Історичне значення психологічної кризи

Вона вивчає не реальні трикутники, а ідеальні абстракції відокремлені від речей їх окремі властивості, доведені до межі і взяті в ідеально чистому вигляді. Для Е. Гусерля феноменологія так відноситься до психології, як математика до природознавства.

Але було б неможливо здійснити геометрію і психологію, за Франкфуртом, як природничу науку. їх розділяє м е т о д. Індукція заснована на багаторазовому спостереженні фактів і на узагальненні, отриманому дослідним шляхом; аналітичний (феноменологічний) метод на безпосередньому одноразовому осягненні істини. Про це варто подумати: нам треба точно знати, якою є та наука, з якою ми хочемо остаточно покінчити. Тут у вченні про індукцію та аналіз закладено одне істотне непорозуміння, яке треба розкрити.

Аналіз цілком планомірно застосовується і в каузальній психології, і в природознавстві; і там ми часто з одиничного спостереження виводимо загальну закономірність. Зокрема, засилля індукції і математичної обробки й недорозвиток аналізу значно занапастили справу В. Вундта і всієї експериментальної психології.

У чому ж відмінність одного аналізу від іншого, або, щоб не впадати в хибність, аналітичного методу від феноменологічного? Якщо ми дізнаємося це, то нанесемо на нашу карту останню межу, котра проводить лінію між двома психологіями.

Метод а н а л і з у в природничих науках і в каузальній психології полягає у вивченні одного явища, типового представника цілого спектру, і виведенні звідси положення про весь спектр [явищ]. Г.І. Челпанов пояснює цю думку, наводячи приклад із вивченням властивостей різних газів. Так, ми стверджуємо що-небудь про властивості всіх газів, після того як проекспериментували над яким-небудь одним газом. Висновуючи таким чином, маємо на увазі, що тому газу, над яким проведено експеримент, притаманні властивості всіх інших газів. У такому логічному підсумку, за Челпановим, присутні одночасно й індуктивний, й аналітичний методи.

Чи справді це так, тобто чи дійсно можливо змішання, поєднання геометричного методу з природничим, чи тут тільки змішання термінів і слово аналіз вживається Челпановим у двох, абсолютно різних значеннях? Питання занадто важливе, щоб пройти повз: крім того, що нам потрібно розрізнити дві психології, треба, ймовірно, глибше і далі розсікти їх методи, так як у них не може бути загальних методів; опріч того, що нас цікавить та частина методу, яка після розтину дістанеться описовій психології, тому що ми хочемо її точно знати, на довершення цього, ми не намагаємося при розподілі поступитися їй ні йоти приналежній нам території; аналітичний метод засадниче занадто важливий для побудови всієї соціальної психології, як побачимо нижче, щоб віддати його без бою.

Наші марксисти, роз'яснюючи гегелівський принцип у марксистській методології, правильно стверджують, що кожну річ можна розглядати як мікрокосм, як загальне мірило, в якому відображено весь великий світ. На цій підставі вони висновують, що вивчити до кінця, вичерпати одну якусь річ, один предмет, одне явище це означає пізнати весь світ у всіх його зв'язках. У цьому сенсі можна сказати, що кожна людина є тією чи іншою мірою важіль того суспільства або, швидше, класу, до якого вона належить, тому що в ній віддзеркалена вся сукупність суспільних відносин.

Ми бачимо вже з цього, що пізнання від одиничного до загального ключ до всієї, соціальної психології; нам потрібно відвоювати для психології доречність розглядати одиничне, особу як соціальний мікрокосм, як тип, як вираз або як мірку суспільства. Але про це доведеться говорити тільки тоді, коли ми залишимося один на один з каузальною психологією; тут же нам треба вичерпати до кінця тему про поділ.

У прикладі Г.І. Челпанова, безумовно, вірно те, що аналіз не заперечує у фізиці індукції, але саме завдяки їй уможливлює одноразове спостереження, що дає загальний висновок. Справді, на якій підставі ми поширюємо наш висновок з одного газу на все? Очевидно, тільки тому, що шляхом колишніх індуктивних спостережень ми взагалі створили поняття газу та встановили обсяг і зміст цього поняття. Далі тому, що ми вивчаємо цей одиничний газ не як такий, а з особливої точки зору, а саме закладені в ньому загальні властивості: саме цієї можливості, себто точці зору, що дозволяє відокремити в одиничному його особливе від загального, ми й зобов'язані аналізу.

Отже, а н а л і з засадниче не протилежний індукції, а родинний їй: він є вища форма, яка заперечує її сутність (багаторазовість), спирається на індукцію і веде її, ставить питання, узасаднює будь-який експеримент; [тому] всякий експеримент є аналіз в дії, як усілякий аналіз становить експеримент у думці; відтак правильно було б назвати його експериментальним методом. Справді, коли я експериментую, я вивчаю А, В, С..., тобто сукупність конкретних явищ, і розподіляю висновки на різні групи: на всіх людей, на дітей шкільного віку, на діяльність тощо. Аналіз тому й пропонує обсяг поширення висновків, себто виокремлення в А, В, С загальних для даної групи ознак. Але і далі: в експерименті я спостерігаю завжди одну відмежовану ознаку явища, і це знову робота аналізу.

Перейдемо до індуктивного методу, щоб пояснити аналіз: розглянемо спектр застосувань цього методу.

І.П. Павлов аналізує фактично діяльність слинної залози у собаки. Що дає йому підстави назвати свій досвід вивченням вищої нервової діяльності тварин? Імовірно, він мав би перевірити свої досліди на коні, вороні та ін.

- на всіх або, принаймні, на більшості тварин, щоб мати привід сформулювати висновки? Або по-іншому: він повинен був свій досвід назвати так: вивчення слиновиділення у собаки? Але саме слиновиділення собаки як такого Павлов і не вивчав, і його досвід ні на йоту не збільшив наших знань про собаку як таку і щодо слиновиділення як такого. Він у собаці аналізував не собаку, а тварину взагалі, в слиновиділенні

- рефлекс узагалі, тобто у цієї тварини і в цьому явищі він виокремив те, що є спільного в них з усіма однорідними явищами. Тому його висновки стосуються не тільки всіх тварин, а й усієї біології: встановлений факт виділення слини у цих павловських собак на дані Павловим сигнали відтепер постає загальнобіологічним п р и н ц и п о м, що [фіксує] перетворення спадкового досвіду в особистий. Це виявилося можливим, тому що Павлов максимально абстрагував досліджуване явище від специфічних умов одиничного явища, він геніально побачив в одиничному спільність.

