Теоретичні проблеми ефективності цивільного судочинства

Якщо відповідач (учасник справи) одержав повістку і поінформований про місце й час розгляду справи, однак не одержав копії позовної заяви, вважаємо, що в законі слід установити обов'язок відповідача (учасника справи) вжити заходів для одержання копії позовної заяви, зокрема, з'явитися особисто до суду й одержати копію, або повідомити суд про спосіб, яким йому можна надіслати копію: указати поштову адресу, адресу електронної пошти, просити про надсилання за рахунок відповідача «Новою поштою» або іншим поштовим оператором, а також про вручення копії якій-небудь особі на вибір відповідача. Надсилання копії позовної заяви у спосіб, зазначений відповідачем (учасником справи), у такому випадку буде вважатися достатнім доказом одержання копії позовної заяви. При цьому суд зобов'язаний відкласти розгляд справи на строк не менш 10 днів з моменту одержання відповідачем (учасником справи) копії позовної заяви.

Якщо відповідач (учасник справи) не вжив заходів для одержання копії позовної заяви, але з'явився в судове засідання, суд вручає такій особі копію позовної заяви, а питання про відкладення справи вирішує виходячи з обставин справи, поважності причин того, що відповідач (учасник справи) не вжив своєчасних заходів для одержання копії позовної заяви.

Якщо відповідач (учасник справи) не вжив заходів для одержання копії позовної заяви і не з'явився в судове засідання, справу слід розглядати в загальному порядку, з винесенням звичайного (не заочного) рішення.

Підбиваючи підсумок розгляду проблеми вручення відповідачеві й іншим учасникам справи копії позовної заяви, зазначимо, що ця дія починає власне змагальний процес, тому що створює у відповідача та інших учасників справи рівень поінформованості, достатній для свідомої поведінки. Ефективність стадії підготовки справи до розгляду (як і всього наступного процесу) безпосередньо залежить від вручення учасникам справи процесуальних документів і, насамперед, копії позовної заяви. Досягнення цілей судочинства вимагає, щоб процесуальна поведінка сторін і інших учасників справи була усвідомленою, що неможливо без одержання копії позовної заяви.

Вирішення проблеми вручення копії позовної заяви вимагає встановлення балансу інтересів позивача, відповідача й судової системи в цілому. В основі рішення - досить складний процес виявлення зловживань із боку позивача, з боку відповідача і відокремлення їх від об'єктивних обставин. Вбачається, що здебільшого проблема вручення документів зумовлена несумлінною поведінкою сторін. Найчастіше позивач має інформацію про те, яким чином можна зв'язатися з відповідачем, однак бажає використовувати ті або інші обставини (відсутність реєстрації місця проживання, розбіжність місця реєстрації й фактичного місця проживання, переїзд до іншої місцевості, відрядження тощо) для того, щоб позбавити відповідача реальної можливості брати участь у розгляді справи, адже тоді шанси на задоволення позову підвищуються. Нерідко й відповідач обирає тактику ігнорування судового розгляду з метою затягування розгляду та створення передумов для скасування майбутнього судового рішення.

З огляду на це, законодавство повинно більш ефективно використовувати резерви процесуальної зацікавленості суб'єктів цивільного судочинства для вдосконалення правового регулювання вручення копії позовної заяви відповідачеві й іншим учасникам справи.

На нашу думку, для проведення ефективної підготовки справи до розгляду необхідно встановити в законі право відповідача й інших учасників справи на одержання копії позовної заяви і обов'язок суду вжити всі доступні заходи для вручення відповідачеві й іншим учасникам справи копії позовної заяви, а також наслідки того, що копія позовної заяви не вручена. Також слід передбачити в законі обов'язок суду окремо від питання належного повідомлення про час і місце розгляду справи з'ясовувати питання про те, чи отримані всіма учасниками справи копії позовної заяви як процесуальні факти, що впливають на можливість розгляду справи.

Вважаємо, що повноцінний розгляд справи можливий, якщо копія позовної заяви вручена всім учасникам справи або кому-небудь із учасників справи копія не вручена внаслідок дій, за які несе відповідальність ця особа. Під час застосування правил, через які особа вважається поінформованою про час і місце розгляду справи, повноцінний розгляд справи неможливий, тому може бути ухвалено лише заочне рішення. Крім того, повинна бути встановлена загальна презумпція переносу судового засідання (підготовчого судового засідання) у випадку, якщо кому-небудь із учасників справи не вручена копія позовної заяви.

По-перше, слід підвищити зацікавлення позивача в тому, щоб відповідачеві була дійсно вручена копія позовної заяви, для чого передбачити особливі правила скасування рішення за заявою відповідача (учасника справи), який не одержав і не міг одержати копію позовної заяви.

По-друге, слід підвищити зацікавлення відповідача й учасників справи в одержанні копії позовної заяви, для чого встановити обов'язок вжити необхідних заходів до одержання копії позовної заяви у випадку одержання інформації про існування цивільної справи з якого-небудь джерела.

По-третє, слід установити більш суворі правила для суду, запровадивши обов'язок вживати всі необхідні заходи для вручення учасникам справи копій позовної заяви, а у випадку неможливості вручити копію позовної заяви - для повідомлення про наявність у провадженні суду відповідної справи. Також вимагає істотного обмеження можливість використання правил, через які особа вважається поінформованою про час і місце розгляду справи.

Крім того, вимагають удосконалення механізми вручення судової кореспонденції. Однак підхід, запропонований у ЦПК у редакції 2017 року, відповідно до якого електронна пошта позиціонується як основний канал зв'язку, вбачається нам передчасним і невідповідним реальному рівню розвитку суспільства. На нашу думку, використання електронної пошти як засобу комунікації між судом і учасниками справи повинне протягом тривалого перехідного періоду залишатися лише додатковим і допоміжним способом поряд із використанням особистого й поштового вручення як основних способів. При цьому слід розглянути можливість участі судових виконавців і співробітників Національної поліції в процедурах вручення судової кореспонденції.

