У сучасній науковій картині проблеми дезадаптації та девіації підлітка розглядаються в комплексі з проблемами цінностей та смислів. Так, численні наукові дослідження показують, що процес дезадаптації підлітка тісно пов'язано з порушенням процесів самовизначення та самоорганізації на основі знаходження та привласнення смислів і саморефлексії на основі вироблення цінностей. Тому для розуміння соціальної дезадаптації та девіацій необхідним є вивчення особливостей ціннісно-смислової сфери при цих порушеннях. У роботі розглянуто вплив деформації ціннісно-смислової сфери на таку форму девіації, як хімічна залежність.

З початку психологічного вивчення хімічної залежності пройшло близько ста років, проте стан як теоретичного розуміння проблеми, так і її практичного рішення у вигляді ефективних терапевтичних програм не можна назвати задовільним. Однією з сфер психіки, без розуміння функціонування якої в синдромі залежності не може бути і розуміння загальної картини синдрому, є ціннісно-потрібнісна сфера.

Сучасні теорії функціонування ціннісно-потрібнісної сфери залежних можна умовно категоризувати в дві групи:

1) «Наркотичне ціннісно-потрібнісне новоутворення» - у залежних утворюється артефактна потреба в наркотику, яка поступово стає домінуючою і пригнічує усі інші потреби і цінності. Так Н.Ю. Самикіна і М.Є. Серебрякова (Самикіна, 2007) описують це як: «самопідкриплення на чуттєво-тілесному рівні будь-якої діяльності, що пов'язана із вживанням наркотиків, поступово призводить до того, що стан наркотичного сп'яніння стає домінуючою цінністю в ієрархічній структурі ціннісно-смислових утворень, підпорядковуючи собі всі раніше значимі смислові універсалії і визначаючи провідну спрямованість особистості і її поведінку».

2) «Наркотична перебудова ієрархії цінностей» - в процесі наркотизації відбувається якісна перебудова ціннісної сфери, «моральна деградація» залежних. У Б.С. Братуся (Братусь, 1988) це звучить як: «колишні провідні мотиви (сім'я, робота та ін.) не зникають зовсім зі свідомості хворих, але вони втрачають свою спонукальну силу або, користуючись термінологією О.М. Леонтьева, з мотивів тих, що «реально діють» стають мотивами «про які тільки знають». Алкогольна діяльність не просто «надбудовується» над колишньою ієрархією діяльностей і потреб, але перетворює цю ієрархію, перетворює самі мотиви і потреби особистості. У результаті такого переформовування перед нами постає вже фактично нова особистість з якісно новими мотивами і потребами, з новою їх організацією».

Ці дві групи поглядів не виключають один одного, а доповнюють. Так виникнення новоутворення цінності вживання наркотичних речовин призводить до якісної зміни ціннісної сфери, а результатом якісної перебудови ціннісної сфери стає утворення провідної цінності вживання. Можна сказати, що ми маємо справу з двома крайніми точками одного пояснювального континууму, а думки більшості авторів знаходяться десь між цими двома краями, в тій або іншій пропорції включаючи їх, але не виходячи за межі цього континууму. І дискусійним між різними авторами залишається тільки питання, в якому ступені перерозподілені ролі участі в наркотизації між «наркотичною перебудовою ієрархії цінностей» і «наркотичним ціннісним новоутворенням».

Так, причини, що розглядається ряд зарубіжних і вітчизняних авторів, в якості умов наркотизації, можна віднести ближче до краю «перебудови ієрархії цінностей»: Е. Фром («моральна самотність» як відсутність зв'язку з суспільно значимими цінностями, соціальними стандартами, неможливість набути сенсу існування), Дж. Келі (внутрішньо конфліктна життєва концепція), В. Франкл (фрустрація прагнення до сенсу), К. Роджерс (невідповідність «я реального» і «я ідеального» в структурі Я-концепції), Б.С. Братусь (відбувається смислова селекція: цінності, що підтримують наркоманський спосіб життя, приймаються, інші цінності - відкидаються), Мінков (латентна селективна мотиваційна недостатність) та ін. Відповідно причини, що розглядає інший ряд зарубіжних і вітчизнянихавтором, можна віднести ближче до краю «наркотичного ціннісного новоутворення»: погляди тих, хто дотримується медичної моделі наркоманії (потяг до наркотику є проявом утворення нової фізіологічної потреби в наркотику внаслідок змін організму), Ф. Перлз (стан сп'яніння стає єдиною фігурою, при цьому усі інші потреби йдуть у фон, втрачаючи своє значення), Р.Р. Гаріфулін (наркотик стає провідною цінністю), М.Є. Серєбрякова (стан наркотичного сп'яніння, як провідна цінність) та ін.

