Механізм цивільно-правового регулювання сервітутних відносин в Україні

Дискусійним виявляється питання можливості припинення сервітуту шляхом розірвання договору. Аналіз спеціальної літератури свідчить, що у вирішенні даного питання склалося дві позиції. Перша група вчених відстоює думку про категоричну неможливість застосування процедури розірвання договору як підстави припинення сервітуту [173, с. 675]. Друга група, навпаки вважає, що оскільки сервітут може встановлюватися договором, то відповідно не існує жодних перешкод у можливості розірвання відповідного договору [11, с. 113; 25, с. 138; 307, с. 125; 102, с. 179]. Основним аргументом противників визнання можливості розірвання договору про встановлення сервітуту є речовий характер останнього. Так, наприклад, О. А. Підопригора акцентує увагу на тому, що «зобов'язання може бути припинено у будь-який час будь-яким контрагентом. Речове право, таким чином, не може бути припинено» [173, с. 675].

Згідно з ч. 1 ст. 651 ЦК України «розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом» [297]. Слід відзначити, якщо сервітуарій та власник обтяженого сервітутом нерухомого майна дійдуть взаємної згоди щодо розірвання договору та припинення сервітуту, то навряд чи це суперечитиме чинному цивільному законодавству. Адже сторони договору за взаємною згодою встановили сервітут, обопільно розробивши відповідну його модель як суб'єктивного цивільного права, очевидно, можуть за взаємною згодою й припинити його дію. Це випливає зі загального принципу цивільного права «дозволено все, що не заборонено законом». Сервітуарій самостійно вирішує питання, пов'язані зі здійсненням чи нездійсненням сервітуту, включаючи і його припинення, що випливає з положень ч. 1 ст. 12 ЦК України. Тому, висловлюючи згоду на розірвання договору про встановлення сервітуту, сервітуарій фактично виражає волю на те, що сервітут для нього особисто (у випадку з особистим сервітутом) або для його нерухомого майна (у випадку зі земельним сервітутом) виявляється більше не потрібним. У даному разі простежується певна схожість з припиненням сервітуту шляхом відмови від нього (п. 2 ч. 1 ст. 406 ЦК України), але відмінним є сам порядок: відмова здійснюється в односторонньому порядку і згода на це іншої сторони не потребується, тоді як при розірванні договору за взаємною згодою наявне узгоджене волевиявлення обох сторін договору на припинення сервітуту. Водночас, саме по собі розірвання договору не припиняє дію сервітуту. Для розірвання договору за взаємною згодою сервітуарій та власник укладають у письмовій формі додаткову угоду про розірвання договору про встановлення сервітуту (ст. 654 ЦК України), яка виступає юридично значимою підставою для внесення запису про припинення сервітуту до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. І саме з цього моменту сервітут вважається припиненим.

Крім того, ч. 2 ст. 651 ЦК України передбачає можливість розірвання договору односторонньо у судовому порядку «у разі істотного порушення договору другою стороною, а також у випадках встановлених договором або законом» [297]. У цій частині доцільно відзначити, що припинення сервітуту в судовому порядку з підстав, передбачених насамперед ч.ч. 2 та 3 ст. 406 ЦК України, одночасно означає й припинення (розірвання) договору про встановлення сервітуту, якщо останній було встановлено договором. Договір підпорядкований меті виникнення сервітуту як суб'єктивного речового права і опосередковує процес його виникнення, а тому не може продовжувати свою дію у відриві від існування самого сервітуту. Звідси, видається непотрібним пред'явлення вимоги про розірвання договору про встановлення сервітуту окремо від вимоги про припинення сервітуту, адже договір припиняється автоматично. Розірвання договору про встановлення сервітуту відбувається також і за п. «б» ч. 2 ст. 102 ЗК України (аналогічна до ч. 3 ст. 406 ЦК України підстава) та за п. «д» ч. 1 ст. 102 ЗК України - порушення сервітуарієм умов користування земельним сервітутом. Щодо останньої підстави В. І. Нагнибіда дотримується позиції про необхідність її виключення з положень ЗК України. Вчений зазначає, що «виникнення і припинення сервітуту відбувається за принципами речового права. А тому порушення власником сервітуту умов користування сервітутом не може бути підставою для припинення сервітуту - права, яке часто є єдиною можливістю для належного здійснення прав щодо об'єкта, в інтересах якого встановлений сервітут» [170, с. 10-11]. Висловлена думка є спірною, оскільки повне виключення даної підстави припинення сервітуту лише погіршить становище власника обтяженого сервітутом нерухомого майна і очевидно не сприятиме формуванню балансу інтересів учасників сервітутних правовідносин. Інша справа, що дійсно не будь-яке порушення умов користування сервітутом повинно визнаватися підставою для його припинення.

На нашу думку, мова має йти лише про злісне та систематичне порушення умов користування сервітутом. Наприклад, систематичне вчинення сервітуарієм дій, які не охоплюються способом користування визначеним сервітутом або постійний вихід за просторові межі дії сервітуту, незважаючи на вжиті власником обтяженого нерухомого майна заходи по захисту своїх прав та інтересів у порядку та у способи, передбачені законом; дії, що призводять до пошкодження нерухомого майна, що є об'єктом сервітуту (руйнування житла) тощо [147, с. 38]. Дисертант повністю погоджується з тими вченими-цивілістами, які вважають, що сам факт невнесення сервітуарієм плати за користування нерухомим майном, що є об'єктом сервітуту, не може бути достатньою підставою для припинення сервітуту та розірвання договору [12, с. 65; 149, с. 94; 264, с. 18]. Більш ефективним у цьому випадку виявляється застосування заходів цивільно-правової відповідальності, а саме: стягнення суми боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних (ч. 2 ст. 625 ЦК України); сплата неустойки (пені). Невнесення плати за користування сервітутом може бути підставою припинення сервітуту лише у випадку набуття систематичного характеру, що є свідченням небажання сервітуарія «миритися» з існуючим порядком сервітутного користування.

