Механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин в Україні

На відміну від вітчизняної цивілістичної доктрини, в якій досліджувалися лише механізми регулювання окремих видів цивільних відносин, в рамках зарубіжної науки цивільного права проводилося дослідження загальногалузевого механізму цивільно-правового регулювання, здійснене О. М. Родіоновою [245]. Науковець вважає, що методологічною основою дослідження механізму цивільно-правового регулювання має бути діяльнісний підхід. Разом з тим, О. М. Родіонова не розглядає сам механізм з точки зору діяльнісних аспектів, оскільки піддає аналізу такі категорії як «правові засоби» та відповідно «цивільно-правові засоби», не відносячи до них різні види правової (юридичної) діяльності. Під цивільно-правовими засобами вчений розуміє виключно цивільно-правові норми та оформлені юридичними актами приватноавтономні положення [245, с. 75]. Тобто, характер дослідження свідчить про фактичне застосування О. М. Родіоновою інструментального теоретико-методологічного підходу, хоча й у своєрідному (усіченому) вигляді. Діяльнісний же підхід активно застосовується вченим для дослідження цивільно-правового регулювання. О. М. Родіонова пропонує наступне визначення механізму цивільно-правового регулювання, а саме - «єдність норм цивільного права і заснованих на них приватноавтономних положень, за допомогою яких забезпечується здійснення майнових та особистих немайнових інтересів суб'єктів суспільних відносин» [245, с. 75].

Незважаючи на те, що переважна більшість аналізованих дефініцій механізму цивільно-правового регулювання в основному адаптовані для дослідження окремих видів цивільних відносин, це зовсім не применшує їх наукової цінності та не робить неможливим їх застосування під час осмислення загального механізму цивільно-правового регулювання. Очевидно, що в такому разі дослідження відбуватиметься за схемою «від конкретного (механізм цивільно-правового регулювання окремих видів цивільних відносин) до загального (механізм правового регулювання цивільних відносин в цілому).

Проаналізувавши існуючі уявлення вчених-цивілістів про сутність поняття механізму цивільно-правового регулювання, можна безпосередньо перейти до визначення його основних ознак. Слід відзначити, що переважна більшість науковців під час дослідження відповідного явища окремо не акцентують увагу на характеристиці ознак механізму цивільно-правового регулювання. Така ситуація зумовлена певною складністю їх безпосереднього виділення, адже специфіка галузевого механізму правового регулювання багато в чому зумовлена характером самого процесу цивільно-правового регулювання, на забезпечення якого спрямований його механізм, а також особливістю цивільних відносин. Визначаючи ознаки механізму цивільно-правового регулювання, не можна забувати й того факту, що він походить від більш загальної конструкції механізму правового регулювання.

У рамках загальнотеоретичних правових досліджень прямо піддають аналізу ознаки механізму правового регулювання наступні вчені-правники: О. Є. Бандорін [15, с. 16-17], Ю. В. Кривицький [116, с. 44], О. В. Малько [273, с. 625-626], О. Ф. Скакун [258, с. 262], Т. І. Тарахонич [74, с. 162-163] тощо.

На нашу думку, механізм цивільно-правового регулювання, будучи похідним від більш загальної правової категорії «механізм правового регулювання», має відповідно як загальні (тобто притаманні механізму правового регулювання будь-яких суспільних відносин незалежно від їх галузевого поділу), так і спеціальні або специфічні (тобто притаманні виключно йому як цивілістичному явищу) ознаки.

До загальних ознак можна віднести:

1. Це система цивільно-правових засобів, що виступають одночасно його елементами. В рамках юридичної науки досі не вироблено єдиної концепції правових засобів, а відтак і цивільно-правових засобів. Вважається, що з самого початку проблематика правових засобів була започаткована саме в межах цивілістичної доктрини [227], а вже пізніше почала досліджуватися на загальнотеоретичному рівні. Нині дана проблема набула більш вагомого звучання, в тому числі у зв'язку з необхідністю чіткого уявлення про сутність механізму правового регулювання, оскільки науково-обґрунтована концепція правових (зокрема цивільно-правових) засобів створить умови для уникнення включення до його структури різних за своєю природою правових явищ або навіть занадто розширеного тлумачення структури механізму, шляхом включення до нього всіх (або майже всіх) явищ правової дійсності. Останній підхід є «небезпечним» з огляду на фактичне ототожнення механізму цивільно-правового регулювання з правовою системою суспільства. З урахуванням того, що проблематика правових, а відповідно й цивільно-правових засобів повинна бути предметом окремого наукового дослідження, вважаємо за доцільне детально не заглиблюватися в її аналіз. В частині розуміння цивільно-правових засобів прийнятною є позиція С. О. Філіппової, яка розглядає правові засоби як «такі, що не суперечать правовим нормам можливості, призначені, придатні та достатні для досягнення правової мети, обрані суб'єктами та втілені в їх правовій діяльності» [285, с. 14];

2. Передбачає взаємозв'язок та взаємодію його елементів у чіткій послідовності (ієрархії). Цивільно-правова норма, втілюючи в собі своєрідну модель поведінки учасників цивільних відносин певного виду і маючи загальний характер своїх приписів, конкретизується, підводиться під конкретний випадок з конкретними суб'єктами в момент виникнення юридично значимих життєвих фактів (юридичних фактів). Тобто, спочатку має місце загальна дія цивільно-правової норми, а потім йде юридичний факт, кваліфікований як такий на підставі відповідної норми. Неможливо уявити ситуацію, за якої спочатку б виникав юридичний факт, а потім мала місце загальна дія цивільно-правової норми. Юридичний факт не може передбачати норму права, він сам має бути передбачений певною нормою. Це є демонстрацією взаємодії елементів механізму цивільно-правового регулювання у чіткій послідовності. Сама ж взаємодія і взаємозв'язок його елементів може бути представлена наступним чином: без загального не може бути конкретного, а без конкретного загальне втрачає свій сенс і стає непотрібним. Цивільно-правова норма закріплює загальну модель поведінки, розраховану на величезне коло аналогічних життєвих ситуацій. Але на практиці цивільні відносини встановлюються між конкретними суб'єктами щодо конкретного об'єкта, тобто отримують певну своєрідність, так звану конкретизацію. Загальна модель поведінки перетворюється на конкретну, що відбувається за допомогою інших елементів механізму (юридичних фактів, цивільних правовідносин тощо). Без цивільно-правової норми (загальне) не можуть виникнути конкретні цивільні правовідносини і їх суб'єкти відповідно не матимуть можливості реалізувати свої суб'єктивні права та обов'язки. Водночас, за наявності цивільно-правової норми (загальне) і при відсутності або неможливості настання, наприклад, такого елементу як юридичний факт, цивільні правовідносини також не виникнуть і не будуть реалізовані суб'єктивні права та обов'язки (конкретне). Відповідно цивільно-правова норма, будучи записаною виключно «на папері» і не маючи об'єктивної можливості бути втіленою в реальне життя, втратить своє значення (загальне втратить значення без конкретного) і перетвориться на «мертву» цивільно-правову норму;

