Історичне значення психологічної кризи

Було б помилкою думати, ніби ми не бачимо того, що для нас біологічно марно. Хіба марно було б нам бачити мікробів? Органи почуттів явно свідчать про сліди того, що вони першочергово суть органи відбору. Смак очевидно є орган відбору при травленні, нюх частина дихального процесу: прикордонні митні пункти для випробування вхідних іззовні подразнень. Кожен орган охоплює світ cum grano salis (лат. зерна солі) зі своїм коефіцієнтом специфікації, про який говорив Г. Геґель, як і показником відношення, коли якість одного предмета визначає інтенсивність і характер кількісного впливу іншої якості. Тому є повна аналогія між відбором ока і подальшим відбором інструменту: і те й інший суть органи відбору (те, що ми реалізуємо в експерименті). Так що вихід наукового пізнання за межі сприйняття укорінений у самій психологічній сутності.

Звідси [випливає] повна непохитна тотожність безпосередньої очевидності та аналогії як методів угледіння наукової істини: і ту й ту потрібно піддати критичному розгляду; і та і та може обдурити і [воднораз] сказати правду. Очевидність обертання Сонця навколо Землі обманює нас; аналогія, на якій побудований спектральний аналіз, веде до істини. На цій підставі деякими справедливо захищалася доречність а н а л о г і ї як основного методу зоопсихологи. Це цілком припустимо, треба тільки вказати на умови, при дотриманні яких аналогія буде вірна, донині в зоопсихологи вона приводила до анекдотів і курйозів, тому що її вбачали там, де її за самою суттю справи не може бути; однак саме аналогія здатна привести і до спектрального аналізу. Тому положення у фізиці й у психології принципово одне і те ж методологічно, відмінність [полягає] у ступені.

Психічна вервечка дана нам як уривок: куди зникають і звідки з'являються всі елементи психічного життя? Ми змушені продовжити відомий нам ланцюг передбачуваним. Саме у цьому сенсі вводить Г. Ґефдінг це поняття, що відповідає поняттю потенційної енергії у фізиці; тому Г.В. Ляйбніц запропонував нескінченно малі елементи свідомості. «Ми змушені продовжити в несвідоме життя свідомості, щоб не впасти у безглуздя» (Ґефдінг, 1908). І далі: однак «несвідоме є межове поняття науки», на цьому максимумі ми можемо «зважити можливості» шляхом [обґрунтування] гіпотези, але «значне розширення фактичного знання тут неможливо... Духовний світ порівняно із фізичним постає перед нами фрагментом; тільки завдяки гіпотезі є можливість його доповнити».

Але і це шанування межового формату науки видається іншим авторам недостатнім. Про несвідоме дозволено стверджувати тільки те, що воно існує; за самим визначенням воно не становить предмет досвіду; доводити його фактами спостереження, як намагається Ґефдінг, незаконно. У цього слова є два смисли, існує два ґатунки несвідомого, які не треба змішувати, суперечка йде про подвійний об'єкт: про гіпотезу і про факти, які можна спостерігати.

Ще крок в цьому напрямку і ми повернемося до того, з чого почали: до утруднення, яке змусило нас припустити несвідоме.

Виявиться, що психологія тут поставлена у трагікомічне становище: хочу, але не можу. Вона змушена прийняти несвідоме, щоб не впасти у безглуздя; але, приймаючи його, впадає ще в більшу безглуздість і з жахом біжить назад. Так людина, котра втікає від звіра і зустрічає ще більшу небезпеку, біжить назад до меншої, хоча не все одно, від чого загинути? В. Вундт вбачає у цій теорії відгомін містичної натурфілософії початку XIX ст. За ним М.М. Ланґе приймає, що несвідома психіка є внутрішньо суперечливе поняття, несвідоме має бути пояснено фізично і хімічно, а не психологічно, інакше ми відкриваємо доступ в науку «містичним агентам», «довільним побудовам, яких ніколи не можна перевірити» (1914).

Отже, ми повернулися до Г. Ґефдінга: є ланцюг фізико-хімічний, у деяких уривчастих точках раптом ex nihilo (лат. з нічого) супроводжуваний психічним циклом; будьте ласкаві зрозуміти і науково витлумачити «фрагмент». Що ж означає ця полеміка для методолога? Треба психологічно вийти за межі безпосередньо сприймальної свідомости і продовжити її, але вибудувати продовження цього поняття так, щоб відокремити поняття від відчуття. Психологія як наука про свідомість засадниче неможлива; вона подвійно неможлива як наука про несвідому психіку. Здавалося б, немає виходу, немає розв'язки ця квадратура кола. Однак точно в такому ж становищі перебуває і фізика: щоправда, фізичний спектр простягається далі, ніж психічний, але і він не нескінченний і не без пропусків; сутнісно безперервним і нескінченним його створила наука, а не безпосередній досвід; вона продовжила цей досвід, вилучивши [людське] око. Це ж завдання [покликана вирішити і] психологія.

Таким чином, т л у м а ч е н н я для психології це не лише гірка необхідність, а й вивільнювальний, послідовно плідний спосіб пізнання, salto vitale (італ. життєвий стрибок) , який у поганих стрибунів перетворюється у salto mortale (італ. смертельний стрибок). Потрібно психології скласти свою філософію апаратури, як фізики мають свою філософію термометра. Фактично до тлумачення вдаються обидві сторони у психології: суб'єктивіст має врешті-решт слова випробовуваного, себто поведінка і його психіка є витлумачена поведінка. Об'єктивіст теж неодмінно трактує. У самому понятті реакції закладена обов'язковість тлумачення, значення, зв'язку, співвідношення. І справді: actio і reactio (фін. дія і реакція) поняття спочатку механістичні там треба поспостерігати одне й інше та вивести закон. Але у психології і в фізіології р е а к ц і я не дорівнює стимулу, вона має смисл, мету, тобто виконує відому функцію у великому цілому, вона якісно пов'язана зі своїм подразником; і ось цей сенс реакції як функції цілого, якість взаємовідношень не дані в досвіді, а віднаходяться шляхом висновування. Простіше і більш загально: вивчаючи поведінку як систему реакції, ми вивчаємо акти поведінки не самі по собі (за органами), а у їх відношенні до інших актів до стимулів, а відношення і його якість та зміст ніколи не бувають предметом безпосереднього сприймання, тим більше відношення двох різнорідних ланцюгів стимулів і реакцій. Це найглибшим чином важливо: реакція це завжди відповідь; вивчати відповідь можна тільки за якістю його співвідношення з питанням, а це і становить зміст відповіді, що перебуває не у сприйнятті, а в тлумаченні.