У будь-якому випадку, більшість авторів сходяться в тому, що наркотизація тісно пов'язана з перебудовою «ядра особистості» - системою цінностей. Імпліцитно це означає, що особа залежного «погана» в принципі, у своїй «ядерній» суті. Експліцитний це звичайно не звучить, але евфемізми «моральна деградація», «втрата моральної орієнтації» і так далі вживаються часто. За межами неакадемічного круга це проявляється в переважанні програм реабілітації, що розглядають залежних як «духовно хворих» («12 Кроків» - орієнтовані, релігійні). Методики роботи із залежними, за великим рахунком, зводяться до «морального перевиховання» (що близько до поглядів Б.С. Братуся «краще говорити про перевиховання … завдання це по перевазі психолого-педагогічне»). Край низький відсоток успіху можна при цьому пояснити знову таки тим же самим - ми маємо справу з найглибшими порушеннями особистості і це «пояснює трудності вторинної профілактики наркоманії» (Братусь, 1988).

З іншого боку, хоча обидва підходи задовільно описують деякі факти і експериментальні дані, повну картину не в змозі описати жоден з них окремо, ні їх комбінація. Так, у підході «наркотичного ціннісного новоутворення» не знаходять пояснення наступні факти:

· Ейфорія від вживання падає в процесі розвитку залежності до нуля, а у такому разі самопідкріплення повинне було б працювати у зворотному напрямі і психологічна залежність повинна була б сама собою редукуватися.

· Одна і та ж фізіологічна дія наркотичних речовин у одних людей викликає позитивне відношення, через що формується згодом в залежність, а у інших позитивного психологічного відношення до стану наркотичного сп'яніння немає (це дає привід говорити, що у формуванні позитивного відношення до стану наркотичного сп'яніння грають первинну роль особистісні механізми, а не фізіологічні (Братусь, 1988; Короленко, 1987).

У підході «наркотичної перебудови ієрархії цінностей» нез'ясовними залишаються:

· Обсесивний потяг в розвитку залежності утворюється набагато раніше, ніж відбувається перебудова ціннісної сфери.

· По суті, в чистому вигляді безпосередньо наркотичної системи цінності не виділено, усі характеристики, які при цьому називаються (дифузність, егоцентризм, зниження мотивообразующего потенціалу загальнолюдських цінностей і так далі) в тому або іншому ступені властиві і іншим групам девиантов і видам психологічних розладів, не викликаючи при цьому обсессивного потягу до вживання.

Також обидва підходи нездатні пояснити наступний факт: програми корекції залежності, що не зачіпають ціннісну сферу дають результати не гірші, ніж програми з упором на ціннісну корекцію. Це показано, наприклад, в дослідницькому проекті MATCH (Овчинников, 2006), де було проведено порівняння ефективності програм, заснованих на когнітивно-поведінковій терапії, терапії і «12 Кроках». Цей принцип також відображений в авторитетному практичному керівництві по «лікуванню» залежностей національного інституту наркотичної залежності NIDA (NIDA, 2012), де декларуються важливість тривалості програми і її поведінкова орієнтованість, і ні в одній з рекомендацій не вказується на важливість роботи з ціннісною сферою.

Так чином, можна констатувати, що сучасна система поглядів на участь ціннісної сфери у синдромі залежності недостатньо розвинена як з точки зору наукових критеріїв, так і з точки зору практичного значення. З цього випливає, що як для глибшого розуміння участі ціннісно-потрібносної сфери в синдромі психологічної залежності, так і для побудови теоретичного та методологічного базису психокорекційних програм, потрібний перегляд концепції функціонування ціннісної сфери залежних.

У якості теоретичної концепції видається перспективною вибір в якості теоретичної основи теорії мотивації французького вченого Ж. Нюттена (Нюттен, 2004). Потреби по Ж. Нюттену це «фундаментальні рушійні сили, невід'ємні від функціонування поведінки» або «базові поведінкові динамізми», що необхідні «для оптимального біологічного та/або психологічного функціонування». Він не проводить відмінності між цінностями і потребами, і хоча Ж. Нюттен не використовує такі терміни, можна сказати, що в його теорії цінності є соціальними потребами (необхідні для оптимального функціонування як соціальної істоти). Далі буде використаний термін «потреби» як для визначення біологічних потреб, так і для соціальних (термін «цінності» вживатиметься при посиланнях на інші підходи). З теорії Ж. Нюттена безпосередньо виходить, що базова ціннісно-потрібносна структура хімічно залежних (як, в принципі, будь-яких інших людей) не може бути патологічною.

