Механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин в Україні

Оскільки сервітут за своєю правовою природою є речовим правом не на «свою», а на чужу річ і фактично обтяжує право власності іншої особи, то очевидно існує потенційна можливість вчинення сервітуарієм певних дій, які за своїм характером можуть свідчити про порушення даного принципу. Такі дії можуть проявлятися по-різному, наприклад: поширення відомостей, що принижують честь та гідність власника обтяженого сервітутом нерухомого майна з метою досадити, завдати шкоди через неприязні стосунки, які склалися між сервітуарієм та відповідним власником; таємне встановлення технічних засобів відеоспостереження (як в межах площі сервітуту, так і на об'єктах безпосередньо належних на праві власності сервітуарієві, але під таким ракурсом, що створює можливість спостереження за приватним життям власника обтяженого нерухомого майна), а також здійснення будь-якої іншої діяльності, що має характер стеження за життям та поведінкою власника обтяженого сервітутом майна та членів його сім'ї тощо.

Частина 2 статті 301 ЦК України містить правило щодо самостійного визначення фізичною особою свого особистого життя та можливості ознайомлення з ним інших осіб. З урахуванням цього, сторони договору про встановлення сервітуту за взаємною згодою можуть врегулювати в ньому питання щодо ступеня можливого втручання сервітуарія в сферу особистого життя власника обтяженого нерухомого майна, що в такому разі матиме правомірний характер і не може бути розцінене як порушення принципу неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя. Тому значення має не будь-яке втручання (яке може бути правомірним), а саме свавільне втручання, під яким слід розуміти «умисні вторгнення в особисте життя фізичної особи, що вчиняються всупереч чинному законодавству без дозволу уповноваженої особи або без достатніх правових підстав, і заподіюють їй шкоду» [26, с. 14]. Відтак, якщо сервітуарій під час реалізації сервітуту випадково став свідком певних явищ, подій, поведінки сімейного, побутового, особистого, інтимного характеру або йому випадково стала відома будь-яка інформація щодо особистого життя власника обтяженого сервітутом нерухомого майна і при цьому сервітуарій не має наміру використати цю інформацію у корисливих цілях та не вчиняє дій щодо її розголошення, то таке випадкове втручання не може розглядатися як свавільне. Більш того, власник обтяженого сервітутом нерухомого майна має усвідомлювати та припускати, що, користуючись його майном, сервітуарій ненароком може зіткнутися з елементами його особистого життя і для того, щоб таких «несподіванок» не виникало, вживати додаткових обмежувальних заходів.

В юридичній літературі вказується на те, що термін «особисте життя» в контексті принципу неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя людини необхідно тлумачити широко, а не зводити його зміст виключно до реалізації права на особисте життя, передбаченого в ст. 301 ЦК України [299, с. 45]. Зокрема, Р. А. Майданик вказує на чотири складові особистого життя людини: інформаційну, фізичну, комунікативну та просторову [148, с. 141]. Тому дії, які порушують, наприклад, право на недоторканість житла, право на вибір роду занять тощо є одночасно порушенням принципу неприпустимості свавільного втручання в сферу особистого життя.

На практиці зустрічаються випадки посилання власником обтяженого нерухомого майна на втручання з боку сервітуарія в його особисте життя, що лише підтверджує потенційну можливість виникнення таких ситуацій. Так, в одній з справ позивач (власник обтяженої земельної ділянки) вказувала на те, що відповідач (сервітуарій) втручається в її особисте життя, що виявлялось у здійсненні постійних погроз та нападів на неї, з приводу чого вона зверталася до правоохоронних органів про притягнення відповідача до відповідальності. В ході одного з конфліктів, що виник між позивачем та відповідачем, останній напав на неї та заліпив їй очі піском з маком, що завдало значної шкоди здоров'ю. При цьому такий напад було здійснено на її земельній ділянці обтяженій земельним сервітутом розміром 14,0 кв. м. До цього сім'я відповідача увірвалася у її будинок самовільно без будь-якого на те дозволу власника, зламавши замок. Позивач звертала увагу, що такі конфлікти не припиняються, а лише загострюються, оскільки сім'ї відповідача наданий земельний сервітут за рахунок її земельної ділянки [240].

Наступним загальним принципом (засадою) правового регулювання сервітутних відносин є принцип неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом. Сервітутні відносини так чи інакше пов'язані з реалізацією права власності, оскільки, з одного боку, найчастіше сам сервітуарій виступає власником нерухомого майна (об'єктивні властивості якого зумовлюють потребу в сервітутному користуванні чужим майном), а з іншого боку - сервітут завжди встановлюються щодо нерухомого майна іншої особи, що належить останній на праві власності. Тому згаданий принцип фактично визначає найбільш загальні межі як встановлення, так і реалізації сервітуту. В цивілістичній доктрині вказується, що найповніше зміст принципу неприпустимості позбавлення права власності розкривається у положеннях ст. 321 ЦК України, присвяченій питанням непорушності права власності. Разом з тим, для сервітутних відносин важливою є законодавчо передбачена можливість встановлення обов'язку власника забезпечити допуск до користування його майном інших осіб у випадках та в порядку, встановлених законом (ч. 7 ст. 319 ЦК України). Фактично принцип неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом у сфері правового регулювання сервітутних відносин, конкретизується в положеннях ч. 5 ст. 403 ЦК України - сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпорядження цим майном. Аналогічні положення продубльовані в ч. 3 ст. 98 ЗК України та в ч. 4 ст. 23 ЛК України. З урахуванням цього, сервітут не належить до конституційно та законодавчо передбачених випадків можливого позбавлення права власності і тим паче не є незаконним. А тому не допускається посилання власника нерухомого майна, щодо якого планується встановити сервітут, на позбавлення його права власності самим фактом встановлення сервітуту. Хоча на практиці такі випадки мають місце. Наприклад, в одній з справ, пов'язаній з встановленням сервітуту, відповідач за первісним позовом стверджував, що встановлення на користь позивача земельного сервітуту призведе до позбавлення його (відповідача) права власності на 468 кв. м. земельної ділянки. Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ), розглядаючи касаційну скаргу відповідача по даній справі, вірно вказав, що зазначені доводи відповідача є необґрунтованими, оскільки встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею, що випливає з приписів ст. 98 ЗК України. До того ж, земельний сервітут носить обмежений характер [211]. Зустрічаються й випадки невірного посилання на даний принцип в частині встановлення сервітуту й з боку судів [210].

