Так, у ст. 162 КК передбачається відповідальність за незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян. Науковці, які займалися дослідженням відповідного складу злочину, його законодавчої конструкції відзначають, що порушення недоторканності житла буде вважатися незаконним, якщо винуватий проник до нього без попередньої згоди осіб, які у ньому проживають [153, с. 287; 209, с. 152-154; 242, с. 58]. У ч. 1 ст. 233 КПК закріплено, що «ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених ч. 3 цієї статті». Тому якщо у особи, яка входить до житла або до іншого володіння особи, є ухвала слідчого судді про проведення у житлі, наприклад, обшуку, однак здійснює це без добровільної згоди особи, яка ним володіє, відсутній склад злочину, передбачений у ст. 162 КК. Як відзначає І. І. Присяжнюк, «більшої уваги звертається судами на встановлення та описання такої ознаки незаконного проникнення, як здійснення його без попередньої згоди володільця (володільців) (41% випадків або 56 вироків). Однак, ця ознака формулюється у вироках по-різному: як вчинення дій всупереч волі власника (володільця, господаря) (18% випадків або 24 вироки) або без дозволу (без згоди) власника (володільця, господаря) (24% випадків або 32 вироки). Окрім того, у деяких вироках зазначається, що незаконне проникнення вчиняється всупереч волі (без згоди) законного володільця чи власника (8% випадків або 11 вироків)» [209, с. 10]. Наприклад, у вироку Петрівського районного суд Кіровоградської області зазначено, що Особа-1, порушуючи конституційне право Особи-2 на недоторканість житла, у період часу з 8 до 9 години без згоди власника житла, протиправно проник у квартиру Особи-2 [48]. Таким чином, у випадку, коли має місце попередня згода осіб, які у житлі проживають, на входження у нього сторонньої особи, відсутня протиправність діяння, а тому відсутні підстави притягати особу до кримінальної відповідальності за ст. 162 КК.

Повертаючись до характеристики згоди особи та її значення у статтях Особливої частини КК, що запропонувала М. В. Зенова, зауважимо, що цей дослідник виявив далеко не всі злочини, у законодавчих конструкціях яких має місце вказівка або презумпція відсутності згоди потерпілого. Як було зазначено вище, для того, щоб констатувати відсутність протиправності діяння у випадку, коли особа дала згоду на спричинення шкоди, слід встановити, що така особа може вільно розпоряджатися відповідною цінністю та може погодитися на вчинення дій, які зовні будуть схожими зі злочинами. Як буде встановлено детально у підрозділі 2.3 дисертації, особа може розпоряджатися такими особистими благами, як здоров'я, воля, статева свобода та власність. Відтак у випадку вчинення відповідних злочинів слід констатувати, що властивістю суспільно небезпечних діянь є відсутність згоди потерпілого на спричинення шкоди цим благам. Відтак перелік відповідних складів злочинів, що запропонований М. В. Зеновою, є невичерпним.

Підводячи підсумок проведеного вище дослідження згоди особи у законодавчих конструкціях статей Особливої частини КК, зробимо висновок, що ознаки складу злочину, властивістю яких є згода особи, можна поділити на такі види. І. Залежно від того, наявність чи відсутність згоди особи потрібно встановити під час кваліфікації: 1) згода особи як позитивна властивість ознаки складу злочину; 2) згода особи як негативна властивість ознаки складу злочину. ІІ. Залежно від того, чи передбачена згода особи у диспозиції статті Особливої частини КК: 1) латентна властивість згоди особи як ознаки складу злочину, наявність / відсутність якої випливає з інших ознак складів злочинів; 2) наявна властивість згоди особи, наявність / відсутність якої передбачена безпосередньо у диспозиції статті Особливої частини КК; 3) наявно-латентна властивість згоди особи, наявність / відсутність якої безпосередньо у диспозиції статті Особливої частини КК не передбачена, однак закріплена в інших структурних частинах статті (примітках). ІІІ. Залежно від того, властивістю якої ознаки складу злочину виступає згода особи: 1) згода особи як властивість суспільно небезпечного діяння; 2) згода особи як властивість способу вчинення злочину; 3) згода особи як властивість мети вчинення злочину.

2.2 Наявність згоди особи як конститутивна ознака об'єктивної сторони складів злочинів

Як було зазначено вище, згода особа може виступати як позитивна чи негативна властивість ознак складів злочинів. На відміну від більшості з них, у трьох статтях Особливої частини КК передбачається відповідальність за злочини, конститутивною ознакою яких є суспільно небезпечне діяння, яке передбачає обов'язкове встановлення згоди особи на вчинення відносно неї суспільно небезпечного діяння. Йдеться про склади злочинів, передбачених у ст.ст. 134 «Незаконне проведення аборту», 155 «Статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку», 409 «Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом» КК.

Науковці, характеризуючи суспільно небезпечне діяння у складі злочину, передбаченому у ст. 134 КК, - незаконне проведення аборту - пропонують здебільшого однакове його тлумачення та вказують, що для кваліфікації за цією статтею слід установлювати згоду потерпілої на проведення операції штучного переривання вагітності. Так, на думку К. О. Черевенка, незаконне проведення аборту це «штучне переривання вагітності за проханням та згодою потерпілої всупереч необхідним умовам для проведення штучного переривання вагітності, тобто поза акредитованих закладів охорони здоров'я або поза строки, у які можлива ця операція (12 тижнів), або при відсутності підстав, за наявності яких можливий аборт (медичні та соціальні показання), або всупереч нормативно-правовим актам МОЗ, або особою, яка не є лікарем-спеціалістом акушером-гінекологом» [320]. О. О. Дудоров вважає, що незаконне проведення аборту - це «протиправне штучне переривання вагітності будь-якої тривалості за наявності згоди жінки на проведення операції» [169, с. 319]. І. В. Павленко пише, що «згода потерпілої на проведення переривання вагітності є невід'ємною ознакою аборту» [185, с. 6]. На наявність згоди потерпілого при встановлення об'єктивної сторони незаконного проведення аборту вказують і інші вчені, зокрема, Р. Л. Ахметшин, В. О. Глушков, М. І. Загородніков, Г. В. Чеботарьова [12, с. 35; 67, с. 112; 95, с. 122; 318, с. 74-78; 336, с. 329]. Водночас Н. М. Ярмиш слушно уточнює, що «жінка, яка власноруч зробила собі аборт, не підлягає за це кримінальній відповідальності» [336, с. 329]. Адже у такому випадку це буде оцінюватися як самокалічення. Однак кримінальна відповідальність у такому випадку наставатиме лише у разі спричинення переривання вагітності іншою особою. Це обов'язкова умова кримінальної відповідальності за ст. 121 КК.

