Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Таким чином, підготовка справи до розгляду у спрощеному провадженні зведена виключно до концентрації в суду змагальних паперів. Відмова від попереднього судового засідання, на нашу думку, є помилкою. Залишивши документарну частину підготовки (обмін змагальними паперами) і відмовившись від усної (підготовче судове засідання), законодавець створив розрізнений набір процесуальних дій, які не прояснюють обставини справи належним чином ні для сторін, ні для суду. Підготовка справи до розгляду у спрощеному провадженні буде мати виключно механічний характер і не буде виконувати свого призначення.

У підготовчому судовому засіданні суд повинен, насамперед, з урахуванням думки сторін, змісту їх змагальних паперів, переконатися у правильності свого рішення про розгляд справи в порядку спрощеного провадження. За наявності обставин, передбачених законом, на підставі клопотань кого-небудь із учасників справи, суд має право ухвалити рішення щодо переходу до розгляду в загальному позовному порядку. У процесі підготовчого судового засідання суд повинен роз'яснити учасникам справи, які обставини становлять предмет доказування, які докази повинні бути надані тим або іншим учасником справи; з'ясувати, чи повідомили сторони про всі обставини справи, які їм відомі; з'ясувати, чи надали сторони докази, на які вони посилаються в позові і відзиві, а також докази, витребувані судом, або причини їх неподання, вирішити питання щодо витребування додаткових доказів і визначити строки їх подання; вирішити питання щодо виклику в судове засідання експертів, свідків, залучення перекладача, фахівця.

Водночас вважаємо, що спрощенню провадження сприяло б установлення в законі права суду безпосередньо перейти до розгляду справи по суті. Так, якщо у процесі підготовчого судового засідання судом буде встановлено, що сторонами надані всі докази, або якщо суд не знайде підстав для задоволення клопотання кого-небудь із учасників справи про витребування додаткових доказів, установленні строку для подання додаткових доказів тощо, тобто якщо доказова база у справі повністю сформована, суд має право негайно перейти до розгляду справи по суті [582, с. 250 - 260].

Значні зміни передбачені законодавцем також у стадії для розгляду справи по суті у спрощеному провадженні. Відповідно до ч. 2 ст. 279 ЦПК розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання. У цій нормі законодавцем запроваджено поняття «перше судове засідання», яке є новим для вітчизняної традиції законотворчості і доктрини цивільного процесу.

На нашу думку, ужитий законодавцем термін є не зовсім доречним. Насамперед, використання характеристики «перше» орієнтує на те, що буде і друге, і наступні судові засідання. Водночас спрощений характер провадження передбачає, як правило, розгляд справи в одному судовому засіданні.

По-друге, те, що законодавець назвав форму розгляду справи по суті у спрощеному провадженні саме судовим засіданням, є досить суперечливим.

Так, відповідно до ч. 5 ст. 279 ЦПК суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Таким чином, як загальне правило для спрощеного провадження передбачений розгляд справи в судовому засіданні без участі сторін. Закономірно набуває актуальності питання, яке давно обговорюється в науковій літературі держав, що передбачають подібну конструкцію спрощення позовного провадження, щодо того, чи можна назвати таку форму розгляду справи судовим засіданням.

У науковій літературі висловлена думка, згідно з якою відсутність виклику сторін не скасовує судового засідання, тому що сторони присутні в засіданні не фізично, а своїми позиціями, доказами, поясненнями, які були викладені в позовній заяві, відзиві на позовну заяву, поясненнях по суті вимог, наданих у писемній формі [119, с. 354-355]. Інші ж автори критично оцінюють конструкцію «судове засідання без виклику сторін», вважаючи, що вона зводиться фактично до відсутності судового засідання [274, с. 88], а правило щодо проведення судового засідання набуває фіктивного характеру [256, с. 60].

У наявній дискусії, на нашу думку, слід виділити два окремі моменти. Перший стосується того, чи може називатися розгляд справи без виклику сторін судовим засіданням. Відсутність виклику сторін обумовлює незастосовність практично всіх положень, що становлять сутність судового засідання. Єдиним учасником цієї форми розгляду є суд. Відсутня певна послідовність процесуальних дій, втрачає своє значення усна форма судоговоріння. При цьому відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК, якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксація судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Не передбачена законом і яка-небудь інша фіксація процедури розгляду. Тому ми вважаємо, що термін «судове засідання» не повинен застосовуватися для позначення подібної процесуальної форми.

Друге питання стосується того, чи можливий розгляд спору по суті без проведення судового засідання. Як вбачається, саме проблеми, пов'язані з визнанням правомірності розгляду без засідання, є причиною настільки вільного використання термінології законодавцем. Справа в тому, що власне із судовим засіданням пов'язуються основні положення справедливості судового розгляду. Тому, не виключаємо, що застосування терміна «судове засідання» для процесуальної форми, досить далекої від справжньої сутності судового засідання, є способом уникнути докорів із приводу позбавлення основної гарантії справедливого розгляду. Під час вирішення цього питання ми дотримуємося наступної думки. Судове засідання не може бути визнано тією гарантією, яка не підлягає скороченню за жодних умов, про що неодноразово заявляв і Європейський суд із прав людини у своїх рішеннях. Так, в одній із постанов зазначено наступне: «право на “публічний розгляд” згідно з пунктом 1 статті 6 витлумачено у встановленій прецедентній практиці Суду як право, що передбачає і “усне слухання”. Проте, зобов'язання проведення засідання, передбачене цієї статтею Конвенції, не є абсолютним. Усне слухання може й не бути необхідним за умови наявності виняткових обставин справи, наприклад, у випадках, коли воно не стосується фактичних або правових питань, які не можуть бути належним чином вирішені на підставі матеріалів справи та письмових доказів сторін» [175]. Проте фактичне усунення судового засідання з порядку розгляду справи є досить серйозним кроком, який можливий лише в тих випадках, коли це не завдасть невиправної шкоди правам і інтересам учасників справи.

