Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

залучення до участі у справі усіх зацікавлених осіб;

з'ясування позиції відповідача і учасників справи;

вирішення клопотань учасників справи, пов'язаних з доказуванням: витребування доказів, призначення експертизи, огляд доказів тощо.

2. У більшості випадків проблеми вручення документів обумовлені недобросовісною поведінкою сторін. Часто позивач володіє інформацією про те, яким чином можна зв'язатися з відповідачем, проте, бажає використати ті або інші обставини (відсутність реєстрації місця проживання, неспівпадання місця реєстрації і фактичного місця проживання, переїзд в іншу місцевість, відрядження тощо) для того, щоб позбавити відповідача реальної можливості брати участь в розгляді справи, адже тоді шанси на задоволення позову здільшуються. Нерідко і відповідач обирає тактику ігнорування судового розгляду з метою затягування розгляду і створення передумов для скасування майбутнього судового рішення.

3. Оптимізація практики вручення копії позовної заяви відповідачеві і іншим учасникам справи, має ґрунтуватися на використанні процесуальної зацікавленості суб'єктів цивільного судочинства та підвищенні процесуальної їх відповідальності, та включати:

встановлення правил, за якими в разі, якщо копія позовної заяви фактично не вручена відповідачеві (у тому числі і у випадку застосування фікції належного повідомлення), справа повинна розглядатися за правилами заочного провадження, а ухвалене в ній рішення підлягати скасуванню за заявою відповідача, який не отримав і не міг отримати копію позовної заяви;

встановлення обов'язку відповідача та інших учасників справи вжити необхідних заходів до отримання копії позовної заяви у разі отримання інформації про існування цивільної справи з будь-якого джерела;

встановлення обов'язку суду вжити усі необхідні заходи для вручення учасникам справи копій позовної заяви, а у разі неможливості вручити копію позовної заяви - для повідомлення про наявність у провадженні суду відповідної справи поряд з істотним обмеженням можливості використання правил, за якими особа вважається повідомленою про час і місце розгляду справи.

4. Підхід, запропонований в ГПК у редакції 2017 року, відповідно до якого електронна пошта позиціонується в якості основного каналу зв'язку, є передчасним і таким, що не відповідає реальному рівню розвитку суспільства. Запропоновано використання електронної пошти як додаткового і допоміжного засобу комунікації між судом і учасниками справи на протязі перехідного періоду поряд із використанням особистого і поштового вручення як основних способів. Вказано на потенційну ефективність участі судових виконавців і співробітників Національної поліції в процедурах вручення судової кореспонденції. Запропоновано конкретні правила вирішення питання про подальший рух цивільної справи залежно від різних обставин отримання відповідачем і іншими учасниками справи копії позовної заяви.

5. Залучення до участі в справі осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, обумовлене тим, що персональний склад таких осіб має бути з усією повнотою виявлений судом на стадії підготовки справи до судового розгляду. На реалізацію цієї мети запропоновано внести ряд змін в законодавство:

- встановити обов'язок учасників справи повідомити суд про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, відповідно у позовній заяві і відзиві на позовну заяву;

- передбачити несприятливі наслідки приховування інформації про осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, у вигляді заборони для сторін притягувати за своєю ініціативою таку особу після проведення попереднього судового засідання, а також заборони сторонам після винесення судової ухвали пред'являти регресний позов до особи, про яку не було повідомлено суд;

- конкретизувати механізм повідомлення судом за своєю ініціативою осіб, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, з роз'ясненням їх права вступити в справу;

- розповсюдити преюдиціальну силу судового рішення на усіх осіб, яких суд повідомив про можливість взяти участь, незалежно від їх фактичного вступу в справу.

6. Своєчасне встановлення позиції відповідача з приводу заявленого позову є важливим аспектом забезпечення ефективності цивільного судочинства з огляду на те, що дозволяє на ранніх етапах судочинства досягти певної визначеності в спірних відносинах, відокремивши спірні питання від безспірних, встановивши суть вимог і заперечень сторін, забезпечити реалізацію змагальності в процесі, підвищити істинність судового пізнання, стабільні майбутнього судового рішення.

7. Доводиться, що реалізований в чинному законодавстві підхід до забезпечення обов'язку відповідача надати відзив за рахунок штрафних санкцій не може вважатися успішним, оскільки природі цивільних процесуальних відносин більше відповідають заходи, що реалізуються в площині спірних стосунків між сторонами. Запропоновано включити в цивільне процесуальне законодавство норму, за якою непредставлення відповідачем відзиву на позов оцінюється судом в якості визнання відповідачем позову з огляду на її більшу потенційну ефективність. При цьому обов'язок відповідача представити відзив не має бути надмірно обтяжливим, що повинно гарантуватися вільними вимогами до форми і змісту відзиву, достатніми строками для його підготовки, правом відповідача клопотати про продовження строку для представлення відзиву за наявності поважних обставин, а також обмеженням застосування наслідків непредставлення відгуку відповідач у випадку, якщо виклик відповідача здійснюється через засоби масової інформації.

5. Проблеми ефективності розгляду справи по суті в цивільному судочинстві

5.1 Стадія судового розгляду цивільних справ

У науці цивільного процесу проблемі стадійності приділяється значна увага. Зокрема, стадії цивільного процесу досліджуються у працях І. В. Бенедика, В. М. Горшенєва, І. О. Ізарової, І. Ю. Татулич і багатьох інших авторів. Незважаючи на ґрунтовний і розгорнутий аналіз проблеми, єдність думок у науці відсутня, учені виділяють різну кількість стадій, використовуючи для цього різні підстави. При цьому підставою відокремлення стадії вважають функціональне призначення [489, с. 85], зміст [19, с. 30-31] або мету [484, с. 9-10] тощо. Наявна в науці також теорія, відповідно до якої провадження в суді відповідної інстанції складається із циклів правозастосування, кожний з яких поділяється на три стадії (порушення провадження, підготовка до судового розгляду, судовий розгляд) [174, с. 20-21; 188, с. 105-106; 339, с. 30].

