Історичне значення психологічної кризи

3 російських авторів М.М. Ланґе розумів значення терміна. Вказуючи, що у психології немає загальної системи, що криза розхитала всю науку, він зауважує: «Слушно сказати, не боячись перебільшення, що опис будь-якого психічного процесу отримує інший вигляд, чи будемо ми його характеризувати і вивчати в категоріях психологічної системи Еббінгауза або Вундта, Штумпфа або Авенаріуса, Мейнонга або Віне, Джемса або Г. Е. Мюллера.

Вочевидь суто фактична сторона повинна залишитися при цьому тією ж; проте в науці, принаймні у психології, розмежувати описуваний факт від його теорії, тобто від тих наукових категорій, з допомогою яких здійснюється цей опис, часто дуже важко і навіть неможливо, тому що в психології (як, утім, і в фізиці, на думку Дюгема) всілякий опис є завжди вже і деяка теорія... Фактичні дослідження, особливо експериментального характеру, здаються для випадкового спостерігача незалежними від цих принципових розбіжностей у ключових наукових категоріях, які поділяють різні психологічні школи» (Ланґе, 1914).

Але у самій постановці питань, у тому чи іншому застосуванні психологічних термінів міститься завжди їх певне розуміння, відповідне окремішній теорії, а відтак і весь фактичний результат дослідження зберігається або відпадає разом із правильністю чи хибністю психологічної системи.

Самі, мабуть, точні дослідження, спостереження і вимірювання можуть, таким чином, опинитися при зміні змісту ключових психологічних теорій помилковими чи, принаймні, такими, що втратили своє значення. Такі кризи, що руйнують або знецінюють цілі серії фактів, неодноразово бували в науці. М. Ланґе порівнює їх із землетрусом, що виникає завдяки глибоким деформаціям у надрах Землі; таким було падіння алхімії (1914). Настільки розвинувся тепер у науці фельдшеризм, тобто відрив технічної виконавської функції дослідження, головним чином обслуговування апаратів за відомим шаблоном, від наукового мислення, що позначається насамперед у занепаді наукової мови. На ділі, це прекрасно знають усі мислячі психологи: в методологічних дослідженнях левову частку забирає термінологічна проблема, що вимагає замість простої довідки складного аналізу (Бінсвангер, 1922). Г. Ріккерт бачить у створенні однозначної термінології найважливіше завдання психології, що передує всякому дослідженню, тому що при примітивних описах треба вибирати такі значення слів, які б, «узагальнюючи, спрощували» неозоре різноманіття і множинність психічних явищ. Фактично ту ж думку висловив ще Ф. Енгельс на прикладі хімії: «В органічній хімії значення якогонебудь тіла, а отже також і назва його, не залежить уже просто від його складу, а зумовлене швидше його положенням у тому ряду, до якого воно належить. Тому, якщо ми знаходимо, що будь-яке тіло приналежне до якогось подібного ряду, то його стара назва стає перешкодою для розуміння і має бути замінена назвою, що вказує саме на цей ряд (парафіни і т. ін.)». Те, що тут доведено до строгості хімічного правила, існує у вигляді загального принципу в усій сфері наукової мови.

«Паралелізм, каже М. Ланґе, є невинне, на перший погляд, слово, яке покриває, однак, страшну ідею думку про побічні і випадкові техніки у світі фізичних явищ» (1914). Це невинне слово має повчальну історію. Введене Ляйбніцем, воно стало застосовуватися до того розв'язку психофізичної проблеми, яке йде від Спінози, змінюючи своє ім'я багато разів: Г. Ґеффдінґ називає його гіпотезою тотожності, вважаючи, що це «єдино влучна та адекватна назва». Часто вживана назва монізму етимологічно правильна, але незручна, тому що до нього вдавався «розпливчастий і непослідовний світогляд». Назви паралелізму і подвійності не підходять, тому що «перебільшують уявлення, ніби духовне і тілесне треба мислити як два абсолютно окремих цикли розвитку (майже як пара рейок на залізничній колії); а цього-то гіпотеза якраз і не визнає». Подвійністю слід назвати не гіпотезу Спінози, а Хр. Вольфа (Ґеффдінґ, 1908).

Отже, одну гіпотезу називають то 1) монізмом, то 2) подвійністю, то 3) паралелізмом, то 4) тотожністю. Додамо, що відроджує цю гіпотезу коло марксистів (як буде показано нижче): Г.В. Плеханов, а за ним Сарабьянов, Франкфурт та інші, бачать у ній саме теорію єдності, але не тотожності психічного і фізичного. Як же це могло статися? Очевидно, що ця гіпотеза сама може бути розвинена на ґрунті тих чи інших, ще більш загальних поглядів і здатна прийняти той чи інший зміст залежно від них: одні підкреслюють у ній подвійність, інші монізм і т. ін.

Г. Ґеффдінґ зауважує, що вона не виключає більш глибокої метафізичної гіпотези, зокрема ідеалізму (1908). Щоб увійти до складу філософського світогляду, гіпотези потребують нового опрацювання, яке полягає у підкресленні то одного, то іншого моменту. Дуже важлива довідка М. Ланґе: «Психофізичний паралелізм ми знаходимо у представників найрізноманітніших філософських напрямів у дуалістів (послідовників Р. Декарта), у моністів (Б. Спіноза), у Г.В. Ляйбніца (метафізичний ідеалізм), у позитивістів-агностиків (А. Бен, Г. Спенсер), у В. Вундта і Р. Паульсена (волюнтаристська метафізика)» (1914).

Г. Ґеффдінґ говорить про несвідоме як про висновування з гіпотези тотожності: «Ми чинимо у цьому випадку подібно до філолога, котрий доповнює уривок стародавнього письменника за допомогою кон'юнктурної критики. Духовний світ порівняно із фізичним постає перед нами уривком; тільки шляхом гіпотези є можливість його доповнити...» (1908). Це неминучий висновок з паралелізму.

Тому не так уже неправий Г.І. Челпанов, коли стверджує, що до 1922 року він називав цю доктрину паралелізмом, а з 1922 матеріалізмом. Він був би цілком правдивий, якби його філософія не була пристосована до сезонної потреби дещо механічно.