Так всі й учиняють. В.М. Бехтерев вирізняє творчий рефлекс. Проблема подразник, творчість відповідна на нього реакція, або символічний рефлекс. Але ж поняття творчості і символу суть смислові поняття, а не досвідні: рефлекс творчий, якщо він перебуває у такому відношенні до стимулу, що створює щось нове; він же символічний, якщо заміщує інший рефлекс, але не можна побачити символічного чи творчого характеру рефлексу.

І.П. Павлов виокремлює рефлекс свободи, мети, харчовий, захисний. Але ж бачити свободу чи мету не можна, не мають вони й органу, як, скажімо, органи харчування; не має і функції; вони утворюються з тих же рухів, що й інші; захист, свобода, мета суть змисли цих рефлексів.

К.М. Корнілов розрізняє емоційні реакції, реакції вибору, асоціативну, впізнавання тощо. Знову маємо класифікацію за смислом, себто за витлумаченням на підставі стимулу-відповіді у відношенні між ними.

Дж. Вотсон, допускаючи такі ж розрізнення за змістом, відверто говорить, що психолог поведінки в даний час доходить висновку про існування прихованого процесу мислення, користуючись єдино логікою. Цим він усвідомлює свій метод і блискуче спростовує Е. Тітченера, який обґрунтував тезу, що психолог поведінки саме в цій іпостасі не може допустити наявність процесу мислення, якщо він не в змозі спостерігати його безпосередньо, і стає на шлях інтроспекції, щоб відкрити мислення. Вотсон показав, що він принципово ізолює поняття мислення від його сприйняття в інтроспекції, як термометр емансипує нас від відчуття при розробці поняття теплоти. Тому він підкреслює: «Якщо нам коли-небудь удасться науково вивчити інтимну природу думки..., то цим ми значною мірою будемо зобов'язані науковим приладам» (1926). Однак і сьогодні психолог «знаходиться не у такому вже плачевному становищі: і фізіологи часто задовольняються спостереженням кінцевих результатів і користуються логікою». «Прихильник психології поведінки відчуває, що стосовно мислення він повинен триматися абсолютно такої самої позиції». І значення для Вотсона є експериментальна проблема. [Натомість] ми віднаходимо його із того, що нам дано шляхом мислення.

Е. Торндайк розрізняє реакції почуття, виведення, настрою, спритності (1925). Знову тлумачення. І питання лише в тому, як тлумачити за аналогією зі своєю інтроспекцією, з біологічними функціями та ін. Тому правий К. Коффка, коли стверджує: об'єктивного критерію свідомості немає, ми не знаємо, чи є в дії свідомість чи ні, але це анітрохи не засмучує нас. Проте поведінка така, що приналежна їй свідомість, якщо вона є, повинна мати таку і таку структуру; тому поведінка має бути так пояснена, як і с в і д о м е. Або інакше, висловлюючись парадоксально: якби кожен мав тільки ті реакції, які можуть бути спостережувані усіма, тоді ніхто не міг би нічого спостерігати. Відтак у підґрунті наукового спостереження перебуває вихід за межі видимого і відшукання його сенсу, який не можна спостерігати. Він правий і має рацію, коли стверджує, що бігевіоризм приречений на безпліддя, якщо буде вивчати тільки спостережуване, якщо його ідеалом буде знання напрямку і швидкості руху кожного органа, секреції окремої залози у результаті [дії] кожного стимулу. Його ареною тоді були б тільки факти із фізіології м'язів і залоз. Опис «ця тварина тікає від якоїсь небезпеки», яким би недостатнім він не був, все ж у сотню разів більше характеризує поведінку тварини, ніж формула, що дає нам рух усіх його ніг з їх змінювальними швидкостями, криві дихання, пульсу і т. ін. (Коффка, 1926).

В. Келер продемонстрував практично, як можна довести наявність мислення без усякої інтроспекції у мавп і навіть вивчити методом тлумачення об'єктивних реакцій перебіг і структуру цього процесу (1917). К. Корнілов показав, як непрямим методом можна виміряти енергетичний «бюджет» різних операцій мислення: динамоскоп використаний ним як термометр (1922). Помилка В. Вундта і була в механічному застосуванні апаратури і математичного методу не для розширення, а для контролю і корективи, не для звільнення від інтроспекції, а для обмежування себе нею. Сутнісно інтроспекція в більшості його досліджень виявлялася зайвою: вона потрібна тільки для відкидання невдалих дослідів. Засадниче вона не потрібна зовсім у вченні Корнілова. Але психології ще належить створити свій термометр; дослідження останнього відкриває шлях до цього.

Ми можемо підсумувати наші висновки з дослідження вузькосенсуалістичного догмату вкотре посиланням на слова Ф. Енгельса про діяльність ока, до якого приєднується мислення, котре допомагає нам відкрити, що мурахи бачать невидиме для нас.

Психологія занадто довго прагнула не до знання, а до переживання; в даному прикладі вона хотіла краще розділити з мурахами їх зорове переживання відчуття хімічних променів, ніж науково пізнати їх зір.

Є два типи наукових систем відносно методологічного хребта, що підтримує їх. Методологія завжди подібна до кістяка чи скелету в організмі тварини. Найпростіші тварини, як равлик і черепаха, носять свій скелет зовні, та їх, як устриць, можна відокремити від кістяка, вони залишаються малодиференційовані м'якоттю; вищі тварини мають скелет усередині і роблять його внутрішньої опорою, кісткою кожного свого руху. Треба і в психології розрізняти нижчі і вищі типи методологічної організації.

Ось найкраще спростування надуманого емпіризму природничих наук. Виявляється, нічого не можна переносити з однієї теорії в іншу. Здавалося б, факт є завжди факт, один і той же об'єкт дитина й один і той же метод об'єктивне спостереження тільки при різних кінцевих цілях і вихідних передумовах дозволяють перенесення фактів із психології в рефлексологію. Відмінність [полягає] тільки в інтерпретації одних і тих самих фактів. Системи Птоломея і Коперника теж спиралися врешті-решт на одні й ті ж факти. Виявляється, що факти, здобуті за допомогою різних пізнавальних принципів, суть саме різні факти.

