Механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин в Україні

Механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин характеризується також і такою притаманною йому ознакою як складна структура юридичних фактів - виникнення, зміна та припинення сервітутних правовідносин завжди на підставі юридичного (фактичного) складу, а не одиничного юридичного факту. В юридичній літературі під юридичним (фактичним) складом прийнято розуміти сукупність юридичних фактів, що тягне за собою настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміну або припинення правовідносин [56, с. 51; 99, с. 14; 113, с. 54; 303, с. 496].

Згідно з ч. 1 ст. 402 ЦК України підставами встановлення сервітуту визнаються договір, закон, заповіт та рішення суду. Однак даного переліку юридичних фактів недостатньо для того, щоб склалися повноцінні сервітутні правовідносини між конкретними їх учасниками. Чинне цивільне законодавство передбачає також і необхідність обов'язкової державної реєстрації сервітуту, факт відсутності якої унеможливлює виникнення сервітутних правовідносин. При цьому в окремих випадках наявності державної реєстрації сервітуту та вищезгаданих підстав (договір, закон, заповіт, рішення суду) також замало для виникнення сервітутних правовідносин. Залежно від того, про яку підставу встановлення сервітуту, серед передбачених ч. 1 ст. 402 ЦК України, йде мова, перелік юридичних фактів, що в своїй сукупності утворюють юридичний (фактичний) склад буде різним. Для прикладу розглянемо це схематично. Так, у разі встановлення сервітуту договором, юридичний (фактичний) склад включатиме в себе наступні одиничні юридичні факти: 1) досягнення домовленості про встановлення сервітуту та його умови шляхом укладення відповідного договору між учасниками сервітутних відносин; 2) державна реєстрація сервітуту.

При встановленні сервітуту на підставі рішення суду, юридичний (фактичний) склад може бути представлений наступним чином: 1) недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та/або про його умови; 2) рішення суду про встановлення сервітуту, що набрало законної сили; 3) державна реєстрація сервітуту, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

При встановленні сервітуту в заповіті, юридичний (фактичний) склад, необхідний для виникнення сервітутних правовідносин, схематично виглядатиме так: 1) складення спадкодавцем заповіту з покладенням на спадкоємця обов'язку встановити сервітут на користь певної особи; 2) смерть спадкодавця та відкриття спадщини; 3) прийняття спадщини згаданим вище спадкоємцем; 4) згода особи, на користь якої заповітом передбачено встановлення сервітуту, на його встановлення та прийняття спадщини; 5) державна реєстрація сервітуту, встановленого заповітом.

Що стосується встановлення сервітуту законом, то в цій частині цілком закономірно постає питання щодо можливості виникнення правовідносин (в нашому випадку - сервітутних правовідносин) безпосередньо з закону. Дане питання є досить дискусійним і вже порушувалось у правовій доктрині. Однак, детально зупинятися на цій проблематиці в межах даного підрозділу дисертаційної роботи недоцільно, оскільки перед нами стоїть завдання розкрити ознаки механізму цивільно-правового регулювання, а не дати повну характеристику юридичних фактів - підстав виникнення, зміни та припинення сервітутних правовідносин. Необхідно лише відзначити, що прикладом встановлення сервітуту законом є ст. 405 ЦК України, яка передбачає такий особистий сервітут, як право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом. Виникнення сервітутних правовідносин у даному випадку також потребує наявності своєї сукупності юридичних фактів, що утворюють юридичний (фактичний) склад, характеристика якого буде надана пізніше.

Наступною спеціальною ознакою механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин є абсолютно-відносний характер сервітутних правовідносин як одного з складових елементів механізму. Аналіз даних правовідносин, з урахуванням існуючого розуміння абсолютних та відносних цивільних правовідносин [59, с. 103-104; 171; 289, с. 142; 301, с. 104-106], свідчить про їх складну правову природу. Відповідна складність зумовлена неможливістю прямої і категоричної кваліфікації сервітутних правовідносин як виключно абсолютних, так і виключно відносних правовідносин. Наприклад, з однієї сторони сервітутні правовідносини складаються між особою, на користь якої встановлено сервітут (сервітуарієм) та всіма третіми особами (коло яких невизначене), які зобов'язані не перешкоджати сервітуарієві в реалізації ним встановленого сервітуту. В число зазначених третіх осіб включається також й сам власник обтяженого сервітутом нерухомого майна, що випливає з абсолютного характеру даних правовідносин. З іншої сторони, сервітутні правовідносини характеризуються наявністю конкретно-визначених сторін, а саме: особи, на користь якої встановлено сервітут (сервітуарія) та відповідно власника нерухомого майна, щодо якого встановлено сервітут. Крім того, з урахуванням системного тлумачення положень ч.ч. 1 та 3 ст. 402 ЦК України вважається, що цивільно-правовий договір є основним способом встановлення сервітуту. Тобто, сервітутні правовідносини виникають зокрема на підставі договору, що супроводжує зобов'язальні (відносні) за своїм характером правовідносини. При цьому сервітутні правовідносини носять фактично взаємний характер. Це означає, що і сервітуарій, і власник обтяженого сервітутом нерухомого майна має як права, так і обов'язки відносно одне одного. Прикладом прав власника у сервітутних правовідносинах є його право на одержання плати від сервітуарія за користування майном, а також ряд інших прав, які сторони можуть передбачити в договорі про встановлення сервітуту. Інакше кажучи, в сервітутних правовідносинах фактично мають місце як речові (абсолютні), так і зобов'язальні (відносні) правовідносини, що в жодній мірі не руйнує класичного уявлення про сервітут як речове абсолютне право. Головне, на що потрібно зважати в цій частині - чітке розмежування характеру правовідносин та характеру суб'єктивного цивільного права, з приводу якого правовідносини складаються. Так, сервітут як суб'єктивне цивільне право в жодному разі не може носити абсолютно-відносний характер, бути одночасно і речовим, і зобов'язальним правом. Сервітут завжди має чітко визначену правову природу - абсолютне речове право. Але з приводу сервітуту можуть складатися як речові правовідносини (їх можна назвати основними), так і зобов'язальні правовідносини. Всі вони складають відносно відокремлені групи правовідносин і можуть бути об'єднані під загальною назвою «сервітутні правовідносини».