На що ж він спирався у розширенні своїх висновків? Звичайно, на таке: те, на що ми поширюємо свої висновки, має справу з тими ж елементами, і ми ґрунтуємося на заздалегідь установлені подібності (клас спадкових рефлексів у всіх тварин, нервова система тощо). Павлов відкрив загальнобіологічний закон, вивчивши собак. Але він у собаці вивчав те, що становить серцевину тварини.

Такий методологічний шлях усякого пояснювального принципу. По суті І.П. Павлов не поширив свої висновки, а ступінь їх розпросторення був заздалегідь заданий він полягав у самій постановці досвіду. Те ж вірно стосовно 0.0. Ухтомського: він вивчив кілька препаратів [як окремих частин тваринного організму] жаб; якби він поширив свої висновки на всіх жаб, це була б індукція; але він говорить про д о м і н а н т у як про принцип психології героїв «Війни і миру» і цим зобов'язаний аналізу. Ч. Шеррінгтон дослідив у багатьох собак і кішок почесувальний і згинальний рефлекси задніх ніг, а встановив принцип боротьби за рухове поле, що узасаднює особистість. Але й Ухтомський, і Шеррінгтон нічого не додали до вивчення жаб і кішок як таких.

Звісно, це зовсім особливе завдання практично віднайти на ділі точні фактичні межі загального принципу і ступінь його докладання до окремих видів даного роду: може бути й таке, що умовний рефлекс має вищий поріг у поведінці людського немовляти і нижчий у безхребетних, а нижче і вище зустрічається в абсолютно іншій формі. Усередині цих порогів він ближче до собаки, ніж до курки, і можна точно встановити, якою мірою цей рефлекс може бути докладений до кожної з них. Однак це вже все і н д у к ц і я, вивчення специфічно одиничного відносно до принципу і на грунті аналізу. Це підлягає подрібненню до нескінченності: ми можемо вивчити застосування принципу до різних породи, віку, статі собак; далі до індивідуальної собаки, далі до окремого її дня і години та ін. Те ж саме справедливо і про домінанту, і про загальне поле.

Я спробував увести подібний метод у свідому психологію, сформулювати закони психології мистецтва на аналізі однієї байки, однієї новели та однієї трагедії. Я виходив при цьому з думки, що розвинені форми мистецтва дають ключ до недорозвинених, як анатомія людини до анатомії мавпи; що трагедія В. Шекспіра пояснить нам таємниці первісного мистецтва, а не навпаки. Далі, я розмірковую про все мистецтво і не перевіряю свої висновки на музиці, живопису та ін. Ще більше: я не перевіряю їх на всіх або на більшості видів літератури; я беру одну новелу, одну трагедію. За яким правом? Я вивчав не байки, не трагедії і ще менше дану байку і дану трагедію. Я аналізував у них те, що становить першооснову всього мистецтва, природу і механізм естетичної реакції. Я спирався на загальні елементи форми і матеріалу, які притаманні кожному мистецтву. Я вибрав для аналізу н а й в а ж ч і байки, новели і трагедії саме такі, на яких загальні закони особливо видно: скажімо, вибрав виродків серед трагедій і т. ін. Аналіз передбачає абстракцію від конкретних прикмет байки як такої, як певного жанру і зосередження зусиль на сутності естетичної реакції. Тому про байку як таку я нічого не кажу. І навіть підзаголовок «Аналіз естетичної реакції» вказує на те, що завданням пошуку є не систематичний виклад психологічного вчення про мистецтво в усьому його обсязі й у всій широті змісту (всі види мистецтва, всі проблеми тощо), і навіть не індуктивне дослідження певної безлічі фактів, а саме аналіз процесів у його сутності.

Об'єктивно-аналітичний м е т о д близький, таким чином, до експерименту; його значення ширше його ділянки спостереження. Зрозуміло, і принцип мистецтва вказує на реакцію, яка насправді ніколи не здійснювалася у чистому вигляді, але завжди зі своїм «коефіцієнтом специфікації».

Відшукати фактичні межі, ступені та форми докладання принципу справа фактичного дослідження. Історія нехай покаже, які почуття, в які епохи, за допомогою яких форм стали непотрібними в мистецтві; моя справа було показати, як це взагалі відбувається. І це загальна методологічна позиція сучасного мистецтвознавства: воно вивчає сутність реакції, знаючи, що у чистому вигляді вона ніколи не здійснюється саме так, але цей тип, норма, межа входять завжди до складу конкретної реакції і визначають її специфічний характер. Так, бездоганної естетичної реакції взагалі ніколи не буває у мистецтві: насправді вона поєднується з найскладнішими та неоднорідними формами ідеології (мораль, політика та ін.); багато хто навіть думають, що естетичні моменти не більше істотні в мистецтві, ніж кокетство у розмноженні роду: це фасад, Vorlust (англ. пристрасть), приманка, а зміст акту в іншому (3. Фройд і його школа); інші вважають, що історично і психологічно мистецтво та естетика два перехресні кола, що мають і загальну, і роздільну площі (Утіце). Все вірно, але п р а в д и в і с т ь принципу не змінюється від цього, тому що він абстрагований від усього цього. Він засвідчує тільки те, що естетична реакція така; інша річ визначити межі та зміст самої естетичної реакції всередині мистецтва.

Все зазначене уможливлюють абстракція та аналіз. Схожість з експериментом тут зводиться до того, що і в ньому ми маємо штучну комбінацію явищ, у якій дія певного закону має проявитися в найбільш чистому вигляді; це є своєрідна пастка для природи, аналіз у дії. Таку ж штучну комбінацію явищ, тільки шляхом уявної абстракції, створюємо і в аналізі. Особливо це очевидно у застосуванні його до штучних побудов. Будучи спрямовані не на наукові, а на практичні цілі, останні розраховані на дію певного психологічного, або фізичного закону. Такі машина, анекдот, лірика, мнемоніка, військова команда. Тут перед нами практичний експеримент. Аналіз таких випадків експеримент готових явищ. За змістом він близький до патології цього експерименту, обладнаному самою природою, до її власного аналізу. Відмінність лишень у тому, що хвороба дає випадання, виокремлення зайвих ознак, а тут наявність саме потрібних, підбір необхідних, але результат той самий.