Отож, полеміка про застосування біогенетичного принципу в психології є суперечка не про факти. Факти безсумнівні їх дві групи: встановлена природознавством рекапітуляція пройдених стадій у розвитку будови організму і цілком певні ознаки подібності між філота онтогенезом психіки. Особливо важливо відзначити, що і про останні дискусії немає. К. Коффка, який не визнає цю теорію і подає її методологічний аналіз, з усією рішучістю заявляє, що аналогії, з яких виходить ця помилкова теорія, поза всяким сумнівом, існують насправді, суперечка йде про значення цих аналогій, і виявляється, що це питання не можна вирішити, не аналізуючи принципи дитячої психології, не маючи загальної ідеї дитинства, концепції значення і біологічного сенсу дитинства, визначеної теорії розвитку дитини (Коффка, 1925). Аналогії всюди легко віднайти; питання [полягає] в тому, як їх шукати. Подібні аналогії можна відшукати і в поведінці дорослого.

Тут можливі дві типові помилки: однієї припускається С. Холл. її прекрасно розкрили в критичному аналізі Торндайк і Ґроос. Останній справедливо вбачає призначення будь-якого порівняння і завдання порівняльної науки не тільки у виокремленні співмірних ознак, але ще більше у відшукуванні відмінностей у їх схожості (1906). Порівняльна психологія, отже, повинна не тільки зрозуміти людину як тварину, але набагато більше як нетваринне.

Прямолінійне застосування принципу призводило до відшукання спорідненості всюди: правильний метод і точно встановлені факти при некритичному вжитку спричинили жахливий перебіг і хибні факти. У дитячих іграх за традицією дійсно збереглося багато відгомонів віддаленого минулого (гра з луками, танок). Для С. Холла це повторення і викорінення в нешкідливій формі тварин доісторичних стадій розвитку. Він бачить у цьому дивовижний недолік у критичному чутті: боязнь кішок і собак є пережиток того часу, коли ці тварини були ще дикими; вода приваблює дітей, тому що ми походимо від водяних тварин; безладні рухи рук у немовляти пережиток рухів наших предків, які плавали у воді, і т. п.

Відтак помилка полягає у тлумаченні всієї поведінки дитини як рекапітуляції й у відсутності будь-якого принципу перевірки аналогії і відбору фактів, які підлягають такому тлумаченню від тих, що не підлягають. Ігри тварин як раз не піддаються такому поясненню. «Чи можна пояснити гру молодого тигра з жертвою?» запитує К. Ґроос (1906). Зрозуміло, що гру не можна осягнути як рекапітуляцію минулого філогенетичного розвитку. Вона є попереджання майбутньої діяльності тигра, а не повторення його минулого розвитку; вона повинна бути пояснена і зрозуміла зі співвідношення з майбутнім тигра, у світлі якого гра набуває змісту, а не у променях минулого його роду. Минуле роду зовсім в іншому сенсі позначається тут: через майбутнє особини, яке зумовлює, але не безпосередньо і не у значенні повторення.

Що ж виявляється? Саме біологічно, тільки у спектрі однорідних явищ на інших щаблях еволюції, у зіставленні з найближчим однопорядковим аналогом ця квазібіологічна теорія виявляється неспроможною. Якщо ми порівняємо гру дитини з грою тигра, тобто вищого ссавця, і врахуємо не тільки схожість, але і відмінність їх, ми відкриємо їх загальний біологічний зміст, закладений саме в їхній відмінності (тигр грає в полювання тигрів; дитина у дорослу людину, обидва тренують для майбутнього життя потрібні функції теорія К. Ґрооса). А в порівнянні різнорідних явищ (гра з водою життя у водяній стихії амфібії людини) за всієї зовнішньої проформи подібності теорія біологічно безглузда.

До цього нищівного аргументу Е. Торндайк додає зауваження про різний порядок відповідності онтоі філогенезу одним і тим же біологічним принципам; так, свідомість з'являється дуже рано в онтоі вельми пізно в філогенезі; статевий потяг, навпаки, дуже рано у філоі вельми пізно в онтогенезі (Торндайк, 1925). В. Штерн, використовуючи аналогічні міркування, критикує ту ж теорію стосовно гри.

Іншого ґатунку помилки припускається П.П. Блонський. Захистивши і зовсім переконливо цей закон для ембріонального розвитку з точки зору біомеханіки і показавши, що було б дивом, якби його не було, наголосивши на гіпотетичній природі цих міркувань («не дуже доказових») і прийшовши до [аргументованого] твердження («так може бути»), себто обґрунтувавши методологічну можливість робочої гіпотези, автор, замість того щоб перейти до дослідження і перевірки гіпотези, вступає на шлях Холла і вже пояснює поведінку дитини з банально зрозумілих аналогій: у лазінні дітей на дерева він бачить рекапітуляцію не мавпячого життя, а первісних людей, які жили серед скель і криги, зривання шпалер на стіні атавізм здирання кори на деревах і т. ін. (Блонський, 1921). Що примітніше всього помилка призводить Блонського туди ж, куди і С. Холла: до заперечення гри. Ґроос і В. Штерн показали: там, де найбільше можна почерпнути аналогій між онтоі філогенезом, саме там ця теорія неспроможна. І Блонський, як би ілюструючи непереборну силу методологічних законів наукового знання, не шукає також і нових позначень; він не потребує називати «новим терміном» (гра) діяльність дитини. Це означає, що на методологічному шляху він спершу втрачав зміст гри, а потім із черговістю, яка робить йому честь, відмовився і від терміна, що відображає цей зміст. Справді, якщо діяльність, поведінка дитини атавізми, рекапітуляція минулого, то термін «гра» недоречний; з грою тигра ця діяльність не має нічого спільного, як показав Ґроос. І заяву Блонського «Я не люблю цього терміна» треба методологічно перекласти так: «Я втратив розуміння і зміст цього поняття» (1921).

Тільки так, лише простежуючи кожен принцип до його межових висновків, беручи кожне поняття в максимі, до якої воно прагне, досліджуючи кожен порух думок до самого останнього краю, іноді додумуючи його за автора, можна визначити методологічну природу досліджуваного явища. Тому в тій науці, де поняття склалося, виникло, розвинулося і доведено до граничного вираження, воно вживається свідомо, не сліпо. При перенесенні в іншу науку воно сліпе, воно нікуди не веде. Таке сліпе перенесення біогенетичного принципу, експерименту, математичного методу з природничих наук створило у психології видимість науковості, під якою на ділі криється повне безсилля перед досліджуваними явищами.