Проаналізувавши вказані вище підходи, все ж відзначимо окремі неузгодженості у поглядах науковців, які стосуються згоди потерпілої. Зокрема, більшість науковців пише власне про згоду жінки, у той час як В. О. Глушков вважає, що незаконне проведення аборту - це штучне переривання вагітності, вчинене на прохання та за згодою жінки [67, с. 112]. У цілому вважаємо, що такий підхід є аргументованим, однак таким, що потребує коригування. На нашу думку, у доктринальній дефініції поняття «незаконне проведення аборту» доцільно вказувати на те, що для кваліфікації за ст. 134 КК слід встановлювати тау властивість суспільно небезпечного діяння, як наявність згоди або прохання потерпілої, які виступають альтернативними властивостями діяння, а не обов'язковими, як вказує В. О. Глушков. Однак далі буде підтримана точка зору про необхідність вказівки у диспозиції ч. 1 ст. 134 КК на наявність згоди жінки на проведення операції штучного переривання вагітності. На нашу думку, у диспозиції ч. 1 цієї статті доцільно вказати лише на наявність згоди жінки, оскільки, як було встановлено попередньо, слова «згода» та «прохання» хоча й мають відмінне значення, все ж кримінально-правові наслідки обох видів волевиявлення особи є однаковими. Окрім того, операція штучного переривання вагітності може відбуватися як за згодою, так і за проханням жінки.

На відміну від цих науковців, В. І. Касинюк тлумачить незаконне проведення аборту без вказівки на те, що відповідний злочин вчиняється за згодою жінки [141, с. 85-86]. Хоча у подальшому з інтерпретації автора можна дійти висновку, що він все ж вважає згоду потерпілої обов'язковою властивістю суспільно небезпечного діяння, передбаченого у ст. 134 КК.

Окремі науковці стверджують, що незаконне проведення аборту повинно кваліфікуватися за ст. 134 КК й у випадку, коли жінка погоджується на проведення операції штучного переривання вагітності під впливом погроз з боку інших осіб [12, с. 35; 169, с. 319]. На нашу думку, таке тлумачення заслуговує на увагу. Однак лише з тим уточненням, що відповідальність за ст. 134 КК може наставати у випадку спонукання чи примушування жінки до проведення операції штучного переривання вагітності (ураховуючи встановлене у цій праці значення понять «спонукання» та «примушування» ? підрозділ 2.1).

У теорії кримінального права утвердився підхід, що наявність / відсутність згоди потерпілої особи виступає розмежувальною ознакою між складами злочинів, передбачених у ст. 134 КК та ст. 121 «Умисне тяжке тілесне ушкодження» КК. Зокрема, на думку Л. П. Брич, «вольове ставлення потерпілої до вчинюваного щодо неї діяння є єдиною розмежувальною ознакою між такими суміжними складами злочинів, як «Незаконне проведення аборту» (ст. 134 КК) і «Умисне тяжке тілесне ушкодження» у такому його прояві, як переривання вагітності (ч. 1 ст. 121 КК). Незаконне проведення аборту вчиняється за згодою жінки, переривання вагітності проти волі жінки оцінюється як тяжке тілесне ушкодження» [24, с. 397]. На таку саму розмежувальну ознаку вказують й інші дослідники [259, с. 89-90; 336, с. 329]. І. В. Павленко вважає, що «в разі відсутності такої згоди вчинене слід кваліфікувати за ст. 121 КК або розглядати як стан крайньої необхідності» [185, с. 7]. К. О. Черевко наводить інший перелік злочинів, з якими незаконне проведення аборту є суміжним складом злочину. На думку цього науковця, «переривання вагітності без згоди потерпілої внаслідок застосування до неї фізичного насильства залежно від форми вини та інших обставин справи може бути кваліфіковане за ст. ст. 121, 128 або 140 КК» [320, с. 10].

Не можемо погодитися з останнім із наведених вище підходів, ураховуючи наступне. У випадку, коли має місце незаконне проведення аборту, особі може бути спричинені з необережності тяжке тілесне ушкодження (ст. 128 КК). Однак у такому випадку мова йтиме не про суміжні склади злочинів, а про злочини, один з яким є причиною настання відповідних суспільно небезпечних наслідків. Ураховуючи те, що у ст. 134 КК відсутня вказівка на тяжкі наслідки, дії особи, яка незаконно провела аборт повинні кваліфікуватися за сукупністю ст.ст. 134 та 128 КК. Що стосується встановлення співвідношення між незаконним проведенням аборту та неналежним виконанням професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 КК), то зауважимо, що ці склади злочинів не є суміжними, оскільки жодна спільна ознака у них не передбачена. Вони є різними як за об'єктивними, так і за суб'єктивними ознаками. Наприклад, у Петриківським районним судом Дніпропетровської області розглядалася справа відносно Особи-3, лікаря акушера-гінеколога Петриківської амбулаторії. За обвинувальним актом Особа-1 провела штучний аборт Особі-2, під час якого, на етапі вишкрібання порожнини матки, використовуючи кюретку, спричинила Особі-2 пошкодження у вигляді перфорації матки, яке супроводжувалось пошкодженням правого судинного пучка з формуванням гематоми, пошкодженням сечового міхура та кишечнику, що призвело до необхідності оперативного втручання, а саме видалення органу (матки) у Особи-1, в результаті чого остання втратила здатність до дітонародження. Проте у відповідній справі був постановлений виправдувальний вирок через відсутність достатніх доказів з приводу того, що мало місце недбале ставлення Особи-1 до виконання професійних обов'язків, а також про наявність причинного зв'язку між вчиненим діянням та спричиненими наслідками [47]. Однак як убачається з аналізу фактичних обставин справи, операція штучного переривання вагітності відбувалася з урахуванням усіх вимог, установлених законодавством України, відносно порядку проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності. У той час як для кваліфікації за ст. 134 КК слід установити, що така операція була проведена з порушенням відповідного порядку. Таким чином, зробимо висновок, що склад злочину, передбачений у ст. 134 КК, може визнаватися суміжним лише зі складом злочину, передбаченого у ст. 121 КК.