Для дотримання зазначеного принципу важливим є врахування самого характеру сервітуту та шляхів його встановлення [140, с. 77]. В кожній конкретній ситуації потрібно проводити аналіз та оцінку обставин на предмет того, чи не призведе встановлення сервітуту в тому вигляді, в якому вимагає потенційний сервітуарій, до позбавлення права власності законного власника нерухомого майна. Наприклад, при розгляді однієї зі справ Апеляційний суд Хмельницької області встановив, що висновок земельно-технічної експертизи передбачав два можливі варіанти встановлення земельного сервітуту на право проїзду на транспортному засобі. Перший варіант, обраний судом першої інстанції, припускав встановлення зазначеного сервітуту на частину земельної ділянки відповідачки при умові демонтажу огорожі з плоских азбестоцементних листів та дерев'яної дощатої огорожі. Отже, умовою встановлення сервітуту за таким варіантом був демонтаж огорожі на земельній ділянці відповідачки загальною довжиною 32,30 м. Як наслідок, частина земельної ділянки відповідачки, на яку встановлювався земельний сервітут, фактично вилучалась у неї і приєднувалася до земельної ділянки загального користування. Тому апеляційна інстанція підкреслила, що встановлення сервітуту в такому вигляді безумовно порушуватиме права власника земельної ділянки. Крім того, суд першої інстанції не прийняв до уваги заперечення відповідачки, що встановити земельний сервітут на її земельній ділянці в тому місці, що визначено висновком експерта, неможливо, оскільки там розташовані водопровідна криниця та каналізаційний септик. Отже, апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції не мав підстав для встановлення земельного сервітуту за першим варіантом, визначеним у висновку земельно-технічної експертизи. При цьому за своїм характером другий варіант встановлення сервітуту також призводив до фактичного позбавлення відповідачки права власності на частину її земельної ділянки [239].

Прояв принципу неприпустимості позбавлення права власності у сервітутних відносинах виявляється також у тому, що сама конструкція сервітуту як суб'єктивного цивільного права створена фактично в його розвиток, є засобом забезпечення дотримання даного принципу. Тобто, саме існування сервітуту є необхідним для того, щоб власник не був фактично позбавлений свого права власності лише на тій підставі, що його нерухоме майно має такі конструктивні особливості, які не створюють усю повноту свободи реалізації зазначеного права.

Наступним загальним принципом (засадою) правового регулювання сервітутних відносин є принцип свободи договору. Можливість дії даного принципу у сфері сервітутного користування зумовлена неоднозначною правовою природою сервітутних правовідносин, що охоплюють відносно самостійні між собою абсолютні (речові) сервітутні правовідносини та відносні (зобов'язальні) сервітутні правовідносини. Така ситуація зумовлена моделлю сервітуту, яка закладена вітчизняним законодавцем у національній правовій системі та сприйнята юридичною практикою. Системне тлумачення положень глави 32 ЦК України свідчить, що основною підставою встановлення сервітуту є договір, правова природа якого цивільним законодавством не розкривається. При цьому саме договір про встановлення сервітуту у випадку його укладення визначає всі основні сторони взаємодії учасників конкретних сервітутних правовідносин. Тому виявляється необхідною характеристика прояву принципу свободи договору при регулюванні сервітутних відносин. Разом з тим, наявність речового елементу в межах даних відносин, що складає їх основу, вже вказує на значне обмеження дії даного принципу у зазначеній сфері.

Слід відзначити, що аналіз прояву принципу свободи договору у цивільно-правовому регулюванні сервітутних відносин доцільно проводити по кожному окремому складовому елементу, що у сукупності утворюють зміст даного принципу. Вітчизняний законодавець у ст. 627 ЦК України фактично визначив лише три складові елементи, які складають зміст принципу свободи договору: 1) свобода укладення договору; 2) свобода вибору контрагента; 3) свобода у визначенні умов договору. Разом з тим, у доктрині цивільного права намітилась орієнтація на розширення змісту принципу свободи договору, коли поряд з трьома вищезгаданими традиційними елементами виділяються також й інші, зокрема: свобода вибору виду та типу договору; свобода вибору форми договору; свобода зміни або розірвання договору [17, с. 250; 57, с. 8; 101, с. 20]; свобода у веденні переговорів з метою укладення договору [57, с. 9-10; 181, с. 10; 288, с. 37]; свобода у визначенні способів забезпечення виконання зобов'язання, а також у встановленні форм (мір) відповідальності та умов їх застосування при порушенні договірного зобов'язання [128, с. 5; 305, с. 104]; свобода вибору місця та часу укладення договору [89, с. 143] тощо. Безумовно така ситуація зумовлена потребою у найповнішій характеристиці всіх можливих проявів принципу свободи договору в регулюванні цивільних відносин, що лише сприяє його активному розвитку. Як справедливо зазначає С. О. Погрібний, «стаття 627 ЦК України не містить застережень про вичерпний перелік передбачених нею складових» даного принципу [195, с. 246]. Разом з тим, ряд з вищезгаданих елементів цілком можуть охоплюватися традиційними, наприклад, встановлення форм (мір) відповідальності та умов їх застосування при більш детальному аналізі може включатися в свободу визначення умов договору. Тому для цілей правового регулювання сервітутних відносин прояв принципу свободи договору в даній сфері, насамперед, доцільно проаналізувати з урахуванням положень ст. 627 ЦК України.

