Історичне значення психологічної кризи

Размещено на http://allbest.ru

Лев Виготський

Камінь, яким знехтували будівельники, став наріжним ...

Останнім часом усе частіше лунають голоси, які ставлять проблему загальної психології як найважливішу. Думка ця, що найпримітніше, виходить не від філософів, для яких узагальнення є професійної звичкою, і навіть не від теоретиків-психологів, але від психологів-практиків, котрі розробляють спеціальні ділянки прикладної психології, від психіатрів і психотехніків, представників найбільш точної і конкретної частини нашої науки. Очевидно, окремі психологічні дисципліни у розвитку дослідження, в накопиченні фактичного матеріалу, систематизації знання й у формулюванні основних положень і законів дійшли до деякого поворотного пункту. Подальше просування прямою лінією, просте продовження все тієї ж роботи, поступове накопичення матеріалу виявляються вже безплідними, або навіть неможливими. Щоб рухатися далі, треба окреслити шлях.

Лев Семенович Виготський

(1896 1934)

З такої методологічної кризи, з усвідомленої потреби окремих дисциплін у керівництві, з нагальності на відомому щаблі знання критично узгодити різнорідні дані, привести у систему розрізнені закони, осмислити і перевірити результати, прочистити методи і засадничі поняття, закласти фундаментальні принципи, одним словом, звести початки і кінцеві наслідки знання, з усього цього й постає загальна наука. Поняття загальної психології тому зовсім не збігається із поняттям основної, центральної для низки окремих фахових дисциплін, теоретичної психології. Цю останню, сутнісно психологію дорослої нормальної людини, слід було б розглядати як одну із спеціальних дисциплін, поряд із зоопсихологією і психопатологією. Те, що вона відігравала і донині частково продовжує відігравати роль якогось узагальнювального чинника, що формує до певної міри лад і систему спецдисциплін, постачає їх базовими поняттями, приводить їх у відповідність із власною структурою, пояснюється історією розвитку науки, але не логічною обґрунтованістю.

Так насправді було, почасти є і зараз, хоча так зовсім не повинно бути і не буде, тому що це не випливає із самої природи науки, а зумовлено зовнішніми, сторонніми обставинами; варто їм змінитися, як психологія нормальної людини втратить керівну роль. Перед нашими очима це починає окремішньо збуватися. У психологічних системах, котрі культивують поняття несвідомого, роль такої керівної дисципліни, засадничі поняття якої слугують вихідними пунктами для суміжних наук, відіграє патопсихологія. Такі, до прикладу, системи З. Фройда, А. Адлера та Е. Кречмера. В останнього ця визначальна роль патопсихології пов'язана вже не з центральним поняттям несвідомого, як у Фройда та Адлера, тобто не із фактичним пріоритетом даної дисципліни у сенсі розробки основної ідеї, а з принципово методологічним поглядом, згідно з яким сутність і природа досліджуваних психологією явищ розкриваються в найбільш чистому вигляді у їх крайніх, патологічних формах.

Отож, треба рухатися від патології до норми, із патології пояснювати і розуміти нормальну людину, а не навпаки, як це робилося досі. Ключ до психології у патології; не тому тільки, що остання намацала і вивчила раніше інших к о р і н ь психіки, але тому, що така внутрішня природа речей: спричинена нею природа наукового знання про ці речі. Якщо для традиційної психології всякий психопат це водночас і предмет вивчення більш-менш, звісно, різною мірою, і нормальна людина, тому має визначатися відносно до останньої, то для нових систем будь-яка нормальна особа є почасти божевільна і повинна психологічно розумітися саме як варіант того чи іншого патологічного типу. Простіше кажучи, в одних системах нормальна людина розглядається як тип, а патологічна особистість як різновид чи варіант основного типу; в інших, навпаки, патологічне явище береться за тип, а нормальне за той чи інший його різновид. І хто може передбачити, як вирішить цю суперечку майбутня загальна психологія?

З таких же подвійних наполовину фактичних, наполовину принципових мотивів визначальна роль у третіх системах відводиться зоопсихологи. Такі, скажімо, здебільшого американські курси психології поведінки і російські курси рефлексології, які розвивають всю систему із поняття умовного рефлексу і групують навколо нього весь матеріал. Крім фактичного пріоритету в розробці базових понять поведінки, зоопсихологія послідовно аргументується групою авторів як загальна дисципліна, з якою мають бути співвіднесені інші дисципліни. Те, що вона є логічним початком науки про поведінку, відправною точкою для будь-якого генетичного розгляду і пояснення психіки, й те, що вона являє собою чисто біологічну науку, зобов'язує саме її виробити фундаментальні поняття науки і забезпечити ними сусідні дисципліни.

Такий, наприклад, погляд І.П. Павлова. Те, що реалізують психологи, на його думку, не може віддзеркалитися на зоопсихологи, однак те, що здійснюють зоопсихологи, вельми істотно визначає роботу психологів; ті майструють надбудову, а тут закладається фундамент (1950). І насправді джерелом, звідки ми черпаємо тепер усі ключові категорії для дослідження та опису поведінки, інстанцією, з якою звіряємо наші результати, зразком, за яким вирівнюємо наші методи, є зоопсихологія. Відтак справа знову набула зворотного порядку порівняно з традиційною психологією. В ній відправною точкою була людина; ми виходили з особи, щоб скласти собі уявлення про психіку тварини, і за аналогією із собою тлумачили прояви її душі. При цьому все аж ніяк не завжди зводилося до грубого антропоморфізму; часто серйозні методологічні засновки диктували такий хід дослідження: суб'єктивна психологія загалом не могла бути іншою. Вона у психології людини бачила ключ до психології тварин, у вищих формах ключ до розуміння нижчих. Адже не завжди дослідник повинен іти тим же шляхом, яким прямувала природа, часто вигідніше шлях зворотний.

Так, К. Маркс указував на цей методологічний принцип «зворотного» методу, коли стверджував, що «анатомія людини ключ до анатомії мавпи». Зокрема, він писав таке: «Натяки ж на більш високе в нижчих видів тварин можуть бути зрозумілі тільки у тому разі, якщо саме це більш високе вже відомо. Буржуазна економіка дає нам, таким чином, ключ до античної і т. ін. Однак зовсім не в тому сенсі, як це розуміють економісти, які завуальовують усі історичні відмінності й у всіх формах суспільства бачать форми буржуазні. Можна зрозуміти оброк, десятину тощо, якщо відома земельна рента, проте не можна їх ототожнювати з останньою» (К. Маркс, Ф. Енгельс. Соч. Т. 46, ч. 1, с. 42).

