Механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин в Україні

РОЗДІЛ 3

СЕРВІТУТНІ ПРАВОВІДНОСИНИ У МЕХАНІЗМІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СЕРВІТУТНИХ ВІДНОСИН

3.1 Юридичні факти як підстави виникнення та припинення сервітутних правовідносин

Поява юридичного факту зумовлює індивідуалізацію відповідної цивільно-правової норми, підведення її до певного випадку, що супроводжується виникненням конкретних сервітутних правовідносин і створює підґрунтя для реалізації відповідних суб'єктивних цивільних прав та обов'язків їх носіями в межах зазначених правовідносин. З юридичного факту розпочинається конкретизація цивільно-правового регулювання, з'являються конкретні суб'єкти, конкретний об'єкт, конкретний зміст. Юридичний факт практично забезпечує зв'язок змісту цивільно-правової норми з реальністю, започатковує її справжню (а не уявну) дію. Крім того, він породжує до життя інший елемент механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин - однойменні правовідносини і впливає на їх динаміку. Сфера сервітутного користування в межах вітчизняної правової системи характеризується достатньо розгалуженою системою юридичних фактів як правовстановлюючої, так і правоприпиняючої дії. У свою чергу, особливість певного юридичного факту в межах певного виду цивільних відносин може справляти суттєвий вплив на концепцію їх цивільно-правового регулювання.

Вчення про юридичні факти має досить тривалу історію свого розвитку, яка розпочинається з ХІХ ст., хоча сама основа була закладена ще в епоху римського права. Традиційно вважається, що власне термін «юридичні факти» ввів у науковий обіг німецький вчений-правник Ф. К. фон Савіньї [85, с. 116; 250, с. 212]. В подальшому питання юридичних фактів активно розроблялось у працях його наступників. У дореволюційний період у межах вітчизняної правової науки значний вклад у розвиток теорії юридичного факту здійснили М. М. Коркунов, Л. Й. Петражицький, В. І. Синайський, Г. Ф. Шершеневич та інші. Досліджувалися юридичні факти і в радянській доктрині права в цілому та в доктрині цивільного права зокрема. Наприклад, у межах цивілістики комплексне дослідження проблеми юридичних фактів здійснив О. О. Красавчиков, монографічне дослідження якого до цього часу залишається однією з фундаментальних наукових праць у даній сфері. Нині питання юридичних фактів не залишається поза увагою науковців (С. Я. Зінченко, Г. В. Кикоть, А. В. Коструба, О. О. Отраднова, С. О. Погрібний, М. О. Рожкова, Г. М. Чувакова тощо), які аналізують їх з точки зору сучасних тенденцій розвитку цивільного обороту та правової матерії в цілому. Що стосується юридичних фактів у сфері сервітутного користування, то вони певною мірою стають предметом дослідження як вчених, які аналізують загалом проблематику речових прав, у тому числі речових прав на чуже майно; так і вчених, які безпосередньо приділяють увагу сервітуту як окремому різновиду речових прав [265, с. 12; 292, с. 265-293; 307, с. 79-127; та ін.].

Аналіз наявної юридичної літератури як у цивілістичній сфері, так і в сфері загальної теорії права, в частині, що стосується юридичних фактів, свідчить, що практична більшість науковців майже однозначно підходить до визначення поняття «юридичні факти». Так, найчастіше використовуються такі формулювання як: «факти реальної дійсності» [21, с. 11; 113, с. 5; 299, с. 116], «реальні обставини» або «реальні життєві обставини» [188, с. 14; 247, с. 11], «обставини» або «соціальні обставини» [274, с. 429; 278, с. 13; 287, с. 285], «конкретні обставини дійсності» або «конкретні обставини об'єктивної дійсності» [111, с. 78; 302, с. 328], «конкретні життєві обставини» [75, с. 193; 87, с. 10; 303, с. 495] тощо, з наявністю або відсутністю яких норми права (або закон) пов'язують настання правових наслідків, тобто виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин або ж цивільних прав і обов'язків як змісту останніх. Таким чином, наведені формулювання є досить подібними між собою, а їх різні авторські оформлення принципово не змінюють концептуального розуміння сутності юридичних фактів. Сфера юридичних фактів характеризується певною усталеністю наукових поглядів.

Що стосується юридичного (фактичного) складу, то у розумінні його сутності також особливих протиріч серед цивілістів та теоретиків права не виникає. Загалом (якщо не брати до уваги різне текстуальне оформлення відповідних дефініцій) у юридичній літературі юридичний (фактичний) склад розглядається як сукупність (система) юридичних фактів, наявність яких є необхідною для настання передбачених нормою права правових наслідків (передусім, виникнення, зміни чи припинення відповідних правовідносин) [86, с. 27; 111, с. 174; 113, с. 67]. Водночас, ряд науковців розширюють розуміння юридичного (фактичного) складу шляхом включення до нього не лише окремих юридичних фактів, але й юридично значущих умов [258, с. 404; 312, с. 9-10]. З урахуванням того, що на практиці кваліфікація юридичного (фактичного) складу є досить складною через значну розгалуженість елементів (окремих юридичних фактів) його внутрішньої будови, нам імпонує думка щодо недоцільності включення юридично значущих умов безпосередньо до юридичного (фактичного) складу. Такі умови повинні аналізуватися окремо, хоча, звичайно, між ними та юридичним (фактичним) складом існує зв'язок. Відтак, справедливим у цій частині є зауваження В. Б. Ісакова щодо небезпеки включення вищезгаданих умов до змісту юридичного (фактичного) складу з причин розмивання його чітких меж [86, с. 13].

Питання класифікації юридичних фактів та юридичних (фактичних) складів не розглядатиметься окремо в межах даної дисертаційної роботи. Загальне уявлення про класифікацію юридичних фактів можна отримати з відповідних джерел теоретичного та цивілістичного спрямування [98; 113; 188, с. 94-99; 247, с. 78-168].

