Історичне значення психологічної кризи

Діалектика охоплює природу, мислення, історію вона є сама найзагальніша, гранично універсальна наука; теорія психологічного матеріалізму або діалектика психології і є те, що я називаю загальною психологією.

Для створення таких опосередковувальних теорій методологій, загальних наук треба розкрити сутність даної галузі явищ, законів їх зміни, якісну і кількісну характеристику, їх причинність, сподіяти властиві їм категорії і поняття, одним словом, створити свій «Капітал». Варто лише уявити собі, що К. Маркс оперував би загальними принципами і категоріями діалектики, на кшталт [опозиції] «кількості якості», тріади, загального зв'язку, вузла, стрибка та ін., без абстрактних та історичних к а т е г о р і й вартості, класу, товару, капіталу, ренти, продуктивної сили, базису, надбудови тощо, щоб побачити всю жахливу безглуздість припущення, ніби можна безпосередньо, минаючи «Капітал», створити будь-яку марксистську науку. Психології потрібен свій «Капітал» свої поняття класу, базису, цінності і т. ін., у яких вона могла б висловити, описати і вивчити свій об'єкт, а відкривати у статистиці забування відтінків сірого кольору в Лемана підтвердження закону стрибків значить ні на йоту не змінити ні діалектики, ані психології. Ця ідея про нагальність опосередковувальної теорії, без якої неможливо розглядати у світлі марксизму окремі локальні факти, давно усвідомлена, і мені тільки залишається вказати на збіг висновків нашого аналізу психології з цією ідеєю.

Ту ж ідею розкриває В.А. Вишневський у перепалці з І.І. Степановим (для всіх ясно, що історичний матеріалізм це не діалектичний матеріалізм, а його застосування до історії. Тому, категорично кажучи, тільки суспільні науки, маючи свою загальну науку в історії матеріалізму, можуть називатися марксистськими; інших марксистських наук ще немає). «Як історичний матеріалізм не тотожний діалектичному матеріалізму, так само останній не тотожний специфічно природничонауковій теорії, яка ще, до речі, тільки народжується» (Вишневський, 1925). І.І. Степанов же, уподібнюючи діалектико-матеріалістичне розуміння природи з механічним, вважає, що вона дана і міститься вже в механістичній концепції природничих наук. Як приклад, автор посилається на полеміку в психології з питання про інтроспекцію (1924).

Діалектичний матеріалізм найабстрактніша наука. Безпосереднє докладання діалектичного матеріалізму до біологічних наук і психології, як це нині має місце, не йде далі формально-логічних, схоластичних, словесних підтасовок під загальні, абстрактні, універсальні категорії окремих явищ, внутрішній зміст і співвідношення яких невідомі. У кращому випадку це може привести до накопичення прикладів, ілюстрацій. Але не більше. «Вода пар лід» і «натуральне господарство феодалізм капіталізм», з точки зору діалектичного матеріалізму, одне і те ж, один і той же процес. Але для історичного матеріалізму якесь якісне багатоманіття пропадає при такому узагальненні!

К. Маркс назвав «Капітал» критикою політичної економії. Ось таку критику психології хочуть перестрибнути нині. «Підручник психології, викладений з точки зору діалектичного матеріалізму», по суті, має звучати так само, як «підручник мінералогії, викладений із позиції формальної логіки». Адже це само собою зрозуміла річ розмірковувати логічно не є особливість даного підручника, або всієї мінералогії. Тому що діалектика це не логіка, навіть ширше. Або: «підручник соціології, з погляду діалектичного матеріалізму», замість «історичного». Треба створити теорію психологічного матеріалізму, і не можна поки що створювати підручники діалектичної психології.

Але і в критичному судженні ми позбавляємося при цьому головного критерію. Те, як зараз визначають, немов у пробірній палаті, чи узгоджується дане вчення з марксизмом, зводиться до методу «логічного накладення», тобто співпадіння форм, логічних ознак (монізм та ін.). Треба знати, чого можна і треба шукати в марксизмі. Не людина для суботи, а субота для людини; треба створити т е о р і ю, яка допомогла б пізнати психіку, але аж ніяк не вирішення питання психіки, не формули, що вміщує і підсумовує доробок наукової істини. Цього у цитатах Г.В. Плеханова не можна віднайти хоча б тому, що її там немає. Такою істиною не володіли ні Маркс, ні Енгельс, ні Плеханов. Звідси фрагментарність, стислість багатьох формулювань, їх чорновий характер, їх суворо обмежене контекстом значення. Така ф о р м у л а взагалі не може бути дана наперед, до наукового вивчення психіки, а з'явиться у результаті наукової епохальної роботи. Попередньо можна шукати у вчителів марксизму не вирішення питання, навіть не робочу гіпотезу (бо останні створюються на ґрунті даної науки), а м ет о д побудови [гіпотези]. Я не хочу дізнатися за так, змонтувавши пару цитат, що таке психіка, я прагну навчитися на всьому методі Маркса, як створюють науку, як [треба] підійти до дослідження психіки.

Тому марксизм не тільки застосовують не там, де треба (у підручниках замість загальної психології), а й беруть з нього не те, що треба: не випадкові висловлювання потрібні, а м ет о д: не діалектичний матеріалізм, а історичний матеріалізм. «Капітал» повинен нас навчити багато чому і тому, що справжня соціальна психологія починається за «Капіталом», і тому, що психологія нині є психологія до «Капіталу». В.Я. Струмінський цілком має рацію, коли саму ідею марксистської психології як синтезу тези емпіризму з антитезою рефлексологією називає схоластичною побудовою. Коли знайдений реальний шлях, можна для ясності намітити в ньому ці три точки, але шукати за допомогою цієї схеми реальних шляхів значить ставати на лінію спекулятивної комбінації і займатися діалектикою ідей, а не діалектикою фактів буття. У психології немає самостійних траєкторій розвитку, треба за ними шукати їх спричинювальні реальні історичні процеси. Не має підстав цей дослідник тільки тоді, коли стверджує, що накреслити маршрути [розвитку] психології із сучасних течій узагалі не можна по-марксистськи (Струмінський, 1926).

Що він розвиває вірно, але це стосується тільки історичного аналізу розвитку науки, а не методологічного. Методолога не обходить, що у процесі розвитку психології реально відбудеться завтра, тому він і не звертається до чинників, які перебувають поза психологією. Але його цікавить: чому хвора психологія, чого їй бракує, щоб стати наукою, та ін. Адже і зовнішні фактори штовхають психологію шляхом її розвитку і не можуть ні скасувати в ній віхову роботу, ні перескочити на століття вперед. Є відоме органічне зростання логічної структури знання.

