Історичне значення психологічної кризи

Невірно це історично, тому що не відповідає фактичному стану речей ні в одній науці. Не існує жодної спільної науки в тій формі, яку описує Л. Бінсвангер. Навіть загальна біологія в тому вигляді, у якому вона існує на ділі, та біологія, основи якої закладені працями Ламарка і Дарвіна, та біологія, яка дотепер становить збірку реального знання про живу матерію, є, звичайно, не частина логіки, а природнича наука, хоча і вищої формації. Вона має справу, звісно, не з живими, конкретними об'єктами рослинами, тваринами, а з такими а б с т р а к ц і я м и, як організм, еволюція видів, природний відбір, життя, але все ж при всьому тому за допомогою цих абстракцій вивчає в кінцевому підсумку ту дійсність, що і зоологія з ботанікою. Було б помилкою сказати, що вона вивчає поняття, а не відображену в цих поняттях дійсність, як було б помилкою висловитися про інженера, який розбирає креслення машини, що він вивчає креслення, а не машину, або про анатома, котрий осягає розумом атлас, що він вивчає малюнки, а не скелет людини. Адже п о н я т т я суть тільки креслення, знімки, схеми реальності, і, вивчаючи їх, ми вивчаємо моделі дійсності, як за планом чи географічною картою досліджуємо чужу країну, або чуже місто.

Що стосується таких розвинених наук, як фізика і хімія, то і сам Л. Бінсвангер змушений визнати, що там утворилося широке поле досліджень між критичним та емпіричним полюсами, що цю сферу називають теоретичною, або загальною фізикою, хімією тощо. Так само, зауважує він, діє і природничо-теоретична психологія, яка принципово хоче бути рівною фізиці. Як би абстрактно не формулювала теоретична фізика свій предмет вивчення, до прикладу «вчення про причинні залежності між явищами природи», все ж вона вивчає реальні факти; загальна фізика досліджує саме поняття фізичного явища, фізичного причинного зв'язку, але не окремі закони і теорії, на підґрунті яких реальні явища могли б бути пояснені як фізично причинні; скоріше, саме фізичне пояснення становить предмет дослідження загальної фізики (Бінсвангер, 1922).

Вочевидь сам Л. Бінсвангер визнає, що його концепція загальної науки розходиться з реальною концепцією, як тільки її здійснено в сукупності наук, саме в одному пункті. їх розділяє не більша чи менша ступінь абстрактності понять, що може бути далі від реальних, емпіричних речей, ніж причинна залежність як предмет цілої науки, їх розмежовує кінцева спрямованість: загальна фізика, врешті-решт, спрямована на реальні факти, які вона хоче пояснити з допомогою абстрактних понять; загальна наука в ідеї зорієнтована не на реальні факти, але на самі поняття, тому з реальними фактами ніякого відношення не має.

Вірно й те, що там, де виникає суперечка між теорією та історією, де є розбіжність між ідеєю і фактом, як в даному випадку, там вона завжди вирішується на користь історії, або факту. Самий аргумент від фактів у сфері фундаментальних досліджень іноді недоречний. Тут з повним правом і здоровим глуздом можна відповісти на закид у невідповідності ідеї і фактів, й тим гірше для фактів. У нашій ситуації тим гірше для наук, якщо вони знаходяться у тій фазі розвитку, коли ще просто не доросли до загальної науки. Якщо загальної науки у цьому сенсі ще немає, то звідси не випливає, що її і не буде, що її не повинно бути, що не можна і не треба покласти їй початок. Тому треба розглядати проблему по суті, у її логічних засновках, а тоді можна буде усвідомити собі і значення історичного відхилення загальної науки від її абстрактної ідеї.

Сутнісно важливо обґрунтувати дві тези.

1. У всякому природничо-науковому понятті, як би не була висока ступінь його абстрагованості від емпіричного факту, завжди міститься згусток, осад конкретно уреальненої дійсності, з наукового пізнання якої він виник, хоча б і в дуже слабкому розчині. А це означає, що кожному, навіть самому гранично абстрактному, останньому поняттю відповідає якась риса-ознака дійсності, що присутня у понятті в абстрактному, ізольованому вигляді; навіть чисто фіктивні, не природничо-наукові, а математичні поняття врешті-решт містять у собі певний відгомін, відображення реальних відношень між речами і між реальними процесами, хоча вони виникли не з досвідного, емпіричного знання, а суто апріорним, дедуктивним способом логічних умоглядних операцій. Навіть таке абстрактне поняття, як числовий ряд, навіть така явна фікція, як нуль, тобто ідея відсутності будь-якої величини, як показав Ф. Енгельс, сповнені якісних, у кінцевому вимірі реальних, відповідних у вкрай віддаленій і зміненій формі, дійсних відношень властивостей. Реальність існує навіть усередині уявних абстракцій математики. «16 є не тільки підсумовування 16 одиниць, воно також квадрат від 4 і біквадрат від 2... Лише парні числа діляться на два... Для поділу на 3 ми маємо правило про суму цифр... Для 7 особливий закон» (Ф. Енгельс) І далі: «Нуль знищує будь-яке інше число, на яке його множать; якщо його зробити дільником або діленим відносно до будь-якого іншого числа, то це число перетворюється у першому випадку в нескінченно велике, а в другому в нескінченно мале...». Про всі поняття математики можна було б сказати те, що Енгельс говорить про нулі зі слів Геґеля: «Ніщо від деякого щось є якесь певне ніщо», себто у підсумку реальне ніщо. Але, може бути, ці якості, властивості, визначеності понять як таких загалом ніякого відношення до дійсності не мають?

Ф. Енгельс чітко говорить як про помилку про ту думку, ніби в математиці мають справу з чистими вільними творіннями і сотворіннями людського духу, для яких немає нічого відповідного в об'єктивному світі. [Натомість] справедливо якраз протилежне. Ми зустрічаємо для всіх цих надуманих величин прообрази у природі. Молекула має стосовно відповідної маси абсолютно ті ж самі властивості, якими володіє математичний диференціал відносно до своєї змінної. «Природа оперує цими диференціалами, молекулами, точно таким самим чином і за точно такими ж законами, як і математика оперує своїми абстрактними диференціалами» (Енгельс). В математиці ми забуваємо всі ці аналогії, і тому її абстракції перетворюються на щось таємниче. Ми завжди можемо віднайти дійсні відношення, у форматі яких узасаднено математичне відношення, тому часто натрапляємо на наявні в природі аналоги того математичного прийому, за допомогою якого це відношення виявляється в дії. Прообрази математичного нескінченного та інших понять перебувають у реальному світі. «Математичне нескінченне запозичене з дійсності, хоча і несвідомим чином, і тому воно може бути пояснено тільки із достеменності, а не із самого себе, не з математичної абстракції» (Енгельс).