Зрозуміти оброк, виходячи з ренти, феодальну форму з буржуазної це і є той самий методологічний прийом, за допомогою якого ми осягаємо і визначаємо мислення і початки мови у тварин, виходячи з розвиненого мислення та мовлення людини. Зрозуміти до кінця якийсь етап у процесі розвитку і сам цей процес можна, тільки знаючи завершення процесу, результат, напрямок, куди і в що розвивалася дана форма. При цьому мовиться, звичайно, тільки про методологічне перенесення базових категорій і понять від вищого до нижчого, й аж ніяк не про перенесення фактичних спостережень та узагальнень. До прикладу, поняття про соціальну категорію класу і про класову боротьбу відкриваються в найчистішій формі при аналізі капіталістичного ладу, але ці ж поняття є ключем до всіх докапіталістичних формацій суспільного устрою, хоча ми зустрічаємося там усякий раз з іншими класами, з іншою формою боротьби, з особливою стадією розвитку цієї категорії. Проте всі ці особливості, відрізняючи від капіталістичних форм історичну своєрідність окремих епох, не тільки не стираються, але, навпаки, вперше стають доступними вивченню тільки тоді, коли підходимо до них з категоріями і поняттями, отриманими з аналізу іншої, вищої формації.

«Буржуазне суспільство, пояснює К. Маркс, є найбільш розвинена і найбільш різноманітна історична організація виробництва. Тому категорії, що виражають його відношення, розуміння його структури, воднораз уможливлюють зазирнути у структуру і виробничі відносини всіх тих загиблих форм суспільства, з уламків та елементів яких воно було побудоване. Деякі ще не подолані залишки цих уламків та елементів продовжують скніти всередині буржуазного суспільства, а те, що в колишніх формах соціуму було лише у вигляді натяку, розвинулося тут до повного значення і т. д.» (Там само). Маючи кінець шляху, можна найлегше зрозуміти і весь шлях у цілому, і зміст окремих етапів.

Таким є один з можливих методологічних маршрутів, котрий досить виправдав себе в цілому сонмі наук. Чи прийнятний він для психології'? Але І. Павлов саме з методологічної точки зору заперечує шлях від людини до тварини; не фактична відмінність у явищах, а пізнавальна безплідність і непридатність психологічних категорій і понять є причиною того, що він захищає зворотний «зворотному», себто прямий курс дослідження, що повторює шлях, яким рухалась природа. За його словами, «не можна з психологічними поняттями, які сутнісно непросторові, проникнути в механізм поведінки тварин, у механіку цих відношень».

Справа, отже, не у фактах, а в поняттях, тобто у способі мислити ці факти. «Наші факти мисляться у формі простору і часу; відтак у нас це абсолютно природничі факти; психологічні ж факти мисляться тільки у формі часу», говорить цей відомий фізіолог. Що мовиться саме про відмінність у поняттях, а не в явищах, і що І. Павлов хоче не тільки відвоювати незалежність для своєї галузі дослідження, а й поширити її вплив і керівництво на всі сфери психологічного знання, видно з його прямих указівок на те, що полеміка відбувається не лише стосовно емансипації від влади психологічних понять, але й відносно розробки психології з допомогою нових просторових понять.

Наука, на його думку, перенесе рано чи пізно об'єктивні дані на психіку людини, «керуючись подобою або тотожністю зовнішніх проявів», й [у такий спосіб] пояснить природу і механізм свідомості. Його шлях від простого до складного, від тварини до людини. «Просте, елементарне, каже він, зрозуміло без складного, тоді як складне без елементарного усвідомити неможливо». З цих підстав утвориться «основний фундамент психологічного знання». І в передмові до книги, що викладає 20-річний досвід вивчення поведінки тварин, І. Павлов заявляє, що він «глибоко, безповоротно і невикорінно переконаний, що тут, найголовнішим чином на цьому шляху», вдасться «пізнати механізм і закони людської натури».

Ось нова контроверза між вивченням тварин і психологією людини. Положення, на ділі, дуже схоже на суперечність між патопсихологією і психологією нормальної людини. Якій дисципліні головувати, об'єднувати, виробляти ключові поняття, принципи та методи, звіряти і систематизувати дані всіх інших галузей? Якщо раніше традиційна психологія розглядала тварину як більш-менш віддаленого предка людини, то тепер рефлексологія схильна розглядати людину як «тварину двоногу, без пір'я», за Платоном. Раніше психіка тварини визначалася й описувалася у поняттях і термінах, здобутих у дослідженні людини, нині ж поведінка тварин дає «ключ до розуміння поведінки людини», а те, що ми називаємо «людською» поведінкою, розуміється лише як похідна від ходячої у випрямленому положенні й тому живоголосої та наділеної руками з розвиненим великим пальцем тварини.

І знову ми можемо запитати: хто, крім майбутньої загальної психології, вирішить цю контроверзу між тваринами і людиною у психології, контроверзу, від здолання якої залежить ні багато ні мало: вся майбутня доля цієї науки?

Уже з аналізу трьох типів психологічних систем, розглянутих вище, видно, якою мірою назріла потреба у загальній психології, а почасти намітилися кордони і приблизний зміст цього поняття. Такий буде весь час шлях нашого дослідження: ми будемо виходити з аналізу фактів, хоча би фактів надзвичайно загального порядку й абстрактного характеру, як та чи інша психологічна система та її тип, тенденції і майбутнє різних теорій, ті чи інші пізнавальні прийоми, наукові класифікації та схеми і т. ін. При цьому ми піддаємо їх розгляду не з абстрактно-логічного, суто філософського ракурсу, а як певні факти в історії науки, як конкретні, живі історичні події у їх тенденції, протиборстві, у їх реальному зумовленні, звісно, і в їх пізнавально-теоретичної сутності, себто з точки зору їх відповідності тій дійсності, для пізнання якої вони призначені. Не шляхом абстрактних міркувань, але методом аналізу наукової дійсності хочемо прийти до ясного уявлення про сутність індивідуальної і соціальної психології як двох аспектів однієї науки і про їх історичну долю. Звідси виводиться, так само як політиком з аналізу подій, правило для дії, для організації наукового пошуку, методологічне дослідження, яке користується історичним розглядом конкретних форм науки і теоретичним аналізом цих форм, щоб прийти до узагальнених, перевірених і придатних для керівництва принципів, таке, на нашу думку, зерно тієї загальної психології, поняття про яку ми намагаємося висвітлити у цьому розділі. поведінка психіка тварина людина