Свобода сторін в укладенні договору як перший елемент змісту принципу свободи договору у сервітутних відносинах проявляє себе у повній мірі. Учасник сервітутних відносин самостійно без будь-якого зовнішнього втручання (як з боку третіх осіб, так й з боку держави) вправі вирішувати питання чи укладати йому договір про встановлення сервітуту, чи ні. Так, особа в якої виникла потреба в користуванні чужим нерухомим майном (потенційний сервітуарій) на підставі сервітуту може й не скористатися законодавчо передбаченою можливістю встановлення сервітуту та не ініціювати процедуру укладення відповідного договору. При цьому не має значення, які мотиви будуть покладені в основу такого рішення. Встановлення сервітуту - це право потенційного сервітуарія, а не його обов'язок. Разом з тим, прийняття рішення про неукладення договору про встановлення сервітуту в даний момент не позбавляє потенційного сервітуарія права укласти договір через певний проміжок часу (наприклад, через тиждень, рік тощо), якщо потреба у встановленні сервітуту не відпаде. Водночас, свобода в укладенні договору про встановлення сервітуту стосується також і власника нерухомого майна, щодо якого існує намір встановити сервітут. Він так само, як і потенційний сервітуарій, повністю вільний у вирішенні питання чи укладати договір про встановлення сервітуту, запропонований потенційним сервітуарієм, чи відмовитися від нього. Разом з тим, власник нерухомого майна повинен усвідомлювати, що його відмова від укладення зазначеного договору (яка може бути обґрунтованою або не обґрунтованою) не позбавить потенційного сервітуарія можливості встановити сервітут щодо його майна шляхом звернення до суду. В разі необґрунтованої відмови від укладення договору та наявності законодавчо передбачених для цього передумов суд може встановити сервітут. При цьому такий механізм є додатковою гарантією забезпечення інтересів потенційного сервітуарія і не суперечить принципу свободи договору. Крім того, оскільки рішення суду є самостійною підставою встановлення сервітуту (ч. 1 ст. 402 ЦК України) воно не може оцінюватися як примус до укладення відповідного договору (останній виявляється не потрібним). Оскільки свобода в укладенні договору означає відсутність будь-якого примусу, то не допускається звернення до суду з вимогою про зобов'язання укласти договір про встановлення сервітуту. Слід відзначити, що на практиці такі випадки зустрічаються [212; 209; 236; 283; 282]. Однак, якщо обов'язок укласти договір про встановлення сервітуту випливає із закону або з добровільно взятого зобов'язання на основі попереднього договору, то зазначена вимога є правомірною [216]. Слід підкреслити, що свобода в укладенні договору в сервітутних відносинах знаходить свій прояв і в тому, що правом ініціювати укладення договору про встановлення сервітуту наділений не лише потенційний сервітуарій, але й сам власник нерухомого майна, наприклад, коли потенційний сервітуарій користується його майном без належного правового оформлення. Потенційний сервітуарій в такому разі те ж має право як погодитися, так і відмовитися від укладення договору запропонованого власником нерухомого майна.

Свобода у виборі контрагента за договором про встановлення сервітуту значно обмежена, що пов'язано з самою природою сервітутних відносин. Конструкція останніх заснована на необхідності обмеженого користування певним способом та у певному масштабі не будь-яким нерухомим майном, а конкретно-визначеним, що належить конкретній особі на певному правовому титулі, найчастіше на праві власності. А відтак для потенційного сервітуарія інша потенційна сторона договору про встановлення сервітуту наперед відома та здійснити вибір контрагента він не може подібно до того, що має місце, наприклад, при укладенні договору купівлі-продажу. Можливість вибору контрагента у сервітутних відносинах позбавлена сенсу. Так, у разі наявності в особи (потенційного сервітуарія) потреби у встановленні земельного сервітуту на право проходу через сусідню земельну ділянку, вона безумовно може ініціювати процедуру укладення договору про встановлення земельного сервітуту лише з власником зазначеної сусідньої земельної ділянки, а не з будь-якою іншою на її вибір особою. Певною мірою про свободу вибору контрагента за договором про встановлення земельного сервітуту можна було б вести мову в ситуації, коли можлива організація різних шляхів проходу до земельної ділянки потенційного сервітуарія на вибір через декілька земельних ділянок, що з різних сторін межують з нею. Водночас, у цьому разі свобода вибору контрагента серед власників сусідніх земельних ділянок чітко обмежується принципом найменшої обтяжливості сервітуту (ч. 4 ст. 98 ЗК України). При особистому сервітуті права проживання, передбаченого ст. 405 ЦК України, учасники сервітутних правовідносин можуть укласти договір, в якому детально прописати порядок реалізації зазначеного сервітуту. Але й у цьому випадку потенційні сторони такого договору чітко визначені (конкретний власник конкретного житла та член (члени) його сім'ї) і вибір контрагента неможливий.

Свобода у визначенні умов (змісту) договору у сервітутних відносинах також значно обмежена. Оскільки сервітут є речовим правом, що не викликає жодних сумнівів, то основу сервітутних правовідносин складають саме речові правовідносини, у той час як зобов'язальні правовідносини в даній сфері носять суто додатковий характер. Внаслідок цього, сторони майбутнього договору про встановлення сервітуту при визначенні його умов передусім мають керуватися положеннями глави 32 ЦК України, відступ від яких у переважній більшості є неможливим. Разом з тим, чинне цивільне законодавство не характеризується деталізованістю правового регулювання сервітутних відносин, що свідчить про можливість вільного розсуду сторін зазначеного договору в цій (неврегульованій) частині, але знову ж таки з суворою оглядкою на положення закону. Тобто, свобода у визначенні умов договору про встановлення сервітуту передбачає можливість деталізації (такий механізм дозволяє врахувати інтереси обох сторін), але в жодному разі не видозміни сутності сервітуту як суб'єктивного цивільного права. Можливим прикладом подібної видозміни є: розроблення в межах договору такої конструкції сервітуту, за якої сервітуарій отримує правомочність користування чужим нерухомим майном у повному обсязі, а не обмежено або ж додатково правомочність розпорядження; відмова сторін договору від державної реєстрації сервітуту; домовленість про припинення сервітуту в разі, наприклад, продажу обтяженої земельної ділянки у власність іншій особі (скасування права слідування як ознаки сервітуту) тощо. Разом з тим, саме в договорі про встановлення сервітуту визначається його конкретний зміст, тобто спосіб (вид) використання чужого нерухомого майна та його просторові межі. Крім того, саме в договорі про встановлення сервітуту сторони вирішують питання щодо платності встановлення та/або здійснення сервітуту, строку та порядку справляння такої плати, строковості чи безстроковості сервітуту, можливості продовження дії договору після закінчення встановленого строку (пролонгації), покладення обов'язку щодо отримання відповідних дозволів на використання спеціального обладнання, розподілу обов'язків, пов'язаних з державною реєстрацією сервітуту, встановлення відповідальності за порушення умов договору та інші можливі умови.