Має слушність В.Я. Струмінський і тоді, коли вказує, що нова психологія прийшла фактично до відвертого визнання позицій старої суб'єктивної психології. Але біда тут не у відсутності фіксації зовнішніх, реальних факторів розвитку науки, які намагається врахувати автор. Біда у нехтуванні методологічної природи кризи. Є своя сувора наступність у ході розвитку кожної науки; зовнішні фактори можуть прискорити або сповільнити цей хід-перебіг, вони спроможні відхилити його в бік, нарешті, здатні визначити якісний характер кожного етапу, але змінити почерговість етапів не можна. [Скажімо,] можна пояснити зовнішніми обставинами ідеалістичний або матеріалістичний, релігійний або позитивний, індивідуалістичний або соціальний, песимістичний або оптимістичний характер етапу, але ніякі ці зовнішні умови не спроможні забезпечити, щоб наука, яка перебуває на стадії збирання сирого матеріалу, відразу перейшла до виділення із себе технічних, прикладних дисциплін, або ж наука із розвиненими теоріями і гіпотезами, з розвиненою технікою та експериментом зайнялася збором та описом первинного матеріалу.

Криза поставила на порядок денний поділ двох психологій через створення методології. Який він буде залежить від зовнішніх факторів. Е. Тітченер та Дж. Вотсон поамериканськи і соціально по-різному, К. Коффка і В. Штерн по-німецьки і знову соціально по-різному, В.М. Бехтерев і К.М. Корнілов по-російськи і знову по-різному вирішують одне завдання. Яка буде ця методологія і чи скоро вона буде, ми не знаємо, але що психологія стоятиме на місці, поки не створить методології, що першим кроком уперед буде методологія, це безсумнівно.

Засадниче основні камені закладені вірно; правильно намічено і загальний, багатодесятилітній шлях; точна й мета, надійний генеральний план. Навіть практична орієнтація в сучасних течіях вірна, тільки неповна. Але найближчий шлях, найближчі кроки, діловий план страждають недоліками: в них немає аналізу кризи та правильного настановлення на м е т о д о л о г і ю. Роботи К.М. Корнілова започатковують цю методологію, і всякни, хто хоче розвивати ідеї психології та марксизму, змушениИ буде повторювати Його і продовжувати окреслениИ ним шлях. Саме як шлях ця ідея не має собі рівних за силою у європейській методології. Якщо він не буде схилятися до критики і полеміки, не переходитиме у поле брошурної війни, а підніматиметься до методології; якщо не буде шукати готових відповідей; якщо усвідомить завдання сучасної психології, то він приведе до створення т ео р і ї психологічного матеріалізму.

Ми завершили наше дослідження. Чи знайшли ми все, що шукали? Принаймні ми біля берега. Ми підготували ґрунт для досліджень у сфері психології і, щоб виправдати свої міркування, повинні випробувати наші висновки на ділі побудувати схему загальної психології. Але до того хотілося б зупинитися ще на одному моменті, який, щоправда, має більше стилістичне значення, ніж принципове, але і стилістичне завершення будь-якої ідеї не зовсім байдуже для її повного вираження.

Ми розсікли надвоє завдання і метод, арену дослідження і принцип нашої науки. Залишається розсікти її і м' я. Процеси поділу, що намітилися у кризі, позначилися і на майбутньому імені науки. Окремі системи наполовину порвали зі старим іменем, вживаючи власні [слова і терміни] для позначення всієї орбіти дослідження. Так іноді кажуть про бігевіоризм як науку про поведінку, як синонім усієї психології, а не одного її напряму. Так стверджують часто про психоаналіз, реактологію. Інші системи поривають остаточно зі старим іменем, бачачи в ньому сліди міфологічного походження. Така рефлексологія. Ця остання підкреслює, що вона відмовляється від традиції, створюється на порожньому і новому місці. Не можна заперечувати, що певна частка істини наявна в такому погляді, хоча треба дуже механічно і неісторично дивитися на науку, щоб не розуміти зовсім ролі наступності та традиції, навіть при перевороті. Однак Дж. Вотсон, коли вимагає радикального розриву зі старою психологією, коли вказує на астрологію та алхімію, на небезпеку половинчастої психології, частково має рацію.

Інші системи залишаються поки без імені така система І.П. Павлова. Іноді він називає свою галузь фізіологією, але, назвавши свій досвід вивченням поведінки і вищої нервової діяльності, залишив питання про ім'я відкритим. У ранніх роботах В.М. Бехтерев відкрито відмежовується від фізіології, для нього рефлексологія це не фізіологія. Учні Павлова викладають його вчення під ім'ям «науки про поведінку». І дійсно, у двох наук, таких різних, повинні бути два різних імені. Цю ідею давно висловив Г. Мюнстерберг: «Чи слід називати психологією інтенційне розуміння внутрішнього життя, це, звісно, ще питання, з приводу якого можна дискутувати. Справді, багато що свідчить про те, щоб утримати н аз в у психології за описовою і пояснювальною наукою, виключивши з неї науку про розуміння духовних переживань і внутрішніх відношень» (1922).

Однак таке з н а н н я все ж існує під ім'ям психології; воно рідко перебуває в ідеї. Здебільшого остання унаявлюється в якомунебудь зовнішньому впливі з елементами каузальної психології. Але оскільки ми знаємо думку того ж автора, що вся плутанина у психології виникає із змішання, то єдиний висновок обрати інше ім'я для інтенційної психології. Почасти так воно і відбувається. Феноменологія перед нашим поглядом виокремлює із себе психологію, «потрібну для відомих логічних цілей» (Мюнстенберг), і замість поділу двох наук за допомогою прикметників, що вносять величезну плутанину..., починає вводити різні імена-іменники. Г.І. Челпанов установлює, що «аналітичний» і «феноменологічний» два імені для одного і того ж м е т о д у, що феноменологія деякою частиною покривається аналітичною психологією, що полеміка стосовно того, чи є феноменологія психології чи ні, виявляється питанням термінологічним; якщо до нього додати, що метод цей і цю гілку психології автор вважає основними, то логічно було б назвати аналітичну психологію феноменологією. Сам Е. Гусерль вважає за краще обмежитися прикметником, щоб зберегти чистоту своєї науки, і каже про «ейдетичну психологію». Але Л. Бінсвангер пише прямо: треба розрізняти чисту феноменологію та емпіричну феноменологію («дескриптивну психологію») (1922) і вбачає підставу для цього у введеному самим Гусерлем прикметником «чиста». Знак рівності виведений на папері доконче математичним чином. Якщо згадати, що В.Г. Лотц говорив про психологію як про прикладну математику; що А. Бергсон у своєму визначенні майже прирівняв дослідну метафізику до психології; що Е. Гусерль у чистій феноменології хоче бачити метафізичне вчення про сутності (Бінсвангер, 1922), то ми зрозуміємо, що і сама ідеалістична психологія має і традицію, і тенденцію до того, щоб залишити постаріле і скомпрометоване ім'я. І. Дільтей роз'яснює, що пояснювальна психологія сходить до раціональної психології X. Вольфа, а описова до емпіричної (1924).

