Історичне значення психологічної кризи

Було б, звісно, історичним дивом, якби на Заході, на зовсім інших філософських джерелах, в абсолютно іншому культурному оточенні, виникла і склалася готова система марксистської психології. Це означало б, що філософія зовсім не спричиняє розвиток науки. Бачите ж: виходили від А. Шопенгауера, а створили марксистську психологію. Але це водночас означало б повну безплідність самої спроби зрощування фройдизму і марксизму, як успіх бехтерівського узгодження означав би банкрутство об'єктивного методу: якщо дані суб'єктивного аналізу збігаються цілком з даними об'єктивного, то чим, запитується, суб'єктивний аналіз гірше?

Якщо З. Фройд, сам того не знаючи, думаючи про інші філософські системи і свідомо приєднуючись до них, створив усе ж таки марксистське вчення про психіку, то в ім'я чого, запитується знову, порушувати цю плідну оману: адже змінювати, на думку цих авторів, нічого у Фройда не потрібно, для чого ж тоді сточувати психоаналіз з марксизмом? При цьому виникає і таке цікаве запитання: як це система, наскрізь точно повторювана з марксизмом, логічно розвиваючись, поставила на чільне місце ідею сексуальності, явно непримиренну з марксизмом?

Невже м е т о д ані найменше не відповідальний за отримані з його допомогою висновки, і яким чином істинний метод, який створив справжню систему, засновану на справжніх передумовах, привів його авторів до хибної теорії, до помилкової центральної ідеї?

Треба володіти великою методологічною безтурботністю, щоб не бачити цих проблем, які виникають неминуче при будь-якій механічній спробі перемістити центр будь-якої наукової системи в даному разі з учення А. Шопенгауера про волю як першооснову світу в учення К. Маркса про діалектичний розвиток матерії.

Але найгірше чекає нас ще попереду. При таких спробах доводиться просто закривати очі на суперечливі факти, залишати без уваги величезні масиви, засадничі принципи і вносити жахливі спотворення в обидві зведені воєдино системи. При цьому проробляються у цих системах такі перетворення, якими оперує алгебра, щоб довести тотожність двох виразів. Однак таке перетворення вигляду зведених систем, оперуючи з величинами, абсолютно несхожими з алгебраїчними, на ділі зводиться завжди до спотворення суті цих систем.

До прикладу, у статті А.Р. Лурії психоаналіз розкривається як «система моністичної психології», методологія якої «збігається з методологією» марксизму (1925). Для того щоб довести це, здійснюється сукупність явно наївних перетворень обох систем, у результаті яких вони «збігаються». Розглянемо коротко ці перетворення. Щонайперше марксизм вмонтовується у загальну методологію доби поряд з Дарвіном, Кантом, Павловим, Ейнштейном, які всі разом створюють загальний методологічний фундамент епохи. Роль і значення кожного із цих авторів, звичайно, глибоко і принципово різні, абсолютно відмінна від них роль діалектичного матеріалізму за самою своєю природою; не помічати цього означає взагалі механічно виводити методологію з усього обсягу «великих наукових досягнень». Привести до єдиного знаменника всі ці імена і марксизм й уже неважко поєднати з марксизмом будь-яке «велике наукове досягнення», тому що така ж сама передумова: саме в ній, а не у висновку міститься шукане «співпадання». «Основна методологія доби» складається із суми відкриттів Павлова, Ейнштейна та ін.; марксизм є одне з таких відкриттів, що входить до «групи обов'язкових для всіх суміжних наук принципів», на цьому, себто на першій сторінці, можна було б усе міркування і завершити, варто тільки поруч з Ейнштейном назвати і Фройда адже і він [становить] «велике наукове досягнення», відтак є учасник «загального методологічного фундаменту епохи». Але скільки потрібно некритичної довіри до наукових імен, щоб із набору гучних прізвищ виводити методологію доби!

Єдиної основної методології доби немає, а насправді є система захоплених боротьбою, глибоко ворожих методологічних принципів, що виключають один одного, і в кожної теорії Павлова, Ейнштейна існує своя методологічна цінність, тому виносити за дужки загальну методологію епохи, тому розчиняти в ній марксизм це значить перетворювати не тільки вигляд, а й сутність марксизму.

Проте таким же перетворенням неминуче піддається і фройдизм. Сам 3. Фройд був би вельми здивований, дізнавшись, що психоаналіз система моністичної психології і що він «методологічно продовжує... історичний матеріалізм» (Фрідман, 1925). Жоден психоаналітичний журнал, звісно, не надрукував би статей Лурії і Фрідмана. Це вкрай важливо. Адже виходить дуже дивна ситуація: Фройд і його школа ніде не заявляють себе ні моністами, ні матеріалістами, ні діалектиками, ні продовжувачами історичного матеріалізму. А їм заявляють: ви і те, й інше, і третє; ви самі не знаєте, хто ви. Зазвичай, такий стан можна собі уявити, в ньому немає нічого неможливого, але він вимагає чіткого з'ясування методологічних засад цього вчення, як вони уявляються його авторам і як ними розвинені, а потім доказового спростування цих засад і вказівки на те, яким саме дивом, з яких засновків розвинув психоаналіз систему чужої його авторам методології. Замість цього без єдиного аналізу ключових понять Фройда, без критичного зважування і просвічування його передумов і вихідних точок, без критичного упрозорення генезису його ідей, навіть без простої довідки про те, як він сам обстоює філософські основи своєї системи, шляхом не складного формально-логічного накладення ознак утверджується тотожність двох систем.