Наступний загальний принцип (засада) правового регулювання - принцип свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, у сервітутних відносинах проявляє себе побічно, в основному через іншу засаду - принцип свободи договору. Адже, як зазначає С. О. Погрібний, однією з складових аналізованого принципу є «свобода вступу підприємця у договірні відносини з іншими суб'єктами в процесі здійснення обраного виду діяльності» [195, с. 258-259]. Так, в процесі здійснення будь-якої підприємницької діяльності часто виникає потреба в користуванні чужим нерухомим майном. Тому підприємець може укладати будь-які договори, що не суперечать чинному цивільному законодавству, в тому числі використовувати законодавчо встановлену конструкцію сервітуту як суб'єктивного цивільного права. ЦК України не передбачає обмежень у суб'єктному складі сервітутних правовідносин. Ними можуть бути всі учасники цивільних відносин, визначені в ст. 2 ЦК України, в тому числі й фізичні особи-підприємці та юридичні особи, які здійснюють підприємницьку діяльність. Не допускається заборона у встановленні сервітуту лише на тій підставі, що останній необхідний для забезпечення здійснення підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, за умови відповідності сервітуту положенням чинного законодавства.

Що стосується такого загального принципу (засади) правового регулювання сервітутних відносин як принцип судового захисту цивільного права та інтересу, то особливих питань в частині його прояву в даній сфері не виникає. Слід підкреслити, що будь-яке цивільне право та законний інтерес підлягає судовому захисту. Не є винятком в цьому й сервітут як суб'єктивне цивільне право. При цьому в основі цього принципу лежить саме судовий захист сервітуту, але це не виключає можливості звернення за захистом сервітуту в адміністративному порядку або ж застосування самозахисту. Проявом судового захисту інтересу в сервітутних відносинах є звернення до суду з вимогою про встановлення сервітуту у разі недосягнення відповідної домовленості. В цьому разі не можна вести мову про захист сервітуту, адже сервітут як суб'єктивне цивільне право на даній стадії ще не виник, але інтерес у його встановленні, заснований на законі, наявний.

Важливе значення в правовому регулюванні сервітутних відносин відіграють такі принципи (засади) як справедливість, добросовісність та розумність, що також входять в групу загальних принципів (засад). Сервітутні відносини вимагають активного застосування даних принципів, що зумовлюється втручанням у майнову сферу іншої особи, зіткненням різноманітних протилежних за змістом інтересів, недостатністю законодавчого регулювання питань сервітутного користування і можливістю в цій частині вільного розсуду учасників даних відносин [144, с. 149]. Разом з тим, категорії «справедливість», «добросовісність» та «розумність» носять оціночний характер і тому не піддаються єдиному, раз і назавжди даному узагальненому їх розумінню. Крім того, ці категорії не є суто правовими в буквальному розумінні цього слова, вони несуть у собі значне моральне та філософське навантаження, що вимагає врахування та є своєрідним ускладненням на шляху вироблення їх однозначного поняття.

Справедливість - це вищий принцип взаємовідносин між людьми. Її позитивний аспект виявляється у визнанні за кожною людиною права на безперешкодну діяльність та на користування тими благами, які ця діяльність приносить. Негативний аспект справедливості знаходить свій прояв через усвідомлення того, що існують межі, зумовлені наявністю інших людей, які мають однакові права, повага до яких є необхідною умовою суспільного життя [318]. Таке розуміння справедливості найбільш придатне для його застосування у сфері сервітутних відносин. Всі елементи механізму цивільно-правового регулювання останніх мають бути пройняті принципом справедливості. Принцип справедливості у сфері сервітутного користування покликаний забезпечувати баланс інтересів його учасників та рівномірний розподіл відповідних прав і обов'язків. Слід відзначити, що прояв принципу справедливості виявляється у самій наявності конструкції сервітуту в цивільному законодавстві, що дозволяє зняти монополію права власності на відповідне нерухоме майно, при якій останнє задовольняло б виключно інтереси його власників та не мало б жодної користі власне для всезагального розвитку суспільства. Необхідне забезпечення не лише інтересів кожного окремого власника, а й суспільства в цілому, члени якого досить часто в силу різноманітних причин мають об'єктивну потребу в обмеженому користуванні чужим нерухомим майном. Конструкція сервітуту, з одного боку, відповідає вимогам цивільного обороту, дозволяє не гальмувати активний розвиток економічних відносин, з іншого боку, й сам власник не позбавляється свого нерухомого майна та можливості користування ним, хоча таке користування певною мірою ускладнюється та обмежується. Але такі обмеження відповідають суспільним уявленням про справедливе. Іншим проявом принципу справедливості у сервітутних відносинах є встановлення сервітуту лише у випадку неможливості задоволення певних потреб будь-яким іншим способом, а не в довільній формі, як це заманеться особі, що вимагає його встановлення. Це положення спрямоване на захист інтересів власника нерухомого майна, щодо якого встановлюється/планується встановлення сервітуту, оскільки дозволяє уникати випадків зведення рахунків з власником і, таким чином, зловживання правом на встановлення сервітуту. Даний підхід забезпечує справедливий баланс інтересів учасників сервітутних відносин. Наступним проявом принципу справедливості у сервітутних відносинах є передбачення можливості встановлення сервітуту судом за наявності підстав, визначених ч. 3 ст. 402 ЦК України. Цим забезпечується захист інтересів потенційного сервітуарія (особи, яка вимагає встановлення сервітуту), оскільки дозволяє уникнути випадків безпідставної відмови у встановленні сервітуту з боку власника відповідного нерухомого майна. Останній здебільшого не зацікавлений у наданні можливості сервітутного користування власним майном. А відтак, відсутність судового порядку встановлення сервітуту могла б перетворити сервітут як суб'єктивне цивільне право у «мертве» право через відсутність реальної можливості його набуття (у зв'язку з постійною відмовою власників від укладання відповідних договорів). Разом з тим, наявність самої договірної конструкції у сервітутних відносинах є справедливою, оскільки лише у такий спосіб можливо досягти реального балансу інтересів обох сторін. Безумовно, при сервітуті особа в обмеженому обсязі користується чужим майном, тому саме з власником цього майна вона й повинна обумовлювати всі сторони (умови) такого користування. Оскільки майно чуже, то й чужі інтереси мають бути враховані. Одностороннє встановлення сервітуту суперечило б принципу справедливості і фактично призвело б до хаосу. Крім того, сервітут хоч і не позбавляє власника його права власності, але безумовно створює складнощі (іноді досить суттєві) у користуванні власним майном. Тому з метою злагодження всіх можливих негативних наслідків від встановлення та реалізації сервітуту законодавчо передбачена можливість справляння плати за здійснення сервітуту (ч. 3 ст. 403 ЦК України), що також є окремим проявом принципу справедливості.

