Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Ми не можемо підтримати пропозиції встановити обов'язок суду постановляти ухвали у вигляді окремого документа в кожному випадку, коли хто-небудь із учасників справи наполягає на цьому, тому що подібні пропозиції можуть створити сприятливий ґрунт для зловживань. На нашу думку, у вигляді окремого документа необхідно постановляти ухвали у випадках, коли вони підлягають окремому оскарженню, або щодо цього є пряма вказівка в законі. У свою чергу, процесуальне законодавство повинно враховувати значення питання, з приводу якого постановляється ухвала, і передбачати постановлення ухвали у вигляді окремого документа у всіх необхідних випадках. Зокрема, до таких випадків повинна належати відмова в задоволенні клопотання про призначення експертизи.

Наступним видом судових актів є судовий наказ.

Новелою ЦПК 2017 року є кваліфікація судового наказу як окремого виду судових актів. Раніше судовий наказ кваліфікувався законодавством як особливий вид судового рішення. Подібний підхід збережений і в ст. 160 ЦПК, яка регламентує стягнення на підставі судового наказу і встановлює, що судовий наказ є особливою формою судового рішення. Таким чином, на сьогоднішній день законодавство містить суперечливі норми, що за жодних умов не може вважатися правильним.

У науковій літературі сутність судового наказу викликає дискусії. Низка вчених підкреслює подібність судового наказу до рішення, підтримуючи при цьому висновок , згідно з яким судовий наказ - особливий вид судового рішення. Так, окремі процесуалісти говорять про те, що за своєю спрямованістю та основними властивостями судовий наказ фактично не відрізняється від рішення суду [189, с. 138-139, 144]. Обидва ці акти постановляються судом, вони ліквідують спір і підлягають виконанню (у тому числі примусовому) [111, с. 397].

Водночас інші автори негативно ставляться до кваліфікації судового наказу як виду рішення суду. Наприклад, О. М. Шиманович обґрунтовано висновок, відповідно до якого судовий наказ - це не особлива форма судового рішення, а самостійний вид судової постанови, яка завершує процесуальну діяльність у суді першої інстанції під час вирішення справ безспірного характеру про стягнення засобів або витребування майна, оскільки судовий наказ, на відміну від судового рішення, ухвалюється судом поза межами таких процесуальних проваджень, як позовне й особливе, які передбачають дотримання загального регламенту судового захисту [558, с. 9]. І. В. Андронов підкреслює, що рішення суду як таке ухвалюється тільки в позовному й окремому провадженнях, у наказному ж провадженні видається судовий наказ, який не можна відносити до видів рішень суду [15, с. 7]. Аналогічна думка висловлена й І. В. Татулич [476, с. 76-81].

У науковій літературі здійснюється детальне порівняння судового наказу й рішення суду [399, с. 50-51; 476, с. 76-81]. Не заперечуючи наявності відмінностей між цими двома видами судових актів, зазначимо, що здебільшого вони стосуються не стільки наказу як судового акта, скільки загальної характеристики відмінностей позовного й наказного проваджень. Фактично можна говорити про дві істотних відмінностях наказу: до судового наказу не пред'являється вимога вмотивованості і судовий наказ безпосередньо є виконавчим документом.

Відсутність мотивувальної частини в судовому наказі, на нашу думку, є найбільш суттєвою рисою, що відрізняє його від рішення суду. Проте слід задатися питанням: чи достатньо відсутності мотивування для того, щоб кваліфікувати судовий акт як інший вид? Відсутність мотивації є адекватним відображенням особливостей розгляду заяви про видачу судового наказу. Справи елементарні, докази очевидні, аргументація зайва. Немає складних конструкцій - або заява про видачу наказу задовольняється судом, або ні. Тому немає й необхідності в мотивуванні. Водночас рішення суду також може бути коротким - містити тільки вступну й резолютивну частини (ч. 6 ст. 259 ЦПК). Проте воно не втрачає при цьому своїй кваліфікації як судового рішення.

Двоїстість судового наказу, яка полягає в комбінації рис судового рішення й виконавчого документа, підкреслюється багатьма дослідниками [523, с. 610; 536, с. 91; 501, с. 7]. Водночас слід зазначити, що до виконавчих документів поряд із судовим наказом, виконавчим листом і іншими документами, належать також ухвали й постанови суду в цивільних справах. Проте під час характеристики цих видів судових актів ознака того, що вони є виконавчими документами, не згадується. На нашу думку, те, що судовий наказ безпосередньо визнаний законодавцем виконавчим документом, є закономірним наслідком спрощеного характеру наказного провадження, що надає стягувачу найбільш простий спосіб одержання боргу у випадку його безспірності.

Говорячи про риси подібності судового наказу й судового рішення, необхідно, насамперед, акцентувати увагу на призначенні цих актів у системі цивільних процесуальних відносин. І судовий наказ, і рішення суду вирішують поставлене питання по суті, дають відповідь щодо правомірності та обґрунтованості вимоги, ліквідовують правову невизначеність. Ця риса первинна як у рішенні суду, так і в судовому наказі. Усі інші судові акти первинним своїм призначенням мають інші аспекти: ухвали - вирішення процесуальних питань, постанови - оцінку правильності судового рішення (ухвали). Тому оцінюючи співвідношення рішення суду й судового наказу в системі видів судових актів, до якої крім названих двох видів належать також ухвали й постанови, ми вважаємо, що, виходячи з єдності основного функціонального призначення судовий наказ і рішення суду належать до одного виду. Тому кваліфікація судового наказу як особливого виду рішення суду вбачається нам більш правильною, порівняно з виділенням судових наказів в окремий вид судових актів.

