Історичне значення психологічної кризи

Ми не будемо нараз розглядати питання по суті як можлива психологія саме як природнича наука, за допомогою яких п о н я т ь вона конструюється це все полеміка есередині однієї психології, і вона становить предмет позитивного викладу наступної частини нашої роботи. Більше того, ми залишаємо відкритим й інше питання: чи дійсно психологія є природнича наука в точному узмістовленні; ми вживаємо услід за європейськими авторами це слово, щоб найбільш чітко позначити матеріалістичний характер цього типу знання. Оскільки західноєвропейська психологія не знала, або майже не знає проблеми соціальної психології, остільки ці знання збігаються для неї із природознавством. Але це ще особлива і дуже глибока п р о б л е м а показати, що психологія можлива як матеріалістична наука, але вона не входить у проблему змісту психологічної кризи як цілого.

Із російських авторів, котрі скільки-небудь серйозно писали про психологію, майже всі приймають цей поділ, вочевидь, із чужих слів, що вказує, якою мірою загальновизнані ці ідеї у європейській психології. М. Ланґе, аргументуючи розбіжність В. Віндельбандта і Г. Рікерта, які відносять психологію до природознавства, із В. Вундтом і В. Дільтеєм, схильний розрізняти разом з останніми дві науки (Ланґе, 1914). Примітно, що він критикує П. Наторпа як виразника ідеалістичного розуміння психології і протиставляє йому реалістичне, або біологічне розуміння. І проте Наторп, за свідченням Г. Мюнстерберга, вимагав із самого початку того ж самого, що і він, себто суб'єктивувальної та об'єктивувальної науки про душу, або інакше двох наук.

Поєднуючи ту і ту точки зору в одному постулаті, М.М. Ланґе відобразив у своїй книзі обидві непримиренні тенденції, вважаючи, що зміст кризи [полягає] у боротьбі з асоціанізмом. Він з винятковим співчуттям викладає Дільтея і Мюнстерберга та формулює таке: «з'ясувалася наявність двох різних психологій», у психології виявилися два образи Януса: один, звернений до фізіології і природознавства, інший до наук про дух, до історії, соціології; [відтак] одна наука про причини, інша про цінності. Здавалося б, залишається вибрати одну з двох, тоді як Ланґе поєднує обидві.

Так само вчинив Г.І. Челпанов. У нинішній полеміці він закликає вірити йому, що психологія матеріалістична наука, і бере за свідка В. Джемса, ні словом не згадуючи про те, що йому належить ідея двох психологій у російській літературі. На цій ідеї варто зупинитися.

Г. Челпанов, наслідуючи Дільтея, Стаута, Мейнонга, Гусерля, викладає ідею аналітичного методу. Якщо природничо-науковій психології притаманний індуктивний метод, то описову психологію характеризує аналітичний метод, що приводить до пізнання апріорних ідей. Аналітична психологія є психологія основна. Вона повинна випереджати побудову дитячої, зоота експериментально-об'єктивної психології й узасаднити всі види психологічного дослідження. Ніби й не схоже на мінералогію і фізику, на повне відокремлення психології від філософії і від ідеалізму.

Хто хотів би показати, який стрибок здійснив у психологічних поглядах з 1922 року Г.І. Челпанов, повинен зупинитися не на загальнофілософських його формулах і випадкових фразах, а на його вченні про аналітичний метод. Челпанов протестує проти змішання завдань пояснювальної психології та описової, роз'яснюючи, що одна перебуває у цілковитій протилежності до іншої. Щоб не залишити сумніву, що це за психологія, якій він приписує визначальне значення, цей дослідник пов'язує її із феноменологією Е. Гусерля, із його вченням про ідеальні сутності, і пояснює, що ейдос чи сутність Гусерля це ідеї Платона з деякими поправками. Для Гусерля феноменологія відноситься до описової психології так, як математика до фізики. Перші, як геометрія, є науки про сутності, про ідеальні спроможності, другі про факти. Феноменологія уможливлює пояснювальну та описову гілки психології.

Для Г.І. Челпанова, всупереч поширеній думці Гусерля, феноменологія частково покривається аналітичною психологією, а метод феноменологічний цілком тотожний методу аналітичному. Незгода Гусерля бачити в ейдетичній психології те ж саме, що й феноменологія, Челпанов пояснює так. Під сучасною психологією він розуміє тільки емпіричну, тобто індуктивну, між тим як у ній є й феноменологічні істини. Отож, виокремлювати феноменологію із психології не потрібно. У підґрунтя експериментально-об'єктивних методів, які боязко захищає Челпанов усупротив Гусерлю, має бути покладений феноменологічний. Так було, й так буде, підсумовує автор.

Як зіставити із цим твердженням те, що психологія тільки емпірична, виключає за самою природою свій ідеалізм, та незалежна від філософії?

Є підстави резюмувати: як би не називати розглядуваний поділ, хоч би які підкреслювальні відтінки змісту в кожному терміні не були, головна суть питання залишається тією ж скрізь і зводиться до двох положень.

1. Емпіризм у психології на ділі виходив настільки ж стихійно з ідеалістичних передумов, як природознавство із матеріалістичних, себто емпірична психологія була ідеалістичною у засновку.

2. В епоху кризи емпіризм з деяких причин роздвоївся на ідеалістичну та матеріалістичну психології (про них нижче). Відмінність слів пояснює і Г. Мюнстерберг як єдність змісту: ми можемо разом з каузальною психологією говорити про інтенційну психологію, або про психологію духу поряд із психологією свідомості, або про психологію розуміння поруч із пояснювальною психологією. Принципове значення має лише та обставина, що ми визнаємо подвійність психології (Мюнстерберг, 1922). Ще в іншому місці цей дослідник протиставляє психологію змісту свідомості і психологію духу, або психологію змістів і психологію актів, або психологію відчуттів та інтенційну психологію.