Питання щодо впливу наявності згоди потерпілої на штучне переривання вагітності найбільш повно дослідив К. О. Черевко. На думку цього науковця, «згода потерпілої особи на проведення штучного переривання вагітності іншою особою не може розглядатися як обставина, що виключає злочинність діяння, а повинна впливати на вирішення питання щодо притягнення винного до кримінальної відповідальності; кримінальна відповідальність осіб, які незаконно проводять аборт у разі згоди на це потерпілої не може виключатися. … До основних умов незаконного переривання вагітності за згодою потерпілої необхідно віднести: а) дійсність згоди, тобто згода повинна виходити від дієздатної людини; б) згода повинна бути усвідомленою та вольовою; в) згода повинна бути добровільною» [320, с. 10-11]. У цілому з висловленими аргументами слід погодитися, однак з такими уточненнями.

По-перше, згода на проведення операції штучного переривання небажаної вагітності може виходити як від жінки, так і від інших осіб, які мають право на це відповідно до законодавства України. Згідно з п. 1.8 Порядку надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності у вагітної жінки віком до 14 років або у недієздатної особи здійснюється за заявою її законних представників [200]. При цьому саме така особа заповнює інформовану добровільну згоду на проведення такої операції (процедури). Тому ще одна умова згоди потерпілої особи у складі злочину, передбаченого у ст. 134 КК - адресант згоди на проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності, яким є як вагітна жінки, так і інші особи, які мають право на це відповідно до законодавства України (законні представники вагітної жінки віком до 14 років або недієздатної особи).

По-друге, важливою умовою згоди у ст. 134 КК є час її висловлення. На нашу думку, вона повинна бути виражена до початку проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності. Наявність саме такого волевиявлення є умовою дійсності згоди потерпілої особи та свідчить про те, що має місце склад злочину, передбачений у ст. 134 КК.

По-третє, ураховуючи те, що згідно з регулятивним законодавством України (Інформована добровільна згода вагітної жінки на проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності за формою, затвердженою наказом МОЗ від 24 травня 2013 р. № 423 [307]) згода особи на проведення такої операції (процедури) має бути лише письмовою, вважаємо, що цю умову слід виокремити і для згоди потерпілої особи у складі злочину, передбаченого у ст. 134 КК. Тому під час доктринального тлумачення суспільно небезпечного діяння, передбаченого у ст. 134 КК, слід вести мову про те, що незаконне проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності має місце у випадку наявності інформованої добровільної згоди вагітної жінки або її законних представників у випадках, передбачених законодавством України.

Як було зазначено вище, наявність згоди жінки на проведення операції штучного переривання вагітності є латентною ознакою складу злочину, передбаченого у ст. 134 КК. Вона випливає з регулятивного законодавства у сфері проведення операцій штучного переривання вагітності в Україні. Так, у ч. 6 ст. 281 ЦК передбачено, що штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки [315]. Згідно з ч. 1 ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я вказано, що операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів [184]. У п. 2.3 Порядку надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності йдеться про те, що операція (процедура) штучного переривання небажаної вагітності здійснюється після обов'язкового підписання вагітною жінкою інформованої добровільної згоди вагітної жінки на проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності за формою, затвердженою наказом МОЗ від 24 травня 2013 р. № 423 [200].

З метою належного встановлення цієї розмежувальної ознаки під час кваліфікації окремі науковці пропонують зробити її наявною та передбачити у диспозиції ч. 1 цієї статті. Так, на думку Т. Ю. Тарасович, з урахуванням, зокрема, зарубіжного досвіду, у цій диспозиції доцільно вказати на згоду вагітної жінки на проведення операції штучного переривання вагітності [259, с. 89-90]. І. В. Павленко стверджує, що «зважаючи на те, що аборт не охоплює переривання вагітності при її терміні понад 22 тижні, рівень суспільної небезпечності якої значно вищий, ніж при аборті, пропонується внести зміни до ст. 134 КК: замінити термін «аборт» на юридичну конструкцію «переривання вагітності за згодою потерпілої» [185, с. 8, 18]. Проте не всі науковці підтримують відповідний підхід. Так, на думку О. Дудорова та В. Балабко «потреби у такому уточненні в КК немає, оскільки наявність згоди вагітної жінки на проведення аборту і так очевидна; вона однозначно випливає, зокрема, із законодавчого визначення аборту, закріпленого у ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я. За відсутності вказаної згоди незаконне переривання вагітності утворюватиме склад іншого злочину проти здоров'я особи - умисного тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК). З аналізу вітчизняної юридичної літератури, а також матеріалів правозастосовної практики також не випливає, що питання про розмежування вказаних складів злочинів потребує спеціального законодавчого вирішення» [86, с. 27]. Погодитися з останнім підходом не вбачається можливим. Адже з метою забезпечення законності та правильності кваліфікації, зворотною стороною чи структурним елементом якої є розмежування складів злочинів [24, с. 52-53; 145, с. 126; 167, с. 478], доцільно, щоб розмежувальні ознаки складу злочину наводилися у диспозиції статті Особливої частини КК, яка передбачає суміжний склад злочину. У дисертації Т. Ю. Тарасевич наводить такий приклад з судової практики. Акимівський районний суд Запорізької області кваліфікував дії Особи-1 як замах на незаконне проведення аборту. За обставинами справи вона силою привела потерпілу, Особу-2, яка була вагітною від її чоловіка, на квартиру своєї матері, почала бити її в обличчя, виясняти, хто батько її дитини. Потім Особа-1 відпустила Особу-2. На наступний день вона запросила потерпілу до себе додому мирно поговорити та вияснити стосунки. У себе на квартирі Особа-1, погрожуючи побиттям, силоміць вклала Особу-2 в ліжко і з метою переривання вагітності ввела їй ін'єкцію «Дестрофана». Однак, переривання вагітності не відбулося [259, с. 91]. Як вбачається, у цьому випадку має місце не замах на вчинення злочину, передбаченого у ст. 134 КК, а закінчений замах на умисне тяжке тілесне ушкодження за ознакою переривання вагітності (ч. 2 ст. 15 - ч. 1 ст. 121 КК), оскільки відповідні діяння були вчинені із застосуванням насильства до потерпілої особи. Таким чином, фактично суд проігнорував ту обставину, що протиправні діяння було вчинено без згоди потерпілої, всупереч її волі. Відтак, на нашу думку, у диспозиції ч. 1 ст. 134 КК слід вказати, що відповідні дії мають бути вчинені за згодою жінки. Водночас підтримаємо пропозицію науковців, на думку яких у КК слід відмовитися від терміна «аборт». Зокрема, І. В. Павленко вважає за доцільне замінити його на «переривання вагітності» (І. В. Павленко) [185, с. 18]. На думку Т. Ю. Тарасевич суспільно небезпечне діяння у ч. 1 ст. 134 КК слід описати так: «операція штучного переривання вагітності (аборт)» [259, с. 92].