3.2 Структурні особливості сервітутних правовідносин

Характеристика механізму цивільно-правового регулювання сервітутних відносин була б неповною без розгляду такого елемента його внутрішньої будови як сервітутні правовідносини. У межах останніх, через реалізацію суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків, і досягається мета цивільно-правового регулювання - забезпечення упорядкування сервітутних відносин. Якщо юридичний факт безпосередньо не здійснює, а лише започатковує конкретизацію загальних приписів цивільно-правової норми, то в сервітутних правовідносинах така конкретизація набуває свого апогею. Сервітутні правовідносини являються засобом конкретизації цивільно-правових норм та засобом, в рамках якого забезпечується реалізація суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків. Як наслідок, сервітутні правовідносини є окремим елементом механізму цивільно-правового регулювання, що носить універсальний характер, адже фактично охоплює собою два уявно відокремлені моменти процесу цивільно-правового регулювання: 1) наявність правового зв'язку між конкретними суб'єктами з приводу конкретного об'єкту через належні їм конкретні суб'єктивні цивільні права та юридичні обов'язки (тобто, статичний момент); 2) фактична реалізація поведінкової моделі цивільно-правової норми у відповідності до реальної життєвої ситуації (тобто, динамічний момент).

Дослідження сервітутних правовідносин у статиці вимагає розгляду питання щодо того, хто може бути суб'єктом даних правовідносин, з приводу чого (об'єкт) вони можуть виникати, які суб'єктивні права та обов'язки пов'язують вищезазначених суб'єктів (зміст правовідносин). Разом з тим, з'ясувати відповідні питання неможливо, передусім не встановивши власне склад сервітутних правовідносин, адже у попередніх розділах даної наукової роботи неодноразово наголошувалося на існуванні поряд з речовими (абсолютними) сервітутними правовідносинами також і зобов'язальних (відносних) сервітутних правовідносин.

У доктрині цивільного права акцентується увага на наявності у сервітутних правовідносинах певних зобов'язальних або ширше - відносних елементів, хоча не завжди відповідна наукова думка знаходить свій подальший розвиток та глибоке тлумачення [157, с. 12; 231, с. 6; 300, с. 559-560]. Окремі науковці під час розгляду питань, пов'язаних з сервітутом у різних площинах, оминають дану проблему стороною [265]. Водночас, раніше, в межах даної дисертації, вже певною мірою вказувалося на те, в чому саме виявляються зобов'язальні сервітутні правовідносини. Відтак власне факт їхнього існування не викликає сумніву. Інша справа, яке їх місце у загальній системі правовідносин, що складаються з приводу сервітуту. В цій частині думки вчених суттєво різняться.

Існуючі наукові погляди щодо наявності у відносинах з приводу встановлення та реалізації сервітуту зобов'язальних (або ж відносних) елементів можна згрупувати як мінімум у три різні за змістом напрямки розвитку наукової думки, а саме: 1) сервітут як суб'єктивне цивільне право визнається таким, що має не речову (або абсолютну), а саме зобов'язальну (або відносну) правову природу [200, с. 198; 230]; 2) сервітутні правовідносини кваліфікуються як «змішані», тобто речово-зобов'язальні правовідносини [151, с. 3, 8]; 3) у сфері сервітутного користування паралельно існують і речові, і зобов'язальні правовідносини (або ж абсолютні та відносні), які не змішуються між собою [122, с. 74; 153, с. 128-129; 170, с. 3-4].

Підхід, за якого сервітут за своєю суттю визнається зобов'язальним (відносним) суб'єктивним правом, навряд чи може бути сприйнятий у контексті даного дослідження. Сам факт наявності при сервітуті правового зв'язку між конкретними особами (сервітуарієм та власником нерухомого майна), а також наявність у системі юридичних фактів у сфері сервітутного користування договору як підстави виникнення сервітуту не може перекреслити речово-правову сутність останнього. Адже необов'язково намагатися включити зобов'язальні (відносні) елементи безпосередньо у зміст сервітуту як суб'єктивного речового права, їх цілком закономірно можна розглядати відокремлено. Як наслідок, сервітут не перетворюватиметься на суб'єктивне зобов'язальне право, а констатуватиметься наявність при сервітуті не лише речових (абсолютних), але й зобов'язальних правовідносин. Тобто, вирішення цієї проблеми не повинно переходити з рівня правовідносин на рівень їх структурних елементів - визначення характеру суб'єктивних прав. Відтак, справедливим є зауваження В. В. Чубарова, що «навряд чи є підстави вважати, що набір зобов'язальних правовідносин, які ... виникають між власником та володільцем обмеженого речового права (сервітуарієм - додано мною - В. М.), складає зміст речового права та є головною метою його набуття» [218, с. 156].

Другий напрямок характеризується використанням спеціальної конструкції змішаних речово-зобов'язальних (ширше - абсолютно-відносних) правовідносин, для пояснення наявності у речових правовідносинах певних зобов'язальних властивостей, або ж у зобов'язальних правовідносинах деяких речових ознак. При цьому сервітут є лише однією зі сфер, де виявляється застосування концепції змішаних правовідносин. М. І. Брагінський взагалі відмічає, що «більшість цивільних правовідносин є змішаними - речово-зобов'язальними» [33, с. 277].

Прихильником концепції змішаних правовідносин у частині осмислення сутності власне сервітутних правовідносин є, зокрема, В. М. Мартин. Вчений пов'язує виникнення змішаних правовідносин при сервітуті виключно з оплатним характером останнього, підкреслюючи, що лише у такому разі «виникає складне, змішане речово-зобов'язальне правовідношення, де відносини щодо користування річчю регулюються нормами речового права, а відносини щодо сплати визначеної суми за користування - нормами зобов'язального права» [151, с. 8]. Такий хід думок вченого дозволяє зробити висновок, що при безоплатному сервітуті змішані правовідносини не виникають. Водночас, навряд чи зобов'язальні елементи при сервітуті вичерпуються виключно правом вимоги сплати певної грошової суми за встановлення та/або реалізацію сервітуту і, відповідно, кореспондуючим йому обов'язком такої сплати. При сервітуті можливе покладення й інших обов'язків різноманітного характеру (особливо за наявності договору), які не суперечать його сутності (так, розподіл обов'язків щодо ремонту об'єкта сервітуту тощо).

Певною мірою до кола вчених, які підтримують позицію виникнення з приводу сервітуту змішаних правовідносин, можна віднести також й А. Г. Ананьєва та Т. Є. Харитонову, з обов'язковим зауваженням, що останні говорять не про змішані правовідносини, а про змішані права [10, с. 6; 291, с. 79]. Водночас, сервітут як суб'єктивне цивільне право не може бути кваліфіковано одночасно і речовим, і зобов'язальним правом, адже зазначені властивості не є взаємозамінними та тотожними у своїй сутності. За умови такого змішування надати науково-обґрунтовану характеристику сервітуту фактично важко, оскільки воно вимагає поєднання того, що об'єктивно не об'єднується в єдине ціле. Як зазначає О. М. Латиєв, одне й те саме право не може діяти одночасно проти всіх і кожного та по відношенню до конкретної особи, вимагати від зобов'язаних суб'єктів пасивної поведінки і, в той же час, зобов'язувати до вчинення позитивних дій [122, с. 85]. Такий підхід лише унеможливлює чітке розмежування речових і зобов'язальних прав і тягне за собою ряд проблем практичного характеру пов'язаних із захистом подібного «змішаного» права.