У сутнісному вимірі ми прийшли до давно усталеної в нашій науці думки про її глибоку подвійність, що пронизує весь її розвиток, й у такий спосіб приєдналися до безперечного історичного положення. В наші завдання не входить історія науки, і ми можемо залишити осторонь питання про історичне коріння подвійності та обмежитися посиланням на цей факт і на з'ясування найближчих причин, що призвели до загострення і роз'єднання цієї подвійності під час кризи. Це насправді той же факт тяжіння психології до двох полюсів, то ж внутрішня наявність у ній «психотелеології» і «психобіології», яке М. Дессуар назвав співом у два голоси сучасної психології і яке, на його думку, ніколи не замовкне в ній.

Ми повинні тепер коротко зупинитися на найближчих причинах кризи, або на її рушійних силах.

Що штовхає до кризи, до розриву і що переживає її пасивно, тільки як неминуче зло? Зрозуміло, ми зупинимося лише на рушійних силах, що перебувають усередині нашої науки, залишаючи всі інші осторонь. Ми маємо підстави так учинити, тому що зовнішні соціальні та ідейні причини і явища присутні так чи інакше врешті-решт силами всередині науки і діють у вигляді цих останніх. Тому наш намір це аналіз найближчих причин, що узасаднюють науку, і [водночас ]відмова від більш глибокого аналізу.

Скажемо відразу: розвиток прикладної психології в усьому її обсязі головна рушійна сила кризи у її останній фазі.

Ставлення академічної психології до прикладної досі залишається напівпрезирливим, як до не зовсім точної науки. Не все благополучно у цій сфері психології годі й казати; але вже нині навіть для спостерігача зверху, тобто для м е т о д о л о г а, немає ніякого сумніву в тому, що провідна роль у розвитку нашої науки сьогодні належить прикладній психології: в ній унаявлено все прогресивне, здорове, із зерном майбутнього, що є у психології; вона дає кращі методологічні роботи. Уявлення про значення того, що відбувається, і про можливості реальної психології можна сформувати тільки із вивчення цієї галузі.

Центр в історії науки пересунувся; те, що було на периферії, стало визначальною точкою кола. Як і про філософію, відкинутою емпіризмом, так і про прикладну психологію можна сказати: камінь, яким знехтували будівельники, став наріжним.

Три моменту пояснюють сказане. Перший практика. Тут (через психотехніку, психіатрію, дитячу психологію, кримінальну психологію) психологія вперше зіткнулася із високоорганізованою п р а к т и к о ю промисловою, виховною, політичною, військовою. Ця зустріч із реальністю змушує психологію перебудувати свої принципи так, щоб вони витримали вище випробування практикою. Вона змушує освоїти і ввести в науку величезні, накопичені тисячоліттями запаси практико-психологічного досвіду і навичок, тому що і Церква, і військова справа, і політика, і промисловість, оскільки вони свідомо регулювали й організовували психіку, мають у підґрунті науково невпорядкований, але велетенський психологічний досвід. (Кожен психолог випробував на собі перебудовчу дію прикладної науки.) Вона для розвитку психології зіграє ту ж роль, що медицина для анатомії та фізіології і техніка для фізичних наук. Не можна перебільшувати значення нової, практичної психології для всієї науки; психолог міг би скласти їй гімн.

Психологія, яка покликана практикою підтвердити істинність свого мислення, яка прагне не СТІЛЬКИ пояснити психіку, СКІЛЬКИ зрозуміти її та оволодіти нею, ставить у безкомпромісно інше відношення практичні дисципліни в усьому ладі науки, ніж колишня психологія. Там практика була колонією теорії, у всьому залежною від метрополії; теорія від практики не залежала анітрохи; практика була висновком, додатком, взагалі виходом за межі науки, операцією позанауковою, післянауковою, що починалася там, де наукова операція вважалася завершеною. Успіх чи неуспіх практично анітрохи не відображався на майбутньому теорії. Тепер становище зворотне; практика входить у найглибші закутки наукової операції і перебудовує її з початку до кінця; практика ставить завдання і слугує верховним судом теорії, критерієм істини; вона диктує, як конструювати поняття і як формулювати закони.

Це переводить нас безпосередньо до другого моменту до методології. Як це не дивно і не парадоксально на перший погляд, але саме п р а к т и к а, [передусім] як конструктивний принцип науки, вимагає філософії, а відтак і методології науки. Цьому аж ніяк не суперечить те легковажне, «безтурботне», за словами Г. Мюнстерберга, ставлення психотехніки до своїх принципів; на ділі і практика, і методологія психотехніки часто разюче безпорадні, малосильні, поверхневі, іноді сміховинні. Діагнози психотехніки нічого не прояснюють і нагадують роздуми мольєрівських лікарів про медицину; її методологія винаходиться щоразу ad hoc (лат. до цього), і їй бракує критичного смаку; її часто називають дачною психологією, себто полегшеною, тимчасовою, напівсерйозною. Все це так. Але це анітрохи не змінює того принципового положення справи, що саме вона, ця психологія, створює залізну методологію. Як говорить Мюнстерберг, не тільки у загальній частині, а й при розгляді спеціальних питань ми змушені будемо щоразу повертатися до дослідження принципів психотехніки (1922).

Тому я і стверджую: незважаючи на те, що вона себе не раз компрометувала, що її практичне значення дуже близьке до нуля, а теорія часто сміхотворна, її методологічне значення величезне. П р и н ц и п практики і філософії ще раз той камінь, яким знехтували будівельники і який став наріжним. У цьому [полягає] весь зміст кризи.

Л. Бінсвангер каже, що не від логіки, гносеології чи метафізики очікуємо ми вирішення найзагальнішого питання питання питань усієї психології, проблеми, що охоплює [наявні] проблеми психології, про суб'єктивувальну та об'єктивувальну психології, але від методології, тобто від учення про науковий метод. Ми сказали б: від методології психотехніки, себто від філософії практики.

Хоч очевидно незначна практична і теоретична вартісність вимірювальної шкали А. Біне чи інших психотехнічних випробувань, як не поганий сам по собі тест, [проте] як ідея, як методологічний принцип, як завдання, як перспектива це велично. Найскладніші суперечності психологічної методології переносяться на ґрунт практики і тільки тут можуть отримати свій розв'язок. Тут суперечка перестає бути безплідною, вона отримує завершення. Метод означає шлях, ми розуміємо його як з а с і б пізнання; але шлях у всіх точках визначено м е т о ю, куди він веде. Тому практика перебудовує всю методологію науки.