Сервітут як речове право на чуже майно виникає та припиняється на підставі не одного, а кількох різних за змістом юридичних (фактичних) складів. Такі склади в переважній своїй більшості можуть бути кваліфіковані як складні, оскільки передбачають чітку і жорстку послідовність настання юридичних фактів - елементів юридичного (фактичного) складу. Наприклад, неможливо спочатку здійснити державну реєстрацію сервітуту, а потім скласти заповіт з обов'язком встановлення сервітуту на користь певної особи, або ж спочатку зареєструвати факт припинення сервітуту, а пізніше відмовитися від нього. Слід відзначити, що в юридичній літературі спостерігається певна неоднозначність у найменуванні таких видів юридичних фактичних складів, наприклад, О. О. Красавчиков у поняття складного та простого юридичного (фактичного) складу вкладає зовсім інший зміст та виділяє їх за іншим критерієм [113, с. 70].

Сфера правового регулювання сервітутних відносин в Україні характеризується законодавчою систематизованістю підстав виникнення та припинення сервітутних правовідносин, що виявляється через положення ч. 1 ст. 402 (підстави виникнення) та ст. 406 ЦК України (підстави припинення). Водночас, така систематизованість не носить завершеного характеру, бо вимагає додаткових логічних зусиль шляхом зіставлення вищезгаданих положень з ст. 182, ч. 4 ст. 334 ЦК України та положеннями Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Лише таким чином можна усвідомити обов'язковість факту державної реєстрації сервітуту, а відтак й отримати цілісне уявлення про юридичні (фактичні) склади у даній сфері. Адже державна реєстрація виступає особливим юридичним фактом, що завжди завершує процеси виникнення, зміни та припинення сервітуту як окремого речового права на чуже майно.

Розглянемо самостійно кожен юридичний факт у механізмі виникнення та припинення сервітутних правовідносин, що утворюють відповідно кожен свій особливий юридичний (фактичний) склад у даній сфері цивільно-правового регулювання. Прийнято вважати, що найуживанішим та найпоширенішим юридичним фактом, який опосередковує виникнення сервітуту має бути саме договір. На це навіть своєрідно натякає словесне формулювання положення ч. 1 ст. 402 ЦК України, де слово «договір» виведено на перший план у переліку способів встановлення сервітуту. Своє навантаження справляє й ч. 3 ст. 402 ЦК України. Логіка законодавця тут є цілком зрозумілою, адже лише конструкція договору дозволяє створити найсприятливіші умови для врахування інтересів безпосередніх учасників сервітутного користування. Сервітуарій та власник нерухомого майна особисто домовляються між собою та знаходять ту «золоту середину», що виявляється для них прийнятною. Договір здатний забезпечити компроміс, який є вкрай необхідним через реалізацію сервітуту виключно в майновій сфері іншої сторонньої особи. Звичайно, що рішення суду за своєю правовою природою носить примусовий характер, тому так чи інакше існує небезпека того, що інтереси певної сторони не будуть враховані та залишаться поза увагою суду. Крім того, й у випадку встановлення сервітуту законом, не виключається можливість того, що учасники сервітутних правовідносин укладатимуть між собою договір, яким визначатимуть більш детальний порядок користування відповідним нерухомим майном на підставі сервітуту. Адже закон через свій високий ступінь абстрагованості об'єктивно не може врахувати всі можливі нюанси реального життя. Водночас, нині не можна стверджувати, що договір є дійсно широковживаним способом встановлення сервітуту. Навпаки учасники сервітутних правовідносин частіше за все оминають договірні процедури в цій сфері і відразу звертаються до суду з вимогою про встановлення сервітуту. Така ситуація зумовлена недостатністю законодавчої регламентації договору про встановлення сервітуту, незважаючи на те, що останній суттєво відрізняється від інших договірних конструкцій, передбачених ЦК України, що виключає можливість широкого застосування аналогії закону.

У доктрині цивільного права можна зустріти думку про те, що договір, за яким встановлюється сервітут, слід вважати непоіменованим договором [161, с. 40; 264, с. 7; 300, с. 573]. Можливість існування таких договорів законодавчо передбачена ч. 1 ст. 6 та ч. 1 ст. 11 ЦК України. Буквальне тлумачення ч. 1 ст. 6 ЦК України дозволяє стверджувати, що непоіменований договір - це договір, який непередбачений цивільним законодавством і при цьому не суперечить його загальним засадам. В такому ключі виникає логічне питання, чи можна вважати договір, яким встановлюється сервітут, непоіменованим, якщо про нього існує згадка у ч. 1 ст. 402 ЦК України? Адже, з одного боку, якщо ЦК України вказує на можливість укладення певного договору, то мабуть такий договір все ж таки ним передбачений. Але з іншого боку, який повинен існувати ступінь непередбачуваності договору цивільним законодавством для визнання його непоіменованим - непередбачуваність взагалі, без будь-якого натяку на сам факт існування договору, чи непередбачуваність окремих аспектів договору при загальній констатації можливості існування (укладання) відповідного договору. Аналіз спеціальної літератури засвідчує, що сформульоване вище питання залишається дискусійним та немає однозначного вирішення. Зокрема, А. Я. Ахмедов вважає, що наявність лише згадки про певний договір у тексті законодавчого акта не означає, що такий договір є непоіменованим. В такому разі має місце кваліфіковане мовчання законодавця. Такий договір, на думку вченого, слід кваліфікувати як поіменований, або ж, за наявності для цього підстав, як змішаний [13, с. 60]. Іншої позиції дотримується Є. А. Батлер, відмічаючи, що «відсутність законодавчої вказівки на предмет, інші суттєві умови, зміст договору дозволяє зробити висновок про його непоіменованість, незалежно від того, визначено, чи ні законодавцем найменування такого договору» [19, с. 10-11] (тобто незалежно від факту згадки у законі). Певною мірою подібну точку зору відстоює й Р. М. Гейнц [50, с. 37]. Отже, вирішення питання про те, чи можна вважати договір про встановлення сервітуту непоіменованим, залежить від займаної конкретним дослідником позиції щодо ступеня законодавчої передбаченості договору. Автору даної дисертації більше імпонує не формальний, а змістовний підхід (наявність спеціального регулювання договору в цивільному законодавстві) до вирішення питання про поіменованість чи непоіменованість певного договору. Відтак, можна цілком погодитися з тими цивілістами, які кваліфікують договір про встановлення сервітуту як непоіменований, адже чинний ЦК України не містить його спеціального регулювання.