Але щоб остаточно окреслити коло, що описане значенням такого привнесеного п р и нц и п у в науці, простежимо його подальше майбутнє. Виявленням безпліддя принципу, критикою його, вказівками на курйози і перебільшення, у які школярі тицяють пальцями, справа не завершується. Іншими словами, історія принципу не закінчується легким вигнанням його із чужорідної йому сфери, простим відкиданням його. Адже ми пам'ятаємо, що чужий принцип проник у науку містком фактів, реально існуючих аналогій; цього ніхто не заперечував. Час зміцнення і панування цього принципу збільшив число фактів, на які спиралась його уявна могутність, почасти помилкових, почасти істинних. Критика цих фактів, критика самого принципу першочергово привертає у поле впливу науки знову нові факти. Справа не обмежується фактами: критика повинна дати своє пояснення взаємно здобуваних фактів, обидві теорії асимілюються, і на цьому грунті відбувається переродження принципу.

Під тиском фактів і чужедушних теорій новий прибулець змінює своє обличчя. З біогенетичним принципом сталося те ж саме. Він переродився і фігурує у психології в двох формах (знак того, що процес переродження ще не завершений): 1) теорії корисності, що захищається неодарвінізмом і школою Е. Торндайка, яка вважає, що індивід і рід у своєму розвитку підпорядковані одним і тим же законам звідси низка збігів, але і сукупність розбіжностей: не все корисне роду на ранній стадії корисно й індивіду; 2) теорії узгодженості, що захищається у психології К. Коффкою і школою Дж. Дьюї, у філософії історії О. Шпенґлером, теорії, яка вважає, що будьякий процес розвитку неодмінно має деякі загальні етапи, форми черговості від простого до складнішого і від нижчих до вищих щаблів.

Ми далекі від того, щоб вважати будь-який із цих висновків за істинний, далекі взагалі від розгляду питання по суті. Для нас важливо простежити динаміку стихійної, сліпої реакції наукового тіла на чужорідний, привнесений предмет. Нам важливо відстежити форми наукового запалення залежно від природи інфекції, щоб від патології перейти до норми: з'ясувати нормальні відправлення і функції різних складових частин органів науки. У цьому, власне, мета і значення наших аналізів, котрі ніби відводять нас у бік, але ми весь час, не нагадуючи, тримаємося порівняння, підказаного Б. Спінозою, психології наших днів з тяжкохворим. Якщо з цього погляду формулювати сенс останнього екскурсу, той позитивний висновок, до якого ми дійшли, підсумок аналізу, то доведеться визначити його так: спочатку ми на аналізі несвідомого вивчили природу, дію, спосіб поширення інфекції, проникнення чужорідної ідеї слідом за фактами, хазяйнування її в організмі, порушення його функцій; тут на аналізі біогенезу ми могли вивчити контрдію організму, боротьбу з інфекцією, динамічну тенденцію розсмоктати, виштовхнути, знешкодити, асимілювати, переродити чужорідне тіло, мобілізувати сили проти зарази, кажучи медично, [відстежити] вироблення антитіл й набуття імунітету. Залишається третє й останнє: розмежувати явища хвороби і реакції, здорове і хворе, процеси інфекції та одужання. Це ми зробимо на аналізі наукової термінології у третьому, й останньому, екскурсі, щоб потім безпосередньо перейти до формулювання діагнозу і прогнозу в нашого хворого природи, значення і результату чинної кризи.

Якби хто-небудь захотів скласти об'єктивне і чітке уявлення про той стан, який нині переживає психологія, і про масштаб кризи, досить було б вивчити психологічну мову, номенклатуру і термінологію, словник і синтаксис психолога. Мова, наукова зокрема, є знаряддя думки, інструмент аналізу, і досить подивитися, яким інструментом користується наука, щоб зрозуміти характер операцій, якими вона займається. Високорозвинена і точна мова сучасної фізики, хімії, фізіології, не кажучи вже про математику, де вона відіграє виняткову роль, складалася і вдосконалювалася разом із розвитком науки і зовсім не стихійно, але свідомо під впливом традиції, критики, достеменної термінологічної творчості вчених товариств, конгресів. Психологічна мова сучасності перш за все недостатньо термінологічна: це означає, що психологія не має ще своєї мови. У її словнику ви знайдете конгломерат із трьох різновидів слів: 1) слова повсякденної мови, смутного, двозначного, пристосованого до практичного життя (О.Ф. Лазурський дорікав у цьому психологію здібностей; мені вдалося показати, що це більшою мірою стосується мови емпіричної психології, і самого Лазурського зокрема (Л. Виготський, 1925)).

Досить згадати камінь спотикання всіх перекладачів почуття зору (почуття у сенсі відчуття), щоб побачити всю метафоричність, неточність практичної буденної мови; 2) слова філософської мови. Ті, які втратили зв'язок з колишнім змістом, багатосмислові внаслідок боротьби різних філософських шкіл, абстрактні в максимальному відриві від дійсності, вони теж засмічують мову психологів. Л. Лаланд вбачає у цьому головне джерело смутності і неясності у психології. Стежки цієї мови сприяють невизначеності думки; метафори дорогоцінні як ілюстрації, небезпечні як формули; персоніфікація психічних фактів і функцій, систем чи теорій через -ізм, між якими віднаходяться маленькі міфологічні драми (Лаланд, 1929); 3) нарешті, слова і форми мови, запозичені з природничих наук і вживаються у переносному значенні, служать прямо для обману. Коли психолог розмірковує про енергію, силу, навіть про інтенсивність, або коли говорить про збудження і т. ін., він завжди прикриває науковим словом ненаукове поняття, або вводячи в оману, або ще раз підкреслюючи всю невизначеність поняття, що позначається чужим точним терміном.

Темрява мови, вірно зауважує Л. Лаланд, залежить стільки ж від синтаксису, скільки і від словника. В конструкції психологічної фрази не менше міфологічних драм, ніж у словнику. Додам ще, що стиль, манера науки висловлюватися відіграють не меншу роль. Одним словом, усі елементи, всі функції мови містять сліди зрілості тієї науки, яка ними користується, і визначають характер її роботи.