Але, ймовірно, ця формально-логічна характеристика двох систем вірна? Ми констатували вже те, як вилучається з марксизму його частка у загальній методології доби, у якій усе приблизно й наївно приведено до єдиного знаменника: раз і Ейнштейн, і Павлов, і Маркс наука, значить у них існує спільний фундамент. Проте ще більших спотворень зазнає при цьому фройдизм. Я не кажу вже про позбавлення його механічним способом центральної ідеї, як то робить А.Б. Залкінд (1924); у його статті вона обходиться мовчанням, що теж показово. Але ось монізм психоаналізу Фройд став би із цим сперечатися. Де він, у яких словах, у зв'язку з чим перейшов на ґрунт філософського монізму, про який мовиться у статті? Хіба всяке зведення певної групи фактів до емпіричного єдності є монізм? Навпаки, Фройд усюди стоїть на підґрунті визнання психічного несвідомого як особливої сили, що не зводиться ні до чого іншого. Далі, чому цей монізм матеріалістичний у філософському сенсі? Адже медичний матеріалізм, який визнає вплив окремих органів і т. п. на психічні утворення, ще дуже далекий від філософського. Поняття його у філософії марксизму має певний, перш за все гносеологічний, сенс; а саме гносеологічно Фройд дотримується засновків ідеалістичної філософії. Адже це факт не тільки не спростований, але і не розглянутий авторами вказаного «співпадіння», що вчення Фройда про первинну роль сліпих потягів, несвідомого, котре віддзеркалюється у спотвореному вигляді у свідомості, сходить безпосередньо до ідеалістичної метафізики волі та уявлення А. Шопенгауера. В остаточних своїх висновках сам Фройд зазначає, що він у гавані Шопенгауера; але і в основних передумовах, як і у визначальних лініях системи, він пов'язаний із філософією великого песиміста, як може підтвердити найпростіший аналіз.

І в «ділових» своїх роботах психоаналіз виявляє глибоко статичні, а не динамічні, консервативні, антидіалектичні й антиісторичні тенденції. Він зводить вищі психічні процеси індивідуальні і колективні до примітивних, первісних, сутнісно доісторичного, долюдського закоріння безпосередньо, не залишаючи місця для історії. Творчість Ф.М. Достоєвського розкривається тим же ключем, що й тотем і табу первісних племен; християнська церква, комунізм, первісна орда все у психоаналізі виводиться з одного джерела. Що саме такі тенденції закладені в психоаналізі, свідчать усі роботи цієї школи, що трактують проблеми культури, соціології, історії. Очевидно, що тут він не продовжує, а заперечує методологію марксизму. Але й про це ні слова.

Нарешті, третє. Вся психологічна система ключових понять З. Фройда сходить до Т. Ліпса. Поняття несвідомого, психічної енергії, пов'язаної з певними уявленнями, прагнень як засновку психіки, боротьби прагнень і витіснення, афективної природи свідомості тощо. Інакше кажучи, психологічне коріння Фройда сягає спіритуалістичних пластів психології Ліпса. Як же можна, кажучи про методологію Фройда, анітрохи не зважити на це?

Отже, звідки постає Фройд і куди зростає його система, ми бачимо: від Шопенгауера і Ліпса до Кольнаі та психології мас. Але потрібен жахливий перебіг, щоб, докладаючи систему психоаналізу, промовчати про метапсихологію, про соціальну психологію, про теорію сексуальності Фройда. В результаті людина, яка не знає Фройда, отримала б вкрай неправильне уявлення про нього з такого викладу системи. Сам Фройд протестував би перш за все проти назви системи. На його думку, одне з найбільших досягнень психоаналізу і його автора те, що він свідомо уникає системи (1925). [До того ж] сам Фройд відхиляє «монізм» психоаналізу: він не наполягає на визнанні винятковості і навіть першорядності за відкритими ним факторами; він не прагне зовсім «дати вичерпну теорію душевного життя людини», але вимагає тільки, щоб застосовували його положення для доповнення та коректури нашого знання, набутого в інший спосіб. В іншому місці він зауважує, що психоаналіз характеризує його техніку, а не предмет, у третьому про тимчасовість психологічної теорії і заміні її органічною.

Все це може легко ввести в оману: може здатися, що психоаналіз дійсно не має системи і його дані слушно вносити для коректури і доповнення в будь-яку систему знання, набутого будь-яким шляхом. Але це глибоко помилково. Психоаналіз не має апріорної, свідомої теорії-системи; як і Павлов, Фройд дуже багато відкрив, щоб створити абстрактну систему. Але як герой Мольєра, сам того не підозрюючи, все життя розмовляв прозою, так і Фройд-дослідник створював систему: вводячи нове слово, узгоджуючи один термін з іншим, описуючи новий факт, по-новому висновуючи, він усюди попутно, крок за кроком, створював систему. Це означає тільки, що структура його системи глибоко своєрідна, темна і складна, у якій конче важко розібратися. Набагато легше орієнтуватися у свідомих, виразних, вивільнених від суперечностей, тих, що усвідомлюють своїх учителів, приведених до єдності та логічної стрункості методологічних системах; набагато важче правильно оцінити і виявити справжню природу несвідомих методологій, що складаються стихійно, суперечливо, під різними впливами, а саме до таких належить психоаналіз. Тому психоаналіз вимагає суто ретельного і критичного методологічного аналізу, а не наївного накладення ознак двох різних систем.

«Людині, не досвідченій у науково-методологічних питаннях, каже В.М. Івановський, метод усіх наук уявляється одним і тим же» (1923). Найбільше страждала від такого нерозуміння справи психологія. її завжди приписували то до біології, то до соціології, але рідко хто підходив до оцінки психологічних законів, теорій і т. ін. з критерієм саме психологічної методології, тобто з інтересом до психологічної наукової думки як такої, до її теорії, її методології, її джерел, форм та узасаднень. І тому в нашій критиці чужих систем, в оцінці їх істинності ми позбавлені найголовнішого: адже правильна оцінка знання щодо його доведеності і безсумнівності може витікати лише з розуміння його методологічної обґрунтованості (Івановський). І тому правило сумніватися в усьому, нічого не приймати на віру, запитувати у всякого положення про його засновки і витоки знання є перше правило і методологія науки. Воно застраховує нас від ще більшої помилки не тільки вважати метод усіх наук однаковим, але і склад кожної науки уявляти собі як однорідний.

«Кожна окрема наука уявляється недосвідченій думці, так би мовити, в одному плані: раз наука є достовірне, безперечне знання, то все в ній повинно бути достовірно; весь її зміст має здобуватися та доводитися одним і тим же м е т о д о м, що дає надійне знання. Тим часом насправді це зовсім не так: у будь-якій науці є з переконливістю констатовані окремі факти (і групи подібних фактів), незаперечно встановлені загальні положення і закони, але є і припущення, гіпотези, які іноді мають тимчасовий, провізорний характер, або які іноді фіксують останні межі нашого знання (в дану епоху принаймні); є то більш, то менш безперечні висновки з непорушно обґрунтованих положень; є побудови, котрі то розширюють горизонти нашого знання, то мають значення свідомо заданих «фікцій»; а є аналогії, приблизні узагальнення і т. д., і т. ін. Наука різноскладова, і розуміння цього факту має найсуттєвіше значення для наукової культури особи. Кожне окреме наукове положення має свою власну, тільки йому притаманну і залежну від способу та ступеня його методологічної обґрунтованості, достовірність, і наука в методологічному висвітленні являє собою не одну суцільну однорідну поверхню, а мозаїку положень різних щаблів достовірності» (Івановський,1923).

