Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Таким чином, дія принципу безпосередності в сучасному цивільному процесі ширша і глибша, ніж норми, задекларовані у ст. 213 ЦПК. З урахуванням того, що вони не одержують належного розвитку і доповнення в загальних нормах про докази й доказову діяльності, а також у нормах, що регулюють порядок розгляду справи, слід визнати, що остання редакція законодавства в цій частині не є досконалою. Наявні недоліки негативно відіб'ються на досягненні мети цивільного судочинства, а, відповідно, і на його ефективності. Вбачається, що сучасний рівень цивільного процесу вимагає відповідної регламентації безпосередності, включаючи правило щодо переваги первинних доказів перед похідними, а також особливостей дії принципу безпосередності в умовах реалізації елементів електронного правосуддя.

Стпття 213 ЦПК поряд з положеннями, що регулюють безпосередність судового розгляду, містить також норми про перерви в судовому засіданні. Такий підхід є усталеним, хоча на сьогоднішній день складно знайти в ньому раціональне обґрунтування. Відповідна конструкція була закладена у ст. 160 ЦПК УРСР 1963 року, присвяченій безпосередності, усності й безперервності судового розгляду. Однак у первісній редакції цієї статті регламентація перерви в судовому засіданні являла собою виняток із більш загальної норми, що встановлює обов'язок суду розглядати справу безперервно. Якщо скасовано загальне правило, то логіка, що об'єднує ці норми, також втрачається. Тому збереження наявної конструкції не є доцільним. Крім того, ч. 3 ст. 213 ЦПК дублюється у ст. 240 ЦПК, яка присвячена відкладенню розгляду справи і перервам у судовому засіданні.

Традиційно у правовій літературі перерви в судовому засіданні так само, як і відкладення судового розгляду, досліджуються в контексті реалізації принципу безперервності судового розгляду. Багато вчених високо оцінюють значення безперервності судового розгляду. Так, наприклад, М. М. Ясинком зроблений висновок, згідно з яким значення принципу безперервності полягає в тому, що його вимоги забезпечують не тільки концентрацію уваги суду на обставинах однієї справи, яка розглядається, але й прискорюють його розгляд через цілісну єдність на всіх стадіях судового процесу. Дія принципу безперервності спрямована на досягнення правильності і повноти дослідження й оцінки зібраних у справі доказів та встановлення всіх обставин справи, забезпечуючи при цьому впорядкованість у діяльності суду, швидкість розгляду справ [571, с. 12]. Інші автори підкреслюють, що безперервність судового процесу є підставою для оцінки доказів у їхній сукупності, що надає можливість правильно кваліфікувати правовідносини, які були предметом дослідження в судовому засіданні. Саме безперервність судового процесу сприяє оперативності розгляду цивільних справ [507, с. 117-118]. В одному з підручників з цивільного процесу говориться про те, що дотримання принципу безперервності судового розгляду - одна з неодмінних умов установлення судом дійсних обставин справи та винесення законної й обґрунтованої судової постанови. Тільки з дотриманням даного принципу отримана в судовому засіданні інформація зможе оптимально зберегтися у свідомості суддів [114, с. 64].

Однак тенденції розвитку вітчизняного законодавства вказують на зменшення значення принципу безперервності. Норма ЦПК УРСР 1963 року, що регламентує безперервність розгляду цивільної справи, була скасована ще у 1993 року. Із прийняттям нової редакції ЦПК 2017 року відхід від принципу безперервності продовжився. Так, зокрема, законодавцем суттєво розширені підстави для оголошення перерви в судовому засіданні. Якщо раніше підставою для оголошення перерви була необхідність надання нових доказів (ч. 2 ст. 191 ЦПК у редакції 2004 р.), то в новій редакції підстави оголошення перерви визначені як неможливість вирішення справи в даному судовому засіданні. Очевидно, що такі підстави можуть тлумачитися судом надмірно широко.

Отже, законодавцем підтримується теза, згідно з якою безперервність судового розгляду не є необхідним положенням, що сприяє досягненню цілей цивільного судочинства. Динаміка законодавчих змін підтверджує справедливість погляду О. Ф. Воронова, який підкреслює, що розвиток принципу безперервності судового розгляду характеризується тим, що доцільність його існування ставиться під сумнів. Обов'язкова концентрація уваги суддів на одній конкретній справі не може не сприйматися як доцільне правило [81, с. 9-10].

Проте на нашу думку, повна відмова від безперервності судового розгляду не є виправданою. Не підлягає сумніву твердження, згідно з яким судовий розгляд без зайвих зволікань більше сприяє ефективності судочинства через створення сприятливих умов для досягнення цілей цивільного процесу, скорочення строків розгляду і зменшення судових витрат. Водночас не можна не визнати, що необхідність оголошення перерв у судовому засіданні доведена багаторічною практикою розгляду цивільних справ. Узгодження цих положень вимагає, щоб під час встановлення в законодавстві права суду оголосити перерву в судовому засіданні, була б виключена можливість довільного застосування відповідних норм і безпідставного оголошення перерв. Чинна зараз редакція ЦПК не надає таких гарантій. Зокрема, на нашу думку, слід виключити можливість оголошення перерви в судовому засіданні з ініціативи суду, обмеживши цю можливість лише наявністю обґрунтованого клопотання кого-небудь із учасників справи.

Підбиваючи підсумок дослідженню загальних положень стадії розгляду справи по суті, зазначимо, що здебільшого вони спрямовані на забезпечення ефективності цивільного судочинства. Значення стадії розгляду справи по суті передбачає особливу увагу законодавця до таких положень, як завдання цієї стадії, строки розгляду справи, основи процесуальної форми судового розгляду, принципи судового розгляду. Водночас підвищенню ефективності цивільного судочинства, на нашу думку, сприяли б деякі корективи загальних положень стадії розгляду справи по суті, а саме: оптимізація законодавчого закріплення завдань стадії розгляду справи; конкретизація підстав для проведення виїзного судового засідання, регламентація правил розгляду справи по суті в декількох судових засіданнях; деталізація правил участі особи в судовому засіданні в режимі відеоконференції (зокрема, установлення підстав для задоволення заяви (клопотання) про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції і підстав для відмови в задоволенні відповідної заяви (клопотання); регламентація статусу суду, що виконує ухвалу про відеоконференцію тощо. розширення положень, у яких реалізується принцип безпосередності судового розгляду, зокрема встановлення правила щодо переваги первинних доказів перед похідними, і адаптація особливостей дії принципу безпосередності до умов реалізації елементів електронного правосуддя; усунення можливості оголошення перерви в судовому засіданні з ініціативи суду.