На нашу думку, під час удосконалення законодавчої конструкції складу злочину, передбаченого у ст. 134 КК, важливо послуговуватися термінологією регулятивного законодавства у відповідній сфері. Адже відповідна кримінально-правова норма охороняє цю спеціальну сферу суспільних відносин. А тому спеціалізована термінологія й повинна використовуватися у диспозиції ч. 1 ст. 134 КК. В Україні діє ЦК (ст. 281) [315], Основи (ст. 50) [184], Порядок надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності, затверджений наказом МОЗ від 24 травня 2013 р. № 423 [200], постанова КМ України «Про реалізацію статті 281 ЦК України» від 15 лютого 2006 р. № 144 [223]. Так, у ч. 6 ст. 281 ЦК використовується словосполучення «штучне переривання вагітності». Таке ж поняття вживається і в постанові КМ України від 15 лютого 2016 року. У ст. 50 Основ йдеться про операцію штучного переривання вагітності (аборт). Натомість у Порядку надання комплексної медичної допомоги вагітній жінці під час небажаної вагітності, який за часом був прийнятий найпізніше, вживається дещо інша термінологія. Так, у ньому використовується таке словосполучення: «операція (процедура) штучного переривання небажаної вагітності». На нашу думку, саме термінологію останнього нормативного акта слід використати у диспозиції ч. 1 ст. 134 КК та передбачити у ній відповідальність за незаконне проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності за згодою вагітної жінки. Водночас для стислості найменування відповідного злочину пропонуємо залишити таку назву ст. 134 КК: «Незаконне проведення аборту».

Ще один склад злочину, в яких згода особи є латентною позитивною властивістю суспільно небезпечного діяння, є статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку (ст. 155 КК). Л. П. Брич, підтримуючи В. О. Навроцького, який висловився за те, що розмежувальні ознаки повинні бути прямо названі в диспозиціях відповідних статей Особливої частини КК, відзначає, що якщо розмежувальна ознака у диспозиції статті не названа, то її наявність слід припускати. «…В цілях розмежування зґвалтування малолітньої чи малолітнього (ч. 4 ст. 152 КК) і статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості (ч. 1 ст. 155 КК), потрібно презюмувати, що неназваний в диспозиції ч. 1 ст. 155 КК спосіб вчинення цього злочину, полягає у використанні добровільної згоди потерпілої особи на статевий зв'язок [24, с. 212-213]. Більшість науковців, які досліджували склад статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості (на сьогодні - шістнадцятирічного віку), також вказують на наявність згоди як конститутивну ознаку відповідного складу злочину [23, с. 14; 322, с. 104]. У п. 16 постанови Пленуму ВС України «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» зазначено таке: «Добровільні статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, утворюють склад злочину, передбаченого ст. 155 КК, у разі, якщо винна особа усвідомлювала (достовірно знала або припускала), що потерпіла особа не досягла статевої зрілості, а так само, коли вона повинна була і могла це усвідомлювати. Добровільними статевими зносинами слід визнавати такі, що здійснюються без застосування фізичного насильства, погрози його застосування і використання безпорадного стану потерпілої особи. Якщо потерпіла особа внаслідок свого розумового відставання або малолітнього віку не могла розуміти характеру та значення здійснюваних з нею дій, статеві зносини з такою особою необхідно розцінювати як зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи» [226]. Таким чином, у цій постанові виокремлюються такі основні ознаки згоди потерпілої особи у складі злочину, передбаченого у ст. 155 КК: дійсність, добровільність, усвідомленість.

М. В. Зенова слушно зауважує, що «розпорядження особи такими благами як статева свобода та статева недоторканість можливе, коли йдеться про злочини, передбачені статтями 152, 153 КК. У таких випадках, якщо особа надає згоду, що відповідає умовам правомірності, злочинність дій винного виключається» [98, с. 196].