4.3 Вступ у справу третіх осіб як одна з умов ефективності стадії підготовки

Так, мета залучення до участі у справі всіх зацікавлених осіб реалізується здебільшого через процесуальну діяльність сторін. Позивач в обов'язковому порядку зазначає відповідача в позовній заяві, крім того, може вказати й інших осіб - потенційних учасників судочинства. Проте і суд вживає певних заходів для досягнення мети залучення до участі у справі всіх зацікавлених осіб. Учасниками справи є сторони і треті особи (ч. 1 ст. 42 ЦПК). Формування суб'єктного складу цивільної справи на стадії підготовки охоплює досить широке коло питань, проте найбільш важливою проблемою в контексті підготовки справи до судового розгляду вбачається нам проблема залучення до участі у справі третіх осіб.

Проблеми участі третіх осіб у цивільному процесі розглядали такі вчені, як В. М. Аргунов, О. В. Бобровник, С. С. Бичкова, З. В. Ромовська, Н. Л. Луців-Шумська, Д. В. Маклаєв, К. С. Рижков, А. О. Селіванов, Л. В. Туманова та інші автори. Водночас дослідження інституту третіх осіб у контексті його впливу на ефективність цивільного судочинства не були предметом окремого розгляду.

Характеризуючи значення третіх осіб, М. Й. Штефан підкреслює, що розгляд справи за їхньою участю надає можливість заощадити час і процесуальні засоби, зменшити судові витрати і попередити ухвалення судом протилежних за змістом рішень [560, с. 99-100]. На думку В. П. Скобелєва, інститут третіх осіб є важливою гарантією реалізації принципів процесуальної економії та з'ясування судом дійсних обставин справи [439, с. 211]. Сучасні автори вказують, що участь третіх осіб у цивільному процесі може стати превентивним засобом від фіктивного розгляду справи, коли під час звернення до суду позивач і відповідач мають іншу мету, ніж та, яка відображена в позовній заяві [46, с. 1]. Таким чином, участь у справі третіх осіб повинна сприяти досягненню цілей цивільного процесу при скороченні витрат, тобто підвищенню ефективності цивільного судочинства.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, вступають у процес, пред'явивши позов до однієї або обох сторін (ст. 52 ЦПК). Таким чином, набуття яким-небудь суб'єктом статусу третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, можливе тільки з ініціативи цього суб'єкта. Треті особи із самостійними вимогами можуть і не вступати у процес у справі між сторонами, а порушити справу самостійно - подавши позовну заяву до тієї зі сторін, яка, одержавши позитивне рішення суду на свою користь, порушила або поставила під загрозу їх права й інтереси із приводу спірного об'єкта [560, с. 99].

Процесуальний статус третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, аналогічний процесуальному статусу сторони, однак має деякі особливості [427, с. 312; 103, с. 55-57]. З моменту вступу такої особи у справу розгляд за клопотанням учасника справи починається спочатку (ч. 4 ст. 52 ЦПК). У цьому контексті заслуговує на увагу зауваження, згідно з яким під час вступу третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, розгляд справи повинен починатися зі стадії підготовки справи до судового розгляду [294, с. 20]. Такий підхід відповідає законодавству і конкретизує його положення.

У чинному раніше законодавстві певною гарантією від зловживання правом подати позов і вступити у справу на більш пізніх етапах судочинства, що призводить до розгляду справи спочатку, були положення статей 123, 125 ЦПК, відповідно до яких позов третьої особи приймався до спільного розгляду з первісним позовом, якщо обидва позови взаємопов'язані та спільний їх розгляд доцільний, зокрема коли вони виникають із одних правовідносин, або коли вимоги за позовами можуть зараховуватися, або коли задоволення позову третьої особи може виключити повністю або частково задоволення первісного позову. У ЦПК у редакції 2017 року. ця норма поширює свою дію тільки на зустрічний позов, що не може бути оцінено позитивно.

Водночас уникнути необхідності починати розгляд справи спочатку можна за допомогою своєчасного виявлення й інформування судом осіб, що мають інтерес у справі, щодо наявності відповідної справи у провадженні суду і щодо їх права вступити у процес. Такі дії повинні здійснюватися на стадії підготовки цивільної справи до судового розгляду. Крім того, позитивний вплив мало б закріплення в законі строків, протягом яких третя особа може реалізувати своє право подати позов у вже розпочатому процесі. При цьому можна розцінювати як позитивний приклад у законодавстві Білорусі, цивільний процесуальний кодекс якої зобов'язує суд інформувати про процес між сторонами тих осіб, які можуть заявити самостійні вимоги щодо предмета спору, і роз'яснювати їм їх право на пред'явлення позову в 10-денний строк із моменту одержання повідомлення. Порушення цього строку не розглядається як перешкода для прийняття позову, проте установлення строку в законодавстві спрямоване на те, щоб дисциплінувати потенційних третіх осіб, спонукати їх до якнайшвидшого вирішення питання щодо свого вступу у справу і тим самим попередити зайві витрати часу, сил і засобів усіх суб'єктів процесу [439, с. 226]. Вбачається, що доповнення українського законодавства аналогічною нормою сприяло б ефективності цивільного судочинства [149, с. 88-91].

Аналізуючи чинне законодавство, що регулює вступ у процес третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, слід визнати його досить збалансованим. Водночас існують усі підстави для того, щоб розглядати своєчасне повідомлення потенційних третіх осіб про цивільну справу, що перебуває у провадженні суду, як одну з дій, вчинених судом на стадії підготовки справи до розгляду. Також доцільно встановити строк, протягом якого потенційна третя особа повинна подати позов у випадку, якщо вона бажає вступити в справу.