Ось: 1) змішання м е т о д у всіх наук (А. Ейнштейн, І.Павлов, О. Конт, К.Маркс), 2) зведення всього різнорідного кладу наукової системи в одну площину, «в одну суцільну однорідну поверхню» і становлять головні помилки другого способу зрощування систем. Зведення особистості до грошей, порядності, упертості і ще 1000 різноманітних речей, до анальної еротики (А. Лурія, 1925) ще не є монізм; а за природою і ступенем достовірності змішувати це положення з принципами матеріалізму найбільша помилка. П р и н ц и п, який випливає із цього положення, загальна ідея, що перебуває за ним, методологічне його значення, метод дослідження, що запропонований ним, глибоко консервативні: як каторжник до тачки, характер у психоаналізі прикутий до дитячої еротики, людське життя в найістотнішому спричинене дитячими конфліктами, воно все є ліквідація Едіпового комплексу та ін., культура і життя людства знову впритул наближені до примітивного існування. Ось це вміння відокремити найближче видиме значення факту від його істинного значення становить першу необхідну умову аналізу. Я аж ніяк не хочу сказати, що все у психоаналізі суперечить марксизму. Я хочу тільки зазначити, що цим питанням по суті я і не займаюся тут зовсім. Я вказую лише на те, як треба (методологічно) і як не можна (некритично) поєднувати дві системи ідей.

При некритичному підході кожен бачить те, що він хоче бачити, а не те, що є: марксист знаходить у психоаналізі монізм, матеріалізм, діалектику, яких там немає; фізіолог, як О.К. Ленц, вважає, що «психоаналіз система, що лише за назвою психологічна; насправді ж він об'єктивний, фізіологічний» (1922). А методолог Л. Бінсвангер, здається, єдиний серед психоаналітиків, присвячуючи свою роботу З. Фройду, зауважує, що саме психологічне у його розумінні, себто антифізіологічне, становить заслугу Фройда в психіатрії. «Але, додає він, це знання не знає ще само себе, тобто воно не володіє розумінням своїх основних понять, свого логосу».

Тому особливо важко вивчати знання, яке ще не усвідомило себе і свого логосу. Це, звичайно, аж ніяк не означає, що несвідоме не слід вивчати марксистам, тому що базові концепції Фройда суперечать діалектичному матеріалізму, навпаки, саме тому, що опрацьовувана психоаналізом сфера розробляється непридатними засобами, треба її відвоювати для марксизму, потрібно її розробляти засобами істинної методології, бо інакше, якби у психоаналізі все узгоджувалося з марксизмом, то в ньому нічого було б змінювати, психологи могли би його розвивати саме як психоаналітики, а не як марксисти. А для розробки варто передусім усвідомити методологічну природу кожної ідеї, кожного положення. І тоді за цієї умови самі метапсихологічні ідеї можуть бути цікаві й повчальні, до прикладу вчення Фройда про потяг до смерті.

У передмові, яку я подав до перекладу книги 3. Фройда на цю тему, я намагався показати, що при всій спекулятивній природі цього положення, при малій переконливості його фактичних підкріплень (травматичний невроз і повторення в дитячій грі неприємних переживань), при всій запаморочливій парадоксальності та суперечливості із загальноприйнятими біологічними ідеями, при явному збігу у висновках з філософією нірвани при всьому тому, незважаючи в цілому на його конструктивне поняття, фіктивна побудова потягу до смерті відповідає потребі сучасної біології в опануванні ідеєю смерті, як математика потребувала свого часу поняття негативного числа. Я обґрунтував тезу, що поняття життя в біології доведено до великої ясності, наука ним опанувала, вона знає, як з ним працювати, як досліджувати і розуміти ж и в е, але з поняттям смерти вона не впоралася, на місці цього поняття зяє діра, порожнє місце, вона розуміється тільки як суперечлива протилежність життя, як нежиття, одним словом небуття. Але с м е р т ь є факт, який має і свій позитивний сенс, вона це особливий вид буття, а не тільки небуття; вона це деяке щось, а не кругле ніщо. І ось цього позитивного змісту смерти біологія не знає.

Справді, смерть є загальний закон живого; неможливо собі уявити, щоб це явище не було нічим унаявлено в організмі, тобто у процесах життя. Важко повірити, щоб смерть не мала значення або мала виключно негативний зміст.

Подібну думку висловлює Ф. Енгельс. Він посилається на опінію Геґеля, що науковою є та фізіологія, яка не розглядає смерть як істотний момент життя, і не розуміє, що заперечення життя по суті міститься у самому житті, так що життя завжди мислиться у співвідношенні зі своїм необхідним результатом, котрий постійно перебуває в ній у зародку, а смертю оголошує те, що діалектичне розуміння життя саме до цього і зводиться. «Жити означає вмирати».

Саме цю думку захищав я у згаданій передмові до книги Фройда: значущість із принципової точки зору опанувати поняттям смерти в біології і позначити нехай поки алгебраїчним «х», або парадоксальним «потягом до смерти» те ще невідоме, що безсумнівно існує, ніж констатувати, як тенденція до смерти оприявнена у процесах організму. При всьому тому віднайдене Фройдом рішення цього рівняння я не оголосив великим трактом в науці чи дорогою для всіх, але альпійською стежкою над прірвами для вільних від запаморочення. Я заявив, що науці потрібні і такі книги: котрі не відкривають істин, а покликані навчати пошуку істини, хоча б і не знайденої. Я там же з усією рішучістю заявив, що значення цієї книги не залежить від фактичної перевірки її достовірності: засадниче вона вірно ставить питання. І для постановки таких питань, говорив я, потрібно більше творчості, ніж для чергового спостереження за встановленим образом у будь-якій науці (Виготський, Лурія, 1925).

І глибоким нерозумінням методологічної проблеми, закладеної в цій оцінці, повною довірою до зовнішніх ознака ідей, наївним і некритичним страхом перед фізіологією песимізму було судження про цю книгу одного з рецензентів, який прийняв рішення зопалу: раз А.Шопенгауер значить песимізм. Він не зрозумів, що є проблеми, до яких не можна долетіти, але треба дійти, кульгаючи, і що у цьому разі не гріх кульгати, як відверто говорить 3. Фройд. Але хто побачить у цьому тільки кульгавість, той методологічно сліпий. Адже неважко було б нагадати, що Г. Геґель ідеаліст, про це горобці кричать з дахів; потрібна була геніальність, щоб побачити у цій системі ідеалізм, що влаштований на голові матеріалізму, тобто методологічну правду (діалектику) відокремити від фактичної брехні, побачити, що Геґель, кульгаючи, йшов до правди.

Такий на одиничному прикладі шлях до оволодіння науковими ідеями: треба піднятися над їх фактичним змістом і випробувати їх непохитну природу. Але для цього потрібно мати точку опори поза цих ідей. Стоячи на грунті цих же ідей обома ногами, оперуючи здобутими за їх допомогою поняттями, неможливо стати поза ними. Щоб критично поставитися до чужої системи, треба перш за все мати власну психологічну систему принципів. Засуджувати 3. Фройда у світлі принципів, здобутих у самого Фройда, значить заздалегідь виправдати його. І ось такий с п о с і б оволодіння чужими ідеями утворює т р е т і й тип поєднання ідей, до якого ми і переходимо.

Знову на одиничному прикладі найлегше розкрити і показати характер нового методологічного підходу. У лабораторії І. Павлова було поставлено для експериментального вирішення питання про переведення слідових умовних подразників і слідових умовних гальм у наявні умовні подразники. Для цього треба було «вигнати гальмування», вироблене при слідовому рефлексі. Як це зробити? Для досягнення цієї мети Ю.П. Фролов удався до аналогії з деякими прийомами школи 3. Фройда. При руйнуванні гальмівних стійких комплексів він відтворював саме ту обстановку, в якій ці комплекси були раніше вироблені. І спроба вдалася. Методологічний прийом, який перебував у підґрунті цього досвіду, я і вважаю взірцем правильного п і д х о д у до теми Фройда, і взагалі до чужих положень. Спробуємо описати цей прийом. Передусім, проблема була запропонована в ході власних досліджень природи внутрішнього гальмування; завдання поставлене, сформульоване й усвідомлене в контексті власних принципів; теоретична тема експериментальної роботи та її значення були осмислені у поняттях школи І. Павлова. Що таке слідовий рефлекс ми знаємо, що таке наявний теж знаємо; перевести один в інший означає зліквідувати гальмування й т. ін., себто весь механізм процесу мислимо в доконче певних та однорідних к а т е г о р і я х. Аналогія з катарсисом мала суто евристичну вагомість: вона скоротила шлях власних пошуків і привела найкоротшою територією до мети. Але вона прийнята тільки як припущення, яке негайно було перевірене досвідом. І після вирішення власного завдання автор формулює третій та остаточний висновок про те, що явища, які описуються 3. Фройдом, допускають експериментальну перевірку на тваринах і чекають подальшої деталізації за методом умовних слинних рефлексів.

Перевірити Фройда ідеями Павлова це зовсім не те, що його ж власними ідеями; але і ця можливість установлена не методом аналізу, а шляхом експерименту. Найголовніше полягає в тому, що, натрапивши під час проведення власних досліджень на явища, аналогічні описаним школою Фройда, автор ні на хвилину не перейшов на чуже підґрунтя, не поклався на чужі дані, але просунув, використавши їх, уперед свій пошук. Його відкриття має сенс, свою вартісність, своє місце, своє значення у системі Павлова, а не Фройда. У точці перетину обох систем, на межі їх зустрічі, обидва кола доторкаються й одна їхня точка належить відразу обом, але її місце, сенс і значущість визначаються її положенням у першій системі. Цим дослідженням здійснене нове відкриття, здобутий новий факт, вивчена нова ознака-риса все у вченні про умовні рефлекси, а не у психоаналізі. Так зникло всіляке «майже чудесне» співпадіння!

Варто лише порівняти, як таку ж саму оцінку ідей катарсису для системи рефлексології шляхом відкриття словесного збігу робить

В.Бехтерев, щоб побачити всю глибину відмінності цих двох способів. Тут співвідношення двох систем теж насамперед встановлюється на катарсисі підданому утискам афекті загальмованого міміко-соматичного пориву.

Хіба це не розрядження того рефлексу, який, будучи затриманий, обтяжував особистість, «упов'язанював» її, робив хворою, тоді як із іскрою-розрядом у формі рефлексу катарсису відбувається природне розширення хворобливого стану? «Хіба виплакане горе не розрядка затриманого рефлексу?» (Бехтерев, 1923).

Тут що не слово то перл. Міміко-соматичний порив що може бути ясніше і точніше? Уникаючи мови суб'єктивної психології, Бехтерев не погребував мовою обивательською, від чого термін Фройда чи став ясніше. Як це затриманий рефлекс «обтяжував» особистість, упов'язнював її'? Чому виплакати горе розрядка затриманого рефлексу; як бути, якщо людина плаче в саму хвилину горя? Нарешті, поруч стверджується, що думка є загальмований рефлекс, що зосередження, пов'язане із затримкою нервового струму, супроводжується свідомими явищами. Про рятівне гальмування! Воно пояснює свідомі явища в одному розділі та несвідомі в наступному!

Все це однозначно вказує на те, що у проблемі несвідомого треба розрізняти методологічну та емпіричну проблеми, себто психологічне питання і питання самої психології те, із чого ми почали цей розділ. Некритичне поєднання того й іншого призводить до грубого спотворення всього питання. Симпозіум про несвідоме (1912) показує, що принципове вирішення цього питання виходить за межі емпіричної психології й неодмінно буває спричинене загальними філософськими переконаннями. Приймемо ми разом з Ф. Брентано, що несвідомого немає, або разом з X. Мюнстербергом, що воно є просто фізіологічне, або з Р. Шуберт-Золдерном, що воно гносеологічно важлива категорія, або з Фройдом, що воно є сексуальне, у всіх цих випадках ми переступимо в аргументації та висновках формат емпіричного дослідження.