Для договору як окремого юридичного факту серед підстав виникнення сервітутних правовідносин важливим виявляється сам факт його укладення між сервітуарієм та власником нерухомого майна щодо якого встановлюється сервітут. З огляду на те, що державній реєстрації підлягає вироблена в договорі сторонами модель сервітуту як речового права на чуже майно, а не сам договір, враховуючи, що за договором про встановлення сервітуту не відбувається передачі речі або навіть права, договір про встановлення сервітуту вважається укладеним з моменту досягнення згоди з усіх його істотних умов, зокрема з моменту одержання оферентом відповіді про прийняття оферти (акцепту) (ч. 1 ст. 640 ЦК України).

ЦК України у ч. 1 ст. 402 передбачає, що сервітут може бути встановлений законом. Таке формулювання певною мірою кореспондується з положенням ч. 3 ст. 11 ЦК України. Виникає помилкове враження, що нібито власне прийняття та набрання чинності законом здатне породити сервітутні правовідносини. Тобто, сама цивільно-правова норма (норми) в силу факту свого існування відразу породжує відповідні правовідносини без настання конкретних життєвих обставин. Така постановка питання руйнує класичне уявлення про правове регулювання та його механізм. Адже виявляється, що здатність цивільно-правової норми безпосередньо породжувати сервітутні правовідносини робить непотрібним включення в структуру механізму цивільно-правового регулювання такого його елементу як юридичний факт. Крім того, механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин за підтримки такого погляду може бути фактично зведений виключно до одного елементу - сервітутних правовідносин. Тому що пряме виникнення сервітутних правовідносин з цивільно-правових норм робить неможливим проведення між першими та останніми чіткої межі (цивільно-правова норма розпочинає діяти лише після набрання чинності законом, зміст якого вона складає, але з цього ж моменту, за вищеокресленого підходу, виникають і сервітутні правовідносин). Виявляється, що проблема тут не в необхідності зміни вчення про механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, а в недооцінці значення юридичних фактів у загальній структурі елементів внутрішньої будови даного механізму.

Прихильники можливості виникнення суб'єктивних цивільних прав та обов'язків безпосередньо із закону наводять конкретні приклади таких ситуацій. Так, А. Ю. Бабаскін відмічає, що безпосередньо із закону виникають права та обов'язки представництва за законом (ст. 242 ЦК України), обов'язок складення проміжного ліквідаційного балансу та ліквідаційного балансу ліквідаційною комісією юридичної особи у випадку ліквідації юридичної особи (ст. 111 ЦК України), обов'язок юридичної особи у разі зміни свого найменування помістити оголошення про це в друкованих засобах масової інформації (ст. 90 ЦК України) тощо [302, с. 332-333]. Однак, більш прийнятною видається позиція тих науковців, які вказують, що цивільні права та обов'язки або ж цивільні правовідносини не можуть виникати безпосередньо із закону і в кожному випадку завжди існують певні юридичні факти, які їх породжують. Інша справа, що такі факти не завжди є чітко визначеними та їх виведення потребує значних логічних зусиль. Зокрема, С. О. Погрібний спростовує вищенаведені А. Ю. Бабаскіним приклади, вказуючи на те, що в кожному випадку наявні свої юридичні факти: в першому - батьківство, усиновлення дитини, опікунство; в другому - закінчення строку пред'явлення вимог кредиторами та завершення розрахунків з кредиторами; в третьому - зміна найменування юридичної особи [195, с. 134]. Подібної думки дотримується й О. О. Отраднова [188, с. 94].

Якщо повернутися власне до сфери сервітутного користування, то нині прикладів встановлення сервітуту на підставі закону небагато. Щодо особистих сервітутів таким є право проживання членів сім'ї власника житла, передбачене ст. 405 ЦК України. По відношенню ж до земельного сервітуту, випадків встановлення їх безпосередньо на підставі закону чинним вітчизняним законодавством не передбачено. А. М. Мірошниченко та Р. І. Марусенко відмічають, що на сьогодні можливість встановлення земельного сервітуту законом залишається теоретичною [166, с. 267]. Водночас, аналіз ст. 405 ЦК України дає можливість зробити висновок, що й у ситуації з правом проживання членів сім'ї власника житла, останнє не виникає безпосередньо в силу вказівки ЦК України, а потребує наявності своїх юридичних фактів. Такими юридичними фактами є: 1) наявність у конкретної особи, яка бажає набути відповідний особистий сервітут на право проживання, статусу члена сім'ї власника жила; 2) обов'язкове проживання такої особи разом з власником житла в останньому. Отже, положення ч. 1 ст. 402 ЦК України у частині можливості встановлення сервітуту законом не слід розуміти буквально як те, що закон у цій сфері є юридичним фактом (тобто безпосередньою підставою виникнення сервітуту), а доцільно тлумачити у напрямку визнання закону виключно як способу встановлення окремих конструкцій сервітутних прав, виникнення та реалізація ж яких повинна пов'язуватися з конкретними юридичними фактами.