Третій момент реформувальної ролі психотехніки може бути зрозумілий із двох перших. Це те, що психотехніка є одностороння психологія, вона штовхає до розриву й оформляє реальну психологію. За межі ідеалістичної психології переходить і психіатрія; щоб лікувати і вилікувати, не можна спиратися на інтроспекцію; і навряд чи взагалі можна до більшого абсурду довести цю ідею, ніж приклавши її до психіатрії. Психотехніка, як зазначив І.М. Шпільрейн, теж усвідомила, що не спроможна відокремити психологічні функції від фізіологічних, і перебуває у пошуку цілісного поняття. Я писав про вчителів (від яких психологи вимагають натхнення), що навряд чи хоча б один з них довірив управління кораблем натхненню капітана і керівництво фабрикою піднесенню інженера; кожен вибрав би вченого моряка і досвідченого техніка. І ось ці вищі вимоги, які взагалі тільки й можуть бути пред'явлені до науки, вища серйозність практики будуть цілющі для психології.

Промисловість і військо, виховання та лікування пожвавлять і реформують науку. Для відбору вагоноводів не годиться ейдетична психологія Е. Гусерля, якій немає справи до істинності її тверджень, для цього не годиться і споглядання сутностей, навіть цінності її не цікавлять. Усе це нітрохи не застраховує її від катастрофи. Чи не В. Шекспір у поняттях, як для В. Дільтея, є мета такої психології, але психотехніка в одному слові, тобто наукова т е о р і я, яка привела б до підпорядкування та оволодіння психікою, до мистецького керівництва поведінкою.

І ось Г. Мюнстерберг, цей войовничий ідеаліст, закладає фундамент психотехніки, тобто матеріалістичної у вищому розумінні психології. В. Штерн, не менший ентузіаст ідеалізму, розробляє методологію диференціальної психології і з убивчою силою виявляє неспроможність ідеалістичної психології.

Як же могло статися, що крайні ідеалісти працюють на матеріалізм? Це показує, як глибоко та об'єктивно з необхідністю закладені у розвитку психології обидві протиборчі тенденції; як мало вони збігаються з тим, що психолог сам говорить про себе, тобто із суб'єктивними філософськими переконаннями; яка невимовно складна картина кризи; у яких змішаних формах зустрічаються обидві тенденції; якими зламаними, несподіваними, парадоксальними зиґзаґами проходить лінія фронту в психології, часто всередині однієї і тієї ж системи, часто всередині одного терміна нарешті, як боротьба двох психологій не збігається з боротьбою багатьох поглядів і психологічних шкіл, але перебуває за ними і визначає їх; як оманливі зовнішні форми кризи і як треба в них вичитувати наявний за їх спиною істинний зміст.

Звернемося до Г. Мюнстерберга. Питання про правомірність каузальної психології має вирішальне значення для психотехніки. Ця одностороння каузальна психологія тільки тепер вступає у свої права. Самодостатньо вона є відповідь на штучно поставлені питання: душевне життя саме по собі вимагає не пояснення, а р о з у м і н н я. Але психотехніка може працювати тільки з цією «неприродною» постановкою питання і свідчить про її значущість і правомірність. «Так, тільки у психотехніці виявляється справжнє значення пояснювальної психології і, таким чином, у ній завершується система психологічних наук» (Мюнстерберг, 1922). Важко ясніше показати об'єктивну потугу тенденції і розбіжності переконань філософа з об'єктивним змістом його роботи: матеріалістична психологія неприродна, каже ідеаліст, але я змушений працювати саме у такій психології.

Психотехніка спрямована на дію, на практику а тут ми вчиняємо принципово інакше, ніж при суто теоретичному розумінні і поясненні. Психотехніка тому не може коливатися у виборі тієї психології, яка їй потрібна (навіть якщо її розробляють послідовні ідеалісти), вона має справу винятково з каузальною, із психологією об'єктивною; некаузальна психологія не має ніякого значення для психотехніки.

Саме це положення має вирішальне значення для всіх психотехнічних наук. Психотехніка свідомо одностороння. Тільки вона є емпірична наука у повному розумінні слова. Вона неминуче наука порівняльна. Зв'язок із фізичними процесами для цієї науки є щось настільки головне, що вона постає фізіологічною психологією. Вона експериментальна наука. І загальна формула: «Ми виходили з того, що єдина психологія, якої потребує психотехніка, повинна бути описово-пояснювальною наукою. Ми можемо тепер додати, що ця психологія, крім того, є наука емпірична, порівняльна, наука, яка користується даними фізіології, і, нарешті, експериментальна наука» (Мюнстерберг, 1922). Це означає, що психотехніка вносить переворот у розвиток науки і позначає [окрему] епоху в її розвитку. З цієї точки зору Г. Мюнстерберг каже, що емпірична психологія навряд чи виникла раніше середини XIX ст. Навіть у тих школах, де відкидалася метафізика і досліджувалися факти, вивчення керувалося іншим інтересом. Застосування [експерименту] було неможливе, поки психологія не стала природничою наукою; але із започаткуванням експерименту склалося парадоксальне становище, немислиме у природознавстві: апарати, як перша машина чи телеграф, були відомі лабораторіям, але застосовані до практики. Виховання і право, торгівля і промисловість, соціальне життя і медицина не були порушені цим рухом. Донині вважається загидженням дослідження при його зіткненні з практикою, і радять чекати, поки психологія завершить свою теоретичну систему. Але досвід природничих наук вказує на інше. Медицина і техніка не чекали, допоки анатомія і фізика відсвяткують свої останні тріумфи. Не тільки життя потребує психології і п р а кт и к у є її в інших формах усюди, але і в психології треба чекати підйому від цього контакту із життям.

Звісно, Г. Мюнстерберг не був би ідеалістом, якби він це положення справ прийняв так, як воно є, і не залишив особливої ділянки для необмежених прав ідеалізму. Він тільки переносить полеміку в іншу сферу, визнаючи неспроможність ідеалізму в царині каузальної, живильної практики психології. Він пояснює «гносеологічну терпимість», виводить її з ідеалістичного розуміння сутності науки, яка шукає розрізнення не ІСТИННИХ І ПОМИЛКОВИХ понять, а придатних чи непридатних для уявлень цілей. Він вірить, що між психологами може встановитися деяке тимчасове перемир'я, як тільки вони покинуть поле битви психологічних теорій.