Правду кажучи, деякі ідеалісти заперечують проти присвоєння природничо-наукової психології цього імені. Так, С.Л. Франк, вказуючи з усією різкістю на те, що під одним ім'ям уживаються дві різні науки, пише: «Справа тут узагалі не у відносній ученості двох різних методів однієї науки, а у простому витісненні однієї науки зовсім іншою, хоча і зберігшої слабкі сліди спорідненості з першою, але яка має сутнісно альтернативний предмет... Нинішня психологія сама себе визнає природознавством... Це означає, що сучасна так звана психологія є взагалі не психологія, а фізіологія... Прекрасне позначення «психологія» вчення про душу було просто незаконно викрадено і використано як титул для зовсім іншої наукової галузі; воно викрадено так ґрунтовно, що коли тепер, мовляв, роздумовуєш про природу душі..., то займаєшся справою, якій судилося залишатися безіменною, або якій треба придумати якесь нове позначення» (1917). Але навіть сьогочасне спотворене ім'я «психологія» на три чверті не відповідає її суті це психофізика і психофізіологія. І нову науку він намагається назвати філософською психологією, щоб «хоч побічно відновити істинне значення назви «психологія» і повернути його законному власнику після згаданого викрадення, безпосередньо вже незворотного» (Франк, 1917).

Ми констатуємо примітний факт: і рефлексологія, яка прагне порвати з «алхімією», і філософія, яка хоче сприяти відновленню можливостей психології у старому, буквальному і точному значенні цього слова, обидві шукають нового позначення і залишаються безіменними. Ще примітніше, що мотиви в них однакові: одні бояться у цьому імені слідів його матеріалістичного походження, інші побоюються, що воно втратило своє старе, безпосереднє і точне, значення. Чи можна відшукати стилістично найкраще вираження для подвійності сучасної психології? Однак і Франк згоден, що ім'я викрадено природничо-науковою психологією непереборно і ґрунтовно. І ми вважаємо, що саме матеріалістична гілка повинна називатися психологією. На це і проти радикалізму рефлексологів вказують два важливих міркування.

Перше: саме вона постане завершувачкою всіх істинно наукових тенденцій, епох, напрямків та авторів, які були явлені в історії нашої науки, тобто вона і є насправді за самою суттю психологія. Друге: приймаючи це ім'я, нова психологія нітрохи не «викрадає» його, не спотворює його значення, не пов'язує себе тими міфологічними слідами, які у цьому імені збереглися, а, навпаки, зберігає живе історичне нагадування про увесь свій шлях, від самої вихідної точки.

Почнемо з другого.

Психології як науки про душу, в розумінні С.Л. Франка, у точному і старому значенні цього слова, немає; це змушений констатувати і він, коли з подивом і майже з відчаєм пересвідчується, що такої літератури взагалі майже не існує. Далі, емпіричної психології як закінченої науки взагалі не існує. І по суті те, що відбувається тепер, себто не переворот, навіть не реформа науки і не завершення у синтезі чужої реформи, це здійснення психології і вивільнення в науці того, що здатне зростати, від того, що не здатне до конструктивних змін.

Сама ж емпірична психологія (до речі, скоро виповниться 50 років, як ім'я цієї науки не вживається зовсім, так як кожна школа додає свій прикметник) мертва, як кокон, залишений метеликом, як яйце, покинуте пташеням. «Називаючи психологію природничою наукою, ми хочемо сказати, пише В. Джемс, що вона в даний час становить просто сукупність фрагментарних емпіричних даних; що у її межі звідусіль нестримно вдерається філософський критицизм і що корінні засади цієї психології, її первинні дані повинні бути обстежені з більш широкого погляду та подані в абсолютно новому висвітленні... Навіть основні елементи та чинники у сфері душевних явищ не встановлені з належною точністю. Що являє собою психологія в теперішню хвилину? Купу сирого фактичного матеріалу, порядне різноголосся в думках, серію слабких спроб класифікації та емпіричних узагальнень суто описового характеру, глибоко вкорінений забобон, ніби ми володіємо станами свідомости, а мозок наш обумовлює їх існування, але у психології немає жодного закону в тому розумінні, у якому ми вживаємо це слово у силовому полі фізичних явищ, жодного положення, з якого могли б бути виведені наслідки дедуктивним шляхом. Нам невідомі навіть ті чинники, між якими могли б бути встановлені відношення у вигляді елементарних психічних актів. Коротше кажучи, психологія ще не наука, це щось, що обіцяє в майбутньому стати наукою» (1911).

В. Джемс дає блискучий інвентар того, що ми отримуємо у спадок від психології, опис її майна і стану. Ми приймаємо від неї купу сирого матеріалу та обіцянку стати в майбутньому наукою.

Що ж пов'язує нас із міфологією через це ім'я? Психологія, як фізика до Г. Галілея, або як хімія до А.Л. Лавуазье, ще не наука, яка може накласти хоч якусь тінь на майбутню науку. Але, може бути, що з того часу, як В. Джемс писав це, обставини істотно змінилися? У 1923 році на VIII Конгресі з експериментальної психології Ч. Спірмен повторив визначення Джемса і сказав, що і сьогодні психологія не наука, а надія на науку. Потрібно володіти неабиякою часткою нижньогородського провінціалізму, щоб зображати справу так, як Г.І. Челпанов: ніби є непорушні, всіма визнані, століттями випробувані істини і їх ні з того ні з сього хочуть зруйнувати.

Інше міркування ще серйозніше. Зрештою треба сміливо сказати, що у психології є не два, а один спадкоємець, тому полеміка про ім'я не може загалом виникнути серйозно.

Друга психологія неможлива як наука. І треба сказати разом з І.П. Павловим, що ми вважаємо п о з и ц і ю цієї психології, з наукової точки зору, безнадійною. Як справжній учений, Павлов ставить питання не так: чи існує психічна сторона, а так: як її вивчити. Він каже: «Що повинен робити фізіолог із психічними явищами? Залишити їх без уваги не можна, тому що вони дуже тісно пов'язані з фізіологічними явищами, визначаючи цілісну роботу органу. Якщо фізіолог наважується їх вивчати, то перед ним постає питання: як?» (1950). Таким чином, ми під час розподілу не відмовляємося на користь іншої сторони ні від одного явища; на нашому шляху вивчимо всі, що є, і пояснимо все, що здається. «Скільки тисячоліть людство опрацьовує факти психологічні... Мільйони сторінок зайняті зображенням внутрішнього світу людини, а результатів цієї праці законів її духовного життя ми донині не маємо» (Павлов).