Якщо це вірно щодо математичної абстракції, тобто до максимально можливої, то наскільки це очевидніше під час докладання до абстракцій реальних природничих наук; їх уже, зазвичай, треба пояснювати тільки з дійсності, з якої вони запозичені, а не з них самих, не з абстракції.

2. Друга теза, яку потрібно довести, щоб дати послідовний аналіз проблеми загальної науки, зворотна до першої. Якщо перша теза стверджувала, що в найвищій науковій абстракції є елемент дійсності, то друга, як зворотна теорема, припускає таке: у всякому безпосередньому, найбільш емпіричному, самому незрілому, одиничному природничонауковому ф а к т і вже закладена первинна абстракція. Факт реальний і факт науковий тим і відрізняються один від одного, що науковий факт це упізнаний у відомій системі знання реальний факт, себто певна абстракція деяких прикмет з невичерпної суми ознак природного факту. Матеріяльним узмістовленням науки є не сирий, але логічно оброблений, обґрунтований за відомою ознакою природний матеріал. Фізичне тіло, рух, речовина це все абстракції. Сама назва факту словом є накладення поняття на факт, вирізнення у факті його однієї сторони, становить акт осмислення факту за допомогою приєднання його до раніше впізнаної в досвіді к а т е г ор і ї явищ. Будь-яке слово є вже теорія, як давно помітили лінгвісти і як чудово показав 0.0. Потебня.

Все, що описується як факт, вже т е ор і я, згадує ґетевський вислів X. Мюнстерберг, обґрунтовуючи важливість методології (1922). Сказавши, зустрівши те, що ми називаємо коровою: «Це корова», так до акту сприймання ми приєднуємо акт мислення, підведення даного сприйняття під загальне поняття; дитина, називаючи вперше речі, здійснює справжні відкриття. Я не бачу, що це є корова, та цього й не можна бачити. Я бачу щось велике, чорне, що рухається, мукає тощо, проте розумію, що це є корова, і цей акт акт класифікації, віднесення одиничного явища до класу подібних явищ, систематизація досвіду і т. ін. Таким чином у самій мові закладені засновки і можливості наукового пізнання факту. Слово і є зародок науки, і в цьому сенсі слушно сказати, що на початку науки було слово.

Хто бачив, хто сприймав такі емпіричні факти, як прихована теплота пароутворення? У жодному реальному процесі її сприйняти безпосередньо не можна, хоча ми спроможні за потреби висновувати про цей факт, але висновувати й означає оперувати поняттями.

Хороший приклад наявності у всякому науковому факті абстракцій та участі мислення знаходимо у Ф. Енгельса. У мурах інші очі, ніж у нас; вони бачать хімічні промені, невидимі для нас. Ось факт. Як він установлений? Як можемо ми знати, що «мурахи бачать речі, які для нас невидимі»? Зазвичай, ми формуємо це на сприйманнях нашого ока, але до нього приєднуються не тільки інші почуття, а й діяльність мислення. Таким чином, встановлення наукового факту є вже справа мислення, тобто [формування] понять. «Зрозуміло, ми ніколи не дізнаємося того, у якому вигляді сприймаються мурахами хімічні промені. Кого це засмучує, тому вже нічим не можна допомогти» (Енгельс).

Ось, власне, найкращий приклад розбіжності реального та наукового фактів. Тут цю розбіжність подано в особливо яскравому вигляді, яка існує тією чи іншою мірою у всякому факт. Ми ніколи не бачили хімічних променів і не сприймали відчуттів мурах, себто як реальний факт безпосереднього досвіду бачення хімічних променів мурахами не існує для нас, але для колективного досвіду людства це існує як факт науковий. Що тоді сказати про факт обертання Землі навколо Сонця? Адже тут факт реальний, щоб стати фактом науковим, повинен був у мисленні людини перетворитися у власну протилежність, хоча те, що Земля обертається навколо Сонця, встановлено шляхом спостережень обертання Сонця навколо Землі.

Тепер ми озброєні для вирішення проблеми всім потрібним і можемо йти прямо до мети. Якщо у підґрунті будь-якого наукового поняття перебуває факт, і навпаки: у засновках кожного наукового факту перебуває поняття, то звідси неминуче випливає, що відмінність між загальними та емпіричними науками у визначенні об'єкта дослідження чисто кількісна, а не принципова, ця розбіжність ступеня, а не інакшість природи явища. Загальні, науки мають справу не з реальними предметами, а з абстракціями; вони вивчають не рослини і тварин, а життя; їх об'єкт наукові поняття. Але і життя є частина дійсності, тому ці поняття мають прообрази в дійсності. Окремі науки упредметнюють реальні факти дійсності, вони вивчають не життя взагалі, а очевидні класи і групи рослин і тварин. Проте і рослина, і тварина, і навіть береза й тигр, і навіть ця береза і цей тигр суть уже п о н я т т я, та й наукові факти, хоча найпервинніші. Факт і поняття тільки по-різному, в різній пропорції утворюють о б ' є к т і тих, й інших дисциплін. Відтак загальна фізика не перестає бути фізичною дисципліною і не стає частиною логіки того, що вона має справу із самими абстрактними фізичними поняттями; навіть у них пізнається в кінцевому підсумку якийсь зріз дійсності.