Кожний ліричний вірш є такий експеримент. Завдання аналізу виявити перебуваючий у засновку природного експерименту з а к о н. Але і там, де аналіз має справу не з машиною, тобто із практичним експериментом, а з будь-яким явищем, він принципово схожий з експериментом. Можна було б показати, як нескінченно ускладнюють, стоншують наше дослідження а п а р а т и, наскільки роблять нас розумнішими, сильнішими, прозірливішими. Те ж саме здійснює й аналіз.

Може здатися, що аналіз, як і експеримент, спотворює дійсність створює штучні умови для спостереження. Звідси [постає ]вимога життєвості і природності експерименту. Якщо ця ідея розпросторюється далі технічної вимоги не сполохати те, що ми шукаємо, вона доходить до абсурду. Сила аналізу в абстракції, як сила експерименту в штучності. Досвід І.П. Павлова кращий зразок: для собак він природний експеримент їх годують і т. ін.; для вченого він вінець штучності, слина виділяється при чуханні певної ділянки комбінація неприродна. Так само в аналізі машини потрібна деструкція, уявне чи реальне пошкодження механізму, для естетичної форми деформація.

Якщо пригадати сказане вище про непрямий метод, то легко помітити, що аналіз та експеримент припускають непряме вивчення: з аналізу стимулів ми висновуємо про механізм реакції, від команди про рух солдатів, від форми байки про реакції на неї.

Сутнісно те ж говорить і К. Маркс, коли порівнює силу абстракції з мікроскопом і хімічними реактивами у природничих науках. Весь «Капітал» написаний цим м е т о д о м: Маркс аналізує «клітинку» буржуазного суспільства форму товарної вартості і показує, що розвинене тіло легше вивчити, ніж клітинку.

В клітинці він прочитує структури всього ладу і всіх економічних формацій. Непосвяченому, каже він, аналіз може здатися хитросплетенням дрібниць; так, це дрібниці, але такі, з якими має справу мікроскопічна анатомія. Хто розгадав би клітинку психології механізм однієї реакції, знайшов би ключ до всієї психології.

В методології аналіз тому є наймогутніша зброя. Ф. Енгельс роз'яснює «всеіндуктивістам», що «ніяка індукція у світі ніколи не допомогла б нам усвідомити собі процес індукції. Це міг зробити тільки аналіз цього процесу».

Далі він наводить помилки індукції, які можна зустріти на кожному кроці. Іншим разом він зіставляє обидва методи і знаходить у термодинаміці приклад того, наскільки ґрунтовні претензії індукції бути єдиною, або хоча б основною, формою наукових відкриттів. «Парова машина з'явилася найпереконливішим доказом того, що з теплоти можна отримати механічний рух. 100 000 парових машин доводили це не більш переконливо, ніж одна машина...». «Саді Карно перший серйозно взявся за це, але не шляхом індукції. Він вивчив парову машину, проаналізував її, знайшов, що в ній ключовий процес не постає у чистому вигляді, а закритий всілякими побічними процесами, усунув ці байдужі для головного процесу побічні обставини і сконструював ідеальну парову машину..., яку, щоправда, так само не можна виготовити, як не можна, до прикладу, здійснити геометричну лінію чи геометричну площину, але яка надає по-своєму такі ж послуги, як і ці математичні абстракції: вона оприявнює розглядуваний процес у чистому, незалежному, неспотвореному вигляді».

Можна було б у м е т о д и ц і дослідження, у цій прикладній галузі методології, продемонструвати, як і де слушно використовувати такий аналіз; але і в загальній формі ми готові сказати, що а н а л і з застосування методології пізнання факту, себто оцінка практикованого методу і змісту отриманих явищ.

У цьому контексті доречно наголосити, що аналіз завжди притаманний дослідженню, інакше індукція перетворилася б у реєстрацію.

Чим же відрізняється цей аналіз від аналізу Г.І. Челпанова? Чотирма моментами: 1) аналітичний метод спрямований на пізнання реальностей і прагне до тієї ж мети, що й індукція. Феноменологічний метод зовсім не передбачає буття тієї сутності, на яку він спрямований; його предметом може бути чиста фантазія, яка вкрай віддалена від буття; 2) аналітичний метод вивчає факти і призводить до знання, яке має достовірність факту. Феноменологічний метод видобуває істини аподиктичні, абсолютно достовірні і загальнообов'язкові; 3) аналітичний метод становить особливий випадок досвідного пізнання, тобто фактичного пізнання, за Д. Юмом. Феноменологічний метод апріорний, він не являє собою вид досвіду, або фактичного пізнання; 4) аналітичний метод, спираючись передусім на вивчені та узагальнені фактів, через опрацювання нових одиничних фактів призводить урештірешт до нових відносних фактичних узагальнень, які мають межі, ступені докладання, обмеження і навіть винятки. Феноменологічний метод призводить до пізнання не загального, але ідеї сутності. Загальне пізнається з індукції, сутність з і н т у ї ц і ї, котра позачасова і позареальна й не відноситься ні до яких тимчасових і реальних речей.

Вочевидь тут відмінність така велика, як загалом тільки може бути колосальною між двома методами. Один м е т о д будемо його називати аналітичним це метод реальних, природничих наук, інший феноменологічний, апріорний метод наук математичних і чистої науки про дух.

Чому ж Г.І. Челпанов називає його аналітичним, обстоюючи його тотожність із феноменологічним? По-перше, в цьому полягає очевидна методологічна помилка, розплутувати яку сам автор намагається кілька разів. Зокрема, він указує, що аналітичний метод не тотожний зі звичайним аналізом у психології.

Він дає знання іншої природи, ніж індукція, згадаємо чіткі відмінності, всі встановлені Челпановим. Отож є два види аналізу, що не мають між собою нічого спільного, крім терміна. Загальний термін вносить плутанину, і треба розрізняти в ньому два значення.