Із російських авторів Е. Дале відтіняє гносеологічні мотиви, що призвели до утворення поняття несвідомого. Саме прагнення відстояти самостійність психології як пояснювальної науки супроти узурпації фізіологічних методів і принципів перебувають, на його думку, у підгрунті цього поняття. Вимога, щоб психічне пояснювалося із психічного, а не з фізіологічного, щоб психологія в аналізі та описі фактів залишалася сама собою, у своїх власних межах, хоча б для цього довелося вступити на шлях широких гіпотез, ось що породило поняття несвідомого. Цей дослідник зазначає, що психологічні побудови, або гіпотези, являють собою тільки уявне продовження опису однорідних явищ в одній і тій же самостійної системі дійсності. Завдання психології і теоретико-пізнавальні вимоги наказують їй боротися проти узурпаційних спроб фізіології з допомогою несвідомого. Психічне життя протікає із перервами, воно сповнене прогалин. Що стається зі свідомістю під час сну, зі спогадами, котрі ми зараз не згадуємо, з уявленнями, які у цей момент не усвідомлюємо? Щоб пояснити психічне із психічного, щоб не перейти в іншу сферу явищ у фізіологію, щоб заповнити перерви, прогалини, пропуски у житті психічного, ми повинні припустити, що вони продовжують існувати в особливому вигляді несвідомо психічного. Таке розуміння несвідомого як важливого припущення і гіпотетичного продовження і заповнення психічного досвіду й розвиває В. Штерн (1924).

Е. Дале розрізняє у проблемі дві сторони: фактичну і гіпотетичну, або методологічну, яка визначає пізнавальну (власне методологічну), цінність к а т е г о р і ї підсвідомого для психології. Завдання її з'ясувати зміст цього поняття, сферу охоплюваних ним явищ і роль його для психології як пояснювальної науки.

Слідом за В. Єрузалемом для автора це є перш за все категорія, або прийом думки, без якого не можна обійтися у поясненні душевного життя, і потім вже особлива царина явищ. Він абсолютно правильно формулює [тезу], що несвідоме є поняття, створюване з даних безсумнівного психічного досвіду і на підґрунті потрібного його гіпотетичного заповнення. Звідси дуже складна природа всякого положення, що оперує з цим поняттям: в кожному положенні треба розрізняти, що в ньому є від даних безсумнівного психічного досвіду, і що

- від гіпотетичного заповнення, і який ступінь достовірності того й іншого. У розглянутих вище критичних роботах те й інше, обидві сторони проблеми змішуються: гіпотеза і факт, принцип та емпіричне спостереження, фікція і закон, побудова та узагальнення все змішано в одну загальну кашу.

Найважливіше не розглянуте основне питання: Ленц і Лурія запевняють Фройда, що психоаналіз фізіологічна система; але ж сам Фройд належить до противників фізіологічної концепції несвідомого. Е. Дале має цілковиту рацію, кажучи, що це питання про психологічну або фізіологічної природу несвідомого є перша, найважливіша фаза всієї проблеми. Перш ніж описувати та класифікувати явища підсвідомого в ім'я психологічних завдань, ми повинні знати, чи оперуємо ми при цьому чимось фізіологічним або психічним, потрібно довести, що несвідоме є взагалі психічна реальність. Інакше кажучи, перш ніж вирішувати проблему несвідомого як психологічне питання, треба вирішити її як питання самої психології.

Ще яскравіше позначається нагальність принципової розробки понять у загальній науці

- в цій алгебрі окремих наук і її роль для окремішніх дисциплін на запозиченнях із області інших наук. Тут, з одного боку, ми маємо начебто кращі умови для перенесення результатів однієї науки у систему іншої, тому що ступінь достовірності, ясності, принципової розробленості запозичуваного положення чи закону зазвичай багато вище, ніж в описаних нами випадках. Скажімо, ми вводимо у систему психологічного пояснення закон, встановлений у фізіології, ембріології, біологічний принцип, анатомічну гіпотезу, етнологічний приклад, історичну класифікацію і т. ін. Твердження та конструкції цих широко розвинених, фундаментально обґрунтованих наук, звісно, незмірно точніше продумані методологічно, ніж положення психологічної школи, розроблюваної з допомогою новостворених понять, що не зведені в систему, абсолютно нові напрями, до прикладу, школи Фройда, яка не відчула ще себе [повновагомо]. Ми запозичуємо у цьому разі більш опрацьований продукт, оперуємо з більш визначеними, точними і ясними величинами; небезпека помилки зменшується, ймовірність успіху зростає.

З іншого боку, так як привнесення тут відбувається з інших наук, то матеріал виявляється більш чужорідним, методологічно різнорідним та умови освоєння його стають більш скрутними. Це полегшення й утруднення умов порівняно з розглянутими вище і становлять той надважливий прийом варіювання в аналізі, який у теоретичному аналізі замінює реальне оперування в експерименті.

Зупинимося на факті надзвичайно парадоксальному з першого погляду, а тому конче зручному для аналізу. Рефлексологія, яка встановлює в усіх галузях настільки чудові збіги своїх даних з даними суб'єктивного аналізу і яка хоче вибудувати свою систему на фундаменті точного природознавства, дивним чином змушена протестувати саме проти перенесення природничо-наукових законів у психологію.

М.М. Щелованов, досліджуючи методи генетичної рефлексології, з безумовною і несподіваною для його школи ґрунтовністю відкидає наслідування природничих наук у формі перенесення в суб'єктивну психологію основних методів, застосування яких у природознавстві дало величезні результати, але малопридатні для розробки проблем суб'єктивної психології. И. Гербарт і Г. Фехнер механічно перенесли математичний аналіз, а В. Вундт фізіологічний експеримент у психологію. В. Прейер обґрунтував проблему психогенезу за аналогією з біологією, а потім С. Холлом та іншими був запозичений у біології принцип МюллераГеккеля і безконтрольно застосований не лише як методологічний, а й як принцип пояснення «душевного розвитку» дитини. Здавалося б, каже автор, що можна заперечити проти застосування випробуваних і плідних методів? Але використання їх можливо лише у тому разі, якщо п р о б л е м а поставлена вірно і м е т о д відповідає природі досліджуваного об'єкта. Інакше виходить ілюзія науковості (її характерний приклад російська рефлексологія). Природничо-наукове покривало, яке, за висловом І. Петцольда, накидається на саму відсталу метафізику, не врятувало ні Гербарта, ані Вундта; ні математичні формули, ані точна апаратура не врятували неточно поставлену проблему від невдачі.