Так само полягає справа зі словом «функція» (маю на увазі функцію в математичному визначенні): перед нами у формулі «свідомість є функція мозку» теорія паралелізму, «фізіологічний зміст» і перед нами матеріалізм. Так що, коли К.М. Корнілов уводить в обіг поняття і термін «функціонального відношення між психікою і тілом», хоча і визнає паралелізм дуалістичною гіпотезою, сам непомітно для себе обстоює цю теорію, бо поняття функції у фізіологічному розумінні ним відкинуто, тому залишається друге (Корнілов, 1925).

Таким чином, очевидно, що, починаючи з найширших гіпотез і завершуючи найдрібнішими деталями в описі досвіду, с л о в о відображає загальну хворобу науки. Специфічно нове, що ми дізнаємося з аналізу слів, це уявлення про молекулярний характер процесів у науці. Кожна клітинка наукового організму виявляє процеси інфікування і боротьби. Звідси отримуємо більш розлоге уявлення про характер наукового знання: воно розкривається як найглибший перебіг єдиного процесу. Нарешті, ми формуємо уявлення про здорове і хворе у процесах науки; те, що справедливо про слово, вірно і про теорію. Слово до тих пір просуває науку вперед, поки воно: 1) вступає у відвойоване дослідженням місце, себто оскільки воно відповідає об'єктивному стану речей, і 2) примикає до достовірних ключових принципів, тобто до найбільш узагальнених формул цього об'єктивного світу.

Відтак ми бачимо, що наукове опрацювання є одночасно вивчення факту і свого способу пізнання факту; інакше що методологічна робота здійснюється в самій науці, оскільки вона просувається вперед, або осмислює свої висновки. Вибір слова є вже методологічний процес. Особливо в І.П. Павлова легко помітити, як методологія та експеримент розробляються одночасно. Отож, наука філософійна до останніх елементів, до слів, так би мовити, просякнута м е т о д о л о г і є ю. Це збігається з поглядом марксистів на філософію як «науку про науки», як на синтез, здатний проникати в науку. В цьому контексті Ф. Енгельс говорив: «Якої б пози не приймали натуралісти, над ними панує філософія... Лише коли природознавство та історична наука вберуть у себе діалектику, лише тоді весь філософський скарб... стане зайвим, зникне у позитивній науці».

Природодослідники уявляють, що звільняються від філософії, коли ігнорують її, але вони виявляються рабами у полоні самої паршивої філософії, що складається з мішанини фрагментарних і безсистемних поглядів, так як дослідники без мислення не можуть рухатися ні на крок, а мислення вимагає логічних визначень. Питання про те, як трактувати методологічні, проблеми «окремо від самих наук», або вводити методологічне дослідження в саму науку (курс, дослідження), є питання педагогічної доцільності.

Має підстави С.Л. Франк, коли говорить, що у передмовах й у висновках до розділів усі книги із психології трактують проблеми філософської психології (1917). Одна справа все ж викладати методологію «вводити у розуміння методології» це, повторюємо, питання педагогічної техніки; інша проводити методологічне дослідження. Воно вимагає особливого розгляду.

На грані наукове с л о в о прагне до математичного знаку, тобто до чистого терміна. Адже математична формула є теж сукупність слів, але слів до кінця термінованих, тому надзвичайно умовних. Відтак будь-яке знання такою мірою наукове, якою математичне (І. Кант). Але мова емпіричної психології є прямий антипод мови математичної. Як показали Дж. Локк, Г. Ляйбніц і розлоге мовознавство, всі слова психології це суть м е т а ф о р и, взяті з просторових ніш світу.

Ми переходимо до позитивних формулювань. На фрагментах аналізування окремих елементів науки ми навчилися бачити в ній складне, динамічно і закономірно розвиткове, ціле. Який же етап розвитку переживає наша наука зараз, який зміст і яка природа переживаної нею кризи і який його результат? Переходимо до відповіді на ці питання. При деякому знайомстві з методологією (та історією) наукового погляду наука починає уявлятися не у формі мертвого, закінченого, нерухомого цілого, що утворюються з готових положень, а у вигляді живої, постійно розвивальної і прогресуючої системи доведених фактів, законів, припущень, побудов і висновків, безперервно поповнюваних, критикованих, перевірюваних, частково заперечуваних, по-новому витлумачуваних та організованих і т. ін.

Наука починає розумітися діалектично у її русі, зі сторони її динаміки, зростання, розвитку, еволюції. З цієї ж точки зору слід оцінити та осмислити кожен етап розвитку. Отож перше, від чого ми вирушаємо, це визнання к р и з и. У чому її значення розуміють по-різному. Ось найважливіші типи тлумачення цього сенсу.

Передовсім, є психологи, які заперечують наявність кризи зовсім. Такі Г.І. Челпанов і взагалі більшість радянських психологів старої школи (один М. Ланґе та ще Франк розгледіли, що робиться в науці). На думку таких психологів, усе в науці благополучно, як у мінералогії. Криза прийшла ззовні: деякі особи затіяли реформу науки, офіційна ідеологія вимагала перегляду науки. Але ні для того, ні для іншого немає об'єктивних підстав у самій науці. Щоправда, у процесі полеміки довелося визнати, що і в Америці затіяли реформу науки, але від читача найретельнішим чином, а може й щиро, приховувалося, що жоден психолог, котрий залишив [помітний] слід у науці, не оминув кризи. Перше розуміння настільки сліпе, що не становить для нас інтересу. Воно пояснюється цілком тим, що психологи цього типу в сутності еклектики і популяризатори чужих ідей, не тільки ніколи не займалися дослідженням і філософією своєї науки, але навіть критично не оцінювали будьякої нової школи. Вони брали все: Вюрцбургську школу і феноменологію Гусерля, експериментатику Вундта-Тітченера і марксизм, Спенсера і Платона. Не тільки т е о р ет и ч н о такі люди поза наукою, коли мовиться про великі в ній повороти, але і п р а к т и чн о вони не відіграють ніякої ролі: емпірики вони зрадили емпіричну психологію, захищаючи її; еклектики асимілювали все, що встигли, з ворожих їм ідей; популяризатори вони ні для кого не можуть бути ворогами, тому що будуть популяризувати ту психологію, яка переможе. Уже зараз Г.І. Челпанов багато вболіває за марксизм; скоро він буде вивчати рефлексологію, і перший підручник перемігшого бігевіоризму складе саме він, або його учень. У цілому це професори та екзаменатори, організатори і культуртригери, але жодне дослідження скільки-небудь значного характеру не вийшло з їхніх шкіл.

Інші бачать кризу, але для них усе оцінюється вельми суб'єктивно. Криза роз'єднала психологію на два табори. Кордон між ними завжди проходить між автором такого погляду і всім іншим світом. Але, за висловом Р.Г. Лотце, навіть напіврозчавлений черв'як протиставляє своє відображення всьому світу. Це офіційна точка зору войовничого бігевіоризму. Дж. Вотсон вважає, що є дві психології: правильна його і неправильна; стара вмирає від своєї половинчастості; найбільша деталь, яку він сприймає, це існування половинних психологів; середньовічні традиції, з якими не хотів порвати В. Вундт, погубили психологію без душі (Вотсон, 1926). Вочевидь тут усе спрощено до крайності: ніякого особливого утруднення щодо перетворення психології в природничу науку немає для Вотсона це збігається із поглядом звичайної людини, тобто із методологією здорового глузду. Так само, в загальному, оцінює епохи у психології В.М. Бехтерев: все до нього помилка, все після нього істина. Аналогічно оцінюють кризу багато хто із психологів: це, як суб'єктивна, найлегша і перша наївна точка зору. Психологи, яких ми розглядали у розділі про несвідоме, міркують теж так: є емпірична психологія, просочена метафізичним ідеалізмом, це пережиток; і є справжня методологія епохи, що співпадає з марксизмом. Усе, що не належить до першої, вже тим самим стосується другого, раз не дано чогось третього.

Психоаналіз багато в чому протилежний до емпіричної психології. Вже одного цього достатньо, щоб визнати його системою марксистською! Для цих психологів криза збігається із тією боротьбою, яку вони ведуть. Є союзники і вороги, інших відмінностей немає.

Не кращі й об'єктивно-емпіричні діагнози кризи: підраховується кількість шкіл і виставляється бал кризи. Г. Олпорт, перераховуючи течії американської психології, став на цю точку зору підрахунку шкіл школа В. Джемса і школа Е. Тітченера, бігевіоризм і психоаналіз. При цьому перелічуються поруч одиниці, які беруть участь у розробці науки, але ні найменшої спроби проникнути в об'єктивний зміст того, що захищає кожна школа, в динамічні відносини між школами, не робиться.

Помилка посилюється, коли у такому положенні починають бачити засадничу характеристику кризи. Тоді зникає межа між цією кризою і будь-якою іншою, між кризою у психології й у всякій іншій науці, між усілякою окремою розбіжністю та полемікою і кризою, одним словом, допускається антиісторичний та антиметодологічний підхід, що приводить зазвичай до абсурду.

Ю.В. Португалов, бажаючи довести неостаточність і відносність рефлексології, не тільки скочується в найчистіший агностицизм і релятивізм, але приходить до прямої безглуздості. «Векторами хімії, механіки, електрофізики та електрофізіології головного мозку проходить суцільний розлом і нічого ще ясного і конкретного не доведено» (Португалов, 1925). Довірливі люди вірять у природознавство, але «коли, продовжує цей автор, ми залишаємося у своєму медичному середовищі, то чи дійсно, поклавши руку на серце, віримо в настільки непорушну та стійку силу природознавства... і чи вірить саме природознавство... у свою непорушність, стійкість та істинність». Далі слідує перелік зміни теорій у природознавстві, причому все звалено в одну купу; між непорушністю чи нестійкістю окремої теорії і всього природознавства ставиться знак рівності, і те, що становить першооснову істинності зміну теорій і поглядів, видають за доказ його безсилля. Що це агностицизм, доконче зрозуміло, але два моменти заслуговують бути відзначеними для подальшого: 1) при всьому хаосі поглядів, якими змальовується природознавство, не має жодної стійкої точки, непорушною виявляється тільки... суб'єктивна дитяча психологія, заснована на інтроспекції; 2) серед всіх наук, які доводять неспроможність природознавства, між оптикою і бактеріологією наводиться геометрія. Виявляється: «Евклід говорив, що сума кутів трикутника дорівнює двом прямим; М.І. Лобачевський розвінчав Евкліда і довів, що сума кутів трикутника менше двох прямих, а Б. Ріман викрив Лобачевського і довів, що сума кутів трикутника більше двох прямих».

Ми ще не раз зустрінемося з аналогією між геометрією і психологією, і тому варто запам'ятати цей зразок аметодологічності: 1) геометрія природнича наука, 2) Лінней Кюв'є Дарвін так само «розвінчували» один одного, як Евклід Лобачевський Ріман, 3) нарешті, Лобачевський розвінчав Евкліда і довів... Але навіть елементарна грамотність охоплює знання про те, що мовиться не про пізнання реальних трикутників, а ідеальних фігур у математичних дедуктивних системах, де три названі положення випливають із трьох різних передумов і не суперечать одне одному, як інші арифметичні системи розрахунку не суперечать десятковій. Вони співіснують, у цьому весь їх зміст і методологічна природа. Але яку значущість може мати для діагнозу кризи в індуктивній науці точка зору, котра будь-які два імені в почерговому порядку вважає кризою, а всіляку нову думку спростуванням істини?

Ближче до істини діагноз К.М. Корнілова (1925), який убачає боротьбу двох течій рефлексології та емпіричної психології та їх синтез марксистську психологію.

Вже Ю.В. Франкфурт (1926) оприлюднив думку, що рефлексологію не можна брати за одні дужки, що в ній є протилежні тенденції і напрямки. Ще більше це вірно відносно емпіричної психології. Єдиної емпіричної психології не існує зовсім. Та й узагалі, ця спрощена схема швидше створена як програма бойових дій для критичного орієнтування і розмежування, ніж для аналізу кризи. Для останньої їй бракує вказівки на причини, тенденцію, динаміку, прогноз кризи; вона є логічне плетиво наявних в СРСР точок зору тільки.

Отже, у всьому розглянутому досі немає теорії кризи, а є суб'єктивні, з погляду воюючих сторін, складені реляції штабів. Тут важливо перемогти супротивника, ніхто не стане витрачати час на те, щоб вивчити його.

Ще ближче і вже в зародку теорію кризи пропонує М.М. Ланґе. Однак у нього більше почуття кризи, ніж її розуміння. Йому не можна довіряти навіть в історичних довідках. Для нього криза почалася із падіння асоціанізму найближчий привід він приймає за причину. Встановивши, що у психології «відбувається нині деяка загальна криза», він продовжує: «Вона полягає у зміні колишнього асоціанізму новою психологічною теорією» (Ланґе, 1914). Це невірно вже через те одне, що асоціанізм ніколи не був загальновизнаною психологічною системою, яка становить стрижень науки, а був і донині залишається однією із захоплених боротьбою течій, сильно підкріплених останнім часом і відроджувальних у рефлексології і бігевіоризмі. Психологія Мілля, Бена і Спенсера була ніколи чимнебудь більше, ніж те, що вона є сьогодні. Вона боролася сама проти психології здібностей (І. Гербарт) так само, як і тепер бореться з нею. Це досить суб'єктивна оцінка бачити в асоціанізмі корінь кризи, сам М. Ланґе вважає його джерелом заперечення сенсуалістичної доктрини; але і донині гештальттеорія формулює головний гріх усієї психології у тому числі й новітньої як асоціанізм.

Насправді генеральна ознака розділяє не прихильників і противників цього принципу, а сформовані на набагато більш глибоких засадах угруповання. Далі, не зовсім вірно зводити її до боротьби поглядів окремих психологів: важливо розкрити щось спільне і суперечливе, що стоїть за окремими думками. Помилкове орієнтування М. Ланґе в кризі погубило його власну роботу: захищаючи принцип реалістичної, біологічної психології, він заперечує Т. Рибо і спирається на Е. Гусерля та інших крайніх ідеалістів, які заперечували можливість психології як природничої науки. Але дещо, і вельми важливе, він обґрунтував вірно. Ось правильні тези:

1. Відсутність загальновизнаної системи науки. Кожний виклад психології у найвідоміших авторів побудований за абсолютно іншою системою. Всі засадничі поняття і категорії тлумачаться по-різному. Криза стосується самих основ науки.

2. Криза руйнівна, але благодатна: в ній приховується зростання науки, збагачення її, сила, а не слабкість чи банкрутство. Серйозність кризи викликана проміжковістю її території між соціологією і біологією, між якими І. Кант хотів розмістити психологію.

3. Ніяка психологічна робота неможлива без встановлення базових принципів цієї науки. Перш ніж приступити до будівництва, треба закласти фундамент.

4. Нарешті, спільне завдання вироблення нової теорії «оновленої системи науки». Однак глибоко невірно розумів він це завдання: воно полягає для нього «в критичній оцінці всіх сучасних психологічних напрямків й у спробі їх узгодження» (Ланґе, 1914). Він і намагався узгодити неузгоджене: Е. Гусерля і біологічну психологію; разом із Л. Джеймсом він нападав на Спенсера і з Дільтеєм відмовлявся від біології. Думка про можливість узгодження стала для нього висновком з тим міркуванням, що «переворот стався» «проти асоціанізму і фізіологічної психології» і що всі нові течії пов'язані спільністю вихідної точки та мети. Тому в нього сумарна характеристика кризи: землетрус, болотиста місцевість та ін. Для нього «настав період хаосу» і завдання зводиться до «критики і логічної обробки» різних думок, породжених загальною причиною. Це картина кризи, як вона змальовувалася учасникам боротьби в 70-х років XIX ст. Особистий досвід М. Ланґе найкраще свідчення боротьби реальних сил, котрі діють і визначають кризу: поєднання суб'єктивної та об'єктивної психологій вважає він необхідним постулатом психології, замість того щоб бачити у цьому предмет полеміки і проблему. Слідом за тим він проводить цю подвійність через усю систему. Протиставляючи своє реалістичне чи біологічне розуміння психіки ідеалістичній концепції П. Наторпа (1909), він на ділі приймає існування двох психологій, як ми побачимо нижче.

Але найцікавіше полягає у тому, що Г. Ебінгауз, якого М. Ланґе вважає асоціаністом, себто докритичним психологом, правильніше визначає кризу: на його думку, порівняльна недосконалість психології виражається у тому, що відносно майже всіх найбільш загальних її питань дискусія донині не припиняється. В інших науках є одностайність за всіма останніми принципами чи ключовими поглядами, які повинні бути покладені у підґрунтя дослідження, а якщо і відбувається зміна, вона не має характеру кризи: узгодження скоро знову відновлюється. Зовсім інакше, на переконання Ебінгауза (1912), справа полягає у психології. Тут ці засадничі погляди постійно піддаються живому сумніву, постійно заперечуються.

Саме в неузгодженості Г. Ебінгауз бачить хронічне явище відсутність чітких, достовірних з а с н о в к і в у психології. І той Ф. Брентано, з іменем якого М. Ланґе започатковує кризу, в 1874 році висунув вимогу, щоб замість багатьох психологій була створена одна психологія. Очевидно, на той час уже було не тільки багато напрямків замість однієї системи, але багато психологій. Це найвірніший діагноз кризи й у наш час. Методологи і тепер стверджують, що ми стоїмо у тому ж пункті, який зазначив Ф. Брентано (Бінсвангер, 1922). Це означає, що у психології відбувається не боротьба поглядів, які можна узгодити між собою і які вже об'єднані спільністю ворога і мети; навіть не боротьба течій чи напрямів усередині однієї науки, а боротьба різних наук. Є багато психологій це означає, що борються різні, взаємно неприйнятні реальні типи науки. Психоаналіз, інтенційна психологія, рефлексологія це все типи різних наук, окремі дисципліни, що мають тенденцію до перетворення у загальну психологію, тобто до підпорядкування і виключення інших дисциплін. Ми угледіли і сенс, і об'єктивні ознаки цієї тенденції до загальної науки. Немає більшої помилки, ніж прийняти цю боротьбу за боротьбу поглядів, Л. Бінсвангер починає із згадки про вимогу Ф. Брентано і зауважень В. Віндельбанда, що психологія у кожного представника починається спочатку. Причину цього він бачить не в нестачі фактичного матеріалу, який зібраний в достатку, і не у відсутності філософсько-методологічних принципів, яких теж достатньо, а у відсутності спільної роботи між філософами та емпіриками у психології: «Немає жодної науки, де теорія і практика йшли б настільки різними шляхами» (Бінсвангер, 1922). Психології бракує методології ось висновок цього автора, і головне в тому, що методологію зараз не можна створити. Немає підстав сказати, що загальна психологія вже виконала свої завдання як гілка методології. Навпаки, куди не глянь, скрізь панують недосконалість, невпевненість, сумніви, протиріччя. Ми можемо говорити тільки про проблеми загальної психології і навіть не про неї, а про вступ до неї. У психологів Бінсвангер розглянув «сміливість і волю до [створення нової] психології». Для цього їй потрібно розірвати зі столітніми забобонами, і це показує одне: загальна психологія ще й сьогодні не створена. Ми не повинні запитувати, як то робить Бергсон, що було б, якби Кеплер, Галілей, Ньютон були психологами, але що може ще статися, незважаючи на те, що вони були математиками.

Отже, може здатися, що хаос у психології цілком природний і сенс кризи, яку усвідомила психологія, такий: існує багато психологій, які мають тенденцію створити одну психологію шляхом виокремлення загальної психології. Для цієї останньої не вистачає Г. Галілея генія, який створив би фундаментальні основи науки.

Це загальна думка європейської методології, як вона склалася до кінця XIX ст. Деякі автори, головним чином французи, тримаються цієї думки й донині. У Росії її захищав завжди В.О. Ваґнер (1923), мало не єдиний психолог, який займався методологічними питаннями. Ту ж думку висловлює він на підставі аналізу Annes Psychologique, себто резюме світової літератури. Ось його висновок: отож, ми маємо цілу низку психологічних шкіл, але не маємо єдиної психології як самостійної галузі науки. З того, що її немає, [проте] не випливає, що її не може бути. Відповідь на питання, де і як її віднайти, дає тільки історія науки.

Ось як розвинулася біологія. У XVII столітті два натуралісти започаткували дві галузі зоології: Ж.-Л. де Бюффон опису тварин і їх способу життя і К. Лінней їх класифікації. Поступово обидві секції обростали клубком нових проблем, з'явилися морфологія, анатомія і т. ін. Дослідження ці були ізольованими і являли собою немов би окремі науки, нічим не пов'язані одна з одною, крім того, що всі вони вивчали тварин. Окремішні науки ворогували між собою, прагнули зайняти панівне положення, тому що зіткнення між ними зростало і вони не могли стояти далі особняком. Геніальному Ж.Б. Ламарку вдалося інтегрувати розрізнені знання в одній книзі, яку він назвав «Філософією зоології». Свої особисті дослідження він об'єднав з чужими, Бюффона і Ліннея в тому числі, підвів їм підсумки, погодив їх між собою і створив сферу науки, яку Л. Тревіранус назвав загальною біологією. З розрізнених дисциплін створилася єдина та абстрактна наука, яка з працями Ч. Дарвіна стала на ноги. Те, що сталося з дисциплінами біології до її об'єднання в загальну біологію, або абстрактну зоологію на початку XIX ст., на думку В.О. Ваґнера, відбувається нині у царині психології початку XX. Запізнілий синтез у вигляді загальної психології повинен повторити синтез Ламарка, тобто ґрунтуватися на аналогічному принципі.

Вагнер бачить у цьому не просту аналогію. Для нього психологія повинна виконати не подібний, а той же самий шлях. Біопсихологія це частина біології. Вона є абстракція конкретних шкіл, або їх синтез, тому має своїм змістом досягнення всіх цих шкіл; у неї, як і у загальної біології, не може бути свого спеціального м е т о д у дослідження, вона користується щоразу методом тієї науки, яка входить до її складу. Вона враховує досягнення, перевіряючи їх з точки зору еволюційної теорії, і вказує їм на відповідні місця у загальній системі (Ваґнер, 1923). Це висловлювання більш-менш відображає спільну думку.

Особливості, що належать В.О. Ваґнеру, викликають сумніви: 1) загальна психологія, у його розумінні, то становить частину біології, ґрунтується на вченні про еволюцію (її база) і т. ін., відтак не потребує свого Ламарка і Дарвіна та їх відкриттів і може здійснити власний синтез на основі вже наявних принципів; 2) то загальна психологія повинна ще виникнути таким шляхом, як виникла загальна біологія, що не входить у біологію як її частина, а існує поряд з нею; тільки так і можна зрозуміти аналогію, можливу між двома подібними самостійними цілими, але не між майбутнім цілого (біології) і частини (психології).

Інший подив викликає твердження В.О. Ваґнера, що біопсихологія дає «якраз те саме, що вимагає від психології К. Маркс». Узагалі наскільки формальний аналіз Ваґнера, мабуть, безперечно вірний, настільки спроба його вирішити проблему по суті і накреслити зміст загальної психології методологічно неспроможна, навіть просто не розвинена (частина біології, Маркс). Але останнє нас тут і не займає. Звернемося до формального аналізу. Чи правильно, що психологія наших днів переживає те, що біологія до Ламарка, і чи рухається до того ж?

Сказати так означає промовчати про найважливіший і визначальний момент у кризі і подати всю картину в неправдивому висвітленні. Чи рухається психологія до узгодження чи до розриву, виникне загальна психологія з об'єднання або роз'єднання психологічних дисциплін, залежить від того, що містять у собі ці дисципліни, або частини майбутнього цілого, як систематика, морфологія та анатомія, або несумісні між собою принципи знання; яка природа ворожнечі між дисциплінами можна розв'язати суперечності, що роз'їдають психологію, або вони непримиренні. І ось цього аналізу специфічних умов, за яких психологія прямує до створення загальної науки, немає у Ваґнера, Ланґе та інших. Тим часом європейська методологія усвідомила вже набагато вищий щабель кризи і показала, які існують психології, скільки їх, які можливі наслідки. Проте, щоб звернутися до цього, треба вповні розлучитися з непорозумінням, ніби психологія розвивається шляхом уже пройденим біологією, і в кінці його просто примкне до неї як її частина. Думати так значить не бачити, що між біологією людини і тварин вклинилася с о ц і о л о г і я і розірвала психологію на дві частини, так що І. Кант і відніс її до двох сфер. Потрібно побудувати так т е о р і ю кризи, щоб дати відповідь і на це питання.

Є один факт, який закриває очі всім дослідникам на справжній стан справ у психології. Це емпіричний характер її побудов. Його, як плівку, як шкірку з плоду, треба зірвати із цих побудов психології, щоб побачити їх такими, якими вони є насправді. Зазвичай е м п і р и з м приймають на віру, без подальшого аналізу, і трактують усе різноманіття психологій як деяку послідовно здійснену наукову єдність, що має загальний фундамент, і всі розбіжності розуміються як вторинні, себто ті, що відбуваються всередині цієї єдності. Але це помилкова думка, ілюзія. На ділі емпіричної психології як науки, що має хоча б один загальний принцип, н е м а є, а спроба створити її привела до поразки і банкрутства самої ідеї започаткувати тільки емпіричну психологію. Ті ж, хто беруть у загальні дужки багато психологій за однією якоюсь спільною ознакою, що протистоїть їх власним, як психоаналіз, рефлексологія, бігевіоризм (свідомість несвідоме, суб'єктивізм - об'єктивізм, спіритуалізм матеріалізм), не бачать того, що всередині цієї емпіричної психології відбуваються ті ж самі процеси, які мають місце між нею і відколотою від неї гілкою, і що самі ці гілки у своєму розвитку підпорядковані більш загальним тенденціям, які діють і відтак можуть бути правильно зрозумілі тільки на загальному полі всієї науки; всередині дужок перебуває вся психологія. Що ж таке емпіризм сучасної психології? Перш за все це поняття суто негативне і за історичним походженням, і за методологічним змістом, і тому вже не може об'єднувати щонебудь.

Е м п і р и ч н а це означає передусім: «психологія без душі» (Ланґе), психологія без будь-якої метафізики (Введенський), психологія, заснована на досвіді (Ґеффдінґ). Чи треба пояснювати, що і це сутнісно негативне визначення. Воно нічого не вказує на те, з чим же має справу психологія, який її позитивний зміст.

Однак об'єктивний зміст цього негативного визначення абсолютно різний колись і тепер. Колись він нічого не маскував завданням науки було звільнення від чогось, термін був гаслом для цього. Нині він маскує позитивні визначення (які кожен автор вносить у свою науку) і справжні процеси, котрі відбуваються в ній. По суті нічим іншим, крім тимчасового гасла, він і не міг бути. Тепер термін «емпірична» в додатку до психології означає відмову від вибору певного філософського принципу, відмову з'ясувати свої кінцеві аргументації, усвідомити власну наукову природу. Як така, ця відмова має історичне значення і причину ми на них зупинимося нижче, але на ділі про природу науки він нічого не говорить, він її маскує. Ясніше всього виражено це у кантіанця А.І. Введенського, хоча під його формулою підпишуться всі емпірики; зокрема, той же Г. Ґеффдінґ; усі схиляються більш-менш в одну сторону Введенський віднаходить ідеальну рівновагу: «Психологія зобов'язана так формулювати всі свої висновки, щоб вони були однаково прийнятними й однаково обов'язковими як для матеріалізму, так і для спіритуалізму з психофізичним монізмом» (Введенський,1917).

Вже з цієї формули очевидно, що емпіризм формулює свої завдання так, що відразу виявляє їх неможливість. Справді, на ґрунті емпіризму, тобто повної відмови від засадничих передумов, і логічно неможливо, й історично не отримано ніякого наукового знання. Природознавство, якому хоче уподібнити себе цим визначенням психологія, за своєю природою, за своєю збоченою сутністю завжди стихійно матеріалістичне. Всі психологи згодні в тому, що природознавство, як і вся людська п р а к т и к а, зазвичай не вирішує питання про квінтесенцію матерії і духу, але виходить із певного його бачення, саме із передумови об'єктивно, поза нас закономірно існуючої пізнаваної дійсності. А це і є саме суть матеріалізму. Існування природознавства як науки зобов'язане вмінню відокремити в нашому досвіді об'єктивно і незалежно існуюче від суб'єктивного, і цьому не суперечать окремі філософські тлумачення, або й цілі, ідеалістично мислячі школи у природознавстві. Природознавство як самобутня наука, незалежно від його носіїв, матеріалістичне. Настільки ж стихійно, незважаючи на різні ідеї її носіїв, психологія виходила з ідеалістичної концепції.

Насправді немає жодної емпіричної системи психології, всі переходять за межу емпіризму, і це так зрозуміло: із суто негативною ідеї нічого не можна вивести; з «утримання», за висловом А.І. Введенського, нічого не може народитися. Всі системи на ділі перебирали у своїх висновках і закорінювалися в метафізику першим сам Введенський зі своєю теорією соліпсизму, себто крайнього вираження ідеалізму.

Якщо психоаналіз говорить про метапсихологію, то невідверто всяка психологія без душі мала свою душу, без будь-якої метафізики свою метафізику; заснована на досвіді психологія [воднораз] долучала не засноване на досвіді; коротко: будь-яка психологія мала свою м е т а п с и х о л о г і ю. Вона могла не усвідомлювати цього, але від цього справа не змінювалося. Г.І. Челпанов, який більше всіх у нинішній полеміці ховається за словом «емпірична» і хоче свою науку відмежувати від сфери філософії, знаходить, однак, що вона повинна мати філософську «надбудову» і «фундамент». Виявляється, є філософські, поняття, які потрібно розглянути до вивчення психології, і дослідження, передуюче психології, він називає підбудовую: тільки з нею можна створити емпіричну психологію (Челпанов, 1924). Це не заважає йому сторінкою нижче стверджувати, що психологію слід зробити вільною від якої б то не було філософії; однак на завершення він ще раз визнає, що саме методологічні проблеми суть чергові проблеми сучасної психології.

Було б помилково думати, що з поняття емпіричної психології ми не можемо дізнатися нічого, крім негативної характеристики; воно містить указівку і на позитивні процеси в науці, що прикриваються цим ім'ям. Словом «емпірична» психологія хоче охопити в свою орбіту низку природничих наук. Тут згодні всі. А це вельми визначене поняття, і треба подивитися, що воно означає в докладанні до психології. Т. Рибо у передмові до енциклопедії (яка героїчно намагається здійснити те угодження і домогтися єдності, про яку говорили Ланґе і Ваґнер, і тому демонструє всю його неможливість) говорить, що психологія є частина біології, вона ні матеріалістична, ані спіритуалістична, інакше втратила б привілей на звання науки. Чим же вона відрізняється від інших частин біології? Тільки тим, що має справу з явищами spirituels [франц. духовними], а не фізичними (1923).

Яка дрібниця! Психологія хотіла бути природничою наукою, але про речі зовсім іншої природи, ніж ті, з якими має справу природознавство. Тоді хіба природа досліджуваних явищ не спричиняє характеру науки? Хіба можливі як природничі історія, логіка, геометрія, історія театру? І Челпанов, наполягаючи на тому, щоб психологія була такою емпіричною наукою, як фізика, мінералогія і т. ін., звичайно, не приєднується цим до Павлова та негайно починає волати, коли психологію намагаються реалізувати як справжню природничу науку. Про що ж він замовчує у цьому уподібненні? Він хоче, щоб психологія була природничою наукою: 1) про явища докорінно іншої природи, ніж явища фізичні, 2) пізнаваних зовсім іншим способом, ніж об'єкти природознавства. Запитується: при різному об'єкті, різному методі пізнання, що ж може бути спільного між природознавством і психологією? А Введенський, роз'яснивши значення емпіричного характеру психології, пише: «Тому сучасна психологія нерідко характеризує себе ще як природничу науку про душевні явища, або як природничу історію душевних явищ» (Введенський, 1917). Іншими словами, психологія хоче бути природничою наукою про неприродні явища. Із природознавством ріднить її суто негативна риса відмова від метафізики, а не одна лишень позитивна.

У чому тут справа, блискуче роз'яснив В. Джемс. Психологію треба викладати як природничу науку його головна теза. І ніхто не зробив так багато, щоб довести «не природничо-наукову» природу психічного, як цей дослідник. Він роз'яснює: всі науки беруть на віру відомі передумови природознавство виходить із матеріалістичної передумови, хоча більш глибокий аналіз приводить до ідеалізму; так само чинить і психологія вона схвалює інші передумови, отже, подібна до природознавства тільки в некритичному прийнятті на віру відомих передумов, самі ж ці передумови протилежні.

За свідченням Т. Рибо, ця тенденція є головна прикмета у психології XIX ст.; поряд з нею він називає прагнення дати власні принцип і метод психології (у чому їй відмовляв О. Конт) поставити її в таке відношення до біології, у якому біологія постає до фізики. Однак на ділі перший автор визнає: те, що називається психологією, містить кілька к а т е г о р і й досліджень, різних за метою і за методом. І коли, незважаючи на це, автори намагалися прижити систему психології, включити в неї Павлова і Бергсона, вони продемонстрували, що це завдання нездійсненне. І насамкінець Ж. Дюма формулює: єдність 25 авторів полягала у відмові від онтологічних спекуляцій (1924).

До чого призводить така точка зору, легко вгадати: відмова від онтологічних спекуляцій, емпіризм, якщо він послідовний, призводять до відмови від методологічно конструктивних принципів у побудові системи, до еклектизму; оскільки він непослідовний, то спричиняє приховану, некритичну, плутану м е т о д ол о г і ю. І те й інше блискуче показали французькі автори: психологія реакції І. Павлова для них так само прийнятна, як інтроспективна, але в різних розділах книги. У її авторів в манері описувати факти і ставити проблеми, навіть у словнику тенденції асоціанізму, раціоналізму, бергсонізму, синтетизму. Далі пояснюється, що бергсоніанська концепція застосована в одних розділах, мова асоціанізму й атомізму в інших, принципи бігевіоризму в третьому і т. д. [Дослідниця] Traite хоче бути безпартійною, об'єктивною і повною; якщо ж їй це не завжди вдавалося, то, підсумовує Дюма, це свідчить про відмінність в думках і про інтелектуальну активність, й урешті-решт у цьому вона є представниця свого часу і своєї країни. Ось це вірно.

Відмінність у думках ми бачили, як далеко вона заходить, тільки переконує нас в неможливості, безпартійної психології сьогодні, не кажучи вже про фатальну подвійність Traite de Psychologie, для якої психологія то частина біології, то відноситься до неї, як сама біологія до фізики.

Отож, у понятті емпіричної психології закладена нерозв'язна методологічна суперечність: це природнича наука про неприродні речі, це тенденція м е т о д о м природничих наук розвинути полярно протилежні їм системи знання, тобто ті, які виходять із полярних передумов. Це згубно позначилося на методологічній конструкції емпіричної психології і перешибло їй хребет.

Існують дві психології природничонаукова, матеріалістична, і спіритуалістична: цю тезу вірніше відображає суть кризи, ніж теза про існування багатьох психологій, саме психологій існує дві, себто наявні два різних, непримиренних типи науки, дві принципово різні конструкції системи знання; все інше є відмінність у поглядах, школах, гіпотезах; окремішні, настільки складні, заплутані і перемішані, сліпі, хаотичні поєднання, у яких почасти буває вкрай складно розібратися. Але боротьба дійсно відбувається тільки між двома тенденціями, перебуваючими і діючими за спиною всіх захоплених боротьбою течій.

Що це так, що зміст кризи відображають дві психології, а не багато психологій, що все інше є боротьба всередині кожної з цих двох психологій, боротьба, яка має зовсім інший сенс й інше поле дії, що створення загальної психології це справа не угоди, а розриву, це методологія давно усвідомила, і проти цього ніхто не сперечається. (Відмінність цієї тези від трьох напрямків К.М. Корнілова полягає у повному обсязі змісту кризи, адже в нього не збігаються: 1) поняття матеріалістичної психології та рефлексології, 2) поняття емпіричної та ідеалістичної, 3) оцінкові судження ролі марксистської психології.) Нарешті, тут йдеться про дві тенденції, що виявляються у боротьбі безлічі конкретних течій і всередині них. Ніхто не заперечує того, що створення загальної психології постане не тією третьою психологією [на доповнення] до двох захоплених боротьбою, а стане однією із двох.

Що поняття емпіризму містить у собі методологічний конфлікт, який усвідомлювальна себе теорія повинна дозволити, щоб уможливити дослідження, цю думку вкорінив у загальній свідомості Г. Мюнстерберг. У капітальній методологічній праці він заявив: ця книга не приховує того, що хоче бути войовничою, що вона виступає за ідеалізм проти натуралізму. Вона хоче забезпечити у психології необмежене право ідеалізму (Мюнстерберг, 1922). Закладаючи теоретико-пізнавальні основи емпіричної психології, він стверджує, що це і є найважливіше, те, чого бракує психології наших днів. її ключові поняття поєднані волею випадку, її логічні способи пізнання надані інстинкту. Тема Мюнстерберга: синтез етичного ідеалізму І.Г. Фіхте із фізіологічною психологією нашого часу, адже перемога ідеалізму [полягає] не в тому, щоб відмежуватися від емпіричного дослідження, а в тому, щоб знайти для нього місце у своєму колі. Мюнстерберг продемонстрував, що натуралізм та ідеалізм непримиренні, ось чому він говорить про книгу войовничого ідеалізму, про загальну психологію, що вона відвага і ризик, не про злагодженість поєднання йдеться. І Мюнстерберг відкрито висунув вимогу про існування двох наук, стверджуючи, що психологія знаходиться в дивному становищі і що ми незрівнянно більше знаємо про психологічні факти, ніж будь-коли досі, але набагато менше знаємо про те, що, власне, є психологія.

Єдність зовнішніх методів не може обдурити нас у тому, що в різних психологів мовиться про доконче різні психології. Цю внутрішню смуту можна зрозуміти і подолати тільки у такий спосіб. «Психологія наших днів бореться з тим забобоном, ніби існує тільки один вид психології... Поняття психології охоплює у собі два начисто різні наукові завдання, які слід принципово розрізняти і для яких найкраще користуватися особливими позначками. Насправді існує двоякого типу психологія» (Мюнстерберг, 1922). У сучасній науці унаявлені різноманітні форми і види змішання двох наук в уявну єдність. Спільне в наук їх об'єкт, але це нічого не говорить про самі науки: геологія, географія та агрономія однаково вивчають землю; [проте] конструкція, принцип [організації] наукового знання тут і там різні. Ми можемо шляхом опису перетворити психіку в ланцюг причин та дій і спроможні уявити її як певну комбінацію елементів об'єктивно і суб'єктивно. Якщо обидва розуміння довести до кінця і надати їм наукову форму, то отримаємо дві «принципово різні теоретичні дисципліни». «Одна є каузальна психологія, інша телеологічна та інтенційна» (Мюнстерберг).

Існування двох психологій настільки очевидно, що його прийняли всі. Розбіжності виявляються лише у точному визначенні кожної науки, одні підкреслюють одні відтінки, інші інші. Було б дуже цікаво простежити всі ці коливання, тому що кожне з них свідчить про якусь об'єктивну тенденцію, що проривається до того чи того полюсу, а розмах, діапазон різноголосся показує, що обидва типи науки, як два метелики в одному коконі, ще існують у вигляді невизрівших тенденцій.

Але нас цікавить зараз не різноголосся, а те загальне, що перебуває за ним.

Перед нами стоять два питання: якою є загальна природа обох наук і які причини призвели до роздвоєння емпіризму на натуралізм та ідеалізм?

Всі згодні з тим, що саме ці два елементи узасаднюють обидві науки, що відтак одна є природничо-наукова психологія, інша ідеалістична, як би не називали їх різні автори. Слідом за Г. Мюнстербергом усі бачать відмінність не в матеріалі або об'єкті, а у с п ос о б і пізнання, в принципі чи розуміти явища в категорії причинності, у зв'язку і в засадниче тотожному значенні, як і всі інші явища, або розуміти їх інтенційно, як духовну діяльність, спрямовану до мети і відчужену від усяких матеріальних зв'язків. В. Дільтей, який називає науки пояснювальною та описовою психологією, зводить роздвоєння до Хр. фон Вольфа, котрий розмежував психологію на раціональну та емпіричну, тобто до самого виникнення емпіричної психології. Він показує, що роздвоєння не припинялося на всьому шляху розвитку науки і знову цілком усвідомило себе у школі І. Гербарта (1849), у працях Т. Вайца (Дільтей, 1924). Метод пояснювальної психології вповні той же, що й у природознавства. її постулат немає жодного психічного явища без фізичного приводить її до банкрутства як самостійну науку, а справи її переходять до фізіології. Описова і пояснювальна гілки психології мають інший зміст, що у природничих науках систематика і пояснення дві основні частини і за Бінсвангером (1922).

Сучасна психологія це вчення про душу без душі, причому внутрішньо суперечливе, що розкладається на дві частини. Описова психологія прагне не до пояснення, а до опису і розуміння. Те, що поети, особливо В. Шекспір, дали в образах, вона робить предметом аналізу в поняттях. Пояснювальна, природничо-наукова психологія не може узасаднити науки про дух, вона конструює детерміністське кримінальне право, не залишає місця для свободи, не мириться з проблемою культури. Навпаки, описова психологія «буде підґрунтям наук про дух, подібно до того, як математика основа природознавства» (Дільтей, 1924).

Г. Стаут відкрито відмовляється називати аналітичну психологію природничою наукою; вона наука позитивна у тому розумінні, що її сфера факт, реальне, те, що є, а не норма, не те, що повинно бути. Вона знаходиться поруч з математикою, природознавством, гносеологією. Але вона не фізична наука. Між психічним і фізичним встановлюється така прірва, що немає можливості вловити їх взаємовідношення. Ніяка наука про матерію не перебуває у такому співвідношенні з психологією, у якому хімія і фізика з біологією, тобто у відношенні більш загальних і більш локальних, але засадниче однорідних принципів (Стаут, 1923).

Л. Бінсвангер за основний поділ усіх проблем методології бере природничо-наукове і неприродничо-наукове поняття психічного. Він роз'яснює безпосередньо і ясно, що є дві докорінно різні психології. Посилаючись на К. фон Зігварта, він називає джерелом розколу боротьбу проти природничо-наукової психології. Це веде нас до феноменології переживань, до засновків чистої логіки Е. Гусерля і до емпіричної, але неприродничо-наукової, психології (А. Пфендер, К. Ясперс).

Протилежну позицію займає Е. Блейлер. Він відхиляє думку В. Вундта про те, що психологія не є природнича наука, і слідом за Г. Рікертом називає її генералізаційною, хоча має на увазі те ж, що й Дільтей під пояснювальною чи конструктивною.