Далі зрозуміло, що аналіз у випадку з газом, котрий наводить автор як можливе заперечення проти теорії одиничного розгляду як визначальної ознаки «аналітичного» методу, є аналіз природничо-науковий, а не феноменологічний. Автор просто помиляється, коли бачить тут комбінацію аналізу та індукції; це аналіз, та не той. Жоден із чотирьох пунктів відмінності обох методів не залишає у цьому сумніву: 1) він спрямований на реальні факти, а не на «ідеальні можливості»; 2) він володіє тільки фактичною, а не аподиктичною достовірністю; 3) він апостеріорний; 4) нарешті, він призводить до узагальнень, які мають межі і ступені, а не до споглядання сутності. Взагалі він виникає з досвіду, з індукції, а не з інтуїції.

Що тут помилка і змішання термінів, абсолютно ясно із безглуздості поєднання в одному експерименті феноменологічного та індуктивного методів. Це допускає Г.І. Челпанов у ситуації з газами: це все одно, якби ми частково довели теорему Піфагора, а почасти доповнили її вивченням дійсних трикутників. Це абсурд. Але за помилкою перебуває деякий вимір: психоаналітики навчили нас бути чуйними і підозрілими до помилок. Челпанов належить до [категорії] погоджувальників: він бачить подвійність психології, але не поділяє слідом за Е. Гусерлем повного відриву психології від феноменології; для нього психологія це частково феноменологія; всередині психології є феноменологічні істини і вони виконують роль основного стрижня науки; але воднораз Челпанову шкода й експериментальної психології, яку з презирством третирує Гусерль; Челпанов хоче поєднати непоєднуване, і в історії з газами в нього фігурує єдиний раз аналітичний (феноменологічний) метод у поєднанні з індукцією у фізиці при вивченні реальних газів. І це змішання в нього прикрите загальним терміном «аналітичний».

Розсічення двоєдиного аналітичного методу на феноменологічний та індуктивно-аналітичний приводить нас до крайніх полюсів, у які впирається розбіжність двох психологій, до їх гносеологічних початкових точок. Цьому розрізненню я надаю величезного значення, бачу в ньому вінець і центр усього аналізу, і в той же час для мене тепер це так ясно, як проста гама. Феноменологія (описова психологія) виходить із докорінної відмінності між фізичною природою і психічним буттям.

У природі ми розрізняємо явища в бутті. «У психічній сфері немає жодної відмінності між явищем і буттям» (Гусерль, 1911). Якщо природа є буття, яке проявляється у явищах, то цього зовсім не можна стверджувати щодо психічного буття.

Тут явище і буття збігаються одне з одним. Важко дати більш чітку формулу психологічного ідеалізму. А ось гносеологічна формула психологічного матеріалізму: «Відмінність між мисленням і буттям у психології не знищена. Навіть стосовно мислення ти можеш розрізняти між мисленням мислення і мисленням самим по собі» (Фейербах, 1955). У цих двох формулах [полягає] сутність усього спору.

Потрібно вміти гносеологічну проблему поставити і для психіки й так само відшукати в ній відмінність між буттям і мисленням, як матеріалізм навчає нас здійснити це в теорії пізнання зовнішнього світу. У визнанні докорінної відмінності психіки від фізичної природи приховано ототожнення явища і буття, духу і матерії всередині психології, здолання антиномії шляхом усунення із психологічного пізнання одного чинника матерії, себто чистої води ідеалізму Е. Гусерля. [Натомість] у розрізненні явища і буття всередині психології та у визнанні буття істинним об'єктом вивчення виражений весь матеріалізм Л. Фойєрбаха.

Я беруся перед цілим синклітом (зборищем, сектою. перекл.) філософів як ідеалістів, так і матеріалістів довести, що саме у цьому полягає суть розбіжності ідеалізму і матеріалізму в психології і що тільки формули Гусерля і Фейербаха дають послідовне вирішення проблеми у двох можливих змістових вимірах; що перша є формула феноменології, а друга матеріалістичної психології. Я беруся, виходячи із цього зіставлення, різати по живому місцю психології, точно розсікаючи її на два чужорідних і помилково зрощених тіла; це єдине, що відповідає об'єктивному стану речей, і всі суперечки, всі розбіжності, вся плутанина відбуваються тільки через відсутність ясної і вірної постановки гносеологічної проблеми.

Звідси випливає, що, приймаючи в емпіричної психології тільки формальне визнання психіки, Ю.В. Франкфурт підтримує й усю її гносеологію і всі її висновки він змушений прийти до феноменології; що, вимагаючи для вивчення психіки методу, відповідного за її якісність, він наполягає, хоча сам того і не знає,на феноменологічному методі. Його концепція це той матеріалізм, про який цілком справедливо говорить Г. Ґеффдінґ, що він є «дуалістичний спіритуалізм в мініатюрі» (1908). Саме в мініатюрі, тобто зі спробою зменшити, кількісно применшити дійсність нематеріальної психіки, залишити за нею 0,001 впливу. Але ж принципове рішення анітрохи не залежить від кількісної постановки питання. Одне з двох: або Бог є, або Його немає; або духи мертвих є, або немає; або душевні явища (для Дж. Вотсона спіритичні) нематеріальні, або матеріальні. Відповіді на кшталт того, що Бог є, але дуже маленький; або духи померлих хіба не приходять, але маленькі частинки їх вкрай рідко залітають до спіритів; або психіка матеріальна, але відмінна від усієї іншої матерії, анекдотичні. <...>

Змішання гносеологічної та онтологічної проблем шляхом прямого перенесення у психологію не тільки міркування, а й готових його висновків призводить до спотворення і тієї й іншої. У нас ототожнюють суб'єктивне з психічним, а далі доводять, що психічне не може бути об'єктивним; плутають гносеологічну свідомість як полюс антиномії «суб'єкт об'єкт» з емпіричною, психологічною свідомістю, й насамкінець проголошують, що свідомість не може бути матеріальною, адже визнання цього є махізм. І в результаті приходять до неоплатонізму в дусі непогрішних сутностей, у яких буття збігається з явищем. [Відтак] утікають од ідеалізму, щоб зануритися в нього з головою. Бояться ототожнення буття і свідомости пуще вогню й приходять до цілковитого гусерлівського ототожнення їх у психології. Відношення між суб'єктом та об'єктом прекрасно роз'яснює Г. Ґеффдінґ, вказуючи, що його не треба змішувати з відношенням між духом і тілом. Відмінність між духом і матерією це розходження в отриманні нашого пізнання; тоді як відмінність між суб'єктом та об'єктом виявляється незалежно від змісту такого пізнання. Як дух, так і тіло для нас об'єктивні, але якщо духовні об'єкти за своєю суттю схожі до здатного пізнавати суб'єкта, то тіло для нас тільки об'єкт.