Доцільно відзначити, в юридичній літературі була висунута думка про можливість існування так званих змішаних абсолютно-відносних (речово-зобов'язальних) цивільних правовідносин [34, с. 115; 64, с. 13; 151, с. 8; 178, с. 13-14]. Основна суть даної позиції зводиться до допущення такого ступеня «змішування» абсолютних та відносних цивільних правовідносин, за якого вони розглядаються як єдині цивільні правовідносини з абсолютно-відносною (одночасно речовою та зобов'язальною) характеристикою. При цьому, зі зазначеною науковою думкою погоджуються не всі вчені-цивілісти [249, с. 126-127; 271, с. 50; 292, с. 39-40]. Більш детально дане питання буде розглянуто в подальшому при аналізі сервітутних правовідносин.

Нарешті, останньою ознакою, якою, на наш погляд, характеризується механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин є специфіка захисту сервітуту як суб'єктивного цивільного права. Відомий вчений-цивіліст В. П. Грибанов підкреслював, що «суб'єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними засобами захисту, є виключно «декларативним правом» [62, с. 104]. Звідси будь-яке суб'єктивне цивільне право, включаючи й сервітут, підлягає захисту за допомогою відповідних засобів, способів та процедур. При цьому цивільно-правовий захист сервітуту, як різновиду речового права на чуже майно, має свої особливості. Останні обумовлюються, насамперед, абсолютно-відносним характером сервітутних правовідносин, про що зазначалося вище. Так, основна специфіка захисту сервітуту, як суб'єктивного цивільного права, полягає в можливості застосування у сервітутних правовідносинах як речово-правових, так і зобов'язально-правових за своїм характером способів захисту. Для цього необхідна чітка кваліфікація природи конкретних сервітутних правовідносин, зокрема, чи мова йде про речові або ж про зобов'язальні сервітутні правовідносини. Адже, як зазначалося вище, ці дві групи сервітутних правовідносин, об'єднані під загальною назвою, за чинним вітчизняним законодавством складають основу моделі сервітутного користування. Правильна кваліфікація наявних фактичних правовідносин як речових або зобов'язальних, дасть змогу визначити правову природу порушених суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків, що складають їх зміст, а відтак й обрати правильний (для конкретної ситуації) спосіб цивільно-правового захисту.

Аналіз чинного ЦК України свідчить про відсутність в ньому спеціальних положень, присвячених питанням захисту сервітуту, а відтак й про відсутність спеціального речово-правового способу захисту сервітуту. ЦК України містить лише норму загального характеру, що поширює свою дію на всі, передбачені цивільним законодавством, речові права на чуже майно, включаючи й сервітут. Так, згідно з ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, зокрема сервітут (що випливає з п. 2 ч. 1 ст. 395 ЦК України), має право на захист цього права, в тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК України. Остання, в свою чергу, регулює питання захисту права власності. Звідси можна зробити висновок, що сервітут як суб'єктивне цивільне право на обмежене користування чужим майном у певних чітко визначених межах та способі, підлягає цивільно-правовому захисту тими ж речово-правовими способами, що й право власності. Поширення механізму захисту права власності й на сервітут, породжує деякі проблеми теоретичного характеру. Зокрема, в юридичній науці загальновизнано, що речово-правовими способами захисту права власності є витребування майна з чужого незаконного володіння (отримав назву віндикаційного позову) та усунення перешкод у здійсненні власником права власності (отримав назву негаторного позову) [303, с. 761]. Обидва способи захисту передбачені відповідно ст.ст. 387 та 391 ЦК України і, так чи інакше, пов'язані з категорією «володіння». Віндикаційний позов має місце у випадку, коли майно фактично вибуває з володіння власника і переходить до іншої особи-набувача без відповідної правової підстави. При негаторному же позові правомочність володіння власника не порушується (майно не вибуває з його володіння), але вчиняються перешкоди в реалізації ним правомочностей користування та/або розпорядження своїм майном. Як бачимо, в обох випадках необхідна наявність володіння майном, лише в першій ситуації - воно порушується, а в другій - не порушується, але його наявність не виключається. І в цій частині виникає питання ключового характеру - чи можливе володіння при встановленні сервітуту, а відтак й застосування віндикаційного і негаторного позовів. Традиційним для конструкції сервітутних правовідносин є усвідомлення того, що «сервітуарій не є володільцем по відношенню до нерухомого майна, що обтяжене сервітутом на його користь» [11, с. 162]. Разом з тим, категоричне заперечення відсутності володіння при встановленні сервітуту ставить під сумнів можливість застосування ст.ст. 387 та 391 ЦК України в частині захисту сервітуту. Така ситуація може створити небезпечне враження про абсолютну незахищеність сервітуту, що є неприпустимим. Доцільно відзначити, що дана проблема в цивілістиці не є новою і вже обговорювалася серед науковців, але досягти єдиної точки зору поки що не вдалося. Можна виділити дві групи вчених-цивілістів, які різняться у поглядах на дане проблемне питання, а саме: перша група - визнає певним чином (або своєрідне «часткове» володіння обтяженим нерухомим майном, або володіння сервітутом як правом) можливість володіння при встановленні сервітуту (А. Г. Ананьїв, О. В. Білоцький, О. В. Коновалов, О. В. Копилов, Д. А. Монахов, І. В. Спасибо-Фатєєва) [11, с. 155; 25, с. 119; 106, с. 66-67; 108, с. 72; 168, с. 273-275; 300, с. 578]; друга група - заперечує таку можливість (Ю. О. Гартіна, А. В. Калінічев, О. М. Латиєв, О. В. Люшня, Ж. Я. Резнік) [49, с. 7; 92, с. 9; 122, с. 114-117; 130, с. 17-18; 231, с. 16]. При цьому переважна більшість науковців дотримується думки щодо необхідності застосування саме негаторного позову для захисту сервітуту. Хоча зустрічаються й позиції в частині обґрунтування застосування віндикаційного позову [168, с. 256; 186, с. 11].