Те, що залишиться після поділу, піде у сферу мистецтва; авторів романів і тепер С.Л. Франк називає вчителями психології. Для В. Дільтея завдання психології ловити в мережі своїх описів те, що приховано в Лірі, Гамлеті і Макбеті, так як він бачив у них «більше психології, ніж у всіх підручниках психології разом узятих» (1924). В. Штерн, щоправда, зло посміявся над такою психологією, здобутою із романів; він говорив, що намальовану корову не можна доїти.

Але для спростування його думки і виконання ідеї Дільтея на ділі описова психологія все більше спрямована в роман. Перший же конгрес індивідуальної психології, яка вважає себе саме цією другою психологією, заслухав доповідь Р. Оппенгейма, котрий вхопив у мережеві понять те, що В. Шекспір дав в образах, точно те, чого хотів Дільтей. Друга психологія піде в метафізику, як би вона не називалася. Саме впевненість у неможливості такого знання, як наука, зумовлює наш вибір.

Отож, в імені нашої науки тільки один спадкоємець. Але, імовірно, він повинен відмовитися від спадщини? Анітрохи. Ми діалектики; тому зовсім не думаємо, що шлях розвитку науки це пряма лінія, і якщо на ньому були зиґзаґи, повернення, петлі, то ми розуміємо їх історичне значення і вважаємо їх необхідними ланками в нашому ланцюгу, неминучими етапами нашої дороги, як капіталізм становить неуникний етап до соціалізму. Ми дорожили кожним кроком до істини, який коли-небудь здійснювала наша наука; ми не думаємо, що вона зародилася з нами; ми не поступилися нікому ні ідеєю асоціації Арістотеля, ні його і скептиків ученням про суб'єктивні ілюзії відчуттів, ні ідеями причинності та психологічної хімії Дж. Мілля, ані «витонченим матеріалізмом» Г. Спенсера, у якому Дільтей бачив «не просту основу, а небезпеку» (1924), одним словом, всю ту лінію матеріалізму в психології, яку так ретельно відкидають від себе ідеалісти. Ми знаємо, що вони мають рацію в одному: «Прихований матеріалізм пояснювальної психології... деморалізуюче впливав на політичну економію, кримінальне право, вчення про державу» (Дільтей).

Ідея динамічної і математичної психологій И. Гербарта, праці Г. Фехнера і Г. фон Ґельмґольца, ідея І. Тена про рухову природу психіки, як і вчення А. Біне про психічну позу чи внутрішню міміку, рухова теорія Т. Рібо, периферійна теорія емоцій Джемса-Ланґе, навіть учення вюрцбургської школи про мислення, увагу як діяльності, одним словом, кожен крок до істини в нашій науці належить нам. Адже ми вибрали із двох доріг одну не тому, що вона нам подобається, а тому, що вважаємо її істинною.

Відтак у цей шлях цілком входить усе, що було в психології як у науці: сама спроба науково підійти до душі, зусилля вільної думки опанувати психікою, скільки б вона не затемнювалася і не паралізувалася міфологією, тобто сама ідея наукової організації душі охоплює всю майбутню траєкторію [розвитку] психології, тому що наука і є шлях до істини, хоча б і покликаний вести через помилки. Але саме такою й дорога нам наша наука: у боротьбі, подоланні помилок, у неймовірних труднощах, нелюдською сутичкою з тисячолітніми забобонами. Ми не хочемо бути Іванами, котрі не пам'ятають кревності; ми не страждаємо на манію величі, думаючи, що історія починається з нас; ми не хочемо отримати від історії чистеньке і гладеньке ім'я; ми прагнемо ім'я, яке покрив пил століть. У цьому ми вбачаємо наш історичний привілей, указівку на нашу історичну роль, претензію на здійснення психології як науки. Ми повинні розглядати себе у зв'язку і взаємодії з усім колишнім; навіть заперечуючи його, спираємося на нього.

Можуть сказати: і м ' я це в буквальному розумінні незастосовно до нашої науки нині, воно змінює значення з кожною епохою. Але вкажіть хоч одне ім'я, одне слово, яке не змінило свого значення. Коли ми говоримо про сині чорнила чи про пілотне мистецтво, хіба не допускаємо логічної помилки? Зате ми вірні іншій логіці логіці, мови. Якщо геометр і тепер називає свою науку ім'ям, яке означає «землевпорядкування», то психолог може позначати свою науку ім'ям, яке колись означало «вчення про душу». Якщо зараз поняття «землевпорядкування» вузьке для геометрії, то колись воно було вирішальним кроком уперед, якому вся наука зобов'язана своїм існуванням; якщо тепер ідея душі реакційна, то колись вона була першою науковою гіпотезою давньої людини, величезним завоюванням думки, якому ми зобов'язані сьогодні існуванням нашої науки. У тварин, напевно, немає ідеї душі, й у них немає психології. Ми розуміємо історично, що психологія як наука повинна була започаткуватися з ідеї душі. Ми так само мало бачимо у цьому просто невігластво і помилку, як не вважаємо рабство результатом поганого характеру. Ми знаємо, що наука як шлях до істини неодмінно охоплює неуникненні моменти блукання, помилки, забобони. Важливо для науки не те, що вони є, а те, що, будучи помилками, вони все ж ведуть до правди, що вони долаються. Тому ми приймаємо ім'я нашої науки з усіма відкладеними в ньому слідами вікових блукань, як живу вказівку на їх подолання, як бойові рубці від ран, як живодайне свідчення істини, котра виникає в неймовірно складній боротьбі з лукавством.