Судовий акт, що вирішує цивільну справу по суті, повинен мати весь авторитет судової влади. Судова практика пішла тим шляхом, що судовий наказ виноситься іменем України, хоча про це і немає спеціального згадування в законодавстві. Також у науковій літературі справедливо звертається увага на обов'язковість виконання судових рішень. У цьому зв'язку А. Шабалін підкреслює, що конституційне положення, відповідно до якого судові рішення ухвалюються іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України, повністю поширюється і на судовий наказ як особливу форму судового рішення [547, с. 113]. Також чинне законодавство не дає однозначної відповіді на питання щодо того, чи відбувається видача судового наказу в дорадчій кімнаті, чи існує можливість роз'яснення судового наказу тощо. Визнаючи судовий наказ особливим видом рішення суду, на ці питання можна відповісти позитивно. В іншому випадку, слід зазначити наявність прогалин у законодавстві. Тому ми вважаємо, що у ст. 258 ЦПК слід внести зміни, видаливши судовий наказ із видів судових рішень.

Завершуючи дослідження впливу судових актів на ефективність цивільного судочинства, зазначимо наступне.

Судові акти втілюють у собі результат процесуальної діяльності, тому ефективність цивільного судочинства досягається в тому випадку, коли судові акти реалізують у собі цілі цивільного судочинства з мінімальними витратами.

Умовами ефективності при цьому є формування збалансованої системи судових актів і оптимальні вимоги до окремих видів судових актів. Слід зазначити значне покращення якості законодавства, що регулює судові акти, у зв'язку із прийняттям ЦПК у новій редакції. Серед позитивних моментів найбільш показовими є такі: деталізація вимог до судових рішень, згадування верховенства права і завдань цивільного судочинства в контексті вимог до судових рішень; регламентація часткових рішень; регламентація законної сили ухвал суду; кваліфікація як постанов судових актів, що завершують перегляд справ в апеляційному й касаційному порядку.

Водночас вимагають розв'язання наступні проблеми: упорядкування використовуваної термінології; конкретизація змісту принципу верховенства права щодо вимог до судового рішення; регламентація застосування судами висновків, що містяться в постановах Верховного Суду України, а також роз'яснень, що містяться в Постановах Пленуму Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ; закріплення в законі вимоги вмотивованості судових рішень; деталізація умов і порядку ухвалення часткового рішення; запровадження інституту проміжних рішень; регламентація в законодавстві випадків, у яких постановлення ухвали суду у вигляді окремого документа є обов'язковим; кваліфікація судового наказу як особливого виду рішення суду.

5.3 Спрощене провадження - проблеми ефективності

Спрощення позовного судочинства для нескладних справ посідає найважливіше місце серед напрямів оптимізації цивільного процесу. Проблеми спрощеного провадження розглядаються в роботах таких учених, як В. І. Бобрик, О. Ю. Зуб, Д. І. Кримський, С. О. Короєд, Н. В. Сивак і багатьох інших авторів. Проте не всі спірні питання одержали достатнє висвітлення, а законодавство в частині регулювання спрощеного судочинства останнім часом зазнало суттєвих змін.

Як вбачається, далеко не у всіх справах необхідне застосування всього обсягу процесуальних правил, передбачених законодавством для повноцінного змагального процесу. Ще дореволюційні автори вказували на те, що до деяких справ застосування всіх формальностей процесу або не потрібне, через їх простоту, або шкідливе, через те, що вони вимагають швидкого рішення, або несправедливе, через те, що сторони не бажають застосування всіх формальностей. Ось чому в багатьох законодавствах допускається разом із загальним і скорочений порядок розгляду цивільних справ [102, с. 368].

Поширення спрощених проваджень є однією зі світових тенденцій розвитку сучасного цивільного процесу. Так, у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (81)7 від 14 травня 1981 р. закріплено, що в контексті доступу до правосуддя необхідно впроваджувати процедури спрощення і прискорення судочинства (п. 9) [394]. Показовою є також та обставина, що з 01 вересня 2009 р. в Європейському Союзі діє уніфікована процедура розгляду позовів з невеликою ціною - European Small Claims Procedure (ESCP) [43, с. 5].

У сучасній науковій літературі метою законодавчого закріплення спрощених видів судочинства називається забезпечення більшої доступності судочинства в певних нескладних категоріях справ через зниження судових витрат, скорочення строків судового розгляду і спрощення процесуальних вимог до дій учасників процесу і діяльності суду [43, с. 4]. Говориться також про досягнення процесуальної економії [252, с. 347], полегшення роботи суду, збереження якості правосуддя й мінімізацію судових витрат осіб, які беруть участь у справі, необхіднсть їх особистої присутності в судових засіданнях, строків розгляду окремих категорій справ [548, с. 135].

Учені підкреслюють, що завдяки спрощеним судовим процедурам забезпечується швидке й ефективне здійснення правосуддя, оперативність судового захисту, суди позбуваються від тих справ, які не мають потреби в детальній процедурі розгляду, усувається непотрібна тяганина [444, с. 443].

Досить актуальне зауваження Д. І. Кримського з приводу того, що спрощені провадження передбачають простий, зрозумілий і недорогий для більшості верств населення механізм захисту прав, що викликано необхідністю забезпечення пристосованості процесуальної системи до найбільш широких категорій справ, типових ситуацій, у які потрапляє більшість потенційних учасників процесу. Широке застосування таких проваджень пов'язано з покладанням на них соціально значущої функції, яка полягає в одержанні полегшеного доступу до суду й можливості самостійного ведення процесу [262, с. 8].