Цікавим є питання, чи виявляється необхідним наявність державної реєстрації права членів сім'ї власника житла на користування ним як окремого завершального юридичного факту в структурі юридичного (фактичного) складу, що забезпечує виникнення такого особистого сервітуту? ЦК України у ст. 405 не дає чіткої відповіді на це питання. Водночас, згідно з ч. 1 ст. 182 ЦК України «право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації» [297]. Враховуючи те, що право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом, передбачене ст. 405 ЦК України, належить до особистих сервітутів і за своєю правовою природою є речовим правом на нерухому річ, а також беручи до уваги, що ні ст. 405, ні ст. 182 ЦК України не встановлюють жодних винятків щодо обов'язковості державної реєстрації в частині відповідного особистого сервітуту права проживання, логічно випливає висновок, що такий сервітут має виникати на загальних підставах, а саме з моменту його державної реєстрації. Однак, для запобігання передчасності висновків доцільно звернутися до положень Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [221] (далі - Закон). Так, згідно з ст. 4 даного Закону держаній реєстрації підлягає зокрема й право користування (сервітут). Частина 1 ст. 5 Закону, визначаючи види нерухомого майна, речові права на які підлягають державній реєстрації, в тому числі згадує житлові будинки та їх окремі частини, квартири та житлові приміщення. Тобто, з положень Закону чітко випливає, що будь-який сервітут в силу того, що він є речовим правом на нерухоме майно, підлягає державній реєстрації і виникає саме з моменту її проведення. Закон не містить жодних положень, які б передбачали виняток у необхідності державної реєстрації власне права членів сім'ї власника житла на користування цим житлом. Водночас, державна реєстрація сервітуту повинна здійснюватися на певних підставах, перелік яких визначений ч. 1 ст. 27 Закону. Серед таких підстав, які можливо застосувати до сервітутів (на відміну від обтяжень, до яких Закон не відносить сервітути) немає такої підстави як закон. Хоча, звичайно, перелік підстав для державної реєстрації речових прав на нерухоме майно (у т. ч. й сервітуту), передбачений ч. 1 ст. 27 Закону не є вичерпним. Але чи може бути власне закон як нормативно-правовий акт безпосередньою підставою реєстрації (адже юридичне значення має статус члена сім'ї та спільне проживання, що має підтверджуватися певними документами), та чи взагалі існує потреба у такій реєстрації по відношенню до права членів сім'ї власника житла на користування ним? У загальних рисах це питання в межах вітчизняної цивілістики зачепила І. В. Спасибо-Фатєєва, на думку якої, потреби в державній реєстрації вищезгаданого особистого сервітуту не існує, бо такий сервітут припиняється у випадку продажу власником відповідного житла іншій особі або у випадку припинення сімейних відносин [266, с. 163]. Очевидно, що акцент зміщається на два юридичні факти: статус члена сім'ї та спільне проживання. На наш погляд, доцільно погодитися з думкою І. В. Спасибо-Фатєєвої, аргументуючи власну позицію тим, що: по-перше, конструкція закону як нормативно-правового акту цілком придатна для виникнення абсолютних правовідносин в силу можливості ознайомлення всіх третіх осіб з його положеннями, а відтак й усвідомлення ними факту приналежності відповідних особистих сервітутів визначеній законом категорії суб'єктів при наявності визначених законом умов; по-друге, в силу самої конструкції даного виду особистих сервітутів, їх кількість в межах держави є значною, що може переобтяжити систему державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та вимагає значних організаційних і фінансових ресурсів. Відтак можна зробити висновок, що право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом не підлягає державній реєстрації, що є своєрідним винятком, не дивлячись на те, що чинне законодавство встановлює обов'язковість державної реєстрації незалежно від виду сервітуту. Відповідний недолік законодавства має бути усунений шляхом доповнення ст. 405 ЦК України положенням наступного змісту: «Право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом виникає в силу закону за наявності передбачених ним умов та не потребує державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно». До Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» також слід внести зміни і передбачити виняток у частині обов'язковості державної реєстрації такого виду особистого сервітуту як право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом.

Своєрідність юридичного (фактичного) складу, необхідного для виникнення особистого сервітуту, передбаченого ст. 405 ЦК України, виражається також і в тому, що він не передбачає жорсткої послідовності настання окремих юридичних фактів, що його утворюють. Головне, щоб такі факти були в наявності, а те, який з них настане першим чи останнім значення немає. Наприклад: спочатку особа набуває статусу члена сім'ї шляхом одруження, а потім починає спільно проживати з власником житла у відповідному житлі, або ж особа спочатку спільно проживає з власником житла і лише пізніше набуває статусу члена його сім'ї.

Способом встановлення сервітуту за ч. 1 ст. 402 ЦК України є також заповіт. Глава 32 ЦК України не містить жодних положень безпосередньо присвячених встановленню сервітуту заповітом. Така ситуація видається прийнятною, адже за своєю суттю питання змісту заповіту є цілком належними сфері спадкового, а не речового права. Водночас, ст. 1246 ЦК України, вміщена в Книзі шостій «Спадкове право», відзначається загальністю формулювання у вигляді лише констатації можливості встановлення сервітуту заповітом, частково повторюючи положення ч. 1 ст. 401 ЦК України щодо об'єктного складу сервітутних правовідносин.

Слід відзначити, в дореволюційній юридичній літературі певний час існувала думка про неможливість використання конструкції заповіту для виникнення сервітуту. Зокрема, В. І. Синайський відмічав, що «сервітут не може бути встановлений за заповітом, тому що спадкоємець може лише зобов'язуватися встановити сервітут. Обов'язок же цей є зобов'язальне право, а не речове» [257, с. 258]. Нині порушувати питання про можливість чи неможливість встановлення сервітуту заповітом є не зовсім доцільним, бо чинне цивільне законодавство прямо допускає таку можливість (ч. 1 ст. 401, ч. 2 ст. 1238 та ст. 1246 ЦК України). Звичайно, сервітут як суб'єктивне речове право не виникає безпосередньо з самого факту складення спадкодавцем заповіту. Для цього потрібен свій юридичний (фактичний) склад, структура якого вже була представлена раніше. Речовий ефект, як і при договорі про встановлення сервітуту, пов'язується саме з державною реєстрацією відповідного сервітуту, встановленого у заповіті. Спадкодавець у заповіті розробляє модель майбутнього сервітуту подібно до того, як це роблять сторони договору про встановлення сервітуту. Але оскільки заповіт - це односторонній правочин та в ньому виражається воля однієї сторони, то модель сервітуту фактично розробляється спадкодавцем одноосібно, без врахування волі як спадкоємця, так і власне майбутнього сервітуарія. Можливість встановлення сервітуту одностороннім волевиявленням особи через заповіт у цілому не суперечить диспозитивній сутності цивільного права. Це пояснюється тим, що спадкодавець є власником відповідного нерухомого майна, а відтак має право будь-яким способом (за умови його несуперечності чинному законодавству) розпоряджатися своїм майном, у тому числі й встановлювати щодо нього речові права на чуже майно, зокрема різні види сервітутів. Власник нерухомого майна розпоряджається ним протягом свого життя, а також може здійснити відповідні розпорядження й на випадок своєї смерті. Водночас, спадкоємець та сервітуарій не беруть участі у розробці майбутньої моделі сервітуту, але їх волі мають пряме значення для його виникнення та проявляються значно пізніше. Зокрема, з моменту відкриття спадщини спадкоємець та потенційний сервітуарій виражають свою волю шляхом прийняття або неприйняття спадщини, а відповідно виявляють згоду чи незгоду з умовами заповіту, в тому числі у частині встановлення сервітуту. Тобто, одностороннє встановлення спадкодавцем сервітуту в заповіті не означає наявності примусу в цих відносинах. Спадкоємець та потенційний сервітуарій, виражаючи волю на прийняття спадщини, фактично здійснюють своєрідне приєднання до раніше розроблених спадкодавцем умов сервітуту, викладених у заповіті. Така конструкція є певною мірою схожою з договором приєднання (ч. 1 ст. 634 ЦК України), але слід мати на увазі, що подібна схожість є лише поверховою, бо жодного договору при встановленні сервітуту заповітом немає. Наявні лише три окремі односторонні правочини, що вчиняються з розривом у часі, зокрема власне заповіт з моделлю майбутнього сервітуту, згода на прийняття спадщини з боку спадкоємця, згода на встановлення сервітуту шляхом прийняття спадщини з боку потенційного сервітуарія. З моменту прийняття спадщини спадкоємцем та потенційним сервітуарієм, у першого виникає не обов'язок встановити сервітут (адже він уже встановлений заповідачем у заповіті), а обов'язок не перешкоджати виникненню обумовленого заповітом сервітуту або ж навіть сприяти такому виникненню шляхом вчинення дій, необхідних для державної реєстрації відповідного сервітуту.