У науковій літературі підкреслюється нерозривний зв'язок підстав спрощення провадження і застосовуваних для цього способів спрощення, зокрема й відмови від проведення судових засідань. Так, Н. В. Сивак указує, що вибір підстави спрощеного судового провадження значно впливає на наступну процедуру розгляду справ. Так, у спрощених судових провадженнях, які базуються на безперечності заявлених вимог, не передбачається проведення судового засідання, тоді як у спрощених провадженнях, заснованих на малозначності предмета спору, для реалізації тих же цілей (економії часу, засобів тощо) застосовуються інші способи (проведення тільки одного засідання) [431, с. 8]. Інші автори говорять про те, що простота в докузуванні дозволяє відмовитися від судового засідання, зробити процедуру доказування документарною. Малозначність справ повинна передбачати альтернативу - звичайне провадження або скорочене, а також дозволяти учасникам конфлікту звернутися до найпростішої процедури [470, с. 1006].

Справи, які належать до сфери застосування спрощеного провадження, являють собою звичайні позовні, спірні справи, яким не властива наявність ознак, що свідчать про потенційно високу ймовірність правомірності вимог, як це має місце, наприклад, у справах наказного провадження. Тому вони потребують проведення змагальної процедури, надання кожній стороні достатніх шансів доказати обґрунтованість своїх вимог і заперечень. У моделі, запропонованій законодавцем, має місце повна заміна усної форми на письмову. Для нормативного регулювання спрощеного провадження цілком доречною є характеристика, надана Ю. Ю. Грибановим, який стверджує, що спрощений порядок має подвійну правову природу, обумовлену здебільшого тяжінням до документарної процедури (так званого «письмового» процесу) і комбінацією деяких елементів наказної форми захисту права [118, с. 18]. Тому загальний порядок розгляду справи у спрощеному провадженні являє собою суто документарну процедуру, яка не передбачає жодних форм усного спілкування, що не повністю відповідає підставам, прийнятим законодавцем як підстави для спрощення провадження і сфери застосування спрощеного провадження.

Водночас слід визнати, що у певних категоріях справ такий порядок розгляду може бути досить справедливим і ефективним. Зокрема, мова йде про ті справи, доказування в яких будується на дослідженні виключно письмових доказів. Проведення в них судових засідань буде зайвою витратою процесуальних засобів і часу. Тому слід звернутися до законодавства й розглянути, чи надає воно можливість урахувати індивідуальні особливості тієї або іншої справи і провести судове засідання в тих випадках, коли це необхідно.

Частини 5 та 6 ст. 279 ЦПК передбачають право суду за клопотанням однієї зі сторін або за власною ініціативою провести розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. При цьому суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін за одночасного існування таких умов: 1) предметом позову є стягнення грошової суми, розмір якої не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Отже, суду надано право розглянути справу в судовому засіданні. Законодавець не вказує підстав для прийняття такого рішення, але водночас говорить про підстави для відмови у відповідному клопотанні сторони. Аналіз процесуальних норм свідчить, що існує категорія справ, у якій клопотання однієї зі сторін про розгляд справи в судовому засіданні в обов'язковому порядку підлягає задоволенню: це справи про стягнення грошової суми, розмір якої перевищує сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. В інших випадках законодавець оперує оцінними поняттями. Так, установити випадки, у яких характер спірних правовідносин і предмет доказування у справі вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного і всебічного встановлення обставин справи досить непросто. Ця умова може тлумачитися досить широко, що створює потенційну можливість для зловживання. Для оцінки ефективності цієї підстави слід звернутися до наслідків її неправильного тлумачення.

Ухвала про відмову в задоволенні клопотання про розгляд справи в судовому засіданні апеляційному оскарженню не підлягає. Зазначимо, що відповідно до процедури спрощеного провадження, що діє в ЄС, відмова в усній процедурі з ініціативи сторін повинна бути мотивована, викладена в письмовій формі і може бути оскаржена [43, с. 7].

Безпідставна відмова в задоволенні клопотання про розгляд справи в судовому засіданні не є обов'язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції в порядку апеляційного перегляду. Вона буде оцінюватися як інше порушення норм процесуального права, яке може стати підставою для скасування рішення суду першої інстанції тільки у випадку неправильного вирішення справи. Важливе значення має те, що апеляційні скарги у справах із ціною позову меншою за сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб розглядаються в апеляційній інстанції без виклику сторін, тобто фактично без проведення судового засідання. Таким чином, сторона у справі із ціною позову меншою за сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб може не одержати жодного шансу усно висловити свої вимоги й аргументи у процесі всієї інстанційної процедури судового розгляду.

На нашу думку, проведення судового засідання є найважливішою гарантією справедливості судового розгляду, фактором довіри громадян до судової системи, має суттєве значення для прозорості судочинства. Тому в тих справах, у яких одна зі сторін подає клопотання про проведення судового засідання й одержує відмову, існує значний ризик зниження гарантій справедливості. Необґрунтована ухвала суду першої інстанції про відмову в задоволенні клопотання про розгляд справи в судовому засіданні повинна оцінюватися апеляційною інстанцією як грубе порушення норм процесуального права і зумовлювати скасування рішення суду першої інстанції незалежно від правильності ухваленого рішення. Тому що в такому випадку правильність рішення може бути лише випадковим результатом.

Розгляд справи без виклику сторін зумовлює істотне обмеження засобів доказування. Про це свідчить, зокрема, норма, закріплена в ч. 8 ст. 279 ЦПК, відповідно до якої при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи також заслуховує їх усні пояснення та показання свідків. Судові дебати не проводяться.