Загалом, на нашу думку, конструкція змішаних правовідносин не є вдалою для обґрунтування наявності в сфері сервітутного користування окремих зобов'язальних елементів. Адже, очевидно, що дати характеристику структурних елементів таких правовідносин в єдності неможливо. Тобто, окремо аналізуватиметься структура речової частини таких правовідносин, і окремо - зобов'язальної частини. Змішавши речі та дії як об'єкти таких правовідносин, їх різні суб'єктні склади можна лише отримати як результат своєрідну «наукову кашу», яка не сприятиме вирішенню проблеми. Щодо змісту змішаних правовідносин, очевидно мову слід буде вести знову ж таки про ті самі «змішані права» та «змішані обов'язки», на недоцільність виділення яких вже вказувалося вище. Водночас, якщо в межах конструкції змішаних речово-зобов'язальних правовідносин окремо аналізуватимуться суб'єкти, об'єкти та зміст речової частини та окремо суб'єкти, об'єкти і зміст зобов'язальної частини, то в чому тоді сам сенс виділення змішаних правовідносин. Адже цілком можливо окремо дослідити речові сервітутні правовідносини, і окремо - зобов'язальні сервітутні правовідносини, не змішуючи їх в єдине ціле. Так, М. М. Агарков вказував, що «відмінність абсолютних і відносних правовідносин є відмінністю саме правовідносин, а не інститутів. В межах одного і того ж інституту можуть бути правовідносини як абсолютні, так і відносні» [3, с. 31]. Тобто, з приводу сервітуту можуть виникати як речові (абсолютні), так і зобов'язальні (відносні) правовідносини, що не змішуються між собою. Тому, на наш погляд, більш обґрунтованим є третій напрямок пояснення прояву зобов'язальних елементів при сервітуті - одночасне паралельне існування сервітутних речових (абсолютних) і сервітутних зобов'язальних (відносних) правовідносин.

Таким чином, сервітутні правовідносини неоднорідні за своїм складом. Необхідне чітке усвідомлення того, що найменування «сервітутні правовідносини» - це загальна назва, що об'єднує комплекс двох видів правовідносин: речові сервітутні правовідносини та зобов'язальні сервітутні правовідносини. Ці дві групи правовідносин тісно пов'язані між собою, оскільки всі вони виникають з приводу встановлення та реалізації сервітуту. Разом з тим, їх тісний зв'язок не обумовлює тотожності зазначених правовідносин та не викликає їхнього змішування.

Виділення групи зобов'язальних сервітутних правовідносин є не простою забаганкою юридичної науки, а нагальною необхідністю самої конструкції сервітуту як суб'єктивного речового права. Власне зобов'язальні елементи й дають змогу збалансувати інтереси учасників сервітутних правовідносин та передусім найповніше врахувати інтереси власника обтяженого сервітутом нерухомого майна. Ситуація наявності при сервітуті суто речових (абсолютних) правовідносин не мала б оптимального характеру, бо інтереси власника обтяженого нерухомого майна постійно б ігнорувалися. За таких умов досягти справжнього правопорядку можливо було б лише за наявності досконалого цивільного законодавства, що змістовно урегульовувало всі можливі та навіть неможливі конкретні випадки встановлення та реалізації сервітуту. Водночас, досягти цього навряд чи можливо через надзвичайно високий динамічний характер цивільного обороту та високий ступінь абстрактності цивільно-правових норм. Речові (абсолютні) правовідносини побудовані так, що дозволяють реалізувати інтереси виключно однієї особи - суб'єкта речового права (сервітуарія). Інтереси інших осіб для речових (абсолютних) правовідносин принципового значення не мають. Водночас, користування сервітуарієм не своїм, а чужим в юридичному сенсі нерухомим майном, очевидно, не може супроводжуватися повним неврахуванням наявних та можливих інтересів та потреб самого власника зазначеного майна. Адже протилежне суперечило б принципу справедливості. Тому існування сервітутних зобов'язальних правовідносин обумовлено: 1) об'єктивною неможливістю всебічного законодавчого регулювання різноманітних питань супутнього характеру, пов'язаних з реалізацією сервітуту; 2) необхідністю забезпечення балансу інтересів учасників сервітутних правовідносин.

Зобов'язальні сервітутні правовідносини через запроваджену вітчизняним законодавцем концепцію сервітутного користування певною мірою передують речовим сервітутним правовідносинам. Адже для виникнення останніх необхідне настання повного юридичного (фактичного) складу за схемою договір + державна реєстрація сервітуту. Водночас, для зобов'язальних сервітутних правовідносин достатньо настання такого юридичного факту як укладення договору про встановлення сервітуту. Незважаючи на те, що зобов'язальні сервітутні правовідносини виникають раніше речових сервітутних правовідносин, але в переважній своїй більшості вони не можуть бути реалізовані без наявності самого сервітуту як суб'єктивного цивільного права (та відповідно речових сервітутних правовідносин). Тобто, можна стверджувати, що зобов'язальні сервітутні правовідносини мають додатковий характер по відношенню до речових. Наприклад, зобов'язальні правовідносини щодо сплати певної грошової суми (обумовленої у договорі) за користування нерухомим майном на підставі сервітуту, очевидно, виникають раніше сервітуту як суб'єктивного цивільного права, а саме - з моменту укладення відповідного договору. Сам же сервітут виникає з моменту його державної реєстрації. Разом з тим, не дивлячись на те, що зобов'язальні правовідносини щодо справляння зазначеної плати фактично виникли раніше речових сервітутних правовідносин (що зумовлено наявністю розриву у часі між укладенням договору та державною реєстрацією сервітуту), їх міцний зв'язок з останніми не дозволяє реалізувати права та обов'язки, що складають їх зміст, раніше виникнення самого сервітуту. Адже як можна вимагати плати за користування чужим майном на підставі сервітуту, якщо сам сервітут ще не виник.