На нашу думку, застосування віндикаційного позову для захисту сервітуту є недоцільним. Якщо й визнати можливість володіння при встановленні сервітуту (що може бути обумовлено виключно необхідністю застосування для захисту сервітуту саме негаторного позову), то в будь-якому випадку володіння при сервітуті не буде традиційним, як при праві власності. При сервітуті власник обтяженого ним нерухомого майна зберігає правомочності володіння, користування та розпорядження. Особа ж, на користь якої встановлено сервітут (сервітуарій), реалізує обмежене користування чужим, а не своїм майном. Відповідно сервітуарій, усвідомлюючи, що річ є чужою, фактично не може вважати її своєю, належною виключно йому. Головним для сервітуарія є саме користування, що надає йому сервітут. Тому ситуація звернення сервітуарія з віндикаційним позовом до власника обтяженого сервітутом майна, який своїми діями перешкоджає в реалізації ним сервітуту, виглядає абсурдною. Адже власник обтяженого майна володіє ним на законних підставах, а за віндикаційним позовом витребувати майно можна лише від особи, яка незаконно заволоділа ним. Таким чином, власник обтяженого майна фактично позбавлятиметься права власності на своє майно, щодо якого встановлений сервітут, а це прямо суперечить природі сервітуту. Треті ж особи взагалі не можуть посягати на непряме опосередковане володіння сервітуарія обтяженим майном, оскільки в подібному випадку порушується передусім право власності власника обтяженого майна, а не сервітут. І саме власник обтяженого майна повинен вжити заходів до захисту свого права власності. З урахуванням цього, необхідно погодитися з тими вченим-цивілістами, які вказують на необхідність захисту сервітуту саме негаторним позовом. До того ж такий стан підтверджується судовою практикою [235; 214; 242].

Отже, узагальнюючи вищесказане, механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин характеризується наступною сукупністю спеціальних ознак, а саме:

1. Особлива правова природа суспільних відносин, на які завдяки зазначеному механізму здійснюється забезпечення регулятивного впливу цивільно-правової норми;

2. Обумовленість необхідністю забезпечення балансу інтересів учасників сервітутних відносин;

3. Розгалуженість норм законодавчого регулювання сервітутних відносин, що складають нормативну основу даного механізму;

4. Обмежений характер саморегулювання сервітутних відносин безпосередньо їх учасниками;

5. Органічне поєднання імперативних та диспозитивних властивостей у характеристиці елементів механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин;

6. Складна структура юридичних фактів як складового елементу даного механізму - виникнення сервітутних правовідносин на підставі юридичного (фактичного) складу;

7. Абсолютно-відносний характер сервітутних правовідносин як складового елементу даного механізму;

8. Специфіка захисту сервітуту як суб'єктивного цивільного права.

У цілому, на думку автора даної дисертаційної роботи, вищезгадана сукупність ознак найбільш повно розкриває основні особливості механізму цивільно-правового регулювання саме сервітутних відносин. В свою чергу, усвідомлення даних особливостей у поєднанні з характеристикою загальногалузевого (цивільного) механізму в цілому дає змогу сформувати й власне уявлення щодо розуміння сутності поняття «механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин». Ключовим підґрунтям для даного уявлення є загально-правова інструментальна концепція механізму правового регулювання. З урахуванням цього, на наш погляд, механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин - це система взаємопов'язаних та взаємодіючих у певній послідовності цивільно-правових засобів, за допомогою якої забезпечується регулятивний вплив норм цивільного права на сервітутні відносини шляхом трансформації приписів цивільно-правової норми та/або похідних від неї регуляторів у реальну поведінку учасників сервітутних правовідносин за схемою «загальне-конкретне» для забезпечення відповідного рівня упорядкованості даних відносин, а відтак і сприяння їх розвиткові та правовій охороні.

Для механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, як і для будь-якого в цілому механізму правового регулювання, важливим є не лише розкриття притаманних виключно йому ознак, але й визначення тих складових елементів, що в сукупності утворюють його структуру. Адже механізм цивільно-правового регулювання це не одиничне «монолітне» явище, а достатньо складна юридична конструкція, система цивільно-правових засобів. При цьому елементи механізму цивільно-правового регулювання, як вже зазначалося раніше, мають виділятися з урахуванням стадійності однойменного процесу їх регулювання. Оскільки сервітутні відносини за своєю природою є окремим різновидом майнових (речових) відносин, що ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності їх учасників, тобто різновидом цивільних відносин, то й відповідно їх цивільно-правове регулювання відбувається в такій же послідовності (стадіях), що й загальногалузеве цивільно-правове регулювання. З урахуванням цього, дисертант вважає, що процес цивільно-правового регулювання сервітутних відносин має наступні стадії:

1. Перша стадія - стадія забезпечення загально-регулятивної дії цивільно-правової норми, змістовно спрямованої на регулювання сервітутних відносин. Характеризується формуванням моделі правил поведінки загального характеру, введенням їх в правову форму (набуття властивості цивільно-правової норми) та їх дією з проявом потенційної здатності до регулювання кожного окремого (конкретного) випадку сервітутного користування. Наприклад, ч. 1 ст. 401 ЦК України передбачає, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом [297]. Ступінь загальності даної цивільно-правової норми є видимим, виходячи з самого її змісту. Очевидно, що відповідна норма розповсюджує свою дію на необмежене коло можливих випадків, пов'язаних з користуванням чужим майном на речово-правових засадах, кількість та характер яких в межах території держави в певний момент часу визначити практично неможливо. Загальність положень ч. 1 ст. 401 ЦК України, зокрема, виявляється в тому, що будь-яка фізична або юридична особа чи навіть держава Україна, в особі уповноважених нею органів, має право на обмежене користування чужим нерухомим майном (сервітут) за умови дотримання вимог, як закріплених даною цивільно-правовою нормою, так і тих, що випливають з усієї сукупності норм, спрямованих на регулювання сервітутних відносин. У даному випадку відсутня конкретизація (наприклад, хто саме конкретно має сервітут - О. М. Іваненко; по відношенню до якого конкретно нерухомого майна встановлено/встановлюється сервітут - земельна ділянка загальною площею 0,1100 га, кадастровий номер 3221282000:10:005:0054, розташована за адресою м. Київ, вул. Шосейна, 25). Особа має загальне потенційне право, яким вона в конкретному випадку може й не скористатися. Даній стадії процесу цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, як вже зазначалося, відповідає такий складовий елемент механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин як цивільно-правова норма та різні форми її вираження, що в правовій доктрині отримав назву «нормативної основи». Для сервітутних відносин важливе значення мають не лише правила поведінки, сформовані в межах державного (законодавчого) регулювання даних відносин, але й правила поведінки, що знаходять своє втілення в договорі про встановлення сервітуту. Потребує відповідної оцінки й питання щодо значення для регулювання сервітутних відносин правових принципів.

2. Друга стадія - стадія настання конкретних життєвих обставин, з якими цивільно-правова норма пов'язує виникнення, зміну або припинення сервітутних правовідносин. У межах даної стадії цивільно-правове регулювання набуває конкретного характеру з урахуванням особливостей кожної окремої реальної ситуації на практиці. Потенційна здатність цивільно-правової норми до регулювання окремих випадків сервітутного користування отримує можливість втілитись у реальність. Іншими словами, загальне (абстрактне) за допомогою спеціального цивільно-правового засобу (інструменту) розпочинає перетворюватися на конкретне (реальне). Наприклад, земельна ділянка А, яка належить на праві власності фізичній особі N, межує зі земельною ділянкою Б, власником якої є юридична особа U. Фізична особа N, через особливості розташування земельної ділянки А, немає об'єктивної можливості доступу до неї (відтак не може безперешкодно реалізовувати належне користування та обслуговування свого майна як власник), інакше як через земельну ділянку Б. Тому вона має право звернутися до юридичної особи U з пропозицією про укладення договору сервітуту на прохід та/або проїзд через земельну ділянку Б. У разі досягнення домовленості фізична особа N повинна вчинити дії щодо державної реєстрації встановленого сервітуту. Лише за сукупності таких юридичних фактів і при дотриманні законодавчо передбачених умов для встановлення сервітуту фізична особа N отримає сервітут як суб'єктивне цивільне право.

Цивільно-правовим засобом (інструментом) на цій стадії виступає юридичний факт як складовий елемент механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин. Окремими своєрідними юридичними фактами у системі юридичних (фактичних) складів, притаманних сфері сервітутного користування, є державна реєстрація сервітуту та рішення суду як акти застосування права. Доцільно відзначити, що ряд вчених-правників та цивілістів при дослідженні стадій правового регулювання висловлюють думку про те, що застосування права як окрема (факультативна) стадія правового регулювання може передувати стадії виникнення правовідносин [76, с. 222; 258, с. 264; 324, с. 21-22]. На наш погляд, при характеристиці стадій цивільно-правового регулювання сервітутних відносин недоцільно виділяти поряд з стадією настання конкретних життєвих обставин, з якими цивільно-правова норма пов'язує виникнення, зміну або припинення сервітутних правовідносин, стадію застосування права в якості окремої стадії. Дійсно, застосування права, що отримує своє вираження через державну реєстрацію сервітуту або ж рішення суду щодо його встановлення, відіграє важливе значення для виникнення, зміни або припинення сервітутних правовідносин як окремого складового елементу механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин. Фактично без державної реєстрації сервітут, як суб'єктивне цивільне право, не виникає, те ж саме стосується й судового рішення у випадку необхідності застосування даного способу встановлення сервітуту. Разом з тим, таке розуміння ситуації вказує й на те, що застосування права в даному разі безумовно виконує функцію юридичного факту, хоча й особливого. Такий юридичний факт є обов'язковим елементом юридичного (фактичного) складу, тобто одним з юридичних фактів, що утворюють його структуру. А тому було б нелогічно піддавати окремому аналізу державну реєстрацію сервітуту та винесення судом рішення про його встановлення (оскільки виділення окремої стадії застосування права в межах процесу цивільно-правового регулювання сервітутних відносин потребуватиме вирішення й питання про відповідність їй окремого елементу однойменного механізму) відірвано від юридичного (фактичного) складу, елементом якого вони є. Зокрема, юридичний (фактичний) склад, необхідний для виникнення сервітутних правовідносин, являє собою систему юридичних фактів, які взаємопов'язані та взаємодіють між собою. А тому виведення за межі даного складу актів застосування права може породити уявлення про їх не включення до структури юридичного (фактичного) складу, а відтак й до повної «руйнації» даного складу через відсутність усіх елементів (одиничних юридичних фактів), що його утворюють.

3. Третя стадія - виникнення конкретних суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків, що складають зміст сервітутних правовідносин. За допомогою сукупності юридичних фактів, що утворюють юридичний (фактичний) склад та при дотриманні законодавчо передбачених умов, які виявляються на попередній стадії, виникають конкретні сервітутні правовідносини. Останні й є тим складовим елементом механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, що відповідає даній стадії. Наприклад, в результаті укладення договору про встановлення сервітуту для проходу та/або проїзду між фізичною особою N та юридичною особою U, а також державної реєстрації даного земельного сервітуту, у фізичної особи N з'являється юридична можливість безперешкодно здійснювати прохід та/або проїзд через земельну ділянку юридичної особи U (в межах сервітуту), а остання зобов'язана не перешкоджати фізичній особі N здійснювати зазначений прохід та/або проїзд. В свою чергу, юридична особа U (в разі встановлення оплатного сервітуту) отримує право вимагати плати за здійснення проходу та/або проїзду в розмірі та порядку встановленому договором, а фізична особа N зобов'язана вносити зазначену плату відповідно до умов договору. Тобто, між фізичною особою N та юридичною особою U виникають сервітутні правовідносини, а згадані вище їх права та обов'язки складають зміст цих правовідносин.

4. Четверта стадія - стадія реалізації суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків, що складають зміст сервітутних правовідносин та досягнення мети цивільно-правового регулювання сервітутних відносин. Наприклад, мета цивільно-правового регулювання сервітутних відносин буде досягнута тоді, коли фізична особа N кожного разу, протягом певного строку або постійно, безперешкодно вчинятиме акт проходу та/або проїзду через земельну ділянку юридичної особи U, а також сплатить/сплачуватиме останній відповідний платіж за здійснення проходу та/або проїзду. В свою чергу, юридична особа U не перешкоджатиме фізичній особі N в проході та/або проїзді через власну земельну ділянку та отримає/отримуватиме плату від фізичної особи N за здійснення проходу та/або проїзду. Безумовно, на практиці зазначений юридичний зв'язок може видозмінюватися та ускладнюватися. Даній стадії відповідає такий елемент механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин як акти безпосереднього здійснення суб'єктивних цивільних прав та безпосереднього виконання цивільних обов'язків, що складають зміст сервітутних правовідносин.

5. П'ята стадія - стадія захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів учасників сервітутних правовідносин. Дана стадія носить факультативний характер, оскільки проявляється лише у випадку порушення, невизнання та оспорення суб'єктивних цивільних прав та законних інтересів особи, на користь якої встановлено сервітут (сервітуарія) або ж власника обтяженого сервітутом нерухомого майна. Наприклад, якщо право на прохід та/ або проїзд фізичної особи N через земельну ділянку юридичної особи U буде порушено останньою шляхом встановлення у визначеному місці проходу та/ або проїзду бетонного забору, то у фізичної особи N виникне право на захист сервітуту зі застосуванням відповідних засобів цивільно-правового захисту. З урахуванням цього, фізична особа N може звернутися, зокрема, до суду з вимогою про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою (негаторний позов) на підставі положень ст.ст. 396 та 391 ЦК України. Елементом механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, що відповідає даній стадії, є засоби захисту цивільних прав та законних інтересів суб'єктів сервітутних правовідносин. При цьому останні повинні тлумачитися не як явище тотожне поняттю «спосіб захисту цивільних прав та інтересів» (про які йде мова в ч. 2 ст. 16 ЦК України), а ширше - воно охоплює собою не лише способи, а й форми (юрисдикційна, неюрисдикційна) цивільно-правового захисту, а також й такі інструменти захисту як позовна заява, заява, скарга і т.д., які в юридичній літературі іноді називаються засобами захисту [24, с. 47].

Висновки до Розділу 1

Таким чином, проведене в рамках даного розділу дослідження дало змогу отримати ряд висновків. Проблематика механізму цивільно-правового регулювання є похідною від більшої за обсягом проблеми механізму правового регулювання і тому не може розглядатися без врахування загальнотеоретичних здобутків у даній сфері. Категорії «механізм цивільно-правового регулювання» та «правове регулювання цивільних відносин» не повинні змішуватися та підміняти одне одного. Незважаючи на тісний взаємозв'язок між собою, це різні правові явища у відображенні регулятивної сутності правової матерії. Механізм цивільно-правового регулювання є інструментом забезпечення реалізації процесу правового регулювання цивільних відносин (включаючи й сервітутні).

Підтримано позицію нетотожності таких явищ як правове регулювання та правовий вплив та, як наслідок, визнано необхідність розмежування категорій «механізм цивільно-правового регулювання» та «механізм правового впливу». Механізм цивільно-правового регулювання як фундаментальна правова категорія методологічно може досліджуватися з використанням наступних підходів: інструментального (або спеціально-юридичного), діяльнісного, системного та комплексного (або інтегративного). Вчені-цивілісти досліджують механізми правового регулювання різних видів цивільних відносин, ґрунтуючись переважно на інструментальній концепції. На думку автора, при дослідження механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин також доцільно дотримуватись інструментального методологічного підходу, який краще адаптований для пізнання сутності цивільно-правового регулятивного впливу на сферу сервітутних відносин.

В юридичній літературі спостерігається неоднозначність поглядів вчених-цивілістів у частині визначення самого поняття механізму цивільно-правового регулювання, його елементів, а відтак і стадій цивільно-правового регулювання. Спроби найповніше охопити структурою механізму цивільно-правового регулювання практично всі явища правової дійсності, без зіставлення їх природи, функціонального призначення, місця у забезпеченні регулятивного впливу цивільно-правової норми на певні цивільні відносини, лише розмивають межі поняття механізму цивільно-правового регулювання, ускладнюють його відмежування від інших правових категорій.

В межах науки цивільного права нині відсутні комплексні дослідження питання механізму цивільно-правового регулювання саме сервітутних відносин. Специфіка механізму цивільно-правового регулювання зумовлена характером самого процесу цивільно-правового регулювання, а також особливістю цивільних відносин, включаючи й сервітутні. Вчені-цивілісти в основному безпосередньо не виділяють ознаки галузевого механізму. Запропонована своєрідна система ознак механізму цивільно-правового регулювання, яка представлена групою загальних ознак (притаманних механізму правового регулювання будь-яких суспільних відносин незалежно від їх галузевого поділу) та групою спеціальних ознак (притаманних виключно галузевому цивілістичному механізму). Ці дві групи ознак у контексті дослідження механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, як своєрідного різновиду загальногалузевого (цивільного) механізму, об'єднано в єдину групу - загальних ознак, з одночасним виділенням його спеціальних ознак. Аналіз останніх дозволив сформулювати авторське визначення поняття «механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин». Крім того, для визначення складових даного механізму було з'ясовано стадії процесу цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, зокрема, виділено чотири основні та одну факультативну стадії. Визнано елементами структури механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин: 1) цивільно-правову норму та різні форми її вираження; 2) юридичний факт; 3) сервітутні правовідносини; 4) акти безпосереднього здійснення суб'єктивних цивільних прав та безпосереднього виконання цивільних обов'язків; 5) засоби захисту цивільних прав та законних інтересів.

РОЗДІЛ 2

РЕГУЛЯТИВНІ ІНСТРУМЕНТИ В СТРУКТУРІ МЕХАНІЗМУ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СЕРВІТУТНИХ ВІДНОСИН

2.1 Основні засади (принципи) правового регулювання сервітутних відносин

Для забезпечення належного рівня упорядкованості всіх цивільних відносин, включаючи й сервітутні, важливого значення набувають принципи їх правового регулювання. Останні доцільно аналізувати в структурі механізму цивільно-правового регулювання як один з регулятивних інструментів, що завдяки своїй всезагальності пронизує всі інші елементи даного механізму, забезпечує їх ефективну взаємодію і діє на всіх стадіях процесу цивільно-правового регулювання.

Принципи цивільно-правового регулювання самостійно (без цивільно-правових норм) прав та обов'язків учасників сервітутних відносин не визначають, проте вони встановлюють загальні межі їх реалізації. Окрема цивільно-правова норма передбачає певну модель поведінки шляхом наділення відповідних суб'єктів цивільного права певними суб'єктивними цивільними правами та юридичними обов'язками, окреслюючи також межі їх можливої реалізації. Але відмінність виявляється в тому, що межі реалізації, які встановлює окрема цивільно-правова норма, стосуються лише тих прав та обов'язків, які випливають виключно з цієї норми і поширюються лише на той випадок, регулюванню якого дана норма присвячена. Крім того, частіше за все про межі реалізації певного суб'єктивного цивільного права або обов'язку можна дізнатися на основі аналізу не однієї, а сукупності цивільно-правових норм, присвячених регулюванню відповідної ситуації. Принцип же визначає межі реалізації найбільш загального характеру, що не мають прив'язки до якогось конкретного права чи обов'язку та конкретної ситуації їх здійснення та (або) виконання. Звідси випливає, що учасники сервітутних відносин при реалізації свої прав та обов'язків повинні завжди (а не лише у випадку, коли про це прямо зазначено у відповідній цивільно-правовій нормі) дотримуватися не лише приписів конкретної цивільно-правової норми, але й принципів правового регулювання. Наприклад, якщо в ст. 403 ЦК України не зазначено про те, що визначення розміру та порядку справляння плати за користування майном щодо якого встановлений сервітут повинні здійснюватися з урахуванням принципів справедливості, добросовісності та розумності, то це не означає, що учасники сервітутних відносин у цій частині можуть діяти несправедливо, недобросовісно та нерозумно тощо. Інша справа, що принципи правового регулювання іноді досить важко застосувати через їх недостатню визначеність, на що вказується в юридичній літературі [126, с. 89; 188, с. 50; 195, с. 274]. Однак, вироблення критеріїв їх розуміння і є завданням юридичної, передусім судової практики. Таким чином, принципи правового регулювання беруть участь у регулюванні цивільних відносин, у тому числі сервітутних, не лише у випадку наявності прогалин у чинному цивільному законодавстві, а й постійно, з єдиним уточненням - такий регулятивний вплив носить найзагальніший характер, що зовсім не применшує їх обов'язковості для врахування та дотримання.

У доктрині цивільного права, як і в правовій доктрині в цілому, основна увага науковців зосереджується на дослідженні сутності такої категорії як «принципи цивільного права» [16; 148, с. 135-188] та відповідно «принципи права» [104; 258, с. 237-241]. Поняття ж «принципи правового регулювання» періодично зустрічається в науковому обігу, але не є предметом активних наукових розвідок. А тому цілком закономірно постає питання: чи є поняття «принципи правового регулювання» та «принципи права» тотожними, чи це зовсім різні правові явища? Деякі вчені-правники та цивілісти певною мірою порушували дану проблему та звертали увагу на можливі шляхи її вирішення.

Так, А. М. Колодій вказує, що принципи правового регулювання відрізняються від принципів права своєю більшою конкретністю, динамізмом та націленістю на конкретні життєві ситуації, що потребують правового регулювання. Вчений пов'язує принципи правового регулювання з сферою реалізації права, зі застосуванням їх у реальній дійсності. Механізм правового регулювання - це юридично значимі дії з реалізації норм права, які мають свої власні принципи [105, с. 1, 8]. Класифікуючи принципи права, А. М. Колодій, зазначає, що принципи правового регулювання охоплюють собою принципи системи права (загальноправові (основні), міжгалузеві, галузеві, принципи інститутів права), принципи структури права (загальносоціального і юридичного, публічного і приватного, регулятивного і охоронного, матеріального і процесуального, об'єктивного і суб'єктивного права), які заломлюються у принципи правоутворення, правореалізації та правоохорони [104, с. 18].