На ділі так чинять усі науки. Хіба будівельники майбутнього все починають спочатку, хіба вони не є завершувачами і спадкоємцями всього істинного в людському досвіді, хіба в минулому в них немає союзників і предків? Нехай назвуть нам хоч одне слово, хоч одне наукове ім'я, яке можна застосувати в буквальному значенні. Або математика, філософія, діалектика, метафізика значать [сьогодні] те, що вони означали колись? Нехай не говорять, що дві гілки знання про один об'єкт неодмінно повинні носити одне ім'я. Нехай згадають логіку і психологію мислення. Науки класифікуються і позначаються не за об'єктом їх вивчення, а за принципами і цілями самого вивчення. Хіба у філософії марксизм не хоче знати своїх предків? Тільки неісторичні і нетворчі уми є винахідники нових імен і наук: марксизму не личать такі ідеї. Г.І. Челпанов у цьому контексті наводить довідку, що в епоху французької революції термін «психологія» був замінений терміном «ідеологія», оскільки психологія для тієї епохи наука про душу; ідеологія ж частина зоології і розподіляється на фізіологічну та раціональну. Це вірно, але яку незліченну шкоду приносить таке неісторичне слововживання, можна пересвідчитися з того, як часто важко розшифрувати навіть тепер окремі місця про ідеологію в текстах К. Маркса, як двозначно звучить цей термін і як дає привід стверджувати таким «дослідникам», як Челпанов, що для Маркса ідеологія й означала психологію. У цій термінологічній реформі почасти узасаднена причина того, що роль і значення старої психології недооцінені в історії нашої науки. І нарешті, в ній [наявний] живий розрив із її істинними нащадками, вона розриває живильну лінію єдності: Челпанов, який заявляв, ніби психологія не має нічого спільного з фізіологією, тепер клянеться Великою революцією, що психологія завжди була фізіологічною і що «сучасна наукова психологія є дітище психології французької революції» (Челпанов, 1924). Тільки безмежне невігластво, або ж розрахунок на чуже неуцтво могли продиктувати ці рядки. Чия сучасна психологія? Мілля чи Спенсера, Вена і Рібо? Правильно. Але [запитується:] Дільтея і Гусерля, Бергсона і Джемса, Мюнстерберга і Стаута, Мейнонґа і Ліппса, Франка і Челпанова? Чи може бути велика неправда: адже всі ці будівничі нової психології закладали у підґрунтя науки іншу систему, ворожу Міллю і Спенсеру, Вену і Рібо, ті ж імена, якими прикривається Челпанов, цькували, «як мертву собаку». Але Челпанов прикривається неприйнятними для нього і ворожими іменами, спекулюючи на двозначності терміна «сучасна психологія». Так, в сучасній психології є гілка, яка може себе вважати дітищем революційної психології, але Челпанов усе життя (і в цей момент) тільки те й робив, що прагнув загнати цю гілку в темний куток науки, відокремити її від психології.

Але ще раз: як небезпечно загальне ім'я і як неісторично вчинили психологи Франції, які зрадили йому!

Це ім'я, введене вперше в науку Гокленіусом, професором у Марбурзі, 1590 році і прийняте його учнем О. Касманом (1594), а не Хр. Вольфом, тобто не із середини XVIII ст., і не вперше у Ф. Меланхтона, як помилково прийнято думати, та повідомлено у В.М. Івановського як ім'я для позначення частини антропології, яка разом із соматологією утворює одну науку. Приписування Меланхтону цього терміна ґрунтується на передмові видавця до XIII тому його творів, у якому помилково вказується на нього як першого автора психології. Ім'я це абсолютно правильно залишив М.М. Ланґе, автор психології без душі. «Але хіба психологія не називається вченням про душу? запитує він. Як же мислима наука, яка залишає під сумнівом, чи є в неї взагалі предмет для вивчення?». Однак він вважав педантичним і непрактичним відкинути традиційну назву, раз змінився предмет науки, і закликав прийняти без коливання психологію без душі.

Саме з реформи М.М. Ланґе почалася нескінченна тяганина з ім'ям психології. Це ім'я, взяте саме по собі, перестало що-небудь означати: до нього треба було додавати щоразу: «без душі», «без будь-якої метафізики», «заснована на досвіді», з «емпіричної точки зору» та інше без кінця. Просто психологія перестала існувати. В цьому була помилка Ланґе: прийнявши старе ім'я, він не заволодів ним цілком, без залишку не поділяв його, чи не відділив від традиції. Оскільки психологія без душі, то з душею вже не психологія, а щось інше. Але тут, вочевидь, у нього не вистачило не доброї волі, а сили і терміна: розподіл ще не визрів.

Дане термінологічне питання й донині стоїть перед нами і входить у тематичне коло про розподіл двох наук.

Як ми будемо називати природничо-наукову психологію? її тепер часто називають об'єктивною, новою, марксистською, науковою, наукою про поведінку. Звісно, ми збережемо за нею ім'я психології. Але якої? Чим ми відрізнимо її від будь-якої іншої системи знань, що послуговується тим же ім'ям? Варто тільки перелічити малу частку з тих визначень, які зараз застосовуються до психології, щоб побачити: в основі цих розрізнень немає логічної єдності; іноді епітет означає школу бігевіоризму, інший раз гештальтпсихологію, ще інший метод експериментальної психології, психоаналізу; іноді принцип побудови (ейдетична, аналітична, описова, емпірична); іноді предмет науки (функціональна, структурна, актуальна, інтенційна); іноді арену досліджень (Individual psychologia); іноді світогляд (персоналізм, марксизм, спіритуалізм, матеріалізм); іноді багато що взагалі (суб'єктивна об'єктивна, конструктивна реконструктивна, фізіологічна, біологічна, асоціативна, діалектична і ще й і ще). Кажуть ще про історичну і розуміннєву, пояснювальну та інтуїтивну, наукову (Блонський) і власне «наукову» (у значенні природничо-наукову в ідеалістів).

Що ж означає після цього слово «психологія»? «Скоро настане час, говорить Р. Стаут, коли нікому не прийде в голову писати книгу із психології взагалі, як не спадає на думку загалом писати з математики» (1923). Всі терміни нестійкі, логічно не виключають один іншого, не терміновані, заплутані і темні, багатозначні, випадкові й указують на вторинні ознаки, що не тільки не полегшує орієнтування, але й ускладнює його. В. Вундт назвав свою психологію фізіологічною, а опісля каявся і визнавав це помилкою, вважаючи, що ту ж працю треба було назвати експериментальною. Ось найкраща ілюстрація того, як мало значать усі ці терміни. Для одних «експериментальна» синонім «наукова», для інших лише позначення методу. Ми вкажемо тільки на ті найбільш вживані епітети, які додаються до психології, розглядуваної у форматі марксизму.

Я вважаю недоцільним називати її об'єктивною. Г.І. Челпанов справедливо вказав, що термін цей у психології вживається в іноземній науці у самому різному розумінні. І у нас він встиг породити багато двозначностей, сприяв плутанині, гносеологічної та методологічної проблеми про дух і матерію.