Визнаючи справедливість висловлених ученими положень, також зазначимо, що сучасний рівень нормативної регламентації загального порядку позовного провадження свідчить про значний ступінь складності й формалізованості процедури розгляду справи. Із прийняттям у 2017 році нової редакції ЦПК багато правил позовного провадження були ускладнені. Детальна регламентація і підвищення рівня гарантій для учасників справи мають своєю зворотною стороною потенційну загрозу того, що значна кількість простих за своєю природою справ відчують на собі несприятливий вплив складного порядку розгляду. У поєднанні з високими судовими витратами, актуальною проблемою виконання судових рішень, складність і тривалість процедури судового розгляду здатна стати істотним фактором тінізації цивільних конфліктів. У багатьох випадках розгорнута процедура розгляду справи може стати зайвою. Таким чином, спрощений порядок судочинства являє собою один із безпосередніх способів забезпечення ефективності цивільного судочинства, тому що досягнення мети з мінімальними витратами є безпосередньою причиною, яка спонукає законодавця до нормативного закріплення правил спрощеного провадження.

У науковій літературі давно висловлювалися обґрунтовані пропозиції щодо необхідності законодавчого закріплення спрощеного порядку розгляду цивільних справ. Проте донедавна цивільне судочинство не передбачало якого-небудь спрощеного порядку розгляду справ позовного характеру. Нарешті, у ЦПК редакції 2017 року включена глава 10 «Розгляд справ у порядку спрощеного провадження». Таким чином, необхідність застосування спрощеного позовного провадження знайшла визнання на законодавчому рівні.

Водночас практична реалізація ідеї спрощення судочинства для окремих категорій справ зазнає деяких труднощів. Так, учені підкреслюють, що спрощення не може відображатися на якості й авторитеті судової влади; значенні й силі судових актів, що ухвалюються судом через використання спрощених проваджень [548, с. 136]. Аналіз історичного досвіду і сучасного законодавства різних держав дозволяє деяким авторам стверджувати, що далеко не всі способи спрощення судочинства, реалізовані у світовій практиці, є досить ефективними і заслуговують на пильну увагу [43, с. 5]. Зокрема, досвід функціонування спрощеного провадження в закордонних державах дає підстави для висновків учених про те, що недостатнє практичне застосування спрощеного провадження і нереалізованість його потенціалу, які спостерігаються в наш час, пояснюються суперечливим характером названого провадження [432, с. 8].

З огляду на це, визнаючи необхідність реалізації спрощеного провадження, зазначимо, що потенційні переваги стануть дійсністю тільки в тому випадку, якщо спрощення судочинства буде розумним. Іншими словами, спрощене судочинство повинно застосовуватися в тих справах, у яких воно є доцільним, а сутність спрощення не повинна перешкоджати досягненню цілей цивільного судочинства, а також виявляти негативний вплив на справедливість процедури розгляду справи. Такий результат можливий лише у випадку, якщо спрощення стосуватиметься зайвих формальностей і не стосуватиметься сутнісних моментів.

Водночас світова практика реалізації ідеї спрощення позовного провадження для деяких категорій справ позовного провадження знає невдалі приклади нормативних конструкцій, реалізація яких не тільки не принесла очікуваного спрощення, але й створила тривалі і незручні процедури, що залишаються через це незатребуваними. Таким чином, на фоні загального визнання важливості реалізації спрощеного позовного провадження, конкретна його процесуальна модель вимагає доктринального обґрунтування й послідовної практичної реалізації.

Найважливішим аспектом спрощення позовного провадження є визначення сегменту, у якому таке спрощення допустиме, можливе і потенційно ефективне. Не викличе сумнів твердження, згідно з яким спрощенню підлягає судочинство у справах, які є «нескладними». Проте визначення і нормативна регламентація «нескладного» характеру справ викликають на практиці серйозні труднощі.

Також зазначимо, що підстави для спрощення тих або інших аспектів судочинства різноманітні. При цьому ми не будемо зупинятися на тих випадках, у яких вимоги мають безспірний характер і за традицією вже багато років розглядаються в порядку наказного провадження. У даному розділі ми приділимо увагу лише можливому спрощенню порядку розгляду позовних справ.

У науковій літературі висловлені різні думки з приводу того, які категорії справ можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження.

Так, Н. В. Сивак поділяє наявні спрощені судові провадження на дві групи за критерієм підстави їх виникнення. До першої належать спрощені судові провадження, в основі яких безспірність заявлених вимог, до другої - ініційовані у випадку, якщо предмет спору є малозначним [431, с. 8]. Таким чином, дотримуючись думки автора, спрощене позовне провадження може бути застосоване лише до малозначних справ.

На думку деяких авторів, перспективним для цивільного процесу України видається запровадження інституту прискореного судового розгляду, коли суд має право за власною ініціативою або за клопотанням сторони на будь-якому етапі стадії судового розгляду застосувати прискорений судовий розгляд і без виклику і/або заслуховування сторін негайно ухвалити рішення, якщо, наприклад: 1) позов буде явно обґрунтованим; 2) позов буде явно необґрунтованим; 3) наведені обставини, які свідчать про необхідність швидкого вирішення справи (розірвання шлюбу; стягнення аліментів на неповнолітніх дітей; поновлення на роботі працівника, звільненого в період тимчасової непрацездатності і таке інше) [252, с. 347; 493, с. 23]. У цьому випадку пропозиція зводиться до того, що підставою для застосування спрощеного порядку вбачається ступінь обґрунтованості позову і наявність особливих умов.

Інші вчені обмежують сферу потенційного можливого спрощення наступними справами: справи прості в доказуванні; справи, у яких висока вірогідність правомірності вимог позивача; справи малозначні [470, с. 1006].

На даний момент український законодавець установлює сферу застосування спрощеного провадження в такий спосіб. У ч. 4 ст. 19 ЦПК зазначено, що спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ, що виникають із трудових відносин, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Отже, у цій нормі законодавець указує на чотири різні категорії справ, які підлягають розгляду в порядку позовного провадження.

Відповідно до ст. 274 ЦПК у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин. Також у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ: що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна подружжя; щодо спадкування; щодо приватизації державного житлового фонду; щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування; в яких ціна позову перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; вимоги, об'єднані з перерахованими вище.