3. Механізм цивільно-правового регулювання може розглядатися як у статиці, так і в динаміці. В цій частині доцільно відзначити, що не можна погодитися з тими вченими [1], які стверджують, що інструментальний підхід не дає можливості розглянути механізм цивільно-правового регулювання у динаміці. Якщо розглядається певний окремий елемент механізму цивільно-правового регулювання, аналізується його специфіка відірвано від інших елементів механізму, то в цьому разі дійсно слід вести мову про статичний аспект дослідження механізму цивільно-правового регулювання. Але коли починають враховуватися існуючі між усіма його елементами взаємозв'язки і взаємопереходи, зосереджується увага на аналізі їх взаємовпливу одне на одного, його послідовності, очевидно, в такому разі має місце елемент функціональності. Відповідно можна вести мову про динамічний аспект дослідження механізму. Намагання ж розглядати динаміку механізму правового регулювання не через взаємодію його елементів, а через трактування його самого як динамічного явища, процесу, лише ускладнює розуміння даної проблеми, оскільки веде до ототожнення механізму з самим процесом цивільно-правового регулювання. Необхідно чітко розмежовувати два різні аспекти: розгляд механізму цивільно-правового регулювання у динаміці та розгляд його як динамічного явища;

4. Є ідеальною юридичною конструкцією. Поняття «механізм» у юридичній науці набуває зовсім іншого смислового наповнення, на відміну від природничих наук. У праві «механізм» не можна трактувати прямолінійно. Це своєрідна наукова абстракція, яка використовується суто в дослідницьких цілях;

5. Підпорядкований процесу цивільно-правового регулювання, але займає відносно самостійне місце в правовій матерії, що унеможливлює його змішування з самим процесом такого регулювання;

6. Має власну мету, досягнення якої обумовлює досягнення мети власне процесу цивільно-правового регулювання - упорядкування цивільних відносин, їх охорона та розвиток;

7. Метою механізму цивільно-правового регулювання є обслуговування однойменного процесу регулювання, що виявляється в забезпеченні реалізації регулятивного впливу цивільно-правової норми на відповідний вид цивільних відносин.

8. Кожен окремий елемент механізму виконує свої суто специфічні функції, які в цілому спрямовуються на досягнення його мети, а в кінцевому підсумку й на досягнення мети власне процесу цивільно-правового регулювання.

До спеціальних ознак механізму цивільно-правового регулювання слід віднести наступні:

1. Забезпечує реалізацію регулятивного впливу цивільно-правової норми на особливу сферу суспільних відносин - цивільні відносини;

2. Це система правових засобів, що мають яскраво виражений приватноправовий характер;

3. Диспозитивність елементів механізму цивільно-правового регулювання;

4. Обумовленість механізму цивільно-правового регулювання характерною для цивілістичної сфери правовою можливістю саморегулювання цивільних відносин безпосередньо їх учасниками у визначених межах. Дана ознака безпосередньо основана на попередній;

5. Переважно правомірний характер юридичних фактів та виникаючих на їх основі цивільних правовідносин;

6. Переважна спрямованість на забезпечення соціальної свободи та активності поведінки суб'єктів цивільних відносин, що зумовлено дозвільним характером цивільно-правового регулювання;

7. Специфіка засобів захисту суб'єктивних цивільних прав та законних інтересів, що виявляється в особливих способах захисту, а також в можливості захисту прав і законних інтересів своїми діями (самозахист).

Саме така система ознак механізму цивільно-правового регулювання, на думку дисертанта, найбільш повно виявляє його сутність і характер.

Важливим є вирішення питання структурно-елементної будови механізму цивільно-правового регулювання, адже специфіка його елементів багато в чому зумовлює специфіку й самого механізму. При цьому в межах інструментальної концепції елементи механізму цивільно-правового регулювання повинні визначатися не в довільній формі, а з урахуванням чітко визначеного критерію, яким є стадійність власне процесу цивільно-правового регулювання. В правовій доктрині неодноразово вказувалось на необхідність застосування даного критерію [7, с. 26; 52, с. 74; 116, с. 41-42; 188, с. 12]. З урахуванням цього зупинимось на розкритті питання відносно стадій процесу цивільно-правового регулювання, що стане своєрідною «сходинкою» для подальшого визначення елементів його механізму.

Нині в юридичній літературі не існує єдиної усталеної точки зору щодо виділення стадій як процесу цивільно-правового регулювання, так і процесу правового регулювання в цілому. Загалом вся палітра поглядів науковців в частині визначення стадій процесу правового регулювання в межах загальної теорії права може бути представлена: широким підходом - коли виділяється значна кількість стадій правового регулювання, в основному за рахунок відображення процесу настання юридичних фактів та застосування права в якості самостійних стадій (наприклад, О. В. Малько [273, с. 627-630]); та вузьким підходом - коли виділяється найменша кількість стадій. Серед представників вузького підходу слід назвати, наприклад: А. О. Абрамову (визначає дві стадії - настання юридичного факту, передбаченого нормою права, та реалізацію прав і обов'язків) [2, с. 57], В. К. Бабаєва (виділяє лише дві стадії - регламентацію суспільних відносин та дію юридичних норм) [274, с. 213].