Вражаючий приклад внутрішнього розладу між методологією, яка визначається наукою, і філософією, яка є світоглядом, оприявнює вся праця Г. Мюнстерберга саме тому, що він до кінця послідовний методолог і до кінця послідовний філософ, тобто доконче суперечливий мислитель. Він розуміє, що, будучи матеріалістом у каузальній та ідеалістом у телеологічній психології, він приходить до своєрідної подвійної бухгалтерії, яка приречено має бути недобросовісною, тому що записи на одній стороні зовсім не ті, що записи на іншій: адже врешті-решт мислима все ж тільки одна істина. Але для нього істина це не саме життя, а його логічна переробка, яка може бути різна і визначається багатьма точками зору. Він усвідомлює, що не відмови від гносеологічного погляду вимагає емпірична наука, а певної теорії, хоча й у різних науках застосовні відмінні гносеологічні погляди. В інтересах практики ми висловлюємо істину однією м о в о ю, в інтересах духу іншою.

Якщо у природничників є розбіжності в думках, то вони не стосуються фундаментальних передумов науки. Для ботаніка не становить ніяких труднощів домовитися з іншим дослідником щодо характеру матеріалу, над яким він працює. Жоден ботанік не зупиняється на питанні про те, що, власне, означає теза: рослини існують у просторі і в часі, над ними панують закони причинності. Але природа психологічного матеріалу не дозволяє відокремити психологічні положення від філософських теорій настільки, наскільки цього вдалося досягти в інших емпіричних науках. Психолог упадає в послідовний самообман, уявляючи, ніби лабораторна робота може привести його до вирішення основних питань своєї науки; вони належать філософії. Хто не бажає вступати у філософське обговорення принципових питань, всього-на-всього повинен мовчазно покласти у підґрунтя спеціальних досліджень ту чи іншу гносеологічну теорію. Саме гносеологічна терпимість, а не відмова від гносеології привели Г. Мюнстерберга до ідеї двох психологій, з яких одна заперечує іншу, але які обидві можуть бути прийняті філософом. Адже терпимість не означає атеїзму; в мечеті він мусульманин, а в соборі християнин.

Може виникнути тільки одне істотне непорозуміння: що ідея подвійної психології призводить до часткового визнання доречності каузальної психології, що подвійність переноситься у саму психологію, яку поділяють на два етапи; що і всередині каузальної психології Мюнстерберг оголошує терпимість, але це абсолютно не так. Ось що він пише: «Чи може поруч з каузальною психологією існувати телеологічно мисляча, чи можемо ми і повинні в науковій психології трактувати телеологічну апперцепцію, або свідомість і завдання, або афекти і волю, або мислення? Або ці основні питання не займають психотехніка, адже він знає, що принаймні ми здатні опанувати всіма цими процесами і психічними функціями, користуючись мовою каузальної психології, і що з цим каузальним розумінням тільки й може мати справу психотехніка?».

Отже, обидві психології ніде не перетинаються між собою, ніде не доповнюють одна одну вони прислужують двом істинам одній в інтересах практики, іншій в інтересах духу. Подвійна бухгалтерія ведеться у світогляді Г. Мюнстерберга, але не у психології. Матеріаліст прийме у Мюнстерберга цілком його концепцію каузальної психології і відкине подвійність науки; ідеаліст теж відкине дві науки і прийме цілком концепцію телеологічної психології; сам Мюнстерберг закликає до гносеологічної терпимості і приймає обидві науки, але розробляє одну як матеріаліст, іншу як ідеаліст. Відтак суперечка і подвійність відбуваються за межами каузальної психології; вона не становить ні від чого частину і сама по собі не входить сегментом ні в жодну науку.

Цей повчальний приклад того, як у науці ідеалізм змушений ставати на ґрунт матеріалізму, що має цілковите підтвердження у досвіді будь-якого іншого мислителя.

В. Штерн, приведений до об'єктивної психології проблемами диференціального вивчення, яке теж є однією з головних причин нової психології, виконав той самий шлях. Але ми досліджуємо не мислителів, а їхню долю, себто наявні за ними їх об'єктивні процеси. А вони відкриваються не в індукції, а в а н ал і з і. За висловом Ф. Енгельса, одна парова машина не менш переконливо показує закони перетворення енергії, ніж 100 000 машин. У вигляді курйозу треба тільки додати: російські ідеалісти-психологи у передмові до перекладу Г. Мюнстерберга відзначають серед його досягнень те, що він відповідає прагненням психології поведінки і вимогам цілісного підходу до людини, котрі не розкладають її психофізичну організацію на атоми. Що роблять великі ідеалісти як трагедію, то повторюють маленькі як фарс.

Ми можемо резюмувати. П р и ч и н у кризи ми розуміємо як її рушійну силу, а тому вона не тільки історичний інтерес, але і керівне методологічне значення, тому що не тільки привела до створення самої кризи, а й продовжує визначати її подальший перебіг і майбутнє. Причина ця перебуває у розвитку прикладної психології, що спричинила перебудову всієї методології науки на засадах принципу практики, тобто перетворення її у природничу науку. Цей принцип тисне на психологію і штовхає її до розриву на дві науки; він забезпечує в майбутньому правильний розвиток матеріалістичної психології. Практика і філософія стають наріжним каменем.

Багато психологів убачали у застосуванні е к с п е р и м е н т у послідовну реформу психології і навіть ототожнювали експериментальну і наукову психологію. Вони передбачали, що майбутнє належить тільки експериментальній психології, і бачили в цьому епітеті найважливіший методологічний принцип. Але експеримент залишився у психології на рівні технічного прийому, його було змарновано засадниче, він привів, до прикладу в Н. Аха, до власного заперечення.