Перше, що дізнаємося з аналізу, це розмежування між загальною психологією і теоретичною психологією нормальної людини. Ми бачили, що остання не обов'язково загальна психологія, що у низці систем вона сама перетворюється в одну із спеціальних, визначених іншою знаннєвою галуззю, дисциплін; що в ролі загальної психології можуть виступати і виступають і патопсихологія, і вчення про поведінку тварин. А.І. Введенський уважав, що загальну психологію «набагато вірніше було б називати основною психологією, тому що саме ця частина перебуває у засновку всієї психології» (1917). Г. Ґеффдінґ, який переконаний, що психологією «можна займатися багатьма способами і методами», що «існує не одна, а багато психологій» й тому немає потреби в єдності, все ж схильний бачити в суб'єктивній психології «осердя, навколо якого, мов навколо центру, повинні бути зібрані багатства інших джерел пізнання» (1908). Говорити про основну, або центральну, психологію було б справді в даному разі доречніше, ніж про загальну, хоча потрібно чимало шкільного догматизму і наївної самовпевненості, щоб не бачити, як народжуються системи з абсолютно іншими фундаментом і центром і як у таких системах відходить до периферії те, що професори вважали першоосновою за самою природою речей. Суб'єктивна психологія була ядерною, стрижневою, або центральною, у цілій низці систем, і треба усвідомити собі зміст цього; вона тепер втрачає своє значення, і знову варто усвідомити сенс цього. Термінологічно було би всього правильніше говорити в даній ситуації про теоретичну психологію, на відміну від прикладної, як це робить X. Мюнстерберг (1922). Стосовно дорослої нормальної особи вона була би спеціальною гілкою поряд з дитячою, зооі патопсихологією.

Теоретична психологія, зауважує Л. Бінсвангер, це ні загальна психологія, ані частина її, але сама є об'єкт чи предмет загальної психології. Остання задається питаннями, як узагалі можлива теоретична психо логія, які структура і придатність її понять? Теоретична психологія вже тому не може бути ідентифікована із загальної, що якраз питання про створення теорій у психології є основне питання загальної психології (1922).

Друге, що ми можемо дізнатися з нашого аналізу із достовірністю, то це самий факт того, що теоретична психологія, а опісля й інші дисципліни, постали у ролі загальної науки, спричинений, з одного боку, відсутністю загальної психології, а з іншого сильною потребою в ній і необхідністю тимчасово виконувати її функції, щоб уможливити наукове дослідження. Психологія вагітна загальною дисципліною, але ще не народила її.

Третє, що можемо вичитати з нашого аналізу, це розрізнення двох фаз у розвитку будь-якої загальної науки, будь-якої загальної дисципліни, як показує історія науки і методологія. У першій фазі розвитку загальна дисципліна відрізняється від спеціальної суто кількісною ознакою. Така відмінність, як вірно говорить Л. Бінсвангер, властива більшості наук. Так, ми розмежовуємо загальну і спеціальну ботаніку, зоологію, біологію, фізіологію, патологію, психіатрію й т. ін. Загальна дисципліна обґрунтовує предметом свого вивчення те загальне, що притаманне всім об'єктам даної науки. Спеціальна те, що властиво окремим групам, або навіть окремим зразкам із того ж набору об'єктів. У цьому сенсі привласнювали ім'я спеціальної тій дисципліні, яку ми називаємо тепер диференціальною; в такому ж значенні називали цю галузь індивідуальною психологією. Загальна частина ботаніки чи зоології вивчає те, що є спільного в усіх рослин або тварин, психології те, що притаманне всім людям; для цього з реального багатоманіття даних явищ абстрагувалося п о н я т т я тієї чи іншої загальної ознаки, властивої їм усім чи, принаймні, більшості з них, і саме в абстрактному від реального різноманіття конкретних ознак вигляді воно ставало предметом вивчення загальної дисципліни. Тому прикмету і завдання такої дисципліни вбачали у тому, щоб науково уявити факти, які спільні найбільшому числу окремих явищ даної сфери (Бінсвангер, 1922).

Дану стадію пошуків і спроби застосування загального для всіх психологічних дисциплін абстрактного поняття, яке становить сукупний предмет і визначає, що треба виділяти в хаосі окремих явищ і що має для психології пізнавальну цінність у явищі, цю стадію бачимо яскраво вираженою в нашому аналізі й можемо висновувати, яке значення ці пошуки і шукане поняття предмета психології, шукана відповідь на питання, що вивчає психологія, можуть мати для нашої науки в даний історичний момент її розвитку. Будь-яке конкретне явище абсолютно невичерпне і нескінченне за своїми окремими ознаками; треба завжди шукати в ньому те, що перетворює його на науковий факт. Саме це відрізняє спостереження сонячного затемнення астрономом від спостереження цього ж явища просто зацікавленою особою. Перший виокремлює у явищі те, що робить його астрономічним фактом, другий спостерігає випадкові, потраплювані в поле його уваги, ознаки. Що ж найбільш загального в усіх явищ, які вивчаються психологією, як виникають психологічні факти з найрізноманітніших явищ від виділення слини у собаки і до насолоди трагедією, і що є спільного в маренні божевільного і в найсуворіших викладках математика? Традиційна психологія відповідає: загальне те, що все це суть психологічні явища, непросторові і доступні тільки сприйманню самого схвильованого суб'єкта. Рефлексологія відповідає так: загальне те, що всі ці явища суть факти поведінки, співвідносної діяльності, рефлекси, відповідні дії організму. [Натомість] психоаналітики кажуть: загальне у всіх цих фактів, найпервинніше, що їх об'єднує, це несвідоме, яке перебуває у їх підґрунті. Три відповіді належно означають для загальної психології, що вона є наука: 1) про психічне і його властивості, або 2) про поведінку, або 3) про несвідоме.

