіантною може бути поведінка підлітка і у випадку, коли дорослі не зважають на той факт, що дуже важливою сферою життя підлітка, в якій також відбуваються значні зміни, є спілкування. Дружба з ровесниками посідає центральне місце в житті підлітка, визначає його емоційний стан, ціннісні орієнтації, спрямованість розвитку особистості. Щоб не стикатися з опором вихованця, дорослі не повинні ігнорувати ці їх вікові особливості, наприклад намагатися перешкоджати дружбі або нав'язувати коло спілкування, негативно висловлюватися про підлітка в присутності його товаришів, однокласників. Така ситуація є психотравмуючою для підлітка й може призвести до кризових станів, коли природні реакції підліткового віку (реакція емансипації, групування) стають гіпертрофованими, набирають хворобливих форм, що призводить до негативних наслідків: втечі з дому, негативізм, ненависть та опозиція до дорослих тощо.

З розвитком самосвідомості підліток дедалі краще диференціює та аналізує свої бажання, потреби, інтереси. У позитивному ставленні до навчання великого значення набуває власна пізнавальна активність, ставлення до вчителя, що викладає той чи інший предмет, ціннісні орієнтації однокласників чи друзів поза школою, стосунки з батьками. Це веде до того, що для одних підлітків навчання продовжує залишатися справді провідною, основною діяльністю, а для інших (на жаль, через недоліки в організації навчально-виховного процесу таких немало) поступово втрачає свою значущість, перетворюється на формальне, другорядне, а то й небажане заняття. Таке ставлення до навчання особливо небезпечне тоді, коли підліток не має умов для реалізації своїх можливостей, для самоствердження та виявлення самостійності в суспільно корисній, продуктивній діяльності. Іноді всю свою бурхливу енергію, винахідливість і творчі здібності підліток спрямовує спочатку на «пустощі», а з часом і на протиправні дії.

Причина кризи підліткового віку корениться в самій логіці дитячого розвитку. Цей період вирізняється суперечливістю поривань підлітка: він хоче й водночас не хоче звертатися до дорослого за порадою та допомогою. Саме по собі звертання до дорослого для нього - внутрішній конфлікт. З одного боку, підліток розуміє, що він має співпрацювати з учителями, батьками, але з іншого

– він відчуває при цьому свою залежність від дорослих. У своєму прагненні до самостійності підліток ще не впевнений у своїх силах, а це викликає в нього напруженість, постійне намагання перевірити силу свого «Я», утвердити себе, навіть упертістю, бажання наполягти на своєму. Цим підліток ніби доводить іншим і самому собі своє право на самостійність, на «дорослість», право приймати рішення - нехай помилкові, ризиковані, але свої.

У підлітковий період «йоржистість» дитини цілком природна, як і його поривання суперечити дорослому, відкидати «мораль слухняності» й намагатися замінити її новими, рівноправними стосунками з дорослими. Робота, спрямована на усвідомлення себе як особистості, що активно проходить у цей період, створює постійну емоційну напруженість, загострення почуття власної гідності, чим зумовлюється хворобливе реагування на нетактовність дорослого.

Особистісний розвиток підлітка досить суперечливий: прагнення емансипації й виражена потреба розуміння та схвалення дорослими; розвиток абстрактного мислення й недостатність загальнотеоретичних знань; зовнішня зухвалість, самовпевненість і висока вразливість. Загострення цих суперечностей під впливом зовнішніх психотравмуючих факторів (конфлікт із батьками, педагогами, ровесниками) або внутрішніх особливостей (акцентуації, невропатії тощо) викликають більш чи менш тривалі кризові стани. До них можна віднести такі явища, як «філософська інтоксикація», що призводить до «кризи втрати сенсу буття», афективно-шокові реакції та готовність до самогубства.

За ситуативно зумовленої соціальної дезадаптації, природно, передусім потрібно усунути психотравмуючі впливи і вирішити конфліктну ситуацію. Корекційні заходи за такого типу соціальної дезадаптації полягають у зміні соціальної ситуації розвитку дитини. Якщо це вдається здійснити, то поведінка дитини нормалізується і стає адаптивною без додаткової роботи безпосередньо з дитиною, як це необхідно у разі інших різновидів девіантної поведінки.

Особистісно зумовлена соціальна дезадаптація. У дітей цієї групи соціальна дезадаптація детермінована негативними особистісними утвореннями. Такий тип соціальної дезадаптації є найскладнішим для встановлення контакту й подальшої роботи з підлітком. Цей різновид соціально дезадаптованої поведінки пов'язаний з виникненням стійких особистісних утворень, що формуються в підлітковому віці і здебільшого характерний для підлітків, а у більш молодших дітей спостерігається досить рідко. Дітей цієї групи ми відносимо до власне важковиховуваних, оскільки причина їх дезадаптації криється в особистості самого підлітка та не пов'язана із відхиленнями в розвитку вищих психічних функцій.