Необхідно відзначити, що окремі вчені, досліджуючи зазначену сферу, ведуть мову про стадії не власне процесу правового регулювання, а самого механізму [76, с. 220-223; 258, с. 263-264; 324, с. 18-24]. Така ситуація зумовлюється неоднозначним розумінням самої природи правового регулювання та його механізму. На наш погляд, з подібним трактуванням проблеми не зовсім можна погодитися, оскільки, по-перше, це суперечить концепції механізму цивільно-правового регулювання, закладеній у межах даної дисертації, а, по-друге, призводить до правової невизначеності (оскільки змішуються два різні за змістом і структурою поняття - цивільно-правове регулювання як процес та його механізм, на необхідність розмежування яких вказувалося вище).

У межах доктрини цивільного права питанню стадійності процесу цивільно-правового регулювання приділяється значно менше уваги, ніж у загальнотеоретичних правових дослідженнях. Деякі цивілісти, піддаючи аналізу структуру механізму цивільно-правового регулювання, уникають розгляду проблеми стадійності цивільно-правового регулювання [45, с. 14-29; 244]. Це не можна вважати позитивним, з урахуванням того, що в межах інструментального підходу (а цивілісти в основному дотримуються останнього) виділення елементів механізму цивільно-правового регулювання відбувається з огляду на стадії самого процесу цивільно-правового регулювання. Крім того, останній у цивілістичній матерії має свою специфіку, яка відображається й на специфіці його стадій. Доцільно розглянути погляди деяких науковців, які певною мірою порушували питання щодо стадійності процесу цивільно-правового регулювання.

На думку В. Ігнатенко, механізм цивільно-правового регулювання позадоговірних регулятивних відносин має наступні стадії: 1) регламентація суспільних відносин; 2) виникнення цивільних правовідносин; 3) реалізація цивільних правовідносин; 4) застосування права (факультативна стадія), що виникає при наявності перешкод для реалізації прав та обов'язків учасниками відповідних відносин [83, с. 93]. Аналізуючи даний підхід, не можна погодитися з думкою автора про наявність стадійності у самого механізму цивільно-правового регулювання, на що вже вказувалося вище. В цілому, як бачимо, вчений дотримується традиційного уявлення про стадії цивільно-правового регулювання (хоча веде мову про стадії механізму), виробленого С.С. Алексєєвим [7, с. 26]. Подібної точки зору, але з деякими текстуальними відмінностями, дотримується також і В. Л. Яроцький [324, с. 18; 325, с. 274-275].

О. О. Отраднова представляє процес цивільно-правового регулювання у вигляді наступних його стадій: «перша стадія - формування правил поведінки, спрямованих на задоволення тих чи інших інтересів, що перебувають у сфері права та потребують впорядкування; друга стадія - визначення спеціальних умов, за настання яких загальні правила поведінки деталізуються стосовно певного суб'єкта; третя стадія - встановлення конкретного правового зв'язку між суб'єктами правовідносин шляхом визначення їх конкретних прав та обов'язків один щодо одного; четверта стадія - реалізація в діях суб'єктів права їх суб'єктивних прав та обов'язків, спрямованих на досягнення цілей, задля яких сторони вступали у правовідносини» [188, с. 14-16]. Очевидно, що таке відображення стадійності процесу цивільно-правового регулювання зумовлене безпосередньо предметом дослідження, що проводиться дослідницею, яким виступає механізм цивільно-правового регулювання деліктних зобов'язань. Останні за своєю природою є різновидом охоронних цивільних правовідносин, тобто таких, що пов'язані з захистом суб'єктивних цивільних прав та законних інтересів у разі їх порушення. Тому відповідно й застосування права, як особлива форма його реалізації, має домінуюче значення на четвертій стадії, хоча не виключаються й інші форми реалізації права, на що вказується О. О. Отрадновою.

На думку С. О. Погрібного, правове регулювання договірних цивільних відносин розпочинається створенням норми права, а завершується відповідністю регульованих нею суспільних відносин її вимогам [195, с. 35-36]. Такий підхід хоч є стислим, але не розкриває в повній мірі весь процес функціонування цивільно-правового регулювання, оскільки не дає відповіді на питання, яка (чи які) проміжна стадія (чи стадії) має (мають) місце між виділеними початковою та завершальною стадіями. Адже, очевидно, що досягнення відповідного цивільно-правовій нормі рівня урегульованості цивільних відносин не може бути реалізовано одним лише створенням цивільно-правової норми. Складність обумовлюється також й тим, що науковець заперечує можливість визнання реалізації суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків не лише як завершальної стадії, а й взагалі як однієї зі стадій цивільно-правового регулювання. З думкою вченого, що реалізація прав та обов'язків не є завершальною стадією цивільно-правового регулювання, в цілому можна погодитися, оскільки дійсно зазначена реалізація не зажди відбувається в чіткій відповідності до приписів цивільно-правової норми, що призводить до правопорушень та необхідності застосування засобів цивільно-правового захисту. Однак, на наш погляд, повне виключення реалізації прав та обов'язків з процесу цивільно-правового регулювання руйнує цілісне уявлення про нього. Адже виникає питання, яким чином досягається означена С. О. Погрібним завершальна стадія. Очевидно це відбувається саме за допомогою реалізації суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків, передбачених цивільно-правовою нормою, учасниками конкретних цивільних правовідносин. Тим паче, що далі вчений виділяє в якості одного з елементів механізму - «здійснення суб'єктивних юридичних прав та виконання суб'єктивних юридичних обов'язків» [195, с. 49].