Згадаймо Х. Мюнстерберга і його зауваження про останній десятковий знак, що виводиться у відповіді на помилкове питання. Біогенетичний закон, роз'яснює автор, в біології є теоретичним узагальненням маси фактів, а застосування його у психології це результат поверхневої спекуляції, заснованої виключно на аналогії між різними ділянками фактів. (Чи не так рефлексологія без власного дослідження шляхом аналогічної спекуляції бере із живого і мертвого з Ейнштейна і з Фройда

- готові моделі для своїх побудов?) І потім застосування принципу не у ролі робочої гіпотези, а готової, нібито науково встановленої для даної сукупності фактів теорії як пояснювального принципу, нарощує цю піраміду помилок.

Не будемо входити, як і автор цієї думки, у розгляд питання по суті; він має багату літературу, і російську в тому числі; розглянемо його у формі ілюстрації того, як багато помилково поставлених психологією питань набувають видимість науковості завдяки запозиченням із природничих наук. М. Щелованов у результаті методологічного аналізу висновує, що генетичний метод принципово неможливий в емпіричної психології і що через це змінюються співвідношення між психологією і біологією. Але чому в дитячій психології проблема розвитку отримала неправдиву постановку, що привело до колосальної марно витраченої праці? На думку Щелованова, психологія дитинства не може дати нічого, крім того, що вже міститься у загальній психології. Але загальної психології як єдиної системи немає, і ці теоретичні суперечності унеможливлюють дитячу психологію. Теоретичні передумови у вельми замаскованій формі і непомітно для самого дослідника цілком зумовлюють весь спосіб обробки емпіричних даних, тлумачення одержуваних при спостереженні фактів відповідно до теорії, якої дотримується той чи інший автор. Ось найкраще спростування надуманого емпіризму природничих наук. Завдяки цьому, виявляється, не можна переносити й самі факти з однієї теорії в іншу: здавалося б, що факт є завжди факт, що один і той же об'єкт дитина і один і той же метод

- об'єктивне спостереження тільки при різних кінцевих цілях та вихідних передумовах дозволяють запозичення фактів із психології в рефлексологію. Помиляється автор тільки у двох положеннях.

Перша його помилка полягає у тому, що позитивні результати дитяча психологія отримувала тільки при застосуванні загальнобіологічних, але не психологічних, принципів, як [має місце] у розвиненій К. Гроосом теорії гри. Насправді це один з кращих зразків не запозичення, а суто психологічного, порівняльнооб'єктивного вивчення методологічно бездоганного і прозорого, внутрішньо послідовного від первинного збору та опису фактів до вирішальних теоретичних узагальнень. Гроос дав біології теорію гри, створену психологічним методом, а не взяв її у біології; він не вирішив свою проблему в біологічному світі, тобто ставлячи собі ще й загальнопсихологічні завдання. Справедливо, отож, якраз протилежне: цінних результатів у теорії дитяча психологія досягала саме тоді, коли не запозичувала, а рухалася своїм шляхом. Адже проти запозичень говорить весь час автор. С. Холл, запозичивши в Е. Геккеля, дав психології серію курйозів і натягнутих безглуздих аналогій, а Ґроос, котрий йшов своїм шляхом, дав багато тій же біології, принаймні не менше закону Геккеля. Згадаймо ще теорію мови В. Штерна, теорію дитячого мислення Бюлера і Коффки, теорію ступенів розвитку Бюлера, теорію дресирування Торндайка: все це психологія найчистішого стилю. Звідси і невірний наслідок: роль психології дитинства, зазвичай, не зводиться до накопичення фактичних даних і до їх попередньої класифікації, тобто до підготовчої роботи. Якраз до цього може і повинна неминуче звестися роль логічних принципів, які розвинені Щеловановим спільно з Бехтерєвим. Адже в нової дисципліни немає ідеї дитинства, немає концепції розвитку, немає мети дослідження, відтак відсутня проблема дитячої поведінки та особистості, але є тільки принцип об'єктивного спостереження, себто хороше технічне правило; однак цією зброєю ніхто не відкрив вагомої істини.

Із цим пов'язана і друга помилка автора: саме нерозуміння позитивного значення психології і недооцінка її ролі випливають з найважливішого методологічно-дитячого уявлення, ніби вивчати можна тільки те, що нам дано в особистому досвіді. Вся його «методологічна» теорія побудована на одному силогізмі: 1) психологія вивчає свідомість, 2) у безпосередньому досвіді нам дана свідомість дорослого; «Емпіричне вивчення філогенезу та онтогенетичного розвитку свідомості неможливо», 3) отже, дитяча психологія неможлива.

Однак це найглибша помилка, ніби наука може вивчати тільки те, що дано в безпосередньому досвіді. Як тоді психолог вивчає несвідоме, історик і геолог минуле, фізикоптик невидимі промені, філолог стародавні мови? Вивченням за слідами, за впливами, методом інтерпретації та реконструкції, методом критики і знаходження значення створено не менше, ніж методом прямого «емпіричного» спостереження. В. Івановський роз'яснив це прекрасно в методології наук саме на прикладі психології. Навіть у науках експериментальних безпосередній досвід відіграє все меншу роль. М. Планк каже: об'єднання всієї системи теоретичної фізики досягається завдяки звільненню від антропоморфних елементів, зокрема від специфічних чуттєвих відчуттів. У вченні про світло, зауважує він, і взагалі [знання] про променеву енергію фізика отримує такими методами, що «людське око є при цьому абсолютно виключеним, воно постає лише як випадковий, щоправда, дуже чутливий прилад, оскільки він сприймає промені усередині невеликої ділянки спектра, ледь досягає ширини октави. Для решти спектру замість очей діють інші сприймаючі і вимірювальні прилади, як, наприклад, хвильовий детектор, термоелемент, барометр, радіометр, фотографічна пластинка, іонізаційна камера. Таким чином, відмежування основного фізичного поняття від специфічного чуттєвого відчуття відбулося в оптиці так само, як і в механіці, де поняття сили вже давно втратило свій первісний зв'язок з м'язовими відчуттями» (Планк, 1911).

Отже, фізика вивчає саме невидиме оком; адже, якщо погодитися слідом за автором зі Штерном, ніби дитинство для нас навіки втрачений рай, ніби вникнути цілком і без залишку в особливі властивості і структуру дитячої душі нам, дорослим, вже неможливо, тому що вона не дана нам у конкретному особистому переживанні, то потрібно визнати, що безпосередньо недоступні нашому оку промені теж навіки втрачений рай, іспанська інквізиція навіки втрачене пекло та ін. й т. ін. Але в тому-то і справа, що наукове пізнання та емпіричне сприймання анітрохи не збігаються. Пережити дитяче враження ми так само не можемо, як побачити французьку революцію, але ж дитина, котра переживає свій рай з усією щемною безпосередністю, і сучасник, який на власні очі бачив найважливіші епізоди революції, незважаючи на це, [перебувають] далі нас від наукового пізнання цих фактів. Не тільки науки про культуру, а й науки про природу вибудовують свої поняття принципово незалежно від безпосереднього досвіду; тут згадаємо слова Ф. Енгельса про мурах і про обмеження нашого ока.

Як учиняють науки при вивченні того, що не дано нам безпосередньо? Говорячи загально, вони його конструюють, відтворюють предмет вивчення методом тлумачення або інтерпретації його слідів чи впливів, тобто опосередковано. Так, історик тлумачить сліди документи, мемуари, газети та ін., і все ж історія є наука саме про минуле, що реконструйоване за його ж слідами, але не про сліди минулого, про революцію й, тим паче, не про її документи. Так само і в дитячій психології: хіба дитинство, дитяча душа, недоступна нам, не залишає слідів, не проявляється зовні, не відкривається? Питання [полягає] тільки в тому, як, яким методом витлумачувати ці сліди, чи можна тлумачити їх за аналогією зі слідами дорослого? І справа, отож, у тому, щоб віднайти правильне розтлумачення, але не в тому, щоб відмовитися від тлумачення зовсім. Адже й історики знають не одну помилкову побудову, засновану на вірних документах, але на помилкових тлумаченнях. Що ж за висновок звідси? Невже той, що історія «навіки втрачений рай»? Однак та сама логіка, що називає дитячу психологію втраченим раєм, та ж логіка змушує сказати це і про історію. І якби історик, або геолог, або фізик міркували, як [адепти] рефлексології, то вони сказали б: тому що минуле людства і Землі для нас недоступне (дитяча душа) безпосередньо, явно нам дано тільки сьогодення (свідомість дорослого) багато хто помилково тлумачать минуле за аналогією до цього, або як маленьке теперішнє (дитина маленький дорослий), то тоді історія і геологія суб'єктивні, неможливі; можлива тільки історія теперішнього часу (психологія дорослої людини), а історію минулого слушно вивчати лишень як науку про сліди минулого, про документи і т. ін. як такі, але не про минуле як таке (прийомами вивчення рефлексів без всякого їх витлумачення).

Насправді з цим догматом про безпосередній досвід як про єдине джерело і природні межі наукового знання постає і руйнується вся теорія і суб'єктивного, й об'єктивного методів. Введенський і Бехтерев зростають з одного кореня: і той й інший вважають, що вивчати наука може тільки те, що дано у самоспостереженні, тобто в безпосередньому сприйнятті психологічного. Одні, довіряючи цим очам душі, вибудовують усю науку стосовно їх властивостей і горизонтів їх дії; інші, не довіряючи погляду душі, хочуть вивчати тільки те, що можна помацати справжнім оком. Тому я й кажу, що рефлексологія методологічно створена абсолютно за тим же п р и н ц и п о м, за яким історію треба було визначити як науку про документи минулого. Рефлексологія, завдяки багатьом плідним принципам природничих наук, виявилася глибоко прогресивною течією у психології, але як теорія методу вона глибоко реакційна, тому що повертає нас назад до наївно-сенсуалістського упередження, ніби вивчати можна тільки те й настільки, що і наскільки ми сприймаємо.

Точно так само як фізика звільняється від антропоморфних елементів, себто від специфічних чуттєвих відчуттів, і працює так, що око виявляється абсолютно вилученим, так само психологія повинна діяти з поняттям психічного, щоб безпосереднє самоспостереження було видалено, як винесено за дужки м'язове відчуття в механіці і зорове в оптиці. Суб'єктивісти вважають, що спростували об'єктивний метод, коли показали, що у поняттях поведінки генетично містяться зерна самоспостереження, Г.І. Челпанов (1925),

С.В. Кравков (1922), Ю.В. Португалов (1925). Але генетичне походження поняття нічого не говорить про його логічну природу: і поняття сили в механіці сходить генетично до мускульного відчуття.

Питання про самоспостереження технічне питання, а не принципове: воно є інструмент серед інших інструментів, як око у фізиків. Використовувати його потрібно мірою його корисності, але аж ніяких [для винесення] безкомпромісних вироків над ним про межі пізнання, або достовірності, або природи знання, визначених ним, виносити не можна. Ф. Енгельс показав, як мало природна побудова очей визначає діапазон пізнання світлових явищ; М. Планк говорить те ж саме від імені сучасної фізики. Відмежування засадничого психологічного поняття від специфічного чуттєвого відчуття наступне з а в д а н н я психології. При цьому саме це відчуття, саме самоспостереження має бути пояснено (як і око) з постулату, методу і загального принципу психології, воно повинно перетворитися в окрему похідну проблему психології.

Якщо це так, то виникає питання про природу тлумачення, передусім непрямого методу. Зазвичай кажуть: історія витлумачує сліди минулого, але фізика спостерігає за допомогою інструментів настільки ж безпосередньо, як і оком, невидиме. Інструменти суть подовжені органи вченого: мікроскоп, телескоп, телефон та ін. Врешті-решт перетворюють предмет безпосереднього досвіду і роблять видимим невидиме; фізика не тлумачить, а бачить.

Однак ця думка помилкова. Методологія наукового апарату давно з'ясувала сутнісно нову роль інструменту, яка не скрізь очевидна. Вже термометр може бути прикладом того докорінно нового, що вносить у метод науки користування інструментом: на термометрі ми читаємо температуру; він не підсилює і не подовжує відчуття теплоти, як мікроскоп посилює дію ока, а унезалежнює нас зовсім від відчуття при вивченні теплоти; термометром може користуватися й особа, позбавлена цього почуття, натомість сліпий не може послуговуватися мікроскопом. Термометрування є яскравий узірець непрямого методу; ми вивчаємо адже не те, що ми бачили (як у мікроскоп), не підйом ртуті, не розширення спирту, а теплоту та її зміни, позначені ртуттю або спиртом; ми тлумачимо показання термометра, реконструюємо досліджуване явище за його слідами, за його впливом на розширення тіла. Так само влаштовані і всі інструменти, про які говорить М. Планк як про засіб вивчення невидимого. Тлумачити, отже, це означає відтворювати явище за його наслідками і впливами, ґрунтуючись на раніше встановлених закономірностях (у даному випадку на законі розширення тіл від нагрівання). Жодної принципової відмінності між використанням термометра і тлумаченням в історії, психології і т. д. немає. Те саме можна сказати і стосовно всякої науки: вона незалежна від чуттєвого сприйняття.

К. Штумпф говорить про сліпого математики Соудерсоне, який написав підручник геометрії; О.М. Щербина розповідає, що його сліпота не заважала йому пояснювати зрячим оптику (1908). І хіба всі інструменти, що згадуються М. Планком, не можуть бути пристосовані для сліпого, як вже існують годинник і термометри та книги для сліпих, так що оптикою міг би займатися і сліпий: це питання техніки, але не принципу.

К.М. Корнілов (1922) прекрасно показав: 1) розбіжність у поглядах на методичну сторону постановки експерименту значною мірою сприяє виникненню конфліктів, які спричиняють утворення різних напрямів у психології, так само як різна філософія хроноскопу із питання про те, у якій кімнаті поміщати цей апарат при дослідах, поставила питання про весь метод і про всю систему психології, які розмежували школу В. Вундта від школи О. Кюльпе; 2) експериментальний метод не вніс нічого нового у психологію: для Вундта він коректив (поправка) самоспостереження; для Н.К. Аха дані самоспостереження можна контролювати тільки іншими його даними, ніби відчуття теплоти під силу контролювати тільки іншими відчуттями; для Дейхлера у численних оцінках закладена міра правильності інтроспекції, одним словом, експеримент не розширює межі пізнання, а контролює його. Психологія ще не має методології своєї апаратури і не поставила ще питання про апарат, який звільнив би нас від інтроспекції, як термометр, а не контролював і посилював би її. Філософія хроноскопу є більш важка справа, ніж його техніка. Але про непрямий метод у психології ми ще будемо не раз говорити.

Г.П. Зелений правильно вказує, що під словом «метод» у нас розуміють два різних предмети: 1) методику дослідження, технічний прийом і 2) метод пізнання, що визначає мету дослідницького пошуку, місце науки та її природу. В психології метод суб'єктивний, хоча методика може бути частково об'єктивна; у фізіології метод об'єктивний, хоча методика може бути частково суб'єктивна, скажімо у фізіології органів почуттів. Експеримент, додамо, реформував методику, але не метод. Звідси за психологічним методом у природознавстві він визнає лише значення діагностичного прийому.

У цьому питанні зав'язаний вузол усіх методологічних і власних проблем психології. Виняткова важливість засадниче вийти за межі безпосереднього досвіду є питання життя і смерті для психології. Розмежувати, розділити наукове поняття від специфічного сприйняття можна тільки на ґрунті непрямого методу. Заперечення, ніби непрямий метод поступається безпосередньому, глибоко невірно в науковому сенсі. Саме тому, що він висвітлює НЕ повноту переживання, а лише одну сторону, він здійснює наукову роботу: ізолює, аналізує, виокремлює, абстрагує одну ознаку; адже і в безпосередньому досвіді ми вирізняємо частину, що підлягає спостереженню. Хто засмучується тим, що ми не поділяємо з мурахами безпосереднього переживання хімічних променів, тому нічим не можна допомогти, каже Ф. Енгельс, зате ми краще мурах знаємо природу цих променів. Але не завдання науки - вести до переживання: інакше замість науки достатня була б реєстрація нашого спектру сприймання [світу]. Власна ж проблема психології фундована теж в обмеженості нашого безпосереднього досвіду, тому що вся психіка організована за типом інструменту, який вибирає, ізолює окремі ознаки явищ; око, яке бачило б усе, саме тому не бачило би нічого; свідомість, яка розуміла б усе, нічого б не усвідомлювала; і самосвідомість, якби осягала все, то загалом не усвідомлювала б нічого. Наш досвід уміщений між двома порогами, ми бачимо лише маленький відрізок світу; наші почуття дають нам світ у витримках, вилученнях, важливих для нас. Усередині цих межових порогів вони наново фіксують не все різноманіття застосувань, а переводять їх знову через нові пороги. Свідомість як би стрибками слідує за природою, із пропусками, пробілами. Психіка вибирає стійкі точки дійсності серед загального руху-поступу. Вона це острівці безпеки у гераклітовому потоці. Вона є орган відбору, решето, що проціджує світ і змінює його так, щоб можна було діяти. В цьому її п о з и т и в н а роль не у відображенні (відображає і непсихічне; термометр точніше, ніж відчуття), а в тому, щоб не завжди вірно відображувати, тобто суб'єктивно спотворювати дійсність на користь організму.

Якби ми бачили все (без порогів абсолютних) і всі зміни, що не зупиняються ні на хвилину (без порогів відносних), перед нами був би хаос (згадаймо, хоча б, скільки предметів відкриває нам мікроскоп у краплі води). Чим був би тоді стакан води? А річка? Ставок відображає все; камінь, по суті, реагує на все. Причому його реакція рівна подразненню: causa alquat effectum (лат. причина говорить про наслідок). Реакція організму «дорожче»

- вона не рівнозначна ефекту, вона витрачає потенційні сили, відбирає стимули. Психіка вища форма відбору. Червоне, синє, гучне, кисле це світ, нарізаний на порції. Завдання психології з'ясувати, у чому користь того, що око не бачить багато з відомого в оптиці. Від нижчих форм реакції до вищих веде немов би звужувальний отвір воронки.