Наявність двох конкретних суб'єктів з протилежними інтересами у межах сервітутних правовідносин вимагає постійної добросовісності в їх поведінці. Добросовісність - це «відповідна характеристика дій учасника цивільних відносин, який здійснює належні йому права з урахуванням існуючих меж та обмежень, не порушує права (а також інтереси - додано мною - В. М.) інших учасників цивільних відносин, вчинює дії, спрямовані на мінімізацію негативних наслідків тощо» [299, с. 53]. Поведінка учасника сервітутних правовідносин, яка не відповідає принципу добросовісності, є відповідно недобросовісною. При цьому характеристика добросовісності поведінки поширюється як на сервітуарія, так і на власника обтяженого сервітутом нерухомого майна. Можливими проявами недобросовісної поведінки у сервітутних правовідносинах є: 1) використання сервітуарієм більшої частини нерухомого майна, зокрема земельної ділянки, ніж визначеної межами сервітуту; 2) реалізація сервітуту способом, що ним не охоплюється, тобто здійснення таких видів користування, право на які встановлений сервітут не надає; 3) встановлення власником обтяженого сервітутом нерухомого майна плати за здійснення сервітуту без належного економічного обґрунтування з наміром збагатитися, виправити своє матеріальне становище за рахунок встановленого сервітуту; 4) вчинення сервітуарієм різноманітних дій, спрямованих на заподіяння шкоди власнику обтяженого нерухомого майна (наприклад, витоптування насаджень на земельній ділянці); 5) вчинення власником обтяженого сервітутом нерухомого майна різноманітних перешкод сервітуарію в реалізації користування його майном на підставі сервітуту (наприклад: при праві проживання (ст. 405 ЦК України) заміна власником квартири замків від вхідних дверей, що унеможливлює доступ до неї сервітуарія (члена сім'ї вказаного власника) через неприязні стосунки, що склалися між ними); 6) вчинення дій спрямованих на забезпечення настання певної обставини, з якою пов'язується набуття сервітуту як суб'єктивного цивільного права (наприклад, сприяння смерті спадкодавця для відкриття спадщини та набуття обумовленого заповітом сервітуту) тощо. Наведені приклади недобросовісної поведінки у сервітутних правовідносинах не є вичерпними, що вимагає проведення оцінки дій (бездіяльності) сервітуарія або власника обтяженого нерухомого майна в кожній конкретній справі з урахуванням вироблених на практиці та розроблених наукою цивільного права критеріїв.

Принцип розумності у сервітутних правовідносинах виступає критерієм, на основі якого має відбуватися визначення розміру плати за встановлення та/або реалізацію сервітуту, розміру збитків та моральної шкоди у випадку їх заподіяння, а також для визначення можливих строків користування нерухомим майном на підставі сервітуту або ж строків вчинення будь-яких інших дій (наприклад, проведення ремонту тощо). Саме спираючись на розумність, можливо віднайти ту міру, за якої вищезгадані розміри плати, збитків, моральної шкоди не були необґрунтовано завищені чи занижені, а строки здійснення прав та виконання обов'язків не були надто короткими чи надто тривалими.

Проблематика принципів встановлення та реалізації сервітуту, що для цілей даного дослідження можуть охоплюватися поняттям спеціальних принципів (засад) правового регулювання сервітутних відносин, певною мірою вже розглядалася вченими-цивілістами [11, с. 50-81; 170, с. 9-10; 264, с. 8]. Однак одностайності у розумінні їх переліку та змісту досягнуто не було. Наприклад, В. І. Нагнибіда виділяє принцип об'єктивної обумовленості сервітутних прав, принцип економічності здійснення сервітутних прав та принцип невичерпності прав власника [170, с. 9-10]. Водночас, А. Г. Ананьїв веде мову про принципи законності, обґрунтованості, пропорційності, найменшого опору, абсолютності та обмеженості [11, с. 52].

На наш погляд, групу спеціальних принципів (засад) правового регулювання сервітутних відносин, виходячи з положень ЦК України та ЗК України, присвячених питанням сервітуту, а також враховуючи його правову природу та досягнення судової практики, складають наступні принципи: 1) принцип об'єктивної обумовленості сервітуту; 2) принцип найменшої обтяжливості сервітуту; 3) принцип невідчужуваності сервітуту. Проаналізуємо кожен з цих принципів окремо.