Група зобов'язальних сервітутних правовідносин, у свою чергу, може бути поділена на дві підгрупи. Такий їх поділ зумовлений існуючою нині законодавчою моделлю сервітутного користування сприйнятою національною правовою системою і відображеною в положеннях ЦК України та інших законодавчих актах. Зокрема, аналіз положень чинного законодавства свідчить, що між фактом набрання чинності договором про встановлення сервітуту (ч. 1 ст. 640 ЦК України) і фактом вчинення дій по державній реєстрації сервітуту, модель якого була розроблена сторонами у договорі, існує деякий розрив у часі. Водночас, у зазначений період між сторонами договору не може не існувати певний правовий зв'язок. Так, сервітут ще не виник, але договір набрав чинності. З моменту набрання чинності останнім виникають зобов'язальні сервітутні правовідносини, але, як вже відмічалося, переважна їх більшість (щодо реалізації) тісно пов'язана з фактом виникнення самого сервітуту як суб'єктивного цивільного права. Однак, серед зобов'язальних сервітутних правовідносин можливо виокремити ті з них, метою яких є забезпечення самого процесу виникнення сервітуту як суб'єктивного цивільного права. Їх конструкція й пояснює той правовий зв'язок, який існує між власником нерухомого майна та потенційним сервітуарієм з часу укладення договору про встановлення сервітуту і до моменту державної реєстрації. Зазначені правовідносини схематично (змістовно) можуть бути представлені наступним чином [143, с. 67]:

1. Право власника нерухомого майна вимагати юридичного оформлення моделі сервітуту в суб'єктивне цивільне право шляхом його державної реєстрації для надання сервітуарію доступу до власного нерухомого майна, а у випадку нездійснення державної реєстрації сервітуту - заборонити такий доступ через відсутність для цього достатніх правових підстав. Даному праву кореспондує обов'язок сервітуарія провести державну реєстрацію сервітуту для отримання юридично-забезпеченої можливості здійснювати обмежене певним способом та у певному масштабі користування чужим нерухомим майном.

2. Право потенційного сервітуарія вимагати від власника нерухомого майна вчинення дій щодо сприяння державній реєстрації сервітуту або ж вимагати утримуватися від дій, які перешкоджають зазначеній реєстрації. Даному праву кореспондує відповідний обов'язок власника нерухомого майна сприяти та/або не перешкоджати державній реєстрації сервітуту.

Отже, дана підгрупа зобов'язальних сервітутних правовідносин має взаємний двосторонній характер. Їх конструкція дозволяє створити умови для уникнення випадків користування нерухомим майном до державної реєстрації сервітуту. При цьому покладення на потенційного сервітуарія обов'язку після укладення договору здійснити державну реєстрацію сервітуту не суперечить диспозитивним началам цивільного права. Адже потенційний сервітуарій, маючи дійсну потребу в сервітуті та укладаючи відповідний договір з власником нерухомого майна, добровільно бере на себе зазначений обов'язок. А відтак потенційний сервітуарій повинен мати намір бути зобов'язаним до вчинення певних дій. Фактично, саме потенційний сервітуарій є заінтересованою особою у виникненні сервітуту, тому й обов'язок щодо державної реєстрації останнього є певною мірою продовженням зазначеного інтересу, своєрідним втіленням його у реальність.

Таким чином, сервітутні правовідносини - це система правовідносин, що виникають і розвиваються з приводу та навколо сервітуту, яка може бути представлена наступним чином:

1. Речові сервітутні правовідносини;

2. Зобов'язальні сервітутні правовідносини, які поділяються на дві підгрупи:

а) Зобов'язальні сервітутні правовідносини з приводу встановлення сервітуту (або зобов'язальні сервітутні правовідносини організаційного характеру);

б) Зобов'язальні сервітутні правовідносини пов'язані з реалізацією сервітуту (плата за сервітут, обов'язки щодо ремонту нерухомого майна тощо).

З'ясувавши склад сервітутних правовідносин та встановивши їх систему, можна перейти до характеристики особливостей структури різних видів сервітутних правовідносин. Прийнято вважати, що речові правовідносини мають абсолютний характер, а відтак їх суб'єктний склад схематично представляється з одного боку - уповноваженою особою, а з іншого боку - невизначеним колом зобов'язаних осіб, якими можуть бути будь-які учасники цивільного обороту, що мають потенційну здатність своїми діями завадити уповноваженій особі в реалізації нею відповідного суб'єктивного цивільного права. Тобто, при характеристиці суб'єктів речових сервітутних правовідносин на перший план виходить саме фігура уповноваженої особи, якою є власне носій суб'єктивного речового права - сервітуту. Неконкретність же зобов'язаної сторони у речових сервітутних правовідносинах не дає можливості здійснити поглиблений аналіз особливостей її суб'єктного складу. Тому в цій частині можливо лише обмежитися вказівками загального характеру, що зобов'язаною стороною речових сервітутних правовідносин є всі учасники цивільних відносин, визначені на рівні ст. 2 ЦК України, з обов'язковим включенням в їх перелік також і власника обтяженого сервітутом нерухомого майна. При цьому особа власника обтяженого сервітутом нерухомого майна не виділяється з усієї маси зобов'язаних осіб і не відзначається (порівняно зі зобов'язальними сервітутними правовідносинами) якимось особливим статусом суб'єкта речових сервітутних правовідносин. Тому зосередимо основну увагу на вирішенні питання, хто може бути уповноваженою стороною у речових сервітутних правовідносинах.