Було б помилково думати, що психологи не помічали строкатості, неточності і міфологічності своєї мови. Немає майже жодного автора, який не зупинявся б так чи інакше на проблемі термінології. Справді, психологи претендували на те, щоб описувати, аналізувати і вивчати особливо тонкі речі, повні нюансів, і прагнули передати ні з чим не порівнювану своєрідність душевного переживання, факти sui generis (лат. свого роду) єдиний раз, коли наука хотіла описати саме переживання, себто ставила своїй мові завдання, які вирішує художнє слово. Тому психологам радили навчатися психології у великих романістів, самі говорили мовою імпресіоністичної белетристики, і навіть кращі, блискучі стилісти-психологи були безсилі створити точну мову і писали образно-експресивно: навіювали, змальовували, презентували, але не протоколювали. Такі В. Джемс, Т. Ліппс, А. Біне.

VI Міжнародний конгрес психологів у Женеві (1909) поставив це питання на порядок денний, опублікував дві доповіді Дж. Болдуїна і Е. Клапареда, але далі встановлення правил лінгвістичної можливості не пішов, хоча Клапаред і намагався дати визначення 40 лабораторним термінам. Словник Болдуїна в Англії, технічний і критичний словник філософії у Франції зробили багато, але становище з кожним роком стає, незважаючи на це, гірше, і читати нову книгу із зазначеними словниками не можна. Енциклопедія, з якої я позичаю ці відомості, ставить одне зі своїх завдань внести твердість і стійкість у термінологію, але дає привід до нової нестійкості, вводячи нову систему позначень (Ж. Дюма, 1924).

Мова виявляє як би молекулярні зміни, які переживає наука; вона відображає внутрішні і ще неоформлені процеси тенденції розвитку, реформування і зростання. Отож, приймемо те становище, що безвідрадний стан мови у психології віддзеркалює неясний стан науки. Не будемо входити глибше у суть цього відношення приймемо його за вихідну точку для аналізу сучасних молекулярно-термінологічних змін у психології. Імовірно, ми зуміємо прочитати в них теперішню і майбутньою долю науки. Почнемо, щонайперше, з тих, хто схильний узагалі заперечувати вирішальне значення м о в и науки і бачити у подібній полеміці схоластичні сперечання. Так, Г.І. Челпанов указує як на смішну претензію, як на верх безглуздя на прагнення замінити суб'єктивну термінологію об'єктивною. Зоопсихологи (Беєр, Бете, Я.І. Ікскюль) говорили «фоторецептор» замість «око», «стіборецептор» замість «ніс», «рецептор» замість «орган почуття» й т. ін. (Челпанов, 1925 ).

Г.І. Челпанов схильний усю реформу, яку проводить бігевіоризм, звести до гри в терміни; він вважає, що у творі Дж. Вотсона слово «відчуття», або «уявлення» замінено словом «реакція». Для того щоб показати читачеві відмінність між звичною психологією і психологією бігевіориста, цей науковець наводить приклади нового способу вираження: «У звичайній психології говориться: «Якщо чий-небудь оптичний нерв дратується сумішшю додаткових колірних хвиль, то в нього є свідомість білого кольору». За Вотсоном, у цьому разі треба сказати: «Він реагує на неї, як на білий колір» (1926). Переможний висновок автора такий: справа не змінюється від того, яке вжити слово; вся відмінність у словах. Чи так це? Для психолога типу Челпанова це, безумовно, так; хто не досліджує і не відкриває нового, той не може зрозуміти, навіщо дослідники для нових явищ уводять нові слова; хто не має свого погляду на речі, а однаково сприймає Спінозу і Гусерля, Маркса і Платона, для того принципова зміна слова є порожня претензія; хто еклектично в порядку появи освоює всі західноєвропейські школи, течії і напрямки, для того потрібна смутна, невизначена, зрівняльна, життєва мова «як то кажуть у наявній психології»; хто мислить психологію тільки у формі підручника, для того питанням життя є збереження буденної мови, а оскільки маса емпіриків-психологів належить до того ж типу, то вона й обслуговується тим змішаним строкатим жаргоном, для якого свідомість білого кольору це просто факт без подальшої критики.

Для Г.І. Челпанова це каприз, дивацтво. Однак чому це дивацтво настільки закономірно? Чи немає в ньому чогось необхідного? Вотсон і Павлов, Бехтерев і Корнілов, Бете та Ікскюль (довідка Челпанова може бути збільшена ad libitum (лат. вільно) з будьякої галузі науки), Келер і Коффка та ще і ще демонструють це ж дивацтво. Відтак у тенденції вводити нову термінологію є якась об' єктивна нагальність.

Ми заздалегідь можемо сказати, що слово, називаючи факт, дає воднораз і філософію факту, його теорію, його систему. Коли я кажу: «свідомість кольору», в мене одні наукові асоціації, факт вводиться в одну сукупність явищ, я надаю одного значення фактом; коли стверджую: «реакція на біле», все зовсім інше. Але Г.І. Челпанов тільки прикидається, ніби справа у словах. Адже в нього-то у самого наявна теза: не потрібно реформи термінології це висновок з іншої тези: не потрібно реформи психології. Дарма, що Челпанов тут заплутується в суперечності: з одного боку, Вотсон тільки змінює слова, з іншого бігевіоризм спотворює психологію. Так тут одне з двох: або Вотсон грає словами тоді бігевіоризм безневинна справа, веселенька сміховинка, як любить зображувати, заспокоюючи сам себе, Челпанов; або за зміною слів приховується зміна подієвої суті тоді зміна слів не таке вже смішне діло. Революція завжди зриває з речей старі імена у політиці і в науці.

Але перейдемо до інших авторів, які розуміють з м і с т нових слів: для них очевидно, що нові факти й оновлений погляд на них зобов'язують до досі нечуваних слів. Такі психологи розпадаються на дві групи: одні чисті еклектики, які з радістю змішують старі і нові слова та бачать у цьому вічний закон; інші говорять на змішаній мові за потреби, не солідаризуючись ні з однією зі сторін суперечки і намагаючись прийти до єдиної мови, принаймні не прагнучи створити власну мову.