Звідси очевидно значення такого загального поняття для всієї майбутньої перспективи науки. Будь-який факт, виражений у поняттях кожної з цих трьох систем почергово, набуде трьох абсолютно різних форм; вірніше, це будуть три різні аспекти одного факту; ще вірніше, це будуть три різних факти. І по ходу просування науки, шляхом накопичення фактів, ми отримаємо послідовно три різних узагальнення, три різних закони, три різні класифікації, три різні системи [й у підсумку] три окремі, науки, які будуть тим далі від загального, їх поєднувального факту, й, тим більше, далекі і різні одна від одної, чим успішніше вони будуть розвиватися. Скоро після виникнення вони будуть змушені підбирати різні факти, і вже сам цей вибір фактів у подальшому визначить майбутнє науки. К. Коффка був перший, хто висловив думку, що інтроспективна психологія і психологія поведінки розвинуться, якщо справа піде далі так, у дві [самостійні] науки. Шляхи обох наук так далекі один від одного, що «ніяк не можна сказати з упевненістю, чи приведуть вони дійсно до однієї мети» (Коффка, 1926). По суті, і Павлов, і Бехтерев дотримуються того ж уявлення; для них прийнятна думка про паралельне існування двох наук психології і рефлексології, які вивчають одне й те ж, але з різних сторін. «Я не заперечую психології як пізнання внутрішнього світу людини», каже І. Павлов з цього приводу (1950). Для В. Бехтерева рефлексологія не протиставляється суб'єктивній психології і нітрохи не виключає останню, хоча й відмежовує особливу сферу дослідження, тобто створює нову паралельну науку. Він же говорить про тісні взаємовідношення тієї й тієї наукової дисципліни, або навіть про суб'єктивну рефлексологію, яка неминуче виникне в майбутньому (1923). Втім, треба сказати, що і Павлов, і Бехтерев насправді заперечують психологію та цілком сподіваються охопити об'єктивним методом усю галузь знання про людину, себто бачать можливість тільки однієї науки, хоча на словах визнають обидві. Так загальне поняття визначає зміст науки.

Уже нині психоаналіз, бігевіоризм і суб'єктивна психологія оперують не тільки різними поняттями, а й різними фактами. Такі безсумнівні, найреальніші, загальні для всіх факти, як Едіпів комплекс психоаналітиків, просто не існують для інших психологів, для багатьох це найбільш дика фантазія. Для В. Штерна, котрий загалом прихильно ставиться до цієї наукової течії, психоаналітичні тлумачення, настільки ж звичайні у школі 3. Фройда і настільки ж безсумнівні, як вимірювання температури в госпіталі, а відтак і факти, існування яких вони стверджують, нагадують хіромантію та астрологію XVI ст. Для І. Павлова положення, що собака згадала їжу при дзвінку, є теж не більше, ніж фантазія. Так само для інтроспективіста не існує факту м'язових рухів в акті мислення, як то стверджує бігевіорист.

Але основоположне поняття, так би мовити, первинна абстракція, що узасаднює науку, не тільки визначає зміст, а й зумовлює характер єдності окремих дисциплін, і через це спосіб пояснення фактів, головний пояснювальний принцип науки. Ми розуміємо, що загальна наука, як і тенденція окремих дисциплін перетворитися в загальну науку і поширити вплив на сусідні царини знання, виникає з потреби в об'єднанні різнорідних галузей знання. Коли прийнятні дисципліни нагромаджують досить обсяжний матеріал у порівняно віддалених одна від одної сферах, виникає нагальність звести весь різнорідний матеріал у єдність, установити і визначити відношення між окремими силовими полями та між кожним таким полем і цілим наукового знання. Як пов'язати матеріал патології, зоопсихологи, соціальної психології? Ми висновуємо, що субстратом єдності є перш за все первинна абстракція. Але об'єднання різнорідного матеріалу проводиться не сумарно, не через союз «і», як кажуть гештальтпсихологи, не шляхом простого приєднання чи складання частин, так що кожна з них зберігає рівновагу і самостійність, входячи до складу нового цілого. Єдність досягається через підпорядкування, панування, завдяки відмові окремих дисциплін від суверенітету на користь однієї загальної науки. Всередині нового цілого утворюється не співіснування окремих дисциплін, але їх ієрархічна система, що має головний і вторинні центри, як Сонячна система. Отож, ця єдність визначає роль, зміст, значення кожної окремої сфери, тобто задає не тільки зміст, а й спосіб пояснення, найголовніше узагальнення, яке у розвитку науки стане згодом пояснювальним принципом. Прийняти за первинне поняття психіку, несвідоме, поведінку означає не тільки збирати три різні категорії фактів, а й давати три різні способи пояснення цих фактів.

Усвідомлюємо, що тенденція до узагальнення та поєднання знання переходить, переростає в тенденцію до його пояснення. Єдність узагальнювального поняття перетворюється у єдність пояснювального принципу, тому що пояснювати це передусім встановлювати зв'язок між одним фактом чи групою фактів та іншою групою, посилатися на інший шерег явищ, тому пояснювати для науки означає з'ясовувати причинно. Поки об'єднання проводиться всередині однієї дисципліни, таке пояснення встановлюється шляхом причинного зв'язку явищ, що перебувають усередині однієї сфери. Але як тільки ми переходимо до узагальнення окремих дисциплін, до зведення у єдність різного набору фактів, до узагальнень другого порядку, так відразу ж повинні шукати і пояснення більш високого ґатунку, себто зв'язку всіх гілок даного знання з фактами, що існують поза ними. Так пошуки пояснювального принципу виводять нас за межі даної науки і змушують знаходити місце цьому плетиві явищ у більш широкому колі явищ.

Цю другу тенденцію, що узасаднює постання загальної науки, тенденцію до єдності пояснювального принципу і до виходу за межі даної науки в пошуках місця категорії буття у вселенському універсумі буття й саме цієї науки в основній системі знання ми виявляємо вже в суперництві окремих дисциплін за верховенство. Будь-яке узагальнювальне поняття вже містить у собі тенденцію до пояснювальних принципів, а оскільки протистояння дисциплін є боротьба за узагальнювальне поняття, то неминуче тут повинна з'явитися і друга тенденція. І справді, рефлексологія обґрунтовує не тільки поняття поведінки, а й принцип умовного рефлексу, тобто подає пояснення поведінки із зовнішнього досвіду тварини. І важко сказати, яка з цих двох ідей більш важлива для даного напрямку. Відкиньте принцип і ви отримаєте поведінку, себто систему зовнішніх рухів і вчинень, що пояснюються зі свідомості й давно існують всередині суб'єктивної психології в дисциплінарному оприявненні. Відкиньте поняття і збережіть принцип і ви отримаєте сенсуалістичну асоціативну психологію. І про ту, і про іншу говоритимемо нижче. Тут же актуально наголосити, що узагальнювальне поняття і пояснювальний принцип тільки у поєднанні одного з одним, тільки те й інше разом визначають загальну науку. Так само точно і психопатологія не тільки обґрунтовує узагальнювальне поняття несвідомого, а й розшифровує це поняття пояснювально з допомогою принципу сексуальності. Узагальнити психологічні дисципліни та об'єднати їх на засадах поняття несвідомого означає для психоаналізу пояснити весь світ, що вивчається психологією, із [природи] сексуальності.