Таким чином, у законі передбачена сфера обов'язкового застосування спрощеного провадження; сфера, що не допускає його застосування, і сфера можливого його застосування. У цьому випадку слід вказати на повний збіг із позицією А. Х. Гольмстена, який висловився з приводу того, що одні справи повинні, другі можуть, а треті не повинні бути розглянуті в скороченому порядку [102, с. 368].

Розглянемо зазначені категорії справ.

Малозначність справи є тією підставою, яка практично не викликає суперечок у вчених щодо належності справи до спрощеного порядку провадження.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 ЦПК малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таким чином, справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, імперативно на законодавчому рівні визнані малозначними.

Проте слід розглянути обґрунтованість конкретного розміру ціни позову, що допускає кваліфікацію справи як малозначної. Сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 01 січня 2018 р. становить суму в 177 000 гривень. Для порівняння адекватності встановленої законодавцем імперативної межі малозначності звернемося до правил спрощеної судової процедури вирішення цивільних справ, що діє в ЄС. Вона застосовується до позовів, ціна яких не перевищує 2000 євро (за винятком відсотків при користуванні грішми, судових і інших витрат) [43, с. 6]. Межа малозначності, установлена українським законодавцем, більш ніж у два рази перевищує цей розмір. При цьому також слід урахувати різницю в рівні життя користувачів судової системи України і країн ЄС. Також, за даними Міністерства фінансів, середня заробітна плата у грудні 2017 року в Україні становила 8777 гривень. Таким чином, сума, визначена законодавцем як малозначна, перевищує розмір середньої заробітної плати за півтора року. Тому, виходячи з об'єктивних показників, можна дійти висновку, згідно з яким сума, визначена законодавцем як поріг малозначності позову, завищена.

Також важливе значення має той фактор, що процедура спрощеного судового розгляду запроваджується в українському цивільному процесі вперше. Навряд чи доцільно починати перший досвід зі справ, у яких ціна позову зовсім не є малозначною для користувачів судової системи. Більш доречно, на нашу думку, установити для початку низький поріг малозначності справи і лише у випадку позитивного результату застосування спрощеного провадження протягом певного часу підвищити його.

Водночас законодавець передбачив і категорію справ, що допускає розсуд суду - це справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, і справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Для того, щоб ці справи розглядалися за правилами спрощеного провадження необхідна наявність чотирьох умов: ціна позову не перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; незначна складність справи; справа не належить до переліку тих, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження (ч. 4 ст. 274 ЦПК); рішення суду про те, що конкретно ця справа є малозначною.

Другою категорією справ, імперативно віднесених законодавцем до малозначних, є справи, що виникають із трудових відносин.

Поняття «справи, що виникають із трудових відносин» досить широке і містить у собі спори різних категорій. Із цього приводу С. В. Лозовий зауважує, що різноманітність і чисельність індивідуальних трудових спорів зумовлені широким колом суспільних відносин, які становлять предмет цієї галузі права, а отже можуть бути предметом спору [283, с. 7]. Тому навряд чи можна всі без винятку справи, що виникають із трудових відносин, віднести до нескладних справ, що допускають можливість застосування спрощеного провадження. Більше того, справи, що виникають із трудових відносин, не можуть бути прирівняні до малозначних справ, тому що вони пов'язані із судовим захистом одного з основних конституційних прав - права на працю.

Учені давно говорять про специфіку трудових спорів і про необхідність формування процесуального механізму судового розгляду справ, що виникають із трудових відносин, який належним чином враховує притаманні їм особливості.

Так, наприклад, М. М. Ясинок і С. І. Запара доходять до думки, згідно з якою реформування системи вирішення трудових спорів повинно базуватися на спеціальних принципах: вирішення спорів на підставі соціального діалогу, оперативність вирішення спорів, простота й доступність процедури вирішення трудових спорів, досудовий і судовий порядки вирішення трудових спорів, безпосередність, свобода вираження пропозицій, безоплатність примирної процедури для сторін спору, обов'язковість рішень примирних органів, уніфікований індивідуальний і колективний порядки вирішення трудових спорів [573, а. 75].

Н. А. Плахотіна говорить про два специфічні принципи трудового процесуального права, які є необхідними для найбільш ефективного регулювання трудових процесуальних відносин, а саме: 1) принцип презумпції правоти працівника; 2) принцип сумлінної участі у справі [361, с. 6].

І. В. Дашутін, аналізуючи практику розгляду трудових спорів у судах низки європейських держав, вказує на наступні особливості: спрямованість дій суду на примирення сторін, менш формалізована процедура, безоплатність трудового процесу, необов'язковість ведення протоколів судових засідань, скорочені строки розгляду трудових спорів, необов'язкова участь адвоката в судових засіданнях судів першої інстанції [125, с. 14].

С. В. Лозовим обґрунтована необхідність закріплення на законодавчому рівні обов'язку власника підприємства або уповноваженого ним органу підтверджувати доказами факти виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі, а також закріпити право роботодавця на звільнення працівника у випадку втрати останнім спеціальних прав і/або дозволів, необхідних для виконання обумовленої трудовим договором роботи [283, с. 17].

Таким чином, навіть побіжний погляд на специфіку розгляду справ, що виникають із трудових відносин, свідчить про те, що спрощення процедури є лише одним аспектом того широкого спектру характерних рис, притаманних розгляду трудових спорів. Поряд зі спрощенням процедури безліч питань вимагають врегулювання. При цьому значна кількість авторів обґрунтовує необхідність кодифікації процесуальних правових норм у сфері трудового права [283, с. 7; 125, с. 20; 361, с. 19]. Тому вирішення законодавцем питання щодо належної специфіки розгляду трудових спорів за допомогою віднесення їх до сфери застосування спрощеного провадження вбачається частковим і поверхневим рішенням.