Таким чином, з урахуванням вищесказаного, на нашу думку, процес цивільно-правового регулювання має включати такі стадії [145, с. 16]:

1. Стадія забезпечення загальнорегулятивної дії цивільно-правової норми. В межах даної стадії формуються правила поведінки загального характеру, які розраховані на величезне коло аналогічних (подібних) за своєю природою життєвих випадків. Відповідно цивільно-правове регулювання носить загальний, неконкретизований щодо певних суспільних відносин, характер. При виділенні та характеристиці даної стадії об'єктивно необхідним є врахування сучасних тенденцій розвитку цивільного права, зокрема наявності такого правового явища як саморегулювання цивільних відносин, а також більш розширеного переліку форм вираження цивільно-правових норм порівняно з галузями публічного права. Так, у науковій літературі вказується, що нині серед регуляторів цивільних відносин виділяється не лише цивільне законодавство, але й цивільно-правові договори, звичаї ділового обороту тощо [118, с. 12-18; 188, с. 14-15; 195, с. 34].

2. Стадія настання конкретних життєвих обставин, з якими цивільно-правова норма пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. З даної стадії розпочинається дія конкретизаційних інструментів (засобів) цивільно-правового регулювання.

3. Стадія виникнення конкретних суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків, що становлять зміст конкретних цивільних правовідносин. На цій стадії правового регулювання внаслідок настання певних юридичних фактів, що передбачені відповідними правовими нормами виникають конкретні цивільні правовідносини, цивільно-правові норми набувають характеру активної дії та індивідуалізуються з урахуванням конкретних обставин.

4. Стадія реалізації суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків і відповідно досягнення мети цивільно-правового регулювання.

Якщо реалізація суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків є неможливою внаслідок порушення, невизнання або оспорення відповідного цивільного права, то неможливо й досягти мети цивільно-правового регулювання, тобто упорядкування відповідних цивільних відносин. Звідси необхідним є виділення ще однієї стадії цивільно-правового регулювання - стадії захисту суб'єктивних цивільних прав та законних інтересів суб'єктів цивільних правовідносин. На наш погляд, саме така назва даної стадії процесу цивільно-правового регулювання найбільш повно відповідає специфіці останнього. Адже, на відміну від галузей публічного права, в цивілістиці захист суб'єктивних цивільних прав та законних інтересів суб'єктів цивільного права може здійснюватися не лише спеціально уповноваженими державою на те органами у чітко визначеному процесуальному порядку, а й самими учасниками цивільних правовідносин у встановлених межах (самозахист). Тому й назва «застосування права» не розкриває в повній мірі сутність та значення даної стадії в межах цивільного права. Оскільки потреба в захисті виникає не завжди, то й відповідна стадія носить факультативний характер.

Усі вищезазначені стадії цивільно-правового регулювання перебувають у взаємозв'язку та взаємодії між собою, що виявляється насамперед у тому, що кожна окремо взята стадія є передумовою наступної стадії, оскільки завершення однієї стадії означає початок іншої. Крім того, всі стадії цивільно-правового регулювання в кінцевому підсумку спрямовані на досягнення результату, що відповідає меті процесу цивільно-правового регулювання - упорядкування відповідних суспільних відносин, їх охорона та подальший розвиток.

Вирішення питання щодо стадійності процесу цивільно-правового регулювання дає можливість безпосередньо перейти до виділення складових елементів механізму цивільно-правового регулювання, що утворюють його структуру. При цьому, як би це не було парадоксальним (з урахуванням фундаментальності проблематики механізму), але навіть і в частині кількісно-якісної характеристики структури механізму правового регулювання в цілому та механізму цивільно-правового регулювання зокрема, в правовій доктрині не має однозначності думок.

У межах загальної теорії права, незважаючи на певні текстуальні розбіжності, переважна більшість науковців одностайні в кваліфікації в якості елементів механізму правового регулювання правових норм, правовідносин, актів реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а також актів застосування права [8, с. 216; 275, с. 442-443; 295, с. 340-341]. Ряд вчених-правників додають до вищезазначеного переліку елементів ще й юридичний факт (фактичний склад) [15, с. 19; 87, с. 56-57; 95, с. 7; 273, с. 627; 175, с. 24], що є цілком логічним з огляду на ті функції, які виконує юридичний факт у механізмі правового регулювання. Саме завдяки йому розпочинається конкретизація цивільно-правового регулювання з урахуванням усіх можливих конкретних обставин. Применшення значення юридичного факту та не включення його як самостійного елементу в структуру механізму не дає можливості простежити чіткий взаємозв'язок та взаємодію всіх його елементів, а звідси й розглянути механізм у динаміці. Деякі дослідники включають у структуру механізму правового регулювання також такі елементи як: правотворчість, правосвідомість та (або) правову культуру, законність, правопорядок, акти тлумачення правових норм, нормативно-правові акти тощо [43, с. 89-90; 116, с. 42; 176, с. 17; 229, с. 168-169; 309]. На нашу думку, намагання включити в структуру механізму правового регулювання, а відтак й механізму цивільно-правового регулювання майже всі явища правової дійсності в цілому не можна вважати вірним. Зокрема, нівелюється значення механізму цивільно-правового регулювання як інструменту, що забезпечує регулятивний вплив цивільно-правової норми на відповідні цивільні відносини, оскільки в його структуру включаються зовсім різні за своєю природою правові явища, які безпосередньо не задіяні в цивільно-правовому регулюванні і відповідно не мають регулятивного потенціалу. Така ситуація призводить до того, що розмиваються межі поняття механізму цивільно-правового регулювання. Виникає проблема його співвідношення з іншими правовими категоріями, зокрема - правовою системою. Це, в кінцевому підсумку, безумовно може породити питання щодо взагалі доцільності використання в науковому обігу категорії «механізм цивільно-правового регулювання». Очевидно, що механізм цивільно-правового регулювання є вузькоспеціалізованим поняттям, має свої чіткі межі, викликані потребою відобразити забезпечення саме регулятивного (спеціально-юридичного) прояву цивільно-правової матерії. Тому й включатись у структуру механізму повинні лише ті правові явища, яких цілком достатньо для осмислення вищезгаданого прояву та які наділені для цього відповідними властивостями.