Таким чином, при розгляді справи без виклику сторін не можуть бути заслухані усні пояснення, показання свідків, оглянуті речові докази в місці їх знаходження, призначена експертиза. Можливість призначити експертизу взагалі не передбачена правилами спрощеного провадження.

Залишається нерозв'язаним питання щодо того, як слід вчинити суду, якщо у процесі розгляду справи він дійде висновку про необхідність призначити експертизу у справі, розглянутій за правилами спрощеного провадження? Перехід до розгляду в загальному порядку можливий лише в результаті задоволення заперечень відповідача, поданих у встановлений строк, у справах, передбачених ч. 2 ст. 274 ЦПК. Проте і в справах малозначних, і у справах, що виникають із трудових відносин, може з'явитися необхідність призначення експертизи. Буквальний зміст норм, що регламентують спрощене провадження, роблять цей спосіб одержання доказів недоступним.

Таким чином, у справі, розглянутій у порядку спрощеного провадження, цілком може скластися ситуація, у якій цей порядок не може забезпечити повного і всебічного дослідження обставин справи та захисту порушених прав і інтересів. Тому законодавство повинно передбачити можливість перейти в такому випадку до загального позовного порядку або передбачити можливість використання у спрощеному провадженні всіх засобів доказування. На нашу думку, спрощене провадження, у якому розгляд справи проводиться в судовому засіданні, допитуються свідки, призначається експертиза вже не є за своєю стуністю спрощеним. Якщо виникає така необхідність, то більш правильним буде ухвалення рішення про перехід до загального порядку.

Можливість переходу від спрощеного провадження до загального позовного порядку є однією з істотних ознак спрощеного провадження, обумовлених його альтернативністю.

Відповідно до чинного законодавства для категорії справ із ціною позову від 100 до 500 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, які не належать до переліку, передбаченого ч. 4 ст. 274 ЦПК, допускається перехід зі спрощеного провадження в позовне, проте тільки в стадії підготовки справи до розгляду в результаті задоволення судом клопотання відповідача, поданого із пропущеним з поважної причини строком. Буквальне тлумачення правових норм не дає підстав стверджувати наявність можливості позивача яким-небудь чином вплинути на перехід до розгляду справи в порядку загального позовного провадження. Аналогічно й суд, ухвливши відповідне рішення, не має права його змінити за своєю ініціативою.

Рішення законодавця щодо можливості переходу до загального позовного провадження належить до переліку дискусійних. З одного боку, мова йде про такі справи, кваліфікація яких як нескладних є оцінною, а ціна позову в них досить велика. Значна кількість обставин може з'ясуватися після ухвалення судом рішення про розгляд справи в порядку спрощеного провадження. Відсутність можливості перейти до загального порядку здатна створити ускладнення в реалізації процесуальних прав учасників справи. У результаті існує ризик того, що суди менш охоче стануть ухвалювати рішення щодо розгляду справ цієї категорії в порядку спрощеного провадження, з огляду на можливе з'ясування в подальшому обставин, що вимагають повноцінного судового розгляду. Тому деякі вчені вважають, що якщо суд дійде висновку, що конкретна справа не настільки невідкладна, щоб застосувати спрощений судовий розгляд, або ж з'ясується, що виник спір про право, який не можна вирішити на підставі наявних матеріалів справи, суд скасовує постанову про застосування прискореного розгляду, а справа розглядає в загальному порядку [252, с. 347].

З іншого боку, світовий досвід свідчить, що в тих моделях цивільного судочинства, які допускають широкі можливості для переходу зі спрощеного провадження до загального порядку, нерідко сторони й суд зловживають цим правом, що призводить до істотного затягування строків розгляду справи [88, с. 146]. У науковій літературі висловлюються критичні зауваження з приводу можливості переходу до загального позовного порядку розгляду справи. Так, І. О. Ізарова негативно оцінює повноваження суду щодо припинення розгляду справи в порядку спрощеного провадження на свій розсуд [216, с. 129].

Враховуючи висловлені в науці думки, ми вважаємо, що позовна спірна природа справ спрощеного провадження являє собою достатню підставу для того, щоб допускати деяку альтернативу між загальним і спрощеним порядком розгляду. «Нескладність» справи може виявитися уявною. Судочинство не може бути ефективним, якщо цілі його не досягнуті, особливо, якщо недосягнення цілей зумовлено обранням спрощеного порядку розгляду справи. Тому ми вважаємо, що можливість переходу до загального позовного порядку повинна допускатися законодавством, проте лише в чітко встановлених випадках і на підставах, що не допускають довільного застосування. На нашу думку, такою підставою може бути наявність обґрунтованого клопотання кого-небудь із учасників справи про призначення експертизи. Крім того, у випадку, якщо необхідність переходу до загального порядку розгляду виникла в ході першого судового засідання, подальший розгляд доцільно проводити зі стадії розгляду справи по суті, тобто продовжити розгляд, а не почати його спочатку.

Відмова від спроби встановити істину заради дотримання процесуальної економії тільки через незначну ціну позову або належність конфлікту до певної сфери (трудові відносини), на нашу думку, являє собою досить слизький шлях, що призведе до превалювання доцільності над правильністю. Тому ми вважаємо за можливе встановити в законодавстві право суду за клопотанням сторони прийняти мотивовану ухвалу про розгляд у порядку загального позовного провадження справи, яка належить до сфери виключного застосування спрощеного провадження (ч. 1 ст. 274 ЦПК), якщо характер спірних правовідносин і предмет доказування у справі вимагають розгляду в порядку загального позовного провадження для повного і всебічного встановлення обставин справи.