5.2 Судові акти в контексті ефективності цивільного судочинства

Досліджуючи проблему ефективності цивільного судочинства в контексті стадійності, не можна не звернути увагу на роль судових актів. Тема судових актів розглядається в роботах таких учених, як І. В. Андронов, С. К. Загайнова, Г. В. Фазикош, М. Й. Штефан, О. М. Шиманович і багатьох інших. Проте не всі аспекти одержали достатнє висвітлення, багато з них залишаються дискусійними. Зокрема, питання щодо ролі судових актів у забезпеченні ефективності цивільного судочинства не було предметом окремого дослідження в науці. Крім того, істотним фактором актуалізації інтересу до судових актів стало оновлення у 2017 році цивільного процесуального законодавства.

Судові акти стосуються предмета нашого дослідження настільки, наскільки вони впливають на ефективність цивільного судочинства.

У науці немає єдності щодо сутності судових актів, їх місця й ролі в системі цивільного процесу. Так, багато вчених пояснюють сутність судових актів через вираження в них судової волі. Наприклад, на думку К. С. Юдельсона судові постанови являють собою встановлену процесуальним законом форму вираження судовими органами своєї волі, яка безпосередньо спрямована на захист охоронюваних прав і інтересів, а також на вирішення усіх інших спорів, що виникають у процесі здійснення правосуддя [568, с. 269-270].

Водночас інші автори акцентують увагу на зовнішній формі судових актів. Зокрема, М. М. Ясинок стверджує, що судове рішення є індивідуалізованим процесуально-правовим документом, який ухвалюється судом від імені й іменем держави, на підставі норм цивільного процесуального права, зміст якого спрямовано на захист прав, свобод і інтересів як фізичних, так і юридичних осіб [572, с. 60]. М. Й. Штефан визначає судове рішення як процесуальну форму вираження діяльності суду щодо застосування права [562, с. 401]. Інші вчені стверджують, що судові рішення - це не тільки акти здійснення правосуддя, але й процесуальні документи, у яких зафіксовані наслідки процесуальних дій під час розгляду й вирішення справи [194, с. 23].

Робляться спроби також поєднати ті основні ознаки, які беруться за основу в різних підходах. Так, С. К. Загайнова вважає, що судові акти - це юридичні акти, що ухвалюються судами під час здійснення функцій правосуддя і судового управління, у яких реалізуються цілі судової влади щодо забезпечення реалізації прав, свобод, інтересів суб'єктів правовідносин [196, с. 69].

Таким чином, учені акцентують увагу на різних аспектах судових актів, що підкреслює складність і багатогранність цього процесуального інституту. У свою чергу, як уже зазначалося нами раніше, дослідження ефективності судочинства передбачає звернення до діяльнісного підходу. Беручи за методологічну основу дослідження діяльнісний підхід, зазначимо, що судові акти - невід'ємний елемент цивільної процесуальної діяльності, її результат. Не заперечуючи тих характеристик, про які говорять учені, підкреслимо, що система судових актів опосередковує результати розгляду й вирішення цивільної справи судом. Без судових актів судочинство неможливе.

Разом із тим, судові акти являють собою не тільки елемент процесуальної діяльності, але й важливий етап механізму правозастосування. У них відбувається глибока взаємодія систем матеріального і процесуального регулювання. Юридичні і фізичні особи звертаються до суду за захистом свого порушеного права, у пошуках відповіді на питання щодо правомірності тієї або іншої поведінки, щодо того, що саме є правом у конкретній життєвій ситуації. Суд робить найважливіший крок у наданні такого захисту, визначаючи, як треба вчинити в тій чи іншій ситуації, або яку форму поведінки обрати учасникам справи. У свою чергу, судове рішення стає фактом матеріального права, створює, припиняє або змінює права й обов'язки, у випадку необхідності підлягає примусовому виконанню. Тому судові акти повинні реалізовувати своє призначення, вирішувати або створювати важливий етап у вирішенні тієї проблеми, яка зумовила звернення до суду, поєднуючи конкретні життєві обставини і абстрактні правові приписи в єдине ціле.

Тому оцінюючи роль судових актів у забезпеченні ефективності судочинства, ми будемо брати за основу те, що судові акти - це результат процесуальної діяльності, а також найважливіший етап правового регулювання, зазначимо, що цивільне судочинство ефективне, якщо результат досягає цілей з мінімумом витрат. При цьому судові акти як відображення результатів процесуальної діяльності безпосередньо пов'язані як із цілями судочинства, так і з витратами.

Зв'язок із цілями судочинства полягає в тому, що судові акти як результати процесуальної діяльності повинні втілювати в собі цілі. Якщо отриманий результат, втілений у судовому акті (актах), не дозволяє досягтися цілей судочинства, процесуальна діяльність щодо розгляду й вирішення цивільної справи судом не може вважатися ефективною. Таким чином, збіг мети й результату, властивий поняттю ефективності, передбачає досягнення в судових актах цілей цивільного судочинства.

Судові акти впливають на ефективність і через призму витрат. Судовий акт, який не досягає мети, не виконує своєї функції, підлягає виправленню шляхом перегляду, що збільшує витрати засобів і часу. Особливо серйозною перешкодою для ефективності судочинства є грубі недоліки судових актів, що вимагають проведення повторного розгляду. Також мають значення проміжні судові акти - ухвали, тому що ними опосередковується процесуальний шлях розгляду справи, який може бути більш-менш швидким і витратним.