Загалом доцільно відзначити, що чинне вітчизняне законодавство не є послідовним у визначенні суб'єктного складу сервітутних правовідносин. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що фактично в кожній з її статей законодавець вживає текстуально різноманітні найменування для позначення носія суб'єктивного речового права - сервітуту, що не завжди має виправданий характер. Прикладом таких найменувань є: 1) особа, потреби якої не можуть бути задоволені іншим способом, ніж встановленням сервітуту (ч. 1 ст. 401 ЦК України); 2) власник (володілець) сусідньої земельної ділянки або конкретно визначена особа (ч. 2 ст. 401 ЦК України); 3) особа, яка користується сервітутом (ч. 3 та ч. 7 ст. 403 ЦК України); 4) особа, в інтересах якої встановлений сервітут (п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 406 ЦК України); 5) особа, на користь якої було встановлено особистий сервітут (п. 6 ч. 1 ст. 406 ЦК України). При цьому, якщо використання першого, другого та п'ятого найменування є більш-менш обґрунтованим (адже перше з них є необхідним для підкреслення такої властивості сервітуту як його об'єктивна обумовленість, друге - власне надає кількісно-якісну характеристику суб'єктного складу зі сторони уповноваженого, п'яте - вдало відображає особливості правового режиму особистих сервітутів), то цього не можна сказати про інші - третє і четверте найменування. Наприклад, якщо детально проаналізувати зміст формулювання «особа, яка користується сервітутом», то можна дійти висновку, що з методологічної точки зору воно є не зовсім вірним. Оскільки, очевидно, що під час сервітутного користування особа користується не сервітутом як суб'єктивним цивільним правом (власне останнє й надає юридично забезпечену можливість здійснювати певне користування), а об'єктом сервітуту - відповідним нерухомим майном. Подібна ситуація спостерігається і на рівні ЗК України, в главі 16 якого застосовуються формулювання наступного змісту: 1) суб'єкт права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений (п. «а» ч. 1 ст. 102 ЗК України); 2) особа, в інтересах якої встановлено земельний сервітут (п. «б» ч. 1 ст. 102 ЗК України); 3) власник сервітуту (п. «д» ч. 1 ст. 102 ЗК України).

Навряд чи такий різнобій є виправданим з точки зору законодавчої техніки та необхідності забезпечення чіткого розуміння нормативного матеріалу. Наявна ситуація лише викликає сумніви в тому, чи дійсно законодавець має хоча б приблизну концепцію сервітутного користування. Видається необхідним вироблення узагальненої назви уповноваженої сторони сервітутних правовідносин. Останнє, звичайно, не виключає можливості використання інших найменувань, але при умові, що таке найменування є доцільним з точки зору конкретного нормативного положення та якнайкраще передає його суть. На наш погляд, узагальненою назвою уповноваженої сторони сервітутних правовідносин має бути найпоширеніше в юридичній літературі позначення «сервітуарій» [163, с. 85; 180, с. 14; 260, с. 11; 291, с. 136], яке доцільно перетворити з суто доктринального поняття у законодавче.

На відсутність системності при визначенні суб'єктного складу сервітутних правовідносин вказує і факт застосування в чинному законодавстві розпливчастих формулювань, які не сприяють однозначності у розумінні кола осіб, що можуть бути сервітуаріями. Суттєвих проблем не виникає лише в частині визнання власника нерухомого майна сервітуарієм у конструкції земельних сервітутів та конкретно визначеної особи як сервітуарія в конструкції особистого сервітуту. Водночас, ЦК України у ч. 2 ст. 401 використовує поряд з терміном «власник» також термін «володілець», зміст якого не розкривається. У свою чергу, ЗК України при визначенні кола осіб, які можуть бути сервітуаріями, в одних статтях (ч. 1 ст. 98 та ст. 99 ЗК України) використовує термін «землекористувач» (зміст якого також не є до кінця зрозумілим, бо землекористувачем може бути і суб'єкт права постійного землекористування (ст. 92 ЗК України), і орендар, і власне сервітуарій, і носії емфітевзису та суперфіцію тощо, адже всі вони наділені правомочністю користування), а в інших, застосовуючи термінологію ЦК України, також визнає володільця в якості сервітуарія (ч. 1 ст. 100 ЗК України).

В юридичній літературі можна зустріти різні точки зору на розуміння терміну «володілець» у сфері сервітутного користування. Так, І. В. Спасибо-Фатєєва та В. І. Крат вважають, що під володільцем «слід розуміти особу, якій земельна ділянка належить на іншому праві, передбаченому ЗК України, - постійного користування земельною ділянкою (ст. 92), а також право користування, що мала приватна особа за радянських часів і яке збереглося за нею дотепер, якщо вона не приватизувала свою земельну ділянку» [300, с. 561]. Тобто, за даним підходом коло можливих сервітуарієв чітко обмежується визначеним переліком носіїв суб'єктивних речових прав, відмінних від права власності. Водночас, незрозумілими є підстави такого обмеження виключно вищезгаданими правами. Відповідний підхід можна назвати обмеженим. В свою чергу, О. О. Михайленко виділяє серед кола можливих сервітуарієв не лише власника, а й титульного володільця [164, с. 13]. Тобто, дослідниця фактично розуміє під володільцем осіб, володіння нерухомим майном яких засноване на певній правовій підставі - договорі з власником або законі. Подібної точки зору дотримуються також Д. М. Старостенко [268, с. 43] та О. В. Розгон [248, с. 112]. На наш погляд, останній підхід до розуміння терміну «володілець» у сфері сервітутного користування є більш виправданим як з теоретичної, так і з практичної точки зору. При ньому суб'єктний склад на стороні сервітуарія не піддається штучному обмеженню прямою вказівкою на те чи інше право, у змісті якого наявна правомочність володіння. Звичайно, що в такому разі терміном «володілець» охоплюються не лише носії визначених І. В. Спасибо-Фатєєвою та В. І. Кратом суб'єктивних прав, але й інші випадки володіння, заснованому на праві, наприклад, володіння під час оренди тощо. Відтак, даний підхід можна назвати розширеним.

Дискусійним у доктрині цивільного права, а також у доктрині земельного права є питання можливості орендаря бути сервітуарієм. Так, переважна більшість вчених обґрунтовує доцільність включення орендаря в перелік суб'єктів, що можуть виступати сервітуаріями [12, с. 9; 153, с. 8, 130; 186, с. 15; 268, с. 44-45]. Водночас, висловлюються й протилежні думки. Зокрема, В. В. Цюра «вважає необґрунтованим і суперечним нормам чинного ЦК положення, що орендар ... вправі висувати умови щодо встановлення сервітуту до іншого власника землі» [307, с. 106]. Вчений аргументує свою позицію тим, що «орендуючи земельну ділянку така особа (орендар - додано мною - В. М.) мала виявити недоліки такої ділянки і відмовитися від її оренди або вона вправі це зробити на стадії, коли оренда стала неможливою - це положення має вважатися підставою для розірвання договору оренди» [307, с. 106]. Як наслідок, В. В. Цюра доходить до висновку, що, виходячи з відносного характеру відносин при оренді та з огляду на тимчасовий характер останньої, орендар не повинен мати права вимагати встановлення сервітуту. Таке право має належати лише власнику земельної ділянки, що орендується [307, с. 106]. Подібна позиція є дискусійною оскільки: по-перше, факт визнання орендаря сервітуарієм не є суперечним положенням ч. 2 ст. 401 ЦК України при умові дотримання розширеного підходу до тлумачення терміну «володілець» (орендар є титульним володільцем, його право володіння засноване на договорі з власником); по-друге, право оренди навряд чи може бути кваліфіковане як таке, що породжує «чисті» відносні правовідносини, адже в орендних відносинах наявні також і речові елементи (право слідування, абсолютний захист), на що вказується в юридичній літературі [71, 196-197; 122, с. 73-74, 87-88; 292, с. 27]; по-третє, тимчасовий характер оренди не є достатньою підставою для заперечення можливості орендаря бути сервітуарієм, оскільки сервітут також може встановлюватися на певний строк.