У результаті судового розгляду справи в порядку спрощеного провадження суд ухвалює рішення. Цивільне процесуальне законодавство не містить яких-небудь особливих правил щодо судового рішення, що ухвалюється судом у спрощеному провадженні. Це дозволяє зробити висновок про застосування загальних правил щодо вимог до судового рішення, його змісту і структури

У науковій літературі думки щодо вимог до рішення, яке ухвалюється у спрощеному провадженні, розділилися. Так, О. Ю. Зуб вважає, що результати розгляду цивільних справ у спрощеному порядку виражаються в судовому рішенні особливої форми [209, с. 68]. Іншими авторами, навпаки, наводяться аргументи на користь недоцільності спрощення загальних вимог до змісту рішення у справі, розглянутій у порядку спрощеного провадження, і робиться висновок, згідно з яким таке рішення повинно містити всі обов'язкові частини [256, с. 14]. Висловлена також досить категорична позиція, відповідно до якої спрощення судових процедур не повинно проводитися через спрощення змісту й форми актів правосуддя [195, с. 222]. На нашу думку, ця позиція є більш обґрунтованою. Спрощуючи процедуру розгляду, законодавець повинен надати учасникам справи достатні гарантії справедливості розгляду. Однією з найважливіших таких гарантій є мотивоване і повне рішення, що містить у собі відповідь на питання, чому суд підтримав одну сторону і не підтримав іншої. Тому чинне законодавче регулювання судового рішення у спрощеному провадженні слід вважати правильним.

Підбиваючи підсумок дослідженню сфери застосування спрощеного провадження відповідно до оновленого цивільного процесуального законодавства, зазначимо наступне. Спрощення процесуального порядку розгляду нескладних справ являє собою характерну рису розвитку цивільного процесуального права, відповідає сучасним світовим тенденціям і значно сприяє підвищенню ефективності цивільного судочинства. Проте для досягнення поставлених цілей необхідно формування збалансованого порядку розгляду справ у спрощеному провадженні, що, на жаль, не можна сказати про правила, закріплені у главі 10 ЦПК.

Аналіз законодавчих новел дозволяє зробити висновок про низьку потенційну ефективність спрощеного провадження. На користь такого висновку свідчать: недоліки визначення сфери застосування спрощеного провадження, яка містить у собі деякі справи, що за своєю природою не належать до категорій нескладних і малозначних; відсутність дійсного спрощення у громіздкому і тривалому обміні змагальними паперами; знецінювання стадії підготовки справи до розгляду через скасування підготовчого засідання, що унеможливлює дієву взаємодія сторін і суду, позбавляє сторони можливості звернутися до примирної процедури, знижує можливості суду створювати умови для захисту прав і інтересів сторін; право суду розглянути й вирішити справу, не надавши сторонам жодного шансу взяти участь в усній змагальній процедурі; невизначеність умов розгляду справи без проведення судового засідання; незбалансованість переходу від спрощеного провадження до загального позовного порядку.

Тому, ми вважаємо, що спрощене провадження, яке функціонує на підставі чинного законодавства, матиме негативний вплив на досягнення цілей судочинства і не створить значного ефекту в економії засобів і часу.

Для вдосконалення спрощеного провадження, на нашу думку, слід взяти до уваги наступні напрями: оптимізація сфери застосування спрощеного провадження, установлення адекватного поняття малозначної справи, що не допускає неоднозначного тлумачення; вилучення справ, що виникають із трудових відносин, зі сфери виключного застосування спрощеного провадження; затвердження докладних стандартних бланків змагальних документів, використовуваних у спрощеному провадженні; скорочення обсягу обміну змагальними паперами; проведення підготовчого судового засідання, що передбачає можливість застосування примирної процедури і негайного переходу до розгляду справи по суті; установлення чіткого зв'язку між особливостями доказування у справі та необхідністю проведення судового засідання незалежно від ціни позову й характеру спори; регламентація умов і порядку переходу від спрощеного провадження до загального позовного порядку після початку розгляду справи по суті, зокрема, у випадку виникнення необхідності призначення експертизи.

1. Значення стадії розгляду справи по суті зумовлює особливу увагу законодавця до таких положень як завдання цієї стадії, строки розгляду справи, основи процесуальної форми судового розгляду, принципи судового розгляду. З метою оптимізації правового регулювання судового засідання в ГПК слід конкретизувати можливість проведення виїзного судового засідання поза приміщенням суду для огляду письмових, речових і електронних доказів в місці їх знаходження, передбачити норму про те, що розгляд і вирішення усіх питань, що відносяться до суті цивільної справи повинні відбувається в судовому засіданні, якщо законом не передбачено іншого, а також упорядкувати розгляд справи по суті в кількох судових засіданнях.

2. Виявлено аспекти, в яких загальні положення стадії розгляду справи по суті вимагають удосконалення з огляду на підвищення ефективності цивільного судочинства, а саме:

- оптимізація законодавчого закріплення завдань стадії розгляду справи;

- конкретизація підстав для проведення виїзного судового засідання, регламентація правил розгляду справи по суті в декількох судових засіданнях;

- деталізація правил участі особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції (зокрема, встановлення підстав для задоволення заяви (клопотання) про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції і підстав для відмови в задоволенні відповідної заяви (клопотання); регламентація статусу суду, що виконує визначення про відеоконференцію тощо);

- розширення положень, в яких реалізується принцип безпосередності судового розгляду, зокрема встановлення правила про перевагу первинних доказів перед похідними, та адаптація особливостей дії принципу безпосередності до умов реалізації елементів електронного правосуддя;

- унеможливлення оголошення перерви в судовому засіданні за ініціативою суду.