З метою забезпечити ефективність судового розгляду у процесі підготовки справи суд повинен також виявити осіб, на права і обов'язки яких може вплинути майбутнє судове рішення, і вжити заходів щодо залучення їх до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

За зауваженням І. А. Приходька, інститут вступу і залучення у справу третіх осіб обумовлений виключно міркуваннями процесуальної економії [377, с. 251-253]. У свою чергу, О. В. Бобровник підкреслює, що участь третіх осіб у справах позовного провадження сприяє оперативному вирішенню спірних правовідносин і об'єктивному встановленню юридичних фактів, включаючи права й обов'язки суб'єктів цих правовідносин [46, с. 12]. Тому ефективність підготовки справи до розгляду безпосередньо залежить від повноти і своєчасності залучення до участі у справі третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Як правило, у залученні третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, до участі у справі зацікавлена, як мінімум, одна зі сторін, тому що це посилює її позицію. Як підкреслює Н. С. Бочарова, незважаючи на те, що у процесуальній традиції не прийнято говорити про «інтерес» суду, тому що суд, здійснюючи правосуддя, жодних процесуальних і матеріальних інтересів мати не може, слід визнати, що, вирішуючи питання щодо залучення третіх осіб у процес, суд також має власні мотиви, які можуть збігатися з інтересами осіб, що беруть участь у справі, або відрізнятися від них [59, с. 49]. Як вбачається, суд завжди зацікавлений в обґрунтованому і своєчасному залученні третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, до участі у справі, тому що від цього залежить повнота встановлення фактичних обставин справи, а також стабільність рішення. При цьому ми схильні підтримати висловлене Д. В. Маклаєвим твердження, згідно з яким третя особа тільки тоді повністю може захистити свої права і законні інтереси, коли бере участь у справі зі стадії підготовки справи до судового розгляду [294, с. 6-7].

Враховуючи, що строк здійснення деяких важливих процесуальних дій обмежений, суду необхідно визначитися зі складом учасників справи якомога раніше. Водночас про осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, може стати відомо лише під час ознайомлення суду з позицією відповідача, третіх осіб, а, можливо, і в процесі проведення попереднього судового засідання. У такому випадку суд повинен мати право перенести або відкласти проведення підготовчого судового засідання і вирішити питання про залучення цих осіб у встановленому порядку з дотриманням їх прав та інтересів.

Відповідно до чинного законодавства вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не призводить до розгляду справи спочатку (ч. 7 ст. 53 ЦПК). Водночас ЦПК у новій редакції передбачає, що вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, є можливим до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного провадження. Вважаємо, що подібний підхід не сприяє повноцінній реалізації прав і інтересів таких осіб, так само як і не спонукає суд до здійснення необхідних дій щодо виявлення і залучення третіх осіб на стадії підготовки. Не сприяє він і встановленню дійсних обставин справи. У цьому зв'язку О. В. Бобровник пропонує надати третім особам право подавати докази на будь-якій стадії розгляду справи [46, с. 4]. Проте така пропозиція не тільки несправедлива щодо інших учасників справи, але й порушує всю структуру процесу доказування. Інший вихід із ситуації вбачає С. С. Бичкова, яка говорить про необхідність нормативного закріплення цивільного процесуального права третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, у випадку їх вступу в цивільний процес заявляти клопотання щодо розгляду цивільної справи спочатку [39, с. 10]. Пропоноване вирішення вбачається нам більш обґрунтованим, тому що воно відповідає тем цілям, для яких існує інститут третіх осіб, дотримується дії принципів рівності, змагальності та диспозитивності.

Водночас зворотною стороною розширення прав третіх осіб є актуалізація можливостей для зловживань ними. Детальні приклади подібних зловживань, зокрема, наводяться в роботі І. А. Приходька і дозволяють автору досить критично висловитися щодо впливу інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на доступність правосуддя [377, с. 252-253]. В. П. Скобелєв доходить висновку, згідно з яким вступ третьої особи у справу завжди віддаляє момент вирішення спору судом [439, с. 232]. Дійсно, вступ третьої особи на стадії судового розгляду містить значний ризик затягування розгляду справи. Якщо розгляд почнеться спочатку, процесуальні дії, виконані раніше, виявляться даремними. Але навіть і за умови продовження розгляду необхідно надати третій особі час і можливість ознайомитися зі справою, пред'явити суду свої аргументи й докази. Тому ефективності судового розгляду сприяє створення в законодавстві умов, що дозволяють виявити всіх осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, на стадії підготовки. Зокрема, важливе значення має не тільки встановлення в законі обов'язку учасників справи повідомити суд про всі відомі їм особи, на права і обов'язки яких може вплинути судове рішення, але й реальне забезпечення його виконання.

Подібний обов'язок передбачений у чинному цивільному процесуальному законодавстві. Відповідно до ч. 1 ст. 54 ЦПК сторона, у якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої в такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов'язана повідомити цю особу про відкриття провадження у справі та подати до суду заяву про її залучення до участі у справі як третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору. У літературі говориться про недоцільність формулювання «виникне», оскільки сторони не можуть знати, яким буде судове рішення, і, відповідно, чи буде мати яка-небудь особа деякі права або обов'язки щодо позивача або відповідача [406, с. 35]. У випадку розгляду справи без повідомлення третьої особи про розгляд справи обставини справи, установлені судовим рішенням, не мають юридичних наслідків під час розгляду позову, пред'явленого стороною, яка брала участь у цій справі, до цієї третьої особи або позову, пред'явленого цією третьою особою до такої сторони.