Відношення між суб'єктом та об'єктом є «проблемою пізнання, відношення між духом і матерією проблемою буття» (Ґеффдінґ, 1908).

Точний поділ та обґрунтування обох проблем у матеріалістичній психології мають бути здійснені не тут, але вказати на можливість двох розв'язків, на грань між ідеалізмом і матеріалізмом, на існування матеріалістичної формули потрібно саме тут, тому що розподіл, максимальне розмежування завдання психології сьогодні. Адже багато «марксистів» не зможуть пояснити відмінності між своєю та ідеалістичною теорією психологічного пізнання, тому що її немає. Ми уподібнювали, наслідуючи Б. Спінозу, нашу науку смертельно хворому в пошуках безнадійних ліків; тепер ми бачимо, що тільки ніж хірурга може врятувати положення. Має бути кривава операція; багато підручників доведеться роздерти надвоє, як завісу в храмі, багато фраз втратять голову або ноги, інші теорії будуть розрізані якраз по животу. Нас цікавить лише грань, лінія розриву прикмета, яку опише майбутній ніж.

І ось ми стверджуємо, що ця лінія проходить між формулою Гусерля і Фейербаха. Річ у тім, що в марксизмі взагалі не ставилася проблема гносеології стосовно психології і не виникало завдання поділу двох проблем, про які говорить Ґеффдінґ; зате ідеалісти довели цю ідею до відточеної ясності. І ми запевняємо, що точка зору наших «марксистів» є махізм у психології: ототожнення буття і свідомості. Одне з двох: або в інтроспекції нам безпосередньо дана психіка і тоді ми з Гусерлем; або в ній треба розрізняти суб'єкт та об'єкт, буття і мислення і тоді ми з Фейербахом. Але що це означає? Виявляється, що моя радість і моє інтроспективне осягнення цієї радости різні речі.

В нас вельми ходова цитата із Л. Фойєрбаха: те, що для мене є духовний, нематеріальний, надчуттєвий акт, те саме собою є акт матеріальний, чуттєвий (Фойєрбах, 1955). Приводять це зазвичай на підтвердження суб'єктивної психології. Але ж це діє проти неї. Запитується: що ж ми повинні вивчати цей акт сам по собі таким, як він є, або таким, яким він явлений мені? Матеріаліст, як і при аналогічному питанні про об'єктивність світу, не замислюючись, відповідає: сам по собі, об'єктивний акт. Ідеаліст скаже: моє сприйняття. Але тоді один і той же а к ту мене, п'яного і тверезого, маленького і дорослого, сьогодні і вчора, у мене й у вас буде різним в інтроспекції. Більше того, в інтроспекції, виявляється, не можна безпосередньо сприймати мислення, порівняння це акти несвідомі; а наше інтроспективне осягнення їх не становить функціональне поняття, тобто не виведене з об'єктивного досвіду. Що треба, що можна вивчати: мислення саме по собі чи мислення мислення? Ніякого сумніву у відповіді на це питання не може бути. Але є одне ускладнення, яке заважає прийти до ясної відповіді. На цю складну перепону натрапили свого часу всі філософи, котрі намагалися провести поділ психології. К. Штумпф, відокремивши психічні функції від явищ, запитував: хто ж, яка наука буде вивчати явища, відкинуті фізикою і психологією? Він допускав виникнення особливої науки не психології, не фізики. Інший психолог (О. Пфендер) відмовлявся визнати відчуття предметом психології тільки на тій підставі, що фізика відмовляється визнати їх своїми. Де ж їм тоді бути? Феноменологія Е. Гусерля відповідь на це питання.

У нас теж запитують: якщо ви будете вивчати мислення саме по собі, а не мислення мислення; акт сам по собі, а не акт для мене; об'єктивне, а не суб'єктивне, то хто ж буде вивчати саме суб'єктивне, суб'єктивне спотворення об'єктів? У фізиці ми намагаємося елімінувати суб'єктивне з того, що сприймаємо як об'єкт; у психології, вивчаючи сприймання, знову вимагають відокремити сприйняття саме собою, як воно є, від того, яким воно мені здається. Хто ж буде вивчати це елімінувальне обидва рази, цю ілюзорність?

Але проблема ілюзорності є уявна проблема. Адже в науці ми хочемо дізнатися про справжню, а не про уявну причину видимості: отож, нам потрібно брати явища такими, якими вони існують незалежно від мене. Сама ж видимість ілюзія (переважно на прикладі Тітченера: мюллеро-лайєровські лінії фізично рівні, психологічно одна довше). Ось відмінність точки зору фізики і психології, яка не існує реально, а яка виникає з двох розбіжностей обох реально існуючих процесів. Якщо я буду знати фізичну природу двох ліній та об'єктивні закони ока, як вони є, самі собою, я отримаю як висновок із них пояснення видимості, ілюзії. Вивчення ж суб'єктивного у пізнанні її є справа логіки та історичної теорії пізнання: як буття, суб'єктивне становить результат двох об'єктивних самобутніх процесів. Дух не завжди суб'єкт; в інтроспекції він розщеплюється на об'єкт і на суб'єкт. Запитується: в інтроспекції явище і буття збігаються? Варто тільки застосувати гносеологічну формулу матеріалізму... до психологічного суб'єкта-об'єкта, щоб побачити, у чому справа: «...єдина «властивість» матерії, із визнанням якої пов'язаний філософський матеріалізм, є властивість бути об'єктивною реальністю, існувати поза нашою свідомістю» (Ленін). «...Поняття матерії... не означає гносеологічно нічого іншого, крім як: об'єктивна реальність, яка існує незалежно від людської свідомости і відображається нею». Тут сутнісно мовиться про принцип реалізму, хоча й без вживання цього слова, котре затаскане непослідовними мислителями.