Про наявність згоди потерпілої особи як властивості діяння, передбаченого у ст. 155 КК вказує й більшість суддів у судових вироках. Під час написання дисертації було опрацьовано 8 вироків [36; 42; 44; 49; 50; 51; 52; 53], постановлених судами України упродовж 2016-2017 рр., інформація, вміщена в яких не була заборонена до оприлюднення відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про доступ до судових рішень» [216]. Так, у проаналізованих вироках згода потерпілої особи на статеві зносини описується такими словами: добровільні статеві зносини [51; 52], статеві зносини за добровільною згодою потерпілої [44, 53]. У вироках Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області та Саратського районного суду Одеської області окрім вказівки на добровільну згоду потерпілої особи у вироку уточнюється, що статеві зносини були вчинені без застосування фізичного насильства та погроз [36]. У вироку Радехівського районного суду не мотивується, що статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості були вчинені за її добровільною згодою [49]. У вироку Красноокнянського районного суду Одеської області відзначається, що окрім добровільної згоди потерпілої особи було враховано, що потерпіла особа не чинила опору та розуміла характер і наслідки вчинюваних з нею дій [42]. Таким чином, у вироках судів підкреслюється добровільний та усвідомлений характер згоди потерпілої особи. Однак про інші властивості такої згоди у проаналізованих судових рішеннях не йдеться.

Не всі науковці погоджуються з тим, що обов'язковою ознакою статевих зносин з особою, яка не досягла статевої зрілості (на сьогодні - шістнадцятирічного віку), є її згода на вчинення протиправних дій. Зокрема, на думку О. О. Дудорова, статеві зносини носять недобровільний характер, якщо вчиненню цього злочину передувало скоєння примушування жінки або чоловіка у статевий зв'язок (ст. 154 КК), якщо згода особи досягнута обманом з боку винуватого (обман не виступає способом учинення зґвалтування (ст. 152 КК) та насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК)). Тому, на думку цього науковця, «існує небезпека того, що закріплення у ст. 155 КК добровільного характеру статевих зносин потягне за собою невиправдане звуження сфери застосування цієї кримінально-правової заборони». Відтак О. О. Дудоров вважає за доцільне у диспозиції ч. 1 ст. 155 КК вказати, що відповідальність за цією статтею настає у разі відсутності ознак складів злочинів, передбачених у ст.ст. 152 та 153 цього Кодексу [85, с. 237-239]. У цілому погоджуючись з цим науковцем, все ж відзначмо наступне. Звісно, у чинній редакції ст.ст. 152 та 153 КК містяться вичерпні способи вчинення цих злочинів: застосування фізичного насильства, погрози його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Звісно, що такими способами обман та попереднє примушування до ступу в статевий зв'язок не охоплюється. Однак Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» ст.ст. 152 та 153 КК викладено у нових редакціях. Так, зґвалтування у ч. 1 ст. 152 цього Кодексу описано як вчинення дій сексуального характеру, пов'язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням в тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи. У ч. 1 ст. 153 КК передбачено відповідальність за сексуальне насильство, тобто за вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов'язаних із проникненням в тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи [212]. Відповідні положення, якими буде змінено ст.ст. 152 та 153 КК наберуть чинності 11 січня 2019 р. Як вбачається, всі ситуації, описані О. О. Дудоровим будуть охоплюватися ст.ст. 152 або 153 КК.

Таким чином, погодимося з науковцями, які вважають за доцільне доповнити диспозицію ч. 1 ст. 155 КК вказівкою на наявність згоди особи на статеві зносини з нею. При цьому як і у ст. 134 цього Кодексу згода потерпілої особи повинна характеризуватися наступними умовами: а) дійсність згоди; б) усвідомленість згоди та її вольовий характер; в) добровільність згоди; г) момент вираження згоди - до початку статевих зносин. Адресант згоди у відповідному складі злочину не має важливого значення, як у складі злочину, передбаченого у ст. 134 КК. Ним є особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку. У диспозиції ч. 1 ст. 155 КК доцільно використати наступне формулювання: «Статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинені за наявності згоди цієї особи». На добровільність згоди, на нашу думку, недоцільно вказувати у диспозиції ч. 1 ст. 155 КК, оскільки згода, як було зазначено вище, характеризується й іншими ознаками, що наводилися вище.

У кримінальному праві України кримінально-караним зазвичай виступає спричинення шкоди здоров'ю іншої особи. Однак мають місце і винятки. Так, у ст. 409 КК передбачено відповідальність за ухилення військовослужбовця від несення обов'язків військової служби шляхом самокалічення. Очевидно, що самокалічення передбачає не лише спричинення шкоди здоров'ю самому собі, а й за проханням військовослужбовця іншими особами. Як було зазначено попередньо, незважаючи на те, що згода та прохання - це поняття з різним змістом, однак згода та прохання мають однакові кримінально-правові наслідки, а тому їх слід розглядати одночасно.

Характеризуючи самокалічення як спосіб учинення злочину, передбаченого у ст. 409 КК, науковці відзначають, що шкоду здоров'ю при самокаліченні можуть заподіяти або сам військовослужбовець, або на його прохання інші особи, як військовослужбовці, так і інші громадяни. У всіх випадках виконавцем цього злочину є військовослужбовець, якому завдано шкоду. Інші особи, які умисно заподіяли шкоду його здоров'ю, визнаються співучасниками цього злочину. Крім того, вони підлягають відповідальності за заподіяння шкоди здоров'ю за відповідними статтями Кодексу [167, с. 318]. М. І. Карпенко також відзначає, що самокалічення може бути вчинено на прохання військовослужбовця, який ухиляється від проходження військової служби. При цьому «виконавцем зазначеного злочину може бути лише військовослужбовець, який ухиляється від несення обов'язків з військової служби, незалежно від того, чи було завдано шкоди його здоров'ю ним самим, чи на його прохання - іншою особою (військовослужбовцем або не військовослужбовцем). Така особа може виступити в ролі організатора вчинення даного злочину, підбурювача чи пособника. В цих випадках його злочинні дії належить кваліфікувати як співучасть в ухиленні від військової служби шляхом самокалічення і злочину проти особи» [107, с. 59]. А. М. Ониськів запропонував таку дефініцію поняття «самокалічення» як спосіб вчинення злочину, передбаченого у ст. 409 КК - це «умисне штучне заподіяння військовослужбовцем тілесного ушкодження самому собі, що характеризується порушенням анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів - фізичних, хімічних, біологічних, психічних, з метою ухилитися від проходження військової служби» [181, с. 124; 180 с. 112]. Цей науковець вважає, що «заподіяння шкоди здоров'ю військовослужбовцю іншою особою має кваліфікуватися за загальнокримінальними нормами (наприклад, за ст.ст. 121, 122, 124 КК)» [180, с. 111].