3. Судові акти втілюють в собі результат процесуальної діяльності, тому ефективність цивільного судочинства досягається у тому випадку, коли судові акти реалізують в собі цілі цивільного судочинства при мінімальних витратах з дотриманням належної судової процедури. Законодавства, що регулює судові акти, значно покращилось у зв'язку з прийняттям ГПК в новій редакції. Особливо слід відміти в якості позитивних змін деталізацію вимог до судових рішень; зазначення верховенства права і завдань цивільного судочинства в контексті вимог до судових рішень; регламентацію часткових рішень; врегулювання законної сили ухвал суду; кваліфікація як постанов судових актів, що завершують перегляд справ в апеляційному і касаційному порядку.

4. Водночас вимагають вирішення наступні проблеми судових актів у цивільному судочинстві:

- впорядковування термінології;

- конкретизація змісту принципу верховенства права стосовно вимог до судового рішення;

- регламентація застосування судами висновків, що містяться в постановах Верховного Суду України, а також роз'яснень, що містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

- реалізація вимоги мотивованості судових рішень;

- деталізація умов і порядку винесення часткової ухвали;

- запровадження інституту проміжних рішень;

- регламентація в законодавстві випадків, за яких постановлення ухвали суду у вигляді окремого документу є обов'язковим;

- кваліфікація судового наказу в якості особливого виду рішення суду.

5. Здійснене дослідження спрощеного провадження відповідно до оновленого цивільного процесуального законодавства, в контексті того, що спрощення процесуального порядку розгляду нескладних справ є характерною рисою розвитку цивільного процесуального права, відповідає сучасним світовим тенденціям і значною мірою сприяє підвищенню ефективності цивільного судочинства. Доведено, що для досягнення поставлених цілей потрібно формування збалансованого порядку розгляду справ в спрощеному провадженні, що, на жаль, не може бути сказано про правила, закріплені в главі 10 ЦПК.

6. Обгрунтовано висновок про низьку потенційну ефективність спрощеного провадження з огляду на наявність наступних проблем:

незбалансоване визначення сфери застосування спрощеного провадження, яка включає деякі справи, що за своєю природою явно не відносяться до категорій нескладних і малозначних;

відсутність дійсного спрощення в громіздкому і тривалому обміні змагальними паперами;

знецінення стадії підготовки справи до розгляду через виключення підготовчого засідання, що робить неможливою дієву взаємодію сторін і суду, позбавляє сторін можливості звернутися до примирної процедури, знижує можливості суду створювати умови для захисту прав і інтересів сторін;

наявність у суду права розглянути і вирішити справу, не надавши сторонам жодного шансу взяти участь в усній змагальній процедурі;

неконкретність умов розгляду справи без проведення судового засідання;

незбалансованість правил переходу від спрощеного провадження до загального позовного порядку.

7. Запропоновано зміни в законодавство, спрямовані на вдосконалення спрощеного провадження, а саме:

- встановлення адекватного і недвозначного тлумачення поняття малозначної справи;

- виключення справ, що виникають з трудових відносин, зі сфери виключного застосування спрощеного провадження;

- затвердження детальних стандартних бланків змагальних паперів, шо підлягають використанню у спрощеному провадженні;

- скорочення об'єму обміну змагальними паперами;

- проведення підготовчого судового засідання, що передбачає можливість застосування примирної процедури і негайного переходу до розгляду справи по суті;

- встановлення чіткого зв'язку між особливостями доказування у справі і необхідністю проведення судового засідання незалежно від ціни позову і характеру спору;

- регламентацію умов і порядку переходу від спрощеного провадження до загального позовного порядку після початку розгляду справи по суті, зокрема, у разі виникнення необхідності призначення експертизи.

Висновки

1. Створено авторську концепцію ефективності цивільного судочинства як систему положень щодо її сутності, поняття, елементів та критеріїв визначення, чинників детермінації, механізму реалізації. Доктринальний рівень розбудови концепції передбачає визначення місця поняття «ефективність» в системі понять і категорій цивільного судочинства; аналіз виникнення поняття «ефективність», історії його формування та традицій застосування; з'ясування істотних рис його змісту, особливостей застосування цієї загальної характеристики до специфіки цивільної процесуальної діяльності; виокремлення елементів, порівняння яких дозволить встановити ефективність цивільного судочинства; виявлення та систематизацію критеріїв ефективності цивільного судочинства. Практичний рівень включає в себе оцінку діючого законодавства та практики його застосування в контексті дотримання критеріїв ефективності, виявлення проблем і перешкод ефективному судочинству, вироблення пропозицій щодо їх усунення.

2. На підставі аналізу взаємодії основних елементів процесуальної діяльності запропоноване авторське визначення ефективності цивільного судочинства: ефективність цивільного судочинства - характеристика цивільної процесуальної діяльності, що відображає відповідність отриманих результатів поставленим цілям і завданням за умови дотримання належної процедури з мінімальними витратами засобів.

3. Звернення до витоків виникнення поняття «ефективність», історії його формування та традицій застосування дає підстави для виявлення передумов, завдяки яким характеристика «ефективність», початково невластива юриспруденції, стає потрібною і практично затребуваною в правовій науці. До них автор відносить:

- унікальні сутнісні властивості цієї категорії, котрі полягають в спрямованості на відображення критичного сприйняття певної діяльності крізь призму «вартісного», прагматичного, утилітарного підходу, та формування її характеристики з огляду на динаміку перетворення залучених до неї цінностей;

- відсутність в юриспруденції категорії подібного функціонального призначення, наряду з практичною необхідністю в її застосуванні, що отримувала спочатку лише фрагментарне доктринальне оформлення;

- розвиток теорії пізнання, науки взагалі та юриспруденції зокрема, взаємне зближення та проникнення окремих сфер знань, диференціація методів дослідження різних типів суспільних відносин, що зробили можливим сприйняття юридичною наукою традиційно неюридичної категорії ефективності з метою охопити, систематизувати, узагальнити та уніфікувати уявлення про значущість і корисність правової діяльності.