Відтак видається, що ніби ця формула говорить проти нашої точки зору: свідомість не може не існувати поза нашою свідомістю. Але, як вірно зауважив Г.В. Плеханов, самосвідомість є свідомість свідомости. І свідомість може існувати без самосвідомості: в цьому переконує нас несвідоме, відносно несвідоме. Я можу бачити, не знаючи, що бачу. Тому має рацію І.П. Павлов, коли говорить, що можна жити суб'єктивними явищами, але не можна вивчати їх.

Жодна наука неможлива інакше, ніж при відмежуванні безпосереднього переживання від знання: дивна річ тільки психолог-інтроспективіст думає, що переживання і знання збігаються. Якби сутність і форма вияву речей безпосередньо співпадали, то була б зайва всяка наука. Якщо у психології явище і буття одне і те ж, тоді кожний є вчений-психолог і наука неможлива, можлива тільки реєстрація. Але, очевидно, одна справа жити, переживати й інша вивчати, як висловлюється Павлов.

Вельми цікавий приклад цьому знаходимо в Е. Тітченера. Цей послідовний інтроспективіст і паралеліст доходить висновку, що душевні явища можна тільки описувати, але не пояснювати. «Але якби ми спробували обмежитися суто описовою психологією, стверджує він, ми переконалися б, що в такому разі немає ніякої надії на дійсну науку про душу. Описова психологія відносилася б до наукової психології точно так же... як ставиться до неї світогляд, який створює собі хлопчик у своїй дитячій лабораторії, до світогляду досвідченого натураліста... В ній не було б ніякої єдності і ніякого зв'язку... Щоб зробити психологію науковою, ми повинні не тільки описувати душу, а й пояснювати її. Ми покликані відповідати на питання «чому?». Але тут ми зустрічаємося з утрудненням. Ми не можемо один душевний процес розглядати як причину іншого душевного процесу. З іншого боку, і нервові процеси не можемо витлумачувати як причину душевних процесів... Одна сторона не може бути причиною іншої»(1914).

Ось істинне становище, у яке потрапляє описова психологія. Вихід знаходить автор в начисто словесному виверті: пояснити можна душевні явища тільки відносно до тіла. Нервова система, каже Тітченер, не зумовлює, а пояснює душу. Вона пояснює її, як карта країни пояснює уривчасті види гір, річок і міст, які ми мигцем бачимо, проїжджаючи повз них. Ставлення до тіла не додає ні йоти до фактів психології, воно дає нам на озброєння тільки принцип пояснення психології.

Якщо відмовитися від цього, то є лише д в а шляхи подолання фрагментарного психічного життя: або чисто описовий шлях, відмова від пояснення; або допустити існування несвідомого. Обидва шляхи випробувані. Але на першому ми ніколи не прийдемо до наукової психології, а на другому добровільно перейдемо з арени фактів до плетива фікцій. Це альтернативи науки. І це прекрасно до ясності. Але чи можлива наука з тим пояснювальним принципом, який обрав автор? Чи можлива наука про уривчасті вигляди гір, річок і міст, яким у прикладі Тітченера уподібнена психіка? І далі: як, чому карта пояснює ці вигляди, за допомогою карти країни пояснює свої частини? Карта це копія країни, вона висвітлює, оскільки в ній відображена країна, тобто однорідне пояснює однорідне. Наука неможлива за таким принципом. На ділі автор зводить усе до причинного пояснення, тому що для нього і причинне, і паралелістське пояснення визначаються як указівка на найближчі обставини чи умови, за яких відбувається описане явище. Але ж і цей шлях не приводить до науки: хороші «найближчі умови»: в геології льодовиковий період, у фізиці розщеплення атома, в астрономії утворення планет, у біології еволюція. Адже за «найближчими умовами» у фізиці перебувають інші «найближчі умови», і причинний ланцюг принципово нескінченний, а при паралелістській указівці справа безнадійно обмежується тільки найближчими причинами. Недарма автор лімітується порівнянням свого пояснення із поясненням появи роси у фізиці. Хороша була б фізика, якби вона не йшла далі апелювання до найближчих умов і подібних пояснень: вона просто перестала б існувати як наука.

Отже, очевидно, ЩО ДЛЯ ПСИХОЛОГІЇ як знання є два шляхи: або шлях науки, тоді, вона повинна вміти пояснювати; або знання про фрагментарні видіння, тоді вона неможлива як наука. Адже оперування геометричною аналогією вводить нас в оману. Геометрична психологія абсолютно неможлива, бо вона позбавлена атрибутивної ознаки ідеальної абстракції: вона все ж має відношення до реальних об'єктів. При цьому раніше за все згадуєш спробу Б. Спінози досліджувати людські вади і дурноляпства геометричним шляхом й аналізувати людські дії і потяги точно так само, як немовби питання розглядалося про лінії, поверхні і тіла. Крім описової психології, ні для якої іншої цей шлях непридатний, тому що від геометрії в ньому тільки словесний стиль і видимість незаперечності доказів, а все інше і в тому числі суть від ненаукового способу мислити.

Е. Гусерль відкрито формулює відмінність між феноменологією і математикою: математика є наука точна, а феноменологія описова. Ні багато ні мало: для аподиктичності феноменології не вистачає такої дрібниці, як точність! Але уявіть собі неточну математику і ви отримаєте геометричну психологію.

Зрештою питання зводиться, як уже сказано, до розмежування онтологічної і гносеологічної проблем. У гносеології видимість є, і стверджувати про неї, що вона є буття, неправда. В онтології видимості немає зовсім. Або психічні феномени існують тоді вони матеріальні та об'єктивні, або їх немає тоді їх справді немає і вивчати їх не можна. Неможлива ніяка наука тільки про суб'єктивне; про видимості, про привидів, про те, чого немає. Чого немає того немає зовсім, а не напів немає, напів є. Це треба зрозуміти. Не можна сказати: у світі існують реальні і нереальні речі нереальне не існує. Нереальне повинно бути пояснено як розбіжність, узагалі як відношення двох реальних речей; суб'єктивне як наслідок двох об'єктивних процесів. Суб'єктивне є ілюзорне, а тому його немає.