Нині безліч психологів шукають результат у методології, в правильній побудові принципів; вони чекають порятунку з іншого кінця. Але і їхня робота безплідна. Тільки принципова відмова від сліпого емпіризму, що плентається у хвості безпосереднього інтроспективного переживання і внутрішньо розколотого надвоє; тільки емансипація від інтроспекції, усунення її, як ока у фізиці; тільки розрив і вибір однієї психології дають вихід із кризи.

Діалектична єдність методології і практики, з двох кінців докладена до психології, це доля і жереб однієї психології; повна відмова від практики і споглядання ідеальних сутностей шлях і жереб іншої; повний розрив і відмежування однієї від іншої їх загальний жереб і спільне майбутнє. Розрив цей почався, відбувається і завершиться по лінії практики.

Хоч і очевидна після аналізу історична та методологічна догма про зростаючий розрив двох психологій як формула динаміки кризи, вона все ж заперечується багатьма. Само по собі це нас не займає: знайдені нами тенденції тому і видаються виразом істини, що вони мають об'єктивне існування і не залежать від поглядів того чи іншого автора, навпаки самі визначають ці погляди, оскільки стають психологічними поглядами і долучаються до процесу розвитку науки.

Тому нас не повинно дивувати, що існують різні погляди на цей предмет; ми із самого початку поставили собі за мету не дослідження поглядів, а того, на що ці погляди спрямовані. Це і відокремлює критичне пошукування поглядів того чи іншого автора від методологічного аналізу самої проблеми.

Але одне повинно все ж цікавити нас; ми не зовсім байдужі до поглядів; саме ми покликані вміло пояснити їх, розкрити об'єктивну, внутрішню їх логіку, простіше уявити будь-яку боротьбу поглядів як складне вираження боротьби двох психологій. Загалом це завдання критики на підставі справжнього аналізу, і треба довести на прикладі найважливіших течій психології, що може дати при їх розумінні віднайдена нами догма. Однак показати можливість цього, встановити важливий крок аналізу входить тут у наші завдання.

Здійснити це найпростіше на аналізі тих систем, які відкрито стають на бік однієї чи іншої тенденції, або навіть змішують їх. Але набагато важче, а тому привабливіше інше завдання показати на прикладі таких систем, які принципово ставлять себе поза [полем] боротьби, поза цих двох тенденцій, які шукають виходу в третьому і як ніби заперечують нашу догму тільки про два шляхи [розвитку] психології. Є ще третій шлях, кажуть вони: обидві протиборчі тенденції можна поєднати, або підпорядкувати одну інший, або усунути зовсім і створити нову, або ж під'яремити обидві чомусь третьому і т. ін. Принципово нескінченно важливо для утвердження нашої догми показати, куди веде цей третій шлях, тому що з цим вона сама постає і падає.

За прийнятим нами способом ми розглянемо, як діють обидві об'єктивні тенденції у системах поглядів прихильників третього шляху; чи загнуздані вони, або ж чи залишаються панами становища; по-іншому, хто кого веде кінь чи вершник?

Передусім точно з'ясуємо розмежування погляду і тенденції. Погляд може саме ототожнювати себе із певною тенденцією і все таки не збігатися з нею. Так, бігевіоризм має рацію, коли стверджує, що наукова психологія можлива лише як природнича наука, однак це не означає, що він здійснює її як природничу, що він не компрометує цю ідею. Тенденція для всякого погляду є завдання, а не дане; усвідомлювати завдання ще не означає вміти вирішити його. На ґрунті однієї тенденції можуть бути різні погляди, і в одному погляді можуть бути різною мірою присутні обидві тенденції.

Із цим чітким розмежуванням слушно перейти до систем третього шляху. їх існує вельми багато. Однак більшість належить або сліпцям, які несвідомо плутають два шляхи, або свідомим еклектикам, котрі перебігають зі стежки на стежку. Пройдемо повз; нас цікавлять п р и н ц и п и, а не їх збочення. Таких засадниче чистих систем є три: гештальттеорія, персоналізм 1 марксистська психологія. Розглянемо їх у потрібному нам розрізі. Об'єднує всі три школи загальне переконання, що психологія як наука неможлива ні на основі емпіричної психології, ні на засновках бігевіоризму, 1 що є третій шлях, який розташований над обома цими шляхами 1 дозволяє здійснити наукову психологію, не відмовляючись від жодного із двох підходів, хоча й об'єднавши їх в одне ціле. Кожна система вирішує це завдання по-своєму 1 в кожної своя перспектива, а разом вони вичерпують усі логічні можливості третього шляху, точно спеціально обладнаний методологічний експеримент.

Гештальттеорія вирішує це питання, вводячи базові поняття структури (гештальту), яке об'єднує 1 функціональні, 1 дескриптивні аспекти поведінки, тобто є психофізичним поняттям. Поєднати те й інше в об'єкті однієї науки можливо, тільки знайшовши щось істотно загальне у того й іншого 1 зробивши предметом вивчення саме це загальне. Бо, якщо визнати психіку 1 тіло за дві різні, розділені прірвою, не збіглі ні у жодній властивості речі, то, звичайно, неможлива буде одна наука про дві абсолютно різні реалії. Це центр усієї методології нової теорії. П р и н ц и п гештальту застосуємо до всієї природи однаково. Це не особливість тільки психіки; принцип має психофізичний характер. Сам гештальт застосовний до фізіології, фізики й узагалі до всіх реальних наук. Психіка тільки частина поведінки, свідомі процеси є окремішніми процесами великих цілих (Коффка, 1925). Ще ясніше говорить про це М. Вертгеймер. Формула всієї гештальттеорп зводиться до такого постулату: те, що відбувається в частині якогось цілого, визначається внутрішніми законами структури цього цілого. «Гештальттеорія є саме це, не більше 1 не менше» (Вертгеймер, 1925). Психолог В. Келер (1924) показав, що 1 в фізиці відбуваються закономірно ті ж процеси. І це методологічно примітний факт, 1 для гештальттеорії вирішальний аргумент. Принцип вивчення однаковий для психічного, органічного та неорганічного це означає, що психологія вводиться в контекст природничих наук, що психологічне дослідження можливо у фізичних принципах. Замість безглуздого поєднання абсолютно гетерогенного психічного 1 фізичного гештальттеорія обґрунтовує їх зв'язок, вони частини одного цілого. Тільки європеєць пізньої культури може так розмежовувати психічне 1 фізичне, як ми це робимо. Людина танцює. Хіба на одному боці сума м'язових рухів, на іншому радість, наснага? Те й інше споріднене за структурою. Свідомість не привносить нічого принципово нового, що вимагає інших способів вивчення. Де межі між матеріалізмом та ідеалізмом? Є психологічні теорії 1 навіть багато підручників, які, незважаючи на те, що говорять тільки про елементи свідомості, бездушні, безглуздіші, обмежені, матеріалістичні, ніж зростаюче дерево.