У процесуальній літературі акцентується увага на тому, що ефективні процесуальні правила повинні передбачати перешкоди для зловживання інститутом третіх осіб. Такою перешкодою могла б стати заборона для сторін і третіх осіб без самостійних вимог заявити клопотання про залучення останніх до участі у справі після завершення підготовки справи до судового розгляду [288, с. 86]. Зазначений напрям розвитку законодавства, на нашу думку, має перспективу і відображений у змінах до ЦПК. Водночас ми вважаємо, що ефективності судочинства більше сприяло б обмеження строку реалізації права сторін звернутися до суду із заявою про залучення третьої особи моментом проведення підготовчого судового засідання. Установлення ж подібного обмежувального строку для самих потенційних третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, не видається нам досить обґрунтованим, оскільки вони до моменту початку судового розгляду можуть взагалі не мати інформації щодо наявності відповідної цивільної справи в суді. Крім того, вважаємо, що доцільно зобов'язати позивача вказувати відповідні відомості в позовній заяві, а відповідача - у запереченнях (відзиві) на позовну заяву. Питання щодо осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, також повинно досліджуватися судом у процесі підготовчого судового засідання. Подібні правила, на нашу думку, сприяли б своєчасному залученню до участі у справі третіх осіб у тих ситуаціях, коли в цьому зацікавлена одна зі сторін.

Якщо ж інтерес переважно властивий особі, на права й обов'язки якої може вплинути судове рішення, а не сторонам, то сторони можуть поставитися до виконання свого обов'язку щодо повідомлення суду про існування таких осіб несумлінно, тому що не бачать у його невиконанні реальної загрози для своїх прав та інтересів. Сторона, що не виконала свого обов'язку повідомити суд про особу, на права й обов'язки якої може вплинути судове рішення, фактично перешкоджає цій особі в реалізації її інтересу вплинути на майбутнє судове рішення. Тому для забезпечення добровільного виконання цього обов'язку вбачається також доречним поставити можливість пред'явлення регресного позову в залежність від факту такого повідомлення.

Диспозитивість цивільного судочинства передбачає, що суд не виявляє активності, здійснюючи процесуальні дії лише після початкових дій сторін. Тому ми підтримуємо І. М. Лук'янову, яка вважає, що повноваження суду щодо формування кола осіб, які беруть участь у справі, повинні обмежуватися насамперед принципом диспозитивності [288, с. 83]. Відповідно, тлумаченню принципу диспозитивності відповідає висновок, згідно з яким залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, повинно відбуватися з ініціативи якої-небудь зі сторін.

Однак, не виключені ситуації, у яких, незважаючи на те, що суду відомі особи, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, сторони не заявляють про їх залучення до участі у справі. Адже іноді участь третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може ускладнити реалізацію стратегії сторін. Наприклад, якщо сторони мають намір укласти мирову угоду. У таких випадках інтереси судочинства вступають у конфлікт із інтересами сторін. Актуалізується питання про те, чи має право суд залучати таку особу до участі у справі зі своєї ініціативи, яке в чинному законодавстві врегульовано недостатньо чітко, а в теорії вирішується по-різному [425, с. 39-43; 535, с. 96-103; 38, с. 91-99; 509, с. 53-54].

На нашу думку, за наявності підстав для залучення третьої особи до участі у справі суд має право зі своєї ініціативи повідомити такій особі те, що у провадженні суду є конкретна справа і роз'яснити право вступити у процес, навіть якщо учасники справи не подали заяви про залучення її до участі у справі. Якщо така особа звернеться до суду з відповідною заявою, вона повинна бути ухвалою суду залучена до участі у справі як третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Якщо ж такої заяви особа до суду не подасть, то в останнього відсутні підстави для залучення її до участі у справі. Такий порядок, на нашу думку, належним чином ураховує інтереси всіх суб'єктів спірних відносин.

Сучасні автори підкреслюють, що участь у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можлива тільки за їх власною ініціативою [408, с. 10]. Водночас не завжди інтерес судочинства щодо залучення до участі у справі всіх зацікавлених осіб і повноцінного встановлення обставин справи збігається із суб'єктивними інтересами потенційної третьої особи. Важливим фактором, що впливає на інтерес щодо участі у справі, є преюдиційна сила судового рішення, що поширюється тільки на учасників справи. Тому небажання брати участь у справі як третя особа може бути продиктовано прагненням уникнути встановлення преюдиційних фактів щодо себе [59, с. 61]. З метою подолання такої неконструктивної поведінки і стимулювання інтересу осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, до участі у справі у науці висловлені пропозиції поширити законну силу судового рішення на осіб, поінформованих судом про їх право вступити як третя особа і не використавших це право [408, с. 17]. Такі пропозиції заслуговують на підтримку і реалізацію в українському цивільному процесуальному законодавстві.

Нами розглянуті лише деякі моменти, безпосередньо пов'язані зі своєчасністю залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стадії підготовки справи до розгляду. Водночас підкреслимо, що законодавство досить непослідовне в цих питаннях і, за зауваженням З. В. Ромовської і Н. Л. Луців-Шумської, позбавлене належного наукового обґрунтування [406, с. 37]. У літературі справедливо вказується на неприпустимість довільного визначення статусу третьої особи позивачем у позовній заяві; необхідність вирішення питання щодо залучення третьої особи ухвалою суду лише за наявності для цього достатніх підстав; обов'язковість згоди особи на вступ у справу як третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору [406, с. 34-39; 425, с. 39-43]. Тому ті окремі пропозиції, які були нами обґрунтовані вище, вимагають узгоджень із загальною концепцією процесуального статусу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, а також з такими більш загальними питаннями, як процесуальні обов'язки і відповідальність за їх невиконання, законна сила судового рішення, співвідношення судової активності й диспозитивності тощо. Проте комплексні дослідження перерахованих проблем, втім, як і інших, повинні здійснюватися з урахуванням спрямованості також і на забезпечення ефективності цивільного судочинства [159, с. 181-185].

Підбиваючи підсумок розгляду питань, пов'язаних із залученням до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, ми доходимо висновку про актуальність цього аспекту підготовки справи до розгляду. При цьому ми виходимо з того, що ефективне судочинство - це судочинство, у якому беруть активну участь усі особи, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення. Тому персональний склад таких осіб повинен бути з усією повнотою виявлений судом на стадії підготовки справи до судового розгляду. Цьому буде сприяти конкретизація умов виконання сторонами обов'язку повідомити суд про осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, відповідно в позовній заяві і відзиві на позовну заяву. Крім того, вимагає конкретизації механізм повідомлення судом за своєю ініціативою осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, з роз'ясненням їх права вступити у справу. У свою чергу, активізації інтересу осіб, на права й обов'язки яких може вплинути судове рішення, до участі у справі, буде сприяти поширення преюдиційної сили судового рішення на всіх осіб, яких суд повідомив про можливість взяти участь у справі, незалежно від їхнього фактичного вступу у справу.