Далі слід поставити питання про те, якими повинні бути судові акти, щоб були досягнуті цілі судочинства. Учені говорять, що правосуддя у цивільній справі набуває ознак ефективності за умови, якщо в результаті розгляду конкретної цивільної справи суддя ухвалює законне, обґрунтоване і справедливе рішення [58, с. 320]. Інші автори під ефективністю актів суду розуміють оптимальне співвідношення цілей актів, прийнятих судами, з їхнім соціально-корисним результатом [426, с. 9]. У цілому підтримуючи висловлені в науці позиції, зазначимо також, що система процесуальних актів повинна бути збалансованою, забезпечуючи оформлення результатів у кожному необхідному випадку в найбільш адекватній формі.

Відповідно до ч. 1 ст. 258 ЦПК судовими рішеннями є:1) ухвали; 2) рішення; 3) постанови; 4) судові накази.

Редагуючи норми про судові акти, законодавець не вжив достатніх заходів щодо упорядкування використовуваної термінології. Тому в новій редакції ЦПК, так само, як і в чинній раніше, один і той самий термін - судові рішення - уживається як для позначення всього обсягу судових актів, так і для позначення одного з видів. Цей недолік уже зазначався багатьма вченими [558, с. 9; 15; 559, с. 106-110], однак законодавець все-таки не прислухався до висловлених у науці зауважень, що, без сумніву, знижує позитивний ефект від оптимізації процесуальних норм, що регулюють судові акти.

Водночас судові акти апеляційної і касаційної інстанцій одержали в законодавстві назву постанов, що слід оцінити позитивно, тому що вживання цього поняття набагато точніше відображає специфіку такого виду акта, порівняно з терміном «ухвала», використовуваним у колишній редакції для позначення всіх судових актів, якими справа не вирішується по суті.

Рішення суду - основний, найбільш важливий акт, що постановляється в цивільному судочинстві. Дослідженню проблем рішення суду присвячено значну кількість наукових праць. Водночас законодавство розвивається, і норми, що регулюють рішення суду, зазнали деяких змін у зв'язку із прийняттям ЦПК у новій редакції.

Рішення суду - акт, яким справа вирішується по суті. Подібна норма закріплена в ч. 3 ст. 258 ЦПК: «розгляд справи по суті судом першої інстанції закінчується ухваленням рішення суду».

Рішення суду повинно відповідати певним вимогам. Традиційно такими вимогами законодавством визначалися законність і обґрунтованість. Ці ж характеристики називалися і в науці.

У зв'язку з тим, що у 2017 році ЦПК був викладений у новій редакції, деякі зміни торкнулися і вимог до судових актів.

Вимоги до судових рішень регламентовані ст. 263 ЦПК, яка має назву «Законність і обґрунтованість судового рішення», що дає підстави поширити її дію не тільки на рішення суду, але також і на всі інші види судових рішень - ухвали, постанови, судові накази. Раніше відповідна норма мала назву «Законність і обґрунтованість рішення суду». Як вбачається, законодавцем у такий спосіб було вирішено питання щодо застосування вимог законності й обґрунтованості до різних видів судових актів, що неодноразово раніше розглядалося в науці.

У ч. 1 ст. 263 ЦПК установлено правило, відповідно до якого судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним и обгрунтованим. Буквальне значення цієї норми вказує на те, що відповідність верховенству права розглядається законодавцем як вимога, яка відрізняється від законності й обґрунтованості судового рішення.

У редакції ЦПК 2017 року верховенство права названо одним із основних принципів цивільного судочинства (п. 1 ч. 3 ст. 2 ЦПК). Проте особливістю цього принципу є те, що його конкретний зміст не визначений досить чітко. У ст. 10 ЦПК принцип верховенства права розкривається у взаємозв'язку із законодавством, відповідно до якого суд вирішує справи. З тексту цієї норми випливає, що в найбільш загальному вигляді зміст принципу верховенства права вбачається як закон, застосовуваний судом для вирішення цивільної справи. Такий підхід підтримується багатьма авторами, що досліджували принцип верховенства права. Зокрема, Н. М. Пархоменко визначає верховенство права поряд із верховенством закону як змістові принципи побудови системи джерел права, причому принцип верховенства права визначає зміст джерел права та особливе місце закону - його верховенство в системі джерел права [347, с. 20]. Інші вчені підкреслюють, що існує нагальна потреба у зміні вітчизняної парадигми права шляхом відмови від погляду на право виключно в межах юридичного позитивізму; надалі верховенство права повинно сприйматися і тлумачитися вітчизняною юридичною наукою як сучасний Закон Природи [99, с. 38].

Водночас, незважаючи на те, що до змісту принципу верховенства права входять певні вимоги до правового характеру законодавства, є й інші положення, які безпосередньо становлять його зміст. У правовій науці триває серйозна дискусія із цього приводу, у сучасних дослідженнях акцентується увага на різних аспектах цього багатогранного правового явища. Так, наприклад, на думку Г. П. Тимченка, верховенство права як принцип цивільного судочинства реалізується в наступних елементах: дотримання правил визначення належної юрисдикції й підсудності; відсутність формальних перешкод для звернення до суду і порушення провадження у справі; використання засобів захисту, установлених законом; наявність стадій судочинства і специфіки можливостей на кожній зі стадій; оптимальні строки виконання процесуальних дій і тривалості судових процедур; інстанційність судової системи; судовий контроль за виконанням рішень [485, с. 6]. Інші дослідники підкреслюють, що в понятті верховенства права переплітаються наукова істина та цінність добра і справедливості, правові ідеали і практичний юридичний досвід, правові ідеї та правові почуття, досягнення науки і здоровий глузд [373, с. 20]. Таким чином, навряд чи можна обмежити дію верховенства права лише якістю застосовуваного судом закону. Тому вимогу відповідності судового рішення верховенству права слід розглядати ширше, ніж правовий характер закону, застосовуваного судом.