Про те, що виконавцем ухилення від військової служби, вчиненого шляхом самокалічення, може бути лише військовослужбовець, свідчить як сам термін «самокалічення», так і загальні вимоги до кваліфікації злочинів зі спеціальним суб'єктом, що розроблені у теорії кримінального права. Так, термін «самокалічення», очевидно, вказує на те, що військовослужбовець спричиняє шкоду здоров'ю сам собі.

На думку В. О. Навроцького, особа, не наділена ознаками спеціального суб'єкта, може підлягати кримінальній відповідальності за відповідною статтею Особливої частини КК лише у тому випадку, коли разом з нею участь у цьому злочині бере відповідний спеціальний суб'єкт. Такий спеціальний суб'єкт виконує об'єктивну сторону складу злочину шляхом використання загального суб'єкта. На перший погляд, він виступає підбурювачем чи організатором дій приватної особи та є виконавцем цього злочину. Однак приватна особа лише надає сприяння спеціальному суб'єкту у вчиненні злочину і виступає як пособник. Тому дії особи, яка виконує частину об'єктивної сторони злочину зі спеціальним суб'єктом чи навіть всю об'єктивну сторону, кваліфікуються як пособництво відповідного злочину [167, с. 203-204]. С. С. Аветисян також наголошує, що під час посягання на соціальні цінності, що регулюються у спеціальному порядку, встановленим особливими законодавчими актами, виконавцем злочину можуть виступати виключно спеціальні суб'єкти. Неспеціальні суб'єкти не можуть бути в таких випадках виконавцями чи співвиконавцями, оскільки на них спеціальні правила поведінки не покладаються [332, с. 242-243]. Схожі положення відносно військових злочинів закріплено у ст. 401 КК. Згідно з ч. 3 цієї статті особи, не зазначені у цій статті, за співучасть у військових злочинах підлягають відповідальності за відповідними статтями цього розділу.

Доволі очевидно, що самокалічення полягає у порушенні анатомічної цілісності органів або тканин військовослужбовця, що може проявитися у тілесних ушкодженнях різного ступеня тяжкості. Ці ушкодження можуть бути спричинені не лише безпосередньо військовослужбовцем самому собі, а й іншою особою на прохання військовослужбовця або на його прохання. Таким чином, особливістю злочину зі спеціальним суб'єктом, передбаченого у ст. 409 КК, є можливість вчинення частини об'єктивної сторони (самокалічення - способу вчинення злочину) особою, яка не наділена спеціальними ознаками, у т ой час як суспільно небезпечне діяння - ухилення від несення обов'язків військової служби - лише військовослужбовець.

Характеризуючи співучасть у схожих складах злочинів, в яких частину об'єктивної сторони може виконати загальний суб'єкт злочину, В. О. Навроцький пише таке: «В злочинах, об'єктивна сторона котрих включає декілька діянь, частина з яких може бути виконана загальним суб'єктом, дії останнього кваліфікуються як співвиконавство злочину. При цьому потрібне посилання на ч. 2 ст. 27 КК та статтю Особливої частини, яка передбачає злочин, вчинений іншим співучасником - спеціальним суб'єктом» [167, с. 204]. На думку цього вченого, дії загального суб'єкта злочину можуть кваліфікуватися як співвиконавство у вказаних злочинах за наявності таких умов: у злочині бере участь ще одна особа, наділена всіма ознаками суб'єкта злочину; ця особа виконує частину об'єктивної сторони злочину, яку може виконати лише спеціальний суб'єкт; загальний суб'єкт виконує іншу частину об'єктивної сторони, ту, для виконання якої не вимагається наявності ознак спеціального суб'єкта [167, с. 204]. Схожий підхід відображено у працях інших науковців [136, с. 210; 146, с. 159; 325, с. 227-228].

Проте такий підхід не єдиний. Зокрема, на думку А. В. Василєвського, якщо ознакою складу злочину передбачено спеціального суб'єкта, то особи, які мають відповідних ознак, визнаються не співвиконавцями, а іншими співучасниками, незалежно від фактичного виконання об'єктивної сторони [143, с. 121]. На думку В. І. Терентьєва, якщо особа, яка не володіє ознаками спеціального суб'єкта злочину, здійснює дії, що належать до об'єктивної сторони складу злочину, то її дій кваліфікуються як пособництво в здійсненні злочину, оскільки дії особи мали характер надання сприяння в протиправних вчинках спеціального суб'єкта [267, с. 14]. Д. М. Горбачов пропонує «у межах Загальної частини КК має бути закріплене правило про кваліфікацію співучасті у злочинах із спеціальним суб'єктом, згідно з яким дії загального суб'єкта у таких злочинах кваліфікуються як дії організатора, пособника чи підбурювача» [68, с. 169-170].

Вважаємо більш обґрунтованим є перший підхід, який дозволяє як ураховувати особливості об'єктивної сторони окремих складів злочинів, частина об'єктивної сторони яких може вчинятися загальним суб'єктом злочину, а також дозволить уникнути подвійного ставлення у вину. Як було зазначено вище, окремі науковці пропонують кваліфікувати дії особи, яка на прохання або за згодою військовослужбовця заподіює йому тілесні ушкодження будь-якого ступеня тяжкості, з метою ухилення останнім від обов'язків військової служби, кваліфікувати за сукупністю: як пособництво у злочині, передбаченому у ст. 409 КК та як відповідний злочин проти здоров'я особи. На нашу думку, дії такої особи слід кваліфікувати як дії співвиконавця за ст. 409 КК з посиланням на ч. 2 ст. 27 КК. З метою нормативного закріплення відповідного правила пропонуємо доповнити цю статтю приміткою такого змісту: «За цією статтею як співвиконавець підлягає відповідальності особа, яка за згодою або за проханням військовослужбовця заподіює йому тілесні ушкодження будь-якого ступеня тяжкості з метою ухилення військовослужбовцем від несення обов'язків військової служби».