4.4 Відзив відповідача на позовну заяву у структурі підготовки справи до розгляду по суті

Отже, ми розглянули питання вручення копії позовної заяви відповідачеві й іншим учасникам справи. Одержання копії позовної заяви надає учасникам справи і, насамперед, відповідачеві можливість вступити у процес і захищати свої права та законні інтереси. Подальший рух цивільної справи в силу дії принципів змагальності й диспозитивності безпосередньо пов'язаний із процесуальною поведінкою відповідача.

Оскільки мета стадії підготовки полягає у визначенні позицій сторін і створенні умов для розгляду й вирішення спору, основна увага суду й учасників справи на даному етапі зосереджене на реакції відповідача на позовну заяву.

Ще Є. В. Васьковский зазначав, що відповідач може реагувати на вимоги позивача у три способи. По-перше, він може визнати позовну вимогу або фактичні обставини, на яких вона заснована, правильними. По-друге, відповідач має право не вживати жодних рішучих дій для свого захисту: не заперечувати проти позову ні усно, ні письмово та не з'явитися на засідання суду. По-третє, відповідач може захищатися проти позову [70, с. 146]. Це твердження, що описує варіанти поведінки відповідача, є актуальним і на сьогоднішній день.

Важливе значення мають строки й форма доведення інформації щодо позиції відповідача до відома суду та інших учасників справи. Вважаємо, що ефективній діяльності судової системи значно сприяло б своєчасне й чітке повідомлення відповідачем своєї позиції. У такій ситуації суд має можливість спланувати, організувати і здійснити всі необхідні процесуальні дії підготовчого характеру, що відповідають обраній відповідачем моделі поведінки. Як вбачається, серед наведених вище трьох варіантів поведінки відповідача в цьому плані найбільш проблемним для суду є мовчання відповідача, який жодним чином не виявляє своєї реакції на позовну заяву.

За умови відсутності якої-небудь реакції з боку відповідача виникають певні нюанси, що ускладнюють подальший рух справи. У суду можуть виникнути сумніви в тому, що відповідач дійсно одержав копію позовної заяви, а не мали місце які-небудь помилки або маніпуляції. Суд не може бути впевнений у тому, що відповідач не перебуває у стані, який у майбутньому надасть йому можливість заперечити судове рішення і домогтися його скасування, наприклад, не перебуває на стаціонарному лікуванні. Незрозуміло, чи є мовчання відповідача свідомою його позицією, чи результатом ситуативного збігу обставин. Особливу актуальність мають ці питання в сьогоднішніх реаліях, коли проблеми вручення судової кореспонденції значні. На фоні об'єктивних сумнівів, пов'язаних із мовчанням відповідача, існує значна кількість випадків, у яких мовчання відповідача є способом приховати істину, уникнути винесення очікуваного судового рішення на користь позивача або відтермінувати його. У таких випадках мовчання відповідача нерідко поєднується з ухилянням від одержання судової кореспонденції. Необхідність розмежування зловживань, об'єктивних обставин і свідомої позиції відповідача суттєво ускладнює підготовку справи до судового розгляду.

Учені і практики говорять про те, що виконання обов'язку щодо обміну змагальними паперами найбільше впливає на правильність і своєчасність вирішення справи, позначається на ході всього процесу [19, с. 89]. Також указують на те, що сторони найчастіше не занадто турбуються про свою справу, надаючи право вирішення цих питань суду. Суди ж під страхом скасування судових актів завзято вимагають від несумлінної сторони надання відзивів і доказів, що підтверджують вимоги, тим самим порушуючи права іншої сторони [310]. Зазначають і те, що обмін змагальними паперами призводить не тільки до попередження зловживань владою судом, але й надання можливості найбільш повного з'ясування обставин справи [33, с. 97].

З такими зауваженнями важко не погодитися.

Заслуговують на ретельну увагу міркування, що наводяться А. Г. Брателем, згідно з якими подання заперечення проти позову має як процесуальні переваги, так і негативні моменти. На думку вченого, серед переваг слід зазначити те, що вже до початку провадження першого судового засідання суд і позивач поінформовані щодо процесуальної тактики захисту сторони відповідача, що позитивно впливає на економію процесуального часу. Іншими словами, суд і сторони процесу належним чином підготовлені до розгляду справи. Серед негативних моментів слід зазначити те, що у випадку подання заперечення проти позову позивач має можливість до першого судового засідання ознайомитися з його змістом і, синтезуючи правильні юридичні висновки, підготувати уточнену (змінену) у порядку ст. 31 ЦПК України позовну заяву. Таким чином, подання відповідачем заперечення проти позову показує його «процесуальні козирі» і допомагає позивачеві розробити і побудувати тактику розгляду справи [62, с. 47]. Викладена думка наочно демонструє, що подання відзиву відповідачем сприяє досягненню цілей цивільного судочинства, своєчасному ухваленню справедливого рішення. І навпаки, приховування позиції відповідача сприяє тільки його вигоді.