Що все це означає? Тільки те, що гештальттеорія уреальнює матеріалістичну психологію, оскільки вона засадниче 1 методологічно послідовно конструює свою систему. Мабуть, суперечить цьому вченню гештальттеорії про феноменальні реакції, про інтроспекції, але тільки тому, що психіка для цих психологів є феноменальна складова поведінки, тобто вони послідовно обирають один шлях з двох, а не третій.

Інше питання: чи послідовно ця теорія обстоює свій погляд, чи не натикається на протиріччя у своїх поглядах 1 чи правильно вибрані засоби для здійснення цього шляху? Але нас цікавить не це, а методологічна система принципів. І ми можемо ще сказати: все, що у поглядах гештальттеорії не збігається з цією тенденцією, є прояв іншої тенденції. Якщо психіку описують у тих же поняттях, що 1 фізику, тоді це шлях природничонаукової психології.

Легко показати, що В. Штерн (1924) у теорії персоналізму проробляє зворотний шлях розвитку. Бажаючи уникнути обох шляхів і встати на третій, він фактично стає теж на один з двох шлях ідеалістичної психології. Він виходить з того, що ми не маємо психології, але маємо багато психологій. Бажаючи зберегти предмет психології в аспекті однієї й іншої тенденцій, він вводить поняття психофізично нейтральних актів і функцій та формулює припущення: психічне і фізичне проходять однакові ступені розвитку цей поділ становить вторинний факт, він виникає з того, що особистість може належати собі та іншим; основний факт існування психофізично нейтральної особистості та її психофізично нейтральних актів. Відтак єдність досягається введенням поняття психофізичного нейтрального акту.

Подивимося, що на ділі приховується за цією формулою. Виявляється, В. Штерн проходить зворотний шлях, який знайомий нам із гештальттеорії. Для нього організм і навіть неорганічні системи є суть теж психофізичні нейтральні особистості; рослини, Сонячна система і людина повинні розумітися доконче однаково, але шляхом поширення на непсихічний світ телеологічного принципу. Перед нами телеологічна психологія. Третій шлях знову виявився одним із двох знайомих маршрутів. Знову мовиться про методологію персоналізму: якою була б ідеально побудована за цими принципами психологія? Але яка вона насправді? це інше питання. Очевидно Штерн, як Мюнстерберг, змушений бути прихильником каузальної психології в диференціальній психології; він, подаючи матеріалістичну концепцію свідомості, засвідчує, що усередині його системи відбувається все та ж знайома нам боротьба, по ту сторону якої він хотів безуспішно стати.

Третьою системою, яка намагається стати на третій шлях, є творена за нашої присутності система марксистської психології. Аналіз її утруднений, тому що вона не має ще своєї м е т о д о л о г і ї і будь-що прагне віднайти її в готовому вигляді у випадкових психологічних висловлюваннях основоположників марксизму, не кажучи вже про те, що намагатися відшукати готову формулу психіки в чужих творах означало б вимагати «науку перше самої науки». Потрібно зауважити, що різнорідність матеріалу, фрагментарність, зміна значення фрази поза контекстом, полемічний характер більшості висловлювань, вірних саме у запереченні помилкової думки, але порожніх і загальних у розрізі позитивно визначеного завдання, ніяк не дозволяють чекати від цієї роботи чого-небудь більшого, ніж більш-менш випадковий ворох цитат і талмудійного їх тлумачення. Але цитати, розташовані в найкращому порядку, ніколи не дадуть системи.

Інший формальний недолік такої роботи зводиться до змішання двох цілей у таких дослідженнях; адже одна справа розглядати марксистське вчення з історико-філософської точки зору, і зовсім інше дослідити самі проблеми, які ставили ці мислителі.

Якщо ж поєднати те й інше разом, вийде подвійна невигода: для вирішення проблеми залучається один автор, проблема ставиться тільки в тих масштабах і розрізах, у яких вона мимохідь і зовсім з іншого приводу порушена в автора; перекручена постановка питання стосується його випадкових граней, не зачіпаючи центру, не розгортаючи її так, як того вимагає сама суть питання.

Острах словесної суперечності призводить до плутанини гносеологічних і методологічних точок зору й т. ін.

Але і друга мета вивчення автора теж не досягається цим шляхом, тому що автор волею-неволею модернізується, втягується у сьогоднішню полеміку, а головне грубо спотворюється довільним зведенням у систему насмиканих з різних місць цитат. Ми могли б сказати так: ш у к а ю т ь, по-перше, не там, де треба; по-друге, не те, що потрібно; по-третє, не так, як потрібно. Не там тому що ні у Плеханова, ні в когось іншого з марксистів немає того, чого в них шукають, у них немає не тільки завершеної методології, психології, але навіть зародків її; перед ними не стояла ця проблема, та й їх висловлювання на цю тему мають насамперед непсихологічний характер; навіть гносеологічної доктрини про спосіб пізнання психічного в них немає. Хіба така проста справа створити хоча б гіпотезу про психофізичне співвідношення! Г.В. Плеханов уписав би своє ім'я в історію філософії поруч зі Спінозою, якби він сам створив якусь психофізичну доктрину. Він не міг цього зробити, тому що і сам ніколи не займався психофізіологією, і наука не могла дати ще приводу для побудови такої гіпотези.

За гіпотезою Б. Спінози стояла вся фізика Г. Галілея: у цій гіпотезі заговорив переведений на філософську мову весь максимально узагальнений д о с в і д природознавства, вперше відкривший єдність і закономірність світу. А що у психології могло породити таку доктрину? Плеханова та інших цікавила завжди окрема m e t а: полемічна, роз'яснювальна, взагалі мета контексту, але не самостійна, не узагальнювальна, не вивищувана у ранг доктрини думка.