Ми бачили, що такі відверті еклектики, як Е. Торндайк, однаково застосовують термін «реакція» до настрою, спритності, дії, до об'єктивного і суб'єктивного. Не вміючи вирішити питання про природу досліджуваних явищ про принципи їх дослідження, він легко позбавляє значення і суб'єктивні, й об'єктивні терміни, «стимул реакція» для нього просто зручна форма опису явищ. Інші, як В.Б. Пілсбері, зводять еклектику до принципу: суперечки про загальний метод і точку зору можуть цікавити техніка-психолога. Відчуття і перцепції він викладає в термінах структуралістів, дії всіх родів бігевіористів; сам же він схиляється до функціоналізму. Відмінність у термінах призводить до неузгодженості, але він надає перевагу вживанню термінів багатьох шкіл замість однієї якої-небудь школи (Пілсбері, 1917). У повній згоді з цим він на життєвих ілюстраціях, використовуючи не зовсім точні слова, показує, чим займається психологія, замість того, щоб дати її формальне визначення; подаючи три визначення психології як науки про душу, про свідомість і про поведінку, він висновує, що ці відмінності можуть бути не прийняті до уваги при описі душевного життя. Природно, що і термінологія буде байдужа нашому автору.

Принциповий синтез старої і нової термінології намагаються здійснити К. Коффка (1925) та інші. Вони прекрасно розуміють, що слово є теорія позначуваного факту, і тому за двома системами термінів бачать дві системи понять: у поведінки є дві сторони доступна природничо-науковому спостереженню і доступна переживанню їм відповідають функціональні і дескриптивні поняття. Функціонально-об'єктивні поняття і терміни належать до категорії природничо-наукових, феноменально-дескриптивні їй (поведінці) абсолютно чужі. Цей факт часто буває затемнений мовою, яка не завжди має окремі слова для того й іншого різновиду понять, тому що повсякденна мова це мова не наукова.

Заслуга американців [полягає] в тому, що вони боролися проти суб'єктивних анекдотів в зоопсихологи, проте ми не будемо боятися вживати дескриптивні поняття при описі поведінки тварин. Американці пішли занадто далеко, вони вкрай об'єктивні. Знову надзвичайно примітно: внутрішньо найглибшим чином двоїста, увібравши і поєднавши у собі дві протилежні тенденції, які, як буде висвітлено нижче, визначають нині всю кризу і її майбутнє, гештальттеорія хоче послідовно, назавжди зберегти подвійну мову, адже виходить із подвійної природи поведінки. Однак науки вивчають не те, що у природі зустрічається в близькому порівнянні, а те, що у поняттях є однорідним і близьким. Як же може бути одна наука про дві цілковито різні категорії явищ, що очевидно вимагають двох різних методів, двох принципів пояснення та ін.? Адже системність науки забезпечується єдністю точки зору на предмет. Як же можна створювати науку із двох точок зору? Знову протиріччю у термінах точно відповідає суперечність у принципах.

Дещо по-іншому справа ведеться в іншій групі, головним чином у російських психологів, які вживають різні терміни, хоча й бачать у цьому данину перехідної епохи. Цей демісезон, за висловом одного психолога, вимагає одягу, що поєднує у собі шубу і літнє плаття, тепліше і легше. Так, П.П. Блонський вважає, що справа не в тому, як називати досліджувані явища, а в тому, як їх розуміти. Ми користуємося звичайним словником для нашої мови, але у ці звичні слова вкладаємо відповідний науці XX століття зміст. Суть [зусиль полягає] не в тому, щоб уникати вислову: «Собака сердиться». Річ у тому, щоб ця фраза була не поясненням, а проблемою (Блонський, 1925). Власне, тут закладено повне засудження старої термінології: адже там наведена фраза була саме поясненням. Але головне, щоб стати науковою проблемою, ця фраза повинна бути сформульована відповідним чином, а не з допомогою пересічного словника. І ті, кого Блонський називає педантам термінології, набагато краще відчувають, що за фразою приховано зміст, вкладений у неї історією науки. Однак багато хто слідом за ним користуються двома мовами, не вважаючи це важливим питанням. Так робить, скажімо, К.М. Корнілов, так учиняю я, повторюючи за Павловим: яка значущість, як назвати їх, психічними або складнонервовими?

Однак уже ці приклади вказують на межі. такої двомовності. Самі ж межі ясніше всього демонструють той же, що і весь аналіз еклектиків: двомовність це зовнішній знак двоєдумності. Двома мовами можна говорити, поки передаєш двоїсті речі, або речі в неоднозначному висвітленні, тоді справді, яка важливість, як назвати їх.

Отже, формулюємо: для емпіриків потрібна м о в а житейська, невизначена, плутана, двозначна, смутна, така, щоб сказане нею можна було узгодити з чим завгодно сьогодні з отцями Церкви, завтра з Марксом; їм треба слово, яке не дає ні ясної філософської кваліфікації природи явища, ні просто чіткого його опису, тому що емпірики туманно розуміють і невиразно бачать свій предмет. Еклектикам послідовним, тимчасовим, до тих пір поки вони стоять на еклектичної точці зору, потрібно дві мови. Але як тільки еклектики залишають цей ґрунт і намагаються визначити перспективи й описати знову відкритий факт, або викласти власні погляди на предмет, вони стають небайдужі до мови, слова.

К.М. Корнілов, відкривши нове явище, готовий усю сферу, до якої він відносить це явище, із розділу психології зробити самостійну науку реактологію (Корнілов, 1922). В іншому місці він протиставляє рефлексу реакцію і вбачає істотну відмінність між одним і другим терміном. Різні філософія і методологія перебувають у підґрунті того й іншого. Реакція для нього біологічне поняття, рефлекс вузькофізіологічне; рефлекс лише об'єктивний, [тоді як] реакція суб'єктивно-об'єктивна. Тепер зрозуміло, що один зміст отримає явище, якщо ми назвемо його рефлексом, та інший реакцією.