4. Аналіз запропонованих в правовій науці моделей ефективності цивільного судочинства дозволив сформувати загальні засади подальшого розвитку її доктрини:

- ефективність є характеристикою взаємозв'язку найбільш істотних та значимих елементів процесуальної діяльності: цілей, результатів, засобів і процесу;

- визначення ефективності цивільного судочинства виходить із того, що основним його призначенням є функція соціального регулювання;

- ефективність цивільного судочинства поєднує нормативно-правові аспекти з правореалізаційними.

5. Сформовано послідовний алгоритм визначення ефективності цивільного судочинства. Запропоновано вважати основним критерієм ефективності відповідність отриманих результатів меті цивільного судочинства. Недосягнення мети в результаті процесуальної діяльності свідчить про неефективність цивільного судочинства, а часткове досягнення - про низьку ефективність. Другий етап встановлення ефективності цивільного судочинства пов'язаний із оцінкою витрачених засобів - коштів і часу. Критеріями ефективності в даному випадку є тривалість провадження та розмір судових витрат. При цьому перевищення розумного строку та надмірна дорожнеча процесу, що перешкоджає доступу до суду, вказують на неефективність цивільного судочинства, а перевищення оптимальних розмірів судових витрат та строків розгляду цивільної справи є свідченням низької ефективності цивільного судочинства. Третій етап охоплює оцінку розгляду і вирішення справи в контексті дотримання належної судової процедури. У вказаному аспекті критерієм ефективності цивільного судочинства є те, що жоден з учасників судочинства не перебуває в становищі, що істотно порушує його права та інтереси, а суд сумлінно виконує свої обов'язки по вирішенню і розгляду справи.

6. В результаті дослідження мети цивільного судочинства в якості елемента процесуальної діяльності, доводиться необхідність закріплення в законодавстві та реалізації на практиці не тільки індивідуальної, але і загальної мети цивільного судочинства, зокрема, з огляду на те , що значну кількість процесуальних положень складно пояснити без визнання значущості соціальних цілей цивільного судочинства (одностайність судової практики, процесуальні презумпції, принцип правової визначеності тощо). Запропоновано визначити загальну мету цивільного судочинства в Україні контексті спрямованості на досягнення за допомогою процесуальних засобів стабільності цивільно-правового обороту, підтримки соціально пріоритетних інтересів (сім'ї, неповнолітніх дітей), зміцнення приватноправових стосунків, зниження рівня конфліктів в суспільстві, розвитку добросовісного партнерства і ділової співпраці, поширення соціального компромісу і згоди, підвищення авторитету права як регулятора суспільних відносин. Індивідуальною метою цивільного судочинства є правосудний розгляд і вирішення цивільних справ. Захист порушених або оспорених прав (інтересів), який традиційно позиціонується в якості мети цивільного судочинства, не може вважатися метою цивільного судочинства, через те, що його досягнення винятково через судочинство не завжди можливе, а тому є загальним обов'язком держави. Натомість запропоноване визначення мети повністю відповідає функціональному призначенню цивільного судочинства в механізмі надання державного захисту порушених або оспорених прав (інтересів), котре полягає в застосуванні від імені держави абстрактних правових норм до конкретних життєвих обставин, індивідуалізації нормативних приписів і вирішенні конфліктів.

7. Аргументовано, що цивільне судочинство створює вплив на правову реальність, котрий відображається в системі безпосередніх та опосередкованих результатів. Безпосередніми результатами розгляду і вирішення цивільної справи, котрі реалізуються на індивідуальному рівні, є втілені в системі судових актів кінцеві та проміжні висновки суду з приводу встановлення фактів, застосування права до конкретної життєвої ситуації, вирішення конфлікту правових позицій. Загальним результатом цивільного судочинства, котрий реалізується в масштабі усієї правової системи, є завершення процесу правового регулювання приватно-правових відносин.

8. Доведено, що ефективність цивільного судочинства безпосередньо залежить від об'єму поглинених ним ресурсів, якими є матеріальні засоби (гроші) і час, необхідні для судового розгляду. Ресурсомісткість визначається як відношення витраченої кількості того або іншого ресурсу до оптимального об'єму коштів і часу. Роль критеріїв ефективності при цьому виконують перевищення розумного терміну судового розгляду і надмірна дорожнеча процесу.

9. На підставі комплексного критерію, що поєднує в собі суб'єктний та функціональний аспекти, уточнена класифікація матеріальних витрат, пов'язаних з цивільним процесом, на витрати держави по забезпеченню судочинства, витрати учасників справи, та судовий збір, котрий є сполучною ланкою між ними. Запропоновано наступні засоби підвищення ефективності цивільного судочинства через оптимізацію судових витрат:

- збалансування витрат держави по забезпеченню судочинства і витрат учасників справи через регулювання судового збору, в контексті соціальної суті цивільного процесу, домінуючих в процесуальній політиці цінностей і пріоритетів розвитку;

- визначення необхідного і достатнього процесуального алгоритму досягнення поставлених цілей як спосіб мінімізації витрат держави на судочинство;

- використання судових витрат як матеріального чинника впливу на процесуальну поведінку учасників справи (повернення частини судового збору в разі досягнення сторонами мирової угоди на початкових етапах провадження; зменшення розміру судового збору в разі використання електронної форми документообігу тощо);

- більш широке використання їх розстрочення, відстрочення, зменшення розміру судових витрат на противагу повному звільненню від них;

- обмеження надання правової допомоги коштом держави.