При цьому найважливішою рисою принципу верховенства права є його безпосередній зв'язок із правозастосуванням, дією права. Сучасні автори підкреслюють, що принцип верховенства права запроваджується законодавцем із акцентом на дію права, у першу чергу, на процес його застосування судовими органами [357, с. 25].

У науковій літературі також мова йде про те, що забезпечити правовий характер закону, його якість відповідно до ідеї права, принципів рівності, свободи і справедливості самостійно законодавець не в змозі. Коли мова йде про гарантію особистого права і свободи кожної людини, безперечно, до діяльності щодо формування якісного закону повинні бути залучені й суди [171, с. 24]. Рух від правового ідеалу через нормативне закріплення до втілення в життя не забезпечує в повному обсязі дії права в суспільстві. Він вимагає доповнення у зворотному напрямі: від практичних проблем через судову практику до констатації права [128, с. 73-76]. Тому заслуговують на увагу висновки О. В. Петришена, згідно з якими в остаточному підсумку верховенство права повинно стати певним стандартом не тільки законодавчої діяльності, але й прийняття судових рішень, який засвідчує неупередженість правосуддя і прагнення суддів забезпечити справедливість ухваленим рішенням [357, с. 141].

Як вбачається, нинішня редакція ч. 1 ст. 263 ЦПК - це спроба законодавця підкреслити значення принципу верховенства права на етапі вирішення цивільної справи. Норма цілком співзвучна висловлюваним у науці пропозиціям щодо того, що необхідне внесення в законодавство змін, які нададуть можливість застосовувати принцип верховенства права на належному рівні, коли судді зможуть ухвалювати рішення на підставі закону, застосовуючи принцип верховенства права, і щодо якості таких рішень не буде жодних сумнівів і підстав для обвинувачень суддів у свавіллі [360, с. 22].

Вказівка на вимогу відповідності принципу верховенства права в нормах, що регулюють судові рішення, на нашу думку, являє собою досить позитивний і давно назрілий крок. При цьому ми, однак, вважаємо, що відповідність судового рішення верховенству права слід розглядати в контексті законності судового рішення. У цьому випадку має місце реалізація відмови від формального нормативістського розуміння підходу у праворозумінні, перевага права перед законом. Такий підхід заслуговує на всіляку підтримку. Водночас розмитість змісту принципу верховенства права є істотною перешкодою в його практичному застосуванні як орієнтира для формування судових рішень. Установлення конкретних положень цього принципу і їх реалізація в судових рішеннях вимагає конкретизації.

Найважливішою вимогою до рішення суду є законність. Відповідно до ст. 263 ЦПК законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, традиційне тлумачення поняття законності одержало деяке уточнення в контексті відповідності завданням судочинства й постановам Верховного Суду.

Згадування про завдання цивільного судочинства в регламентації вимог до рішення суду є новелою ЦПК у редакції 2017 року. Подібні пропозиції висловлювалися й у науці. Так, в одній із робіт обґрунтовано, що рішення суду повинно мати не тільки властивості законності й обґрунтованості, але й властивості справедливості й розумності. Характеристика рішення суду з погляду справедливості й розумності дозволить найбільш об'єктивно оцінювати ефективність правосуддя в цілому, що в остаточному підсумку буде сприяти формуванню й підтримці належного правопорядку у країні, визначати належну поведінку учасників (і не тільки учасників) підприємницьких відносин [276, с. 9].

У ст. 2 ЦПК передбачено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод або інтересів фізичних осіб, прав і інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Ми в цій роботі вже неодноразово зверталися до цілей і завдань цивільного судочинства і викладали свій погляд на проблему. Не повторюючи аргументів, у контексті формування вимоги законності судового рішення, зазначимо, що законодавцем установлені досить конкретні і функціональні завдання практичного характеру - розгляд і вирішення цивільних справ.

Враховуючи масштаб реалізації цільових настанов, у цьому випадку, на нашу думку, більш ефективним буде звернення до цілей цивільного судочинства. Судові рішення, як уже було сказано, є одночасно юридичними фактами процесуального і матеріального права. Вони являють собою найважливіший елемент судового захисту порушеного права. Тому в судовому рішенні повинно бути враховано те, що воно охоплює лише один, хоч і необхідний елемент правового регулювання, етап захисту права. На нашу думку, відповідність завданням (цілям) цивільного судочинства, насамперед, повинна знаходити своє вираження у виконуваності судового рішення, його зв'язку із практичною реалізацією судових приписів.

Реальний захист порушеного права здебільшого потребує звернення до примусового виконання. Тільки у випадку, коли судове рішення повністю виконано, можна визнати, що захист порушеного права здійснився. Труднощі полягають у тому, що сфера примусового виконання перебуває переважно за межами цивільного судочинства і тому не може бути забезпечена в межах розгляду й вирішення цивільної справи судом.

Разом із тим, слід погодитися з тими авторами, які підкреслюють, що виконання судових рішень передбачає значну кількість моментів, які реалізуються саме у процесі розгляду й вирішення справи. Реальне виконання поряд із факторами, зовнішніми щодо цивільного процесу (організація органів примусового виконання, правила виконавчого провадження, легалізація майна фізичних і юридичних осіб тощо), ґрунтується на факторах суто процесуальних. До таких належить судовий контроль за виконавчим провадженням, забезпечення позову і таке інше [133, с. 33]. Таким чином, установлення в ч. 3 ст. 263 ЦПК правила, згідно з яким судове рішення повинно відповідати завданням цивільного судочинства, на нашу думку, слід розглядати в контексті підвищення уваги до властивості виконуваності судових рішень.

Також відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд ураховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обов'язковість правових позицій вищих судів є найважливішим способом забезпечення єдності судової практики. Учені підкреслюють, що реалізація постанов Вищих судових органів здійснюється з метою вдосконалення цивільного процесуального законодавства і уніфікації судової практики [453, с. 8]. Тому встановлення подібної норми слід уважати досить позитивним кроком у розвитку вимог до судових рішень.