Таким чином, недоцільно включати в структуру механізму цивільно-правового регулювання правотворчість. Останнє як діяльність компетентних суб'єктів зі створення, зміни чи скасування правових норм, є досить складним за своєю природою процесом, який підпорядковується власним правилам та принципам, проходить ряд послідовних стадій, має свою кінцеву мету. Правотворчість фактично передує процесу цивільно-правового регулювання і є його передумовою, оскільки веде до створення норм права, тобто основи правового регулювання [132, с. 20]. Самого правового регулювання, іншими словами, реального регулятивного впливу права на конкретні суспільні відносини в процесі правотворчості не відбувається. Створені цивільно-правові норми носять загальний характер і власне своїм існуванням забезпечують можливість здійснення правового регулювання певної групи суспільних відносин у кожному конкретному випадку. Іншими словами, при розгляді механізму цивільно-правового регулювання важливе значення відіграє не сама правотворчість, а її результат - цивільно-правова норма та форми її вираження.

У частині правосвідомості, слід відзначити, що дійсно, вона має тісний зв'язок з процесом цивільно-правового регулювання та відповідно його механізмом. Однак, зазначений зв'язок проявляється лише у тій частині, що правосвідомість створює середовище, в якому відбувається функціонування цивільно-правового регулювання та складових елементів його механізму. Зокрема, від рівня правосвідомості залежить якість правотворчої діяльності, а відтак і якість самих цивільно-правових норм як результату такої діяльності, правосвідомість впливає на розуміння того, яка поведінка є правомірною, а яка відповідно неправомірною і т.д. Правосвідомість супроводжує весь процес цивільно-правового регулювання, але вона не включається у внутрішню будову механізму правового регулювання, а виступає зовнішнім чинником, що забезпечує його ефективність [142, с. 77]. Крім того, правосвідомість є суб'єктивним правовим явищем, тобто таким, яке не можна розглядати окремо від індивіда, суспільства. Різні люди можуть мати різний рівень правосвідомості. Тому, слід повністю погодитися з думкою О. О. Отраднової, яка вказує, що такі правові явища як правосвідомість та правова культура є внутрішніми (тобто належними до психологічної сфери - додано мною - В. М.) категоріями, властивими конкретним особі або суспільству в цілому, а відтак піддавати їх аналізу як елементи об'єктивного механізму цивільно-правового регулювання є недоцільним [188, с. 13].

У частині виділення законності та правопорядку, як складових елементів механізму цивільно-правового регулювання, слід зазначити, що законність являє собою досить складне та багатоаспектне правове явище. Існують різноманітні підходи до тлумачення даного правового явища [258, с. 489-490]. Однак, зосереджувати увагу на кожному з них недоцільно. Якщо розглядати законність як принцип права, то очевидно, що в такому вигляді законність не може виступати елементом виключно механізму цивільно-правового регулювання і опосередковувати однойменний процес регулювання. Його дія поширюється й на процес правотворчості тощо. Якщо законність - це метод діяльності, то вона також обумовлює середовище функціонування цивільно-правового регулювання, супроводжує всі його стадії та відповідно перекладає свій відтінок на складові елементи механізму цивільно-правового регулювання, але не включається в структуру останнього. Законність як режим - є скоріше одним з результатів власне процесу цивільно-правового регулювання. Щодо правопорядку, то останній являє собою «засновану на праві і сформовану в результаті здійснення ідеї та принципів законності таку упорядкованість суспільних відносин, яка виражається у правомірній поведінці їх учасників» [273, с. 522]. Звідси стає очевидним, що правопорядок - це результат, на досягнення якого спрямований весь процес правового регулювання і відповідно механізм, що його обслуговує.

Щодо нормативно-правових актів та актів тлумачення цивільно-правових норм, то, на нашу думку, з огляду на їх тісний зв'язок з самою цивільно-правовою нормою, недоцільно виділяти їх як самостійні елементи механізму цивільно-правового регулювання.

Погляди вчених-цивілістів на структуру механізму цивільно-правового регулювання формувалися під впливом відповідних положень загальної теорії права, що й зумовило обрання та обґрунтування класичної схеми в частині виділення його елементів: цивільно-правова норма, юридичні факти, цивільні правовідносини, акти реалізації суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків, акти застосування права [45, с. 29; 52, с. 75; 325, с. 274]. Деякі цивілісти не виділяють акти застосування права в якості самостійного елементу механізму цивільно-правового регулювання, розглядаючи їх як особливу форму реалізації [188, с. 14-22], або ж ведуть мову про захист суб'єктивних цивільних прав та інтересів [63, с. 89; 195, с. 49].

Своєрідними поглядами на структуру механізму цивільно-правового регулювання є позиції О. М. Михайленко та Д. І. Рогова, а також О. М. Родіонової. Така своєрідність виявляється в тому, що група двох перших вчених-цивілістів розкриває структуру галузевого механізму правового регулювання через поняття «правова форма», розуміючи під нею «не лише засновану на нормах права міру можливої та належної поведінки, але й порушення зазначеної міри» [159, с. 8-9; 243, с. 8]. При цьому О. М. Михайленко вказує, що «терміни «елементи», «правові (юридичні) засоби», «правові форми» щодо механізму правового регулювання по суті є синонімами» [160, с. 30]. В кінцевому підсумку науковці представляють структуру механізму цивільно-правового регулювання у вигляді: нормативно-правової, правосуб'єктної, юридико-фактичної та індивідуальної правових форм [159, с. 8; 243, с. 8]. Дискусійним є виділення згаданими цивілістами правосуб'єктної правової форми, оскільки правосуб'єктність є невід'ємною властивістю суб'єктів цивільного права, а останні не можуть виступати в якості цивільно-правових засобів. Крім того, відомо, що структура цивільних правовідносин складається з суб'єктів, об'єктів та змісту. Очевидно, що суб'єктів цивільних правовідносин доцільно аналізувати не як окремий елемент механізму цивільно-правового регулювання, а як елемент правовідносин. Разом з тим, О. М. Родіонова звужує розуміння структури механізму цивільно-правового регулювання виключно до норм цивільного права та оформлених юридичними актами приватноавтономних положень [245, с. 75]. Такий підхід не розкриває в повній мірі сутності механізму цивільно-правового регулювання, оскільки позначає лише загально-регулятивні інструменти (засоби), не враховуючи тих, за допомогою яких і відбувається втілення приписів перших у реальне життя.