Принцип об'єктивної обумовленості сервітуту знайшов своє відображення в положеннях ч. 1 ст. 401 ЦК України через правило щодо встановлення сервітуту лише у разі неможливості задоволення певних потреб (наприклад, прохід, проїзд, прокладення водопроводу тощо) особи (потенційного сервітуарія) будь-яким іншим способом. Даний принцип правового регулювання сервітутних відносин діє на стадії виникнення сервітуту як суб'єктивного цивільного права. При цьому в юридичній літературі вказується, що «об'єктивна обумовленість сервітуту властива виключно земельним сервітутам» і не стосується особистого сервітуту [300, с. 564]. Така позиція підлягає уточненню в частині того, що принцип об'єктивної обумовленості не діє лише в частині такого виду особистого сервітуту як право проживання (ст. 405 ЦК України). Інші ж особисті сервітути повністю підпорядковані даному принципу. Принцип об'єктивної обумовленості сервітуту вимагає доведення наявності двох фактів юридичного значення, зокрема: 1) неможливості повноцінного використання власного нерухомого майна за відсутності сервітуту по відношенню до чужого нерухомого майна; 2) неможливості задоволення потреб потенційного сервітуарія в інший спосіб (абз. 4 п. 38 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 07.02.2014 р. № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» [226]). Крім того, назва даного принципу підкреслює, що обумовленість у встановленні сервітуту має бути саме об'єктивною, тобто незалежною від примх та бажань потенційного сервітуарія (неможливе посилання виключно на вигідність, зручність сервітуту). Суб'єктивний елемент наявний й у випадку, коли особа завідомо створює умови, які в подальшому можуть призвести до необхідності встановлення сервітуту. Наприклад, при будівництві житлового будинку впритул до межі сусідньої земельної ділянки потенційний сервітуарій, очевидно, мав би передбачити необхідність періодичного ремонту даної будівлі, і те, що будівництво в такий спосіб унеможливить доступ до стінки будинку, яка знаходитиметься на межі земельної ділянки без встановлення сервітуту. В такій ситуації наявний елемент недобросовісності і заявлені позовні вимоги про встановлення сервітуту не підлягають задоволенню (абз. 2 п. 2.34 постанови ВГСУ від 17.05.2011 р. № 6). Слід відзначити, на практиці більша частина позовних вимог про встановлення сервітуту не задовольняються судами саме через недодержання позивачами принципу об'єктивної обумовленості сервітуту. Прикладом може бути справа, в якій позивач вимагав встановлення земельного сервітуту на право прокладення лінії газопроводу через земельну ділянку відповідачки. Судом першої інстанції було винесено заочне рішення, яким задоволено позовні вимоги позивача. Апеляційний суд скасував згадане заочне рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову. В обґрунтування цього суд вказав, що згідно листа Хустської філії ПАТ «Закарпатгаз», крім обраного позивачем способу газифікації свого будинку шляхом отримання земельного сервітуту на сусідню земельну ділянку, існує також інша технічна можливість прокладання газопроводу - через ділянку самого позивача, що є технічно можливим, але більш затратним. Апеляційний суд підкреслив, що затратність робіт для позивача немає вагомого значення у даних правовідносинах [233].

Принцип найменшої обтяжливості сервітуту, як би це не було парадоксально, нині не відображений на рівні ЦК України, що є основним актом у регулюванні цивільних відносин, а відтак й сервітутних. Разом з тим, даний принцип закріплено в ч. 4 ст. 98 ЗК України та в ч. 5 ст. 23 ЛК України. Така ситуація може бути оцінена лише як недолік чинного законодавства у сфері регулювання відносин сервітутного користування, який потребує негайного усунення шляхом включення в главу 32 ЦК України відповідних положень. Адже існування принципу найменшої обтяжливості сервітуту не обумовлено виключно особливостями об'єкту сервітуту - земельної ділянки, а є вимогою, що випливає з самої природи сервітутних відносин. Відтак дія даного принципу в повній мірі поширюється на всі види сервітутів, об'єктом яких можуть бути як земельні ділянки, так й інше нерухоме майно (будівлі, споруди, залізничні колії тощо).

Зміст даного принципу виявляється у вимозі здійснення сервітуту способом найменш обтяжливим для власника обтяженого нерухомого майна. При цьому оцінка ступеня обтяження має визначатися в кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин. Слід підкреслити, що даний принцип має значення як на стадії реалізації прав та обов'язків, які складають зміст сервітуту, так й на стадії встановлення сервітуту, оскільки саме на початку виникнення сервітутних прав необхідно передбачити оптимальний шлях їх майбутньої реалізації для забезпечення балансу інтересів усіх учасників сервітутних правовідносин. За наявності декількох можливих варіантів встановлення сервітуту, обраний має бути не той, що є вигідним для потенційного сервітуарія, а той, що завдає менше шкоди та незручностей для власника нерухомого майна, щодо якого встановлюється сервітут. Для виявлення найменш обтяжливого варіанту встановлення сервітуту доцільно проводити експертизу, зокрема земельно-технічну. В момент реалізації сервітуту дія цього принципу виявляється в тому, що, наприклад, «право проходу має здійснюватися таким чином, щоб завдати найменшої шкоди насадженням, які розташовані на земельній ділянці, не перешкоджати господарській діяльності, що ведеться на земельній ділянці» [166, с. 266], в обранні найбільш зручних для власника обтяженого нерухомого майна часу та способів виконання робіт, обумовлених сервітутом [264, с. 15] тощо.