Термін допоміг безладу методу [в осягненні] як технічного прийому і як способу пізнання, що мало наслідком трактування діалектичного методу поряд з анкетними як рівно об'єктивних, і переконання, що у природознавстві усунуто всяке користування суб'єктивними показниками, суб'єктивними (в ґенезі) поняттями і поділами. Він часто вульгаризувався і прирівнювався до істинного, а суб'єктивний до помилкового (вплив звичайного слововживання). Далі більше: він узагалі не відображає суті справи, адже тільки в умовному витлумаченні і в одній частині виявляє сутність реформи. Нарешті, психологія, яка хоче бути і вченням про суб'єктивне, або прагне на своїх шляхах роз'яснити і суб'єктивне, не повинна помилково іменувати себе об'єктивною.

Невірно було б називати нашу науку і психологією поведінки. Не кажучи вже про те, що, як і попередній епітет, цей новий не поділяє нас із цілою низкою напрямків і тому не досягає своєї мети, є помилковий, адже нова психологія хоче знати також психіку, термін цей обивательськи житейський, чим він і міг привернути до себе увагу американців. Коли Дж. Вотсон говорить: «уявлення про особистість в науці про поведінку і в здоровому глузді» (1926) та ототожнює те й інше, коли він ставить собі завданням створити науку, щоб «звичайна людина», «підходячи до науки про поведінку, не відчувала зміни методу, або якої-небудь зміни предмета»; науку, яка серед своїх проблем займається й такою: «Чому Джордж Сміт залишив свою дружину»; науку, яка починає з викладу життєвих методів, яка не може сформулювати відмінності між ними і науковими методами та бачить всю відмінність у вивченні і тих житейськи байдужих випадків, котрі не цікавлять здоровий глузд, то термін «поведінка» найбільше підхожий. Але якщо ми переконаємося, як буде показано нижче, що він логічно неспроможний і не дає критерію, за яким можна відрізнити, чому перистальтика кишок, виділення сечі і запалення мають бути виключені з науки; що він багатозначний і нетермінований й означає у Блонського і Павлова, у Вотсона і Коффки доконче різні речі, ми не вагаючись відкинемо його.

Неправильним, далі, я вважав би і визначення психології як марксистської. Я говорив уже про неприпустимість викладати підручники з точки зору діалектичного матеріалізму (Струмінський, 1923; Корнілов, 1925); але і «нарис марксистської психології», як у перекладі назвав Рейснер книгу Л. Джемсона, я вважаю невірним слововживанням; навіть такі словосполучення, як «рефлексологія і марксизм», коли мовиться про окремі ділові течії усередині фізіології, я сприймаю як неправильні та ризиковані. Не тому, щоб я сумнівався у можливості такої оцінки, а тому, що беруться несумірні величини, тому що випадають опосередковувальні складники, які тільки й роблять таку оцінку можливою; втрачається і спотворюється масштаб. Адже автор обґрунтовує всю рефлексологію не з точки зору всього марксизму, а з окремих висловлювань групи марксистів-психологів. Було б невірно, скажімо, ставити проблему: волрада і марксизм, хоча безсумнівно, що в теорії марксизму наявно не менше ресурсів для висвітлення питання про волраду, ніж про рефлексологію; хоча волрада є безпосередньо марксистська ідея, логічно пов'язана з усім цілим. І все ж ми використовуємо інші масштаби, задіюємо опосередковані, більш конкретні і менш універсальні п о н я т т я: ми говоримо про радянську владу і волраду, про диктатуру пролетаріату і волраду, про класову боротьбу і волраду. Не все те, що пов'язано з марксизмом, слід називати марксистським; часто це має трактуватись само собою. Якщо додати до цього те, що психологи в марксизмі зазвичай апелюють до діалектичного матеріалізму, тобто до самої універсальної та узагальненої його частини, то невідповідність масштабу стане ще ясніше.

Нарешті, [має місце] особлива складність докладання марксизму до нових галузей: нинішнє конкретне становище цієї теорії; величезна відповідальність у вживанні цього терміна; політична та ідеологічна спекуляція на ньому все це не дозволяє доброму смаку сказати тепер: «марксистська психологія». Нехай краще інші скажуть про нашу психологію, що вона марксистська, ніж нам самим називати її так; застосуємо її на ділі і почекаємо на словах. Зрештою, марксистської психології ще немає, її треба розуміти як історичне завдання, але не як даність. А при сучасному стані речей важко позбутися враження наукової несерйозності і безвідповідальності при [вживанні] цього імені.

Проти цього вказує ще й та обставина, що синтез психології і марксизму здійснюється не однією школою, й ім'я це у Європі легко дає привід для плутанини. Чи багато хто знає, що індивідуальна психологія А. Адлера поєднує себе з марксизмом? Щоб зрозуміти, що це за психологія, слід згадати її методологічні, засади. Коли вона обстоювала своє право на те, щоб бути наукою, вона посилалася на Г. Ріккерта, який зауважує, що слово «психолог» у застосуванні до природничника та історика має два різні значення, і тому розрізняє природничо-наукову та історичну психології; якщо цього не зроблять, тоді психологію історика і поета не можна називати психологією, тому що вона нічого спільного не має із [науковою] психологією. І теоретики нової школи приймали, що історична психологія Ріккерта та індивідуальна психологія одне і те ж (Л. Бінсвангер, 1922).

Психологія розпалася надвоє, і полеміка йде тільки про ім'я і теоретичні можливості нової самостійної гілки. Психологія неможлива як природнича наука, індивідуальне не може бути підведено ні під який-небудь закон; вона хоче не пояснювати, а розуміти (Бінсвангер). Цей поділ у психологію ввів К. Ясперс, але під розуміннєвою психологією мав на увазі феноменологію Е. Гусерля. Як першооснова будьякої психології вона вкрай важлива, навіть незамінна, але вона сама не є і не хоче бути індивідуальною психологією. Розуміннєва психологія може виходити лише з телеології. В. Штерн обґрунтував таку психологію; персоналізм лише інше ім'я для розуміннєвої психології, але він намагається засобами експериментальної психології, природничих наук у диференціальній психології вивчити особистість: пояснення і розуміння однаково залишаються незадоволеними. Тільки інтуїція, а не дискурсивно-каузальне мислення, може привести до мети. Титул «філософія “я”» вона вважає для себе почесним. Вона зовсім не психологія, а філософія і такою прагне бути. Так ось, така психологія, щодо природи якої не може бути ніякого сумніву, посилається у своїх побудовах, до прикладу в теорії масової психології, на марксизм, на теорію базисунадбудови як на природний свій фундамент (Штерн, 1924). Вона дала кращий і дотепер найцікавіший у соціальній психології проект синтезу марксизму та індивідуальної психології в теорії класової боротьби: марксизм та індивідуальна психологія повинні й покликані поглибити і запліднити один одну. Гегелівська тріада може бути застосована до духовного життя, як і до господарства (зовсім як у нас). Проект цей викликав цікаву полеміку, яка показала у захисті цієї думки здоровий, критичний і цілком марксистський у низці питань, підхід. Якщо К. Маркс навчив нас розуміти економічні основи класової боротьби, то А. Адлер зробив те ж для її психологічних засад.