Між самою діяльністю і ядерними потребами існує «проміжна ланка» - сфера інструментальних мотивів (чи, якщо переформулювати, інструментальних цінностей). Це закріплені досвідом засоби реалізації базових потреб. Тоді як кількість фундаментальних потреб невелика (і при цьому вони підсвідомі і важкодоступні кількісному дослідженню), різноманіття інструментальних мотивів (інструментальних цінностей) диктується культуральним середовищем і досвідом людини. «Більшість об'єктів, до яких прагне людина, є просто засобами, які використовуються в досягненні дуже небагатьох кінцевих цілей» (Нюттен, 2004, с. 135). Ж. Нюттен негативно відносився до спроб класифікації таких потреб, оскільки при цьому відбувається категоризація саме інструментальної мотиваційної сфери, а не базовою. «Деякі психологи, на жаль, дискредитували пошук фундаментальних потреб, намагаючись складати списки не пов'язаних між собою потреб, тенденцій або інстинктів» (Нюттен, 2004, с. 136). Він називає деякі фундаментальні потреби, такі як потреба в пізнавальному функціонуванні, потреба в соціальній взаємодії, потреба в «бути причиною». Проте враховуючи те, що його теорія мало відома серед практичних психологів, застосування його термінології і класифікації для практики виглядає не зовсім зручним. Тому спираючись більшою мірою на більш відому термінологію авторів гуманістичної школи, як базові потреби зручно в практичному плані було б виділити такі: у безпеці, в прийнятті іншими, у визнанні себе «хорошим», в самореалізації.

Отже, патологічній перебудові піддається саме структура інструментальних потреб, а не базових. Такий висновок також добре пояснює і результати досліджень - при уважному розгляді можна побачити, що практично в усіх експериментах проводилося дослідження насправді не базової ціннісної структури, а саме інструментальною (яка подається усвідомленню і легко доступна для кількісного виміру).

Перебудова інструментальних мотивів відбувається у декілька етапів, які можна описати наступним чином. На першому етапі формується наркотичний досвід задоволення однієї або декількох базових потреб (звичайно це ті потреби, навички задоволення конструктивним способом яких були дефіцитарні) - утворюються інструментальні наркотичні мотиви. Слід підкреслити, що механізм формування наркотичного інструментального мотиву полягає в задоволенні з його допомогою раніше в тому або іншому ступені фрустрованих базових потреб, а не в самопідкріпленні позитивних відчуттів від фізіологічної дії наркотику.

На другому етапі патологічний наркотичний інструментальний мотив починає руйнувати «здорові» інструментальні мотиви, пов'язані з іншими базовими потребами, з одного боку частково замінюючи їх, частково залишаючи базові потреби без інструментів задоволення. Поступово відбувається наростання напруги через перманентного незадоволення базових потреб в тверезому стані, що призводить до ще більшого мотиваційного навантаження мотиву вживання (як засобу тимчасового полегшення психологічного напруження), а його задоволення призводить до подальшого руйнування «здорових» інструментальних мотивів. Утворюється замкнуте коло розвитку хімічної залежності.

При цьому поступово відбувається «процес інкапсуляції» тих базових потреб, яких хронічно депривуються. Уся емоційна, когнітивна і інша інформація про їх незадоволення пригнічується психологічними захистами і виводиться з області свідомості. Зовні така людина може виглядати як так, що втратила ці соціальні потреби (цінності). Проте усередині віна «носить» пригнічений «біль базового незадоволення», через що всіляко «чинить» опір актуалізації цієї незадоволеної потреби (відомі в психотерапії залежностей ефекти заперечення залежності і опору одужанню від неї).

На третьому етапі відбувається повне руйнування «здорових» інструментальних мотивів наркотичними, і цей етап не піддається корекції.

Слід звернути увагу на узгодженість описаних етапів перебудови ціннісної сфери із стадіями розвитку фізіологічної залежності Стрельчука. Це дозволяє говорити про паралелізм розвитку фізіологічної і психологічної залежності (на відміну від широко прийнятої точки зору послідовності психологічна - потім фізіологічна залежність).

Справедливості ради слід зазначити, що на функцію наркотику як засобу для задоволення інших потреб вказують практично усі автори, проте при цьому ніхто з них не робить завершальний крок і не визначає цю функцію як детермінанту залежності, відводячи їй або взагалі вторинну роль, або первинну роль виключно на етапах формування залежності.