Спеціальної організації педагогічних дій вимагає психологічне коригування особистості підлітків, соціально дезадаптована поведінка яких детермінована розбіжністю ставлень (а саме це особистісне новоутворення найчастіше є системоутворюючим фактором особистісно зумовленої соціальної дезадаптації). У цьому разі питома вага зміни соціальної ситуації розвитку має бути визначальною. Більш того, якщо навіть умови сімейного виховання залишаються без змін (наприклад, сім'я недоступна до психокорекційних впливів, оскільки батьки не бажають слухати педагогів і психологів), застосування системи різнобічного оцінювання як засобу психологічної корекції особистісно зумовленої соціальної дезадаптації підлітка є ефективним.

Подолання розбіжності ставлень підлітка як детермінанти у розвитку його особистості є важливою передумовою адекватного сприйняття ним педагогічної дії. Потрібно знайти такі форми і способи спілкування з дитиною, які надають можливість оминути, нейтралізувати бар'єр розбіжності ставлень, а не ламати цей захисний механізм. Наявність бар'єру ізолює підлітка від впливу педагогів, колективу класу, батьків. Учень може ігнорувати виховні дії, які містять негативне оцінювання його діяльності, поведінки. Він може цілком не приймати того, що йому пропонують робити, або відверто уникати спілкування (прогули уроків, втечі з дому). Корекцію соціально дезадаптованої поведінки учнів, яким властива розбіжність ставлень, слід розпочинати зі зміни їх системи ставлень до себе та інших.

Третій рівень структури девіантної поведінки, представлений кримінальною, делінквентною та адиктивною поведінкою, здебільшого є продовженням соціальної дезадаптації. Проте можливий безпосередній перехід від першого рівня девіантної поведінки (порушення стереотипів) до третього (порушення кримінальних норм), тобто оминаючи рівень соціальної дезадаптації. Такий варіант переходу відбувається, коли особа, яка раніше не порушувала моральні норми, раптом вчиняє кримінальні дії. Причиною таких несподіваних драматичних подій можуть бути реакції декомпенсації у акцентуйованих підлітків, прояви психопатичних рис чи наслідки психічного недорозвитку, симптому початку психічних захворювань тощо. На цьому рівні про психологічну корекцію можна казати лише умовно, оскільки вона вкрай утруднена без попередньої ресоціалізації.

Психологічна корекція, що заснована на структурі девіантної поведінки, розкриває саме специфіку різних типів соціальної дезадаптації, дає їх якісну характеристику, розкриває їх чинники. Застосування корекційних впливів, що спрямовані на детермінанти девіацій та враховують особистісні якості реабілітантів, є більш ефективним.

Таким чином, відповідно до груп клієнтів, їх віку та типу дезадаптованої поведінки форми й методи соціальної роботи мають свої особливості. Зважаючи на всі ці особливості, соціальний працівник може організувати свою діяльність за певним алгоритмом.

1. Розпізнати в соціально-дезадаптованій поведінці тип девіації й визначити соціальні потреби, які хоче задовольнити людина цією поведінкою.

2. У ході спілкування з клієнтом фахівець має створити безпечне коригуюче середовище. Відчуття безпеки й захищеності є основою для самовираження і розкриття. Якщо йдеться про дитину, то, крім цього, потрібні й виховні впливи. Що стосується дорослих, то замість виховальних психолог застосовує впливи, що спонукають клієнта до самовдосконалення.

3. Сприяти формуванню позитивного «Я». Виходячи з того, що ресоціалізація людини відбувається завжди завдяки формуванню гармонійності та особистісної зрілості, починати психокорекційну роботу треба з формування позитивного «Я», тобто самоприйняття. Соціально дезадаптована поведінка часто є «самоствердженням навпаки». Людина з негативним «Я», не поважаючи і не цінуючи себе, до інших ставиться так само. Отже, фахівець передусім має спрямувати свої зусилля на формування адекватної самооцінки у клієнта.

4. Забезпечити усвідомлення клієнтом доцільності дотримання соціальних норм. Для виконання цього завдання обов'язково потрібно встановити правила поведінки під час занять, зокрема, межі дозволеного у спілкуванні, ввести санкції за порушення правил. Конкретні різновиди санкцій мають бути обов'язково попередньо узгоджені з клієнтом.

...