Це не тільки ілюструє всю складність сучасного становища у психології, де можливі найнесподіваніші і парадоксальні поєднання, а й небезпека даного епітету (до речі, ще з парадоксів: ця ж психологія оскаржує у російській рефлексології підставу на існування теорії відносності). Якщо марксистською психологією називають еклектичну і безпринципну, легковажну і напівнаукову теорію Л. Джемсона, якщо більшість впливових гештальтпсихологів вважають себе марксистами і в науковій роботі, то ім'я це втрачає визначеність стосовно виникаючих психологічних шкіл, котрі ще не завоювали дозвіл на «марксизм». Я, пам'ятаю, був украй здивований, коли у поміркованій розмові дізнався про це. З одним із найосвіченіших психологів була у мене така розмова: «Якою психологією ви займаєтеся в Росії? Те, що ви марксисти, нічого ще не вказує на те, які ви психологи. Знаючи популярність З. Фройда в Росії, я спочатку було подумав про адлерівців: адже вони теж марксисти, але у вас зовсім інша психологія? Ми теж соціал-демократи і марксисти, але ми також дарвіністи і ще коперніканці». У тому, що він мав рацію, переконує мене одне, на мій погляд, вирішальне міркування. Адже ми справді не станемо називати «дарвіністською» нашу біологію. Це як би задіюється у саме поняття науки: в неї входить визнання найбільших концепцій. Марксист-історик ніколи не назвав би: «марксистська історія Росії». Він вважав би, що це очевидно із самої справи. «Марксистська» для нього синонім «справжня, наукова»; іншої історії, крім марксистської, він і не визнає. І для нас справа повинна складатися так: наша наука такою мірою буде ставати марксистською, наскільки вона ставатиме справжньою, і саме над перетворенням її у справжню, а не над узгодженням її з теорією Маркса ми будемо працювати. За самим змістом слова та у суті справи ми не можемо говорити «марксистська психологія» у тому розумінні, в якому артикулюють асоціативна, експериментальна, емпірична, ейдетична психологія. Марксистська психологія є не школа серед шкіл, а єдина справжня психологія як наука; іншої психології, крім цієї, не може бути. І навпаки: все, що було і є у психології істинно наукового, входить у марксистську психологію це поняття ширше, ніж поняття школи чи навіть напряму. Воно збігається з поняттям наукової психології взагалі, де б і ким би вона не розроблялася.

У цьому контексті П.П. Блонський (1921) вживає термін «наукова психологія». І він цілком має рацію. Те, що ми хотіли здійснити, зміст нашої реформи, суть нашої розбіжності з емпіриками, засадничий характер нашої науки, наша мета та обсяг завдання, її зміст і метод виконання все висловлює цей епітет. Він би цілком задовольнив мене, якби не був не потрібен. Виражений у найправильнішій формі, він виявив ясно одне: він не може нічого рівно висловити порівняно з тим, що міститься у самому визначеному слові. Адже «психологія» і є назва науки, а не театральної п'єси чи кінофільму. Вона тільки й може бути науковою. Нікому не прийде в голову назвати опис неба в романі астрономією; так само мало підходить ім'я «психологія» для опису думок Раскольникова і марення леді Макбет. Усе, що ненауково описує психіку, тобто не психологія, а щось інше все, що завгодно: реклама, рецензія, хроніка, белетристика, лірика, філософія, міщанство, плітка і ще тисяча різних речей. Адже епітет «наукова» можна докласти не тільки до нарису П. Блонського, а й до досліджень пам'яті Г. Мюллера, і до дослідів над мавпами В. Келера, і до вчення про пороги Вебера-Фехнера, і до теорії гри Грооса, і до вчення про дресирування Е. Торндайка, і до теорії асоціації Арістотеля, себто до всього в історії і сучасності, що належить науці. Я взявся б сперечатися, що завідомо неправдиві, спростовані і сумнівні теорії, гіпотези і побудови теж можуть бути науковими, тому що науковість не збігається з вірогідністю. Квиток у театр може бути абсолютно достовірний і ненауковий; теорія И. Гербарта про почуття як відношення між уявленнями безумовно невірна, але настільки ж безумовно наукова. Мета і засоби визначають науковість будь-якої теорії, і тільки. Тому сказати: «наукова психологія» це все одно, що нічого не сказати, вірніше, просто сказати: «психологія».

Нам лише залишається прийняти це ім'я. Воно прекрасно підкреслить те, що ми хочемо, обсяг і зміст нашого завдання. А воно [полягає] не у створенні школи поруч з іншими школами; воно охоплює не якусь частину, сторону, проблему чи спосіб тлумачення психології, поряд з іншими аналогічними частинами, школами і т. ін. Йдеться про всю психологію, в усьому її обсязі; про єдину психологію, яка не допускає ніякої іншої; мовиться про здійснення психології як науки.

Тому говоритимемо просто: п с и х о л о г і я. Будемо краще пояснювати епітетами інші напрямки і школи й відокремлювати в них наукове від ненаукового, психологію від емпіризму, від теології, від ейдосу і ще від усього, що налипнуло на нашій науці за століття її існування, як на борту корабля далекого плавання.

Епітети знадобляться нам для іншого: для систематичного, витримано логічного, методологічного поділу дисциплін усередині психології: так, ми будемо говорити про загальну і дитячу, зооі патопсихологію, диференціальну і порівняльну. Психологія ж буде загальним і м' я м цілого сімейства наук. Адже наше завдання [полягає] зовсім не в тому, щоб виокремити свою роботу із загальної психологічної роботи в минулому, а в тому, щоб поєднати її з усією науковою розробкою психології в одне ціле на якійсь новій основі. Виокремити ж ми хочемо не свою школу з науки, а науку з ненауки, психологію з непсихології. Цієї психології, про яку ми говоримо, ще немає; її належить створити не одній школі. Багато поколінь психологів попрацюють над цим, як говорив В. Джемс; у психології будуть свої генії і свої рядові дослідники; але те, що виникне зі спільної роботи поколінь, геніїв і простих майстрів науки, буде саме психологією. З цим ім'ям увійде наша наука в нове суспільство, напередодні якого вона починає оформлятися. Наша наука не могла і не може розвинутися у старому соціумі. Оволодіти правдою про особу і самою особистістю не можна, поки людство не опанувало істиною про суспільство і самим суспільством. Навпаки, в новому суспільстві наша наука стане у центрі життя. «Стрибок із царства необхідності в царство свободи» неминуче поставить на чергу питання про оволодіння нашим власним єством, про підпорядкування його собі. У цьому аспекті правий І.П. Павлов, називаючи нашу науку останньою наукою про саму людину. Вона дійсно буде останньою в історичний період людства наукою, або у передісторії людства. Нове суспільство створить нову людину. Коли говорять про переплавку людини як про безсумнівну прикмету нового людства і про штучне створення нового біологічного типу, то це буде єдиний і перший вид у біології, який створить себе сам...