У доктрині цивільного права також вказується на те, що сервітут може встановлюватись у порядку заповідального відказу (ч. 2 ст. 1238 ЦК України) [81, с. 12; 174, с. 610; 296, с. 148; та ін.]. При цьому такий сервітут носить особистий характер. На наш погляд, відмінність ст. 1246 ЦК України (встановлення сервітуту в заповіті) від ч. 2 ст. 1238 ЦК України (заповідальний відказ з обов'язком надати сервітут), має виявлятись у тому, що відповідно до ст. 1246 ЦК України сервітут безпосередньо встановлюється самим заповідачем у заповіті, тоді як за ч. 2 ст. 1238 ЦК України (заповідальний відказ) обов'язок встановлення сервітуту покладається на спадкоємця. Реалізація ж такого обов'язку за умови прийняття відказу відказоодержувачем повинна здійснюватися шляхом укладення між згаданим спадкоємцем та відказоодержувачем договору про встановлення сервітуту на умовах визначених заповідальним відказом. Якщо такі умови не визначено в заповіті, вони повинні вироблятися за спільною згодою сторін згаданого договору. Тобто, при заповідальному відказі юридичний (фактичний) склад ускладнюється додатково наявністю договірної конструкції та матиме наступний вигляд: 1) складення спадкодавцем заповіту зі заповідальним відказом шляхом покладення на спадкоємця обов'язку надати сервітут певній особі (відказоодержувачу); 2) смерть спадкодавця та відкриття спадщини; 3) прийняття спадщини згаданим вище спадкоємцем; 4) прийняття заповідального відказу відказоодержувачем; 5) укладення договору про встановлення сервітуту між спадкоємцем, який прийняв спадщину та відказоодержувачем на умовах визначених заповідальним відказом у заповіті та/або самими сторонами договору; 6) державна реєстрація сервітуту. Якщо після прийняття спадщини спадкоємцем відказоодержувач звертається до нього з вимогою про встановлення сервітуту шляхом укладення договору, то слід вважати його таким, що прийняв заповідальний відказ.

Наступним способом встановлення сервітуту та юридичним фактом у системі підстав виникнення сервітутних правовідносин є рішення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК України). Фактично положення про те, що сервітут може бути встановлений рішенням суду є яскравим прикладом втілення приписів загальної норми ч. 5 ст. 11 ЦК України, за якою «у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду» [297]. Як і у випадку з договором та заповітом, рішення суду також являється юридичним фактом, який безпосередньо сам по собі не породжує сервітут та сервітутні правовідносини, а включається як окремий складовий елемент (юридичний факт) у структуру відповідного юридичного (фактичного) складу. Останній має свої особливості, які виявляються в тому, що рішення суду як юридичний факт може мати місце лише при обов'язковому попередньому ініціюванні договірної процедури встановлення сервітуту, що завершується невдачею - сторони не укладають договір через те, що одна з них взагалі заперечує проти цього або ж обидві сторони в цілому згодні на укладення договору, але наявні протиріччя щодо його змісту (умов). У будь-якому випадку існують перешкоди на шляху до укладення договору, що виявляється юридично значимою підставою для застосування судового порядку встановлення сервітуту. На такі висновки безпосередньо вказує ч. 3 ст. 402 ЦК України, яка є єдиним законодавчим положенням, присвяченим встановленню сервітуту рішенням суду. Аналіз судової практики свідчить, що суди неухильно дотримуються правила, при якому «обов'язковою умовою звернення до суду з позовом про встановлення сервітуту є вжиття особою, яка вимагає такого встановлення, заходів щодо встановлення сервітуту за домовленістю з власником (володільцем) відповідної земельної ділянки» [223] (іншого нерухомого майна - додано мною - В. М.). У протилежному випадку суди відмовляють у задоволенні позовних вимог. Обов'язок доказування недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови покладається на особу, яка висуває відповідну вимогу про встановлення сервітуту (тобто позивача). У випадку недосягнення сторонами домовленості з приводу певних умов договору про встановлення сервітуту, відповідний факт може бути підтверджений спільною заявою в суді позивача та відповідача.