Проте коментована норма стосується тільки висновку щодо застосування норм права, які містяться в постановах Верховного Суду, і не враховує висновків щодо застосування норм права, які містяться в постановах Верховного Суду України, що функціонував до грудня 2017 року.

При цьому раніше вчені справедливо наполягали на тому, що правові висновки Верховного Суду України з приводу правильного застосування норм матеріального права щодо спірних правовідносин, викладені в його постановах, є обов'язковими для судів при виборі правової норми, яка підлягає застосуванню [405, с. 126]. Навряд чи зі зміною вищої судової інстанції в державі виникли підстави для того, щоб перекреслити правозастосовну практику, яка склалася раніше. На нашу думку, наступність і стабільність розвитку цивільної юрисдикції настільки ж важлива, як і єдність судової практики. Тому викликає сумнів те, що висновки, які містяться в постановах Верховного Суду України, втратили своє обов'язкове для застосування значення. Як вбачається, зміна структури вищих судів не повинна настільки кардинально відбиватися на правозастосуванні.

Крім того, заслуговує на увагу питання щодо чинних Постанов Пленуму Верховного Суду України, постанов Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Ученими досить високо оцінюються можливості цих актів впливати на єдність судової практики. Так, дослідники підкреслюють, що Верховний Суд України шляхом формування правових висновків у судових рішеннях може забезпечити однакове застосування законодавства лише в одиничних категоріях справ [405, с. 135]. Самі судді оцінювали механізм формування правових висновків як недостатній для забезпечення єдності судової практики - результати його застосування неможливо порівняти з позитивними результатами, досягнутими шляхом прийняття постанов Пленуму Верховного Суду України і надання судам методичної допомоги [405, с. 135]. Вважаємо, що сказане можна застосувати і до правових висновків, які містяться в постановах Верховного Суду. Тому справедливим вбачається висновок, згідно з яким саме роз'яснення вищої судової інстанції, які субсидіарно мають доповнюватися правовими позиціями в її рішеннях у конкретних справах, повинні допомогти судам, з урахуванням конкретних обставин кожної справи, знайти єдине правильне і справедливе рішення щодо тлумачення і застосування тієї або іншої правової норми до спірних правовідносин сторін [251, с. 71]. Пропозиції повернути відповідні повноваження вищої судової інстанції [405, с. 136] заслуговують на всіляку підтримку, а застосування роз'яснень, що містяться в Постановах Пленуму Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, також повинно бути обов'язковим для судів.

Таким чином, у новій редакції ЦПК тлумачення законності як вимоги до судових рішень суттєво розширене. Оцінюючи такий напрям розвитку законодавства як перспективний, ми в той же час повинні зазначити, що нові норми вимагають істотної конкретизації та доопрацювання.

Зв'язок судового рішення з фактичними обставинами справи традиційно позначається характеристикою обґрунтованості.

Відповідно до ч. 5 ст. 263 ЦПК обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Формулювання обґрунтованості у редакції ЦПК 2017 року не зазнало змін. Проте стаття була доповнена нормою, що пояснює обґрунтованість судового рішення у випадку визнання. Так, у ч. 6 ст. 263 ЦПК міститься наступне правило: якщо одна із сторін визнала пред'явлену до неї вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам ст. 206 цього Кодексу.

Значна кількість авторів стверджують про необхідність доповнення вимог до судового рішення з огляду на його вмотивованість.

Так, Б. П. Ратушна виводить необхідність нормативного закріплення вимоги вмотивованості судових рішень із правових позицій Європейського Суду із прав людини [392, с. 132].

Т. А. Цувина вважає, що вмотивованість рішень суду треба розглядати як самостійну до них вимогу, яка не є тотожною вимогам законності й обґрунтованості [533, с. 223].

На думку С. К. Загайнової, усі судові акти повинні відповідати вимогам законності, обґрунтованості, умотивованості [196, с. 194].

Д. В. Тарабрин називає вмотивованість судового рішення одним з показників ефективності правосуддя в цивільних справах [471, с. 20-23].

О. М. Перунова вважає, що недоліки у викладі мотивів судового рішення обмежують можливість оскарження рішення суду (неясність доводів суду) [352, с. 6].

У такий спосіб низка процесуалістів доходять висновку, відповідно до якого вимога вмотивованості судового рішення повинна бути безпосередньо закріплене в законодавстві.

Проте незважаючи на наукові пропозиції, вимога вмотивованості не зазначена у ст. 263 ЦПК, хоча в нормах, що регламентують структуру рішення, говориться про наявність мотивувальної частини. На нашу думку, пропозиції вчених заслуговують на підтримку, тому що відсутність належного мотивування є істотним недоліком судового рішення. Умотивованість являє собою вимогу, яка пов'язує законність і обґрунтованість судового рішення, що надає йому цілісності і єдності. Вимога вмотивованості безпосередньо обумовлена спрямованістю судового рішення на досягнення цілей цивільного судочинства. Лише належним чином мотивоване рішення не тільки буде законним і обґрунтованим, але й буде зрозумілим для учасників справи, буде сприйняте ними. Умотивованість судового рішення дозволяє користувачам судової системи одержати відповіді на поставлені перед судом питання й усвідомити не тільки те, що вирішив суд, але й чому. З огляду на це вмотивованість дуже важлива для характеристики цивільного судочинства як елемент системи правового регулювання. На жаль, ця вимога не була відображена у ст. 263 ЦПК у новій редакції, і цей недолік вимагає виправлення.

Таким чином, вимоги до судових рішень, що містяться в ЦПК у новій редакції, зазнали деяких змін, більша частина з яких науково обґрунтована й обумовлена потребами сучасного рівня розвитку цивільних процесуальних відносин. Водночас не всі аспекти вимог до судових рішень відображені в законодавстві досить повно й коректно, що вимагає подальшого його вдосконалення.