Сучасний цивільний оборот вимагає, з огляду на широке розповсюдження орендних відносин, надання орендарю земельної ділянки права вимагати встановлення сервітуту та відповідно виступати сервітуарієм у сервітутних правовідносинах. Аналіз судової практики свідчить, що досить розповсюдженою є ситуація безпосереднього звернення орендаря з вимогою про встановлення земельного сервітуту [207; 210; 215]. Суди в основному не висувають заперечень у такій можливості при умові дотримання інших вимог необхідних для встановлення сервітуту. Отже, судова практика, все ж таки дотримується розширеного підходу до розуміння терміну «володілець» при з'ясуванні суб'єктного складу сервітутних правовідносин. Достатньо лише відзначити, що Верховний суд України свого часу вказував, що «володільцем є особа, якій земельна ділянка належить на іншому праві - постійного користування, оренди тощо» [9].

На нашу думку, слід приєднатися до тієї групи вчених, які визнають можливість орендаря вимагати встановлення сервітуту та відповідно виступати уповноваженою особою в сервітутних правовідносинах. Така можливість має обумовлюватись як практичною доцільністю, так і розглядом орендаря з точки зору його як титульного володільця відповідної земельної ділянки. Найкращим же аргументом на користь можливості орендаря бути безпосереднім сервітуарієм за земельним сервітутом слід визнати обґрунтування, висловлені Р. І. Марусенком. Зокрема, вчений відмічає, що у випадку оренди земельної ділянки саме орендар має підвищений інтерес у встановленні сервітуту, бо саме він (а не власник) безпосередньо користується відповідною земельною ділянкою [153, с. 130]. В подальшому Р. І. Марусенко підкреслює, що «плату за встановлений сервітут теж має вносити ця особа (тобто орендар - додано мною - В. М.), адже саме вона безпосередньо отримає вигоди від сервітуту. Зрозуміло, що оскільки в розглянутому випадку земельною ділянкою користується не власник, то останній не може оцінити потребу у земельному сервітуті ...» [153, с. 131]. «Власник земельної ділянки не може знати ні місцерозташування сервітуту, яке влаштує користувача (орендаря - додано мною - В. М.), ні обсягу сервітутного користування, ні строку дії, ні суми плати, яку користувач (орендар - додано мною - В. М.) погодиться сплачувати» [153, с. 133].

Отже, за загальним правилом орендар повинен безперешкодно визнаватись особою, що має право вимагати встановлення сервітуту. Механізм захисту інтересів власника орендованої земельної ділянки, на наш погляд, має бути заснований на можливості обмеження права орендаря вимагати встановлення сервітуту в договорі оренди шляхом абсолютної заборони або шляхом необхідності одержання попередньої згоди власника. Хоча слід мати на увазі, що на практиці життєві ситуації можуть складатися по-різному і не завжди об'єктивно можливо отримати відповідну попередню згоду власника, особливо якщо останній відсутній і з ним неможливо встановити зв'язок будь-яким можливим способом (телефон, пошта, Інтернет тощо). Враховуючи, що володіння та користування земельною ділянкою за договором оренди носить тимчасовий характер, то орендар повинен наділятися правом встановлювати виключно строкові земельні сервітути обумовлені строком дії договору оренди в бік неможливості перевищення останнього (подібно до договору суборенди (піднайму) за ч. 2 ст. 774 ЦК України). Встановлення безстрокових сервітутів навряд чи відповідатиме правам та інтересам власника відповідної земельної ділянки та після припинення договору оренди може створити для нього додатковий тягар, незважаючи на те, як відмічає Р. І. Марусенко, що власник може відмовитися від сервітуту в будь-який час. У випадку ж дострокового припинення договору оренди земельної ділянки та не спливу строку, на який було встановлено сервітут, останній може бути припинений в залежності від конкретної ситуації або за п. 4 ч. 1 ст. 406 ЦК України або ж за п. 2 ч. 1 ст. 406 ЦК України (п. «б» ч. 1 ст. 102 ЗК України). В даному випадку обставиною, яка була підставою для встановлення сервітуту, слід вважати право оренди, з припиненням якого відповідно зникає інтерес та потреба орендаря як сервітуарія в сервітуті. Підтвердженням припинення відповідної обставини буде або угода сторін про розірвання договору оренди, яка є невід'ємною частиною останнього (при розірванні договору оренди за взаємною згодою), або рішення суду про розірвання відповідного договору оренди (при розірванні договору на вимогу однієї з його сторін). Державна реєстрація припинення сервітуту має здійснюватися паралельно з державною реєстрацією припинення права оренди. Виходячи з положень ст. 785 ЦК України та ст. 34 Закону України «Про оренду землі» від 06 жовтня 1998 року № 161-XIV (зі змінами та доповненнями) [225], обов'язок припинення сервітуту в будь-якому разі має покладатися на орендаря. Якщо, звичайно, власник земельної ділянки не забажає зберегти встановлений сервітут за собою, зробивши відповідну вказівку або заздалегідь - у договорі оренди, або пізніше - в угоді про розірвання договору оренди.

Дотримання розширеного підходу до розуміння змісту терміну «володілець», дозволяє стверджувати, що термін «землекористувач», яким оперує ЗК України, повинен тлумачитися системно разом з терміном «володілець». Як наслідок, землекористувачем буде носій тих видів прав землекористування, зміст яких не обмежується виключно правомочністю користування (як наприклад, при сервітуті), а додатково включає також й правомочність володіння. При цьому право вимагати встановлення земельного сервітуту носіями зазначених прав може обмежуватися договором або законом. В окремих випадках сервітуарій повинен мати статус спеціального суб'єкта, наприклад: благодійної організації (за ч. 1 ст. 8 Закону України «Про благодійну діяльність» від 05 липня 2012 року № 5073-VI з внесеними змінами та доповненнями [220]); суб'єкта авіаційної діяльності (за ч. 3 ст. 74 Повітряного кодексу України від 19 травня 2011 року № 3393-VI з внесеними змінами та доповненнями [192]) тощо.