10. Дослідження впливу строків розгляду і вирішення цивільних справ на ефективності цивільного судочинства стало підставою для висновку про те, що тривалість судового розгляду здатна привести до втрати або істотного знецінення його результату. Критеріями ефективності цивільного судочинства є розумний та оптимальний строки судового розгляду, при цьому перевищення розумного строку судового розгляду обумовлює неефективність цивільного судочинства, а невідповідність оптимальному терміну судового розгляду веде до зниження його ефективності. Запропоновано систему засобів, спрямованих забезпечення оптимальних строків судового розгляду:

закріплення в цивільному процесуальному законодавстві збалансованих, науково і практично обґрунтованих розмірів конкретних процесуальних строків;

послідовного втілення відповідних результатів в системі норм, що передбачають не лише встановлення процесуальних строків, але і гарантій їх дотримання;

узгодження з іншими елементами як цивільного процесуального законодавства, так і правової системи в цілому.

11. Важливою складовою належної судової процедури є вірне визначення цивільної юрисдикції. Додатково аргументовано висновок про те, що основою розмежування цивільної юрисдикції і інших видів судових юрисдикцій має бути правова природа справи, а саме належність спору до категорії господарських або публічно-правових. Зокрема, доведено, що суб'єктний і предметний критерій розмежування судових юрисдикцій в практичній своїй площині не протиставляються, а спрямовані на досягнення однієї і тієї же меті - встановлення правової природи справи. Також наведено нові аргументи, а саме теза про те, що при вирішенні проблеми розмежування судових юрисдикцій слід брати до уваги причини формування спеціалізованих судів і диференціації судочинства на види. Враховуючи, що адміністративне судочинство - найбільш пільговий і доступний порядок з трьох наявних, а господарське - найбільш суворий і витратний, юрисдикція адміністративного суду повинна тлумачитися розширено, а господарського - обмежено.

12. Отримала подальший розвиток система положень щодо правового регулювання підсудності цивільних справ в контексті забезпечення ефективності цивільного судочинства. Обґрунтовано ряд змін до чинного цивільного процесуального законодавства України, серед яких:

- запропоновано встановити правило визначення підсудності зустрічного позову відповідно до підсудності первинного позову, навіть у тому випадку, якщо предмет зустрічного позову складає вимогу, для якої в законі встановлена виняткова підсудність;

- обґрунтована доцільність встановлення підсудності справ в апеляційній інстанції (розгляд апеляційних скарг) за ухвалою судді вищестоящої інстанції у разі, якщо однією із сторін у справі є апеляційний суд або суддя цього суду;

- доведена необхідність розширення сфери застосування договірної підсудності.

13. Доведено, що ефективність підготовки справи до розгляду передбачає три основні аспекти, котрі мають бути закріплені в законодавстві та реалізовані на практиці в якості цілей стадії підготовки:

залучення до участі у справі усіх зацікавлених осіб;

з'ясування позиції відповідача і учасників справи;

вирішення клопотань учасників справи, пов'язаних з доказуванням: витребування доказів, призначення експертизи, огляд доказів тощо.

14. Запропоновано новий підхід до оптимізації практики вручення копії позовної заяви відповідачеві і іншим учасникам справи, заснований на використанні процесуальної зацікавленості суб'єктів цивільного судочинства та підвищенні процесуальної їх відповідальності, елементами якого є:

встановлення правил, за якими в разі, якщо копія позовної заяви фактично не вручена відповідачеві (у тому числі і у випадку застосування фікції належного повідомлення), справа повинна розглядатися за правилами заочного провадження, а ухвалене в ній рішення підлягати скасуванню за заявою відповідача, який не отримав і не міг отримати копію позовної заяви;

встановлення обов'язку відповідача та інших учасників справи вжити необхідних заходів до отримання копії позовної заяви у разі отримання інформації про існування цивільної справи з будь-якого джерела;

встановлення обов'язку суду вжити усі необхідні заходи для вручення учасникам справи копій позовної заяви, а у разі неможливості вручити копію позовної заяви - для повідомлення про наявність у провадженні суду відповідної справи поряд з істотним обмеженням можливості використання правил, за якими особа вважається повідомленою про час і місце розгляду справи.

15. В результаті аналізу правил вручення судової кореспонденції доведено, що підхід, втілений в норми в ГПК у редакції 2017 року, відповідно до якого електронна пошта позиціонується в якості основного каналу зв'язку, є передчасним і таким, що не відповідає реальному рівню розвитку суспільства. Запропоновано використання електронної пошти як додаткового і допоміжного засобу комунікації між судом і учасниками справи на протязі перехідного періоду поряд із використанням особистого і поштового вручення як основних способів. Вказано на потенційну ефективність участі судових виконавців і співробітників Національної поліції в процедурах вручення судової кореспонденції. Запропоновано конкретні правила вирішення питання про подальший рух цивільної справи залежно від різних обставин отримання відповідачем і іншими учасниками справи копії позовної заяви.

16. Залучення до участі в справі осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, обумовлене тим, що персональний склад таких осіб має бути з усією повнотою виявлений судом на стадії підготовки справи до судового розгляду. На реалізацію цієї мети запропоновано внести ряд змін в законодавство:

- встановити обов'язок учасників справи повідомити суд про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, відповідно у позовній заяві і відзиві на позовну заяву;

- передбачити несприятливі наслідки приховування інформації про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, у вигляді заборони для сторін притягувати за своєю ініціативою таку особу після проведення попереднього судового засідання, а також заборони сторонам після винесення судової ухвали пред'являти регресний позов до особи, про яку не було повідомлено суд;

- конкретизувати механізм повідомлення судом за своєю ініціативою осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, з роз'ясненням їх права вступити в справу;

- розповсюдити преюдиціальну силу судового рішення на усіх осіб, яких суд повідомив про можливість взяти участь, незалежно від їх фактичного вступу в справу.