Не те, що треба, тому що потрібна методологічна система принципів, з якими можна почати пошукування, а шукають відповіді по суті, того, що знаходиться в невизначеній кінцевій науковій точці багаторічних колективних досліджень. Якби вже була відповідь, варто б було створювати марксистську психологію. Зовнішнім критерієм шуканої формули має бути її методологічна придатність; замість цього шукають якомога менш інформативну, обережну, утримувану від рішень найважливішу антологічну формулу. [Натомість] потрібна формула, яка б нам допомагала в дослідженнях, [проте] шукають формулу, якій ми повинні служити, яку маємо довести. У результаті натикаються на формули, що методологічно паралізують дослідження: такі негативні та інші поняття не показують, як можна здійснити науку, виходячи із цих випадкових формул.

Не так, тому що мислення сковано авторитетним принципом; вивчають не методи, але догми; не звільняються від методу логічного накладення двох формул; не приймають критичного і вільного дослідницького підходу до справи.

Але всі ці три х и б и є наслідком однієї причини: нерозуміння історичного завдання психології і змісту кризи; цьому спеціально присвячений наступний розділ. Тут я висвітлюю все це, щоб очевидніше вибудувати кордон між поглядами і системою, щоб зняти із системи відповідальність за прогріхи поглядів; ми будемо говорити про помилково осягнену систему. Ми можемо це зробити з тим більшим правом, що саме це розуміння не усвідомило, куди воно веде.

Нова система узасаднює третій шлях у психології поняттям реакції, на відміну від рефлексу і психічного явища охоплює воєдино і суб'єктивний, і об'єктивний моменти в цілісному акті реакції. Однак, усупереч і гештальттеорії, і В. Штерну, вона відмовляється від методологічного настановлення, що об'єднує обидві частини реакції в одне поняття. Ні бачення у психіці принципово тих же структур, що у фізиці, ні угледіння в неорганічній природі призначення, ентелехії та особистості, ні шлях гештальттеорії, ні дорога Штерна не ведуть до мети.

Нова теорія приймає, наслідуючи Г.В. Плеханова, доктрину психофізичного паралелізму і повну незвідність психічного до фізичного, бачачи в цьому грубий, вульгарний матеріалізм. Але як можлива одна наука про дві засадниче, якісно різнорідні й нетотожні, к ат е г о р і ї буття? Як можливе їх злиття у цілісному акті реакції? На ці питання ми маємо дві відповіді. К.М. Корнілов бачить між ними функціональне відношення, але цим відразу знищується всяка цілісність: у цьому відношенні можуть перебувати дві різні величини. Вивчати психологію у поняттях реакції не можна, бо всередині реакції розміщені два несхильних до єдності, функціонально залежних елементи. Психофізична проблема цим не подолана, але перенесена всередину кожного елементу й тому унеможливлює дослідження ні в жодному кроці, як вона в цілому пов'язувала всю психологію. Там було неясно відношення сфери психіки до всієї царини фізіології, тут у кожній окремій реакції заплутана та ж нерозв'язність. Що методологічно пропонує це вирішення проблеми? Замість того, щоб розв'язати цю проблему проблематично (гіпотетично) на початку дослідження, [пропонується] вирішувати її експериментально, емпірично в кожному окремому випадку. Але ж це неможливо. І як можлива одна наука з двома докорінно різними м е т о д а м и пізнання, не способами дослідження в інтроспекції бачить К.М. Корнілов не технічний прийом, а єдино адекватний с п о с і б пізнання психічного. Очевидно, що методологічно цілісність реакції залишається pia desiderata (лат. теж бажані речі), а на ділі таке поняття приводить до двох наук з двома методами, які вивчають дві різні сторони буття.

Іншу відповідь дає Ю.В. Франкфурт (1926). Слідом за Г.В. Плехановим він заплутується в безнадійній і нерозв'язній суперечності, бажаючи довести матеріальність нематеріальної психіки, а для психології поєднати два непоєднуваних шляхи [розвитку] науки. Схема його міркувань така: ідеалісти бачать у матерії інобуття духу; механістичні матеріалісти в дусі інобуття матерії. Діалектичний матеріаліст зберігає обидва полюси антиномії. Психіка для нього: 1) особлива властивість, що не зводиться до руху, серед багатьох інших властивостей; 2) внутрішній стан рухливої матерії; 3) суб'єктивна сторона матеріального процесу. Суперечливість і різнорідність цих формул буде розкрита при систематичному викладі п о н я т ь психології; тоді я сподіваюся показати, яке спотворення змісту вносять такі зіставлення вирваних з абсолютно різних контекстів розмірковувань. Тут цікавить нас винятково методологічний аспект питання: як же можлива одна наука про два вкрай різних виміри буття? Спільного в них немає нічого, зведені до єдності вони бути не можуть, але, ймовірно, між ними існує такий однозначний зв'язок, що дозволяє об'єднати їх? Ні. Г.В. Плеханов говорить ясно: марксизм не визнає «можливості пояснити чи описати одну низку явищ за допомогою уявлень або понять, «розвинених» для пояснення чи опису іншої». «Психіка, каже Ю.В. Франкфурт, це особлива властивість, яка описується чи пояснюється з допомогою своїх особливих понять або уявлень». Ще раз те ж саме різними поняттями. Але ж це означає, що існує дві науки одна про поведінку як про своєрідну форму руху-існування людини, інша про психіку як про відсутність руху. Франкфурт і розмірковує про фізіологію у вузькому і в широкому розумінні з урахуванням психіки. Але чи буде це фізіологія? Чи достатньо захотіти, щоб наука виникла по-нашому fiat? Нехай нам покажуть хоч один приклад однієї науки про два різні типи буттєвості, пояснюваних й описуваних засобами різних понять, або продемонструють можливість такої науки.

У цьому міркуванні є два пункти, які категорично підтверджують неможливість такої науки.