Зобов'язальні сервітутні правовідносини, маючи відносний характер, характеризуються наявністю конкретних суб'єктів. Ними є, з одного боку - той самий сервітуарій, а з іншого боку - власник або володілець земельної ділянки та/або іншого нерухомого майна. При цьому в даній групі правовідносин сервітуарій може виступати як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною в залежності від характеру конкретного правового зв'язку, що піддається аналізу. Теж саме повною мірою стосується і власника (володільця) нерухомого майна, по відношенню до якого встановлюється чи встановлено сервітут. Загалом, до сервітуарія (потенційного сервітуарія) як суб'єкта зобов'язальних сервітутних правовідносин цілком застосована проведена вище його характеристика.

Проаналізуємо іншу сторону, якою є власник (володілець) нерухомого майна, щодо якого встановлюється чи встановлено сервітут. У науці цивільного та земельного права існує тенденція до найменування особи, нерухоме майно якої обтяжується сервітутом, - сервітутодавцем [11, с. 117; 262, с. 93; 265, с. 11]. Хоча не всі вчені погоджуються з цим [12, с. 55]. На законодавчому рівні ЦК України в частині земельного сервітуту використовує аналогічне як і для позначення сервітуарія формулювання «власник (володілець) земельної ділянки» (абз. 1 ч. 2 ст. 402), в частині ж особистого сервітуту ЦК України не містить спеціальних зауважень. Водночас не існує перешкод для застосування в даному випадку аналогії, наслідком якої є визнання сервітутодавцем за особистим сервітутом власника (володільця) відповідного нерухомого майна. В ЗК України при визначенні сервітутодавця повторюється та сама проблема, що й при позначенні сервітуарія - в одних випадках мова йде про власника (володільця) земельної ділянки (абз. 1 ч. 2 ст. 100), в інших - власника і землекористувача (ч. 3 ст. 101), або ж взагалі лише про власника (ч. 4 ст. 101 та ін.). Тобто, знову ж таки простежується непослідовність у визначенні суб'єктного складу сервітутних правовідносин.

Термін «володілець» по відношенню до сервітутодавця для забезпечення термінологічної єдності, очевидно, має застосовуватися в аналогічному значенні щодо й сервітуарія - особа, яка володіє земельною ділянкою чи іншим нерухомим майном на певній правовій підставі (титульний володілець). Разом з тим, у доктрині цивільного права можна зустріти думку, що сервітутодавцем має бути виключно власник нерухомого майна [262, с. 93-94; 306, с. 10]. Так, Я. С. Солодова, беручи за приклад орендні відносини та виходячи з наявності в орендодавця обов'язку повідомити орендаря про всі права третіх осіб на відповідне нерухоме майно (а не отримати згоду на їх виникнення), вважає, що орендар має бути лише письмово повідомлений власником про встановлений останнім сервітут. Будь-які претензії орендаря з цього приводу до власника слід вирішувати в договорі оренди [262, с. 94]. Така позиція є спірною, адже: по-перше, вітчизняне законодавство пов'язує обов'язок орендодавця повідомляти орендаря про вищезгадані права саме з моментом укладення договору оренди (найму), а не подальшою його дією; по-друге, механізм вирішення претензій орендаря в договорі оренди не є ефективним, адже орендар через встановлений сервітут подекуди може бути взагалі позбавлений можливості здійснювати діяльність, задля якої він і вступав в орендні правовідносини. Власник не може бути абсолютно вільним у вирішенні питання про встановлення сервітуту без врахування інтересів титульного володільця, адже останній як безпосередній користувач найповніше відчуватиме на собі тягар сервітутного користування. Звідси випливає, що саме титульний володілець нерухомого майна щодо якого встановлюється сервітут (а не його власник), повинен бути стороною, з якою слід узгоджувати умови сервітутного користування. Адже власник нерухомого майна, що обтяжується сервітутом може і взагалі не відчути на собі дію сервітуту, крім випадку, коли він забажає відчужити відповідне нерухоме майно іншій особі - відповідно вартість такого майна буде знижена через наявність обтяження у вигляді прав третіх осіб.

Найбільшим аргументом на користь неможливості вільної участі титульного володільця в якості сервітутодавця в сервітутних правовідносинах є відсутність у нього правомочності розпорядження відповідним нерухомим майном. Водночас, це повинно лише свідчити про необхідність ускладнення процедури встановлення сервітуту з боку титульного володільця як сервітутодавця з метою дотримання прав та законних інтересів безпосереднього власника. Таке ускладнення слід розглядати як можливість титульного володільця безпосередньо виступати сервітутодавцем за договором про встановлення сервітуту виключно за наявності в нього відповідних повноважень, наданих йому законом, договором з власником або за письмовим дозволом власника, отриманим безпосередньо після звернення потенційного сервітуарія до титульного володільця з вимогою про встановлення сервітуту. Тобто, в даному випадку цілком можливе застосування за аналогією механізму, що діє при укладенні договорів суборенди (піднайму), коли титульний володілець отримує правомочність обмеженого розпорядження відповідним нерухомим майном з правом укладення чітко обумовлених власником договорів. При цьому сервітут має встановлюватися виключно на строк титульного володіння. Якщо власник відмовить титульному володільцю в наданні дозволу на встановлення сервітуту, то потенційний сервітуарій зможе задовольнити свої вимоги шляхом звернення до суду на підставі ч. 3 ст. 402 ЦК України.