Однак тут ще обидві тенденції до об'єднання і до узагальнення злиті, часто важко розрізнювані; друга тенденція недостатньо чітко виражена; її може іноді й не бути зовсім. Збіг її із першою пояснюється знову-таки історичною, а не логічною, потребою. У боротьбі окремих дисциплін за панування ця тенденція, зазвичай, проявляється, і ми знайшли її в нашому аналізі; але вона може не виявитися, а головне вона здатна оприявнюватися й у самобутній, незмішаній, роздільній від першої тенденції формі та в іншому шерегу фактів. В обох цих випадках маємо кожну тенденцію у чистому вигляді.

Так, у традиційній психології поняття психічного може поєднуватися з багатьма, щоправда не з будь-якими, поясненнями: асоціанізм, актуалістична концепція Ф. Брентано, теорія здібностей і т. ін. Вочевидь тут зв'язок між узагальненням та об'єднанням тісний, але не однозначний. Одне поняття мириться з низкою пояснень, і навпаки. Далі, у системах психології несвідомого це основне поняття розшифровується, причому не обов'язково як сексуальність. В А. Адлера і К. Юнга у підґрунтя пояснення покладені інші принципи. Таким чином, у боротьбі дисциплін логічно значуще виражена перша тенденція знання до об'єднання; і логічно не потрібна, а тільки історично спричинена, звісно, по-різному виражена друга. Тому легше і зручніше за все спостерігати другу тенденцію у її чистому вигляді в боротьбі принципів і шкіл усередині однієї і тієї ж дисципліни.

Слушно стверджувати, що будь-яке скількинебудь значне відкриття у якійсь галузі, що виходить за межі цієї окремої сфери, має тенденцією перетворитися в пояснювальний принцип усіх психологічних явищ і вивести психологію за її власні горизонти в більш широкі сферні організованості знання. Ця тенденція виявляється в останні десятиліття з такою дивовижною закономірністю, постійністю, з такою правильною одноманітністю у самих різних царинах [пізнання], що позитивно допускає передбачення про хід-перебіг розвитку того чи іншого поняття чи відкриття, тієї чи іншої і д е ї. Воднораз ця правильна повторюваність у розвитку найрізноманітніших ідей ясно засвідчує з очевидністю, яку рідко доводиться констатувати історику науки і методологу, про об'єктивну необхідність, що перебуває у витоках розвитку науки, про обов'язковість, яку можна виявити, якщо до фактів науки підійти теж з наукової точки зору. Це вказує на те, що можлива наукова методологія на історичних засадах.

Закономірність у зміні і розвитку ідей, виникнення і загибель понять, навіть зміна класифікацій тощо все це може бути науково пояснено на грунті зв'язку даної науки: 1) із загальним соціально-культурним підгрунтям епохи, 2) із загальними умовами і законами наукового пізнання, 3) з тими об'єктивними вимогами, які виставляє до наукового пізнання природа досліджуваних явищ на даній стадії їх вивчення, тобто в кінцевому підсумку вимогами об'єктивної дійсності, що осягається даною наукою; адже наукове пізнання має пристосовуватися, застосовуватися до особливостей досліджуваних фактів, повинно вибудовуватися відповідно до їх положень. І тому в зміні наукового факту завжди можна розкрити участь об'єктивних фактів, що вивчаються цією наукою. Всі ці три точки зору постараємося мати на увазі в нашому дослідженні.

Загальна доля і лінії розвитку таких пояснювальних ідей можуть бути виражені схематично. Спочатку виникає яке-небудь фактичне відкриття більш-менш великого значення, що перебудовує звичне уявлення про всю ту сферу явищ, до якої воно відноситься, і навіть виходить за межі даної окремої групи явищ, де воно спостерігалося і було сформульоване.

Потім уреальнюється стадія поширення впливу тих же ідей на сусідні силові поля, так би мовити, відбувається розтягування ідеї на більш великий матеріал, ніж той, який вона охоплює. При цьому змінюється і сама ідея (або її застосування), з'являється більш абстрактне її формулювання; зв'язок із її породжувальним матеріалом більш-менш слабшає, і він тільки продовжує живити потугу достовірності нової ідеї, тому що свій завоювальний хід ідея здійснює як науково перевірене, достовірне відкриття; і це вкрай важливо.

На третій стадії розвитку ідея, що вже опанувала певною мірою усією даною дисципліною, у якій вона вперше виникла, що частково змінена цим і почасти сама змінила свій лад та обсяг, що відокремлена від породжувальних чинників і що унаявлена у формі більш-менш абстрактно сформульованого принципу, потрапляє у сферу боротьби дисциплін за панування, себто в орбіту дії тенденції до об'єднання. Відбувається це зазвичай тому, що ідея як пояснювальний принцип встигла оволодіти цілою дисципліною, тобто пристосувалася сама, а окремішньо пристосувала до себе засадниче дисциплінарне поняття, і тепер виступає з ним заодно. Таку змішану стадію існування ідеї, коли обидві тенденції допомагають одна одній, ми й виявили в нашому аналізі. Продовжуючи розширюватися на хребті тенденції до об'єднання, ідея легко переноситься в сусідні дисципліни, не припиняючи видозмінюватися сама, розбухаючи від нового і важливого матеріалу, водночас видозмінює й ті області, куди проникає. У цій ситуації планида ідеї цілком пов'язана із майбутнім унаявлюваної її дисципліни, яка бореться за панування.

На четвертій стадії ідея знову відділяється від ключового поняття, тому що сам факт завоювання хоча б у вигляді проекту, що захищається окремою школою, всієї сфери психологічного знання, усіх дисциплін, самий цей факт штовхає ідею в розвитку далі. Вона залишається пояснювальним принципом доти, допоки виходить за межі засадничого поняття; адже пояснити, як ми бачили, це й означає виходити за власні горизонти у пошуках зовнішньої причини. Як тільки ідея цілком збігається із першопоняттям, вона перестає що-небудь пояснювати.