Крім іншого, однією з особливостей спрощеного провадження є відсутність підготовчого судового засідання (ч. 3 ст. 279 ЦПК). Проте саме на стадії підготовки справи до розгляду і у процесі підготовчого засідання найбільш ефективно можуть бути реалізовані заходи щодо врегулювання конфлікту, примирення сторін. Тому заслуговує на підтримку позиція тих авторів, які говорять про те, що попереднє засідання у трудових спорах повинно бути обов'язковим, тому що з ним пов'язані істотні можливості врегулювання спору до безпосереднього судового розгляду [201, с. 156]. Таким чином, спосіб спрощення, реалізований у ЦПК, не повністю враховує характер справ, що виникають із трудових правовідносин.

На нашу думку, більш правильно було б не виділяти трудові спори в окрему категорію справ, які підлягають розгляду у спрощеному провадженні в імперативному порядку, вирішуючи це питання на загальних підставах. Водночас очевидно, що в ЦПК слід окремо передбачити особливості розгляду справ, що виникають із трудових правовідносин.

Також у законодавстві міститься перелік справ, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного провадження. Відповідно до ч. 4 ст. 274 ЦПК за правилами спрощеного провадження не можуть бути розглянуті справи: що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна подружжя; щодо спадкування; щодо приватизації державного житлового фонду; щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування; в яких ціна позову перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; вимоги, об'єднані з перерахованими вище. Такий перелік викликає деякі питання. Так, зокрема, до нього потрапляють справи про розірвання шлюбу, які справедливо вказуються вченими як приклад нескладних справ [252, с. 347].

Для порівняння зауважимо, що в ЄС у порядку спрощеного провадження не можуть розглядатися справи щодо: статусу або дієздатності фізичних осіб; права власності, що випливає зі шлюбних відносин, аліментних зобов'язань, заповітів і спадкування; банкрутства, процедур, пов'язаних із припиненням діяльності неплатоспроможних компаній або інших юридичних осіб, судових домовленостей, мирової угоди й аналогічних процедур; соціального забезпечення; арбітражу; трудового права; володіння нерухомим майном, за винятком грошових позовів, або порушення недоторканності приватного життя й прав, пов'язаних з особистістю, у тому числі дифамації [43, с. 6].

У науковій літературі деякими авторами обґрунтовується необхідність установлення законодавчої заборони на застосування спрощеного провадження для реалізації перетворювальних вимог [118, с. 18].

З урахуванням широкого спектру поглядів на винятки зі сфери застосування спрощеного провадження можна стверджувати, що стабільності в питанні щодо переліку справ, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного провадження, у науці не досягнуто. Привертає увагу той факт, що справи, які виникають із трудових відносин, не підлягають розгляду у спрощеному порядку за правилами ЄС, однак український законодавець відніс їх до сфери обов'язкового застосування спрощеного провадження. Тому список, зазначений законодавцем у ч. 4 ст. 274 ЦПК, є досить попереднім. Вбачається, що істотний вплив на остаточне формування переліку справ, у яких не допускається застосування спрощеного провадження, виявить судова практика.

Справи позовного провадження, які не віднесені до переліку, що міститься в ч. 4 ст. 274 ЦПК, і які не є малозначними відповідно до ч. 6 ст. 19 ЦПК, можуть бути розглянуті в порядку спрощеного провадження. Під час вирішення питання щодо розгляду справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд ураховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію і складність справи; 5) обсяг і характер доказів у справі, у тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків і таке інше; 6) кількість сторін і інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Законодавець формує широкий перелік факторів, які мають значення для визначення порядку розгляду справи, що слід визнати позитивним моментом. Проте зазначимо недостатню узгодженість положень ст. 19 ЦПК і ст. 274 ЦПК. Категорії справ, про які говориться в цих нормах, не є визначеними, не встановлено їх взаємне співвідношення. Сама по собі ст. 274 ЦПК створює досить чітку структуру справ спрощеного провадження. Проте аналіз змісту ст. 274 ЦПК у співвідношенні зі ст. 19 ЦПК актуалізує низку питань. Зокрема, досить суперечливим є тлумачення обсягу поняття «малозначні справи». За логікою нормативних приписів визнання судом справи малозначною зумовлює її розгляд у порядку спрощеного провадження. Проте внаслідок неоднозначної редакції процесуальних норм, виникає питання про те, що є первинним: кваліфікація справи як малозначної і як наслідок - застосування спрощеного провадження, або навпаки, рішення судді про можливість розгляду справи в порядку спрощеного провадження є підставою для висновку про те, що ця справа є малозначною?

У цьому зв'язку актуальним є питання щодо того, чи мають значення обставини, зазначені в ч. 3 ст. 274 ЦПК, для визнання справи малозначною? Або ці обставини враховуються судом під час вирішення питання щодо того, чи можна розглядати справу, що не є малозначною, у порядку позовного провадження? Справа не стільки в послідовному дотриманні змісту вживаних законодавцем термінів, скільки в механізмі визначення виду судочинства, вибору між спрощеним і загальним позовним порядком. У ст. 277 ЦПК регламентований порядок вирішення питання щодо розгляду справи в порядку спрощеного провадження. При цьому встановлено, що відповідне рішення суд постановляє в ухвалі про відкриття провадження у справі за клопотанням позивача. Відповідачеві надається можливість надати свої заперечення щодо розгляду справи в порядку спрощеного провадження. Проте ці правила не застосовуються, якщо справа підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження. Таким чином, через те, що малозначні справи зазначені в ч. 1 ст. 274 ЦПК як такі, які підлягають розгляду тільки в порядку спрощеного провадження, позиція сторін, як і інші зазначені в ч. 3 ст. 274 ЦПК обставини, судом не повинні братися до уваги. Рішення про розгляд справи в порядку спрощеного провадження в такому випадку є наслідком імперативної норми закону.