У літературі говориться про те, що знання сторін про позиції одна одної дозволяють підсилювати їхню активність щодо розпорядження їх процесуальними правами [50, с. 109]. Підтримуючи це твердження, зазначимо, що відсутність реакції відповідача на позовну заяву спотворює дію принципу змагальності, тому що фактично у справі бере участь лише одна сторона. Змагальність можлива лише в ситуації діяльності двох сторін перед незалежним судом. За фактичної відсутності якої-небудь процесуальної діяльності з боку відповідача актуалізуються проблеми встановлення межі залежності судового рішення від активності сторін. Чи повинен суд задовольнити позов, керуючись тим, що відповідач не виявив до нього інтересу і залишив осторонь питання достатності й вірогідності представлених позивачем доказів, відповідності його вимог нормам права? Або суд повинен все-таки взяти під сумнів і перевірити законність і обґрунтованість вимог позивача, прийнявши на себе функції відповідача? І перший, і другий варіант має недоліки. Тому ми вважаємо, що для проведення ефективної підготовки справи до розгляду в контексті досягнення не тільки індивідуальних, але й загальних цілей цивільного судочинства надто важливо зменшити кількість ситуацій, у яких відповідач не виявляє жодної реакції на позовну заяву. Такий підхід спрямований на забезпечення реальної змагальності і стабільності майбутнього судового рішення, істинності судового пізнання, а також зменшення кількості фікцій у процесі.

Тому заслуговує на увагу обговорення питання щодо встановлення обов'язку відповідача довести до відома суду й учасників справи свою позицію з приводу позовної заяви.

У ЦПК у редакції 2017 року запроваджено поняття відзиву на позовну заяву. Поряд з позовною заявою, відповіддю на відзив, запереченням, поясненням третьої особи щодо відзиву або позову відзив віднесений до категорії заяв по суті справи (ст. 178). Однак, слід зазначити, що безпосередньо ЦПК не кваліфікує подання відзиву як обов'язок відповідача, а пропонована редакція норм неоднозначна.

Термін «відзив на позовну заяву», на нашу думку, більш доречний, порівняно з терміном «заперечення проти позову», для позначення змагального паперу, який фактично може містити як зауваження і заперечення, так і часткове визнання позовних вимог.

У науці питання щодо того, чи повинно подання відзиву бути правом або обов'язком відповідача вирішується неоднозначно.

Наприклад, А. Г. Братель вважає, що подання відповідачем до суду заперечення проти позову є дією диспозитивного характеру, тому є правом, а не обов'язком [62, с. 47]. Я. Я. Мельник вважає подання письмових заперечень проти позову обов'язком відповідача [303, с. 141]. Аналогічна думка підтримується й іншими авторами [240, с. 24]. Т. М. Алфьорова доходить висновку, що відповідно до чинного законодавства подання заперечень на позов є правом відповідача, однак говорить про те, що для судової практики було б краще, якби суд мав право зобов'язати відповідача представити письмові заперечення на позов із вказівкою й наданням доказів, що підтверджують підстави заперечень [9, с. 94].

Вбачається, що проблема встановлення обов'язку подання відзиву на позовну заяву є окремим випадком більш загального питання, і вирішуватися повинна виходячи із загального підходу до правового статусу сторін у цивільному судочинстві та розуміння їх процесуальних обов'язків. Проблеми процесуальних обов'язків розглядаються в роботах С. С. Бичкової, Я. Я. Мельника, І. В. Решетнікової, І. В. Стасюка та інших авторів, однак не одержують єдиного розуміння в науці й усе ще викликають безліч суперечностей. Серед різноманітності сформованих у науці думок у контексті досліджуваної нами проблеми ми беремо за основу позицію, викладену І. В. Стасюком, який вважає, що метою встановлення процесуальних обов'язків є забезпечення ефективної процесуальної співпраці учасників процесу. Установлення процесуальних обов'язків також дозволяє особам, які беруть участь у справі, планувати свої дії в межах розглянутої справи, а також прогнозувати дії інших осіб, що беруть участь у справі, і суду [457, с. 10].

На нашу думку, для процесуальних відносин визначальне значення має не стільки доктринальна кваліфікація певного положення як права чи обов'язку або редакція відповідного законодавчого формулювання, скільки процесуальне значення дії (у цьому випадку - подання відзиву), а також характер наслідків, що настають у випадку її нездійснення. Саме в цих аспектах безпосередньо втілюється сутність розглянутого положення, від них прямо залежить його реалізація. Цілком справедливо вчені акцентують увагу на тому, що саме по собі встановлення правила щодо подання відповідачем відзиву на позов, не підкріплене відповідальністю за нездійснення даних дій, призводить до ігнорування цього обов'язку або порушення строків її виконання [396, с. 300].

У літературі підкреслюється, що виконання процесуальних обов'язків забезпечується двома основними способами: а) засобами державного примусу; б) загрозою несприятливих наслідків для осіб, що беруть участь у справі, у вигляді обмеження можливості захистити порушене або оспорюване право, які не носять характеру примусу [457, с. 10]. Обидва ці способи використовуються на практиці для забезпечення виконання обов'язку відповідача подати відзив.

У деяких закордонних правопорядках санкцією за невиконання передбаченого законом обов'язку надати відзив на позовну заяву є також віднесення на рахунок відповідача судових витрат незалежно від результатів розгляду справи.

У цивільному судочинстві Англії існує правило, відповідно до якого, якщо відповідач письмові заперечення не подасть, за клопотанням позивача проти нього може бути винесене заочне рішення (ч. 15.3 ПЦС) [263, с. 50].

У ЦПК Латвії встановлені штрафи за кожну дію (бездіяльність) учасника цивільного процесу (ст. 150). Невиконання відповідачем навіть «формального процесуального обов'язку», передбаченого ЦПК Литви, визнається судом як «нереалізація обов'язку сторони сприяти процесу», що зумовлює право суду не тільки накласти на незаконослухняного учасника штраф, але й відмовити у прийнятті додаткових доказів, ухвалити заочне рішення тощо [322, с. 317].

Аналогічні механізми пропонує і реформоване законодавство. Так, ч. 8 ст. 178 ЦПК передбачає, що у випадку неподання відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин суд вирішує справу на підставі наявних матеріалів. Відповідно до ст. 148 ЦПК суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід Державного бюджету України з відповідної особи штрафу в сумі від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадку невиконання процесуальних обов'язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу. Окремо в цій же статті зазначено про можливість стягнути штраф за неподання копії відзиву на позов, апеляційну або касаційну скаргу, відповіді на відзив, заперечення іншому учасникові справи у встановлений судом строк. Незважаючи на те, що редакція норми викликає деякі питання, вважаємо, що відповідальність у вигляді штрафу буде можлива й у випадку неподання відповідачем відзиву на позовну заяву, тому що обов'язок його надати покладений на відповідача судом. Таким чином, законодавство надає перевагу примусовим заходам у вигляді штрафу для забезпечення обов'язку відповідача подати відзив.