Із запропонованої моделі функціонування ціннісно-потрібносної сфери наркозалежних особистостей органічно випливають наступні принципи побудови програм психокорекції:

1) Безумовне позитивне прийняття особистості залежного. Це принцип є базовим принципом психотерапії, але застосування його в концепції

«патологічної наркотичної базової ціннісної структури» виявляється складним, оскільки необхідно приймати безумовно особистість, саме ядро якої (базові цінності) патологічне, і така модель не дає концептуальної опори для побудови позитивного відношення(з отже одними з найважчих клієнтів в психологічній практиці). Як наслідок маємо велику кількість підходів, в яких безумовне неприйняття особистості залежного стає базовим. Як приклад, можна навести програму «12 Кроків», в основі концепції якої є прийняття себе безсилим, духовно хворим, та єдиними виходом є «перепоручення свого життя та волі Богу, як ми його розуміємо». З психологічної точки зору, така програма є програмою зміни хімічної залежності на іншу залежність, розвиток особистості у якій заперечується.

Навпаки, запропонований підхід, де базові цінності людини розглядаються як здорові (але при цьому людина немає можливостей задовольнити їх здоровими засобами) дає практичному психологові концептуальний контекст використання принципу позитивного сприйняття залежного. Крім того, правильне розуміння точок патогенності особистості дає можливість до правильного вибудовування психологом фокусів емпатичного відношення (співчуття викликає центральна частина особистості, неприйняття - наркотичні способи рішення проблем), тоді як модель «патології базової ціннісної структури» припускає грубі помилки в емпатії (неприйняття викликає центральна частина особистості), які в психокорекційній практиці можуть опинитися фатальними.

2) Первинність роботи з відчуттями провини і сорому. Залежні клієнти відомі як ті, що заперечують свої проблеми і чинять опір одужанню. У запропонованій моделі високий рівень опору і заперечення пояснюється тим, що базова потреба особистості у відчутті себе «хорошим» виявляється високо депривованою. При психокорекційній роботі з опором в моделі «патологічної наркотичної ціннісної структури» залежного тим або іншим чином намагаються конфронтувати зі своїми «патологічними цінностями», ще більше депривуючи потребу у своїй «хорошості» і, природно, викликаючи тим самим ще більше заперечення і опір. У запропонованій ціннісній моделі навпаки, людині повертають відчуття своєї власної «хорошості», а конфронтується відчуття провини і сорому. Важливо при цьому наслідувати принцип, що визнання хвороби і відмова від провини йдуть тільки в парі з припиненням вживання і прийняттям відповідальності за своє «одужання» від залежності, а не як виправдання подальшому вживанню.

3) Створення умов задоволення найбільш фрустрованих базових потреб. Звичайно це потреби: у прийнятті іншими; у безпеці; прийнятті себе «хорошим»; в самореалізації (самоактуалізації). Морально-виховні програми роботи з залежними не враховують цей аспект, вважаючи ціннісну сферу залежних патологічною і такою, що потребує виправлення, а не задоволення. Так поширеними в «12-ті крокових» центрів є техніки на зразок:

«конфронтувати», «зламати опір», «жорстка любов» тощо. При цьому зовсім не враховується те, що залежна людина знаходиться у стані високої фрустрації базових потреб, і майже не єдиним шляхом зняття депривації цих потреб є вживання. А конфронтуючі техніки при цьому тільки підвищують рівень фрустрації і, як наслідок, підвищують і рівень потягу до вживання. У запропонованому підході пропонується навпаки, робити акцент не на конфронтації «патологічних» цінностей залежного, а на задоволенні депривованих базових потреб. Це досягається: 1.) створенням підтримуючого терапевтичного середовища, побудованого на засадах поваги, прийняття, безпеки тощо.; 2.) перебудовою відношень у вже існуючому середовищі на такі, що підтримують принцип задоволення базових потреб.

4) Примат навчання конструктивним способам задоволення фрустрированных потреб. На відміну від програм «перевиховання», де особистості залежного тим або іншим способом намагаються прищепити «моральні цінності», пропонується навчати залежного конструктивним способомзадовольняти свої потреби, альтернативним вживанню. Цим пояснюється успіх когнітивно-поведінкових програм, орієнтованих на навчання клієнтаконструктивним ситуативним навичкам соціальної взаємодії, управління стресом, регуляції емоцій, аналізу і виправленню помилок мислення і так далі, при цьому без опори ні на яку ціннісну базу. Тому такий тренінг навичок має бути одним з перших етапів програми психокорекції (відразу після роботи по встановленню стосунків, мотиваційної роботи, тренінгу утримання від вживання психоактивних речовин), з рекомендованою тривалість приблизно в один рік, після чого можна вже переходити до більш глибокої психокорекционной роботи з актуалізацією внутрішньоособистісних конфліктів (що не рекомендується робити до року тверезості).

5) Опора на базові потреби залежного. На відміну від «морально- виховних» програм, де існування позитивних базових цінностей залежного не визнається і робота будується по їх реконструкції, пропонується зворотний підхід з опорою на ці первинно позитивні базові цінності як на ресурс, і проводити роботові по створенню «здорового каналу» їх реалізації. На практиці це здійснюється через роботу по постановці цілей в житті, побудові плану тверезого життя, знаходженню можливості «здорової» реалізації «тут і зараз» і так далі. Загальний принцип при цьому: необхідно знаходити канали реалізації «нормальних» людських потреб та цінностей та заохочувати на цю діяльність.

6) Поступове «розкапсулювання» заблокованих потреб. У запропонованому підході вважається, що базові цінності в процесі наркотизації не руйнуються, а «інкапсулюються», витісняються. У такому разі в психокорекційній роботі потрібний упор не на створення нової системи цінностей (як у морально-виховному), а «розблокування» старої. Це можливо тільки через опрацювання колишнього наркотичного досвіду, який їх фрустрував.

Запропонований підхід до функціонування ціннісної сфери у синдромі залежності може бути корисний для складання інтеграційних програм, де проводиться системна психокорекционная робота з різними сферами порушеної особи. Запропоновані принципи були покладені в ціннісну основу інтеграційної особистісно-орієнтованої розвиваючої (ІООР) моделі психокорекції залежності (Іванов, 2013). У ІООР підхід закладено наведені вище ціннісні принципи, а також: а.) принцип орієнтації на особистість, на її гармонійний розвиток, задоволення її саногенних потреб, а не на простому припиненні залежної поведінки; б.) робота із всіма сферами психіки та соціального життя, а не концентрація на залежній поведінці; в.) акцент на розвитку «здорової», а не «лікуванні хворої» частини особистості. Одужання в ІООР моделі проходить у шість етапів.

Етап 1. Прийняття відповідальності за видужання. Цей етап присвячено припиненню вживання. Задачі, які вирішуються на цьому етапі: навчання навиків утримання від вживання або іншої залежної поведінки (групи взаємодопомоги та тренінгу тверезості, навчання дотримання обмежень у тверезості, робота з тягою, профілактика зриву, контракт тверезості, тренінг асертивної відмови), усвідомлення та визнання залежності (досвід інших залежних, інформаційні заняття, завдання на визнання симптомів залежності, проробку провини, визнання втрати контролю над дозою, втрати ситуаційного контролю, визнання наслідків вживання у соціальній та психологічній сферах), навчання навиків регуляції психологічного стану на достатньому для утримання тверезості рівні (користування допомогою, робота зі стресом, щоденник самоаналізу, планування та аналіз дня тощо.). На цьому етапі особливо важливе дотримання принципів безумовного прийняття, роботи з провинною та соромом та умов задоволення фрустрованих базових потреб. Це може бути реалізовано за допомогою створення середовища інтенсивної підтримки, побудованого на цих принципах та відповідною психокорекційною роботою у цьому середовищі. Для нехімічних залежностей, нескладних випадків хімічних залежностей при цьому може бути достатньо індивідуальної роботи на протязі від 3 до 6 місяців з сетінгом не менше 2-3 разів у тиждень з рекомендацією відвідування груп взаємодопомоги не менше одного разу на тиждень. При середніх випадках хімічних залежностях рекомендовано амбулаторні щоденні програми на протязі 3-6 місяців. При складних випадках залежностей та неповнолітніх клієнтах рекомендовано стаціонарні програми протягом від 6 місяців до року.

Етап 2. Зупинка компульсії. Цей етап присвяченно адаптації до тверезого життя. Завдання цієї фази: а.) навчання альтернативним конструктивним тверезим засобам (копінгам) соціальної поведінки, ситуаційного планування, емоційного реагування і мислення; б.) проробка минулого досвіду залежності (глибокий аналіз втрат від вживання). На перше місце на цьому етапі виходить дотримання принципів навчання конструктивним способам задоволення фрустрированных потреб, опора на базові потреби залежного, «розкапсулювання» заблокованих потреб. Робота на цьому етапі менш інтенсивна, ніж на першому: достатньо двух-трьох зустрічей на тиждень (групової або індивідуальної роботи).