Принцип невідчужуваності сервітуту знаходить свій прояв на стадії реалізації прав та обов'язків, що складають зміст сервітуту. Нині даний принцип відображено в узагальненому вигляді в ч. 4 ст. 403 ЦК України та більш конкретно в ч. 2 ст. 101 ЗК України. Сервітут як суб'єктивне цивільне право з урахуванням положень ст. 395 та ч. 2 ст. 190 ЦК України є майновим правом. Як відомо, чинний ЦК України передбачає можливість майнових прав бути самостійним предметом окремих цивільно-правових договорів. Разом з тим, сервітут у цій частині є винятком. З урахуванням цього, зміст принципу невідчужуваності сервітуту фактично зводиться до того, що останній не може бути предметом договору застави, договору купівлі-продажу, договору дарування, договору найму (оренди), договору управління майном, а також будь-якого іншого цивільно-правового договору, який допускає відчуження майнових прав будь-якій іншій особі. Земельний сервітут сам по собі не відчужується, відчужуватися може лише земельна ділянка, для забезпечення обслуговування якої його було встановлено (мова йде про земельну ділянку сервітуарія). В такому разі до нового власника земельної ділянки переходить також й сервітут як суб'єктивне цивільне право та він набуває статусу сервітуарія, що випливає з властивості права слідування. Аналогічна ситуація має місце у випадку спадкування - сам земельний сервітут не може входити до складу спадщини. Особистий сервітут через його нерозривний зв'язок з конкретною особою (на користь якої його встановлено) взагалі не підлягає відчуженню та спадкуванню.

Як вже зазначалося, в юридичній літературі іноді окремо виділяють також такий принцип як «невичерпність прав власника», зміст якого розкривається через положення ч. 5 ст. 403 ЦК України. Водночас, у межах даного дослідження відповідні положення були розглянуті як такі, що за свої статусом йдуть в розвиток такого загального принципу (засади) правового регулювання сервітутних відносин як принципу неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом. Власне в межах останнього і було проаналізовано таку властивість як невичерпність прав власника у сфері сервітутного користування та, як наслідок, принцип невичерпності прав власника окремо не розглядається в межах спеціальних принципів.

2.2 Нормативно-правові інструменти цивільно-правового регулювання сервітутних відносин

Цивільно-правові норми та відповідні форми їх зовнішнього вираження, як окремий складовий елемент структури механізму цивільно-правового регулювання, в юридичній літературі узагальнено одержали назву «нормативної основи» [6, с. 34-35; 63, с. 89-90; 95, с. 9; 195, с. 44] загаданого механізму. Така назва є найбільш усталеною як в загальній теорії права, так і в цивілістиці, хоча зустрічаються також інші варіанти найменування, наприклад: нормативний елемент [308, с. 350], нормативно-правова форма [244, с. 66], регламентаційна основа [219, с. 18-19] тощо.

Нормативна основа за своєю сутністю складає фундамент, на якому ґрунтується весь процес правового регулювання будь-яких цивільних відносин у цілому, та сервітутних відносин зокрема. Фактично вона є не лише складовим елементом структури механізму цивільно-правового регулювання, що обслуговує однойменний процес регулювання, але й передумовою згаданого процесу, тим елементом, завдяки якому створюється можливість для його функціонування. Нормативна основа є найпершою ланкою, без якої ні механізм, ні власне правове регулювання цивільних відносин, зокрема сервітутних, не змогли б взагалі існувати. Цивільно-правові норми передбачають, які суспільні відносини підлягають правовому регулюванню, за яких умов та яким чином відбувається таке правове регулювання, які суб'єкти наділяються тими чи іншими правами і обов'язками, в яких межах такі права та обов'язки реалізуються, які наслідки настають у разі порушення відповідних прав та інтересів тощо. Звідси випливає, що цивільно-правові норми змістовно передбачають усі інші складові елементи механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин - юридичні факти, сервітутні правовідносини, акти реалізації прав та обов'язків, що складають зміст сервітутних правовідносин, засоби захисту цивільних прав та законних інтересів. Значення нормативної основи для механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин, як і для самого процесу цивільно-правового регулювання, рівноцінне значенню «води як основи всього життя».

Нині у вітчизняній доктрині цивільного права відсутні комплексні монографічні дослідження питань, пов'язаних з цивільно-правовими нормами. Переважна більшість вчених-цивілістів не зосереджується на аналізі цієї проблематики. Ситуацію, що склалась у даній сфері наукових розробок, яскраво охарактеризував В. А. Бєлов, вказавши, що «не дивлячись на багаторічну практику групування правових норм, жоден вчений так і не спробував створити галузеву теорію норм права - вчення про норми окремо взятої галузі» [20, с. 253]. Вбачається, що причини малодослідженості проблематики цивільно-правових норм криються в уявленні про її загальнотеоретичний характер, що зумовлено поглибленим дослідженням правових норм та пов'язаних з ними питань саме в межах загальної теорії права. Це, в свою чергу, в цілому створює враження немовби повного та всебічно вивченого правового явища. Разом з тим, у рамках теорії права відбувається дослідження лише загальних положень щодо правових норм і не зосереджується увага на галузевій специфіці, яку безумовно втілюють цивільно-правові норми. Так, в юридичній літературі вказується, що актуальність дослідження власне цивільно-правових норм посилюється: по-перше, тенденцією визнання регуляторами цивільних відносин не лише приписів цивільного законодавства, а й договорів; по-друге, принциповими змінами у правовому регулюванні цивільних відносин, фундаментом якого і є власне цивільно-правова норма [193, с. 84]. Відтак ситуацію, за якої в цивілістиці недостатньо приділяється увага характеристиці цивільно-правових норм, не можна в цілому вважати позитивним явищем. При цьому в зарубіжній доктрині цивільного права дослідженню цивільно-правової норми присвячується більше уваги [93; 120; 150].