Але, ймовірно, природа об'єктів загальної та окремої дисциплін справді одна і та ж, скажімо, вони відрізняються лише пропорцією відношення поняття і факту, а засаднича відмінність, що дозволяє відносити одну до логіки, а іншу до фізики, полягає у спрямованості мети, в точці відліку обох дослідницьких стратегій, так би мовити, у різній ролі, яку одні й ті ж елементи відіграють в обох випадках. Чи не можна сказати так: і поняття, і факт беруть участь в утворенні об'єкта тієї й іншої науки, але в одному випадку в разі емпіричної науки ми користуємося поняттями, щоб пізнати факти, а в другому в загальній науці користуємося фактами, щоб пізнати самі поняття? У першому аспекті поняття не становить предмет, мету, завдання пізнання, вони є його знаряддя, засоби, допоміжні прийоми, але метою, предметом тут постають факти; в результаті пізнання збільшується кількість відомих нам фактів, а не число понять; п о н я т т я ж, навпаки, як будь-яке знаряддя праці, зношуються від вживання, стираються, потребують перегляду, часто заміни. У другому аспекті, навпаки, ми вивчаємо самі поняття як такі, де їх відповідність з фактами є лише засіб, спосіб, прийом, перевірка їх придатності. У результаті цього ми не виявляємо нових фактів, але набуваємо або нові поняття, або нові знання про поняття. Можна ж двічі розглядати краплю води під мікроскопом, і це будуть два абсолютно різних процеси, хоча і крапля, і мікроскоп будуть ті самі обидва рази: першого разу за допомогою мікроскопа ми вивчаємо склад краплі води; вдруге шляхом розглядання краплі води перевіряємо придатність самого мікроскопа хіба не так?

Але вся складність проблеми у цьому якраз і полягає, що це не так. Вірно, що в окремій науці ми користуємося поняттями як знаряддями пізнання фактів, проте таке використання це воднораз їх перевірка, вивчення та оволодіння ними, відкидання непридатних, виправлення, створення нових. Уже на першій стадії наукової обробки емпіричного матеріалу о п е р у в а н н я поняттям становить критику певного поняття фактами, зіставлення різних понять, їх видозміна. Візьмемо як приклад два наведених вище наукових факти, які, безумовно, не належать до загальної науки: Земля обертається навколо Сонця і бачення мурах. Скільки критичної роботи над нашими сприйняттями і, отже, пов'язаними з ними поняттями, скільки прямого дослідження понять видимості невидимості, удаваного руху скільки створення нових понять, скільки нових зв'язків між поняттями, скільки видозміни самих понять бачення, світла, руху та іншого знадобилося для встановлення цих фактів! Нарешті, сам вибір потрібних для пізнання даних фактів понять хіба не вимагає, крім аналізу фактичного матеріалу, ще й аналізу понять? Адже якби поняття, як знаряддя, були заздалегідь призначені для певних фактів досвіду, то вся наука була б зайвою: тоді тисяча-інша чиновників-реєстраторів, або статистиків-лічильників, рознесли б весь Всесвіт за картками, графами, рубриками. Наукове пізнання від реєстрації факту відрізняється актом вибору потрібного поняття, тобто аналізом факту та аналізом поняття.

Будь-яке слово є т е о р і я; назва предмета доповнення до нього поняття. Щоправда, ми за допомогою слова хочемо осмислити предмети. Але ж кожне називання, кожне застосування слова, цього ембріона науки, є критика самого слова, стирання його образу, розширення з н а ч е н н я. Лінгвісти показали досить ясно, як змінюються слова від вживання; адже інакше мова ніколи не оновлювався б, слова б не вмирали, не народжувалися, не старіли.

Нарешті, будь-яке відкриття в науці, всякий крок уперед в емпіричній царині науки є завжди одночасно й акт критики поняття. І.П. Павлов відкрив факт умовних рефлексів; але хіба він не створив разом з тим нове поняття; хіба колись називали рефлексом видресируваний, вивчений рух? Та інакше і бути не може: якби наука тільки відкривала факти, не розширюючи тим самим обсягових рамок понять, то вона не відкривала б нічого нового; вона б тупцювалась на місці, знаходячи все нові і нові дублікати тих же понять. Будь-яка нова крихта факту є вже розширення [обсягу] поняття. Будь-яке знову відкрите відношення між двома фактами тут же вимагає критики двох відповідних понять і встановлення між ними нового відношення. Умовний рефлекс це відкриття нового факту за допомогою старого поняття. Ми дізналися, що психічне слиновиділення виникає безпосередньо з рефлексу, вірніше, що воно є той же самий рефлекс, хоча й діючий за інших умов. Але воднораз це є і відкриття нового поняття з допомогою старого факту, причому всім добре відомого факту: «слинка тече при вигляді їжі»; тут ми отримали абсолютно нове поняття рефлексу, тому наше уявлення про нього діаметрально змінилося; спершу рефлекс був синонімом допсихічного, несвідомого, незмінного факту, нині до рефлексів зводять всю психіку, рефлекс виявився досить гнучким механізмом і т. ін. Як це було б можливо, якби І. Павлов вивчав тільки факт слиновиділення, а не поняття рефлексу? По суті, це одне і те ж, але виражене двояким чином, адже у всякому науковому відкритті пізнання факту і є тією ж мірою пізнання поняття. Наукове дослідження фактів тим і відрізняється від реєстрації, що воно становить накопичення понять, циркуляція понять і фактів із приростом понять.

На додаток, важливо, що в окремих науках створюються всі ті поняття, які вивчає загальна наука. Адже не з логіки беруть свій початок природничі науки, не вона постачає їх заздалегідь готовими поняттями. Так невже слушно допустити, що робота зі створення понять, усе більше і більше абстрактних, відбувається абсолютно несвідомо? Як можуть без критики понять існувати теорії, закони, ворогуючі гіпотези? Як узагалі можна створити теорію, або висунути гіпотезу, тобто щось таке, що виходить за межі фактів, без р о б о т и над поняттями?