З урахуванням усього вищесказаного, а також виділених дисертантом стадій процесу цивільно-правового регулювання, вважаємо, що в структуру механізму цивільно-правового регулювання слід включати наступні елементи:

1. Першим елементом структури механізму цивільно-правового регулювання безумовно мають виступати цивільно-правові норми, як основа процесу цивільно-правового регулювання. Важливе значення в цьому аспекті відіграють також і форми вираження цивільно-правових норм. Даний елемент механізму цивільно-правового регулювання відповідає першій стадії процесу цивільно-правового регулювання.

2. Наступним елементом механізму цивільно-правового регулювання виступають юридичні факти як конкретні життєві обставини, з якими цивільно-правова норма пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Вже звідси простежується взаємозв'язок юридичного факту з іншими елементами механізму. Саме завдяки юридичним фактам відбувається виникнення суб'єктивних цивільних прав та обов'язків. Останні ж складають зміст цивільних правовідносин. Тобто, юридичний факт породжує певні цивільні правовідносини, в рамках яких їх суб'єкти наділяються відповідними цивільними правами та обов'язками. Юридичні факти, як елемент механізму цивільно-правового регулювання, супроводжують другу стадію процесу правового регулювання.

3. Юридичний факт породжує до «життя» третій елемент механізму цивільно-правового регулювання - цивільні правовідносини. Саме в межах цивільних правовідносин відбувається конкретизація цивільно-правового регулювання. Характер цивільних правовідносин дає можливість визначити конкретних суб'єктів (хто є безпосереднім учасником правовідносин), конкретний об'єкт (з приводу чого склалися правовідносини), конкретні цивільні права та обов'язки. Цей елемент характерний третій стадії цивільно-правового регулювання.

4. Четвертим елементом механізму цивільно-правового регулювання, що відповідає такій стадії однойменного процесу регулювання, як реалізація суб'єктивних цивільних прав та обов'язків і досягнення мети цивільно-правового регулювання, є акт (дія або бездіяльність) безпосереднього здійснення суб'єктивних цивільних прав та безпосереднього виконання цивільних обов'язків. При цьому доцільно відзначити, що реалізація прав та обов'язків відбувається не окремо, а в межах цивільних правовідносин. В юридичній літературі вказується, що зміст будь-яких правовідносин поділяється: на юридичний (самі суб'єктивні цивільні права та юридичні обов'язки) та фактичний (дії щодо реалізації суб'єктивних цивільних прав та обов'язків). Тому цивільні правовідносини є універсальним елементом механізму цивільно-правового регулювання, оскільки виявляються як на третій, так і на четвертій стадіях процесу цивільно-правового регулювання, хоча йдеться про різний аспект їхнього прояву.

5. П'ятим елементом механізму правового регулювання цивільних відносин є цивільно-правові засоби захисту цивільних прав та інтересів суб'єктів цивільних правовідносин, що відповідає такій стадії процесу цивільно-правового регулювання як захист суб'єктивних цивільних прав та законних інтересів. З урахуванням того, що дана стадія процесу цивільно-правового регулювання носить факультативний характер, то очевидно, що даний елемент структури механізму цивільно-правового регулювання також є необов'язковим, а вступає в дію лише в разі вчинення цивільного правопорушення.

1.3 Особливості механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин

Окремі цивільні суспільні відносини мають свої суто притаманні їм властивості, які вирізняють їх з-поміж інших. Тому цілком виправдано можна вести мову про те, що механізми цивільно-правового регулювання таких відносин характеризуються своєю специфікою і можуть бути предметом окремих глибоких наукових досліджень. Не є винятком в цьому й сервітутні відносини, механізм цивільно-правового регулювання яких складає предмет даної дисертації. Відтак доцільним є вирішення ключових питань для формування концепції механізму цивільно-правового регулювання власне сервітутних відносин, а саме: його поняття, ознаки, складові елементи.

Слід відзначити, що в межах науки цивільного права нині відсутні комплексні дослідження питання механізму цивільно-правового регулювання саме сервітутних відносин. В частині дослідження сервітуту та сервітутних відносин, їх окремих проблем у вітчизняній доктрині цивільного права на сьогодні можна виділити кандидатську дисертацію Г. В. Сосніної, яка повністю присвячена сервітутам в Україні [265]. Інші ж вчені-цивілісти віддавали перевагу дослідженню сервітуту і сервітутних відносин не відокремлено, а в сукупності речових прав на чуже майно або ж порушували дане питання лише опосередковано [25; 152; 170; 307].

Сформулювати визначення певного поняття неможливо без попереднього з'ясування його природи та тих ознак і властивостей, що характеризують означуване явище з усіх боків. З урахуванням цього, доцільно зупинитися на розкритті специфічних властивостей механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин.

Безумовно, механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин властиві виділені в підрозділі 1.2. як загальні (для механізму правового регулювання в цілому) так і спеціальні (для загальногалузевого механізму цивільно-правового регулювання) ознаки. Однак, для цілей даного дослідження зазначені ознаки по відношенню до механізму цивільно-правового регулювання власне сервітутних відносин доцільно об'єднати в єдину групу ознак - загальні ознаки. Оскільки механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин має свої суто специфічні ознаки, які в повній мірі не співпадають із спеціальними ознаками загальногалузевого механізму і обумовлюються, насамперед, особливостями сервітутних відносин [139, с. 95].

На наш погляд, специфічними ознаками механізму цивільно-правового регулювання саме сервітутних відносин є наступні його властивості, які можна об'єднати в групу спеціальних ознак.