Новелою ЦПК 2017 року також є часткове рішення. Відповідно до ч. 3 ст. 259 ЦПК якщо в одному провадженні об'єднані кілька взаємопов'язаних самостійних вимог, суд може ухвалити по будь-якій вимозі часткове рішення та продовжити провадження в частині невирішених вимог. Якщо за вимогами, об'єднаними в одне провадження, відповідачем є одна особа, ухвалення часткового рішення не допускається у разі обґрунтованих заперечень з боку відповідача.

Необхідність регламентації часткових рішень неодноразово зазначалася правознавцями у зв'язку з оптимізацією правил вирішення цивільних справ і підвищенням ефективності судочинства [494, с. 415]. Світовий досвід також свідчить про успішне застосування подібних інститутів [263, с. 115-142].

Водночас висловлюються й критичні зауваження. Зокрема, у радянській науці цивільного процесуального права домінувало негативне ставлення до часткових і проміжних рішень, тому що вони не сприяють найшвидшому і правильному вирішенню справи, установленню об'єктивної істини, створюють зволікання і здорожчують процес [540, с. 252].

Аналізуючи можливість ухвалення декількох рішень в одній справі, зазначимо, що, незважаючи на висловлені в науці перспективи, слід враховувати і можливі негативні наслідки. Так, наявність двох рішень у справі викликає питання щодо їх узгодженості і взаємної несуперечливості. Також існує ризик того, що у випадку вирішення судом однієї із взаємопов'язаних вимог судом передчасно буде сформована й позиція щодо інших вимог, докази щодо яких ще не розглянуті. Крім того, об'єднання в одній справі декількох вимог допускається на підставі того, що їх спільний розгляд більш ефективний, ніж окремий. Якщо ж на кожну вимогу буде своє рішення, то який позитив від об'єднання декількох вимог у справі? Тому ми вважаємо, що сфера застосування рішень, які ухвалюються щодо однієї з вимог, повинна бути обмежена не тільки можливістю такого рішення, але й обґрунтована доцільністю такого поетапного вирішення справи. У цьому зв'язку лаконічні норми чинного законодавства, які надають суду широкі права щодо ухвалення часткового рішення, вимагають уточнення.

Законодавство не дає визначення часткового рішення. Із правової норми випливає лише те, що це рішення по одній із взаємопов'язаних самостійних вимог, об'єднаних в одному провадженні. Які ці вимоги і їх взаємне співвідношення, закон не уточнює. Таким чином, це можуть бути вимоги до різних відповідачів, первинна й зустрічна позовна вимоги, вимоги про визнання і присудження тощо.

С. К. Загайнова розуміє часткове рішення як рішення, ухвалене по одній із вимог, розглянутих одночасно в одній цивільній справі [196, с. 14].

Подібний погляд підтримує і Є. А. Таликін, пропонуючи визначати часткове рішення суду як рішення, яке задовольняє частину позовних вимог у межах однієї господарської справи [468, с. 374].

Разом із тим, на нашу думку, подібні визначення є неповними. Для формування поняття часткового рішення необхідно звернутися до причин виникнення цього інституту, сфери його застосування, характерних відмінностей від суміжних понять.

Як було зазначено ще в дореволюційній науці цивільного процесуального права, загальні засади, на яких ґрунтується можливість ухвалення таких рішень, полягають у тому, що сумнівні частини позовних вимог не повинні затримувати вирішення і задоволення незаперечних і повністю доведених вимог [298, с. 140].

Таким чином, інститут часткового рішення ґрунтується на необхідності не тільки вирішити, але й дозволити виконання в частині позовних вимог. Тому часткові рішення мають місце у справах, у яких об'єднано кілька вимог і хто-небудь із учасників справи визнає частину вимог.

Водночас не всі висловлені в науці обмеження мають під собою реальні підстави. Так, деякі процесуалісти підкреслюють, що застосування часткового рішення повинно бути досить обережним і стосуватися окремих вимог, а не окремих фактів [467, с. 95]. Вважаємо, що судове рішення завжди пов'язано із установленням фактів. Більше того, ухвалення у справі двох рішень - часткового й остаточного - передбачає, що деякі факти у справі будуть установлені в частковому рішення, а інші - в остаточному.

Важливим аспектом правового регулювання часткового рішення є набуття ним чинності і, відповідно, можливість виконання. Думки із цього приводу в науці не одностайні. Низка авторів підтримують твердження, згідно з яким часткове рішення не набуває законної сили до набуття законної сили основним рішенням [467, с. 96] і не підлягає примусовому виконанню до набрання чинності основним рішенням [196, с. 302]. Інші ж автори, навпаки, підкреслюють можливість негайного виконання часткового рішення як найважливішу його рису.

Ми схильні вважати, що часткове рішення повинно набувати законної сили з усіма, що випливають із цього наслідками, незалежно від набрання чинності остаточним рішенням у справі, тому що в іншому випадку суттєво знизиться його ефективність через необхідність очікування остаточного вирішення справи. Такий підхід реалізований і в чинному ЦПК: оскільки законодавець не передбачає особливих правил набуття законної сили частковим рішенням, слід керуватися загальними правилами. Саме в можливості прискорення виконання рішення й полягає потенціал часткового рішення в контексті підвищення ефективності цивільного судочинства.

Також вимагає вирішення питання щодо значення думки сторін для реалізації права суду на ухвалення часткового рішення. У чинному законодавстві таке рішення суд може ухвалити за своєю ініціативою незалежно від наявності відповідних клопотань від учасників справи. Такий підхід вбачається нам не зовсім доцільним. Принципу диспозитивності, що діє в цивільному процесі, більше відповідало б ухвалення часткового рішення за клопотанням кого-небудь із учасників справи. Проте суд, у свою чергу, сприяючи сторонам у реалізації їх процесуальних прав, повинен мати право поставити на обговорення питання щодо ухвалення часткового рішення у справі за наявності відповідних умов.

Лише в одному випадку в ЦПК думці сторін надається певне значення: якщо за вимогами, об'єднаними в одне провадження, відповідачем є одна особа, ухвалення часткового рішення не допускається у випадку обґрунтованих заперечень із боку відповідача. Логіка цієї норми дещо суперечлива. Так, приймаючи подібну норму, законодавець допускає можливість існування ситуацій, у яких відповідач може подати заперечення проти ухвалення часткового рішення, які є обґрунтованими й заслуговують на увагу. Проте чому така можливість обмежена справами, у яких тільки одна особа є відповідачем? Чому мають значення заперечення відповідача і не беруться до уваги заперечення третіх осіб? Вважаємо, що доцільно буде передбачити наступний алгоритм: у випадку подання ким-небудь із учасників справи клопотання про ухвалення часткового рішення, суд з'ясовує думки інших учасників справи і за наявності в кого-небудь із учасників справи обґрунтованих заперечень відмовляє в клопотанні про ухвалення часткового рішення та продовжує розгляд справи.

Таким чином, власне частковим рішенням, на нашу думку, слід вважати рішення суду, ухвалене за клопотанням кого-небудь із учасників справи, що задовольняє одну з декількох позовних вимог, які розглядаються в одному провадженні, у випадку визнання цієї вимоги особою, до якої вона звернена.

Деякі риси подібності із частковим рішенням має проміжне рішення. Водночас учені виділяють його в окремий вид.

Закон безпосередньо не говорить про проміжні рішення. У науковій літературі запропоновані різні визначення. Так, на думку О. М. Шиманович проміжним рішенням вважається рішення, яке задовольняє позов у принципі, тобто питання про право, але питання щодо розміру позову залишається невирішеним і встановлюється окремим рішенням [558, с. 42]. У роботі С. К. Загайнової під проміжним рішенням розуміється судовий акт, який, будучи ухвалений за однією матеріально-правовою вимогою, є підставою (юридичним фактом) для ухвалення рішення з іншого матеріально-правового питання [196, с. 14]. Є. А. Таликін поняття проміжного рішення визначає так: «Рішення, яке ухвалюється із приводу основного питання позову, передує ухваленню в межах тієї ж господарської справи остаточного рішення і діє разом із ним» [467, с. 94].

Більшість визначень, що наводяться у процесуальній науці, не надають можливість сформувати цілісне поняття і здійснити розмежування часткових і проміжних рішень. Тому слід проаналізувати також характерні риси і підстави для ухвалення рішень, які кваліфікуються як проміжні.

На думку С. К. Загайнової, прикладом проміжного рішення можна назвати норму, що допускає розгляд справи в різних засіданнях, якщо в одній заяві поєднані вимога про встановлення підстав відповідальності відповідача і пов'язана з ним вимога про застосування заходів відповідальності [196, с. 296].

Інші процесуалісти вказують на наступні риси проміжного рішення: ухвалюється із приводу основного питання позову, яке є визначальним для вирішення інших питань похідного характеру; передує ухваленню в межах тієї ж справи остаточного рішення, яке доповнює проміжне рішення вирішенням інших питань, заявлених у позові; діє разом з остаточним рішенням [467, с. 94].

Учені підкреслюють, що вирішення питання про встановлення підстав відповідальності вимагає значно менших часових і трудових витрат, ніж розгляд вимог власне про збитки. Розглядаючи такі вимоги в одному засіданні, суд змушений одночасно досліджувати докази, що підтверджують вчинення правопорушення і обґрунтовують наявність розміру збитків. Останні зазвичай визначаються позивачем в обсязі, що значно перевищує обсяг доказів, які підтверджують факт здійснення відповідачем правопорушення, під час дослідження таких доказів нерідко виникають питання, для роз'яснення яких потрібні спеціальні знання (економічні, криміналістичні й ін.), часто на їх вивчення витрачається основна частина судового засідання [241, с. 407].

Таким чином, історія і закордонний досвід становлення інституту проміжного рішення свідчить про те, що воно є доречним, насамперед, у справах про стягнення. При цьому проміжне рішення призначено для вирішення питання про те, чи є підстави для задоволення позову. Остаточне ж рішення визначить розмір стягнення. У випадку, якщо суд дійде висновку про те, що підстави для стягнення відсутні, немає необхідності в розгляді із приводу розміру збитків.

Конструкція проміжного рішення відрізняється від часткового рішення способом, за яким відбувається виокремлення тієї частини вимог, щодо якої буде ухвалено перше рішення. Під час ухвалення проміжного рішення поділ відбувається через розмежування питань щодо підстави вимоги і розміру вимоги. У процесі розгляду справи по суті ці питання вирішуються послідовно: спочатку встановлюється підстава вимоги, і лише потім - розмір. Проблема встановлення розміру вимоги актуалізується тільки після того, як буде позитивно вирішено питання про наявність підстав. У цьому випадку має місце послідовний поділ стадії розгляду справи по суті.

Для ухвалення часткового рішення немає різниці, яка конкретно з вимог буде задоволена частковим рішенням. Це залежить лише від суб'єктивного ставлення особи, до якої вимога звернена, її визнання. Не виключена можливість того, що інший відповідач у подібній ситуації визнавав би інші вимоги і суд міг би ухвалити часткове рішення щодо інших вимог. Розгляд і вирішення відокремлених вимог може відбуватися паралельно, у тієї або іншої вимоги немає пріоритету. Тому під час ухвалення часткового рішення має місце поділ стадії розгляду справи по суті на паралельні частини.

Багато вчених позитивно оцінюють перспективи проміжних рішень, зазначаючи їх вплив на ефективність цивільного судочинства. С. К. Загайнова вважає, що даний інститут дозволить заощадити час суду і звільнить його від непотрібної роботи з дослідження доказів, що підтверджують розмір неустойки, пені, штрафів і ін. у випадку, якщо підстав покладання відповідальності на відповідача взагалі немає [196, с. 297-298]. О. П. Вершинін вказує на потенціал проміжних рішень у питанні зниження судових витрат [75, с. 49].