Але тоді, можливо, дослідження понять в окремих науках відбувається попутно, між іншим, шляхом вивчення фактів, тоді як загальна наука вивчає тільки поняття? І це було б невірно. Ми продемонстрували, що абстрактні поняття, якими оперує загальна наука, містять у собі реальне осереддя. Запитується: як учиняє із цим осереддям наука відволікає від нього, забуває про нього, ховається в неприступну твердиню абстракції як чиста математика, й ані в процесі дослідження, ні у його результаті не вдається до цього ядерного осереддя, немов би воно не існує зовсім? Варто тільки розглянути с п о с і б дослідження у загальній науці і його кінцевий результат, щоб побачити, що це не так. Хіба дослідження понять здійснюється методом чистої дедукції, шляхом знаходження логічних відношень між поняттями, а не через нові акти індукції, новий аналіз, встановлення досі небачених відношень, одним словом, завдяки роботі над реальними змістами цих понять? Адже ми не розвиваємо нашу думку з окреміших передумов, як у математиці, але ми індукуємо узагальнюємо великі групи фактів, зіставляємо їх, аналізуємо, створюємо нові абстракції. Так ^учиняє загальна біологія, загальна фізика. И інакше не може діяти жодна загальна наука, раз логічна формула «А є В» замінена в ній визначенням, себто реальними А і В: масою, рухом, тілом, організмом. І в результаті дослідження загальної науки ми отримуємо не нові форми взаємовідношень понять, як у логіці, а нові факти: ми дізнаємося про еволюцію, про спадковість, про інерцію. Як же дізнаємося, яким шляхом доходимо до поняття еволюції? Передусім зіставляємо такі факти, як дані порівняльної анатомії і фізіології, ботаніки та зоології, ембріології і фото-, та зоотехніки і т. ін., тобто чинимо так само, як діють в окремій науці з одиничними фактами, і на підґрунті нового вивчення розроблених відокремленими науками фактів установлюємо нові факти, отож весь час у процесі дослідження і в його результаті о п е р у є м о фактами.

Таким чином, відмінність у меті, напрямку, обробці понять і фактів загальної та окремої науки знову виявляється тільки кількісною, розбіжністю в ступені [оприявнення] одного і того ж явища, а не у природі однієї й іншої науки, [відтак інакшістю] не абсолютною, не принциповою.

Перейдемо, нарешті, до позитивного визначення загальної науки. Може здатися, що якщо відмінність між загальною та окремою наукою у предметі, методі і меті дослідження становить лише відносне, а не абсолютне, кількісне, а не принципове, то ми втрачаємо будь-який ґрунт для теоретичного розмежування наук, може видатися, що ніякої загальної науки на відміну від окремішніх зовсім немає. Але це, звісно, не так. Кількість тут переходить у якість і започатковує доконче відмінну науку, проте не вириває її із цієї родини наук і не переносить її в царину логіки. Якщо у засновках будь-якого наукового поняття перебуває факт, то це ще не означає, що у всякому науковому понятті факт віддзеркалений однаковим чином. У математичному понятті нескінченного дійсність оприявнена зовсім іншим способом, ніж у понятті умовного рефлексу. В поняттях вищого порядку, з якими має справу загальна наука, дійсність зображена по-іншому, аніж у поняттях емпіричної науки. І ці спосіб, характер, форма подання дійсності у різних науках щоразу визначають структуру кожної дисципліни.

Однак і цю відмінність у с п о с о б і подання дійсності, тобто у структурі, понять, теж не слід розуміти як щось абсолютне. Є багато перехідних щаблів між емпіричною наукою і загальною: жодна наука, яка заслуговує на це ім'я, каже Л. Бінсвангер, не може «залишатися на етапі простого накопичення понять, вона прагне швидше систематично перетворити будь-яке поняття у правило, правила в закони, закони у теорії» (1922). Упродовж усього накопичення наукового знання всередині самої науки весь час, не припиняючись ні на хвилину, відбувається розробка понять, методів, теорій, себто здійснюється перехід від одного полюса до іншого від факту до поняття, і цим стирається логічна прірва, непрохідна межа між загальною та окремою наукою, але [водночас] створюється фактична самостійність і значущість загальної науки. Так само, як сама локальна дисципліна всередині себе виконує всю цю роботу вирви фактів через правила в закони і законів через теорії в гіпотези; так загальна наука реалізує ту ж роботу, тим самим способом, з тими ж цілями для низки окремих своєрідних наук.

Це абсолютно схоже з міркуванням Б. Спінози про м е т о д.

Вчення про методи це, звісно, продукування засобів виробництва, якщо взяти для порівняння галузь промисловості. Але там створення засобів не становить якесь особливе відпочаткове випродукування, а є частина загального процесу виробництва і саме залежить від задіяння тих способів і знарядь, що і все інше виробництво.

[Із цього приводу Спіноза розмірковує так:] «Перш за все потрібно відзначити, що тут не буде мати місця дослідження до нескінченності; іншими словами, для того щоб був віднайдений кращий спосіб для досягнення істини, не треба іншого методу, щоб ним досліджувати метод осягнення істини і, щоб вивчити другий метод, не треба деякого третього методу і т. п. до вічного тривання; так як таким шляхом ніколи не вдалося б прийти до пізнання істини, та й узагалі ні до якого поняття.

З методом пізнання справа ведеться так само, як із природними знаряддями праці, де було б слушним подібне міркування: дійсно, щоб викувати залізо, потрібен молот; щоб мати молот, треба, щоб він був виготовлений; для цього знову необхідно мати молот та інші знаряддя; щоб мати ці знаряддя, знову-таки знадобилися б ще інші знаряддя, і т. ін. до нескінченності; на цій підставі хто-небудь міг би безплідно намагатися доводити, що люди не мали ніякої можливості викувати залізо. Однак так само, як люди спочатку, за допомогою вроджених їм знарядь, зуміли створити щось дуже легке, хоча з великими труднощами і мало досконалим чином, а, виконавши це, здійснили наступне, важче, вже з меншою витратою праці і з великою досконалістю, і так, переходячи поступово від найпримітивніших творінь до знарядь праці, і від знарядь до наступних творінь і більш досконалих знарядь, досягли того, щоб виконувати досить багато і надзвичайно складні [завдання] з незначною витратою праці, точно так само й інтелект шляхом притаманної йому сили створює собі інтелектуальні знаряддя, з допомогою яких набуває оновленої здатності до продукування розумових творінь, а шляхом цих останніх і нові знаряддя та можливість до подальших пошукувань, і таким чином поступово просувається вперед, поки не досягне найвищої точки мудрості» (1914).

На ділі, і та течія в методології, представником якої є Л. Бінсвангер, не може не визнати, що створення знарядь і творінь це не два окремих процеси в науці, а дві сторони одного і того ж процесу, які протікають плічо-пліч. Слідом за Г. Рікертом він визначає будьяку науку як обробку м а т е р і а л у, й тому відносно кожної науки для нього виникають дві проблеми матеріалу та його обробки; проте не можна чітко розмежувати те й інше, тому що у понятті предмета емпіричної науки міститься левова частка оброблювання. До того ж він уводить розрізнення між сирим матеріалом, дійсним предметом і науковим предметом; останній створюється наукою шляхом [задіяння] понять з реального предмета (Бінсвангер, 1922). Якщо обґрунтувати третє коло проблем у цьому разі між матеріалом та обробкою, тобто між предметом і методом науки, то і тут суперечка може вестися тільки про те, що визначено чим: предмет методом чи навпаки. Одні, як К. Штумпф, вважають, що будь-які відмінності в методах фундовані у розходженні між предметами. Інші, як Рікерт, дотримуються тієї думки, що різні предмети, як фізичні, так і психічні, вимагають одного і того ж методу. Але, вочевидь, і тут немає підґрунтя для розмежування між загальною та окремою наукою.