Спробу обґрунтувати принципи правового регулювання, як самостійну юридичну категорію, що не є тотожною принципам права, здійснила Н. О. Саглаєва. На її думку, принципи правового регулювання постають, як «система специфічних нормативно-правових регулятивних засобів, які залучаються до багатьох конкретних механізмів правового регулювання в залежності від специфіки предмета та мети правового регулювання» [251, с. 114]. З відповідною думкою досить важко погодитися, адже зазначене розуміння сутності принципів правового регулювання веде до повного їх ототожнення з механізмом цивільно-правового регулювання як системи цивільно-правових засобів (що утворюють його структуру). Принципи правового регулювання не є системою правових засобів, їх можна розглядати лише як окремий своєрідний цивільно-правовий засіб. Зустрічаються й випадки ототожнення принципів правового регулювання з принципами права (у нашому випадку з принципами цивільного права), використання їх як синонімічних понять [189, с. 33-34].

І. А. Діковська, досліджуючи проблематику принципів правового регулювання міжнародних приватних договірних зобов'язань, вважає, що дані принципи обумовлюються стадійністю процесу правового регулювання, і як наслідок вона виділяє: принципи правової регламентації міжнародних приватних договірних зобов'язань, принципи виникнення міжнародних приватних договірних зобов'язань, принципи реалізації міжнародних приватних договірних зобов'язань та принципи застосування регуляторів міжнародних приватних договірних зобов'язань [70, с. 4].

На наш погляд, при співвідношенні категорій «принципи правового регулювання» та «принципи цивільного права» необхідно виходити з того, що основними функціями цивільного права, як однієї з галузей права взагалі, є регулятивна та охоронна функції. При цьому реалізація останньої досить часто є можливою завдяки реалізації регулятивної функції. Тому і принципи цивільного права спрямовуються на здійснення регулятивної функції. І в цій частині принципи правового регулювання співпадають з принципами цивільного права. Разом з тим, значення цивільного права не обмежується лише виконанням регулятивної функції. Звідси поняття «принципи цивільного права» ширше, ніж поняття «принципи правового регулювання», оскільки охоплює собою всі можливі принципи, які функціонують у галузі цивільного права. Так, цивільне право як галузь права має свою внутрішню будову, що ґрунтується на відповідних принципах, воно охоплює собою й процеси створення цивільно-правових норм, які також підпорядковані певним принципам (принципи правотворчості) тощо. Крім того, поряд з категорією «правове регулювання» використовується категорія «правовий вплив», яка є ширшою за першу. Тому можна стверджувати, що існують і принципи правового впливу, який здійснює цивільне право на суспільні відносини, що складають його предмет. Тобто, ведучи мову про принципи правового регулювання будь-яких цивільних відносин, зокрема сервітутних, необхідно зосереджувати увагу виключно на одному аспекті принципів цивільного права - їх участь у регулюванні цивільних відносин. І ті принципи цивільного права, які отримали законодавче закріплення та забезпечують регулятивний вплив цивільного права на відповідні відносини, і є принципами правового регулювання. В цій частині слід погодитися з І. А. Діковською та визнати, що принципи цивільно-правового регулювання сервітутних відносин охоплюють собою як загальні принципи, що діють на всіх стадіях регулювання зазначених відносин, так і принципи виникнення сервітутних відносин, принципи реалізації сервітуту та принципи захисту сервітуту. В цьому й виявляється зміст поняття «принципи правового регулювання».

Таким чином, принципи цивільно-правового регулювання (або принципи правового регулювання цивільних відносин) є одночасно й принципами цивільного права, але не всі принципи цивільного права можуть мати статус принципів цивільно-правового регулювання. Тому при з'ясуванні сутності принципів правового регулювання сервітутних відносин цілком можна спиратися на положення вироблені цивілістичною наукою в частині розуміння принципів цивільного права з обов'язковою вказівкою на їх участь у забезпеченні регулювання цих відносин та законодавче закріплення.

У межах доктрини цивільного права нині не існує усталеного однозначного погляду на природу принципів цивільного права, а відтак і принципів правового регулювання сервітутних відносин. Дана проблема ускладнюється також і використанням на рівні ст. 3 ЦК України терміну не «принципи», а «засади цивільного законодавства». При цьому в науці цивільного права можна віднайти різні підходи в частині співвідношення понять «принципи цивільного права» і «засади цивільного законодавства»: 1) розглядаються як тотожні чи взаємозамінні [48, с. 23-24; 173, с. 13; 277, с. 29-30]; 2) розглядаються як нетотожні, такі, що відрізняються певними властивостями [18, с. 93; 119, с. 57-59; 290, с. 13]. Безпосередньо не зосереджуючи увагу на цьому питанні, слід зазначити, що поняття «принципи цивільного права» ширше, ніж поняття «засади цивільного законодавства». Однак, це не означає, що засади цивільного законодавства не є одночасно й принципами цивільного права. Для цілей даного дослідження слушною є думка С. О. Погрібного, що названі в ст. 3 ЦК України загальні засади цивільного законодавства є «загалом принципами правового регулювання цивільних відносин» [195, с. 221-222], включаючи й сервітутні відносини. Справедливим також є зауваження О. В. Басая, що «засади цивільного законодавства є відображенням принципів цивільного права, проте не кожен принцип цивільного права фіксується законодавцем серед засад цивільного законодавства» [18, с. 93]. Тобто, не кожен принцип цивільного права є принципом правового регулювання.

У частині співвідношення понять «засади» та «принципи» слід повністю погодитися з більшістю вчених-цивілістів щодо їх синонімічного характеру [16, с. 6; 54, с. 18; 68, с. 63]. Такий підхід отримав безпосереднє відображення у назві даного підрозділу дисертаційного дослідження шляхом використання формулювання «засади (принципи) правового регулювання сервітутних відносин».