Проте на фоні значної кількості розбіжностей серед учених деякі питання все-таки не є дискусійними. Так, незважаючи на різноманітність наукових поглядів на стадійність цивільного процесу, безперечним є твердження, згідно з яким судовий розгляд являє собою основну й найважливішу стадію цивільного процесу.

Досліджується у процесуальній літературі також і питання щодо ознак, які вказують на самостійність стадії. Так, наприклад, на думку І. В. Бенедика, ознаками стадії є: наявність конкретних, специфічних для процесу завдань, які вирішуються у відокремленій його частині; здійснення сукупності одномотивних дій, спрямованих на вирішення конкретних завдань, що утворюють специфічний напрям діяльності; обмежене коло суб'єктів; специфіка процесуальних відносин; оформлення ухвалених рішень в актах-документах [34, с. 15].

В іншій роботі підбивається такий підсумок розгляду питання щодо ознак стадії. До обов'язкових ознак належать конкретні завдання й функції, властиві тільки одній стадії процесу; певне коло спонукальних обставин, система юридичних фактів, що безпосередньо забезпечують перехід із однієї стадії в іншу; специфічність правового становища, статусу учасників процесу; специфічність здійснюваних операцій і характер юридичних наслідків; особливості закріплених у відповідному процесуальному акті (документі) кінцевих матеріально-правових результатів [480, с. 170-171].

Водночас слід зазначити, що пропоновані вченими ознаки по-різному реалізуються на різних стадіях, що створює підстави для подальших дискусій. Проте говорячи про стадію розгляду справи по суті, акценти зміщуються з обґрунтування самостійності на встановлення меж стадії і її відокремлення від інших стадій.

Беручи до уваги зроблені в науці висновки, вважаємо, що стадійність процесу не передбачає рівноцінності стадій. Стадії цивільного процесу нерівномірні та різні за роллю і значенням. Основна з них - стадія судового розгляду. Її наявність є ознакою того, що судовий розгляд і вирішення справи відбулися. Проведення судового розгляду слід розуміти як необхідну й достатню умову для того, щоб сказати, що конфлікт був розглянутий і вирішений судом. Інші стадії похідні від стадії судового розгляду. Не ставлячи під сумнів їх деяку самостійність і відокремленість, ми вважаємо, що вони виокремилися в ході розвитку цивільного процесу як доповнення до стадії судового розгляду. Стадії, що мають місце до судового розгляду носять попередній, підготовчий характер, вони призначені для оптимізації майбутнього судового розгляду, усунення з нього всього явно невідповідного вимогам процесуального закону і підготовки необхідних умов для розгляду. Наступні стадії мають перевірочний характер. Вони повинні засвідчити, що судовий розгляд був належним. Таким чином, судовий розгляд - сама сутність цивільного процесу.

Судовий розгляд - це та стадія, на якій у повному обсязі діють усі принципи й загальні положення цивільного процесу [366, с. 340; 522, 415]. Саме на стадії судового розгляду, безпосередньо реалізуються цілі цивільного процесу. Тому ефективність судового розгляду має особливе значення, виступає своєрідним загальним підсумком, за яким одержує оцінку ефективність підготовчих стадій процесу і від якого залежить потенційна ефективність можливих перевірочних стадій.

У ЦПК у редакції 2017 року стадія судового розгляду одержала назву «розгляд справи по суті». Раніше відповідна глава називалася «судовий розгляд». Вбачається, що зміна назви в цьому випадку не має істотного значення.

Змінена і структура розділу. У ЦПК редакції 2004 року глава 6 ЦПК «Судовий розгляд» позиціонувалася як однорідна іншим главам (підсудність, пред'явлення позову, відкриття провадження у справі, провадження у справі до судового розгляду, фіксація цивільного процесу тощо), які належали до розділу 3 «Позовне провадження». Нова редакція ЦПК виходить із іншого співвідношення досліджуваних понять. Зараз Розділ 3 «Позовне провадження» містить 12 глав. Не всі вони безпосередньо охоплюють той або інший етап руху справи, проте такий підхід є традиційним для цивільного процесуального законодавства. Серед глав розділу «Позовне провадження» безпосередньо стадійного руху справи стосуються глави «Відкриття провадження у справі», «Підготовче провадження», «Розгляд справи по суті». Слід звернути увагу також на те, що вихід суду в дорадчу кімнату, ухвалення та оголошення рішення позиціонуються як складові стадії розгляду справи по суті, що спростовує підходи деяких учених, які підтримують погляд, згідно з яким ухвалення рішення є самостійною стадією цивільного процесу [466, с. 94-95].

Власне глава 6 «Розгляд справи по суті» складається з чотирьох параграфів: «Загальні положення», «Відкриття розгляду справи по суті», «З'ясування обставин справи та дослідження доказів», «Судові дебати та ухвалення рішення».

Структура ЦПК має важливе значення для формування висновків щодо загальних закономірностей, підходів і постулатів цивільного процесу. Розміщення норми в тій або іншій структурній частині (частині, розділі, главі, параграфі) безпосередньо визначає обсяг її дії. Тому позитивно слід оцінити спробу законодавця впорядкувати структуру цивільних процесуальних норм, зокрема й через відокремлення загальних положень на кожному рівні розвитку процесуальних відносин. Так, У ЦПК є основні положення, спільні для всього цивільного судочинства, загальні положення для позовного провадження, загальні положення стадії розгляду справи по суті. Проте ця ідея реалізована все-таки недостатньо повно. Так, наявна структура розділу 3 ЦПК «Позовне провадження» може призвести до висновку, згідно з яким загальними, що поширюють свою дію на всі стадії позовного провадження незалежно від динаміки руху справи, законодавець вважає лише положення про письмові заяви учасників процесу. Навряд чи із цим можна погодитися. Зокрема, за своїм характером до загальних положень належить також значна частина норм про фіксацію процесу, закриття і зупинення провадження у справі. І навпаки, наприклад, заочний розгляд справи передбачає не заочне позовне провадження, а саме заочний розгляд справи по суті.