Все це вказує лише на те, що неможливо дати поняттю загальної науки абсолютне визначення, таке визначення можна подати тільки щодо окремішньої науки. З цією останньою її не поділяє ні предмет, ні метод, ні мета, ні результат дослідження. Але вона опрацьовує для низки конкретних наук, які вивчають суміжні сфери дійсності з однієї точки зору, ту саму роботу і тим самим способом і з тією ж самою метою, що кожна із відокремлених наук здійснює всередині себе над своїм матеріалом. Ми засвідчили, що ніяка наука не обмежується простим нагромадженням матеріалу, але що вона піддає його різноманітній і багатоступеневій переробці, що вона групує, узагальнює цей матеріал, створює теорії, гіпотези, які допомагають ширше осмислити дійсність, що вона освітлена окремими, розрізненими фактами. Загальна наука продовжує справу окремих наук. Коли матеріал їх доведений до вищого ступеня узагальнення, можливого в даній науці, тоді подальше узагальнення виявляється реальним тільки за її межами й у зіставленні з матеріалом інших сусідніх наук. Саме це удіяльнює загальна наука. її єдина відмінність від поодиноких наук [полягає] тільки в тому, що вона здійснює роботу відносно низки наук; якби вона діяла щодо однієї науки, то ніколи б не змогла виокремитися у самостійну дисципліну, а залишилася б частиною всередині тієї самої науки. Загальну науку тому слушно визначити як таку, котра одержує матеріал із сукупності окреміших наук й уможливлює подальшу обробку та узагальнення матеріалу, недосяжні всередині кожної окремої дисципліни.

Загальна наука тому так відноситься до окремої, як теорія цієї останньої до групи її окремих законів, тобто за ступенем узагальнення досліджуваних явищ. Вона виникає з потреби продовжувати справу поодиноких наук там, де кожна із цих наук закінчується. Тому загальна наука відноситься до теорій, законів, гіпотез, методів окремих наук так, як цього рівня наука відноситься до фактів дійсності, які вона вивчає. Біологія отримує матеріал різних наук та опрацьовує його так, як кожна спеціальна наука організує свій матеріал.

Вся відмінність полягає у тому, що біологія починається там, де завершується ембріологія, зоологія, анатомія і т. ін., що вона зводить у єдність матеріал різних наук, як наука поєднує у цілісність різний матеріал усередині себе.

Вказаний погляд цілком пояснює і логічну структуру загальної науки, і її фактичну, історичну роль. Якщо ж прийняти протилежну думку про те, що загальна наука є частина логіки, то стане абсолютно незрозуміло, поперше, чому її вирізняють високорозвинені науки, які встигли створити і розробити до тонкощів свої методи, основні поняття, теорії. Здавалося б, що нові, молоді, зароджувані дисципліни повинні більше потребувати запозичень понять і методів з іншої наукової сфери. По-друге, чому тільки група суміжних дисциплін конструює загальну, а не кожна наука окремо тільки ботаніка, зоологія, антропологія виокремлює біологію? Хіба не можна скласти логіку зоології окремо, логіку ботаніки окремо, як, до слова, є логіка алгебри? І справді, такі окремі дисципліни можуть існувати й існують, але від того вони не стають загальними науками, як методологія ботаніки не стає біологією.

Л. Бінсвангер виходить, як і весь напрямок, з ідеалістичної концепції наукового знання, себто з ідеалістичних передумов гносеологічного характеру, і з формально-логічної конструкції системи наук. Для нього поняття і реальні об'єкти розділені непрохідною прірвою, знання має свої закони, свою природу, своє апріорі, які й привносить у пізнану дійсність. Тому для цього дослідника можливо вивчати ці апріорі, закони, знання відірвано, ізольовано від пізнаваного в них, для нього виправдана критика наукового розуму в біології, психології, фізиці, як для І. Канта була можлива критика чистого розуму. Бінсвангер готовий допустити, що метод пізнання визначає дійсність, як у Канта розум диктував закони природи. Відношення між науками для нього спричинюються не історичним розвитком наук і навіть не вимогами наукового досвіду, тобто врешті-решт вимогами самої пізнаваної в науці дійсності, а формально-логічною структурою понять.

На іншому філософському підґрунті така концепція немислима: якщо відмовитися від цих гносеологічних і формально-логічних передумов, так тут же руйнується і ця концепція загальної науки. Варто тільки встати на реалістично об'єктивну, власне матеріалістичну, точку зору в гносеології і на діалектичну позицію в логіці, у теорії наукового знання, як подібна теорія виявиться неможливою. Разом з новим поглядом відразу ж доводиться визнати, що дійсність визначає наш досвід, предмет науки, її метод і що абсолютно нездійсненно вивчати поняття будь-якої науки безвідносно до унаявлених в них реальностей.

Ф. Енгельс безліч разів указував на те, що для діалектичної логіки методологія науки є відображенням методології дійсності. «Класифікація наук, пише він, із яких кожна аналізує окрему форму руху чи низку пов'язаних між собою і перехідних одна в одну форм руху, є воднораз класифікацією, розташуванням, згідно із внутрішньо властивою їм наступністю, самих цих форм руху, і саме в цьому й полягає її значення». Чи можна сказати ясніше? Класифікуючи науки, ми встановлюємо ієрархію самої дійсності. «Так звана об'єктивна діалектика панує в усій природі, а так звана суб'єктивна діалектика, діалектичне мислення, є тільки віддзеркалення панівного в усій природі руху шляхом [осмислення] протилежностей...». Тут уже чітко аргументується вимога врахування об'єктивної діалектики природи при дослідженні суб'єктивної діалектики, тобто діалектичного мислення у тій чи іншій науці. Звичайно, це аж ніяк не означає, що ми закриваємо очі на суб'єктивні умови перебігу цього мислення. Той же Енгельс, який узгодив відношення між буттям і мисленням в математиці, зауважує, що «всі числові закони залежать від покладеної у засновок системи і визначаються нею. У двоїстої і троїстої системи 2 х 2 не = 4, а = 100 чи 11». Розширивши це, доречно повідати, що суб'єктивні припущення, які перетворюються у знання, завжди позначаться на способі вираження законів природи і на співвідношенні між окремими поняттями, тому їх треба враховувати, але весь час як відображення об'єктивної діалектики.

Отже, гносеологічній критиці і формальній логіці як основоположенням загальної психології повинна бути протиставлена діалектика, що «розглядається як наука про найбільш загальні закони всякого руху. Це означає, що її закони повинні мати силу як для руху в природі і людській історії, так і для руху мислення» (Енгельс). Це означає, що діалектика психології так ми тепер коротко можемо позначити загальну психологію проти визначення Л. Бінсвангера «критика психології» є наука про найбільш загальні форми руху (в формі поведінки і пізнання цього руху), себто діалектика психології є водночас і діалектика людини як предмета психології, як діалектика природознавства є воднораз і діалектика природи.

Навіть чисто логічну класифікацію суджень у Геґеля Ф. Енгельс розглядає як обґрунтовану не тільки мисленням, а й законами природи. Саме у цьому бачить він відмінну прикмету діалектичної логіки. «...Те, що у Геґеля є розвитком розумової форми судження як такого, постає тут перед нами як розвиток наших, узасаднених на емпіричному підґрунті, теоретичних знань про природу руху взагалі. А це вкотре показує, що закони мислення і закони природи необхідно узгоджуються між собою, якщо тільки вони належним чином пізнані». У цих словах ключ до загальної психології як частини діалектики: це узгодження мислення і буття в науці є одночасно і предмет, і вищий критерій, і навіть метод, тобто ключовий принцип загальної психології.

Загальна психологія відноситься до окремих дисциплін так само, як алгебра до арифметики. Арифметика оперує з певними, конкретними кількостями; алгебра вивчає всілякі загальні форми відношень між якостями; отож, кожна арифметична операція може бути розглянута як окремий випадок алгебраїчної формули. Звідси очевидно слідує, що для кожної самодостатньої дисципліни і для кожного закону в ній далеко не байдуже, окремим випадком якої загальної формули вони є. Принципово визначальна і немовби верховна роль загальної науки виникає не з того, що вона вивищується над науками, не зверху з логіки, себто з останніх засновків наукового знання, а знизу із самих наук, які делегують свою санкцію істини в загальну науку. Відтак остання виникає з особливого становища, яке вона займає відносно до окремої [дисципліни]: вона підсумовує їх суверенітети, є їх носієм. Якщо уявити собі систему знання, охопленого всіма психологічними дисциплінами, графічно у вигляді кола, то загальна наука буде відповідати центру кола.

Тепер припустимо, що ми маємо кілька різних центрів, як у ситуації полеміки окремих дисциплін, що претендують на те, щоб бути центром, або в разі домагання різних ідей на значення центрального пояснювального принципу. Абсолютно зрозуміло, що їм будуть відповідати і різні кола; при цьому кожен новий центр є воднораз периферійною точкою колишнього обводу; тому отримаємо кілька кіл, що взаємно перетинаються. Ось це нове розташування будь-якого обводу буде графічно унаявлювати в нашому прикладі особливу сферу знання, що охоплюються психологією залежно від центру, тобто від загальної дисципліни.

Хто стане на точку відліку загальної дисципліни й відтак підійде до фактів окремих дисциплін не як рівний до рівних, а як до наукового матеріалу, як самі ці дисципліни підходять до фактів дійсності, той одразу змінить позицію критики на точку зору дослідження. Критика перебуває у тій же площині, що і критикований; вона джерелить цілком усередині даної дисципліни; її мета виключно осудна, а не позитивна; вона хоче дізнатися тільки, вірна чи невірна, і якою мірою та чи інша теорія; вона оцінює і засуджує, але не досліджує. А критикує В, але обидва вони займають одну і ту ж позицію щодо фактів. Справа змінюється, коли А починає ставитися до В так, як В сам відноситься до фактів, себто починає не критикувати, а досліджувати В. Саме дослідження вже належить загальній науці; його завдання не критичні, а позитивні; воно хоче не оцінити те чи інше вчення, але дізнатися щось нове про певні факти, реально наявні у вченні. Якщо наука користується критикою як засобом, то і хідперебіг [дослідження], і результат його процесного плину все ж принципово відрізняються від критичного обговорення. Критика врештірешт формулює думку про думку, хоча б і дуже вагомо і солідно обґрунтована думка; [тоді як] загальне дослідження встановлює, зрештою, об'єктивні закони і факти.

Тільки той, хто піднімає свій аналіз із площини критичного обговорення тієї чи іншої системи поглядів на висоту фундаментального дослідження з а с о б а м и загальної науки, тільки той розбереться в об'єктивному значенні актуалізованої у психології кризи; для нього відкриється закономірність того, що відбувається зіткнення ідей і думок, яке зумовлене самим розвитком науки і природою досліджуваної дійсності на даному ступені її пізнання. Замість хаосу різнорідних думок, строкатого різноголосся суб'єктивних висловлювань для нього розгортається чітке креслення засадничих задумів розвитку науки, система об'єктивних тенденцій, причинно закладених в історичних завданнях, що поставлені перебігом розвою науки і діючих за спиною окремих дослідників і теоретиків із силою сталевої пружини. Замість критичного обговорення та оцінки того чи іншого автора, замість викриття його в непослідовності та суперечностях він займеться позитивним дослідженням того, чого вимагають об'єктивні тенденції науки; і замість думки про думку він отримає у результаті накресленого скелет загальної науки як системи основоположних законів, принципів і фактів.