Аналіз юридичної літератури цивілістичного спрямування засвідчив, що переважна більшість науковців розглядають принципи цивільного права через такі формулювання як «ідеї» [277, с. 48; 290, с. 8] або «положення» [16, с. 5; 101, с. 6; 148, с. 135]. Зустрічаються також випадки визначення принципів цивільного права через категорію «засади» або «начала» [60, с. 29; 70, с. 4; 77, с. 15]. Крім того, наявний у цивілістиці й інтегративний погляд на розуміння сутності принципів цивільного права, коли попередні підходи поєднуються в різноманітних варіаціях, наприклад: «положення та ідеї» [46, с. 29], «засади (начала) і положення» [31, с. 63-64], «засади, ідеї, положення» [304, с. 11] тощо. Враховуючи те, що терміни «принцип», «засада» та «начало» фактично є синонімами, то видається не зовсім доцільним їх використання для визначення поняття «принципи цивільного права», а відтак і «принципи правового регулювання», оскільки вони не розкривають їх сутності. Щодо такого терміну як «ідея», то слід відзначити, якщо для розкриття природи принципів цивільного права він є певною мірою придатним, то цього не можна сказати по відношенню до принципів правового регулювання сервітутних відносин. Адже, коли мова йде про принципи правового регулювання, дослідника повинні цікавити насамперед ті принципи, які мають регулятивний потенціал, здійснюють пряму регулятивну дію на поведінку учасників сервітутних відносин (при цьому не лише під час аналогії права), тобто забезпечують правове регулювання останніх. Безумовно, в такому контексті увага повинна бути зосереджена на тих принципах цивільного права, які прямо чи побічно знайшли своє закріплення в чинному цивільному законодавстві. При цьому під прямим закріпленням мається на увазі випадок, коли в законі прямо визначено, що відповідне положення є принципом (засадою), а під побічним - коли в законі прямо не вказано, що дане положення є принципом (засадою), але через свою значущість для реалізації прав та обов'язків, формування моделі поведінки, в межах певних цивільних відносин є таким (наприклад, ст. 526 ЦК України - принцип належного виконання зобов'язання). Ті ж принципи, які не одержали законодавчого закріплення, за своєю природою виступають в якості правових ідей або ідей права. Тому принципи правового регулювання як сервітутних відносин, так і будь-яких інших цивільних відносин недоцільно визначати через категорії «правові ідеї» або «ідеї права». Оскільки останні, як зазначається в юридичній літературі, є категоріями правосвідомості. Відтак можна констатувати, що вони лише створюють відповідне середовище, в межах якого відбувається цивільно-правове регулювання (наприклад: шляхом впливу на формування різних психологічних процесів у певного індивіда, що можуть детермінувати його поведінку як учасника сервітутних відносин, визначення його цінностей та орієнтації у суспільстві). Однак, безпосереднього регулятивного впливу у спеціально-юридичному значенні правові ідеї (як принципи цивільного права) не здійснюють. Такі явища повинні охоплюватися категорією «механізм правового впливу», але не категорією «механізм цивільно-правового регулювання».

На наш погляд, найбільш прийнятним є визначення принципів правового регулювання сервітутних відносин через такий термін як «положення» або ж через термін «вимоги». Останній використовується для визначення принципів права окремими вченими в правовій доктрині [261, с. 32-33; 279, с. 55]. Обидва терміни якнайповніше розкривають правову природу принципів правового регулювання як окремого своєрідного регулятора сервітутних відносин.

Всі принципи (засади) правового регулювання сервітутних відносин, на нашу думку, доцільно поділити на дві основні групи: 1) загальні; 2) спеціальні [141, с. 58].

Загальні принципи (засади) правового регулювання сервітутних відносин не мають жорсткої прив'язки до останніх. Вони поширюють свою дію на всі суспільні відносини, що складають предмет цивільного права. Ця група принципів уособлює в собі всі суттєві характеристики галузевого процесу цивільно-правового регулювання. Разом з тим, оскільки сервітутні відносини є різновидом цивільних відносин взагалі, то зазначені принципи знаходять свій прояв в даній сфері. Цей прояв має свої особливості, обумовлені природою власне сервітутних відносин. Загальні принципи (засади) правового регулювання сервітутних відносин діють на всіх стадіях процесу їх цивільно-правового регулювання.

Спеціальні принципи (засади) правового регулювання сервітутних відносин повністю обумовлені самим фактом існування зазначених відносин, їх ознаками і тому жорстко прив'язані до них. Поза сервітутними відносинами необхідність в них відпадає. Тому дана група принципів (засад) складає «фундамент» цивільно-правового регулювання виключно сервітутних відносин. Спеціальні принципи (засади) є важливими лише для окремих стадій процесу цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, зокрема: для стадії виникнення прав та обов'язків - змісту сервітутних правовідносин, або ж для стадії їх реалізації.

До загальних принципів (засад) правового регулювання сервітутних відносин належать ті принципи, які знайшли своє відображення на рівні ст. 3 ЦК України. Доцільно зупинитися на характеристиці прояву кожного зі зазначених принципів у сфері цивільно-правового регулювання сервітутних відносин.

Першим принципом (засадою) серед визначених в ст. 3 ЦК України є принцип неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини. За своєю сутністю даний принцип (засада) тісно пов'язаний з сферою реалізації особистих немайнових прав в межах однойменних правовідносин. Разом з тим, на практиці загалом має місце цілий конгломерат правовідносин, а тому іноді важко категорично стверджувати, що у відповідній справі наявні суто «чисті» майнові або ж суто «чисті» особисті немайнові цивільні правовідносини. Можливе одночасне виникнення та існування в межах однієї конкретної правової ситуації певною мірою пов'язаних майнових та особистих немайнових правовідносин (наприклад, особа реалізує своє майнове право таким чином, що створює загрозу порушення/порушує особисте немайнове право іншої особи). Тому принцип неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини має важливе значення не лише для особистих немайнових відносин, що складають предмет цивільного права як окремої галузі, але й для всіх цивільних відносин, включаючи й сервітутні. Таке його значення обумовлюється тим, що даний принцип є загальною межею реалізації сервітуту - сервітут як суб'єктивне цивільне право повинен здійснюватися способом, що виключає свавільне втручання в сферу особистого життя власника обтяженого сервітутом нерухомого майна.