Таким чином, зазначимо, що у зв'язку з викладом ЦПК у новій редакції в законодавстві були реалізовані зміни, спрямовані на оптимізацію структури норм, що регулюють розгляд справи по суті. Зокрема, більш чітко виокремлені норми, що мають загальний характер, а сама глава, присвячена безпосередньо розгляду справи по суті, поділена на глави. Подібна організація нормативного матеріалу, без сумніву, буде сприяти підвищенню ефективності судочинства, однак не всі ідеї одержали повноцінне завершення.

Серед загальних положень глави 6 «Розгляд справи по суті» особливе місце займає регламентація завдань стадії розгляду справи по суті, оскільки їх вирішення або невирішення має першочергове значення для оцінки її ефективності.

Завданнями стадії розгляду справи по суті, визначеними у ст. 209 ЦПК, є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Така редакція викликає низку зауважень.

Завдання окремої стадії цивільного процесу являють собою елемент загальної системи цілей і завдань, і в цьому розумінні вони похідні від загальних завдань цивільного процесу. Тому ми підтримуємо О. П. Чудаєву, яка підкреслює, що реалізація загальних завдань цивільного судочинства стає можливою під час здійснення специфічних завдань стадії судового розгляду [544, с. 7].

У результаті дослідження цілей цивільного судочинства в контексті досягнення його ефективності нами обґрунтований висновок, згідно з яким загальна мета цивільного судочинства в Україні повинна формуватися в контексті спрямованості на досягнення за допомогою процесуальних засобів стабільності цивільно-правового обороту, підтримки соціально пріоритетних інтересів (сім'ї, неповнолітніх дітей), зміцнення приватноправових відносин, зниження рівня конфліктів у суспільстві, розвитку сумлінного партнерства і ділової співпраці, поширення соціального компромісу та згоди, підвищення цінності права як регулятора суспільних відносин. У свою чергу індивідуальна мета цивільного судочинства повинна визначатися в контексті розгляду й вирішення цивільних справ відповідно до прийнятих у суспільстві цінностей і стандартів. Продовжуючи цю думку, зазначимо, що завдання стадії судового розгляду повинні відповідати загальній меті цивільного судочинства і відображати специфічну роль цієї стадії. З урахуванням того, що розгляд справи по суті є основною й центральною стадією цивільного судочинства, завдання цієї стадії є найбільш значущими для досягнення загальних цілей.

У науковій літературі висловлені різні думки із приводу завдань стадії розгляду справи по суті. Так, І. О. Ізарова вважає, що основною метою стадії судового розгляду є забезпечення повного, всебічного й об'єктивного з'ясування всіх необхідних для її вирішення фактичних обставин справи, а основне завдання полягає в розгляді й вирішення справи шляхом з'ясування вимог та заперечень сторін і інших осіб, що беруть участь у справі, дослідження доказів і ухвалення судового рішення у справі [213, с. 56].

На думку Є. А. Таликіна, завданнями, у яких відображається функціональне призначення етапу судового розгляду справи в суді першої інстанції, є: з'ясування фактичних обставин справи шляхом дослідження засобів доказування; перевірка відповідності вимог і заперечень сторін фактичним обставинам справи і правовим нормам [466, с. 98].

О. П. Чудаєва виокремлює специфічні завдання стадії судового розгляду, до яких належать: правильне встановлення фактичних обставин справи, точне застосування норм чинного законодавства, ухвалення законного й обґрунтованого рішення, усунення судових помилок, допущених на попередніх стадіях цивільного процесу [544, с. 7].

У цілому підтримуючи висловлені в науці позиції, зазначимо наступне.

Стадія розгляду справи по суті безпосередньо спрямована на те, щоб надати користувачам судової системи найбільш повний і справедливий спосіб розгляду й вирішення їх спорів і інших справ. Ефективність цивільного судочинства вимагає, насамперед, правильного вирішення справи. При цьому «правильність» являє собою характеристику, що відображає відповідність процесу і результату розгляду дійсним обставинам справи і правовим нормам. Установлення фактів вимагає такого дослідження доказів, яке дозволило б учасникам судочинства звернути увагу суду на ті або інші аспекти, які ними вважаються істотними. Кожна сторона повинна мати можливість представити свою справу, висловитися, навести докази і аргументи, виступити зі спростуванням позиції протилежної сторони. Власне кажучи, судоговоріння, усне обговорення спірних питань перед судом і з його участю є найважливішою специфічною рисою стадії розгляду справи по суті, не властивою повною мірою жодній іншій стадії цивільного судочинства.

У контексті ефективності судочинства ця риса потребує певної конкретизації. Так, мова йде про своєчасність, що обумовлює раціональну організацію структури стадії розгляду справи по суті. У ст. 210 ЦПК установлені строки розгляду справи по суті, які є досить короткими. Крім того, на забезпечення ефективності судочинства спрямоване застосування всіх засобів, що дозволяють скоротити передбачуваний процес розгляду справи по суті та досягти компромісу, зберігши відносини. Тому правильним вбачається те, що законодавець розмістив у ч. 5 ст. 211 ЦПК норму про те, що суд під час розгляду справи сприяє примиренню сторін.

Висновок суду щодо обґрунтованості (необґрунтованості) позовних вимог, зроблений у результаті розгляду справи по суті, має значення основного акту правозастосування, тому що всі інші рішення у справі носять попередній або перевірочний характер. При цьому вирішення справи невіддільне від розгляду, а судове рішення є формою вираження результату всього процесу розгляду. Установлюючи суть позовних вимог і заперечень, визначаючи предмет доказування, досліджуючи докази, суд діє згідно з правовими нормами, що регулюють спірні відносини. Тому як розгляд, так і вирішення справи є невід'ємними взаємно обумовленими завданнями розгляду справи по суті.

Таким чином, законодавче закріплення розгляду й вирішення справи як завдань стадії розгляду справи по суті вбачається нам у цілому правильним.

Водночас ст. 209 ЦПК містить деякі суперечливі моменти. Звертає на себе увагу використання терміна «матеріали». Це поняття не визначено в ЦПК, не сформовано доктриною цивільного процесу, не має чітко визначеного правового значення. Хоча цей термін у ЦПК у новій редакції вживається більше 100 разів, що говорить про його затребуваність. Також про необхідність розширення термінологічної бази (щодо процесу доказування) говорять процесуалісти, оцінюючи використовуване в науці поняття «процесуальний матеріал» і йому подібні [506, с. 14-16].

Виходячи з контексту, у якому вживається в кодексі поняття «матеріали справи», воно позначає сукупність процесуальних і інших документів, різних носіїв інформації, отриманих судом у порядку, передбаченому законом. У структурі матеріалів справи можна виокремити докази (письмові, електронні докази, висновки експертів), процесуальні документи суду, змагальні папери тощо. Ці складові далеко не рівнозначні у своєму впливі на судове рішення.

Порівнюючи поняття «докази» і «матеріали», зазначимо, що «матеріали справи» є більш широким поняттям. Використання його дозволяє врахувати позиції учасників справи, викладені у змагальних паперах, їх мотиви і аргументацію. У цьому, без сумніву, слід убачати розширення диспозитивного начала цивільного судочинства. Водночас матеріали справи містять у собі й ті матеріали, які не впливають на вирішення справи по суті, наприклад, процесуальні документи суду, супровідні листи тощо. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК суд установлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи, і інших обставин, що мають значення для вирішення справи на підставі доказів. Тому ми вважаємо, що більш правильно буде сказати « на підставі дослідження доказів з урахуванням позицій учасників справи, що містяться у змагальних паперах».

Крім того, невиправданою вбачається нам вказівка на те, що має місце дослідження матеріалів, «зібраних у підготовчому провадженні». Так, наприклад, показання свідків - докази, досліджувані судом на стадії розгляду справи по суті, однак вони не були зібрані в підготовчому провадженні. Стаття 83 ЦПК установлює низку винятків, які дозволяють прийняти суду до розгляду доказ, наданий після закінчення підготовчого провадження. Стаття 223 ЦПК як одну з підстав відкладання розгляду справи передбачає необхідність витребування нових доказів у випадку, коли учасник справи обґрунтував неможливість заявлення відповідного клопотання в межах підготовчого провадження. Тому наявне у ст. 209 ЦПК уточнення «зібраних у підготовчому провадженні» видається нам зайвим.

Також привертає увагу те, що розподіл судових витрат названий завданням стадії розгляду справи по суті. Не заперечуючи значення розподілу судових витрат, зазначимо, що рішення суду із цього приводу має вторинний і допоміжний характер. За своїм значенням і роллю розподіл судових витрат не може бути поставлений в один ряд з розглядом і вирішенням справи. Тому відокремлення коментованого положення як одного із завдань стадії розгляду справи по суті не вбачається нам досить обґрунтованим.

Таким чином, на нашу думку, формулювання завдань стадії розгляду справи по суті в новій редакції ЦПК не сприяє належним чином досягненню ефективності цивільного судочинства. Більш відповідним вбачається нам формулювання завдань стадії розгляду справи по суті як правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи на підставі досліджених у судовому засіданні доказів з урахуванням позицій учасників справи, що містяться в змагальних паперах.

Стпття 211 ЦПК присвячена судовому засіданню. Зокрема, у ч. 1 ст. 211 ЦПК міститься загальна норма, яка вказує, що розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Процесуальна форма судового засідання відповідає реалізації принципів змагальності, диспозитивності, гласності, безпосередності та інших найважливіших положень цивільного процесу. Судове засідання є найважливішою гарантією ефективності, тому що є істотною передумовою справедливості розгляду, повноти дослідження доказів, можливістю реалізації процесуальних прав учасників і таким чином - гарантією правосудності розгляду і вирішення справи. Форма судового засідання значно сприяє досягненню цілей цивільного судочинства.

Традиційно в науковій літературі більшістю вчених підтримується думка, згідно з якою судове засідання є процесуальною формою стадії судового розгляду [108, с. 266; 366, с. 342; 562, с. 325].

Деякі вчені ототожнюють судовий розгляд і судове засідання. Так, О. П. Клейнман вважав, що обидва терміни мають право на існування, оскільки означають те саме: розгляд справи в судовому засіданні або судове засідання, у якому відбувається розгляд справи [230, с. 74].

Проте інші вчені розглядають проблему співвідношення розгляду справи по суті та судового засідання дещо ширше. Зокрема, у науковій літературі висловлювалася думка про те, що судовий розгляд як самостійний елемент процесуальної діяльності здійснюється в різних процесуальних формах. Г. П. Тимченко вказує на те, що дії, пов'язані з роз'ясненням рішення суду або виправленням помилок у написанні та підрахунках відбуваються поза судовим засіданням [490, с. 176].

Окремим досить дискусійним питанням є проблема наявності або відсутності судового засідання під час розгляду справи в порядку спрощеного провадження [248, с. 68-95; 45, с. 4-7].

І. О. Ізарова робить висновок про відмінність структури судового розгляду та судового засідання, і обґрунтовує висновок про те, що традиційно виокремлювані в законодавстві й науці етапи не зовсім правильно характеризують стадію судового розгляду у справі. Якщо детально й послідовно проаналізувати процесуальні дії учасників процесу, то виявиться, що деякі процесуальні дії підготовчого етапу завжди здійснюються на початку будь-якого судового засідання у справі, оскільки їх проведення обумовлює можливість подальшого розгляду справи судом [213, с. 57].

Таким чином, можна зробити висновок, що тлумачення судового засідання як форми розгляду справи по суті є спрощеним і вимагає деяких коректив.

На цьому фоні заслуговує на увагу ч. 4 ст. 211 ЦПК, у якій також зазначено, що судове засідання відбувається у спеціально обладнаному приміщенні - залі судових засідань. Окремі процесуальні дії, якщо буде потреба, можуть відбуватися за межами приміщення суду. З одного боку, коментована норма деяким чином указує на можливу диференціацію форми розгляду справи по суті. З іншого боку, її редакція не дає підстав для однозначних висновків. Багато питань залишаються суперечливими. Які саме дії можуть бути здійснені за межами приміщення суду? Чи мова йде про проведення судового засідання в іншому приміщенні (виїзного судового засідання), чи про те, що поза приміщенням суду проводяться дії, які не є частиною судового засідання?

Фактично єдиною процесуальною дією, яка здійснюється поза приміщенням суду, є огляд письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження. Зазначимо, що ст. 85 ЦПК, яка регламентує цю дію, не містить безпосередньої згадки про те, що огляд відбувається в судовому засіданні, яке проводиться поза приміщенням суду. Для запобігання яким-небудь розбіжностям варто було б конкретизувати у ст. 211 ЦПК можливість проведення виїзного судового засідання поза приміщенням суду для огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження.

Норми, які опосередковують процесуальну форму розгляду справи по суті, повинні бути викладені з урахуванням того, що поряд із судовим засіданням існують і інші форми процесуальної діяльності. Так, О. В. Баулін говорить про те, що, наприклад, суддя одноосібно, без повідомлення осіб, які беруть участь у справі, відновлює провадження у справі після зупинення. Судові виклики й повідомлення, ознайомлення з матеріалами справи, подання до суду клопотань і заяв здійснюються поза судовими засіданнями. Автор справедливо зазначає, що ці дії регламентуються процесуальними нормами, а їх результати набувають характеру, у тому числі фактів, які мають процесуально-правове значення [30]. Виправлення описок або арифметичних помилок, розгляд заяви про застосування заходів щодо забезпечення позову відбувається без проведення судового засідання. Аналізуючи випадки, у яких розгляд і вирішення процесуальних питань відбувається без судового засідання, зазначимо, що всі вони є певним чином побічними питаннями, які ускладнюють судочинство. Водночас вони безпосередньо стосуються розгляду справи по суті та не можуть бути усунуті з обсягу цього поняття. Тому вважаємо, що в законі повинно бути зазначено, що розгляд усіх питань, які стосуються сутності цивільної справи і ухвалення судом по них процесуальних рішень повинно відбуватися в судовому засіданні, якщо законом не передбачена інша форма їх розгляду.

Крім того, на жаль, не рідкістю у вітчизняних реаліях став розгляд справи в декількох судових засіданнях. Така ситуація в багатьох випадках викликана об'єктивними обставинами і повинна бути відповідним чином урегульована. Крім того, деякі автори говорять про можливість проведення декількох засідань у складних справах, що характеризуються необхідністю почергового вирішення окремих питань із ухваленням проміжних рішень. Наприклад, можуть бути умовно розділені питання наявності підстав для відшкодування збитків і визначення їх розміру [467, с. 91-96]. Подібні пропозиції, на нашу думку, заслуговують на підтримку.

Таким чином, судове засідання являє собою основну процесуальну форму розгляду справи по суті, інші процесуальні форми мають допоміжний характер і обмежену сферу застосування. З метою оптимізації правового регулювання судового засідання в ЦПК слід конкретизувати можливість проведення виїзного судового засідання поза приміщенням суду для огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження, передбачити норму, згідно з якою розгляд усіх питань, що стосуються сутності цивільної справи, і прийняття судом по них процесуальних рішень повинно відбуватися в судовому засіданні, якщо законом не передбачена інша форма їх розгляду, а також упорядкувати регулювання розгляду справи по суті в декількох судових засіданнях.

До загальних положень стадії розгляду справи по суті належить також норма, що регламентує участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції (ст. 212 ЦПК). Ці положення також значно сприяють ефективності цивільного судочинства.

Відеоконференція займає важливе місце в цивільному судочинстві, значно сприяючи його ефективності. За допомогою відеоконференції в багатьох учасників з'явилася можливість взяти участь у справі без зайвих витрат часу і засобів, пов'язаних із переїздом до місця слухання справи. Учені єдині в тому, що широке використання відеоконференції сприяє дотриманню розумних строків судового розгляду, економії засобів учасників процесу, підвищенню доступності правосуддя [319, с. 172-279; 208, с. 219-222].

Показовою є в цьому позиція О. П. Чудаєвої, яка розглядає відеоконференцзв'язок як альтернативу судовому дорученню і зазначає, що він сприяє дотриманню строків розгляду і вирішення цивільних справ, передбачає більш повну реалізацію принципу безпосередності на стадії судового розгляду [544, с. 8]. Уперше можливість брати участь у судовому засіданні за допомогою відеоконференції була передбачена Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції» від 04 липня 2012 р. [380]. Нововведення були сприйняті позитивно, однак, учені вказували на низку прогалин і недоліків. Із прийняттям нової редакції ЦПК у 2017 році регулювання участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції зазнало значних змін. При цьому деякі недоліки були усунуті, значна кількість положень оптимізовані. Проте далеко не всі проблеми вирішені. Суттєве реформування інституту участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції також актуалізувало нові питання.

Так, новелою ЦПК є регламентація права учасників справи брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Слід зазначити, що проблема участі в судовому засіданні осіб поза приміщенням суду давно цікавила вчених [319, с. 278]. З огляду на актуальність потреби в розширенні можливостей участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції, ці зауваження були враховані.

Виходячи із тлумачення чинних норм ЦПК, вважаємо, що існують підстави для відокремлення двох видів участі в судовому засіданні в режимі відео конференції - поза приміщенням суду та у приміщенні суду. Ці два види мають значні відмінності. При цьому регламентація цих двох видів участі, що відрізняються по суті, за підставами і порядком відбувається на підставі недостатньо чітких норм, що ускладнить їхнє застосування на практиці.

Участь у судовому засіданні поза приміщенням суду в режимі відеоконференції доступна тільки учасникам справи. Підставою для прийняття судом відповідної ухвали є клопотання учасника справи, участь відбувається з використанням учасником власних технічних засобів і електронного цифрового підпису. Очевидно, що цей вид участі в судовому засіданні залежить від запровадження функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 212 ЦПК суд може постановити ухвалу про участь учасника справи у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні суду, визначеного судом. Наявна редакція норми не дає достатніх підстав для відповіді на запитання про те, чи ухвалює суд рішення у цьому випадку на підставі заяви учасника або за своєю ініціативою. Відповідно до редакції ЦПК, що діяла раніше, суд мав право постановити ухвалу про участь тієї або іншої особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції за власною ініціативою. Така норма викликала серйозну критику в літературі [319, с. 277; 90, с. 59; 208, с. 221; 517, с. 459-463]. Припускаємо, що законодавець прагнув усунути цей недолік. Такий висновок підтверджується також і нинішньою редакцією ч. 12 ст. 212 ЦПК, згідно з якою суд в порядку, передбаченому цією статтею, за власною ініціативою або за клопотанням учасника судового процесу, який тримається в установі попереднього ув'язнення або установі виконання покарань, може постановити ухвалу про його участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції в приміщенні такої установи. Однак висновок щодо відсутності в суду можливості прийняти рішення про участь особи, яка бере участь у справі, в судовому засіданні в режимі відеоконференції за своєю ініціативою (крім випадків, передбачених ч. 12 ст. 212 ЦПК) буквально у ст. 212 ЦПК не закріплений, а лише випливає з її змісту. Тому для правильного й чіткого вирішення питань, які виникають, усунення можливих суперечок, норма повинна бути викладена більш чітко.

Участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні суду можлива для свідка, перекладача, фахівця, експерта. Відповідно до ч. 7 ст. 212 ЦПК підставою для прийняття судом ухвали про участь цих осіб у режимі відеоконференції є клопотання, яке повинно бути подано не пізніш як за п'ять днів до відповідного судового засідання. Зазначені вище суб'єкти не мають права брати участь у судовому засіданні поза приміщенням суду.

Багато авторів звертають увагу на відсутність вказівки в законодавстві на підстави для задоволення клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції або для відмови в його задоволенні [208, с. 221]. На жаль, зазначений недолік не був усунутий під час реформування процесуального законодавства. Як колишня, так і нинішня редакція ЦПК не містять яких-небудь підстав для задоволення заяви (клопотання), що суттєво розширює межі судового розсуду і створює загрозу для довільного обмеження судом прав і інтересів учасників справи. Хоча всі випадки, що обумовлюють можливість участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції, складно передбачити в законі, суттєво поліпшило б ситуацію встановлення відкритого переліку підстав або визначення їх у загальній формі.

Порядок ухвалення рішення шодо участі тієї або іншої особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції також викликає деякі питання. Так, учасник справи висловлює відповідну ініціативу у формі заяви, а свідок, перекладач, фахівець, експерт - у формі клопотання. ЦПК не регламентує відмінність між заявою і клопотанням. Водночас процесуальному статусу свідка, перекладача, фахівця, експерта більше відповідає звернення до суду із заявою, а не із клопотанням. Крім того, звернення до суду з того самого приводу повинно бути уніфіковане. Вбачається, що звернення до суду із проханням постановити ухвалу про участь якої-небудь особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції доцільно викладати у формі заяви.

Відповідно до ч. 2 ст. 212 ЦПК учасник справи подає заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання. Копія заяви в той самий строк надсилається іншим учасникам справи. Редакція цієї норми викликає деякі питання. Так, недостатньо зрозуміло в законі прописано, ким надсилаються копії заяви: особою, що звертається із заявою, чи судом? Законом не врегульовано, коли суд розглядає заяву і чи береться до уваги думка інших учасників справи. Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, згідно з яким це питання вирішується судом без проведення судового засідання. Водночас не можна виключити можливість того, що хто-небудь із учасників справи буде мати обґрунтовані заперечення проти участі тієї або іншої особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

При цьому привертає увагу ч. 2 ст. 69 ЦПК у якій зазначено, що за відсутності заперечень учасників справи свідок може прийняти участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції. Суд може дозволити свідку брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції незалежно від заперечень учасників справи, якщо свідок не може з'явитися до суду через хворобу, похилий вік, інвалідність. Відповідно до ч. 4 ст. 72 ЦПК участь експерта в судовому засіданні в режимі відеоконференції можлива тільки за відсутності заперечень учасників справи. Таким чином, для вирішення питання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції свідка, перекладача, фахівця, експерта суд повинен попередньо встановити, що учасники справи не мають заперечень.

Також слід взяти до уваги, що участь у справі за допомогою відеоконференції неможлива, якщо явка учасника визнана обов'язковою. Ця норма також викликає деякі питання. Коли і як суд може прийняти рішення про обов'язкову явку учасника справи в судове засідання? Чи мають інші учасники можливість впливати на визнання явки іншого учасника обов'язковою? Ці питання вимагають вирішення і деталізації в законодавстві.

На нашу думку, слід установити такий порядок. Особа, що бажає взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, подає заяву (клопотання) і одночасно з поданням заяви (клопотання) до суду надсилає її (його) копії учасникам справи. До заяви (клопотання) додаються документи, що підтверджують надсилання копій учасникам справи. Учасник справи, що має заперечення проти задоволення заяви (клопотання) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, повинен негайно в день одержання відповідної заяви (клопотання) звернутися до суду з письмовим запереченням. Суд вирішує клопотання (заяву) з урахуванням думки учасників справи, про що постановляє ухвалу. Учасник справи, який не одержав копії заяви (клопотання), має право висловити свої заперечення в судовому засіданні і суд зобов'язаний їх урахувати.

Серед недоліків участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції учені називають також проблему ідентифікації особи, яка бере участь у судовому засіданні в режимі відео конференції [319, с. 275]. Законодавець запровадив норму про те, що суд, який забезпечує проведення відеоконференції, перевіряє явку та встановлює особи тих, хто з'явився, а також перевіряє повноваження представників (ч. 9 ст. 212 ЦПК). Водночас у законі не зазначено, який конкретно суб'єкт повинен виконати ці дії. У цьому питанні слід провести аналогію із ч. 4 ст. 217 ЦПК, відповідно до якої головуючий встановлює особи тих, хто бере участь у судовому засіданні, а також перевіряє повноваження представників. Таким чином, це функція судді, а не судового розпорядника або секретаря.

У літературі розглядалося питання щодо правового статусу суду, який виконує ухвалу про відео конференцію [319, с. 274-275]. На думку І. В. Верещинської, такий суд повинен лише технічно забезпечити процес [73, с. 94]. Водночас М. Б. Гарієвська пропонує розглянути можливість надання «віддаленому судді» додаткових повноважень щодо дослідження доказів, однак у такому випадку справа фактично буде розглядатися не судом, у провадженні якого перебуває справа, а іншою особою - «віддаленим суддею», і не обов'язково, що це буде суддя суду того ж рівня, що й суд, який доручив організацію відеоконференцзв'язку, у провадженні якого перебуває справа [90, с. 62]. На жаль, нова редакція ЦПК не розв'язує проблемы правового статусу суду, що виконує ухвалу про відеоконференцію, хоча в цьому існує очевидна необхідність.

Ще більшої актуальності набуває проблема ідентифікації у випадку участі особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза приміщенням суду. У ЦПК як гарантія зазначається застосування електронного цифрового підпису. Вбачається, що електронний цифровий підпис не може повністю гарантувати сумлінність учасників справи. Встановлення особи тих, хто бере участь у судовому засіданні, а також перевірка повноважень представників у такій ситуації взагалі випадає з порядку судового засідання.

Крім того, критики використання відеоконференції в судовому процесі згадують і про технічні проблеми якості зв'язку [319, с. 277; 208, с. 222]. Зауваження вчених досить доречні: якість відеоконференцзв'язку в судах України бажає бути кращою. У деяких випадках якість зв'язку перетворює участь у справі на формальну присутність. При цьому заслуговує на увагу правило, відповідно до якого за ризик технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв'язку тощо несе відповідальність учасник справи, який подав відповідну заяву. Навряд чи такий підхід може бути визнаний доцільним. Не завжди участь у справі в режимі відеоконференції викликана бажанням спростити працю і зменшити витрати. Іноді таке рішення є єдино можливим. У такому випадку відповідальність учасника за технічні перешкоди, які цілком можливо виникли не з його волі, виглядає непропорційно.

Говориться в літературі також про невирішення проблеми ознайомлення з матеріалами справи, відсутність ефекту особистого сприйняття суддею аргументів сторони тощо [321, с. 132-136], недоліки конфіденційності і безпеки під час обміну інформацією, відхід від принципу безпосередності, що забезпечує особистий контакт суду з носієм інформації [55]. Крім того, учені підкреслюють, що під час участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції створюються проблеми в реалізації права надавати докази, письмові пояснення, заявляти клопотання, відводи тощо [90, с. 61]. Як би не прагнув законодавець перенести весь обсяг дій щодо зосередження доказового матеріалу у справі на підготовче провадження, навряд чи вдасться зовсім уникнути проблеми надання доказів у ході судового засідання. При цьому вчені підкреслюють, що надання додаткових доказів у процесі судового засідання, проведеного з використанням відеоконференцзв'язку, суперечить одному з основоположних принципів судового процесу - принципу безпосереднього дослідження доказів судом, що розглядає справу [90, с. 61]. На нашу думку, повноцінна участь у дослідженні письмових, речових і електронних доказів особи, що бере участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, можлива далеко не у всіх випадках. Адже відповідно до ч. 3 ст. 229 ЦПК речові, письмові та електронні докази оглядаються у судовому засіданні, за винятком випадків, передбачених цим Кодексом, і пред'являються учасникам справи за їх клопотанням, а в разі необхідності - також свідкам, експертам, спеціалістам. Механізм пред'явлення доказів особі, що бере участь у справі в режимі відеоконференції, законодавством не передбачений. Також як не передбачений механізм подання такою особою письмових клопотань, відводів тощо. Тому участь особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції не завжди може бути досить ефективною. Труднощі участі в доказуванні осіб, що беруть участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, ще раз підкреслюють, що суду необхідно врахувати всі обставини справи, взяти до уваги докази й аргументи всіх учасників справи для того, щоб постановити ухвалу про участь особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Застосування сучасних технологій зв'язку спрощує вирішення багатьох проблем, проте вимагає розробки нових процесуальних механізмів і адаптації наявних. Тому участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції повинна розглядатися як елемент системи електронного судочинства, що вимагає глибокої наукової розробки і належної правової регламентації [348, с. 70-75; 63].

Таким чином, участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції являє собою один із способів підвищення ефективності цивільного судочинства через здатність вплинути на зниження витрат, скорочення строків розгляду справи. Однак він не може сприйматися як глобальне вирішення проблеми відстаней, оскільки відеоконференція лише частково здатна замінити безпосередню присутність особи в судовому засіданні. Тому підстави, умови й порядок постановлення судом ухвали про участь особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції вимагають деталізації. Зокрема, слід установити в законі підстави для участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції і підстави для відмови у відповідній заяві (клопотанні); можливість учасникам справи висловити свою думку із приводу заяви (клопотання). Також необхідно регламентувати статус суду, який виконує ухвалу про відеоконференцію, з урахуванням того, що деякі функції при цьому не є допоміжними, а стосуються власне реалізації судової влади. Вимагають уваги й багато інших питань, безпосередньо пов'язаних з особливостями електронного судочинства: електронний обмін документами, якість відеоконференцзв'язку, спеціальні технічні можливості для дослідження речових, письмових і електронних доказів тощо.

До загальних положень судового розгляду належить також ст. 213 ЦПК, яка встановлює безпосередність судового розгляду.

Безпосередність судового розгляду традиційно кваліфікується в науці як принцип цивільного процесу. Принцип безпосередності досліджується в роботах таких авторів, як О. О. Грабовська, О. Ф. Воронов, М. В. Колосова, М. О. Митрофанова, Г. П. Тимченко, М. М. Ясинок та інших учених. Як справедливо зазначає О. О. Грабовська, аналіз наукових праць свідчить про те, що законодавче регулювання принципу безпосередності, стосується, у першу чергу, регламентації процесуального порядку дослідження доказів [106, с. 82-87].

Багато авторів тлумачать принцип безпосередності досить буквально. Так, в одному з підручників говориться, що даний принцип складається із двох вимог: вимоги щодо матеріалів справи і вимоги щодо складу суду. Перша зводиться до того, що для встановлення вірогідності обставин справи суд повинен прагнути одержувати фактичні дані з першоджерела відомостей. Друга вимога цього принципу - вимога до складу суду - полягає в тому, що суд повинен бути незмінним у своєму складі від початку й до закінчення розгляду справи по суті [109, с. 55-56].

Саме в такому ключі сформульовані норми, що містяться в ч. 1 ст. 213 ЦПК, згідно з якими суд під час розгляду справи повинен безпосередньо досліджувати доказу у справі. Справа розглядається тим самим складом суду. У разі заміни одного із суддів під час судового розгляду справа розглядається спочатку, крім випадків, в становлених цим Кодексом.

Водночас деякі вчені, що досліджують принцип безпосередності, роблять спроби трактувати його більш широко. Ще Є. В. Васьковский свого часу зазначав, що принцип безпосередності також пов'язаний із тим, що суд повинен надавати перевагу первинним доказам порівняно з похідними [70, с. 105].

М. М. Ясинок вважає, що зміст принципу безпосередності полягає в тому, що під час судового розгляду справи між сторонами, які надають докази, і судом не повинно бути опосередкованих ланок [571, с. 11].

На думку М. В. Колосової, докази повинні бути досліджені в судовому засіданні, а відомості про обставини справи в їхньому об'єктивованому вигляді особисто сприйняті судом, за найменшої кількості проміжних ланок у ланцюзі пізнання [237, с. 6].

Інші сучасні автори відносять до поняття безпосередності також право осіб, що беруть участь у справі, мати реальну можливість особисто ознайомитися з усіма доказами та іншими матеріалами справи і брати участь у їхньому дослідженні [79, с. 14; 556, с. 73].

Підбиваючи підсумок аналізу сучасного рівня дискусії щодо змісту принципу безпосередності, О. Ф. Воронов робить висновок, згідно з яким основним напрямом в еволюції змісту принципу безпосередності судового розгляду є особисте сприйняття суддями інформації щодо обставин справи із джерел, що сприйняли інформацію про ці обставини безпосередньо [81, с. 10]. Такий підхід вбачається досить обґрунтованим.

Говорячи про реалізацію положень принципу безпосередності в чинному законодавстві, зазначимо, що норми, які регулюють докази й доказування в ЦПК, не містять поняття первинних і похідних доказів, а також правил, які давали б підстави для висновку про те, що суд повинен надавати перевагу первинним доказам перед похідними. Водночас, наприклад, у традиціях англоамериканського цивільного процесу як загальний принцип було вироблено правило «найкращого доказу» (best evidence rule), згідно з яким доказ є допустимим, якщо він «найкращий із тих, що дозволяє природа справи». Зокрема, із принципу «найкращого доказу» робився висновок, згідно з яким якщо існує оригінал документа, то саме він повинен бути наданий суду, а копія є недопустимим доказом; якщо ж оригінал втрачений або знищений, то можна надати копію. Уже на початку XIX ст. правило «найкращого доказу» як універсальний принцип втратило своє значення, але вимога подання оригіналів документів і зараз є типовим правилом у багатьох юрисдикціях, включаючи США [64].

На жаль, подібного правила у вітчизняному цивільному процесі не існує. Деякі елементи переваги первинних доказів перед похідними містяться в нормах, які обмежують використання показів із чужих слів і встановлюють обов'язок надати суду оригінал документа. Проте подібні норми являють собою окремі правила і, крім того, вимагають удосконалення, тому що містять багато недоліків.

Також слід зазначити, що принцип безпосередності не може не зазнавати впливу застосовуваних у цивільному судочинстві інформаційних технологій. Це зазначається в науці. Так, зокрема, досліджуючи еволюцію принципів цивільного процесу, О. Ф. Воронов дійшов висновку, відповідно до якого розвиток технологій у галузі зв'язку може призвести до появи нових винятків із принципу безпосередності судового розгляду, аж до проведення судового розгляду у вигляді теле-, інтернет- і подібного роду конференцій без обов'язкової фізичної явки учасників розгляду до суду [81, с. 10-11]. У контексті співвідношення принципу безпосередності й електронних доказів, М. О. Митрофановою запропоновано поняття «електронної безпосередності», згідно з якою реальність розглядається учасниками процесу через призму технічних засобів у процесі дослідження та оцінки доказів [306, с. 16-17].

Як показує судова практика, відеоконференція посіла важливе місце серед способів оптимізації судового розгляду. Зміни в законодавстві спрямовані на розширення сфери її застосування. Проте як нами вже було сказано вище, особа, що бере участь у справі в режимі відеоконференції, не може взяти участь в безпосередньому дослідженні доказів. Показання цієї особи також не сприймаються судом безпосередньо. Безпосереднє дослідження наданих таким учасником у судовому засіданні документів, клопотань не є технічно можливим. Тому участь у судовому засіданні за допомогою відеоконференцзв'язку являє собою фікцію безпосередності. З огляду на це, відповідне зауваження щодо того, що участь у судовому засіданні за допомогою відеоконференцзв'язку вважається особистою участю в засіданні, повинно міститися у ст. 213 ЦПК.