На наш погляд, правило ч. 3 ст. 402 ЦК України слід розуміти як таке, що проголошує пріоритет договірного порядку встановлення сервітуту. В цій частині недоцільно вести мову про існування процедури так званого досудового вирішення (врегулювання) спору про встановлення сервітуту. Це пояснюється тим, що до моменту ініціювання процедури укладення договору між потенційним сервітуарієм та власником нерухомого майна щодо якого планується встановлення сервітуту, об'єктивно не може існувати та не існує зазначеного вище спору, адже не існує самої постановки питання. Наприклад, яким чином може виникнути спір між потенційним сервітуарієм та власником відповідного нерухомого майна щодо строку дії сервітуту та розміру плати за нього, якщо потенційний сервітуарій взагалі не звертався до власника з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту, що містила б відповідні спірні умови. Саме вжиття заходів до укладення договору звичайно не є досудовим порядком вирішення спору. Останній виникне лише після того, як згадані заходи були вжиті, але досягти домовленості в силу певних причин не вдалося. Вирішується такий спір у судовому порядку, про що чітко вказує ч. 3 ст. 402 ЦК України. Ця ж стаття не передбачає дій, за допомогою яких можна було б врегулювати спір без звернення до суду. Тобто, значення ч. 3 ст. 402 ЦК України зводиться до визнання рішення суду як юридичного факту та відповідно судового порядку встановлення сервітуту своєрідним винятком зі загального правила про встановлення сервітуту за договором.

Слід відзначити, що в структурі юридичного (фактичного) складу при судовому способі встановлення сервітуту рішення суду є самостійною юридично значимою підставою для здійснення подальшої державної реєстрації сервітуту (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [221]). Відтак, після набрання рішенням суду законної сили не вимагається додаткового укладення договору про встановлення сервітуту на умовах, визначених судом за результатами розгляду справи. При цьому дане правило застосовується як при повному недосягненні домовленості між відповідними сторонами через відмову або ухилення від укладення договору, так і при наявності згоди на укладення договору про встановлення сервітуту, але недосягненні домовленості щодо його певних умов. В останньому випадку суд вирішує спір (з урахуванням норм чинного цивільного законодавства, принципів правового регулювання сервітутних відносин та зауважень сторін) щодо умов майбутнього сервітуту в частині, в якій сторони не змогли дійти згоди, а в іншій частині враховує попередньо досягнуту домовленість між позивачем і відповідачем та викладає її у незміненому вигляді у резолютивній частині рішення. Тобто, в будь-якому випадку модель майбутнього сервітуту містить саме рішення суду, яке набрало законної сили. Враховуючи це, не можна погодитися з тими науковцями, які вважають, що рішення суду не є підставою для встановлення сервітуту, а лише зобов'язує сторони до подальшого укладення договору про встановлення сервітуту [124, с. 344-345; 186, с. 15; 231, с. 6]. За такого підходу судовий порядок встановлення сервітуту втрачає самостійне значення. Крім того, такий погляд суперечить принципу свободи договору, оскільки ніхто не може бути примушений до укладення договору, якщо обов'язок його укладення не випливає зі закону або з попередньо взятих на себе зобов'язань. Згідно з ч. 2 ст. 14 ЦК України «особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї» [297].

Як бачимо, серед юридичних фактів - правомірних дій - у системі підстав виникнення сервітутних правовідносин можна виділити лише юридичні акти. Для сфери сервітутного користування не характерно опосередкування виникнення відповідних правовідносин юридичними вчинками. Крім того, особливими юридичними фактами є рішення суду про встановлення сервітуту та рішення про державну реєстрацію сервітуту, оскільки останні мають правозастосовчий характер.

У рамках аналізу підстав виникнення сервітутних правовідносин та сервітуту як суб'єктивного речового права доцільно також коротко зупинитися на такій підставі як давність користування. Чинний ЦК України не передбачає такої підстави виникнення сервітуту як набувальна давність, хоча в проекті ЦК України від 25 серпня 1996 року набувальна давність фігурувала серед зазначених підстав (ч. 2 ст. 413). Разом з тим, у науці цивільного права вже тривалий час висловлюються пропозиції про доцільність передбачення у цивільному законодавстві можливості виникнення сервітутів за набувальною давністю. Так, В. І. Нагнибіда приходить до висновку, що «давність володіння може застосовуватися до встановлення як земельних, так і особистих сервітутів (за винятком права проживання)» [169, с. 185]. Вчений дотримується думки, що сервітут є речовим правом, а відтак його реалізація прямо пов'язана з необхідністю володіння, «адже користуватися чужою річчю, не володіючи нею, неможливо» [169, с. 184]. Тому якщо при сервітуті наявне володіння, то на нього можливо поширити й положення про давність володіння. Хоча далі науковець веде мову вже не про володіння, а про користування, відмічаючи, що «необхідною умовою для встановлення сервітуту на основі набувальної давності, яку повинен встановити суд, має стати не просто використання земельної ділянки, а свідоме та цілеспрямоване пристосування службової земельної ділянки для потреб обмеженого користування (особа розчистила дорогу, засипала її щебенем або спорудила міст тощо)» [169, с. 184-185]. В. І. Нагнибіда вказує, що й у цьому випадку обов'язковим виявляється дотримання принципу об'єктивної обумовленості сервітуту. Водночас, дискусійною є думка вченого про наявність при сервітуті правомочності володіння. Відзначимо, що конструкція сервітуту як суб'єктивного речового права обмеженого певним способом та у певному масштабі користування чужим нерухомим майном не передбачає у своєму змісті правомочності володіння у класичному його розумінні. Здійснюючи користування річчю, потенційний сервітуарій завжди усвідомлює, що відповідна річ йому не належить на певному правовому титулі, тобто є чужою для нього, а відтак він об'єктивно не може ставитися до зазначеної речі як до своєї. Так званий «дотик» до речі, тобто своєрідна взаємодія особи з річчю при користуванні нею часто при сервітуті може мати тимчасовий характер (наприклад, прохід). Тому посилання на наявність при сервітуті володіння є досить спірним аргументом на користь визнання набувальної давності підставою виникнення сервітуту. Якщо й вести мову про набувальну давність у сфері сервітутних відносин, то очевидно доцільно вказувати не на давність володіння, а на давність користування. За таких умов неможливо автоматично поширити положення ст. 344 ЦК України (набувальна давність) на сервітут як суб'єктивне речове право.