Водночас в юридичній літературі висловлюється критика проміжних рішень. Деякі автори негативно ставляться до можливості ухвалення проміжних рішень. Так, О. М. Шиманович вважає, що рішення повинно повністю вирішити спір про цивільні правовідносини, тому що кількісна сторона вимоги нерозривно пов'язана із правовою його стороною, значною мірою визначає загальне значення вимоги. Окреме рішення питання щодо задоволення вимоги і питання щодо її розміру може сприяти неправильності судового рішення в цілому. Крім того, ухвалення проміжних рішень затягувало б розгляд справи у зв'язку з необхідністю нового судового розгляду, а це не відповідає принципу швидкості. Тобто судове рішення повинно вирішити всі вимоги, які містяться в позові, одним актом. Неприпустимо давати відповіді щодо окремих вимог, які містяться в позові, у різних рішеннях [558, с. 90].

На нашу думку, проблеми проміжних рішень перебільшені, у той час як потенційний позитив очевидний. Тому ми вважаємо, що запровадження інституту проміжних рішень могло б стати суттєвим способом підвищення ефективності цивільного судочинства. При цьому важливе значення має точне визначення сфери й умов застосування проміжних рішень.

Поряд із рішеннями судовими актами також є ухвали суду.

Законодавець традиційно встановив сферу застосування судових ухвал. Відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦПК процедурні питання, пов'язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал.

Ухвала - найбільш численний і різнорідний вид судових актів. У науці здійснені дослідження ухвал суду, пропонуються поняття, класифікації, проте єдності в цих питаннях не досягнуто. Причиною цього, на нашу думку, є характерні риси ухвал, що підкреслюються в юридичній науці - їх значна кількість і різноманітність [133, с. 22]. Тому найбільш обґрунтованим нам вбачається формування сфери постановлення ухвал у цивільному судочинстві методом виключення: суд постановляє ухвалу, якщо законодавством не передбачено ухвалення іншого виду судових актів.

Різноманітність ухвал зумовлює неможливість існування єдиного для всіх ухвал правового режиму. Деякі ухвали за своїм значенням наближаються до рішення суду (наприклад, ухвала про укладання мирової угоди). Інші ж оформлюють собою проміжні робочі питання (наприклад, порядок дослідження доказів у судовому засіданні).

Найбільш значущим, у контексті формування загальної системи судових актів, на нашу думку, є поділ ухвал на ті, які оформляються окремим документом, і ті, які заносяться до протоколу судового засідання (протокольні ухвали).

Ухвали першої групи постановляються судом у дорадчій кімнаті, підписуються всім складом суду, у них повинна міститися вступна, описова, мотивувальна й резолютивна частини. Законодавство детально регламентує перелік питань, які повинні міститися в такій ухвалі (ст. 260 ЦПК). Виклад ухвали у формі окремого документа також надає можливість учасникам справи одержати копію цього документа, оцінити послідовність висновків суду, скласти скаргу на нього тощо.

Зміст і структура протокольних ухвал у законі не регламентовані. Частково можна керуватися ч. 10 ст. 268 ЦПК, у якій сказано, що в ухвалі, яку суд постановляє без виходу до нарадчої кімнати, оголошуються висновок суду та мотиви, з яких суд дійшов такого висновку.

У науці з цього питання висловлені різні позиції. Так, на думку С. В. Сеник, структура ухвали, яка постановляється в судовому засіданні і заноситься до журналу судового засідання, складається із двох частин: мотивувальної й резолютивної [428, с. 138]. Інші автори вважають, що в такому випадку у протоколі судового засідання вказуються питання, щодо яких ухвалюється рішення, мотиви, на підставі яких суд дійшов своїх висновків, дається посилання на закон [77, с. 259]. Подібні позиції досить доречні, проте на практиці протокольні ухвали, як правило, обмежуються лише резолютивною частиною, до того ж досить коротко сформульованою. Тому ми вважаємо, що в законі слід передбачити, що у протокольній ухвалі повинні бути зазначені висновки суду із вказівкою мотивів, на підставі яких суд до них дійшов, і закону, яким суд керувався.

Отже, різниця між ухвалою у формі окремого документа і протокольною ухвалою значна. Водночас оцінка багатьох питань, щодо яких судом постановляється ухвала, як значних або незначних судом та іншими учасниками справи може відрізнятися. Не виключено, що процесуальне питання, яке сторона вважає досить важливим, буде вирішено судом протокольною ухвалою. У такому випадку сторона залишається без обґрунтованої відповіді на своє питання, а також можливості апелювати до упередженості суду, неправильності або недостатності його мотивації. Тому суттєвою проблемою є та обставина, що законодавець не встановив перелік випадків, у яких постановлення ухвали у вигляді окремого документа є обов'язковим.

Учені звертають увагу на цей недолік законодавства і пропонують різні шляхи його усунення.

На думку Л. С. Лисенко, самостійною ухвалою повинні закріплюватися й інші важливі процесуальні дії суду, зокрема ті, які визначають настання для учасників цивільного процесу й інших зацікавлених осіб негативних наслідків, щоб вони могли на них відреагувати, усунути або навіть оскаржити. Якщо особа заявила клопотання про письмову відповідь на поставлені питання - ухвала суду повинна бути окремим і самостійним процесуальним актом [281, с. 5].

С. К. Загайнова підтримує наступне правило: ухвалу у вигляді окремого судового акта суд постановляє в усіх випадках, якщо цим Кодексом передбачена можливість оскарження ухвали окремо від оскарження судового акта, яким закінчується розгляд справи по суті. В інших випадках суд має право постановити ухвалу як у вигляді окремого судового акта, так і у вигляді протокольної ухвали [196, с. 340-341].

І. В. Андронов вважає, що у вигляді окремого документа повинні виноситься наступні ухвали: ухвали, щодо яких у законі міститься безпосередня вимога, що така ухвала постановляється судом у дорадчій кімнаті; ухвали, якими закінчується розгляд справи, зокрема й ті, якими справа вирішується по суті; ухвали, що підлягають примусовому виконанню, надсилаються для виконання відповідним фізичним і юридичним особам, а також копії яких повинні надсилатися особам, які беруть участь у справі; ухвали, що підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду [14, с. 60].