Перші два етапи є основними в психокорекції залежності, їх проходження має займати від 1 до 2-3 років. На наступних етапах на перше місце виступають задачі вирішення внутрішніх конфліктів, дитячих психологічних травм, дальніх життєвих цілей, усвідомлення сенсу життя і т.і - тобто робота ведеться в більшій мірі вже не як залежною особою, а як зі «звичайною» людиною, що має певні психологічні проблеми.

Етап 3. Емоційна стабілізація. Головне завдання цього етапу - опрацювання і контроль актуальних внутрішньоособистісних і соціальних конфліктів, деструктивних психологічних патернів. Стиль - експресивна психотерапія без регресії у дитячі стани. Також на цьому етапі необхідним є проробка колишніх життєвих травм та зміна відношення до них. Відмінності роботи із залежними - необхідно проробляти «зв'язок» внутрішніх конфліктів з колишнім вживанням (або іншою залежною поведінкою).

Етап 4. Соціальна стабілізація. Ціль цього етапу - проробка дитячих травм та «сценарію» (за термінологію транзакційного аналізу). Необхідна глибинна психотерапія з техніками регресії у дитячі стани. Особливість роботи із залежними - проробка витоків вживання у життєвому сценарію

Етап 5. Особистісна ідентифікація. Становлення людини повноцінною особистістю та відновлення соціальних зв'язків на новій основі. Основна увага на цьому етапі приділяється життєвим цілям та задачам, що побудовано на новій психологічній основі. Особливості роботи із залежними - проробка зв'язку патогенних життєвих цілей із залежністю.

Етап 6. Моральна стабілізація. Мета цієї фази - усвідомлення сенсу життя, подальше зміцнення повноцінних взаємовідносин із собою, оточенням, світом (для віруючих також з Богом) на осмисленій основі. Особливості роботи з залежними - проробка зв'язку відсутності сенсу життя із залежністю.

Проходження цих етапів одужання займає не менше 5-6 років, з яких особливо кризовими та небезпечними для повернення до зловживання алкоголю є перші 2-3 роки. Ефективне одужання на перших двох етапах може забезпечити професійні програми реабілітації для алкозалежних (амбулаторні та стаціонарні), або інтенсивна робота з психологом-консультантом по залежностям. У подальшому рекомендовано роботу з психологом- психотерапевтом та у терапевтичних групах, що не спеціалізовані на алкогольній проблематиці (вирішуються психологічні проблеми вже у відриві від алкогольної).

Наступним етапом після формулювання принципів та побудови методологічної моделі є їх реалізація в конкретних практичних психотехніках.

Принцип безумовного позитивного прийняття можна реалізовувати у вигляді наступних психокорекційних інтервенцій:

а.) Правила поваги та позитивного сприйняття у груповій та індивідуальній роботі.

б.) Інтервенції на усвідомлення та прийняття важливості свого Я, свого життя, своїх почуттів, бажань тощо.

в.) Інтервенції на необхідність поставити себе та свої проблеми (одужання від залежності) на перше місце, культивування «здорового егоїзму». Конфронтація спробам поставити на перше місце в житті інші проблеми та інших людей.

г.) Практичні завдання на розвиток позитивного самосприйняття: щовечірні «похвали» себе у аналізу дня, аналіз досягнень, письмо любові до себе, навчання проявленню турботи та любові до себе тощо.

д.) Пошук та постановка важливих для себе цілей та шляхів бажаної самореалізації у тверезому житті.

є.) Навчання усвідомленню та відстоюванню своїх прав.

Принцип безумовного прийняття особистості залежного важливий для будь яких вікових груп клієнтів, але принципово важливим його використання стає для підлітків. Можна казати, що якщо цей принцип не буде реалізовано у повній мірі у роботі з молоддю, то таку роботу можна вважати проваленою.

Принцип первинності роботи з відчуттями провини і сорому практично реалізовується в розгляданні вживання як неконтрольованого симптом хвороби залежності. Такий підхід практично не викликає опору клієнта і залучає його до роботи над собою. При цьому рекомендується не разова інтервенція, а постійна робота у виді:

а.) Інформаційних занять і консультацій на розуміння концепції хвороби залежності.

б.) Самостійних письмових завдань для зв'язування з особистісним досвідом (як мінімум завдання на опрацювання власних характерних симптомів залежності і нездатності їх контролювати, випадків втрати контролю над безпроблемним вживанням, втрату дозового контролю, втрату ситуаційного контролю; рекомендуються також завдання на опрацювання розвитку залежності, матеріальних, соціальних, психологічних наслідків вживання);

в.) Конфронтації постійно виникаючих відчуттів провини і сорому через концепцію хвороби;

г.) Психокорекційних груп та консультацій по проробці вини та сорому. д.) При випадках «зриву» рекомендується опрацьовувати їх саме через концепцію хвороби і визнання втрати контролю, конфронтуючи провину і сором.