Не можна визнати вагомим аргументом для передбачення набувальної давності як підстави виникнення сервітуту в чинному вітчизняному законодавстві посилання на те, що така підстава закріплена у законодавстві зарубіжних країн [153, с. 106] (наприклад, ч. 1 ст. 431 та ст. 433 ЦК Республіки Молдова, ст.ст. 537, 538 ЦК Іспанії тощо). Адже, по-перше, законодавство різних країн має різну концепцію регулювання сервітутних відносин, що не завжди узгоджується з національними правовими традиціями; по-друге, існують іноземні держави, законодавство яких прямо не допускає виникнення сервітутів за набувальною давністю (наприклад, ст. 1181 ЦК Квебеку [326]). Крім того, на наш погляд, не зовсім можна погодитися з аргументом у вигляді наявності у ЦК України (п. 5 ч. 1 ст. 406) та у ЗК України (п. «ґ» ч. 1 ст. 102) давності некористування як підстави припинення сервітуту, що ніби підштовхує до закріплення давності користування як підстави виникнення сервітуту, бо вони є «однорідними підставами» [153, с. 106]. Очевидно, що маючи певну подібність, такі підстави в цілому не є тотожними і мають відмінні ознаки. Зокрема, при давності користування наявна активна поведінка у вигляді певних дій, а при давності некористування - бездіяльність. Це виключає взаємозамінність зазначених підстав у механізмі виникнення та припинення сервітуту, адже бездіяльність за своїм характером ніколи не зможе породити сервітут. До дій у межах давності користування висувається більш розширений перелік вимог (добросовісність, відкритість, безперервність, об'єктивна обумовленість тощо), ніж до бездіяльності в межах давності некористування (добровільність та безперервність).

Вищевикладене немає на меті повного заперечення можливості застосування давності користування до виникнення сервітутів, а лише підкреслює існуючу суперечливість у цій частині, що вимагає подальших більш глибоких наукових досліджень. Водночас, існуючий порядок встановлення сервітуту (договір, рішення суду) дозволяє захистити інтереси потенційного сервітуарія й без застосування давності користування. Очевидно й те, що у випадку виникнення спору між власником та давнісним користувачем (потенційним сервітуарієм), який здійснював тривале фактичне користування без відповідного юридичного оформлення, на останнього покладатиметься додатковий тягар доказування. Адже давнісний користувач повинен буде довести як об'єктивну необхідність у встановленні сервітуту, так і сам факт давнісного користування відповідним нерухомим майном.

Що стосується юридичних фактів, як підстав припинення сервітутних правовідносин, то останні в систематизованому вигляді викладені в ст. 406 ЦК України та у ст. 102 ЗК України. Враховуючи, що сервітут як суб'єктивне цивільне право виникає з моменту його державної реєстрації, то очевидно, що для припинення сервітутних правовідносин виявляється необхідною наявність такого особливого юридичного факту як державна реєстрація припинення сервітуту шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, передбаченому чинним законодавством. Адже логічно, що до моменту поки буде дійсним запис у реєстрі про виникнення в певної особи сервітуту на певне нерухоме майно, такий сервітут не вважатиметься припиненим навіть за наявності окремих юридичних фактів серед тих, які визначені як ст. 406 ЦК України, так і ст. 102 ЗК України. Відтак для припинення сервітуту, як і для його виникнення, потрібна наявність відповідних юридичних (фактичних) складів. Останні, в залежності від характеру підстав припинення сервітуту, можуть бути структурно представлені як двома, так і трьома окремими юридичними фактами. Юридичні (фактичні) склади з трьома юридичними фактами в основному виявляються у випадку так званого примусового припинення сервітуту за рішенням суду або необхідності констатації дійсного настання тих чи інших обставин реальної дійсності, з якими ЦК України пов'язує можливість припинення сервітуту. Наприклад, для припинення сервітуту з підстави, передбаченої ч. 2 ст. 406 ЦК України необхідна сукупна наявність таких юридичних фактів як: 1) обставина, визнана судом як така, що має істотне значення; 2) рішення суду про припинення сервітуту, що набрало законної сили; 3) державна реєстрація припинення сервітуту.

А. В. Коструба вважає, що сам сервітут може виступати як правоприпиняючий юридичний факт, бо з його виникненням припиняються певні правомочності власника [110, с. 97]. На наш погляд, навряд чи можна повністю погодитися з такою думкою. Оскільки, по-перше, сервітут - це суб'єктивне цивільне право, а не юридичний факт, останніми можуть бути лише підстави його виникнення, зміни, припинення (договір, рішення суду тощо). По-друге, сервітут - це суб'єктивне цивільне право і фактом свого виникнення воно не припиняє ні права власності, ні окремих правомочностей власника. Сервітут лише обмежує власника у користуванні ним своїм майном. Але обмеження та припинення - це різні речі. При припиненні право (правомочність) втрачається, при обмеженні право (правомочність) існує (залишається), але ускладнюється або заморожується його реалізація. Припинення правомочностей означало, що повинна була б існувати спеціальна процедура їх набуття знову. Але такої процедури не існує (наприклад, після припинення сервітуту власнику не потрібно знову переєстровувати своє право власності на відповідне нерухоме майно як таке, що відновило свій повний змістовний вигляд). Те, що власник нерухомого майна на час дії сервітуту не може здійснювати певні види користування, не означає, що право на здійснення таких видів користування в нього припинилося, воно продовжує існувати в застиглому вигляді. Сам погляд на правоприпиняючу властивість сервітуту суперечить чинному цивільному законодавству (ч. 5 ст. 403 ЦК України). Тому слід вести мову не про правоприпиняючу, а про правообмежуючу властивість сервітуту, що звичайно не охоплюється вченням про юридичні факти. Навіть сам А. В. Коструба в подальшому говорить про те, що «сервітут обмежує (але не припиняє - додано мною - В. М.) правомочності власника майна» [110, с. 98].

Доцільно відзначити, що припинення сервітутних правовідносин можливе не лише на основі юридичних актів, але й юридичних вчинків. Наприклад, поєднання в одній особі сервітуарія та власника обтяженого сервітутом нерухомого майна породжує юридичні наслідки у вигляді припинення сервітуту незалежно від того, чи існувала у відповідної особи мета припинити сервітут. Система підстав припинення сервітутних правовідносин характеризується також наявністю так званих відносно-визначених юридичних фактів, під якими в юридичній літературі прийнято розуміти змістовно чітко не визначені правовою нормою факти реальної дійсності, конкретизація яких відбувається в процесі правозастосування [87, с. 72-73]. Такими є, зокрема, обставини, що мають істотне значення, передбачені ч. 2 ст. 406 ЦК України. Це зумовлено тим, що цивільне законодавство не дає чіткої відповіді на питання «які саме обставини є істотними для припинення сервітуту?», відтак саме формулювання носить оціночний характер. Визнання чи не визнання певної обставини істотною вирішується судом у кожному конкретному випадку. Варто проаналізувати окремо деякі з підстав припинення сервітуту та сервітутних правовідносин.