Очевидно, не всерівно, як називати явища, і педантизм там, де за ним перебуває дослідження чи філософія, має свій резон: він розуміє, що помилка у слові це помилка у розумінні. П.П. Блонський недарма усвідомлює збіг у своїй роботі і в нарисі психології Л. Джемсона у цьому типовому зразку міщанства та еклектики в науці (Джем сон, 1925). Вбачати у фразі «Собака сердиться» проблему не можна хоча б тому, що, як вірно показав М.М. Щелованов, знаходження терміна є кінцевий, а не початковий пункт дослідження: як тільки той чи інший комплекс реакцій позначається будь-яким психологічним терміном, так всякі подальші спроби аналізу завершуються (Щелованов, 1929). Якби П. Блонський зійшов із ґрунту еклектики, як К. Корнілов, і став на ниву дослідження або принципу, то він дізнався б це. Немає жодного психолога, з ким такого не сталося б. І такий іронічний спостерігач «термінологічних революцій», як Г.І. Челпанов, раптом виявляється дивним педантом: він заперечує проти назви «реактологія». З педантизмом чеховського вчителя гімназії він повчає, що цей рефлекс викликає подив, по-перше, етимологічно, по-друге, теоретично. Етимологічне утвердження слова зовсім невірне, з апломбом заявляє автор, треба було б сказати «реакціологія». Це, звичайно, вінець лінгвістичної неграмотності і повне порушення всіх термінологічних принципів VI Конгресу про інтернаціональну (латинсько-грецьку) основу термінів, мабуть, не від нижегородського «реакція», а від reactio утворив Корнілов свій термін, й абсолютно правильно; цікаво, як би Челпанов переклав «реакціологію» на французьку, німецьку та інші мови. Але не в цьому річ. Справа в іншому: в системі психологічних поглядів К. Корнілова, заявляє Челпанов, він ніби недоречний. Проте висновуватиме по суті. Важливо визнання значення терміна у системі поглядів. Виявляється, що навіть рефлексологія при відомому розумінні має raison d'etre (франц. причину бути).

Хай не подумають, що ці дрібниці не мають значення, тому що вони занадто очевидно заплутані, суперечливі, невірні тощо. У цьому відмінність наукової точки зору і практичної. Г. Мюнстерберг роз'яснював, що садівник любить свої тюльпани і ненавидить бур'ян, а ботанік, котрий описує і пояснює, нічого не любить і нічого не ненавидить, й із свого погляду не може нічого ні любити, ані ненавидіти. Для науки про людину, каже він, людська дурість становить не менший інтерес, ніж людська мудрість. Усе це байдужий матеріал, який претендує тільки на те, що він існує як ланка у плетиві явищ (Мюнстерберг, 1922).

Як ланка у вузлі причинних явищ той факт, що психологу-еклектику, для якого байдужа термінологія, раптом стає бойовим питанням, коли зачіпає його позицію, є цінний методологічний факт. Стільки ж цінний, як і те, що інші еклектики таким самим шляхом приходять до того ж, до чого і К. Корнілов: ні умовний, ні асоціативний рефлекси не здаються йому досить ясними і зрозумілими; в першооснові нової психології перебувають реакції, і вся психологія, що розвивається І. Павловим, В. Бехтерєвим, Дж. Вотсоном, іменується не рефлексологією, не бігевіоризмом, але psychologie de reaction, тобто реактологією. Нехай еклектики доходять протилежних висновків про одну річ: їх ріднить той спосіб, той процес, яким вони взагалі здобувають свої висновки.

Таку ж закономірність ми знайдемо в усіх рефлексологів дослідників і теоретиків. Дж. Вотсон переконаний, що ми можемо написати курс психології і не вжити слів «свідомість», «зміст», «інтроспективно перевірюване», «уява» і т. п. (1926). І для нього це не термінологічний прийом, а принциповий [крок]: як хімік не може говорити мовою алхіміка та астроном мовою гороскопу. Він прекрасно роз'яснює це на одному окремому випадку: відмінність між зоровою реакцією і зоровим образом він вважає теоретично вельми важливою, тому що в ній прихована розбіжність між послідовним монізмом і непохитним дуалізмом. Слово для нього щупальця, якими філософія охоплює факт. Незліченні томи, написані у термінах свідомости, яку б не мали самодостатню вартість, вона може бути визначена і виражена тільки в перекладі на об'єктивну мову. Адже свідомість та інше, на думку Вотсона, все це одні лише невизначені висловлювання. І новий курс однаково пориває з ходовими теоріями і з [їх] термінологією. Цей дослідник засуджує «половинчату психологію поведінки» (яка приносить шкоду всьому напрямку), стверджуючи, що якщо положення нової психології не будуть зберігати свою ясність, то її рамки будуть спотворені, затемнені і вона втратить своє справжнє значення. Від такої половинчастості загинула функціональна психологія. Якщо бігевіоризм має майбутність, то він повинен повністю порвати із поняттям свідомости. Однак донині не вирішено: чи стати йому домінуючою системою психології, або залишатися просто методологічним підходом. І тому Вотсон занадто часто приймає методологію здорового глузду за основу дослідження; у прагненні звільнитися від філософії він скочується до поглядів «звичайної людини», розуміючи під цією останньою не засадничу ознаку людської практики, а здоровий глузд середнього американського ділка. На його думку, пересічна особа повинна вітати бігевіоризм. Буденне життя навчило її так вчиняти, тому, підходячи до науки про поведінку, вона не відчуває зміни методу, або якої-небудь зміни предмета. У цьому вирок усьому бігевіоризму: наукове вивчення неодмінно вимагає зміни предмета (себто його обробки в поняттях) і методу, тим часом сама поведінка цими психологами розуміється житейськи і в їхніх міркуваннях та описах багато від обивательського способу судження. Тому і радикальний, і половинчастий бігевіоризм ніяк не знайдуть у стилі і мові, як і в принципі та методі, межі між повсякденним і життєвим розумінням. Звільнившись від «алхімії» в мові, бігевіористи засмітили його життєвим, нетермінологічним мовленням. Це зближує їх із Г. Челпановим: всю відмінність треба адресувати побутовому ладу американського та російського обивателя. Тому закид новій психології у тому, що вона обивательська, почасти вірний.

Цю неясність мови, яку П.П. Блонський вважає відсутністю педантизму, І. Павлов списує на невдачу американців. Він убачає в цьому «видимий промах, який гальмує успіх справи і який, безсумнівно, рано чи пізно буде усунутий. Це користування при об'єктивному в своїй суті дослідженні поведінки тварин психологічними поняттями і класифікацією. Звідси часто відбувається випадковість і складність їх методологічних прийомів і завжди уривчастість, безсистемність їх матеріалу, що залишається без планомірного фундаменту» (1950). Ясніше й не можна висловити роль і функцію мови в науковому дослідженні. І своїм успіхом Павлов зобов'язаний величезною методологічною наступністю насамперед у мові. Із розділу про роботу слинних залоз у собак його дослідження перетворилися у вчення про вищу нервову діяльність і поведінку тварин виключно тому, що він підняв вивчення слинної секреції на величезну теоретичну висоту і створив прозору систему понять, що узасаднили науку. Принциповості в методологічних питаннях цьому відомому вченому треба дивуватися, його книга вводить нас у лабораторію його досліджень і вчить [мистецтву] творення наукової мови. Спочатку яка важливість, як називати явище? Але поступово кожен крок уперед закріплюється новим словом, кожна нова закономірність вимагає терміна. Він з'ясовує зміст, значення вживання нових термінів. Вибір термінів і понять зумовлює результат дослідження: «... як було б можна систему безпросторових понять сучасної психології накласти на матеріальну конструкцію мозку» (Павлов, 1950).

Коли Е. Торндайк говорить про реакцію настрою і вивчає її, він створює поняття і закони, що ведуть нас від мозку. Звернення до цього методу Павлов називає боягузтвом. Частково за звичкою, почасти внаслідок деякого «розумового усунення», він вдавався до психологічних пояснень. «Але незабаром я зрозумів, в чому полягає погана послуга. Я був у скруті тоді, коли не бачив природного зв'язку явищ. Допомога психології полягала у словах: «тварина згадала», «тварина захотіла», «тварина здогадалося», себто це було тільки прийомом atдетерміністського думання, що обходиться без справжньої причини». У способі висловлювання психологів він бачить покривдження серйозного мислення.

І коли І.П. Павлов увів у лабораторіях штраф за вживання психологічних термінів, то для історії теорії науки це факт не меншого значення і показовості, ніж суперечка про символ віри для історії релігії. Тільки Г. Челпанов може над цим посміятися: вчений не в підручнику, не у викладі предмета, а в лабораторії у процесі дослідження штрафує за невірний термін. Очевидно, штраф накладався за безпричинне, безпросторове, невизначене, міфологічне мислення, яке вривалося з цим словом у хід дослідження і загрожувало підірвати всю справу, як у американців внести фрагментарність, безсистемність, вирвати фундамент.

Г.І. Челпанов узагалі не підозрює, що нові слова можуть бути потрібні в лабораторії, при дослідженні, що зміст, значення досліду визначаються вживаними словами. Він критикує І. Павлова, кажучи, що «гальмування» є вираз неясний, гіпотетичний і що те ж саме слід сказати і щодо терміна «розгальмування» (Челпанов, 1925). Вірно, ми не знаємо, що відбувається в мозку при гальмуванні, і все ж це прекрасне, прозоре поняття: перш за все воно терміноване, тобто точно визначене у своєму значенні і межах; по-друге, воно правдиве, себто говорить стільки, скільки саме знає; в даний час процеси гальмування в мозку не цілком ясні нам, але слово і поняття «гальмування» цілком зрозумілі; по-третє, воно вирішальне і наукове, тому що вводить факт у систему, ставить його на фундамент, пояснює гіпотетично й одночасно причинно. Звісно, око ми собі уявляємо ясніше, ніж аналізатор: саме тому слово «око» нічого не засвідчує в науці, термін «зоровий аналізатор» позначає і менше і більше слова «око». І. Павлов відкрив нову функцію ока, зіставив її з функцією інших органів, пов'язав через неї весь сенсорний шлях від ока до кори мозку, вказав її місце у системі поведінки і це все відтворює новий термін. Що при цих словах ми повинні подумати про зорові відчуття правильно, але генетичне походження слова і термінологічне його значення дві абсолютно різні реалії. Слово не містить у собі нічого від відчуттів, ним може цілком користуватися сліпий. Тому ті, хто слідом за Челпанова фіксують у Павлова обмовки, скалки психологічної мови і викривають у непослідовності, не розуміють суті справи: якщо Павлов говорить про радість, увагу, про ідіота (собаку), то це лише означає, що механізм радости, уваги та іншого ще не вивчений, що це ще темні плями системи, а не засаднича поступка чи суперечність.

Однак усе це може здатися неправильним, якщо міркування не доповнити зворотним поглядом. Звичайно, термінологічна вишколеність може стати педантством, «словесністю», порожнім місцем (школа В. Бехтерева). Коли ж це буває? Коли слово як етикетка наклеюється на готовий товар, а не народжується у процесі дослідження. Тоді воно не термінується, не розмежовує, а вносить неясність і кашоподібність у систему понять.

Така робота є наклеювання нових ярликів, що рівно нічого не пояснюють, адже неважко, звісно, віднайти цілий каталог назв: рефлекс мети, рефлекс бога, рефлекс права, рефлекс свободи та ін. На все знайдеться свій рефлекс. Біда тільки в тім, що нічого, крім гри в бірюльки, ми тут не отримаємо. Це відтак не спростовує, але методом від зворотного підтверджує загальне правило: нове слово завжди узгоджується з новим дослідженням.

Підведемо підсумки. Ми бачили всюди, що слово, мов сонце в малій краплині води, цілком відображає процеси і тенденції у розвитку науки. В науці відкривається якась фундаментальна єдність знання, що надходить од ключових принципів до вибору слова. Що ж забезпечує цю єдність усієї наукової системи? Засадничий методологічний скелет. Дослідник, оскільки він не технік, реєстратор 1 не виконавець, є завжди ф 1 л о с о ф, який під час пошукування та опису мислить про явище, 1 спосіб його мислення позначається у словах, якими він користується. Найбільша дисципліна думки перебуває у підґрунті павловського штрафу: така ж дисципліна духу [наявна] в основі наукового розуміння світу, як монастирська система релігійного. Той, хто прийде в лабораторію зі своїм словом, змушений буде повторити приклад Павлова. Слово є філософія факту; воно може бути його міфологією та його науковою теорією. Коли Г.К. Ліхтенберг сказав: «Es denkt sollte man sagen, so wie man sagt: es blitzt», то він боровся проти міфології в мові. Сказати cogito занадто багато раз це перекладають: «Я думаю». Хіба фізіолог погодився б сказати: «Я проводжу збудження по нерву»? Сказати «Я думаю» і «Мені здається» це означає дати дві протилежні теорії мислення: вся теорія розумових поз А. Біне вимагає першого, теорія 3. Фройда - другого, а теорія О. Кюльпе то одного, то іншого виразу. Г. Ґеффдінґ співчутливо цитує фізіолога Е. Фостера, який зазначає, що враження тварини, позбавленого півкуль великого мозку, ми повинні або «назвати відчуттями..., або ж ми маємо придумати для них доконче нове слово» (Ґеффдінґ, 1908), бо ми натрапили на нову категорію фактів і повинні обрати спосіб, як будемо її мислити у зв'язку зі старою категорією чи по-новому.