Клієнти з соціопатичними рисами часто відмовляються визнавати почуття провини (відчуття сорому у них у більшості випадків дійсно відсутнє). У такому випадку інтервенції рекомендовано вибудовувати через усвідомлення почуттів безсилля перед контролем споживання, а вже потім пов'язувати їх з почуттям провини. При цьому акцент робиться на визнання провини перед собою, а не перед іншими (що може бути відсутнім), та на величину завданої самим собою собі ж шкоди. А вже після усвідомлення почуття провини перед собою проводяться інтервенції на її зняття.

Принцип створення умов задоволення найбільш фрустрованих базових потреб практично реалізовується у створенні терапевтичного підтримуючого соціального оточення та перебудові відносин у сімейній системі.

Найбільш прийнятними для створення підтримуючого соціального оточення є реабілітаційні програми. Але, при цьому, реабілітаційна програма має бути побудована на принципах безумовного прийняття залежного, а не на принципах його морального та трудового-дисциплінарного перевиховання.

Добре працює практика терапевтичних співтовариств (найбільш поширений приклад рух Анонімних Алкоголіків), де людина може отримати задоволення усіх чотирьох перерахованих потреб. Перспективним виглядає створення «світських» груп взаємодопомоги залежних як альтернативи поширеним духовно орієнтованим «12 кроковим» і релігійним групам. Так практика «світської» групи добре себе зарекомендувала у роботі центра амбулаторної реабілітації залежних «Сенс» (м. Київ), де факультативними заняттями було рекомендовано відвідування груп взаємодопомоги АА та «світської». Клієнти центру при цьому віддавали безумовну перевагу саме «світській» групі взаємодопомоги. «Світську» групу було побудовано га принципах неналежності будь яким концепціям та поглядам на алкоголізм, прийнятті, поваги, підтримки та обміном досвіду. Нижче наведено правила «світської» групи взаємодопомоги:

1. Правило конфіденційності - просимо вас не виносити почутих на групі відомостей про учасників, їх висловлювання і проблеми за межі групи.

2. Говоріть про себе від свого імені (вживаючи займенник «Я»), не кажіть про себе в другій або в третій особі (не вживати займенник «ми», «ти»).

3. У своїх висловлюваннях просимо акцентуватися на собі, на своїх почуттях, думках, вчинках, і менше на обставинах їх, що викликали.

4. Просимо вас ділитися вашим конкретним пережитим життєвим досвідом, а не знаннями, поглядами, припущеннями і так далі.

5. Просимо вас не пропагувати ваш особистий спосіб позбавлення від проблем, а просто розповідати про ваші переживання і про те, що ви конкретно застосовували для вирішення цих проблем у своєму житті.

6. На нашій групі не вітається зворотний зв'язок у будь-якій формі, можливий лише емоційний (що я відчуваю з приводу висловлювання інших) або асоціативний (що мені згадалося з власного життя) відгук.

7. На групі просимо обмежувати висловлювання по політичних, релігійних, національних, статевих і іншим подібним питанням.

8. Головним на групі є ведучий, його рішення під час проходження групи не обговорюються. Ви можете висловити свої погляди і пропозиції ведучому після групи або обговорити проблеми, що виникли з представниками соціальної служби (з психологами - консультантами по залежностям).

Крім того, з точки зору принципу задоволення середовищем фрутстрованих потреб важлива сімейна терапія залежності, де сімейна система змінюється так, що створюються умови задоволення фрустрованої раніше потреби в прийнятті залежного (зміна сімейної системи порятунку і контролю на систему поваги і делегування відповідальності за своє життя). У сімейній терапії залежностей рекомендується проробляти проблеми у взаємовідносинах між залежним та співзалежним як зміну взаємодії за принципом «Батьки-Діти» на взаємодію за принципом «Дорослий-Дорослий».

Ще одним напрямком застосування цього принципу є вирішення соціальних питань, що фруструють ці потреби. Так в досвіді амбулаторної реабілітаційної програми «Сенс» (м. Київ) на базі районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді добре зарекомендувала себе практика соціального супроводу деяких клієнтів, що проходили реабілітацію. Цю практику було застосовано для жінок з проблемами зловживання алкоголю, що були бід загрозою позбавлення прав материнства. Ця група клієнтів показувала завжди найнижчі показники ефективності. Але коли в програму одужання було введено соціальний супровід під супервізією спеціалістів центру реабілітації, показники цієї групи клієнтів «вирівнялись» із загальною групою. Соціальним супровід залежних неповнолітніх є необхідною складовою їх програми одужання від залежностей.