Тільки такий дослідник опанує справжнім і вірним змістом унаявленої катастрофи і сформує собі чітке уявлення про роль, місце і значення кожної окремої теорії чи школи в цілому. Замість неминучого у всякій критиці імпресіонізму і суб'єктивності він буде керуватися науковою достовірністю та істинністю. Для нього зникнуть (і це буде перший результат нової точки зору) індивідуальні відмінності він зрозуміє роль особистості в історії; осягне, що пояснювати претензії рефлексології на універсалізм так само не можна особистими помилками, думками, особливостями, незнанням її творців, як французьку революцію зіпсутістю королів, двору. Він побачить, що і скільки залежить у розвитку науки від доброї і злої волі її діячів, що можна з цієї волі пояснити і що, навпаки, у самій цій волі повинно бути висвітлено з об'єктивних тенденцій, які діють за спиною цих діячів. Звісно, особливості особистої творчості і всього багажу наукового досвіду визначили ту форму універсалізму, яку ідея рефлексології отримала у Бехтерева; але й у Павлова, особиста організація і науковий досвід якого зовсім відмінні, рефлексологія «остання наука», «всемогутнє природознавство», яке принесе «справжнє, повне і міцне людське щастя» (1950).

І в різній формі той самий шлях долають і бігевіоризм, і гештальттеорія. Очевидно, що замість мозаїки добрих і злих зусиль учених треба вивчати єдність процесів переродження наукової тканини у психології, яке й обумовлює волю всіх дослідників.

Що саме означає залежність кожної психологічної операції від загальної формули, можна продемонструвати на прикладі будь-якої проблеми, що розпросторюється за рамки окремої дисципліни, котра її запропонувала.

Коли Т. Ліпс говорить про підсвідоме, що це не стільки психологічне питання, скільки питання самої психології, він має на увазі, що підсвідоме є проблема загальної психології (1914). Він хотів цим сказати, вочевидь, не що інше, як те, що це питання буде вирішене не у результаті тих чи інших окремішніх досліджень, а у підсумку [здійснення] фундаментального дослідження засобами загальної науки, тобто шляхом зіставлення обширу даних найрізноманітніших галузей науки; через співвіднесення даної проблеми з деякими базовими передумовами наукового знання, з одного боку, і з певними найбільш узагальненими результатами всіх наук з іншого; у спосіб знаходження місця цього поняття у системі ключових понять психології; методом фундаментального діалектичного аналізу природи цього поняття і йому відповідної, абстрагованої в ньому ж, прикмети буття. Це дослідження передує логічно всякому конкретному пошукуванню окремих питань підсвідомого життя і визначає постановку самого питання у таких пошукуваннях.

Як прекрасно сказав X. Мюнстерберг, захищаючи вагомість такого дослідження для іншого кола проблем: «Урешті-решт, краще отримати приблизно точну попередню відповідь на правильно поставлене питання, ніж відповідати на помилково поставлене запитання з точністю до останнього десяткового знаку» (1922). Правильна постановка питання становить не менш важливу справу наукової творчості та дослідження, ніж правильна відповідь, що є діло набагато більш відповідальне. Переважна більшість сучасних психологічних досліджень з найбільшою дбайливістю і точністю виписує останній десятковий знак у відповіді на питання, яке докорінно помилково поставлене.

Чи приймемо ми разом із X. Мюнстербергом, що підсвідоме є просто фізіологічне, а не психологічне, або погодимося з іншими говорити як про підсвідомі про ті явища, що тимчасово відсутні у свідомості, як про весь масив потенційно свідомих спогадів, знань, навичок; чи назвемо ми підсвідомими явища, котрі не досягають порогу свідомості, або ж мінімально свідомі, периферійні у полі свідомості, автоматичні й неусвідомлювані; чи знайдеться у засновках підсвідомого витіснення поривання сексуального ґатунку разом із З. Фройдом, або наше друге Я, особливу особистість; нарешті, чи назвемо ці явища без-, підабо надсвідомими, або ж приймемо всі три назви, як В. Штерн, від усього цього істотно зміняться і характер, і коло, і склад, і природа, і властивості того м а т е р і а л у, який будемо вивчати. Питання почасти визначає відповідь.

Ось цього почуття системи, відчуття стилю, розуміння зв'язку і зумовленості кожного окремого положення центральною ідеєю всієї побудови, до якої воно належить, позбавлені всі ті, сутнісно еклектичні, спроби поєднання різнорідних і разноприродних за науковим походженням і складом частин двох чи більше систем. Такі, до прикладу, синтези бігевіоризму і фройдизму в американській літературі; фройдизм без Фройда у системах А. Адлера і К. Юнга; рефлексологічний фройдизм В.М. Бехтерева і А.Б. Залкінда; нарешті, спроби поєднання фройдизму і марксизму (А.Р. Лурія, 1925; Б.Д. Фрідман, 1925). Стільки прикладів тільки із проблемної царини підсвідомого! У всіх цих спробах береться хвіст від однієї системи і приставляється до голови іншої, в проміжок вставляється тулуб від третьої. Не те, щоб вони були невірні, ці жахливі комбінації, вони вірні до останнього десяткового знака, проте питання, на яке вони прагнуть відповісти, поставлене помилково. Можна кількість жителів Парагваю помножити на число верст від Землі до Сонця й отриманий добуток поділити на середню тривалість життя слона і бездоганно провести всю операцію, без помилки в жодній цифрі; і все ж отримане число може ввести в оману того, хто захоче дізнатися, який національний прибуток цієї країни. Те, що роблять еклектики, означає давати на питання, поставлене марксистською філософією, відповідь, що підказана фройдистською метапсихологією.

Щоб підтвердити методологічну незаконність подібних спроб, зупинимося на трьох типах зведення воєдино чужого питання із чужою відповіддю, не думаючи зовсім вичерпати цими трьома типами все різноманіття таких спроб.

Перший спосіб асиміляції якою-небудь школою наукових продуктів іншої галузі полягає у прямому перенесення законів, фактів, теорій, ідей і т. ін., у захопленні більш-менш великої сфери, зайнятої іншими дослідниками, в а н е к с і ї чужої території. Такою політикою прямого захоплення живе зазвичай будь-яка нова наукова система, яка поширює вплив на сусідні дисципліни і претендує на керівну роль загальної науки. Свого матеріалу виявляється занадто мало, і така система вбирає у себе, підпорядковує собі з невеликою критичною переробкою чужорідні тіла, заповнюючи чимнебудь порожнечу широко розвинених кордонів. Здебільшого виходить конгломерат наукових теорій, фактів тощо, із жахітливою довільністю втиснутий у рамки об'єднувальної ідеї.