Л. Фойєрбах до розрізнення суб'єктивного та об'єктивного у психології подає примітку: «В такий спосіб для мене моє тіло належить до розряду невагомих, не має ваги, хоча саме по собі чи для інших воно важке тіло» (1955).

Звідси зрозуміло, яку реальність приписував він суб'єктивному. Він каже прямо: «У психології до нас у рот влітають смажені голуби; в нашу свідомість і почуття потрапляють тільки підсумки, лише результати, а не сигнали, а не процеси організму». Але хіба можлива наука про результати без сигналівуказівок?

Добре висловив це В. Штерн, кажучи слідом за Г.Т. Фехнером, що психічне і фізичне - це опукле й увігнуте: одна лінія уявляється то такою, то такою. Але ж сама по собі вона не опукла і не увігнута, а округла, і саме такою ми хочемо її знати незалежно від того, якою вона може здатися.

Г. Ґеффдінґ також порівнює з одним і тим же змістом, двомовно уречевленим, коли обидві мови не вдається звести до спільної прамови. Але ми прагнемо знати зміст, а не мову, якою він розкритий. У фізиці звільняємося ж ми від мови, щоб вивчити зміст. Те саме повинні здійснити ми й у психології.

Порівняємо свідомість, як це часто роблять, із дзеркальним відображенням. Нехай предмет А відображений у дзеркалі, як Аа. Звісно, було б помилково сказати, що а так само реальне, як А, але воно реально інакше, саме по собі. Стіл і його відображення у дзеркалі не однаково реальні, а по-різному. Відображення як віддзеркалення, як образ столу, як другий стіл у дзеркалі нереально, це п р и в и д. Але відображення столу як переломлення світлових променів у площині дзеркала хіба не так само матеріальний і реальний предмет, як стіл? Було б дивом усе інше. Тоді ми сказали б: існують речі (стіл) та їх примари (відображення). Але існують тільки речі (стіл) і віддзеркалення світла від площини, а примари

- суть уявне відношення між речами. Тому ніяка наука про дзеркальних примар неможлива. Але це не означає, що ми не зуміємо ніколи пояснити відображення, привид: якщо ми будемо знати річ і закони відображення світла, то завжди пояснимо, передбачимо, своєю волею викличемо, змінимо привид. Це і роблять люди, які володіють дзеркалами: вони вивчають не дзеркальні відображення, а рух світлових променів і пояснюють відображення. Неможлива наука про дзеркальних примар, але вчення про світло і про відбивальні та відображувальні його реалії цілком пояснює «примари».

Те ж саме [має місце] і у психології: суб'єктивне самобутнє як привид повинно бути зрозуміле як наслідок, як результат, як смажений голуб двох об'єктивних процесів. Головоломка психіки вирішиться, як загадка дзеркала, не шляхом вивчення привидів, а траєкторією вивчення двох ланцюгів об'єктивних процесів, із взаємодії яких виникають примари як уявні відображення одного в іншому. Самодостатньо уявне (примарне) не існує.

Повернемося знову до дзеркала. Ототожнити А і а, стіл і його дзеркальне відображення, було б ідеалізмом: а взагалі нематеріальне, матеріальне тільки А, і його матеріальність є синонім його незалежного від а існування. Але було б таким же точно ідеалізмом ототожнити а з X із процесами, котрі відбуваються самі по собі у дзеркалі. Було б помилково сказати: буття і мислення не збігаються поза дзеркалом, у природі, там А не є а, А є річ, а привид; але буття і мислення збігаються у дзеркалі, тут а це X, а є привид і Xтеж привид. Не можна сказати: відображення столу є стіл, але нездало сказати також: відображення столу це переломлення світлових променів; а не є ні А, ні X. І А й X суть реальні процеси, а а це виникаючий з них, уявлюваний, себто нереальний, результат. Відображення не існує, тоді як і стіл і світло однаково існують. Відображення ж столу не збігається з реальними процесами світла у дзеркалі, як і з самим столом.

Не кажучи вже про те, що інакше ми мали б допустити існування у світі і речей, і привидів, згадаємо, що саме дзеркало є частина тієї ж природи, що і річ поза дзеркала підпорядкована всім її законам. Адже наріжним каменем матеріалізму є положення про те, що свідомість і мозок це продукт, частина природи, що відображає іншу природу. А це означає, що об'єктивне існування X і А незалежно від а є д о г м а матеріалістичної психології.

На цьому ми можемо закінчити наше тривале міркування. Для нас очевидно, що третій шлях гештальтпсихології та персоналізму сутнісно був обидва рази одним з двох відомих нам шляхів. Нині бачимо, що третій шлях, маршрут так званої «марксистської психології», є спроба поєднати обидві траєкторії подальшого руху. Ця спроба призводить до їх нового роз'єднання всередині однієї і тієї ж наукової системи: хто поєднає їх, той, як Г. Мюнстерберг, піде двома різними дорогами.

Як у легенді, де два дерева, поєднаних вершинами, роздерли навпіл тіло стародавнього князя, так будь-яка наукова система буде роздерта надвоє, якщо прив'яже себе до двох різних стовбурів. Марксистська психологія може бути тільки природничою наукою, шлях Ю.В. Франкфурта веде його до феноменології. Щоправда, він сам в одному місці свідомо заперечує проти того, що психологія може бути природничою наукою (1926). Але, по-перше, він змішує природничі науки з біологічними, що невірно; психологія може бути природничою, але не біологічною наукою, а по-друге, він бере поняття «природний» у його найближчому, фактичному значенні, як указівку на науки про органічну та неорганічну природу, а не у його засадниче методологічному значенні.

У російській літературі В.М. Іванівський увів таке вживання цього терміна, що давно прийняте у західній науці. Він каже, що від математики і реально від математичних наук треба чітко відрізняти науки, які мають справу з речами, «реальними» предметами і процесами, з тим, що «дійсно» існує, є. Ці науки відтак слушно назвати реальними, або природничими (у широкому розумінні цього слова). В нас зазвичай термін «науки природничі» вживається у більш вузькому значенні, позначаючи лише дисципліни, які вивчають природу неорганічну та органічну, але не охоплюють природи соціальної і свідомої, яка при такому слововживанні виявляється часто відмінною від «єства»; чимось не то «неприродним», не то «надприродним», якщо не «протиприродним» (Іванівський, 1923). Я переконаний, що поширення терміна «природний» на все, що реально існує, цілком р а ц і о н а л ь н о.