Наступним елементом структури будь-яких правовідносин, включаючи й сервітутні, є їх об'єкт. Доцільно підтримати думку тих вчених, які під об'єктом правовідносин розуміють те, з приводу чого вони виникають [40, с. 5; 188, с. 233; 303, с. 150]. Питання про об'єкт правовідносин вже тривалий час залишається дискусійним і не знаходить свого остаточного вирішення як у науці цивільного права, так і в правовій науці загалом. Узагальнено всі погляди науковців у частині розуміння об'єкта цивільних правовідносин можуть бути представлені наступним чином: 1) підхід визнання об'єктом цивільних правовідносин виключно одного явища (моністична теорія або теорія єдиного об'єкта), який в залежності від оцінки такого явища розпадається на окремі напрямки, а саме: а) явищем, що є об'єктом цивільних правовідносин можуть бути виключно речі (речовий напрямок); б) таким явищем є виключно діяльність (поведінка) суб'єктів (діяльнісний напрямок); 2) підхід, за якого об'єктом цивільних правовідносин в залежності від характеру останніх можуть бути різні за своїм змістом явища (блага) - речі, дії, результати дій, особисті немайнові блага тощо (плюралістична теорія або теорія множинності об'єктів). Існують й інші підходи до розуміння об'єкта цивільних правовідносин, які не зовсім вписуються у вищезгадану систему, наприклад: воля і свідомість зобов'язаної особи [79, с. 168; 121, с. 108], правовий режим явищ об'єктивної реальності [255, с. 139; 197, с. 50], фактичні суспільні відносини як загальний об'єкт правовідносин [278, с. 65] тощо. Детально з цими підходами можна ознайомитись у спеціальній літературі [3, с. 20-23, 28-31; 22; 85, с. 74-97; 322, с. 5-30]. Дисертанту більше імпонує плюралістична теорія об'єктів цивільних правовідносин, яка краще відображає сучасні тенденції розвитку цивільного обороту. Визначення об'єкту цивільних правовідносин, зокрема сервітутних, доцільно основувати на його тотожності з таким правовим явищем як «об'єкт суб'єктивного цивільного права», що відзначається в юридичній літературі [22, с. 51; 278, с. 52; 316]. Відтак, встановивши з приводу чого виникло суб'єктивне цивільне право, можна відповідно встановити з приводу чого виник правовий зв'язок, утворений поєднанням зазначеного суб'єктивного цивільного права та відповідного йому юридичного обов'язку - тобто об'єкт цивільних (сервітутних) правовідносин. Водночас, виходячи з широкого переліку об'єктів цивільних прав, законодавчо визначеного на рівні ст. 177 ЦК України, а не виключно якогось одного з них, можна стверджувати саме про доцільність сприйняття плюралістичної теорії.

Поширеним є уявлення про те, що об'єктом речових правовідносин є речі, а зобов'язальних - дії зобов'язаних осіб. На підставі плюралістичної теорії об'єктів цивільних правовідносин та враховуючи неоднорідність сервітутних правовідносини, можна стверджувати, що й об'єкт таких правовідносин є різним в залежності від їх різновиду. Так, об'єктом речових сервітутних правовідносин, звичайно, є річ, що відповідає таким характеристикам як нерухома, індивідуально визначена та чужа.

За чинним вітчизняним законодавством об'єктом речових сервітутних правовідносин можуть бути виключно нерухомі речі - земельні ділянки, різноманітні житлові (житлові будинки, квартири, їх окремі частини, наприклад, кімнати в будинку, квартирі тощо) та нежитлові приміщення або їх частини, будівлі, споруди (їх частини) тощо. Слід відзначити, що в цивілістичній доктрині подекуди висловлюються думки щодо доцільності законодавчого передбачення можливості встановлення сервітутів щодо індивідуально-визначеного неспоживного рухомого майна, а той і взагалі майнових прав [164, с. 13; 265, с. 4, 11]. На наш погляд, такі пропозиції є досить спірними передусім тому, що вони не враховують властивість об'єктивної обумовленості сервітуту та неможливість його встановлення в довільній формі лише на основі бажання певної особи. Якщо нерухоме майно в силу особливостей його розташування в просторі або ж інших можливих конструктивних ознак здатне зумовлювати виникнення ситуацій з неможливістю задоволення особою певних потреб в інший спосіб, ніж користування саме цим нерухомим майном, то щодо рухомого майна цього не можна стверджувати. Так, навряд чи буде достатнім аргументом на користь встановлення сервітуту щодо чужого транспортного засобу посилання особи на необхідність задоволення її потреб у швидкому пересуванні до певного місця, необхідність користування чужим мобільним телефоном, телевізором, комп'ютером через відсутність у неї достатніх коштів для їх придбання тощо. Загалом такі та подібні аргументи іноді можуть бути курйозними, а іноді можуть набувати абсурдного характеру і переростати у крайнощі, створюючи власнику відповідної рухомої речі значні складнощі і навіть бажання позбутися такої речі. Слід відзначити, що прихильники визнання можливості встановлення сервітутів щодо рухомих речей можуть посилатися на такий особистий сервітут як право членів сім'ї власника житла на користування ним, бо останньому не властива об'єктивна обумовленість. Разом з тим, конструкція даного сервітуту передбачає чітко окреслене коло осіб, які можуть бути сервітуаріями - члени сім'ї власника, що виключає будь-яких сторонніх осіб. Крім того, необхідні чіткі критерії найменшої обтяжливості сервітуту, встановленого щодо певної рухомої речі. Очевидно, що часові межі користування сервітуарієм рухомою річчю, наприклад, автомобілем, не є достатніми для забезпечення дійсного балансу інтересів. Виникають також і різноманітні питання супутнього характеру, наприклад, необхідність забезпечення належних інструментів захисту сфери приватного життя власника відповідної рухомої речі, адже останні певною мірою є складовими такого життя. Також справедливим є зауваження І. Ф. Севрюкової, що «речеві права значно обмежують рух об'єктів цивільного обігу, а відносно рухомих речей таке обмеження не може бути корисним, особливо в умовах розвинутих ринкових стосунків» [253, с. 16]. Звичайно, навіщо придбавати автомобіль обтяжений сервітутом і терпіти складнощі у користуванні ним (через необхідність надання користування за потребою або у певний час іншій особі), якщо можна придбати автомобіль за відсутності прав третіх осіб на нього або ж зачекати, коли закінчиться строк сервітуту (при встановленні строкових сервітутів). Тобто, рухома річ, обтяжена сервітутом, завжди буде менш привабливою, ніж та, яка не обтяжена і, власник матиме складнощі не лише у користуванні нею, але й у розпорядженні. Очевидно, що чинне вітчизняне законодавство має достатні правові конструкції, які забезпечують можливість особи користуватися чужими рухомими речами, наприклад, на праві оренди, що усуває необхідність передбачення можливості встановлення сервітутів на рухомі речі. Сервітут є речовим правом, а відтак він має більш складну процедуру його встановлення та припинення, ніж зобов'язальні права. Все вищесказане лише підкреслює неможливість простої вказівки у чинному цивільному законодавстві на рухомі речі як об'єкти сервітуту та сервітутних правовідносин. Позиція ж автора даної дисертаційної роботи зводиться до недоцільності визнання рухомих речей та майнових прав об'єктами речових сервітутних правовідносин.