Передусім, у даному випадку весь механізм цивільно-правового регулювання, а відповідно всі його складові елементи, спрямовані на забезпечення правового регулювання особливого виду цивільних суспільних відносин, які через свою специфіку логічно можуть бути виокремленні з усієї маси цивільних відносин. Невипадково ряд вчених ведуть мову про можливість об'єднання норм, що регулюють сервітутні відносини в окремий правовий інститут - інститут сервітуту [10; 265, с. 6]. Адже сервітутні відносини належать до групи майнових цивільних відносин, тобто тих, які мають своєю основною метою задоволення певних матеріальних потреб та інтересів учасників цивільного обороту. Однак, вказівка виключно на дану їх властивість не розкриває в повній мірі специфіку сервітутних відносин, хоча й є ключовою для розуміння їх природи. Майнові цивільні відносини є досить об'ємними за своїм змістом, і для подальшої характеристики сервітутних відносин необхідним є виділення такої їх ознаки як речовий характер. Тобто, сервітутні відносини - це речові відносини. Вони опосередковують статику цивільного обороту і визначають приналежність речі (речей) певній особі. Цілком очевидно, що сервітутні відносини складаються з приводу речі. При цьому доцільно відзначити, що чинне вітчизняне цивільне законодавство не передбачає можливості встановлення сервітуту (а відповідно й виникнення сервітутних правовідносин) на майнові права, що є характерним для законодавства деяких зарубіжних країн (наприклад, Німеччини (§ 1068-1084 Німецького цивільного уложення [327]). Але для сервітутних відносин важливе значення має не те, що вони виникають з приводу певної речі (адже такими є й відносини приватної власності), а власне правовий статус такої речі - вона обов'язково повинна бути «чужою». Іншими словами, така річ повинна в юридичному плані належати на певному правовому титулі (насамперед праві власності) не особі, на користь якої встановлюється сервітут, а будь-якому іншому учаснику цивільних відносин, що є власником речі по відношенню до якої є намір встановити сервітут. Сервітутні відносини не можуть виникати з приводу «своєї» речі, оскільки це суперечить їх правовій природі і знімає потребу в їх встановленні. Цілком безглуздою була б ситуація, за якої, наприклад, власник певної земельної ділянки або житлового будинку мав би по відношенню до останніх не лише право власності, але й сервітут. Власник реалізує, в межах встановлених законом, всю повноту «влади» (володіння, користування та розпорядження) над певною річчю, і сервітут в даному випадку повністю охоплюється правомочністю користування, що складає зміст права власності. Саме тому п. 1 ч. 1 ст. 406 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (далі - ЦК України) передбачає однією з підстав припинення сервітуту, а відтак й власне сервітутних правовідносин, факт поєднання в одній особі одночасно і особи, на користь якої встановлено сервітут, і безпосередньо власника майна, щодо якого такий сервітут встановлено. Зміст же сервітутних відносин проявляється в користуванні чужим майном, але не в повній мірі як власник майна, а обмежено. При цьому обмеженість користування чужим майном має свою специфіку, суть якої зводиться до того, що особа на користь якої встановлено сервітут (сервітуарій) може реалізувати його виключно певним чітко визначеним способом та в чітко визначених просторових межах. Так, якщо встановлено земельний сервітут у вигляді права проходу сервітуарія через земельну ділянку сусіда в певному чітко обумовленому для цього місці, то відповідно сервітуарій може реалізувати своє право виключно зазначеним способом. У випадку ж відступу від нього, наприклад, шляхом не проходу, а проїзду на автомобілі через сусідню земельну ділянку, або ж проходу в не відведеному для цього місці, відповідні дії сервітуарія будуть розцінені як зловживання правом і власник земельної ділянки, щодо якої встановлено сервітут, має право на захист свого права власності. Тобто, сервітут полягає «в користуванні не в цілому річчю, а в певному відношенні для задоволення конкретної потреби в такому користуванні» [300, с. 558]. Крім того, у випадку встановлення сервітуту щодо певної речі, її власник не позбавляється можливості подальшого користування нею (як і володіння та розпорядження), хоча таке користування річчю обмежується самим сервітутом. Іншими словами, в сервітутних відносинах має місце два види користування річчю: перший - реалізується власником речі, щодо якої встановлено сервітут; другий - реалізується певним чітко визначеним способом безпосередньо особою, на користь якої встановлено сервітут (сервітуарієм).

Сервітутні відносини характеризуються також переважно довготривалим характером свого існування. Це означає, що дані відносини не можуть бути одноразовими, оскільки подібне суперечить їх природі. Особа не може встановити сервітут лише для того, щоб вчинити виключно одиничний акт поведінки по відношенню до чужої речі, наприклад, у вигляді одноразового проходу через сусідню земельну ділянку до наявного у неї підсобного приміщення.

Наступною спеціальною ознакою механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин є його обумовленість необхідністю забезпечення балансу інтересів учасників сервітутних відносин. Останні є досить складними за суб'єктно-об'єктним складом та передбачають наявність протилежних за своїм змістом інтересів, що створює підґрунтя для виникнення конфліктних ситуацій. Адже сервітут встановлюється щодо чужої нерухомої речі, власник якої цілком закономірно не бажає, щоб його право власності певним чином обмежувалося і прагне зберегти всю повноту «влади» над належною йому річчю. З іншого боку - в сервітутних відносинах наявний високий ступінь імовірності зловживання правом особою, на користь якої встановлюється/встановлено сервітут (сервітуарієм), що суперечить інтересам власника обтяженої сервітутом речі. Саме тому, як механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, так і окремі його складові елементи, повинні бути пронизані метою створення своєрідної «гармонії», при якій можливе задоволення інтересів усіх учасників сервітутних відносин. Лише за таких умов можна забезпечити високий рівень ефективності цивільно-правового регулювання сервітутних відносин. Аналіз чинного вітчизняного законодавства, передусім ЦК України, дає можливість виявити положення, що безпосередньо введені для пом'якшення конфлікту інтересів учасників сервітутних правовідносин. Серед них, як приклад, можна навести наступні: у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту або ж про його умови (що для даних відносин є цілком характерним) особа, яка має об'єктивну потребу у його встановленні, повністю не позбавляється такої можливості, оскільки цивільне законодавство передбачає в такому разі можливість звернення до суду (ч. 3 ст. 402 ЦК України); власник майна, щодо якого встановлено сервітут, не позбавляється правомочностей володіння, користування та розпорядження таким майном (хоча їх реалізація певним чином обмежується та ускладнюється) (ч. 5 ст. 403 ЦК України); сервітут може бути встановлений лише у випадку, якщо особа, на користь якої він встановлюється, не може задовольнити свої потреби іншим шляхом, ніж через встановлення сервітуту (ч. 1 ст. 401 ЦК України); якщо дії сервітуарія призводять до неможливості використання земельної ділянки за її цільовим призначенням або ж значно ускладнюють таке використання, то її власник наділений правом вимоги щодо припинення сервітуту (ч. 3 ст. 406 ЦК України) тощо.

Механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин також притаманна й така спеціальна ознака як розгалуженість норм законодавчого регулювання сервітутних відносин у нормативно-правових актах різної галузевої направленості. Зокрема, норми, присвячені регулюванню сервітутних відносин, вміщені не лише в ЦК України (глава 32 «Право користування чужим майном) [297], але й можуть бути віднайдені в інших законодавчих актах, а саме - Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III із внесеними змінами та доповненнями (далі - ЗК України) [78], Лісовому кодексі України від 21 січня 1994 року № 3852-XII із внесеними змінами та доповненнями (далі - ЛК України) [125], Житловому кодексі УРСР від 30 червня 1983 року № 5464-X із внесеними змінами та доповненнями (далі - ЖК УРСР), Законі України «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об'єктів» від 09 липня 2010 року № 2480-VI із внесеними змінами та доповненнями [224] тощо. Основу ж регулювання сервітутних відносин в Україні складають відповідні норми ЦК України та ЗК України.

Ще однією спеціальною ознакою, притаманною механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, є обмежений характер саморегулювання цих відносин безпосередньо їх учасниками. Загалом властивість саморегулювання у цивільно-правовій сфері знайшла своє відображення у ст. 6 ЦК України, в якій ключового значення набувають положення ч.ч. 2 та 3. Водночас, сфера сервітутних відносин є однією з тих сфер, де саморегулювання проявляється не в повній мірі, на відміну від сфери договірних цивільних відносин. Особлива природа сервітутних відносин (їх абсолютний, речовий характер, виникнення щодо чужого в юридичному сенсі майна, а відтак й підвищений ступінь конфліктності) обумовлює їх значну важливість для держави та суспільства і тому державне регулювання в даному випадку має першочергове значення. Разом з тим, останній факт повністю не виключає наявності елементів саморегулювання у сервітутних відносинах. Так, однією з підстав встановлення сервітуту ЦК України визнає договір, що в сервітутних відносинах набуває особливого значення, оскільки є одночасно і юридичним фактом, і їх регулятором, бо саме в ньому сторони визначають основні умови реалізації сервітуту. Проте сторони договору про встановлення сервітуту не можуть відступити від більшості положень глави 32 ЦК України і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Так, вони не можуть розширювати перелік об'єктів сервітутних відносин шляхом, наприклад, встановлення сервітуту на майнові права або ж на рухоме майно, не можуть розширювати перелік підстав виникнення сервітутних відносин, відмовитися від державної реєстрації сервітуту, передбачати положення щодо можливості купівлі-продажу сервітуту тощо. Разом з тим, глава 32 ЦК України, яка присвячена регулюванню сервітутних відносин, містить багато положень загального характеру і залишає неврегульованими ряд питань (наприклад, не визначає істотні умови договору про встановлення сервітуту, порядок внесення плати за встановлення сервітуту, практично не регулює особисті сервітути тощо). Тому учасники сервітутних відносин можуть оговорити ці питання в договорі. Головне, щоб положення договору не суперечили встановленим цивільним законодавством засадам регулювання сервітутних відносин. Наприклад, сторони договору про встановлення сервітуту можуть визначити в договорі конкретний вид земельного сервітуту (навіть той, що не включений у перелік, передбачений ч. 1 ст. 404 ЦК України та ч. 1 ст. 99 ЗК України), визначити конкретний час та конкретне місце проходу чи проїзду сервітуарієм через обтяжену земельну ділянку, встановити розмір та порядок (одноразово чи періодично) внесення сервітуарієм плати за користування майном, наслідки невнесення ним такої плати або ж взагалі встановити безоплатний сервітут, передбачити порядок відшкодування збитків, а також підстави звільнення від відповідальності, покласти на одну з сторін договору обов'язок щодо ремонту нерухомого майна, оплати житлово-комунальних послуг (якщо мова йде про такий різновид особистого сервітуту як право проживання) тощо. Те ж саме стосується і випадку встановлення сервітуту на підставі заповіту.

Наступною ознакою механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин є органічне поєднання імперативних та диспозитивних властивостей у характеристиці його елементів. Дана ознака безпосередньо пов'язана з попередньою - обмеженість саморегулювання. У регулюванні сервітутних відносин, важливе значення відіграють імперативні начала, через необхідність забезпечення стабільності їх цивільно-правового регулювання. Але очевидно, що тут наявні також й диспозитивні начала, оскільки сервітутні відносини є приватними за своєю природою. Саме єдність та взаємодія диспозитивних та імперативних начал забезпечує ефективний режим цивільно-правового регулювання даного виду цивільних відносин. Наявність імперативних начал у регулюванні сервітутних відносин обумовлюється важливістю останніх та необхідністю забезпечення балансу інтересів їх учасників, а диспозитивних - надзвичайно загальним характером законодавчого регулювання цих відносин. Наприклад, з семи частин ст. 403 ЦК України, присвяченої питанням змісту сервітуту, чотири носять безпосередньо диспозитивний характер, а саме - ч.ч. 1, 2, 3 та 7 ст. 403 ЦК України. Водночас, усі положення ст. 402 ЦК України є імперативними за своєю суттю.