Однією серед підстав припинення сервітуту значиться така, як поєднання в одній особі особи, на користь якої встановлено сервітут, та власника обтяженого сервітутом нерухомого майна (п. 1 ч. 1 ст. 406 ЦК України; п. «а» ч. 1 ст. 102 ЗК України). Відповідна підстава припинення сервітуту є цілком логічною, адже за її наявності руйнується суб'єкт-об'єктний склад сервітутних правовідносин. Так, В. В. Цюра відмічає, що в такій ситуації мова йде про фактичне зникнення суб'єктів правовідносин [307, с. 120]. Водночас, зміни відбуваються й у статусі об'єкта сервітутного правовідношення - відповідне нерухоме майно перестає бути «чужим» в юридичному розумінні цього слова. Сервітут же, будучи речовим правом на чуже майно, не може виникати на «своє» майно. Наявність сервітуту в такому разі не є практично необхідною через можливість реалізації дій, що складають його зміст у межах більш повного за змістом речового права - права власності. На наш погляд, не зовсім можна погодитися з тими науковцями, які вважають за доцільне передбачити збереження сервітуту при настанні названої підстави його припинення. Зокрема, А. М. Мірошниченко та Р. І. Марусенко, досліджуючи підстави припинення земельних сервітутів, висловлюють думку, що припинення сервітуту має відбуватися «лише у випадку, коли обтяжена та пануюча земельні ділянки консолідуються (об'єднуються). Якщо ж цього не відбувається, не виключене їх подальше роздільне відчуження, що знову породить необхідність встановлення сервітуту» [166, с. 272]. На нашу думку, неможливо передбачити всі випадки виникнення потреб у сервітутному користуванні на майбутнє, а відтак і захистити майбутні абстрактні інтереси абстрактного сервітуарія. Крім того, особа, як власник і обтяженої і пануючої земельних ділянок, навряд чи буде зацікавлена у збереженні сервітуту на майбутнє, адже сам факт його збереження впливатиме на зниження вартості обтяженої земельної ділянки (через наявність щодо неї обмежених речових прав), яку можливо вона забажає через певний час відчужити іншій особі.

Певні проблемні моменти також виникають у частині державної реєстрації припинення сервітуту на підставі злиття сервітуарія та власника в одній особі. З одного боку, сервітут вважається припиненим саме з моменту внесення відповідного запису до Державного реєстру. З іншого боку, абз. 4 ч. 5 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [221] фактично проголошує, що державна реєстрація в Україні здійснюється за заявним принципом, тобто лише за умови подання заяви на проведення державної реєстрації. Очевидно, що у випадку придбання сервітуарієм за договором купівлі-продажу нерухомого майна щодо якого він має сервітут, він подаватиме заяву про державну реєстрацію набуття права власності на відповідне нерухоме майно. Водночас, для реєстрації припинення сервітуту теж потрібно подавати окрему заяву. Вбачається, що така процедура лише ускладнює процес державної реєстрації. На наш погляд, враховуючи, що на державного реєстратора за п. 1 ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» [221] покладається обов'язок «встановлення відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно», доцільно було б передбачити, що у випадку злиття в одній особі сервітуарія та власника обтяженого сервітутом нерухомого майна державна реєстрація припинення сервітуту здійснюється автоматично без подання окремої заяви. Підставою ж для такої реєстрації буде заява про реєстрацію права власності на пануюче та/або обслуговуюче нерухоме майно та договір купівлі-продажу, який підтверджує факт настання, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 406 ЦК України, підстави припинення сервітуту.

Перелік підстав припинення сервітуту, визначений ст. 406 ЦК України не є вичерпним, оскільки ч. 4 цієї ж статті встановлює, що інші підстави припинення сервітуту можуть встановлюватися законом. Під таким законом очевидно слід розуміти як сам ЦК України, так відповідно й ЗК України, а також інші закони за умови, що вони не суперечать ЦК України. Звичайно, ЦК України, крім ст. 406, змістовно не містить інших положень, в яких би прямо йшла мова про підстави припинення сервітуту. Водночас, застосовуючи відповідні методи тлумачення цивільно-правових норм та доктринальні положення про речові права, можна з високим ступенем безсумнівності констатувати, що сервітут повинен припинятися також у випадках: 1) знищення нерухомого майна щодо якого встановлено сервітут або нерухомого майна, для обслуговування якого було встановлено сервітут (п. 4 ч. 1 ст. 346 ЦК України); 2) вилучення нерухомого майна, що є об'єктом сервітуту або для обслуговування якого його було встановлено, з цивільного обороту або обмеження цивільного обороту нерухомого майна за умови, що сервітуарій належить до категорії осіб, які не можуть мати суб'єктивних цивільних прав на відповідне нерухоме майно; 3) викуп нерухомого майна щодо якого встановлено сервітут для суспільних потреб або його примусове відчуження з мотивів суспільної необхідності за умови неможливості збереження сервітуту; 4) визнання договору про встановлення сервітуту недійсним з підстав, передбачених параграфом 2 глави 16 розділу IV ЦК України тощо. На відповідні підстави припинення сервітуту вказується також і в правовій доктрині [53, с. 11-12; 153, с. 125; 173, с. 683; 291, с. 212]. Що стосується інших законів, які можуть встановлювати підстави припинення сервітуту, то нині можна назвати лише Закон України «Про благодійну діяльність та благодійні організації» від 05 липня 2012 року № 5073-VI (редакція від 06 листопада 2016 року). Зокрема, ст. 8 даного Закону веде мову про так звані благодійні сервітути та встановлює, що «особисті благодійні сервітути припиняються ... у разі неможливості використання предмета благодійних сервітутів для досягнення цілей благодійної діяльності» [220].