Розглянемо питання сутності поняття «цивільно-правова норма» або «норма цивільного права». Як вже зазначалося, переважна більшість досліджень правової норми відбувається саме в межах загальної теорії права, а відтак й переважна більшість її дефініцій сформульована відповідно у даній сфері наукового пізнання. При цьому дефініції правової норми, запропоновані теоретиками права, досить часто суттєво відрізняються одна від одної, що свідчить про відсутність єдності поглядів вчених на вирішення даного питання. Необхідно відзначити, що вся палітра поглядів теоретиків права в частині розуміння сенсу норми права або правової норми систематизовано може бути представлена наступним чином: норма права як правило поведінки (С. С. Алексєєв, С. В. Бобровник, М. С. Кельман, О. Г Мурашин, В. Д. Перевалов, С. П. Погребняк, П. М. Рабінович, О. Ф. Скакун, О. Ф. Черданцев та ін.), норма права як припис (М. Й. Байтин, В. М. Сирих та ін.), норма права як веління (В. К. Бабаєв, С. В. Бошно та ін.), змішаний підхід - використання одночасно у різних варіаціях декількох вищезазначених понять для розкриття сутності норми права (Д. М. Безрядін, В. О. Слєпцов та ін.), інші «своєрідні» підходи до визначення поняття норми права [116, с. 50-51; 179, с. 8-20]. Як бачимо, найчастіше норма права визначається саме через поняття «правило поведінки», що безумовно влучно відображає її регулятивні властивості як складового елементу механізму цивільно-правового регулювання. Що стосується власне цивільно-правової норми або норми цивільного права, то вона є різновидом більш загального правового явища - норми права. Тому на неї можуть бути поширені надбання загальної теорії права з обов'язковим врахуванням галузевої (цивільно-правової) специфіки. В науці цивільного права зустрічаються спроби дати визначення поняття «цивільно-правова норма» («норма цивільного права). Проаналізуємо окремі з них.

На думку В. І. Борисової, «цивільно-правові норми - це правові приписи, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини їх учасників» [301, с. 30]. О. М. Родіонова визначає норму цивільного права «як правило зовнішньо вираженої діяльності» [245, с. 109]. Безумовно, наведені обидві дефініції цивільно-правової норми лаконічні за своїм змістом, однак, вони є надто загальними і не лише не розкривають особливості цивільно-правової норми як окремого різновиду норми права, але й не містять мінімального переліку визначальних ознак останньої, що не створює цілісного уявлення про відповідне правове явище.

По-іншому визначає норму цивільного права І. О. Маньковський, розуміючи під нею «правовий засіб, розроблений уповноваженими державними органами, який змістовно представляє собою певне правило поведінки, призначене для використання в процесі впливу на суб'єктів цивільного права» [150, с. 12]. Дійсно, з точки зору інструментального методологічного підходу цивільно-правова норма, будучи складовим елементом механізму цивільно-правового регулювання, постає саме як правовий засіб. При цьому в сучасних умовах розвитку суспільства та власне цивільного обороту важливого значення набувають не лише норми, що розроблені та прийняті державою в особі уповноважених органів у вигляді цивільного законодавства, але й норми-звичаї, які, будучи санкціоновані державою, отримують статус правового звичаю в тій чи іншій сфері цивільних відносин. Відтак, відповідними сучасній тенденції розвитку цивільного права в частині розширення переліку його форм (джерел), слід визнати ті дефініції цивільно-правової норми, які містять вказівку на можливість їх санкціонування з боку держави (наприклад, С. І. Карпова [93, с. 7-8]).

Цікавим є визначення норми цивільного права, запропоноване С. О. Погрібним. Зокрема, вчений вказує, що «це правило поведінки, встановлене державою в актах цивільного законодавства, а також правило, встановлене безпосередньо учасниками цивільних відносин при реалізації ними права на їх саморегулювання у сферах і в межах, передбачених законом, які спрямовані на впорядкування особистих немайнових і майнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників» [193, с. 93]. Дана дефініція цивільно-правової норми є своєрідним продовженням характеристики явища саморегулювання цивільних відносин та наслідком визнання цивільно-правового договору одним з регуляторів у сфері цивільного права. Вона дозволяє відповісти на питання в частині того, що являє собою правило поведінки, вироблене безпосередньо сторонами договору в межах правил саморегулювання, визначених ст. 6 ЦК України. Таке правило поведінки прирівнюється до цивільно-правової норми, що нині залишається дискусійним. Доцільно лише відзначити, що так чи інакше явище саморегулювання цивільних відносин не виникло на пустому місці і фактично було визнано, тобто санкціоновано з боку держави шляхом закріплення ст. 6 ЦК України. За відсутності такого визнання, саморегулювання об'єктивно не могло б існувати. Особливістю є тільки те, що таке санкціонування відбулося лише один раз і назавжди, а не в кожному окремому випадку відступу від положень цивільного законодавства. Крім того, таким санкціонуванням охоплюється не якесь одне правило поведінки, а всі такі правила (при умові їх відповідності ст. 6 ЦК України), які створюються/будуть створені у майбутньому безпосередньо учасниками цивільних (сервітутних) відносин. При цьому держава залишила за собою право на невизнання правил поведінки сторін конкретного цивільно-правового договору у випадку їх суперечності актам цивільного законодавства або суті відносин між сторонами. Тобто, факт санкціонування має значення й у випадку саморегулювання, хоча й носить наперед визначений характер. У даному випадку фактично йдеться про санкціонування на майбутнє. З таких позицій дефініції цивільно-правової норми, в яких згадується про можливість їх санкціонування з боку держави, також виявляються придатними у разі визнання за договором ознаки нормативності. Головне в цьому випадку потрібно зважати на характер державного санкціонування. Хоча, безумовно, вказівка на суб'єкта створення цивільно-правової норми має визначальне значення та й договірні правила поведінки при визнанні їх нормами все одно матимуть свою особливість.

На наш погляд, при осмисленні сутності цивільно-правової норми або норми цивільного права як складового елементу механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин доцільно відштовхуватися від запропонованої В. В. Васильєвим дефініції. За ним, цивільно-правова норма - це встановлене державою або санкціоноване нею правило поведінки чи базовий правовий припис, що має обов'язковий чи відносно обов'язковий характер і охороняється від можливих порушень як державними заходами впливу, так і безпосередньо суб'єктами цивільного обороту шляхом самозахисту суб'єктивних прав [42, с. 54]. У цьому визначенні певною мірою відображена специфіка цивільно-правового регулювання, а також воно дозволяє врахувати факт наявності в нормативному масиві цивільного права не лише класичних цивільно-правових норм регуляторів поведінки, але й так званих спеціалізованих правових норм (до них найчастіше відносять норми-принципи, норми-дефініції, норми-презумпції тощо), наявність яких вже тривалий час обґрунтовується як в загальній теорії права, так і в цивілістиці [116; 120].