Можливість психології як науки щонайперше є методологічна проблема. У жодній науці немає стількох труднощів, нерозв'язних контроверз, поєднання різного в одному, як у психології. П р е д м е т психології найважчий з усього, що є у світі, найменш піддається вивченню; спосіб його пізнання повинен бути повний особливих хитрощів і пересторог, щоб дати те, чого від нього чекають.

Я ж кажу весь час саме про це останнє про п р и н ц и п науки про реальне. У цьому розрізі К. Маркс, за його словами, вивчає процес розвитку економічних формацій як природно-історичний процес.

Жодна наука не оприявнює такого розмаїття і повноти методологічних проблем, таких туго затягнутих вузлів, нерозв'язних суперечностей, як наша. Тому тут не можна зробити жодного кроку, не здійснивши тисячу попередніх розмислів і застережень.

Отож, більшість усерівно усвідомлює, що криза тяжіє до створення методології, що боротьба йде за загальну психологію. Хто намагається перескочити через цю проблему, перестрибнути через м е т о д о л о г і ю, щоб відразу вибудовувати ту чи іншу окрему психологічну науку, той неминуче, бажаючи сісти на коня, перестрибує через нього. Так сталося з гештальттеорією, зі В. Штерном. Не можна зараз, виходячи із принципів універсальних, так само застосовних і до фізики і до психології, не конкретизувавши їх у методології, прямо підійти до окремішнього психологічного дослідження: ось чому цих психологів дорікають у тому, що вони знають один присудок, однаково придатний до всього світу. Не можна, як це здійснює Штерн, із поняттям, що всеціло охоплює Сонячну систему, дерево і людину, вивчити психологічні відмінності людей між собою: для цього потрібен інший масштаб, інша міра. Вся проблема загальної та окремої науки, з одного боку, і методології та філософії з іншого, є проблема масштабу: не можна у верстах виміряти людський зріст, для цього потрібні сантиметри. І якщо ми бачили, що окремі науки мають тенденцію до виходу за свої межі, до боротьби за загальний формат, за більший масштаб, то філософія переживає зворотну тенденцію: щоб наблизитися до науки, вона має звузити, зменшити масштаб, конкретизувати свої положення.

Обидві тенденції філософії та окремої науки однаково ведуть до м е т о д о л о г і ї, до загальної науки. Ось ця ідея масштабу, ідея загальної науки чужа досі «марксистській психології», і в цьому її слабке місце. Вона намагається безпосередній спектр психологічних елементів реакцій віднайти в універсальних принципах: закон переходу кількості в якість, і «забування відтінків сірого кольору» за А. Леманом, і перехід ощадливості в скупість; тріада Г. Геґеля і психоаналіз 3. Фройда. Тут явно позначається відсутність межі, масштабу, посередньої ланки між одним та іншим. Тому з фатальною неминучістю діалектичний метод потрапляє в один шерег з експериментом, порівняльним методом і методом тестів та анкет. Почуття ієрархії, відмінності між технічним прийомом дослідження і методом пізнання «природи історії та мислення» немає. Ось це безпосереднє зіштовхування лобами окремих фактичних істин з універсальними принципами; спроба розсудити ділову суперечку Вагнера і Павлова про інстинкт посиланням на [дилему] «кількість якість»; крок від діалектики до анкети; критика іррадіації з гносеологічної точки зору; оперування верстами там, де потрібні сантиметри; звинувачення на адресу Бехтерева і Павлова з висоти Геґеля; ці гарматні постріли по горобцях привели до помилкової ідеї третього шляху. Діалектичний метод зовсім не єдиний у біології, історії, психології. Потрібна методологія, тобто система посередніх, конкретних, застосованих до масштабу даної науки, п о н я т ь.

Л. Бінсвангер (1922) згадує слова Ф. Брентано про дивовижне мистецтво логіки, якої один крок уперед має наслідком тисячі кроків уперед в науці. Ось цієї сили логіки не хочуть у нас знати. 3а хорошим висловом, методологія є важіль, за допомогою якого філософія керує наукою. Спроба здійснити таке керівництво без методології, пряме задіяння сили до точки її застосування без важеля від Геґеля до Е. Меймана призводять до того, що наука стає неможливою.

Я виставляю тезу: аналіз кризи і структури психології незаперечно свідчить про те, що ніяка філософська система не може опанувати психологією як наукою безпосередньо без допомоги методології, себто без створення загальної науки; що єдиним правомірним докладанням марксизму до психології було б створення загальної психології, де її поняття формулюються в безпосередній залежності від загальної діалектики, адже вона є діалектика психології; всяке докладання марксизму до психології в інший спосіб і в інших точках, поза цією сферою неминуче призведе до схоластичних, вербальних конструкцій, до розчинення діалектики в анкетах і тестах, до судження про реалії за їхніми зовнішніми, випадковим, другорядними ознаками, до повної втрати будь-якого об'єктивного критерію і до спроби заперечувати всі історичні тенденції розвитку психології, до термінологічної революції, або, коротко кажучи, до грубого спотворення і марксизму, і психології. Це є шлях Г.І. Челпанова.

Чи не нав'язувати природі діалектичні принципи, а знаходити їх у ній відома формула Ф. Енгельса тут змінюється зворотною: у психологію вводяться принципи діалектики ззовні. Шлях марксистів повинен бути іншим. Безпосереднє докладання теорії діалектичного матеріалізму до питань природознавства і, зокрема, до групи наук біологічних чи до психології, неможливе, як неможливо безпосередньо задіяти її до історії та соціології. В нас думають, що п р о б л е м а «психологія і марксизм» зводиться лише до того, щоб створити відповідну марксизму психологію, але на ділі вона набагато складніша. Так само як історія, соціологія потребує опосередковувальної особливої теорії історичного матеріалізму, що з'ясовує конкретне значення для даної групи явищ абстрактних законів діалектичного матеріалізму. Так точно потрібна ще не створена, проте неминуча теорія біологічного матеріалізму, психологічного матеріалізму як опосередковувальна наука, що виявляє конкретне застосування абстрактних положень діалектичного матеріалізму до даної сфери явищ.