На нашу думку, кваліфікація справи, ціна позову в якій досягає п'ятисот прожиткових мінімумів для працездатних осіб як малозначної, не відповідає сутності цього поняття. За наявності інших умов справа з подібною ціною позову може бути визнана судом нескладною і через це підлягати розгляду в порядку спрощеного провадження. Проте таке рішення повинно ухвалюватися за наявності відповідних умов (ч. 3 ст. 274 ЦПК). Тому вбачається необхідним приведення ст. 19 ЦПК у відповідність зі ст. 274 ЦПК, закріплення в законі чіткого поняття малозначної справи, яке не допускає подвійного тлумачення [166, с. 139-144].

У науковій літературі висловлюються різні думки із приводу впливу позиції сторін на вибір спрощеного порядку розгляду справи. Наприклад, В. І. Бобрик вважає, що спрощене провадження у справах з невеликою ціною позову не слід конструювати як альтернативний до позовного провадження спосіб судочинства. Спрощене судочинство повинно застосовуватися на безальтернативній основі у випадку відповідності позову встановленим критеріям. Навіть подання відповідачем заперечень проти проведення спрощеного провадження не може бути підставою для «переходу» до звичайного позовного провадження [43, с. 8]. Подібна позиція викладена і Ю. Ю. Грибановим, який піддав критиці необхідність одержання схвалення (пасивного або активного) на застосування спрощеного провадження, оскільки це негативно впливає на динамізм і оперативність розгляду справ [118, с. 19].

Проте висловлені й інші позиції. Так, О. Ю. Зуб виходить із того, що застосування спрощеного порядку розгляду повинно базуватися на добровільній основі [209, с. 68]. І. В. Завальнюк, досліджуючи спрощене провадження в адміністративній судовій юрисдикції, доходить висновку, згідно з яким у спрощеному провадженні деякі принципи обмежені у зв'язку зі скороченням передбачених законом процесуальних прав і обов'язків як суду, так і учасників процесу. Враховуючи, що реалізація цих принципів є важливою гарантією справедливого розгляду й вирішення справи, застосування спрощеного провадження повинно бути погоджено з позицією сторін, а безальтернативність розгляду справи у спрощеному провадженні є неприпустимою без установлення для них додаткових процесуальних можливостей [193, с. 16].

Можливість застосування спрощеного провадження за відсутності згоди сторін є неоднозначним питанням і має свої позитивні й негативні сторони.

Оцінюючи роль думки сторін у цих випадках, що допускають альтернативу між позовним і спрощеним провадженням, зазначимо, що законодавство не надає їй абсолютного значення. І клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного провадження, і заперечення відповідача проти такого порядку розгляду справи підлягають задоволенню тільки у випадках, коли суд вважатиме їх обґрунтованими. Водночас за умови відсутності клопотання позивача суд не має права сам ухвалити рішення щодо розгляду такої справи в порядку спрощеного провадження.

Крім того, виходячи з буквального тлумачення норм ЦПК, позиція сторін не може вплинути на рішення суду про розгляд справи в порядку спрощеного провадження для малозначних справ і справ, що виникають із трудових правовідносин. Незалежно від вагомості аргументів і значущості підстав заперечення сторін проти розгляду справи в порядку спрощеного провадження не можуть мати значення. Так само, як і суд, якими б він мотивами не керувався, не має права розглянути подібну справа в порядку загального позовного провадження.

Зазначимо, що занадто оптимістично буде припускати наявність узгодженої волі всіх учасників процесуальних правовідносин з приводу того, щоб справа була розглянута у прискореному порядку. Прискорений порядок спрямований на вигоди судової системи, дозволяючи заощаджувати час і засоби. Водночас сторони справи навряд чи будуть одностайні у прагненні якнайшвидше розглянути справу із застосуванням обмеженої кількості процесуальних засобів. Та сторона, яка вбачає кращі шанси в такому порядку, буде зацікавлена. Проте протилежна сторона цілком може вважати, що її шанси досягти сприятливого для себе результату справи у випадку її розгляду в загальному порядку, будуть вищими. Які підстави позбавляти цю сторону тих процесуальних можливостей, які доступні в загальному позовному порядку й недоступні у спрощеному, і насамперед, можливості особисто представити свою справу перед судом, надати пояснення, бути почутою? Загальний позовний порядок втілює ті положення, які продиктовані розумінням вимоги справедливості судового розгляду на сучасному етапі. Чи є передбачувана незначність ціни позову (яка, слід зазначити, досить велика) достатньою підставою для недотримання цих положень? Чи буде забезпечена справедливість судового розгляду у спрощеному провадженні в такому випадку? Ці й багато інших питань вимагають системного підходу й комплексного вирішення.

На наш погляд, думка сторін повинна враховуватися, проте не повинна бути визначальною, як і передбачено в чинному законодавстві. Водночас у випадку, якщо суд визначає порядок розгляду справи (спрощений або загальний) всупереч клопотанню сторони, рішення повинно бути мотивованим. Також, на нашу думку, положення п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК, що передбачають як обов'язкову підставу для скасування апеляційною інстанцією судового рішення першої інстанції, ухваленого в результаті розгляду в порядку спрощеного провадження справи, що підлягає розгляду за правилами загального позовного провадження, слід тлумачити розширено і застосовувати у випадках необґрунтованої відмови в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в загальному позовному порядку.

Світова практика використовує різні способи спрощення порядку розгляду справ незначної складності. Проте, незважаючи на різноманітність процесуальних моделей, можна виокремити найбільш загальні риси спрощеного провадження. У цьому ми підтримуємо І. В. Решетнікову, яка говорить про те, що в найзагальнішому розумінні спрощення процедури розгляду справи означає якесь вилучення з неї певних елементів [398, с. 94]. Саме ця ознака є визначальною і одночасно спільною для різних моделей спрощених проваджень.

При цьому спрощення процесуальних правил можливе лише з певною метою і до певної межі. Як справедливо пише Г. О. Жилін, «будь-які зміни в цивільній процесуальній формі допустимі лише за умови забезпечення більш ефективного судового захисту прав, свобод і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій. Інші інтереси, наприклад, спрощення провадження для самого суду повинні відступати на другий план» [190, с. 11]. Усі процесуальні дії при цьому здійснюються оперативно, особам, що беруть участь у справі, надаються процесуальні гарантії, що забезпечують якісне вирішення справи і захист порушеного права [548, с. 135]. Тому правила спрощеного провадження являють собою компроміс, баланс між прагненням відмовитися від певних формальностей загального позовного процесу або скоротити їх кількість і забезпеченням гарантій справедливого судового розгляду.

У результаті аналізу вітчизняної і закордонної практики С. І. Запара систематизує способи спрощення провадження таким чином: спрощені методи початку справи; спрощені методи ведення засідання і форми ухвалення постанови; проведення судового розгляду без засідань, проведення одного судового засідання або залежно від обставин проведення попереднього підготовчого засідання; використання винключно письмового судочинства; заборона або обмеження деяких заперечень і пояснень, заборона на використання деяких засобів доказування; більш м'які, ніж у загальному порядку, правила надання показань; активна участь суду у веденні справи, запрошення свідків і заслуховування показань; специфіка порядку оскарження; факультативність; можливість делегувати повноваження судді щодо розгляду справи іншій особі, наприклад, помічникові судді; «уникнення» деяких дій (скасування права пред'являти зустрічний позов, участь третіх осіб, неможливість відкладення справи, її призупинення тощо); недоцільність використання традиційної відносно громіздкої і формалізованої процедури судового розгляду; особливий строк явки сторін або особливі строки [200, с. 24-25].

На думку З. О. Папулової, ознакою, що характеризує «спрощене провадження», є ознака писемності процесу [345, с. 16].

Є. П. Кочаненко говорить про наступні заходи прискорення і спрощення процесу: посилення змагальних засад на стадії подання і розкриття учасниками процесу доказів і обміну змагальними документами; обмеження можливості здійснення учасниками процесу окремих розпорядчих дій під час розгляду справи із застосуванням правил спрощеного провадження; обмеження можливості оскарження і скорочення підстав для скасування рішень суду першої інстанції, що набули чинності, у справах, розглянутих у порядку спрощеного провадження [256, с. 11-12].

Учені, які звертаються до практики розгляду малозначних справ у ЄС, підкреслюють, що особливістю відповідного порядку є відсутність необхідності зверненняу як позивача, так і відповідача до юриста, внаслідок того, що Регламентом затверджені досить прості й зрозумілі стандартні форми (бланки) процесуальних документів. Форми документів містять варіанти заповнення практично всіх пунктів і коротке їх роз'яснення [43, с. 6].

Таким чином, спектр можливих способів спрощення провадження досить різноманітний, однак жодна сучасна світова модель спрощеного провадження не застосовує їх усі одночасно. Далі звернемося до аналізу тих конкретних правил, які передбачив вітчизняний законодавець у главі 10 ЦПК.

Так, ст. 278 ЦПК регламентує особливості подачі змагальних паперів у спрощеному провадженні. Відзив подається протягом п'ятнадцяти днів із дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Позивач має право подати до суду відповідь на відзив, а відповідач - заперечення протягом строків, встановлених судом в ухвалі про відкриття провадження у справі. Треті особи мають право подати пояснення щодо позову в строк, встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження у справі, а щодо відзиву - протягом десяти днів із дня його отримання.

Насамперед, зазначимо те, що спрощене провадження передбачає весь обсяг обміну змагальними паперами, установлений для загального позовного порядку. Порівнюючи встановлені строки подання змагальних паперів із загальним позовним порядком, зазначимо, що істотного скорочення вони не зазнали. Для таких змагальних паперів як відповідь на відзив, заперечення відповідача, пояснення третіх осіб щодо позову передбачений той же спосіб визначення строку - судом в ухвалі про відкриття провадження у справі. Відрізняється лише встановлення імперативного п'ятнадцятиденного строку на подання відзиву на позов і десятиденного строку на подання третіми особами пояснень щодо відзиву. Таким чином, істотного скорочення строків обміну змагальними паперами за правилами спрощеного провадження не передбачається.

У 2017 році цивільне процесуальне законодавство зазнало серйозних, якщо не сказати, революційних змін у питанні обміну змагальними паперами. Справедливо буде визнати, що саме з новою редакцією ЦПК обмін змагальними паперами був запроваджений в український цивільний процес. При цьому процедура обміну змагальними паперами нова, складна й незвична. Необхідність у такій процедурі наявна у складних справах. Вважаємо, що саме в ній слід вбачати резерви для спрощення судочинства, які не були законодавцем використані. На нашу думку, істотне скорочення процедури обміну змагальними паперами поряд з їх стандартизацією являє собою потенційний резерв спрощення позовного провадження для нескладних справ.

У загальному позовному провадженні строк на підготовку справи до розгляду становить шістдесят днів і може бути подовжений, у спрощеному - тридцять днів і також може бути подовжений. Як вбачається, настільки тривалі строки пов'язані здебільшого з необхідністю забезпечити обмін змагальними паперами. На нашу думку, спростивши цю процедуру у спрощеному провадженні, можна було б досягти суттєвого скорочення строку підготовки справи до розгляду.

Установлюючи особливості строків обміну змагальними паперами у спрощеному провадженні, законодавець не передбачає специфіки їх змісту. Тому слід припустити, що до форми і змісту всіх змагальних паперів застосовуються загальні правила. Слід зазначити, що й деякі українські вчені вбачають потенціал спрощення провадження в застосуванні бланків змагальних документів. Так, наприклад, В. І. Бобрик вважає, що повинні бути розроблені прості за своїм змістом уніфіковані бланки (форми, формуляри) усіх необхідних процесуальних документів [43, с. 8]. Таку думку слід підтримати. Затвердження бланків документів здатне надати істотну допомогу сторонам конфлікту у викладі своїх позицій. Також наявність бланків змагальних паперів дозволить сторонам не вдаватися до допомоги професійних представників, що важливо в нескладних цивільних справах.

Наступним елементом скорочення обсягу процесуальної діяльності є зміна структури стадії підготовки справи до розгляду.

У частинах 2 та 3 ст. 279 ЦПК передбачено, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Підготовче засідання під час розгляду справи в порядку спрощеного провадження не проводиться. Таким чином, підготовка справи до розгляду в спрощеному провадженні відбувається без проведення підготовчого судового засідання.

Водночас у загальному позовному порядку саме в підготовчому засіданні вирішуються основні питання попереднього й організаційного характеру. Зокрема, відповідно до ст. 197 ЦПК суд може роз'ясняти учасникам справи, які обставини становлять предмет доказування, які докази повинні бути надані тим або іншим учасником справи; з'ясовує, чи повідомили сторони про всі обставини справи, які їм відомі; з'ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються в позові й відзиві, а також докази, витребувані судом, або причини їх неподання, вирішує питання щодо проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання щодо витребування додаткових доказів і визначає строки їх подання, вирішує питання щодо забезпечення доказів; вирішує питання щодо виклику в судове засідання експертів, свідків, залучення перекладача, фахівця; установлює строки й порядок урегулювання спору за участю судді за наявності згоди сторін на його проведення тощо.

На нашу думку, немає жодних підстав вважати, що проведення подібних дій у справах, які належать до сфери застосування спрощеного провадження, не буде викликано об'єктивною необхідністю. Враховуючи, що основною формою розгляду справи в порядку спрощеного провадження в законодавстві названо проведення засідання без виклику сторін, спрощене провадження взагалі може відбутися і не містити в собі моменту, у якому б суд приділив увагу уточненню позовних вимог і заперечень проти них, підстав вимог і заперечень, роз'ясненню предмета доказування і тягаря доказування, повноті наданих доказів, причинам неподання доказів тощо Уся процесуальна діяльність на стадії підготовки справи до розгляду відсутня, суд лише акумулює змагальні папери. У такому випадку значна кількість аспектів судового захисту порушеного права можуть залишитися непоміченими через те, що сторони не надали їм належного значення або не вважали за потрібне представити ті або інші докази. Якби суд вчасно роз'яснив предмет доказування, звернув увагу на те, які з обставин є спірними, яка сторона повинна їх доказати, указав на можливі докази - напевне, справа б постала в зовсім іншому світлі. Проте у випадку розгляду справи в порядку спрощеного провадження, на сторони не тільки покладається тягар доказування, але ще й необхідність донести свою позицію до суду в простій, зрозумілій, логічно бездоганній формі. Таким чином, до змагальних паперів у спрощеному провадженні пред'являються завищені вимоги, тому що можливості підкоригувати викладене в них, швидше за все, в учасників справи не буде.

У науковій літературі багато говориться про необхідність активної ролі суду, розширення судового керівництва, створення судом умов для захисту порушених прав і інтересів [173; 91, с. 78-81; 221; 253, с. 280-284]. Не залишається осторонь і тема активності суду у спрощеному провадженні. Так, на думку деяких авторів, впровадження спрощеного провадження у справах з невеликою ціною позову повинно супроводжуватися встановленням у цьому провадженні обов'язкового активного суддівського керівництва ходом процесу, подібного до того, що сьогодні де-факто існує в господарському процесі. Призначенням такого судового керівництва повинно бути попередження процесуальних ускладнень і зловживань сторін. Таке судове керівництво може полягати в тому, що суд ще тоді, коли надійшла позовна заява, повинен детально роз'яснити сторонам не тільки їх права і обов'язки, але й правовий зміст спору та дії, які вони повинні виконати для швидкого й ефективного вирішення спору, зокрема і які засоби доказування можуть бути ними використані. Проте таке судове керівництво не повинно ставити під сумнів основні принципи судочинства, такі як змагальність, рівність сторін і неупередженість судді [43, с. 8].

Визнаючи справедливість наведеного вище твердження, зазначимо, що законодавець не тільки не прислухався до пропозицій щодо необхідності посилення засад судового керівництва у спрощеному провадженні, але й навпаки, зменшив роль суду та знизив рівень його активності. При цьому не слід забувати, що однією із цілей спрощеного провадження є зниження витрат учасників справи, спрощення ведення процесу. Проте у випадку, коли процесуальним паперам надається значення основного, якщо не єдиного джерела відомостей про позицію сторони (вимоги, заперечення, аргументи, докази), навряд чи пересічний користувач судової системи впорається із завданням без допомоги професійного представника. Бажання спростити провадження і знизити витрати на нього не буде мати достатнього ефекту у випадку виключення живого спілкування суду з учасниками провадження.

Відсутність підготовчого судового засідання ставить під сумнів можливість сторін удатися до врегулювання спору за участю судді, тому що саме в підготовчому судовому засіданні суд установлює строки й порядок урегулювання спору за участю судді за наявності згоди сторін на його проведення. Як уже було неодноразово сказано, примирення сторін - найбільш ефективна форма закінчення судового спору. Редакція ЦПК 2017 року передбачає досить дієву і засновану на сучасних наукових підходах процедуру примирення сторін за участю судді. На нашу думку, не можна знайти жодного аргументу на користь того, що така процедура виявиться недоступною для нескладних справ. Тим більше, з урахуванням їх нескладного характеру шанси досягти примирення високі. Участь суду у примирній процедурі зробить її більш змістовною, консенсуальною, ефективною, ніж абстрактна можливість укласти мирову угоду. Інша справа, що строки проведення такої процедури могли б бути більш стислими, а порядок - спрощеним.