Такою є система рефлексології В.М. Бехтерева. Для нього придатне все: навіть теорія А.І. Введенського про непізнаваність чужого Я, себто крайнє вираження соліпсизму та ідеалізму в психології, аби ця теорія найближчим чином підтверджувала його окремі положення про необхідність об'єктивного методу. Те, що у загальному сенсі всієї системи вона пробиває сяючий пролом, підриваючи засади реалістичного підходу до особистості, [на жаль,] до цього автору немає діла (зауважимо, до речі, що Введенський також підкріплює себе і свою теорію посиланням на роботи... І. Павлова, не розуміючи, що, звертаючись за допомогою до системи об'єктивної психології, він простягає руку своєму могильнику). Але для методолога глибоко прикметно, що такі антиподи, як Введенський Павлов і Бехтерев Введенський, не тільки заперечують один одного, але конечно припускають існування один одного і вбачають у збігу своїх висновків свідчення їх надійності. Для цього третього [тобто для методолога] зрозуміло, що це є не суголосся у висновках, отриманих цілком незалежно один від одного представниками різних спеціальностей, скажімо філософом Введенським і фізіологом Павловим, а узгодження у вихідних, відправних точках зору, в філософських передумовах дуалістичного ідеалізму. Це «узгодження» визначено із самого початку: Бехтерев передбачає Введенського, і якщо правий один, то правий і інший.

Принцип відносності А. Ейнштейна і принципи Ньютонової механіки, несумісні самі по собі, [проте] відмінно уживаються в еклектичній системі. У «Колективної рефлексології» В. Бехтерева позитивно зібраний каталог світових законів. При цьому для методології системи характерний той розгін чи розбіг думки, та засаднича інерція ідеї, яка прямим сполученням, минаючи всі проміжні інстанції, приводить нас від закону пропорційного співвідношення швидкості руху з рушійною силою, встановленого в механіці, до факту залучення Північноамериканських Сполучених Штатів у велику європейську війну і назад від досвіду деякого д-ра Шварцмана про межі частоти електрошкірних подразнень, які допускають утворення асоціативного рефлексу, до «загального закону відносності, що виявляється в усіх усюдах і що отримав остаточне завершення щодо небесних світил і планет у блискучих дослідженнях Ейнштейна» (Бехтерев, 1923).

Годі й казати, що анексія психологічних територій здійснюється так само безапеляційно і мужньо. Дослідження вюрцбургської школи вищих мислительних процесів, як і результати пошукувань інших представників суб'єктивної психології, «можуть бути узгоджені зі схемою мозкових або поєднувальних рефлексів» (Бехтерев). Дарма, що однією цією фразою закреслюються всі принципові передумови своєї системи: адже якщо все можна узгодити зі схемою рефлексу і все «перебуває у повній відповідності» з рефлексологією навіть те, що відкрито суб'єктивною психологією, то навіщо напосідатися на неї'? Відкриття, здійснені у Вюрцбурзі, зреалізовані за методом, який, згідно із Бехтерєвим, не веде до істини; проте самі відкриття вповні відповідають об'єктивній істині. Як же так?

Так само безтурботно анексується і територія психоаналізу. Для цього достатньо заявити, що «у вченні про комплекси К. Юнга ми знаходимо повну відповідність із даними рефлексології»; хоча рядком вище зазначено, що це вчення засноване на суб'єктивному аналізі, який відкидається Бехтерєвим. Нічого: ми [перебуваємо] у світі наперед встановленої гармонії, чудесної відповідності, дивного збігу вчень, заснованих на помилкових аналізах і даних точних наук, вірніше ми у світі «термінологічних революцій», за словами П.П. Блонського (1925).

Вся наша еклектична епоха сповнена таких же збігів. До прикладу, А.Б. Залкіндом ті ж володіння психоаналізу і вчення про комплекси анексуються в ім'я головування. Виявляється, що психоаналітична школа, тільки «в наших висловлюваннях та іншим методом», розвивала ті самі поняття про домінанту абсолютно незалежно від рефлексологічної школи. «Комплексна спрямованість» психоаналітиків, «стратегічне настановлення» наступників Адлера це ті ж домінанти, але не в загальнофізіологічних, а в клінічних, загальнотерапевтичних формулюваннях. А н е к с і я механічне перенесення шматків чужої системи у свою в цьому разі, як і завжди, здається майже чудесною і свідчить про істину. Подібне, «майже чудесне», теоретичне і ділове співпадіння двох учень, які працюють над доконче відмінним матеріалом і достеменно різними методами, є переконливим підтвердженням правильності того основного шляху, яким рухається сучасна рефлексологія. Ми пам'ятаємо, що А. Введенський у своєму суголоссі з І. Павловим бачив теж свідчення істини своїх положень. І ще: суголосся це засвідчує, як неодноразово підтверджує В. Бехтерев, про те, що вповні різними методами можна прийти до точно повторюваної істини.

По суті ця повторюваність вказує тільки на методологічну безпринципність та еклектизм системи, всередині якої така збіжність встановлюється. «Хто бере чужу хустку, бере й чужий запах», говорить східне прислів'я; хто бере у психоаналітиків учення про комплекси Юнга, катарсис Фройда, стратегічне настановлення Адлера, той бере і добру частку запаху цих систем, тобто філософського духу авторів.

Якщо перший спосіб перенесення чужих ідей з однієї школи в іншу нагадує анексію чужої території, то другий прирівнювання чужорідних ідей схожий на союзний договір двох країн, за якого обидві не втрачають самостійності, але домовляються діяти спільно, виходячи із спільності інтересів. Цей спосіб застосовується зазвичай для поєднання марксизму і фройдизму. Автор користується при цьому методом, який, за аналогією з геометрією, слушно було б назвати методом логічного накладення понять. Система марксизму визначається як моністична, матеріалістична, діалектична тощо. Потім встановлюється монізм, матеріалізм і т. ін. системи З. Фройда; поняття при накладенні збігаються, і системи оголошуються зрощеними. Дуже грубі, різкі, разючі суперечності усуваються досить елементарним шляхом: вони просто вилучаються із системи, пояснюються перебільшенням. Так, десексуалізується фройдизм, тому що пансексуалізм явно не в'яжеться з філософією К. Маркса. Що ж, кажуть нам, приймемо фройдизм без учення про сексуальність. Але саме це вчення становить нерв, душу, центр усієї системи. Чи можна прийняти систему без її центру? Адже фройдизм без учення про сексуальну природу несвідомого все одно, що християнство без Христа, або буддизм з Аллахом.