У майбутньому суспільстві психологія справді буде наукою про нову людину. Без цього перспектива марксизму та історії науки була б неповна. Але і ця наука про нову людину буде все ж психологією; ми тепер тримаємо у себе в руках нитку від неї. Дарма, що ця психологія буде так само мало подібна на нинішню, як за словами Б. Спінози сузір'я Пса мало походить на собаку, гавкаючу тварину (Етика, теорема 17, Схолія).

Анотація

Історичне значення психологічної кризи. Методологічне дослідження.

Виготський Лев Семенович.

У фундаментальному дослідженні одного з найвідоміших радянських психологів першої третини ХХ століття Лева Виготського (1896-1934) на широкому науковому підґрунті й суто на всебічному психологічному матеріалі висвітлені корінні проблеми структурно-дисциплінарної побудови, логіки і закономірностей розвитку раціогуманітарного знання та окреслені шляхи, напрями, способи і знаряддя становлення психології як науки. Це дослідження живодайна реакція спраглого до істини непересічного особистішого розуму на потребу нагальних змін у сфері психологічного пізнання в тогочасному суспільстві, яке зазнає разючих революційних перетворень. Унаявленою атрибутивною о з н а к о ю к р и з и як психологічної, так і методологічної вважається протиборче й несистемне співіснування дисциплін і напрямів, а п р и ч и н о ю відсутність, з одного боку, «загальної науки», яка б уможливлювала перевірку і синтез всеохватних даних та розробляла методи, поняття і принципи цієї науки, з іншого «завершеної методології психології» та у «нехтуванні методологічної природи кризи». Вихід із кризи вбачається у марксистській психології, котра «є не школа серед шкіл, а єдина істинна психологія як наука, іншої психології, окрім цієї не може бути», проте її «ще немає, її потрібно розуміти як історичне завдання, але не як даність», що насамперед «є методологічна проблема». Звідси вибудовується хибний світоглядний купол о с н о в о п о л о ж е н ь на кшталт особистої переконаності «у неможливості безпартійної психології сьогодні», в існуванні «реальної методології епохи, що співпадає з марксизмом», у надзавданні «створити теорію психологічного матеріалізму», а тому саме «матеріалістична гілка повинна називатися психологією» та ін. Попри невиправдану заідеалізованість і відкритий позитивізм у розумінні місця науки в практиці суспільного життя, пропоноване монографічне дослідження є взірцево методологічним і системним, повним оригінальних ідей, узагальнень, метафор і фактичних прикладів, які й донині, майже через столітню часову дистанцію, не втратили своєї актуальности. Щонайперше мовиться п р о: а) «можливість методології на історичних засадах», б) п'ятистадійну «схему лінії розвитку пояснювальних ідей», в) «скелет загальної науки як про систему основних законів, принципів, фактів», г) спеціальну «роботу над поняттями» і про цілеспрямовану «розробку понять, методів, теорій», д) дві альтернативні «позиції у визначенні загальної та окремих дисциплін», е) «методологічну беззаконність спроб еклектичного комбінування нових психологічних систем», є) «метод логічного накладення понять», ж) «методологічну цінність окремої теорії», з) «ступінь методологічної обґрунтованості положень», і) «методологічне значення принципу» і про усвідомлення «методологічної природи кожної ідеї», й) постання «непрямого (опосередкованого) методу пізнання психічних явищ», к) «методологічно різнорідний матеріал» і «методологічну цінність категорії», л) пояснення самоспостереження (інтроспекції) «із постулату, методу і загального принципу психології», м) мову як «знаряддя думки та інструмент аналізу» і про «слово як теорію позначуваного факту», н) психологічну термінологію як про «цінний методологічний факт і засадничий каркас науки», о) гіпотезу як про «складник філософського світогляду», п) «методологічну роботу, що здійснюється в самій науці», р) «методологічне обґрунтування психологічної кризи, її історичний етап», зміст, природу та імовірний результат, с) негативність «поняття емпіризму за історичним походженням і за методологічним змістом», т) тенденцію до метатеоретизування і до створення метапсихології, у) «хибність методологічної конструкції емпіричної психології», ф) повнообсяговий «розвиток прикладної психології як про головного рушія кризи в її останній фазі», х) «діалектичну єдність методології і практики» та перспективи розвитку «психотехніки, або філософії практики», ц) перебудову «всієї методології науки на засадах принципу практики», ч) аналіз як «застосування методології до пізнання факту» і про «методологічну систему принципів», ш) експеримент як про аналіз у думці-дії, де «сила аналізу в абстракції, а сила експерименту в штучності», щ) виняткову важливість «розгадати клітинку психології» як про «ключ до всієї психології» у її головному упредметненні природничо-історичного спричинення-розвитку психіки і в аналітичному «розрізненні гносеологічного та онтологічного аспектів» висвітлення, ю) «неможливість опанувати психологією як наукою безпосередньо без допомоги методології» і про «створення методології як про перший крок виходу із психологічної кризи», я) схему загальної психології та її адекватне поіменування і витончено логічний поділ дисциплін усередині самої психології і т. п. У будь-якому разі ґрунтовне рефлексивне опрацювання пропонованого діамантового осереддя творчого спадку оригінального мислителя, без сумніву, істотно збагатить світоглядний горизонт українських шукачів істини як теоретичними ідеями, концептами, тематизмами, поняттями та узагальненнями, так і способами, засобами та інструментами професійно вишколеного методологування. Звісно, потрібна критична оцінка всього викладеного матеріалу, інтенсивний внутрішній діалог з автором, а головне різнобічна р е к о н с т р у к ц і я осягнутого змісту, зважаючи на культурно-історичні здобутки методології і психології упродовж останнього століття. До того ж треба розуміти, що й сьогодні сфера психології це «передусім методологічна проблема», адже «в жодній науці немає стількох труднощів, нерозв'язаних суперечностей, поєднання відмінного в одному, як у психології. П р е д м е т психології найскладніший з усього, що є у світі, найменше піддатливий для вивчення; спосіб його пізнання повинен бути багатий особливих хитрощів і безпечних заходів, щоб дати те, чого від нього очікують».