Однак, учені вказують на недостатню ефективність примусових заходів. Наприклад, М. З. Шварц говорить про те, що стороні може бути вигідно сплатити штраф, у тому числі повторний, але не видати суду доказ [552, с. 222]. І. В. Стасюк доходить висновку, згідно з яким примусові заходи (штрафи, видалення із зали судового засідання) носять допоміжний характер для забезпечення виконання обов'язків учасників справи, оскільки широке застосування цих заходів саме по собі не призводить до забезпечення основної мети судочинства - захисту порушених і оспорюваних прав [457, с. 11]. Тому слід звернути пильну увагу на інші заходи, за допомогою яких забезпечується виконання обов'язку подання відзиву на позовну заяву.

Зокрема, у дореволюційній Росії, згідно зі Статутом цивільного судочинства 1864 року, застосовувався наступний підхід: якщо відповідач не подавав відзиву на позов, то позивач мав право просити суд розглянути справу у спрощеному порядку [310].

Деякі автори говорять про доцільність позбавлення відповідача права надавати докази після підготовчої стадії як захід відповідальності за неподання письмового відзиву [19, с. 89].

Проте найбільш ефективними, як і найбільш дискусійними заходами є санкції, пов'язані з наданням певного значення факту неподання відповідачем відзиву на позовну заяву в контексті доказаності позову.

І. В. Решетникова говорить про те, що під час обміну змагальними документами (подання позову, відзиву на позов та ін.) можливе запровадження норми, згідно з якою неподання відзиву на позов або відсутність у відзиві заперечень розцінюється як визнання позову повністю або частково. Однак, беручи до уваги те, що для визнання позову необхідно активне волевиявлення відповідача, доходить висновку про те, що неподання відзиву на позов варто розглядати як визнання фактів, але не як визнання позову [310].

Р. В. Зайцев стверджує, що неподання відзиву на позов свідчить про відсутність у відповідача заперечень. За умови відсутності заперечень опонента пояснень сторони може бути цілком достатньо для того, щоб суд вважав установленими обставини, на які вона посилається у своїх поясненнях. Відповідно, наслідки невиконання обов'язку подати відзив на позов слід розглядати у площині того, що обов'язок щодо доказування вважається виконаним через надання відповідних пояснень [310].

Аналізуючи наявні в науці думки, беручи до уваги різні нормативні варіанти вирішення проблеми, ми доходимо висновку, згідно з яким забезпечення обов'язку подання відзиву на позов і відповідальність за його невиконання повинні відповідати тим факторам, які обумовлюють цінність відзиву відповідача на позовну заяву для судочинства.

Відзив на позовну заяву необхідний, насамперед, для того, щоб суд і учасники справи знали про позицію відповідача. Для позивача й інших учасників справи знання позиції відповідача надає можливість повноцінно змагатися - коригувати свої вимоги, надавати дійсно необхідні докази, указати обставини, що мають значення тощо. Суд одержує можливість почути іншу сторону, її факти, аргументи, докази. Також розширюються можливості суду щодо вживанню заходів, спрямованих на своєчасний вступ зацікавлених осіб у справу. Розгляд справи буде більш повним, об'єктивним і своєчасним.

Відзив відповідача дозволяє на ранніх етапах судочинства досягти деякого ступеня визначеності в тому, що саме є спірним і на яких підставах. Відсутність відзиву призводить до того, що ця визначеність не досягається. Тому, вважаємо, що слід установити такі наслідки неподання відзиву, які забезпечували б для суду й учасників справи той же рівень визначеності. На нашу думку, це досягається в тому випадку, коли неподання відзиву відповідачем сприймається судом як свідчення визнання ним позову. Що стосується штрафних санкцій, то ми не вважаємо за можливе перетворення цивільного судочинства в спосіб поповнення бюджету. Накладення штрафів, тим більше таких, які мають настільки широку сферу застосування як то передбачено ЦПК у редакції 2017 року, якраз і являє собою істотну загрозу принципу диспозитивності, оскільки містить у собі можливість викривлення рушійних мотивів поведінки учасників судочинства.

Таким чином, на нашу думку, у випадку, якщо відповідач відзив не подасть, суд повинен під час розгляду і вирішення справи керуватися правилами, застосовуваними під час визнання позову, тобто переконатися, чи не суперечить визнання позову закону і чи не порушує воно прав, свобод або інтересів інших осіб. Крім того, надання до суду відповідачем доказів слід також обумовити поданням відзиву. Іншими словами, докази, надані відповідачем без відзиву на позовну заяву, не повинні прийматися судом. Такий підхід безпосередньо спрямований на підвищення ефективності цивільного судочинства, тому що дозволить суду й учасникам справи на стадії підготовки справи до розгляду встановити спірні обставини, відокремити їх від обставин, які сторонами не оскаржуються. Також буде більш точно визначений і обсяг доказів, що підлягають дослідженню в подальшому [146, с. 149-154].

Організація цивільного судочинства є вкрай важливою справою для всього суспільства, яка вимагає чималих витрат, що покладені переважно на плечі платників податків. Надмірним марнотратством було б ігнорування можливості підвищення ймовірності досягнення цілей судочинства і скорочення витрат на нього, одержуваної через установлення процесуального обов'язку для окремих учасників справи. Крім того, зазначимо, що тактика замовчування й ухилення від одержання судової кореспонденції та від явки до суду властива, насамперед, несумлінним боржникам.