Однак ключове поняття логічно не може розвиватися далі, інакше воно стало б заперечувати само себе; адже його зміст [полягає] в тому, щоб визначити сферу психологічного знання; та й вийти за його межі воно не може за самою суттю. Отож, знову має відбутися роз'єднання поняття і пояснення. До того ж саме поєднання логічно передбачає, як показано вище, встановлення зв'язку з більш широкою сферою знання, вихід за власні межі. Саме це й уможливлює і д е я, яка відокремилася від поняття. Тепер вона пов'язує психологію з великими контекстами, що перебувають поза нею, з біологією, фізикохімією, механікою, у той час як засадниче поняття виділяє її з цих текстів. Функції цих тимчасово працюючих разом союзників знову змінилися. Ідея тепер відкрито долучається до тієї чи іншої філософської системи, поширюється, змінюючись і змінюючи, на найвіддаленіші сфери буття, на весь світ, і формулюється як універсальний принцип чи навіть як цілий с в і т о г л я д.

Це відкриття, розпросторене до світогляду, мов жаба, що роздулася у вола, цей міщаниншляхтич, потрапляє в саму найнебезпечнішу, п'яту стадію розвитку: воно легко лопається як мильна бульбашка; принаймні воно вступає у стадію боротьби і заперечення, які відтепер зустрічає з усіх сторін. Щоправда боротьба велася проти ідеї і раніше, на попередніх стадіях. Але то була нормальна протидія руху-поступу ідеї, опір кожної окремої сфери її завойовницьким тенденціям.

Первісна породжувальна сила відкриття оберігала її від справжньої боротьби за існування, як мати оберігає дитинча. Тільки тепер, будучи зовсім відокремленою від утворюваних її фактів, розвинувшись до логічних меж, аргументована до вирішальних висновків, узагальнена наскільки це можливо, і д е я, нарешті, виявляє те, що вона дійсно існує, показує своє справжню суть. Як це не дивно, але саме доведена до філософської форми, здавалося б, затуманена багатьма нашаруваннями та дуже далека від безпосередніх коренів й утворюваних її соціальних причин, ідея насправді тільки тепер відкриває, чого вона хоче, що вона є, з яких ковітальних тенденцій вона виникла, яким класовим інтересам служить. Тільки розвинувшись у світогляд чи набувши зв'язку з ним, окрема ідея з наукового факту знову стає фактом суспільного життя, тобто повертається у те лоно, з якого виникла. Тільки ставши знову частиною людського повсякдення, вона виявляє свою соціальну природу, яка весь час, зазвичай, перебувала в ній, але була прихована під маскою пізнавального факту, в ролі якого вона фігурувала.

І ось на цій стадії боротьби проти ідеї майбутнє її визначається приблизно так. Новій ідеї, як новому дворянину, вказують на її міщанське, себто дійсне, походження. її обмежують тими сферами, звідки вона прийшла; її змушують пройти назад свій розвиток; її визнають як окреме відкриття, але відкидають як світогляд; і тепер пропонуються нові способи осмислити її як самобутнє відкриття і пов'язані з нею факти. Інакше кажучи, інші світоглядні системи, обстоюючи власні соціальні тенденції і сили, відвойовують в ідеї навіть її первісну царину впливу, виробляють свій погляд на неї і тоді ідея або відмирає, або продовжує існувати, будучи більш-менш щільно долученою до певного світогляду серед спектру інших світоглядів, поділяючи їх долю і виконуючи їх функції, але як революціонуюча науку ідея перестає існувати; це вже ідея, яка вийшла у відставку та отримала за своїм відомством генеральський чин.

Чому ідея перестає існувати як така? Тому що у сфері світогляду діє закон, відкритий Ф. Енгельсом, закон згущення ідей навколо двох полюсів ідеалізму і матеріалізму, що відповідають двом полюсам соціального життя, двом протиборчим основним класам. Ідея як факт філософський набагато легше виявляє свою соціальну природу, аніж як факт науковий; і на цьому завершується її роль прихованого , переодягненого в науковий факт ідеологічного агента; вона викрита і починає брати участь як доповнення у загальній відкритій класовій боротьбі ідей; але саме тут, як маленький складник у величезній сумі, вона потопає, мов крапля дощу в океані, і перестає існувати сама по собі.

Такий шлях проходить будь-яке відкриття у психології, що має тенденцію перетворитися в пояснювальний принцип. Саме виникнення таких ідей пояснюється наявністю об'єктивної наукової потреби, яка вкорінена у підсумку в природі досліджуваних явищ, як вона виявляється на даній стадії пізнання, інакше кажучи, організмом науки й, отже, природою психологічної дійсності, яку вивчає ця наука. Але історія науки може пояснити тільки те, чому на даній стадії її розвитку виникла потреба в ідеях, чому це було неможливо сто років тому, і не більше. Які саме відкриття розвиваються у світогляд, а які ні; які ідеї обгрунтовуються, який шлях вони проходять, яке майбутнє спіткає їх це все залежить від чинників, що перебувають поза історією науки і що визначають саму цю історію.

Окреслене можна порівняти з ученням Г.В. Плеханова про м и с т е ц т в о. Природа заклала в людині естетичну потребу, вона уможливлює те, щоб у неї були естетичні ідеї, смаки, переживання. Але які саме смаки, ідеї та переживання будуть у конкретної суспільної особи в дану історичну епоху цього не можна вивести з її природи, і відповідь на це дає тільки матеріалістичне розуміння історії (Плеханов, 1922). Сутнісно це міркування не становить навіть порівняння; воно не метафоричне, але очевидно належить до того ж загального закону, окремішнє послуговування яким здійснено цим філософом до питань мистецтва. Справді, наукове пізнання є один із різновидів діяльності усуспільненої людини в сукупності інших діяльностей. Відтак наукове пізнання, розглядуване з погляду пізнання природи, а не як ідеологія, є відомий вид праці, і, як усяка праця, це перш за все той процес між людиною і природою, у якому та сама протистоїть останній як її ж сила, або першочергово процес, зумовлений властивостями окультурюваної природи і властивостями оздобної сили природи, тобто в даному випадку п р и р о д о ю психологічних явищ і пізнавальних умов людини (Плеханов, 1922). Саме як природні (незмінні) ці властивості не можуть пояснити розвитку, руху, зміни історії науки. Це належить до масиву загальновідомих істин. Проте на будь-якій стадії розвитку науки ми можемо виокремити, віддиференціювати, абстрагувати вимоги, що ставляться самою природою досліджуваних явищ на цьому щаблі їхнього пізнання, себто на ступені, яка визначається, зазвичай, не природою явищ, але історією людини. Саме тому, що природні властивості психічних явищ на сьогочасному ступені пізнання є чисто історична категорія, тому що ці властивості змінюються у процесі пізнання, і сума відомих властивостей є суто історична величина, їх можна розглядати як причину чи як одну з причин історичного розвитку науки.

Ми розглянемо як приклад до щойно описаної схеми розвитку загальних ідей у психології прийдешнє чотирьох впливових в останні десятиліття і д е й. При цьому нас цікавить тільки факт, що уможливлює виникнення цих ідей, а не ці ідеї самі собою, тобто факт, що корениться в історії науки, а не поза нею. Ми не будемо досліджувати, чому саме ці ідеї, саме історія цих ідей важлива як симптом, як вказівка на той стан, котрий переживає історія науки. Нас цікавить зараз не історичне, а методологічне питання: якою мірою розкриті і пізнані нині психологічні факти і яких змін у теперішньому ладі науки вони вимагають, щоб розширити горизонти пізнання на засновках уже пізнаного? Ґенеза чотирьох ідей повинна свідчити про потребу науки в даний момент про зміст і формат цієї потреби. Історія науки для нас важлива остільки, оскільки вона визначає ступінь пізнаності психологічних фактів.

Чотири ідеї це уявлення-погляди психоаналізу, рефлексології, гештальтпсихології і персоналізму.

Ідеї психоаналізу виникли з окремих відкриттів у царині неврозів; був з переконливістю встановлений факт підсвідомого визначення низки психічних явищ і факт прихованої сексуальності у серії діяльностей і форм, які до того не відносилися до сфери еротичних. Поступово це вихідне відкриття, підтверджене успіхом терапевтичного впливу, обґрунтованого таким розумінням справи, отримало санкцію істинності обстоюваної практики та було перенесено на суміжні напрямки на психопатологію повсякденного життя, на дитячу психологію, опанувало всім силовим полем учення про неврози. У боротьбі дисциплін ця ідея підпорядкувала собі найвіддаленіші гілки психології; було показано, що з цією ідеєю в руках можна розробляти психологію мистецтва, етнічну психологію. Але разом з цим психоаналіз вийшов за межі психології: сексуальність перетворилася в метафізичний принцип у плетиві інших метафізичних ідей, психоаналіз у світогляд, психологія в метапсихологію. У психоаналізу є своя теорія пізнання і своя метафізика, своя соціологія і своя математика. Комунізм і тотем, церква і творчість Ф. Достоєвського, окультизм і реклама, міф і винаходи Леонардо да Вінчі все це переодягнена стать та замаскований секс, і нічого більше.

Такий само шлях здолала ідея умовного рефлексу. Всі знають, що вона виникла із вивчення психічного слиновиділення у собаки. Але вона поширилася і на низку інших явищ; ось вона завоювала зоопсихологію; ось у системі В.М. Бехтерева вона тільки те й робить, що прикладається, приміряється до всіх сфер психології та підпорядковує їх собі; все і сон, і думка, і робота, і творчість виявляється р е ф л е к с о м. Ось, нарешті, вона підпорядкувала собі всі психологічні дисципліни колективну психологію мистецтва, психотехніку і педологію, психопатологію і навіть суб'єктивну психологію. І тепер рефлексологія вже знається тільки з універсальними принципами, зі світовими законами, з першоосновами механіки. Як психоаналіз переріс у метапсихологію через біологію, так рефлексологія через біологію переростає в енергетичний світогляд. Зміст курсу рефлексології це універсальний каталог світових законів. І знову, як із психоаналізом, з'ясувалося, що все у світі рефлекс. Анна Кареніна і клептоманія, класова боротьба і пейзаж, мова і сновидіння також рефлекс (Бехтерев, 1921, 1923).

Гештальтпсихологія теж виникла спочатку з конкретних психологічних досліджень процесів сприймання форми; тут вона отримала практичне хрещення; витримала пробу на істину. Але, так як вона народилася в один час, що й психоаналіз і рефлексологія, то пройшла їх шлях з дивною одноманітністю. Вона охопила зоопсихологію і з'ясувалося, що мислення у мавп теж гештальтпроцес; психологію мистецтва та етнічну, де виявилося, що первісне світоуявлення і створення мистецтва також гештальт; дитячу психологію і психопатологію і під гештальт підійшли і розвиток дитини, і психічна хвороба. Нарешті, перетворившись у світогляд, гештальтпсихологія відкрила г е ш т а л ь т у фізиці і хімії, в фізіології і біології, і гештальт, висохлий до логічної формули, виявився в засновках світу; створюючи світ, Бог сказав: нехай буде гештальт і став всюди гештальт (М. Вертгеймер, 1925; В. Келер, 1917, 1920; К. Коффка, 1925).

Врешті-решт персоналізм виник спочатку із досліджень з диференціальної психології. Надзвичайно цінний принцип особистості у вченні про психологічні виміри, у вченні про придатність і т. ін. перекочував спершу в психологію у всьому її обсязі, а потім і переступив за її межі. У вигляді критичного персоналізму він долучив до поняття особистості не тільки людину, але тварин і рослини. Ще один крок, знайомий нам з історії психоаналізу, рефлексології, і все у світі виявилося о с о б и с т і с т ю. Філософія, яка почала з протиставлення особи і речі, із вивільнення особистості з-під влади речей, закінчила тим, що всі речі визнала особистостями. Речей не стало зовсім. Річ це тільки частина особистості: все одно це нога людини чи ніжка столу; але оскільки ця частина знову утворюється з частин і так до нескінченності, то вона нога або ніжка знову постає особистістю стосовно до своїх частин і частиною тільки відносно до цілого. Сонячна система і мураха, вагонопровідник і Гінденбург, стіл і пантера однаково особистості (В. Штерн, 1924).

Ці планиди схожі, як чотири краплі одного і того ж дощу, тягнуть ідеї одним і тим же шляхом. Обсяг поняття зростає і прямує до нескінченності, за відомим логічним законом зміст його настільки ж стрімко падає до нуля. Кожна з цих чотирьох ідей на своєму місці надзвичайно змістовна, сповнена значення і сенсу, повноцінна і плідна. Але зведені у ранг світових законів, вони варті одна одної, вони абсолютно рівні між собою, як круглі і порожні нулі; особистість Штерна за Бехтерєвим є комплекс рефлексів, за Вертгеймером гештальт, за Фройдом сексуальність.