1. Психіка є особлива якість чи властивість матерії, але якість це не частина речі, а особлива з д а т н і с т ь. До того ж якостей речі у матерії дуже багато, психіка одна з них. Г.В. Плеханов порівнює відношення між психікою і рухом із відношеннями між рослинною властивістю і легкозаймистістю, твердістю і блиском льоду. Але тоді чому є тільки два складники антиномії; їх повинно бути стільки, скільки існує якостей, себто багато, нескінченно багато? Очевидно, всупереч М.Г. Чернишевському, між усіма якостями є щось спільне; є загальне поняття, під яке можна підвести всі якості матерії: і блиск, і твердість льоду, і легкозаймистість, ріст дерева. Інакше було б стільки наук, скільки якостей; одна наука про блиск льоду, інша про його твердість. Те, що говорить Чернишевський, просто безглуздо як методологічний принцип. Адже і всередині психіки наявні свої різні якості: біль так само схожа на солодкість, як блиск на твердість знову ж таки особливу властивість.

Справа вся [полягає] в тому, що Г.В. Плеханов оперує загальним поняттям психіки, під яке підведено безліч найрізноманітніших якостей, і таким самим загальним поняттям, під яке підводяться всі інші якості, буде рух. Очевидно, психіка до руху перебуває у сутнісно іншому відношенні, ніж якості одна до одної: і блиск, і твердість, і врешті-решт рух; і біль, і насолода, і навіть психіка. Психіка не одна з багатьох властивостей, а одна з двох. Отож очевидно, що існує два начала, а не одне і не багато. Методологічно це означає, що зберігається повністю дуалізм науки. Це особливо зрозуміло з другого пункту.

2. Психічне не впливає на фізичне, за Плехановим (1922). Франкфурт (1926) з'ясовує, що воно здійснює вплив саме на себе опосередковано, через фізіологічне, у нього своєрідна дієвість. Якщо ми з'єднаємо два прямокутних трикутники, то їх форми утворюють нову форму квадрат. Форми самі по собі не впливають, «як друга, «формальна», сторона поєднання наших матеріальних трикутників». Зауважимо, що це є точне формулювання знаменитої Schattenteorie теорії тіней: двоє людей подають один одному руки, їхні тіні роблять те ж; на думку Франкфурта, тіні «впливають» одна на одну через тіла.

Проте методологічна проблема зовсім не в цьому. Чи розуміє Ю.В. Франкфурт, що він прийшов до жахливого для матеріаліста формулювання природи нашої науки? Справді, що це за наука про тіні, форми, дзеркальні примари? Наполовину автор осягає розумом, куди він прийшов, але не усвідомлює, що це означає. Хіба можлива природнича наука про форми як такі, наука, яка користується індукцією, поняттям причинності? Тільки в геометрії ми вивчаємо абстрактні форми. Останнє слово сказано: психологія можлива як геометрія. Але саме це є найвищий вияв ейдетичної психології Е. Гусерля, така описова психологія В. Дільтея як математика духу, така феноменологія Г.І. Челпанова, аналітична психологія Стаута, Мейнонга, Шмідта-Коважіка. їх усіх об'єднує із Ю.В. Франкфуртом вся засаднича структура; вони користуються тією ж аналогією.

Перше. Треба вивчати психіку, як геометричні форми, поза причинності; два трикутника не утворюють квадрату, коло нічого не знає про піраміду; жодне відношення реального світу не можна перенести в ідеальний світ форм і психічних сутностей: їх можна тільки описувати, аналізувати і класифікувати, але не пояснювати. Основною властивістю психіки В. Дільтей вважає те, що ознаки її пов'язані не за законом причинності: «В уявленнях не полягає достатніх підстав для переходу їх до почуттів; можна уявити істоту, яка володіє лише здатністю уявлення, котре у запалі битви було б байдужим і безвольним глядачем власного свого руйнування. У почуттях не закладено достатніх передумов для переходу їх у вольові процеси; можна уявити ту ж істоту, споглядаючи на унаявлений навколо неї бій із почуттям страху і жаху, тоді як ці почуття не виливаються у захисні руху» (1924).

Саме тому, що ці п о н я т т я адетерміністичні, безпричинні і безпросторові, саме тому, що вони побудовані за типом геометричних абстракцій, І.П. Павлов відкидає їх придатність для науки: вони непоєднувані з матеріальною конструкцією мозку. Саме тому, що вони геометричні, ми вслід за ним підкреслюємо їх непридатність для реальної науки.

Тоді як можлива наука, що поєднує геометричний метод з індуктивно-науковим? В. Дільтей прекрасно розумів, що матеріалізм і пояснювальна психологія потребують один одну. «Останній у всіх своїх відтінках є пояснювальна психологія. Будь-яка теорія, зорієнтована на узасаднення зв'язку фізичних процесів і лише долучувані до них психічні факти, є матеріалізм».

Саме бажання відстояти самостійність духу і всіх наук про дух, острах перенесення на цей світ закономірності та необхідності, що царює у природі, призводять до побоювання пояснювальної психології. «Жодна... пояснювальна психологія не може бути покладена у підґрунтя наук про дух» (Дільтей). Це означає: не можна науки про дух вивчати матеріалістично. О, якби Ю.В. Франкфурт розумів, що насправді означає його вимога психології як геометрії; його визнання особливого зв'язку «дієвості» не фізичної причинності психіки; його відмова від пояснювальної психології ні багато ні мало: відмова від понять закономірності в усій сфері духу, і саме про це точиться полеміка. Російські ідеалісти це прекрасно усвідомлюють: теза Дільтея про психологію для них теза, що протистоїть механістичному розумінню історичного процесу.

Друге. Істотна прикмета тієї психології, до якої прийшов Ю.В. Франкфурт, полягає в м е т о д і, у природі знання цієї науки. Якщо психіка не вводиться у зв'язок процесів природи, якщо вона позаприродна, то її не можна вивчати індуктивним шляхом, спостерігаючи реальні факти та узагальнюючи їх, її треба досліджувати умоглядним методом: безпосереднім угледінням істини у цих платонівських ідеях, або психічних сутностях. В геометрії немає місця індукції; що доведено для одного трикутника, доведено для всіх.