17. Своєчасне встановлення позиції відповідача з приводу заявленого позову є важливим аспектом забезпечення ефективності цивільного судочинства з огляду на те, що дозволяє на ранніх етапах судочинства досягти певної визначеності в спірних відносинах, відокремивши спірні питання від безспірних, встановивши суть вимог і заперечень сторін. Забезпечити реалізацію змагальності в процесі, підвищити істинність судового пізнання, стабільні майбутнього судового рішення. Доводиться, що реалізований в чинному законодавстві підхід до забезпечення обов'язку відповідача надати відзив за рахунок штрафних санкцій не може вважатися успішним, оскільки природі цивільних процесуальних відносин більше відповідають заходи, що реалізуються в площині спірних стосунків між сторонами. Запропоновано включити в цивільне процесуальне законодавство норму, за якою непредставлення відповідачем відзиву на позов оцінюється судом в якості визнання відповідачем позову з огляду на її більшу потенційну ефективність. При цьому обов'язок відповідача представити відзив не має бути надмірно обтяжливим, що повинно гарантуватися вільними вимогами до форми і змісту відзиву, достатніми строками для його підготовки, правом відповідача клопотати про продовження строку для представлення відзиву за наявності поважних обставин, а також обмеженням застосування наслідків непредставлення відгуку відповідач у випадку, якщо виклик відповідача здійснюється через засоби масової інформації.

18. Значення стадії розгляду справи по суті зумовлює особливу увагу законодавця до таких положень як завдання цієї стадії, строки розгляду справи, основи процесуальної форми судового розгляду, принципи судового розгляду. Виявлено аспекти, в яких загальні положення стадії розгляду справи по суті вимагають удосконалення з огляду на підвищення ефективності цивільного судочинства, а саме:

- оптимізація законодавчого закріплення завдань стадії розгляду справи;

- конкретизація підстав для проведення виїзного судового засідання, регламентація правил розгляду справи по суті в декількох судових засіданнях;

- деталізація правил участі особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції (зокрема, встановлення підстав для задоволення заяви (клопотання) про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції і підстав для відмови в задоволенні відповідної заяви (клопотання); регламентація статусу суду, що виконує визначення про відеоконференцію тощо);

- розширення положень, в яких реалізується принцип безпосередності судового розгляду, зокрема встановлення правила про перевагу первинних доказів перед похідними, та адаптація особливостей дії принципу безпосередності до умов реалізації елементів електронного правосуддя;

- унеможливлення оголошення перерви в судовому засіданні за ініціативою суду.

19. Судові акти втілюють в собі результат процесуальної діяльності, тому ефективність цивільного судочинства досягається у тому випадку, коли судові акти реалізують в собі цілі цивільного судочинства при мінімальних витратах з дотриманням належної судової процедури. Законодавства, що регулює судові акти, значно покращилось у зв'язку з прийняттям ЦПК в новій редакції. Проте вимагають вирішення наступні проблеми судових актів у цивільному судочинстві:

- впорядковування термінології;

- конкретизація змісту принципу верховенства права стосовно вимог до судового рішення;

- регламентація застосування судами висновків, що містяться в постановах Верховного Суду України, а також роз'яснень, що містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ;

- реалізація вимоги мотивованості судових рішень;

- деталізація умов і порядку винесення часткової ухвали;

- запровадження інституту проміжних рішень;

- регламентація в законодавстві випадків, за яких постановлення ухвали суду у вигляді окремого документу є обов'язковим;

- кваліфікація судового наказу в якості особливого виду рішення суду.

Література

1. Абознова О. В. Суд в механизме реализации права на судебную защиту в гражданском и арбитражном процессе: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Екатеринбург 2006. 28 с.

2. Аболонин В. О Злоупотребление правом на иск в гражданском процессе Германии. Москва: Волтерс Клувер, 2009. 193 с.

3. Абрамова А. А. Эффективность механизма правового регулирования: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Красноярск, 2006. 24 с.

4. Авдеенко Н. И. Механизм и пределы регулирующего воздействия гражданского процессуального права. Ленинград: Изд-во Ленинградского ун-та, 1969. 72 с.

5. Акишин М. О. Судебная реформа Петра I: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Санкт-Петербург, 2005. 22 с.

6. Алексеев С. С. Общая теория права. Курс: в 2 т. Москва: Юрид. лит., 1981. Т. 1. 360 с.

7. Алексеева Л. А. Соотношение социальной и юридической эффективности правоприменительной деятельности: на примере органов внутренних дел: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Москва, 2002. 20 с.

8. Алиев Т. Т., Воробьева Н. А. Юридическое закрепление судебной власти в законодательстве РФ. Современное право. 2009. № 5. С. 67-71.

9. Алфьорова Т. М. Актуальні питання процесуального порядку підготовки справи до судового розгляду. Порівняльно-аналітичне право. 2015. № 5. С. 93-95.

10. Алябышев М. С. Проблемы надлежащего извещения ответчика при заочном рассмотрении дела. Часопис Академії адвокатури України. 2013. № 2. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chaau_2013_2_2 (дата звернення: 12.03.2018).

11. Амеліна А. С. Гласність як один з принципів цивільного судочинства. Міжнародний юридичний вісник: зб. наук. праць Національного університету державної податкової служби України. 2014. Вип. 1 (1). С. 189-194.

12. Андреев И. П. Проблемы логики и методологии познания. Москва: Наука, 1971. 320 с.

13. Андрійчук О. В. Процесуальні строки у цивільному процесі України: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2009. 21 с.

...