Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Д. Г. Фільченко вважає, що мета підготовки перебуває у площині визначення такого ступеня готовності справи, за якого буде забезпечений правильний і своєчасний розгляд справи [504, с. 6].

Нами наведені лише деякі позиції, проте вони дають достатнє уявлення про відмінність поглядів на цілі стадії підготовки. Аналізуючи значну кількість наведених у літературі думок, підкреслимо їхню спільність у тому, що цілі підготовки похідні від загальних цілей судочинства і мають забезпечувальний характер щодо них. Разом з тим зазначимо найбільш істотні моменти, у яких позиції вчених відрізняються. По-перше, низка авторів указують на розгляд справи в першому ж засіданні, конкретизуючи тим самим вимогу своєчасності. По-друге, для деяких поглядів характерне виділення альтернативних цілей, таких як примирення сторін, урегулювання спору без судового розгляду.

Поряд з дискусією щодо цілей підготовки, деякі автори вважають зайвим виокремлення цілей стадії підготовки справи до судового розгляду, обмежуючись лише вказівкою на її завдання [468, с. 268-269].

Учені розуміють завдання стадії підготовки досить уніфіковано. Так, наприклад, на думку В. Ф. Ковіна, у процесі підготовки справи слід вирішити наступні завдання: а) визначити предмет доказування; б) визначити склад осіб, що беруть участь у справі; в) визначити коло доказів, необхідних для вирішення справи, і забезпечити їх своєчасне надання; г) вжити належні заходи щодо забезпечення повноти і свободи здійснення учасниками процесу їх суб'єктивних прав і обов'язків; д) вирішити питання, пов'язані із призначенням справи до судового розгляду й підготовкою судового засідання [233, с. 6]. Н. Л. Бондаренко-Зелінська називає наступні завдання: правова кваліфікація спірних правовідносин, тобто визначення характеру спірних правовідносин, матеріальної норми права, що підлягає застосуванню; визначення предмета доказування, тобто фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; визначення кола доказів, необхідних для вирішення справи, і забезпечення їх своєчасного надання; визначення складу учасників процесу, їх процесуального становища і забезпечення своєчасної явки цих суб'єктів до суду; сприяння врегулюванню спору до судового розгляду (у тому числі шляхом примирення) [52, с. 9-10]. М. Л. Скуратівський доповнює завдання, які необхідно виконати під час підготовки справи, наступними: визначення повноважень суду на розгляд даної справи; вживання всіх можливих заходів для повідомлення осіб, що беруть участь у справі, про судовий процес; забезпечення належного складу суду; організація судового процесу [441, с. 6]. Подібні погляди викладені й у роботах інших авторів.

На нашу думку, немає великої практичної відмінності в тому, як будуть називатися орієнтири процесуальної діяльності на стадії підготовки справи до судового розгляду - цілями або завданнями. Більш суттєвим є те, що значна частина тих положень, які позиціонуються в науці як завдання стадії підготовки, дають підстави сумніватися в їхній досяжності, підриваючи тим самим сутність підготовки справи до судового розгляду й перетворюючи цю стадію в декларативний придаток процесу.

Так, наприклад, завдання встановлення правовідносин, їх кваліфікації, матеріальних норм тощо викликають більше запитань, ніж сприяють ефективності судочинства. Що означає те, що суд установлює правовідносини (визначає їх характер)? Яким чином суд повинен зробити це, у ході яких процесуальних дій? Як відобразити результат вирішення подібних завдань? Яке значення будуть мати результати виконаних завдань для подальшого перебігу процесу? Вбачається, що зазначені вище моменти є частиною правозастосування, що діє на всіх етапах і стадіях судочинства. До встановлення правовідносин рухається суд протягом всього процесу, однак установлює їх тільки в судовому рішенні. До судового рішення думка суду про правовідносини може змінюватися й неодноразово. Правовідносини - складна доктринальна конструкція, що не одержала стабільного тлумачення. Правовідносини мають елементи, про кількість і зміст яких дискутують у науці. Правовідносинам властива динаміка виникнення, зміни, припинення. Які аспекти правовідносин може й повинен установити суд, тим більше, на стадії підготовки, не досліджуючи доказів? На нашу думку, установлення правовідносин являє собою орієнтир, до якого слід прагнути у процесіі розгляду справи, однак ніяк не завдання стадії підготовки.

Аналогічна ситуація із законодавством, що підлягає застосуванню. Дослідивши позиції осіб, що беруть участь у справі, суд може лише зробити для себе попередній висновок про найбільш імовірні правові підстави вимог і заперечень, про норми права, які підлягають застосуванню. На стадії підготовки суд, як правило, не володіє фактами. Правова кваліфікація можлива лише щодо встановлених фактів, які, у свою чергу, установлюються переважно шляхом дослідження допустимих засобів доказування. Закінчивши підготовку, суд знає про засоби доказування, які сторони планують використовувати для підтвердження своїх вимог і заперечень, однак не має інформації про їх зміст і тим більше про їхню допустимість. У такій ситуації не можна говорити про те, що суд визначив закон, що підлягає застосуванню.

З огляду на це, ми вважаємо, що подібні завдання мають швидше декларативний, досить орієнтовний характер.

Завдання визначення предмета доказування, кола доказів, необхідних для вирішення справи, і забезпечення їх своєчасного надання вступають у конфлікт із дією принципів змагальності і диспозитивності. Кожна зі сторін визначила для себе предмет доказування і докази, необхідні для виконання тягаря доказування. Можливості суду вплинути на прийняті сторонами рішення мінімальні. Суд може лише відмовити в дослідженні обставин, які не мають істотного значення для вирішення справи. І то, таке рішення не може бути прийнято поза судовим засіданням, без заслуховування сторін із цього питання за правилами змагальної процедури. Чи може суд щось додати? Поставити на обговорення питання, на які сторони не посилалися? За своєю ініціативою витребувати докази? Запропонувати сторонам надати додаткові докази? Відповідно до чинного законодавства слід дати негативну відповідь на поставлені питання. Однак, навіть якщо взяти до уваги можливість зміни законодавства й реалізації більш гнучкого підходу до процесу доказування, то така діяльність суду можлива тільки лише після дослідження доказів, наданих сторонами, і в тому випадку, коли сторони самі не скорегують свою позицію в напрямі, який, на думку суду, у цьому випадку є правильним. Тому завдання визначення предмета доказування, кола доказів, необхідних для вирішення справи, і забезпечення їх своєчасного надання видаються нам досить суперечливими.

Щодо таких завдань як установлення повноважень суду на розгляд даної справи, забезпечення належного складу суду, організація судового процесу, то ми підтримуємо Я. Х. Бекова в тому, що такі завдання є універсальними для будь-якої стадії процесу [32, с. 12]. Оскільки вони неспецифічні, то і вплив їх на сутність стадії підготовки мінімальний.

На нашу думку, проблема формулювання цілей підготовки безпосередньо обумовлена їх похідним характером. Не заперечуючи того, що підготовка цивільних справ до розгляду спрямована на забезпечення своєчасного і правильного розгляду й вирішення справи судом, і, якщо можливо, у першому ж і єдиному судовому засіданні, вважаємо, що подібне формулювання цілей визначає лише генеральну спрямованість відповідної стадії і є недостатньо конкретним для її цілей. Сумлінне виконання всього обсягу необхідних процесуальних дій і старанність підготовки не гарантує своєчасності і правильності розгляду, тим більше в першому ж судовому засіданні. Цілі підготовки повинні бути досяжні в межах цієї стадії, так само, як і повинна існувати реальна можливість оцінити повноту й ефективність підготовки незалежно від ходу й результатів наступних стадій.

Для конкретизації цілей підготовки справи до судового розгляду необхідно звернутися до причин відокремлення цієї стадії. Чому не можна досягнути цілей стадії підготовки разом із цілями стадії судового розгляду, тим більше, що ці цілі співзвучні? Чи не краще, якщо буде потреба провести два звичайні судові засідання, у першому з яких розв'язати питання встановлення позовних вимог, призначення експертизи, витребування доказів і інші, що традиційно становлять зміст процесуальної діяльності на стадії підготовки? Чи є сенс виносити ухвалу про початок і завершення підготовки, що створює додаткове навантаження на суди?

Вбачається, що відокремлення стадії підготовки обумовлено необхідністю врахувати специфіку відповідної процесуальної діяльності попереднього характеру. Мова йде про можливість використання якісно своєрідних процесуальних засобів, застосування яких на стадії підготовки допустиме або ефективне, а на стадії судового розгляду - неефективне або недопустиме. Своєрідність процесуальної діяльності детермінує відмінність підготовки від судового розгляду, формує її сутність і є орієнтиром для визначення цілей. Іншими словами, підготовка повинна містити ту необхідну процесуальну діяльність (спрямовану на підвищення ефективності цивільного судочинства), яка неможлива або неефективна на стадії судового розгляду.

Подібний попередній характер, який вимагає специфічних процесуальних засобів, на нашу думку, насамперед, властивий процесуальній діяльності щодо встановлення суб'єктного складу осіб, що брали участь у справі, і їх правових позицій, вимог і заперечень. Справедливий судовий розгляд можливий, тільки якщо до нього залучені всі особи, права або інтереси яких можуть бути порушені майбутнім судовим рішенням. Ці особи повинні бути завчасно повідомлені про суть спору, час і місце судового розгляду, а також мати достатньо часу й можливостей для підготовки до участі в судовому розгляді.

Відповідач, так само як і позивач, має право доказувати свою позицію, а для організації доказування йому необхідний час на збір доказів, звернення до суду із клопотанням про їх витребування, або про призначення експертизи тощо. Ця діяльність не просто вимагає часу, вона має попередній характер, тому що повинна відбуватися до судового засідання.

Важливо й те, що позиція відповідача досить суттєва для позивача. Можливо, частина вимог або обставин буде визнана відповідачем і доказувати їх немає необхідності. Можливо, відповідач не обмежиться запереченням вимог позивача, а висуне своєрідне правове обґрунтування власної позиції, яке має бути вивчене позивачем для формування контраргументів. Таким чином, позиція відповідача повинна стати відома не тільки суду, але й позивачеві, іншим особам, що беруть участь у справі.

Аналогічна ситуація також із залученням до участі у справі всіх зацікавлених осіб. Оскільки спір стосується їх прав та інтересів, вони повинні знати про його судовий розгляд і мати можливість скористатися своїми процесуальними правами. Незалучення до процесу всіх осіб, на права й інтереси яких буде впливати судове рішення, зумовлює незаконність усього судочинства. Для реалізації своїх процесуальних прав ці особи також повинні мати час і можливості. Крім того, позиція осіб, що беруть участь у справі, по суті позовних вимог і заперечень повинна бути завчасно відома суду й іншим особам, які беруть участь у справі.

Визначення суб'єктного складу справи, залучення всіх зацікавлених осіб, створення ситуації прозорості, взаємної поінформованості про вимоги, заперечення, докази всіх осіб, що беруть участь у справі, являє собою ту якісно своєрідну діяльність попереднього характеру, яка повинна бути здійснена до початку судового розгляду. Перенесення цього обсягу процесуальної діяльності на стадію судового розгляду призведе не тільки до неефективності судочинства, але й до порушення прав і інтересів учасників процесу, поставить під загрозу законність майбутнього судового рішення. Відповідно, безпосередні цілі підготовки, на нашу думку, полягають у залученні до участі у справі всіх зацікавлених осіб і з'ясуванні позиції відповідача й інших осіб, що беруть участь у справі.

Крім безпосередніх цілей підготовки, досягнення яких без шкоди для законності всього процесу в цілому можливе тільки на стадії підготовки, існує низка питань, які доцільно розглянути на ранніх стадіях процесу. Це питання, пов'язані з доказуванням: витребування доказів за клопотанням осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи тощо. Зазначимо, що подібні питання можуть бути вирішені й у судовому засіданні. Проте, чим раніше вони будуть вирішені, тем менше часу триватиме судовий розгляд. Тому доцільність здійснення цих дій на стадії підготовки продиктована спрямованістю на скорочення тривалості судового розгляду, що дозволяє нам кваліфікувати вирішення клопотання осіб, що беруть участь у справі, пов'язане з доказуванням, як додаткову мету стадії підготовки.

Такі питання, як забезпечення позову, здійснення сторонами розпорядчих дій тощо підлягають вирішенню тоді, коли вони виникли, вони не специфічні для підготовки або для судового розгляду. Водночас вони повинні бути вирішені в максимально стислий термін. Тому відповідна процесуальна діяльність щодо вирішення подібних питань є неосновною, однак неминучою.

Вважаємо, що схожий характер має й діяльність суду, спрямована на примирення сторін. Примирення сторін - мета цивільного судочинства, напевно, навіть більш доцільна, ніж своєчасне вирішення спору. На пошук можливостей примирення сторін повинна бути орієнтована вся процесуальна діяльність. У той момент, коли з'явилися передумови для примирення, суд має використати ті процесуальні можливості, які надає йому законодавство. Без сумніву, якщо можливість примирення існує, то чим раніше примирення буде досягнуто, тим краще.

Названі вище питання, хоч і не мають виключно попереднього характеру, можуть і повинні вирішуватися в той процесуальний момент процесу, коли вони виникли. Водночас ми вважаємо, що не варто позиціонувати їх як цілі або завдання стадії підготовки, враховуючи їх неспецифічний характер [147, с. 125-131].

Беручи до уваги викладене вище, нам вбачається неконструктивним широке тлумачення цілей стадії підготовки цивільної справи до судового розгляду через декларативні, аморфні і неконкретні положення, виконання або невиконання яких не можна ні перевірити, ні оцінити. Ефективності цивільного судочинства буде сприяти формування й закріплення в законодавстві досяжних, реальних і конкретних цілей, що відповідають попередньо-забезпечувальному призначенню розглянутої стадії. Такими цілями, на нашу думку, є: залучення до участі у справі всіх зацікавлених осіб, з'ясування позиції відповідача та інших осіб, що беруть участь у справі, вирішення клопотань осіб, що беруть участь у справі, пов'язане з доказуванням: витребування доказів, призначення експертизи, огляд доказів тощо.

Позиціонування зазначених вище положень як цілей підготовки справи до судового розгляду не виключає вирішення універсальних завдань судочинства, до яких належать сприяння примиренню сторін, створення умов для реалізації розпорядчих прав сторін, забезпечення позову тощо.

4.2 Проблеми вручення позовної заяви

Так, найважливішим аспектом підготовки справи до розгляду, що дозволяє досягти її цілей, є вручення позовної заяви відповідачеві та іншим учасникам справи.

У ст. 190 ЦПК говориться про те, що після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі. Одночасно з копією ухвали про відкриття провадження у справі учасникам справи надсилається копія позовної заяви з копіями доданих до неї документів.

Установлюючи обов'язок надіслати копії позовної заяви, законодавець, проте, не використовує таких понять як вручення копії позовної заяви або одержання її відповідачем і іншими учасниками справи. Хоча саме по собі надсилання судом копій позовної заяви зовсім не означає, що відповідач і інші учасники справи їх одержали. Таким чином, регламентуючи початок інформаційної взаємодії між судом і відповідачем, а також іншими учасниками справи, закон залишає поза увагою його остаточний результат.

Традиційно у вітчизняній науці прийнято розглядати одержання відповідачем та іншими учасниками справи копії позовної заяви за правилами, що регулюють судові виклики й повідомлення. Дійсно, відносини, пов'язані із врученням судових викликів і повідомлень, значно подібні до відносин, що опосередковують одержання відповідачем та іншими учасниками справи копій позовної заяви. Спільним є і те, що будь-яка із цих дій надає відповідачеві й іншим особам інформацію щодо існування цивільної справи, що особливо важливо на початкових етапах процесу. Крім того, як судова повістка, так і копія позовної заяви являють собою судову кореспонденцію, тому закономірно, що правила їх вручення повинні бути певним чином уніфіковані.

Разом із тим одержання судової повістки й одержання копії позовної заяви не тотожні.

У науковій літературі поширеним є тлумачення належного повідомлення про час і місце розгляду справи як елемента принципу гласності [11, с. 189-194; 25, с. 192-199; 261, с. 419-427]. Такий висновок здебільшого ґрунтувався на змісті ст. 6 ЦПК у редакції 2004 року. ЦПК у редакції 2017 року право на повідомлення про час і місце розгляду справи розкриває через принцип відкритості інформації про справу (ст. 8 ЦПК).

У закордонних державах належне повідомлення розглядається також як один зі складових елементів поняття належної правової процедури. Подібний погляд, наприклад, наводить у своїй статті В. А. Кройтор, посилаючись на закордонні джерела [261, с. 419-427].

Деякі автори досліджують належне повідомлення про місце й часу судового засідання в контексті права бути вислуханим [555, с. 57-63].

І. О. Ізарова аналізує вручення копії позовної заяви та повідомлення про місце й часу розгляду справи в контексті забезпечення права відповідача на судовий захист [214, с. 49-54].

Паралельно в сучасній науці цивільного процесуального права формується такий концепт як інформаційне забезпечення цивільного судочинства. Наприклад, О. В. Зайченко доходить висновку, згідно з яким інформаційне забезпечення в цивільному процесі являє собою діяльність суду й осіб, що беруть участь у справі, спрямовану на надання у визначених законодавством формах і порядку особам, що беруть участь у справі, і одержання останніми процесуально значущої інформації про справу, що перебуває у проваджені суду [198, с. 7], і результати її розгляду. При цьому інформаційне забезпечення розглядається як необхідна умова (гарантія) забезпечення права на справедливий судовий розгляд і права на доступ до правосуддя [198, с. 13].

М. Г. Єлисєєв, аналізуючи світову практику вручення документів, підкреслює, що процедури доставки диференціюються залежно від того, чи йде мова про доставку основних (первинних) судових документів, тобто таких, якими сторона повідомляється про початок судового провадження і залучається до процесу, або про наступні повідомлення (наприклад, про окремі заходи щодо підготовки справи до розгляду, про призначення справи до судового розгляду, про відкладення розгляду). Процедура першого виду більш формалізована й менш варіативна, у той час як її другий різновид може здійснюватися більш різноманітними способами [182, с. 121-137].

Наприклад, у Німеччині строк між доставкою позовної заяви і датою усного розгляду повинен становити не менше двох тижнів (підготовчий строк). Підготовчий строк призначається, щоб відповідач мав можливість підготуватися до слухань у справі [115, с. 91].

В Англії відповідачеві надається 14 днів для подання своїх заперечень по суті позову [278, с. 370].

Одержання відповідачем та іншими учасниками справи копій позовної заяви, як і повідомлення про місце й часу розгляду справи, безпосередньо виникає з вимог справедливості судового розгляду, рівності і змагальності сторін, гласності судочинства - тобто основних принципів цивільного судочинства. Сутність цих дій полягає у своєчасному наданні відповідачеві й іншим учасникам справи необхідного обсягу інформації, достатнього для участі у процесі. При цьому важливо, що Європейський суд із прав людини визначає не тільки належне повідомлення, але й реальну можливість підготуватися до участі в судовому процесі як складові справедливості судового розгляду в контексті ст. 6 Конвенції [372, с. 152-158]. Проте, без сумніву, підготовки до участі бути не може, якщо відповідач не має копії позовної заяви.

Цілком можлива ситуація, за якої судову повістку відповідач та інші учасники справи одержали, а позовну заяву - ні, особливо якщо мало місце повторне повідомлення у зв'язку з відкладенням підготовчого засідання. Володіючи лише інформацією про час і місце проведення судового засідання, але не одержавши копію позовної заяви, відповідач або інші учасники справи повинні вжити певних заходів щодо організації свого захисту. Зокрема, їм слід звернутися до суду за копіями позовної заяви, а одержавши її - просити суд про відкладення підготовчого засідання або ж готуватися до участі в ньому у скорочений термін. Створення таких додаткових труднощів для відповідача та інших учасників справи вбачається невиправданим. Більше того, чинне законодавство не містить реальних гарантій того, що ці труднощі будуть успішно подолані, тому що не встановлені конкретні правила поведінки суду в подібних ситуаціях.

Несвоєчасне одержання відповідачем та іншими учасниками справи копій позовної заяви вкрай негативно впливає на ефективність судочинства, тому що ставить під сумнів можливість досягнення цілей судочинства, збільшує строки розгляду справи, вимагає додаткових зусиль і засобів. Тому ні ігнорування одержання відповідачем та іншими учасниками справи копій позовної заяви, ні підміна цього факту фактом належного повідомлення не відповідає реалізації права на справедливий судовий розгляд і не сприяє ефективності цивільного судочинства.

Таким чином, ми вважаємо, що правова природа одержання копії позовної заяви відрізняється від повідомлення про час і місце проведення судового засідання, що зумовлює необхідність ураховувати цю специфіку в законодавчій регламентації. Належне повідомлення про час і місце проведення судового засідання не може замінити собою одержання копії позовної заяви. Отримання відповідачем і іншими учасниками справи копій позовної заяви має розглядатися як самостійний процесуальний факт щодо належного повідомлення про час і місце розгляду справи. Необхідно усунути можливість підміни вручення копії позовної заяви врученням судової повістки. З огляду на сказане, ми вважаємо за доцільне використання в теорії цивільного процесуального права і в цивільному процесуальному законодавстві поняття одержання копії позовної заяви відповідачем та іншими учасниками справи, під яким слід розуміти фактичне надання їм копії позовної заяви.

Також слід прямо передбачити в законодавстві право учасників справи на завчасне одержання копії позовної заяви. Проаналізувавши чинне цивільне процесуальне законодавство, зазначимо, що закон безпосередньо не регламентує права відповідача й інших учасників справи на одержання копій позовної заяви. У статтях , які регулюють права учасників справи і сторін (статті 43, 49 ЦПК), серед іншого мова йде про можливість знімати копії, що не є тотожним праву на одержання копії позовної заяви.

На нашу думку, у цьому випадку вбачається доречним провести паралель із кримінальним процесуальним правом. Стаття 42 КПК окремо передбачає право підозрюваного (обвинувачуваного, підсудного) ознайомлюватися з матеріалами справи й робити при цьому копії разом із правом бути негайно поінформованим про те, у чому він підозрюється (обвинувачується), і одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення. Такий підхід законодавця є додатковим аргументом на користь самостійного змісту права на завчасне одержання копії позовної заяви відповідачем та іншими учасниками справи.

Отже, судовий виклик (повідомлення) і вручення (одержання) копії позовної заяви являють собою тісно взаємозалежні, однак окремі аспекти, що забезпечують можливості відповідача та інших учасників справи реалізувати свої процесуальні права. Судовий виклик (повідомлення) спрямований на надання інформації про час і місце проведення процесуальних дій, насамперед, судових засідань. При цьому повістка містить лише найбільш загальну інформацію щодо провадження у справі. Основною її метою є інформування про час і місце розгляду справи, але ніяк не про сутність позову. На особу, належним чином повідомлену про час і місце розгляду справи, можна покласти обов'язок з'явитися в судове засідання або повідомити про причини неявки. У випадку порушення цього обов'язку до такої особи можна застосувати відповідальність, передбачену законодавством, і, насамперед, проводити судове засідання або інші процесуальні дії за її відсутності. Однак інформація, що міститься в повістці, зовсім недостатня для того, щоб відповідач і інші учасники справи сформували свою позицію у справі, змогли вжити заходів щодо збирання доказів, обміркували можливість пред'явлення зустрічного позову і здійснили інші дії.

Одержання ж копії позовної заяви опосередковує отримання відповідачем та іншими учасниками справи інформації щодо сутності позову і може вважатися достатньою умовою для підготовки до участі у процесі. Тільки після того, як відповідачеві та іншим учасникам справи буде вручена копія позовної заяви і наданий достатній строк для підготовки, від них можна очікувати повноцінного, активного й сумлінного користування процесуальними правами і належного виконання процесуальних обов'язків.

Правилами вручення судових викликів і повідомлень передбачено, що повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки до суду і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п'ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно (ч. 5 ст. 128 ЦПК). Раніше цей строк становив три дні.

Вбачається, що встановлений п'ятиденний строк достатній для явки до суду, проте недостатній для підготовки до участі у справі. Тому цей строк не може бути застосований до вручення копій позовної заяви. Виходячи зі сказаного вище, вважаємо, що строк на підготовку до участі у справі повинен становити не менше десяти днів від дня одержання відповідачем копії позовної заяви.

Аналізуючи статті 198 та 223 ЦПК, можна дійти висновку, що законодавець надає правового значення лише належному повідомленню учасників справи про дату, час і місце розгляду справи, але не вручення їм копій позовної заяви, що не відповідає дії принципів рівності сторін і змагальності. Суд повинен з'ясувати не тільки питання належного повідомлення, але й одержання відповідачем та іншими учасниками справи копій позовної заяви під час здійснення початкових процесуальних дій, зокрема під час вирішення питання щодо можливості проведення попереднього судового засідання.

З огляду на це, ми вважаємо, що завчасне вручення копій позовної заяви відповідачеві та іншим учасникам справи являє собою ту обставину, без якої неможливим є подальший рух цивільної справи. Заходи, які законодавство й судове правозастосування вважає необхідними для забезпечення належного повідомлення учасників справи про дату, час і місце розгляду справи, повинні бути поширені і на завчасне одержання учасниками справи копій позовної заяви. Більше того, у деяких питаннях вручення копій позовної заяви вимагає більш суворих підходів.

Зокрема, мова йде про способи вручення копії позовної заяви.

У чинному законодавстві передбачена система правил вручення судових викликів і повідомлень. Більшість із них можуть застосовуватися і до вручення копії позовної заяви. Водночас викликає сумнів можливість такого вручення за допомогою телеграми, факсу або за допомогою інших засобів зв'язку, які придатні лише для виклику або повідомлення.

Слід зазначити, що у зв'язку із прийняттям нової редакції ЦПК у 2017 році має місце спроба зміни основного способу комунікації між судом та іншими суб'єктами процесу. Якщо раніше основним способом передачі інформації називався поштовий зв'язок, то тепер законодавство надає перевагу електронному зв'язку. До такого висновку можна дійти, аналізуючи ч. 6 ст. 128 ЦПК, у якій міститься наступне правило: «Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи».

Наведене вище положення являє собою один із елементів функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, призначеної, серед іншого, для обміну документами (надсилання й одержання документів) в електронній формі між судами, між судом і учасниками судового процесу, між учасниками судового процесу (ст. 14 ЦПК). Цю новелу можна охарактеризувати як революцію у сфері судової інформації, тому що вона кардинально змінює зовнішнє відображення інформаційних процесів, що мають місце в цивільному судочинстві.

Проте оцінка пропонованих нововведень неоднозначна. Без сумніву, заслуговує на всіляку підтримку розширення можливостей використання різних інформаційних технологій у цивільному процесі [60; 215, с. 44-47; 219, с. 159-165; 305; 348, с. 70-75].

Значна кількість авторів розвивають тему електронного документообігу в судочинстві, вказуючи на його переваги. Так, наприклад, О. І. Угриновська називає наступні переваги електронного обміну документами між судом і учасниками процесу: економія засобів, економія часу, належне підтвердження факту одержання судової повістки або процесуального документа учасником процесу [497, с. 147-148].

Водночас резонним є зауваження О. В. Зайченко, згідно з яким використання не загальнодоступних способів передачі-одержання процесуально значущої інформації (електронної пошти, факсимільного зв'язку, смс-повідомлень) у відносинах між судом і учасниками справи, а також у відносинах учасників справи між собою повинно допускатися тільки за умови наявності прямо висловленої добровільної згоди або за клопотанням відповідної особи [198, с. 9].

Положення, пов'язані із запровадженням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, вимагають глибокого всебічного аналізу, що виходить за межі нашої роботи, тому висловимо лише найбільш загальні міркування із цього приводу. Прагнення запровадити інформаційні технології досить позитивне, водночас навряд чи наше суспільство готове до тотального переходу судочинства на електронний документообіг. Рівень інформаційно-технічного розвитку з урахуванням того, що учасниками цивільного судочинства є, насамперед, фізичні особи з різними навичками й можливостями, не дозволяє прогнозувати найближчим часом переорієнтацію судово-інформаційного простору в електронну площину. Тому запровадження електронного документообігу повинно починатися з досить тривалого періоду паралельного функціонування разом із паперовим, який дозволить на практиці виявити і розв'язати проблеми, що неминуче виникнуть, без шкоди для прав і інтересів користувачів судової системи. Серед таких питань і розробка практично застосовних і доступних правил одержання копій позовної заяви в електронній формі.

Більшість учених акцентують увагу на тому, що належне повідомлення можливе тільки у випадку фактичного і своєчасного одержання судової кореспонденції. Зокрема, Т. В. Косаревою визначене поняття «належного повідомлення», під яким необхідно розуміти фактичне своєчасне одержання особами, що беруть участь у справі, та іншими учасниками судового процесу судових викликів і повідомлень, здійснених у визначеній законом процесуальній формі, з метою своєчасного виконання процесуальних дій або здійснення явки в судове засідання [255, с. 4].

М. Г. Цуцкова підкреслює, що належний виклик особи, який сприяє здійсненню правосуддя, повинен мати місце поза фікцією належного повідомлення і може бути здійснений лише шляхом фактичного вручення їй відповідного документа. Інше суперечило б специфіці процесуального становища зазначених суб'єктів, виключало б застосування до них примусових заходів і (або) заходів відповідальності [534, с. 11].

М. Г. Єлисєєв пропонує вважати належним будь-яке повідомлення, яким відповідач дійсно і вчасно повідомляється про розгляд, одержуючи тим самим можливість підготуватися до свого захисту [182, с. 121-137].

Справедливість подібного погляду на сутність належного повідомлення не викликає сумнівів. Зі свого боку зазначимо, що характеристика «належне» спрямована на підтвердження того, що комунікація між судом і учасником справи відбулася - виклик або повідомлення, копії процесуальних документів не тільки надіслані судом, але й отримані адресатом.

Водночас чинне законодавство і вітчизняна судова практика пов'язує можливість розглядати справу не тільки з фактичним повідомленням учасників справи про місце й часу розгляду, але й з більш широким колом випадків, у яких існує лише припущення про те, що повістка передана особі, або навіть існує впевненість у тому, що особа не одержувала повідомлень. Мова йде, зокрема, про такі випадки: адресат відмовився одержати кореспонденцію, адресат відсутній за адресою, місце проживання адресата невідоме.

Розглянемо більш докладно ці випадки в контексті застосування процесуальних норм щодо одержання копії позовної заяви.

Так, правила, застосовувані у випадку відмови адресата одержати судовий виклик, цілком можуть бути поширені й на відмову від одержання копії позовної заяви. У цьому випадку особа виявляє свою свідому волю, поведінка такої особи є деструктивною і не має жодних виправдань для того, щоб надавати їй можливість користуватися такими зловживаннями.

Основні питання в такому випадку пов'язані з підтвердженням факту відмови одержати кореспонденцію. Не викликає сумнівів власноручно зроблена відмітка про відмову одержати кореспонденцію, проставлення якої передбачено Правилами поштового зв'язку. Однак, як бути, якщо адресат не погоджується залишити таку відмітку? Чинний ЦПК називає достатнім доказом відмітку особи, що доставляє кореспонденцію. Проте багато авторів дотримуються думки, згідно з якою порядок, що містився в ЦПК 1963 року, більш надійно захищав права особи на інформацію про час і місце розгляду її справи, тому що відмітку про відмову прийняти повістку необхідно було підтвердити підписом посадової особи домоуправління, або виконкому сільської Ради народних депутатів, або представника адміністрації за місцем роботи, або підписами не менше двох громадян [61, с. 72]. Такі зауваження не позбавлені раціональності і вимагають уважного розгляду.

У випадках відсутності адресата за адресою правове регулювання судового повідомлення є досить суперечливим.

Слід розглянути історію регулювання питання. Так, у ЦПК у редакції 2004 року були передбачені наступні правила. В абзаці 5 ч. 5 ст. 74 ЦПК говорилося про те, що у випадку відсутності осіб, що беруть участь у справі, за адресою (місцем реєстрації), вважається, що судовий виклик або судове повідомлення вручене їм належним чином. Частина 3 ст. 76 ЦПК передбачала, що якщо особа, якій адресована судова повістка, не виявлена за місцем проживання, повістку під розписку вручають кому-небудь із повнолітніх членів сім'ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності - відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому комітету місцевого самоврядування. У частині 7 ст. 74 ЦПК було встановлено, що якщо особа насправді не проживає за адресою, повідомленій суду, судова повістка може бути надіслана за місцем її роботи.

Під час тлумачення наведених вище норм виникала ціла низка питань. Законодавець уживає різні поняття: «відсутній», «не виявлений», «насправді не проживає», зміст яких є досить розпливчастим. Незрозуміло, як довго повинен бути відсутнім адресат, постійно або тільки в той момент, коли виникла необхідність вручити повістку? Поштова кореспонденція доставляється, як правило, у робочий час, коли більшість фізичних осіб не перебувають за місцем свого проживання. Навряд чи факт перебування людини в робочий час на роботі, а не вдома, є достатньою підставою для того, щоб не вручити їй позовну заяву. Водночас співробітники пошти не зобов'язані встановлювати характер відсутності особи за адресою і її передбачувану тривалість.

Далі зберігають свою актуальність проблеми, аналогічні підтвердженню факту відмови одержати судову кореспонденцію. Хто і в який спосіб установлює відсутність особи за адресою? Чи достатньо відмітки кур'єра або співробітника поштового відділення? Якими доказами повинна бути підтверджена відсутність за адресою? Адже як справедливо підкреслює М. С. Алябишев, основним завданням пошти є доставка кореспонденції за вказаною адресою. І тільки. Обов'язок з'ясовувати, де перебуває адресат, стукати у двері, складати акт про відмову від одержання рекомендованого листа тощо - не є справою пошти [10].

Крім того, незрозуміло, чи вимагалося виконання дій, зазначених раніше в ч. 3 ст. 76 ЦПК для того, щоб повідомлення вважалося належним або достатньо самого факту відсутності адресата за адресою? У яких випадках суд повинен був користуватися цим правилом? Як установити і якими доказами підтвердити, що особа «насправді» не проживає за адресою? Невже й у цьому випадку достатньо відмітки співробітника поштового відділення? Звідки у співробітника поштового відділення така інформація й наскільки вона достовірна?

Застосування правил судових повідомлень в описаних випадках викликає низку питань. На жаль, законодавство не пропонує скільки-небудь прийнятного їх вирішення, лише деяким чином упорядковуючи норми, але практично не втручаючись у їхній зміст.

На нашу думку, для формування справедливих процесуальних правил у подібних випадках має важливе значення те, що адресат фактично не одержує відомостей щодо того, що на його ім'я є судова кореспонденція і, відповідно, не докладає жодних зусиль, щоб одержати її або відмовитися від одержання. При цьому немає підстав звинуватити адресата поштової кореспонденції в несумлінній поведінці. Підхід, реалізований у чинному ЦПК, вбачається нам недоцільним, тому що його основою є оцінка як несумлінної процесуальної поведінки відсутність особи за місцем проживання, що неприпустимо.

Своєрідно врегульовано у ЦПК питання повідомлення відповідача у випадках, коли місце його проживання невідоме. Відповідно до ч. 9 ст. 74 ЦПК, що діяла до 2017 року редакції, відповідач, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження або місце роботи якого невідоме, викликається до суду оголошенням у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. Таким чином, допускається розгляд і вирішення цивільної справи, про яку відповідач нічого не знає. Незважаючи на те, що подібний порядок пов'язується з необхідністю захисту прав позивача, його застосування загрожує суттєвим порушенням прав відповідача, тому вимагає ретельного підходу.

Підставою для застосування процедури повідомлення через пресу, як правило, служить твердження позивача про те, що місце реєстрації, проживання або перебування відповідача йому невідоме, тому позов пред'являється за місцем перебування майна відповідача або за останнім відомим йому місцем реєстрації, проживання або перебування. Далі суд звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування і місця проживання особи для одержання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Якщо отримана судом інформація не надає можливості визначити зареєстроване в установленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Ця ж стаття містить норму про те, що подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється за допомогою оголошення у пресі.

Можлива також ситуація, за якої позивач під час подання позовної заяви сумлінно помиляється, указуючи відому йому адресу відповідача, однак у результаті перевірки судом ця інформація не одержує свого підтвердження. У такому випадку також подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі.

Оцінюючи практику застосування ст. 122 ЦПК, Ю. В. Навроцька цілком справедливо зауважує, що, відповідаючи на запит суду, адресне бюро може вказати дійсну зареєстровану в установленому законом порядку адресу місця проживання відповідача, але якщо така інформація є в даному адресному бюро. Якщо відповідач зареєстрований, наприклад, в іншій області, то, напевне, суд у відповідь на запит одержить підставу для виклику такого відповідача за допомогою оголошення у пресі [318, с. 212]. Також Ю. В. Навроцька доходить висновку, що оскільки єдина централізована система реєстрації місця проживання в Україні відсутня, визначити, чи дійсно місце мешкання відповідача зовсім невідоме, на практиці важко [318, с. 213].

Зауваження вчених досить суттєві. Перевірити сумлінність позивача, який указує ту або іншу адресу відповідача і стверджує, що іншими відомостями не володіє, практично неможливо. Установлення в законі обов'язку суду перевірити інформацію щодо дійсного місця проживання (перебування) відповідача слід оцінити досить позитивно, однак передумовою ефективної роботи цього механізму є створення централізованої системи реєстрації місця проживання фізичних осіб в Україні. Певні кроки в цьому напрямі пов'язані зі створенням Єдиного державного демографічного реєстру [382], проте його функціонування перебуває лише на початкових стадіях.

Змоделюємо наступну ситуацію. Позивач звертається до суду, довільно вказавши адресу відповідача, точно при цьому знаючи, що відповідач там не зареєстрований (відповідач зареєстрований в іншій області, виїхав за кордон, знявся з реєстрації тощо.). Під час проведення перевірки судом установлюється, що за вказаною адресою відповідач не проживає та іншого зареєстрованого місця проживання або перебування не має. Суд здійснює виклик через оголошення у пресі і, користуючись фікцією належного повідомлення, вирішує справу, про існування якої відповідач не знав і не міг знати за таких умов. Наявне грубе порушення прав відповідача, здійснене за правилами, передбаченими в законі.

Крім перевірки реєстрації місця проживання або перебування відповідача, законодавство не передбачає яких-небудь заходів, спрямованих на встановлення зв'язку з відповідачем, перш ніж вдатися до повідомлення через пресу. Навряд чи такий підхід слід визнати доцільним. У літературі справедливо говориться про те, що виклик відповідача за допомогою оголошення у пресі повинен бути виключним засобом, застосовуваним тоді, коли немає можливості звернутися до звичайних способів повідомлення [318, с. 212].

На нашу думку, законодавство не приділяє цьому питанню достатньо уваги. У більшості випадків, об'єктивні можливості встановити контакт із відповідачем існують, і вони повинні бути використані. Зокрема, органи національної поліції мають певні інформаційні бази, що дозволяють у багатьох випадках оперативно одержати досить детальну інформацію щодо фізичної особи. У податкових органів і органів Пенсійного фонду є інформація щодо джерела доходів фізичних осіб. В органах Державної прикордонної служби є інформація щодо можливого виїзду відповідача за кордон. Звернення до цих органів за інформацією не тільки щодо місця проживання, перебування, але й місця роботи, номеру телефону в багатьох випадках допомогло б встановити зв'язок з відповідачем. Тим більше, що в ситуації, яка розуміється як «зареєстроване місце проживання або перебування невідоме», немає жодних підстав припускати ухилення відповідача від одержання судової кореспонденції.

На нашу думку, перш ніж викликати відповідача через оголошення у пресі, суд повинен вжити всіх доступних заходів для встановлення місця проживання, перебування, роботи або номеру телефону відповідача та повідомленню його про відкриття цивільної справи яким-небудь способом. Тільки у випадку, коли ці заходи не принесуть результату, можна допустити виклик відповідача через оголошення в пресі.

Зазначимо, що виклик відповідача через оголошення у пресі як спосіб повідомлення зовсім не пристосований для вручення йому копії позовної заяви. Для подібного способу повідомлення необхідно окремо врегулювати питання одержання відповідачем копії позовної заяви. Слід передбачити в законодавстві норму про те, що якщо відповідач, виклик якого був здійснений через оголошення у пресі, з'явиться в судове засідання, суд зобов'язаний вручити йому копію позовної заяви з копіями залучених до неї документів і відкласти розгляд справи на строк не менше ніж 10 днів. Саме такий строк вбачається нам необхідним і достатнім для підготовки до участі у справі.

У ЦПК у редакції 2017 року змінені правила здійснення виклику відповідача через оголошення у пресі, проте тільки в частині способу його здійснення. Однак, суті це не змінює: як оголошення у пресі, так і на сайті будуть залишатися непрочитаними відповідачами в таких справах. Публікація оголошення не може вважатися скільки-небудь достатнім заходом повідомлення відповідача, тому що ніхто відповідних оголошень не читає, а наявних проблем забезпечення повідомлення відповідача і своєчасного вручення йому копії позовної заяви ЦПК не вирішує.

Завершуючи розгляд питання судового виклику відповідача, місце проживання або перебування якого невідоме, звернемо увагу на Рішення Європейського суду із прав людини «Шмідт проти Латвії» від 27 квітня 2017 р. (заява № 22493/05) [577].

Заявниця почала проживати окремо від свого чоловіка, з яким вона мешкала в м. Рига (Латвія), і переїхала на колишнє місце проживання подружжя до Гамбурга (Німеччина). Не повідомивши заявницю, її чоловік згодом почав шлюборозлучний процес у Латвії. Він повідомив суд зі шлюборозлучних справ, що йому не відома її нинішня адреса. Після невдалої спроби передати документи про розлучення заявниці за адресою в Ризі, суд зі шлюборозлучних справ здійснив вручення документа за допомогою двох повідомлень в офіційному бюлетені Латвії. Оскільки заявниці не було відомо про провадження, вона не була присутня на слуханні й розлучення було оголошено за її відсутності. Суд підкреслив, що національні органі влади повинні були діяти з належною наполегливістю для гарантування того, що відповідачі будуть поінформовані про провадження проти них і одержать можливість стати перед судом і захищати себе.

Законодавство Латвії не вимагало від національних судів вживання обґрунтованих заходів для встановлення місця проживання відповідача за власною ініціативою. Також ні суди, ні будь-яка інша особа або державний службовець не були зобов'язані перевіряти, чи були вжиті які-небудь заходи для встановлення адреси відповідача позивачем або для забезпечення гарантій у ситуації, коли позивач не був зацікавлений у встановленні місця проживання відповідача або приховував таку інформацію від суду. Суд підкреслив, що важливе завдання інформування відповідачів про провадження, розпочате проти них, не може бути залишене на розсуд позивача. Крім того, національні суди повинні перевіряти вірогідність інформації, наданої позивачем. Однак у цій справі, незважаючи на докази того, що чоловікові було відоме місце проживання заявника, суд зі шлюборозлучних справ не спробував перевірити вірогідність інформації, яку він надав. Отже, шлюборозлучний процес був несумісним із вимогами справедливого судового розгляду [577].

Таким чином, надзвичайно простий і доступний виклик відповідача через оголошення у пресі, що створює масу переваг для позивача, у якого не буде опонента в процесі, і для суду, який без зволікань і ускладнень розгляне справу, украй складно назвати справедливим. Досягнення цілей цивільного судочинства в такому випадку поставлено під великий сумнів. Тому ми згодні з тими авторами, які підкреслюють, що не слід забувати, що основним завданням правосуддя є захист порушених і оспорюваних прав та законних інтересів учасників процесу, а не формальне дотримання відповідної процедури [245, с. 165].

Достатньо загрозливо виглядає ситуація, якщо взяти до уваги наслідки застосування фікції належного повідомлення. У випадку здійснення виклику відповідача через оголошення у пресі розгляд справи відбувається у звичайному порядку і ухвалюється звичайне рішення, а не заочне. Адже, незважаючи на те, що відповідач особисто участь у судовому процесі не бере, проте подав заяву про розгляд справи за його відсутності, суд сприймає її за особисту явку і розглядає справу у звичайному порядку [290, с. 35]. Коли відповідач довідається про судове рішення, він майже нічого не зможе вдіяти.

Тому заслуговують на увагу пропозиції тих авторів, які говорять про доцільність розгляду справи в порядку заочного судочинства, що створило б деякий баланс інтересів сторін: позивач без зайвих зволікань одержує рішення, а відповідач здобуває додаткові можливості скасування цього рішення й поновлення розгляду справи [284]. Такий підхід дозволив би частково компенсувати істотне обмеження прав відповідача. Відповідні норми слід передбачити в законодавстві й послідовно реалізувати на практиці. На жаль, ЦПК у редакції 2017 року залишає норми про розгляд справи під час відсутності відповідача без змін, не вирішуючи наявної проблеми.

Таким чином, ми пропонуємо наступні правила вирішення питання щодо подальшого руху цивільної справи залежно від різних обставин одержання відповідачем і іншими учасниками справи копії позовної заяви.

Якщо копія позовної заяви не вручена, і повістка про час і місце розгляду справи не вручена, то наслідки повинні визначатися причинами відсутності контакту з відповідачем (іншим учасником справи).

У випадку, якщо відповідач (учасник справи) відмовився від одержання копії позовної заяви, є всі підстави вважати, що він має інформацію про цивільну справу і свій статус у ній, однак вирішив зловживати своїми правами, розраховуючи на певні процесуальні переваги, наприклад, затягування розгляду, спрощене скасування рішення в майбутньому. Вважаємо, що такі переваги не повинні надаватися особі, поведінка якої є неконструктивною. Справа повинна розглядатися у звичайному порядку з ухваленням звичайного (не заочного) рішення.

Якщо вручити копію позовної заяви неможливо через те, що відповідач (учасник справи) відсутній за місцем проживання (перебування), або його місце проживання (перебування) невідоме, слід установити обов'язок суду вжити необхідних заходів щодо повідомлення такої особи про те, що у провадженні суду перебуває відповідна цивільна справа. Якщо вжиті заходи не дозволяють повідомити відповідача (учасника справи), то можливий його виклик через засоби масової інформації. Справа повинна розглядатися за правилами заочного провадження, а ухвалене рішення - підлягати скасуванню за заявою відповідача.