Як і в розглянутих вище випадках згода та прохання військовослужбовця на спричинення йому тілесних ушкоджень (самокалічення) повинно характеризуватися певними умовами. Так, відповідні згода або прохання повинні бути дійсними, усвідомленими, вольовими, добровільними. Враховуючи те, що самокалічення виступає способом ухилення від несення обов'язків військової служби, згода або прохання військовослужбовця на заподіяння йому тілесних ушкоджень з метою такого ухилення, має даватися до початку ухилення самим військовослужбовцем від несення обов'язків військової служби. На відміну від ст.ст. 134 та 155 КК, в яких особа, яка надала згоду на вчинення стосовно неї відповідних протиправних дій, визнається потерпілим від злочину, військовослужбовець, на згоду або прохання якого інша особа заподіює йому тілесні ушкодження з метою ухилення від несення обов'язків військової служби, є суб'єктом злочину, передбаченого у ст. 409 КК: його співвиконавцем. Адресант згоди (прохання), як і стосовно ст. 155 КК не має такого принципового значення, як у ст. 134 цього Кодексу. У контексті тлумачення ст. 409 КК адресантом згоди (прохання) є військовослужбовець.

Таким чином, згода особи на спричинення їй певної шкоди виступає позитивною латентною ознакою складів злочинів, передбачених у ст.ст. 134, 155 та 409 КК. Згода (прохання у ст. 409 КК) характеризується такими спільними умовами: дійсність, усвідомленість, вольовий характер, добровільність та момент вираження згоди (прохання) (до початку проведення операції (процедури) штучного переривання небажаної вагітності - ст. 134, до початку статевих злочинів - ст. 155, до початку ухилення військовослужбовцем від несення обов'язків військової служби - ст. 409). Окрім того, згода у ст. 134 КК повинна бути письмовою, а її адресантом може бути як вагітна жінка, так і інші особи, які мають право на це відповідно до законодавства України (законні представники вагітної жінки віком до 14 років або недієздатної особи). За умови відсутності такої згоди (прохання) дії особи слід кваліфікувати за іншими статтями КК.

2.3 Відсутність згоди особи як конститутивна ознака об'єктивної сторони складів злочинів

Як вказувалося у підрозділі 2.1, властивістю суспільно небезпечного діяння виступає не лише наявність згоди особи на спричинення шкоди, а й ї відсутність. Складів відповідних злочинів є більша кількість порівняно з першими. Виявлення складів злочинів, у яких відсутність згоди особи виступає конститутивною ознакою складів злочинів, лежить у площині встановлення того, якими благами особа може вільно розпоряджатися.

У Розділі ІІ Особливої частини КК передбачається відповідальність за злочини проти життя та здоров'я особи. У першому розділі роботи було доведено, що проблема евтаназії має не лише кримінально-правове, а й соціальне, етичне, моральне та інше значення. Тут доречно відзначити, що відповідним питанням присвячено багато праць вітчизняних дослідників. Зокрема, це В. К. Грищук, К. Б. Марисюк [75, с. 73-77], З. Гладун [65, с.47-54], І. І. Давидович [76, с. 131-133], В. М. Куц [149, с. 106-108], К. М. Маркова [156, с. 204-207], Я. Триньова [273, с. 98-103], Ю. Б. Хім'як [309, с. 336-344], В. І. Цимбалюк [64, с. 107-114] та інші дослідники. Ураховуючи викладене вище, а також поданий у першому розділі стан вирішення цієї проблеми в кримінально-правовій науці України та у законодавстві зарубіжних держав, більш детально це питання у дисертації не розглядатиметься. Проте назва підрозділу зобов'язує зробити певні уточнення. Життя особи є тим природнім абсолютним правом людини, яким не може розпоряджатися жодна особа, у тому числі й носій відповідного права. Тому згода або прохання особи на позбавлення життя не усуває протиправності діяння, а отже вчинене повинно визнаватися злочином за КК. Інша справа полягає у тому, що відповідна обставина повинна враховуватися під час призначення покарання як обставина, що його пом'якшує. З цією метою у першому розділі було запропоновано внесення до КК статті 43¹ «Згода особи», де у ч. 4 пропонується передбачити, що «особа, яка позбавила життя невиліковно хворого на його прохання з метою припинення страждань, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а строк покарання у виді позбавлення волі не може перевищувати половини максимального строку позбавлення волі, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу».

Що стосується права на розпорядженням власним здоров'ям, то у першому розділі також наведені вже певні міркування. Тут слід уточнити, що у науці кримінального права, шкода, заподіяна здоров'ю особи за її згодою, окремими вченими, розглядається як обставина, що виключає насильницький характер діяння. На думку Р. Д. Шарапова, сутнісною ознакою злочинного насильства є те, що воно відбувається всупереч бажанню потерпілого. У тих випадках, коли шкода іншій людині завдається за її згодою, скоєне насильством не вважається [324, с. 71]. Як вважає Л. Д. Гаухман, насильство - завжди вплив на організм потерпілого, а згода лише «створює враження», що це не суперечить його волі [63, с. 100-101]. М. В. Панов, стверджує, що у злочинах, скоєних за згодою потерпілого, насильство позбавлене ознак примусовості і свавілля, тобто має принципово інший зміст порівняно із свавільним і примусовим насильством (змінюється характер суспільної небезпеки, і, значно знижується ступінь суспільної небезпеки). Цей науковець зауважує, що на насильство необхідно поглянути ширше, вважаючи насильством будь-який, в тому числі і за згодою, фізичний або психічний вплив на іншу особу. Наприклад, заподіяння тяжкої або середньої тяжкості шкоди здоров'ю за згодою потерпілого (при проведенні незаконних операцій зі стерилізації або аборту, в результаті сексуальної перверсії тощо) [188, с. 100-101].