Зручним принцип пошуку фрустрованих потреб є у роботі з «хронічними зривниками»: проводиться аналіз як можна більшої кількості останніх зривів в контексті емоційного стану перед (від декількох годин, до декількох днів) зривом, відношення до життя, себе і інших, бажань і поведінки, попередніх подій. Часто з цього аналізу вдається виділити, фрустрація яких потреб викликала потяг вживання, а також самі чинники фрустрації, і побудувати на цьому подальшу психокорекційну роботу Як приклад можна привести випадок, коли після аналізу 12 останніх зривів з'ясувалося, що причинами 9-ти з них була образа на неувагу чоловіка, і тільки 3-х безпосередня тяга до вживання, що дозволило знайти потрібну мішень сімейного психотерапевтичного втручання.

Принцип примату навчання конструктивним способам задоволення фрустрированних потреб може бути реалізовано у когнітивно-поведінковій програмі тренінгу необхідних навичок (копінгів).

У своїй практиці автор використовує вдосконалену схему щоденника самоаналізу когнитивно-поведінкової терапії, у який було закладено наступні принципи: а.) Реакція на подію залежить не від самої події, а від відношення людини до неї. б.) Акцент на внутрішні зміни. в.) Послідовність реакції думки- емоції-бажання-поведінка. У такий чин, він замість класичної формули А - В - С, має формулу А (подія) - В1 (автоматичні думки) - В2 (автоматичні емоції) - В3 (автоматичні бажання) - В4 (автоматична поведінка) - С (результуючий психологічний стан). г.) Поведінковий принцип. З думками, емоціями, бажаннями та поведінкою в щоденнику самоаналізу працюють в поведінковому наближенні - вважають їх вивченими автоматичними реакціями (привичками), які змінюються свідомою тренінгом нових реакцій, яким і є щоденник самоаналізу. д.) Принцип «тут і зараз» (або правило конкретизації). Цей принцип полягає у розведенні ідеальної площини (яким світ повинен бути у

ідеалі взагалі) і конкретно-реальної площини (яким він повинен бути у місті і у час події). є.) Принцип тренування. На відміну від інсайтного принципу (де акцент ставиться на глибину усвідомлення), у принципі тренування акцент ставиться на кількість проробок - величина змін прямо залежить від того, скільки ситуацій ви проробили. Також для щоденника самоаналізу було розроблено правило Усвідомленість, Відповідальність, Оцінка (УВО). Для розбору ситуації необхідно: 1) усвідомити конкретну подію, на яку відбувалася реакція, саму реакцію у вигляді автоматичних думок, емоцій, бажань та поведінки (звертаючи особливу увагу на правило конкретизації та принцип «тут і зараз»), та що є у автоматичній реакції шкідливого; 2) взяти відповідальність за зміну своїх автоматичних реакцій на рівні «тут і зараз»; 3) оцінити, якою повинна бути корисна реакція.

У практиці ведення щоденника самоаналізу є обов'язковим аналіз більш глибоких причин своїх автоматичних реакції та їх перегляд. Це, з одного боку, вигідно відрізняє його до морального підходу, де робиться спроба інтерналізації нової системи цінностей за допомогою тих чи інших психотерапевтичних методик. У щоденнику самоаналізу маємо перебудову ціннісної сфери у конкретному життєвому вчинку, у своїй життєвій діяльності, при навчанні навичкам задоволення своїх потреб. У цьому разі, з розвиненням інструментальної ціннісно-смислової сфери відбувається гармонічна поступова перебудова своєї системи цінностей самою людиною як це вигідно їй самій; відразу відбувається практичне опанування цих цінностей (точніше перебудова цінностей відбувається через їх практичне опанування); відбувається зняття внутрішніх конфліктів та ініціюються прогресивні особистісні процеси. Сама схема запису щоденника самоаналізу складається з таблиці з 6 колонок та 3 рядків. Перша колонка - подія, друга - думки, третя - емоції, четверта - бажання, п'ята - поведінка, шоста - результат. Перший рядок - усвідомлення (безпосередні думки, емоції, бажання, поведінка, що виникли у відповідь на конкретну подію), другий - аналіз (пошук помилок реагування та їх виправлення), третій висновок (якою повинна бути нова корисна реакція).