І на п'ятій стадії розвитку ці ідеї зустрічають абсолютно однакову к р и т и к у, яку можна звести до однієї формули. Психоаналізу кажуть: для пояснення істеричних неврозів принцип підсвідомої сексуальності незамінний, але він нічого не пояснює ні в побудові світу, ані в плині історії. Рефлексологи стверджують: не можна робити логічну помилку, рефлекс це тільки окремий розділ психології, але не психологія в цілому і вже, звісно, не світ як ціле (Ваґнер, 1923; Виготський, 1925).

Гештальтпсихологи висновують: ви віднайшли вкрай цінний принцип у своїй сфері, але якщо мислення не містить нічого, крім моментів єдності і цілісності, тобто гештальтформули, а ця сама формула виражає сутність будь-якого органічного і навіть фізичного процесу, то тоді, зазвичай, постає картина світу вражаючої завершеності і простоти електрика, у якій сила тяжіння і людське мислення підводяться під спільний знаменник. Не можна кидати і мислення, і відношення в один горщик структур: нехай нам спочатку доведуть, що його місце в одному горщику зі структурними функціями. Новий фактор керує великою, але всетаки обмеженою, ділянкою впливу.

Однак він не витримує критики як універсальний принцип. Нехай мисленню сміливих теоретиків притаманний закон прагнути до «всього або нічого» у спробах пояснення; обережним же дослідникам у вигляді мудрої противаги доводиться брати до уваги заповзятість фактів. Адже прагнути пояснити все й означає одне: не пояснити нічого.

Чи не показує ця тенденція будь-якої нової ідеї у психології до перетворення її у світовий закон, що психологія дійсно повинна спертися саме на світові закони, що всі ці ідеї чекають ідею-господаря, яка прийде і поставить на місце і вкаже значення кожної окремої, локальної ідеї. Закономірність того шляху, який з дивовижною постійністю проробляють самі різні ідеї, звичайно, свідчить про те, що шлях цей зумовлений об'єктивною потребою у пояснювальному принципі, і саме тому, що такий принцип потрібен і що його немає, то окремі побічні принципи займають його місце. Психологія усвідомила, що для неї питання життя і смерті відшукати спільний пояснювальний принцип, і вона хапається за будьяку ідею, хоча б і недостовірну.

Б. Спіноза у «Трактаті про очищення інтелекту» описує такий стан пізнання. «Так хворий, котрий страждає смертельною хворобою і передбачає свою неминучу смерть, якщо він не прийме засоби проти неї, змушений шукати цього засобу напруженням усіх своїх сил, хоча б воно було і недостовірним, тому що саме в ньому зосереджена вся його надія».

На прикладі розвитку окремих відкриттів у загальні принципи в чистому вигляді ми простежили тенденцію до пояснення, яка намітилася вже у боротьбі дисциплін за верховенство. Але разом з цим ми перейшли вже в другу фазу розвитку загальної науки, про яку говорили побіжно вище. У першій фазі, яка визначається тенденцією до узагальнення, загальна наука відрізняється від спеціальних, на ділі, кількісною ознакою; у другій має місце панування тенденції до пояснення: загальна наука вже якісно відрізняється за внутрішньою побудовою від спеціальних дисциплін. Не всі науки, як побачимо, проходять у власному розвитку обидві фази; більшість виокремлює загальну дисципліну тільки у її першій фазі. Причина цього стане для нас зрозуміла, як тільки сформулюємо точно якісну відмінність другої фази.

Очевидно, що пояснювальний принцип виводить нас за межі даної науки і повинен осмислити всю об'єднану сферу знання як особливу к а т е г о р і ю чи ступінь буття у низці інших категорій, себто має справу з останніми, найбільш узагальненими, по суті філософськими, п р и н ц и п а м и. В цьому сенсі загальна наука є філософія спеціальних дисциплін.

У цьому контексті Л. Бінсвангер каже, що загальна наука розробляє основи і проблеми цілої орбіти буття, як, до прикладу, загальна біологія. Цікаво, що перша книга, яка стала початком загальної біології, називалася «Філософія зоології» (Ж.Б. Ламарк). Чим далі проникає загальне дослідження, продовжує Бінсвангер, чим більше силове поле воно охоплює, тим абстрактніше і далі від безпосередньо сприйманої дійсності стає його предмет пошукування. Замість живих рослин, тварин, людей предметом науки постають прояви життя і, нарешті, саме життя, як у фізиці замість тіл та їх змін сила і матерія. Для будь-якої науки раніше чи пізніше настає момент, коли вона повинна усвідомити себе саму як ціле, осмислити свої методи і перенести увагу з фактів і явищ на ті поняття, якими вона користується. Але з цього моменту загальна наука відрізняється від спеціальної не тим, що вона ширша за форматом осягнення, за обсягом, але тим, що вона якісно по-інакшому організована. Вона не вивчає більше ті ж самі об'єкти, що спеціальна наука, але досліджує поняття цієї науки; вона перетворюється в критичне дослідження у тому сенсі, в якому І. Кант вживав цей вислів. Критичне дослідження вже зовсім не біологічне або фізичне дослідження, воно спрямоване на п о н я т т я біології та фізики. Відтак загальна психологія визначається Л. Бінсвангером (1922) як критичне осмислення основних понять психології, коротко як «критика психології». Тут вона є гілка загальної методології, тобто тієї частини логіки, яка має завданням вивчати різні застосування логічних форм і норм в окремих науках відповідно до формальної і речової дійсної природи їх предмета, їх способу пізнання, їх проблеми. Однак це міркування, здійснене на засадах формально-логічних передумов, вірне тільки наполовину. Правильно, що загальна наука є вчення про останні основи, загальні принципи і проблеми даної галузі знання і що, отже, її предмет, метод вивчення, критерії, завдання і н ш і, ніж у спеціальних дисциплін. Але невірно, ніби вона є тільки частина логіки, лише логічна дисципліна, що, скажімо, загальна біологія вже не біологічна дисципліна, а логічна, що загальна психологія перестає бути психологією, а стає логікою; що вона є тільки критика в кантівському сенсі, що вона вивчає тільки поняття. Це невірно насамперед історично, а потім і по суті справи, за внутрішньою природою наукового знання.