Окрім того, вчені по-різному ставляться до спричинення шкоди здоров'ю потерпілого. Наприклад, С. В. Познишев писав, що у випадку, якщо інша особа погоджується терпіти щипання і стусани, то діяння не визнається злочином. Водночас інша ситуація має місце у випадку спричинення тілесних ушкоджень, за яких відбувається розлад здоров'я потерпілого. Тому, на думку цього науковця, у випадку заподіяння тілесних ушкодженнях за згодою потерпілого протиправність діяння не усувається [197, с. 157]. М. В. Зенова визначила такі основні положення відносно правомірності згоди (прохання) особи на спричинення шкоди власному здоров'ю: згода (прохання) потерпілого не виключає злочинність діяння, якщо має місце заподіяння середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження; згода (прохання) потерпілого виключає злочинність діяння, якщо тілесні ушкодження будь-якого ступеня тяжкості або смерть є наслідком участі у законних спортивних змаганнях, крім випадків порушення правил проведення таких змагань противником чи іншою особою, яке виявилось в умисному заподіянні тілесних ушкоджень; згода (прохання) потерпілого виключає злочинність діяння, якщо тілесні ушкодження будь-якого ступеня тяжкості є наслідком лікувальної та/або експериментальної лікувальної діяльності [98].

Для того, щоб встановити, чи може особа розпоряджатися таким природним абсолютним правом, як здоров'я, доцільно коротко зупинитися на тому, що доцільно розуміти під цим поняттям. Так, згідно зі Статутом (Конституцією) Всесвітньої організації охорони здоров'я під ним розуміється стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад [252]. Аналогічна дефініція передбачена і в національному законодавстві України (ч. 1 ст. 3 Основ законодавства про охорону здоров'я) [184]. Хоча здоров'я здебільшого розглядається як єдність трьох складових (фізично, душевної та соціальної), для кримінально-правової охорони у контексті Розділу ІІ Особливої частини КК значення має індивідуальне соматичне (фізичне) здоров'я людини.

Варто погодитися з Р. О. Стефанчуком, який вважає, що право «розпоряджатися» власним здоров'ям не властиве для права на здоров'я. «Навіть попри те, що фізична особа вільна у виборі своєї поведінки, яка тим чи іншим впливає на стан її здоров'я (покращуючи його, підтримуючи його в існуючому стані, погіршуючи його стан, аж до втрати певних органів чи функцій організму), водночас, розпорядження здоров'ям повинно мати на меті його припинення в особи носія як відповідного блага. Однак з огляду на нерозривний зв'язок між «здоров'ям» та його носієм, а також, беручи до уваги те, що припинення здоров'я у фізичної особи як показника якісного, неминуче призведе до припинення у неї життя як показника абсолютного, то неможливість включення вказаного повноваження до структури права на здоров'я обґрунтовується тими ж аргументами, що і неможливість включення повноваження розпорядження до структури повноважень права на життя» [253, с. 63].

На нашу думку, особа не може розпоряджатися своїм правом на здоров'я та давати згоду на спричинення собі тілесних ушкоджень іншою особою. Згідно з п. 1.2. Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень тілесні ушкодження - це порушення анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів - фізичних, хімічних, біологічних, психічних [203]. У теорії кримінального права прийнято вважати, що однією з ознак тілесних ушкоджень будь-якого ступеня тяжкості є їх спричинення організму іншої людини, Таким чином, не вважається кримінально-караним заподіяння тілесних ушкоджень самому собі (за винятком самокалічення як способу ухилення від несення обов'язків військової служби, яке буде характеризуватися у підрозділі 2.2 дисертації). Водночас заподіяння тілесних ушкоджень однією особою іншій за її згодою є кримінально-караним. Тому такі діяння є протиправними. Водночас, як стверджується у науковій літературі, протиправними та суспільно небезпечними є спричинення особі за її згодою іншою особою тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Водночас заподіяння за таких умов легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК), а також удару, побоїв, мордування (ст. 126 КК), на нашу думку, є правомірним. Принаймні такий висновок можна обґрунтувати, по-перше, невеликим ступенем суспільної небезпеки та незначними наслідками у випадку їх заподіяння. Так, ознаками легких тілесних ушкоджень є: а) короткочасний розлад здоров'я; б) незначна стійка втрата працездатності. При цьому легке тілесне ушкодження може бути таким, що спричинило короткочасний розлад здоров'я (тривалістю понад 6 днів, але не більше як 3 тижні (21 день)) чи незначну стійку втрату працездатності (втрату загальної працездатності до 10%) або таким, що не спричинило зазначених наслідків (ушкодження, що має незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більш як шість днів) (п. 2.3. Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень). Що стосується ст. 126 КК, то у ній встановлено відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень. При цьому побої не становлять особливого виду ушкоджень та характеризуються заподіянням багаторазових ударів. А мордування - це дії, що полягають в багаторазовому або тривалому спричиненні болю: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроколючими предметами, діяння термічних факторів та інші аналогічні дії (п. 3.3. Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень [203]. Окрім того, як вбачається зі ст. 477 КПК кримінальним провадженням у формі приватного обвинувачення є провадження, яке може бути розпочате слідчим, прокурором лише на підставі заяви потерпілого щодо кримінальних правопорушень, передбачених, зокрема, ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК. Таким чином, початок кримінального провадження у вказаних вище випадках залежить від волевиявлення потерпілого, що, на нашу думку, може свідчити про те, що особа могла й розпоряджатися своїм здоров'ям та надати згоду іншій особі спричинити собі легкі тілесні ушкодження, побої та мордування.

Проте, як вбачається з аналізу регулятивного законодавства України у сфері охорони здоров'я, особа все ж може реалізувати свої повноваження щодо права на здоров'я, скориставшись такими активними повноваженнями, які Р. О. Стефанчук вдало назвав благовикористанням [253, с. 63]. У більшості випадків згода особи на спричинення шкоди передбачає з'ясування вимог регулятивного законодавства України. Тому згода особи має у таких випадках міждисциплінарний характер, оскільки має як кримінально-правове, так і інше значення у сфері охорони здоров'я.