Водночас обов'язок подання відзиву не повинен бути занадто обтяжливим. Для цього слід створити й деякі умови в законодавстві. Відзив відповідача повинен прийматися до розгляду незалежно від повноти дотримання встановлених у законі вимог до його змісту. Так, ст. 188 ЦПК установлює досить високі вимоги до змісту відзиву відповідача, однак не передбачає можливості не брати відзив до уваги з причин його невідповідності встановленим положенням щодо змісту. І це слід визнати правильним. Зупинимося лише на одному моменті, який вбачається нам не зовсім правильним - на обов'язку надсилати копії позивачеві й іншим учасникам справи. Зазначимо, що навіть позовна заява не надсилається самостійно позивачем іншим учасникам справи. Надсилання копій, одержання доказів щодо отримання копій - усе це ускладнює виконання обов'язку і вимагає додаткових витрат часу та засобів. Вважаємо, що для відзиву відповідача повинен бути передбачений той же порядок, що і для позовної заяви - він повинен надсилатися до суду. Позивач та інші учасники справи, у свою чергу, повинні мати право ознайомитися з відзивом у суді. Для ознайомлення зі змістом відзиву також достатньо корисними будуть можливості Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, оскільки вже скоро пропонується її функціонування.

Крім того, законодавство повинно встановлювати достатні строки для того, щоб відповідач мав реальну можливість підготувати відзив. Слід урахувати необхідність одержати правову допомогу або залучити до участі у справі представника. Вважаємо, що такий строк повинен бути не меншим за десять днів із моменту одержання копії позовної заяви. Зазначимо, що за законодавством Англії строк на те, щоб зареєструвати пояснення по суті конфлікту дорівнює 14 дням, практичні працівники вважають його занадто коротким. Передбачені норми, що дозволяють продовжити цей строк [263, с. 51]. На думку М. А. Фокіної, строк для обміну змагальними паперами повинен становити 14 днів [505, с. 13].

Також слід регламентувати право відповідача звернутися до суду із клопотанням про продовження строку для подання відзиву за наявності обставин, які заслуговують на увагу, що не дозволяють йому подати відзив вчасно. Суд повинен мати право дозволити таке клопотання без проведення судового засідання та перенести проведення підготовчого судового засідання з урахуванням надання відповідачеві додаткового часу для підготовки відзиву.

Повинні існувати також і обмеження для застосування наслідків неподання відзиву відповідачем. Вважаємо, що якщо виклик відповідача здійснюється через засоби масової інформації, такі наслідки незастосовні.

Зазначимо, що в літературі розглядаються питання, пов'язані з формальним виконанням обов'язку подавати відзив на позовну заяву як способом захисту відповідача. Деякі автори зазначають, що несумлінний відповідач швидше за все зможе уникнути негативних наслідків, усього лише подавши до суду відзив на позов, що містить лише одну фразу «з усіма обставинами, заявленими позивачем (відповідачем), не згодний» [310]. Однак ми вважаємо, що навіть у такому випадку деяку роль відзив відіграє. Він надає суду впевненість у тому, що відповідач одержав копію позовної заяви, розглянув її і сформував певну позицію, що нехай і полягає в невмотивованому запереченні [183, с. 10]. Удосконалення ж механізмів нейтралізації негативних наслідків, повязаних з поданням «формального відзиву», являє собою крок, наступний за самим запровадженням обов'язку подавати відзив, підкріпленого реальними наслідками невиконання.

Підбиваючи підсумок розгляду проблеми з'ясування позиції відповідача, ми доходимо до наступних висновків.

Повноцінна підготовка справи до розгляду, що є істотною умовою ефективності цивільного судочинства, вимагає встановлення в законодавстві та реалізації на практиці заходів, спрямованих на своєчасне визначення позиції відповідача із приводу заявленого позову. Подання до суду документа, що відображає позицію відповідача, є найважливішим елементом обміну змагальними паперами - процедури, поширеної у світовій практиці. Враховуючи тенденції розвитку теорії цивільного процесу та реформування законодавства, слід зробити висновок про поступове формування основних рис даної процедури й у вітчизняному цивільному судочинстві. Особливе значення дана процедура має для підвищення ефективності цивільного судочинства, тому що вона дозволяє на ранніх етапах судочинства досягтися деякої визначеності у спірних відносинах, відокремивши спірні та безспірні питання, установивши сутність вимог і заперечень сторін. Позначення відповідачем своєї позиції за позовом також надто важливе для реалізації змагальності у процесі, підвищення істинності судового пізнання, стабільності майбутнього судового рішення.

Спроба подібного регулювання зроблена в ЦПК у редакції 2017 року. Однак вона не може вважатися повністю успішною, тому що забезпечення запропоновано за рахунок штрафних санкцій, у той час як природі цивільних процесуальних відносин більше відповідають заходи, що реалізуються у площині спірних відносин між сторонами. Тому ми вважаємо більш відповідним правило, за яким неподання відповідачем відзиву на позов оцінюється судом як визнання відповідачем позову.

При цьому обов'язок відповідача подати відзив не повинен бути занадто обтяжливим, що має гарантуватися вільними вимогами до форми й змісту відзиву, достатніми строками для його підготовки, правом відповідача клопотати щодо продовження строку для подання відзиву за наявності обставин, що заслуговують на увагу, а також обмеженням застосування наслідків неподання відзиву відповідачем у випадках, якщо виклик відповідача здійснюється через засоби масової інформації.

1. Стадія підготовки цивільної справи до судового розгляду (відповідно до чинного цивільного процесуального законодавства вона іменується підготовчим провадженням) має особливе значення для ефективності цивільного судочинства з причини того, що основним її призначенням є створення умов для подальшого судового розгляду. Ефективності цивільного судочинства сприятиме формування і закріплення в законодавстві досяжних, реальних і конкретних цілей, що відповідають забезпечувальному призначенню даної стадії. Ефективність підготовки справи до розгляду передбачає три основні аспекти, котрі мають бути закріплені в законодавстві та реалізовані на практиці в якості цілей стадії підготовки: