Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації

Інший критерій використано у КК Росії і КК Білорусі. Згідно з цими кодексами, особи у зазначеному віці повинні усвідомлювати нескладні речі, а саме те, що злочинами є: посягання на життя, здоров'я, свободу і статеву недоторканність людини, власність та деякі інші (схожий підхід - у КК Литви). Законом також встановлено, що не підлягає кримінальній відповідальності неповнолітня особа, яка досягла певного віку (16 або 14 років), якщо внаслідок відставання у розумовому розвитку, не пов'язаному з хворобливим психічним розладом, вона під час вчинення суспільно небезпечного діяння не здатна була усвідомлювати фактичний характер або суспільну небезпеку свого діяння (КК Білорусі) або у повній мірі усвідомлювати їх чи керувати своїми діями (КК Росії). Таке відставання встановлює експертиза.

КК Австрії і КК Бельгії взагалі не визначають вік кримінальної відповідальності, а в інших європейських державах підходи до цього питання вельми різноманітні. Зокрема, кримінальну відповідальність несе особа з:

- 7-річного віку, але покарання до дітей не застосовуються (КК Швейцарії);

- 12-річного віку (КК Голландії), але у віці від 12 до 21 року покарання їй знижується на один-два ступені (КК Сан-Марино);

- 13-річного віку (КК Франції);

- 14-річного віку (кримінальні кодекси Латвії, Естонії, Італії). В Італії діти віком до 14 років вважаються неосудними;

- 14-річного віку - за тяжкі злочини, у віці від 17 до 18 років - за менш тяжкі, а у віці від 15 до 17 років, але за умови, «якщо обставини справи, а також рівень розвитку винного, його особистість і умови життя викликають таку необхідність, а особливо якщо застосовані раніше виховні чи виправні заходи виявились безуспішними» - за деякі найбільш небезпечні злочини (зокрема посягання на життя Президента Республіки, вбивство, умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю, зґвалтування за обтяжуючих обставин, захоплення заручника, розбій) (КК Польщі);

- 14-річного віку за злочини, з 16-річного - за порушення (КК Албанії);

- 14-річного віку, при цьому діти, молодь та дорослі відрізняються різними ступенями осудності/неосудності, які встановлені законом (КК ФРН). Так само різними є і правові наслідки цієї відмінності (див. табл. 3 у Додатку А) [253, с. 223];

- 15 річного віку (кримінальні кодекси Данії, Норвегії, Швеції, Фінляндії);

- 18-річного віку, а особа у віці від 14 до 18 років - лише у разі визнання її осудною (КК Болгарії);

- 18-річного віку за злочини (у разі вчинення проступків діти не підлягають кримінальній відповідальності) (КК Іспанії).

В.Г. Павлов, який спеціально досліджував питання віку кримінальної відповідальності, вважає, що її доцільно встановити з 13 років за вбивство, крадіжку, грабіж, розбій і хуліганство. При цьому він виходить з того, що найбільша кількість вперше вчинених правопорушень припадає на підлітків у віці 10-12 років і що юристи, психологи, педагоги та інші вчені стверджують, що по досягненні підлітком 12-13-річного віку він у стані реально, свідомо і виважено оцінювати свою поведінку, може обирати та прогнозувати її варіанти і наслідки. З іншого боку, в законі слід визначити злочини, відповідальність за які може наставати лише з 18-річного віку [581, с. 31-33, 35-41]. З останньою пропозицією ми, безумовно, згодні, так само як і з висновком про те, що суб'єктом злочинів, пов'язаних з виконанням функцій представника влади, може бути лише особа, яка досягла 18 років, а пов'язаних з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов'язків - 16 років [474, с. 308-313]. До цього можна додати, що за деякі злочини (наприклад, злочини, які вчинюються суддею чи прокурором) відповідальність може настати тільки з 25-річного або іншого спеціально визначеного законом віку, що також має бути відображено у КК України.

На обрання оптимального вікового мінімуму, що допускає кримінальну відповідальність, у кожній державі в певний історичний період впливає безліч факторів, обумовлених політичними, соціальними, економічними передумовами. Ті, хто пропонує знизити вікову межу кримінальної відповідальності, мотивують це тим, що небезпека тих чи інших злочинів є очевидною, а їхня караність загальновідомою, що спроможні розуміти і діти до 14 років, здатність яких до саморегуляції поведінки, з точки зору психології, настає набагато раніше ніж у 14 років. Але зниження віку відповідальності спричинить додаткову криміналізацію діянь, а соціально-економічні зміни двох останніх десятиліть призвели до зростання кількості малозабезпечених родин, до проблеми безпритульності дітей, до погіршення системи виховання і освіти, у т.ч. позашкільної, загалом до відносного зниження інтелектуального, фізичного і духовного розвитку дітей, і тому суспільство не має морального права ставити їм у вину вчинення цих діянь. Тому сьогодні немає достатніх підстав для зміни сформованих і наразі чинних мінімальних вікових меж кримінальної відповідальності у той чи інший бік. Можна сперечатися лише щодо оптимальності переліку злочинів, за які відповідальність настає з 14 років.

Торкаючись питання про неосудність та обмежену осудність, зазначимо, що кількість людей з психічними розладами серед населення становить, за статистикою, 4-5%. Трохи вищим є рівень поширеності граничних станів психіки (за різними даними - до 20%). При цьому як психічні розлади, так і вказані стани значно частіше діагностують в осіб з протиправною поведінкою, ніж серед законослухняних громадян [376, с. 37]. З названих цифр можна приблизно судити про те, для якого відсотку осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності, мають значення чіткі визначення понять неосудності та обмеженої осудності, умови і порядок застосування медичних заходів примусового характеру.

Т.М. Приходько показала ставлення до поняття обмеженої осудності представників класичної, соціологічної і антропологічної шкіл кримінального права і довела, що за підходу антропологічної школи, коли злочинність визнається патологічним явищем біологічного характеру, а злочин - наслідком хвороби, поняття осудності, неосудності, обмеженої осудності взагалі не потрібні [629, с. 3, 6]. У 2006 р. положення про обмежену осудність, як вони визначені у законодавстві 16-ти держав Європи, вивчив О.В. Зайцев, зробивши, утім, не зовсім коректний висновок про те, що на цей час обмежена осудність існує у всіх правових системах [262, с. 6, 10].

Поняття неосудності відоме кримінальним кодексам практично усіх європейських держав. Відмінність же полягає переважно у змісті її медичного та юридичного критеріїв.

Так, визначення неосудності у кримінальних кодексах Росії і Білорусі майже не відрізняються від її визначення у кримінальних кодексах України або Молдови, за тим винятком, що інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності у перших двох кодексах передбачає неможливість усвідомлення не просто «своїх дій (бездіяльності)», а їх «фактичного характеру і суспільної небезпеки». КК Литви неосудною визнає особу, яка внаслідок психічного розладу під час вчинення забороненого діяння не усвідомлювала його небезпеки або не могла керувати своїми діями.

Такі визначення неосудності видаються більш правильними. Адже, по-перше, особа може усвідомлювати фактичний характер своїх дій, але не усвідомлювати їх небезпеки, і саме останнє має виключати її відповідальність за вчинене. Наприклад, наркоман, який виготовлює наркотичний засіб для його вживання з метою позбавлення від власного хворобливого стану (абстиненції, наркотичного голодування, «ломки»), може усвідомлювати свої дії, але усвідомлювати їх небезпеку йому може заважати зазначений хворобливий стан (якщо в таких випадках, як відмічає А.А. Музика ^[543, с. 65^], відсутня здатність особи керувати своїми діями, то неясно, на підставі чого можна стверджувати, що усвідомлення небезпечності цих дій зберігається). По-друге, поняття «психічний розлад», застосоване в КК Литви, є більш широким і водночас менш складним для розуміння, ніж застосоване у ст. 19 КК України поняття «хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство або хворобливий стан психіки». До речі, поняття «психічний розлад» застосовується як більш загальне і в ст. 20 КК України при визначенні обмеженої осудності. Разом з тим, поняття «психічний розлад» не охоплює поняття «недоумство»: розумова відсталість не є психічним розладом.

На визначення неосудності у КК Латвії вплинула загальна відмова латвійського законодавця від поняття «суспільна небезпека». Тому неосудною визнається особа, яка не могла розуміти своїх дій або керувати ними внаслідок психічних розладів або розумової відсталості.

У кримінальних кодексах інших держав Європи даються визначення, згідно з якими неосудною є особа, яка на момент вчинення діяння: не могла усвідомлювати недопустимість своїх дій і відповідно до цього керувати ними через душевну хворобу, тимчасовий тяжкий психічний розлад, олігофренію, деменцію, інший тяжкий психічний розлад (КК Естонії); внаслідок розумової недорозвиненості, тривалого чи короткочасного розладу психіки вона не могла усвідомлювати характер чи значення вчиненого діяння або керувати своїми вчинками (кримінальні кодекси Болгарії, Польщі); через душевну хворобу, слабоумство чи тяжке «помутніння свідомості» не була здатна усвідомлювати його протиправність або діяти з усвідомленням цієї протиправності (КК Швейцарії, КК Австрії); через яке-небудь психічне чи нервово-психічне захворювання була позбавлена здатності усвідомлювати або контролювати свої дії (КК Франції); через психічне захворювання або стан, порівнянний з психічним захворюванням, або психічну неповноцінність у тяжкій формі нездатна була розуміти свої дії КК Данії); через душевну хворобу перебувала у несвідомому стані або мала психічний розлад високого ступеня (КК Норвегії); була психічно хворою або розумово неповноцінною внаслідок старості чи іншої схожої причини, або перебувала у стані тимчасового психічного розладу (КК Фінляндії) - отже, вказано тільки на медичний критерій неосудності; перебувала у такому стані розуму, який виключав її здатність усвідомлювати значення діяння і здатність виявляти волю (КК Сан-Марино) - у цьому КК, навпаки, вказано тільки на психологічний критерій.

Дещо різними є і правові наслідки неосудності. За загальним правилом, визначеним у кримінальних кодексах Італії, Норвегії, Іспанії тощо, неосудність особи виключає застосування до неї покарання, крім випадків свідомого приведення себе у стан неосудності, але не заходів безпеки.

Більшість проаналізованих кримінальних кодексів (крім Молдови, Болгарії, Австрії) знають поняття обмеженої (зменшеної) осудності, яка зазвичай розглядається як підстава для пом'якшення покарання. Відмінність полягає у тому, що кримінальні кодекси Швейцарії, Франції, Іспанії, Італії, Швеції дозволяють суду пом'якшити покарання на свій розсуд, а кримінальні кодекси ФРН, Сан-Марино і Фінляндії визначають для цього випадку спеціальні правила пом'якшення покарання (так, КК Сан-Марино передбачає, що покарання зменшується від одного до двох ступенів).

Компаративний аналіз питання про вплив стану сп'яніння на відповідальність суб'єкта дозволив російським вченим дійти висновку про те, що існує чотири основних підходи до цього питання: 1) законодавець байдуже ставиться до стану сп'яніння суб'єкта; 2) особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані сп'яніння, звільняється від покарання; 3) такій особі покарання може бути пом'якшене; 4) факт вчинення злочину особою, яка перебуває у стані сп'яніння, визнається обставиною, що обтяжує покарання [299]. В.М. Бурдін вважає, що таких підходів два - особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у стані сп'яніння: 1) не підлягає кримінальній відповідальності (кримінальні кодекси Австрії, Голландії, Данії, Норвегії, Польщі, Сан-Марино, ФРН, Швеції, Швейцарії); 2) підлягає кримінальній відповідальності (кримінальні кодекси Латвії, Естонії, Білорусі, Молдови, Росії) [136, с. 27-35]. З цими висновками важко погодитися, оскільки вони, особливо висновок українського дослідника, є дещо спрощеними.

На відміну від КК України (ст. 21), питання про кримінальну відповідальність особи за злочинне діяння, вчинене в стані сп'яніння, у кримінальних кодексах багатьох інших держав (Литви, Албанії, Швеції, Норвегії, Іспанії тощо) вирішено за принципом диференціації. Наприклад, згідно з КК Литви, хоча за загальним правилом така особа і не звільняється від відповідальності, останнє може мати місце за умов, що особа: а) вчинила кримінальний проступок, злочин через необережність або умисний злочин невеликої чи середньої тяжкості, б) була вимушена вжити оп'яняючі чи одурманюючі засоби всупереч своїй волі і в) внаслідок цього не могла повністю усвідомлювати небезпечний характер власного злочинного діяння або керувати власними діями. Покарання особі, яка за інших зазначених вище умов (пункти «б» і «в») вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин, може бути пом'якшено.

У КК Албанії відповідна диференціація здійснена таким чином: коли стан сп'яніння є випадковим і викликає зниження розумової здатності - суд визнає це обставиною, яка пом'якшує відповідальність; коли особа умисно призвела себе у такий стан з метою вчинення злочинного діяння - суд визнає це обставиною, яка обтяжує відповідальність. Чіткий вододіл між добровільним і недобровільним сп'янінням проводиться і в кримінальних кодексах Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії та Італії, що представляється правильним.

Питання про визначення вини та її форм у кримінальному законодавстві деяких інших держав у вітчизняній літературі досліджувались, як правило, у межах загальних проблем вини [148; 550; 799].

Проведений нами аналіз показав, що кримінальні кодекси європейських держав, крім України і Білорусі, поняття вини не визначають. Хоча більшість з них визнають такі форми вини, як умисел і необережність, визначення цих форм або взагалі немає, або воно дещо відрізняється від того, яке дається у КК України. Певна різноманітність стосується і видів умислу та необережності. Наприклад, у КК ФРН передбачені такі види умислу, як навмисність, прямий і евентуальний умисел. Іноді такі види взагалі не виділяються. У КК Італії і КК Франції як окрема форма вини визначена претеринтенційність, яку у спрощеному вигляді можна визначити як вихід за межі наміру. У КК Франції, крім того, для третьої категорії злочинних діянь (порушень) існує спеціальна форма вини - презюмована вина (скажімо, якщо водій проїхав на червоний сигнал світлофору, його вина презюмується і не підлягає доказуванню) [478, с. 72, 295]. Утім, ці питання потребують детальнішого аналізу.

У КК Швеції згадується тільки умисел. Певне уявлення про зміст необережності можна зробити хіба що зі ст. 11 глави 6 «Про статеві злочини», у якій зазначається: кримінальна відповідальність, встановлена у цій главі за діяння, вчинене стосовно особи, яка не досягла 18-річного віку, настає і тоді, коли особа не усвідомлювала, але мала розумні підстави вважати, що інша особа не досягла такого віку.

У цьому зв'язку зазначимо таке. Пленумом Верховного Суду України рекомендовано кваліфікувати зґвалтування як вчинене щодо неповнолітнього чи малолітнього лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчинює насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою, а так само, коли він міг і повинен був це передбачати [616]. Утім, ця рекомендація із закону не випливає. О.П. Рябчинська зазначає, що збут чи розповсюдження порнографічних предметів неповнолітнім або примушування неповнолітнього до створення таких предметів може вчинюватися і з необережності, зокрема у випадках, коли винний повинен був усвідомлювати, що така особа не досягла повноліття. Водночас вона вказує, що «вчинення будь-яких дій з творами, що пропагують культ насильства та жорстокості, щодо неповнолітніх, повинно тягнути кримінальну відповідальність у тому випадку, коли особа, яка їх вчинює, була достовірно обізнана стосовно віку неповнолітнього» [670, с. 10, 12]. Остання теза явно суперечить першій: такі дії щодо дитини, вчинені особою, яка не усвідомлювала її неповнолітній вік, мають кваліфікуватися за ч. 1 ст. 300 (ч. 1 ст. 301 КК), як вчинені умисно щодо повнолітньої особи. Адже психічне ставлення особи до діяння і до його окремих ознак, що характеризують спосіб, потерпілого тощо, за чинним кримінальним законом не може характеризуватися різними формами вини. Схожі підходи (щодо ст. 155 КК України) висловлювались і С.Г. Киренком, який переносить окремі елементи, що входять до поняття непрямого умислу та необережності, на діяння, яке може бути вчинене лише з прямим умислом [312, с. 14]. Отже, зазначене питання нечітко вирішено у КК України і допускає різні варіанти тлумачення.

Значна кількість злочинів у КК України сконструйована як злочини з різними формами і видами вини щодо діяння і наслідків. Вельми важливим, особливо з практичної точки зору, є з'ясування питання про те, як правильно визначити психічне ставлення особи до діяння і до наслідків у таких злочинах? Проаналізувавши відповідні наукові праці, ми дійшли висновку, що застосовані підходи до визначення злочинів з різними формами вини щодо діяння і наслідків не повністю враховують реальну картину Особливої частини чинного КК України, є спрощеними. Це стосується і судового тлумачення розглядуваних питань: у чинних постановах Пленуму Верховного Суду України є лише декілька відповідних положень [804; 822, с. 70-76]. На наш погляд, усі злочини, склади яких передбачають різне психічне ставлення до діяння та його наслідків, слід об'єднати назвою «злочини зі складеною формою вини», адже психічне ставлення складається із різних форм вини і видів умислу.

Відповідно до КК Росії, якщо в результаті вчинення умисного злочину заподіюються тяжкі наслідки, які за законом тягнуть більш суворе покарання і не охоплювались умислом особи, кримінальна відповідальність за такі наслідки настає лише у разі, якщо особа: а) передбачала можливість їх настання, але без достатніх до того підстав самовпевнено розраховувала на їх запобігання, або б) не передбачала, але повинна була і могла передбачити можливість настання таких наслідків. Отже, йдеться про сполучення умисного ставлення особи до діяння і необережного - до його тяжких наслідків. У цілому такий злочин визнається вчиненим умисно. Аналогічно визначено це питання у КК Молдови.

Згідно з КК Білорусі «складна вина» - сполучення умислу і необережності при вчиненні злочину, - характеризується умисним вчиненням злочину і необережністю стосовно наслідків, які настали в результаті цього злочину і з якими закон пов'язує підвищену кримінальну відповідальність; у цілому такий злочин визнається вчиненим умисно. Насправді це не зовсім так. На наш погляд [822, с. 70-78], складена форма вини може мати місце у чотирьох випадках, коли психічне ставлення до діяння характеризується: 1) прямим умислом, а до наслідків - необережністю (наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого - ч. 3 ст. 147 КК Білорусі, ч. 2 ст. 121 КК України); 2) прямим умислом, а до наслідків - умислом або необережністю (наприклад, терористичні дії, які створюють небезпеку для людей і спричинюють смерть людини - ч. 3 ст. 289 КК Білорусі, ч. 3 ст. 258 КК України); 3) прямим умислом, а до наслідків - прямим або непрямим умислом (наприклад, доведення до банкрутства, яке спричинило велику шкоду - ст. 240 КК Білорусі, ст. 219 КК України); 4) умислом або необережністю, а до наслідків - необережністю (порушення певних правил, яке спричинило тяжкі наслідки, - наприклад, ч. 3 ст. 301 КК Білорусі, ч. 1 ст. 271 КК України).

У цілому злочини першої-третьої груп слід визнавати умисними, а четвертої - необережними. Проте остання теза є дискусійною: якщо вважати, що у злочинах, пов'язаних з порушенням певних правил, психічне ставлення до діяння має не кримінально-правовий, а адміністративно-правовий, дисциплінарно-правовий тощо характер (і сама вина не є кримінально-правовою) [333, с. 58], то тоді дійсно, складена кримінально-правова вина завжди характеризується умисним психічним ставленням до злочину у цілому.

Складена форма вини визначається у кримінальних кодексах Естонії, Болгарії, Польщі, Австрії, ФРН, Данії, Сан-Марино, Норвегії, і не визначається (хоча й не заперечується) у кримінальних кодексах Литви, Латвії, Швейцарії, Франції, Іспанії.

У КК Італії визначається спеціальна форма вини - претеринтенційність, коли від дії чи бездіяльності настав більш шкідливий або небезпечний результат, ніж того бажала діюча особа. Російські криміналісти зазначають, що ця форма вини близька до складної, але, на відміну від КК Росії, тут немає вказівки на те, що ставлення суб'єкта до більш тяжких наслідків має бути необережним [754, с. 523]. В італійському кримінальному законодавстві випадків з претеринтенційною виною у чистому вигляді лише два: претеринтенційне вбивство - заподіяння смерті людині в результаті умисного нанесення побоїв чи тілесних ушкоджень (ст. 584 КК) і претеринтенційний аборт - заподіяння переривання вагітності як небажаного наслідку дій, спрямованих на заподіяння тілесних ушкоджень (ч. 2 ст. 18 Закону №194 від 22 травня 1978 р.). Утім, навіть самі італійські криміналісти не узгодили своє ставлення до цієї форми вини: дехто вважає її змішаною формою умислу і об'єктивного ставлення у вину, інші - змішаною формою умислу і необережності [754, с. 523].

Кримінальне право Франції допускає кримінальну відповідальність і в тих випадках, коли більш значна шкода взагалі не могла бути передбачена виконавцем. Наприклад, в принципі безпечний удар спричинив значне тілесне ушкодження в силу особливої уразливості потерпілого, про яку винний навіть не підозрював. Претеринтенційними називають правопорушення, вчинені шляхом умисного акта, наслідки якого абсолютно перевищили мету виконавця [754, с. 297]. Р.В. Вереша, розглядаючи питання про форми вини за кримінальним правом Франції, відніс до форм вини, крім умисної, необережної та презюмуючої, також «проміжні форми вини», однією з яких нібито є невизначений умисел [145]. Насправді ж йдеться саме про претеринтенційну вину.

Навряд чи на сьогодні є можливим однакове ставлення до такої вини з боку криміналістів пострадянського простору. На наш же погляд, претеринтенційність не варто відносити до прямого аналогу складеної форми вини, адже вона визначається не різним ставленням особи до діяння та його наслідків, а певною несподіваністю для неї результату, що настав, при цьому даний результат за характером не дуже відрізняється від очікуваного. За українським законодавством, якщо особа передбачала можливість настання такого результату і свідомо припускала його настання, вона має нести відповідальність за відповідне умисне діяння. Про складну ж форму вини можна говорити лише за умови, якщо ставлення до вказаного результату (смерті, переривання вагітності) було необережним.

Важливим є питання про встановлення форми і виду вини в Особливій частині кримінальних кодексів. Так, безпосередньо у диспозиціях статей Особливої частини КК Білорусі у багатьох сумнівних випадках (на жаль, не в усіх), коли форму вини було б важко визначити, зроблені відповідні вказівки щодо конкретної форми вини (як-от у ч. 1 ст. 336: «Порушення санітарно-епідеміологічних правил особою, яка зобов'язана їх дотримувати, що через необережність спричинило захворювання чи отруєння людей»). Схожий підхід застосовано у КК Голландії.

У кримінальних кодексах деяких інших держав застосовано інший підхід, який дозволяє зробити диспозиції статей Особливої частини більш чіткими і лаконічними за рахунок визначення порядку встановлення форми і виду вини у Загальній частині КК.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 24 КК Росії діяння, вчинене тільки через необережність (тобто за винятком випадків складної вини), визнається злочином лише у разі, коли це спеціально передбачено статтею Особливої частини КК. Аналогічне правило встановлене у кримінальних кодексах Болгарії («діяння, вчинене через необережність, карається тільки у випадках, передбачених законом»), Литви, Естонії, Швейцарії, Швеції, Австрії, ФРН, Іспанії, Норвегії, Данії. Кримінальні кодекси Франції й Італії підходять до цього питання диференційовано: злочин завжди, а проступок, як правило, не має місця у разі відсутності умислу на його вчинення.

Підхід, за яким у Загальній частині КК визначено, що відповідальність за злочин, вчинений через необережність, настає лише у спеціально передбачених випадках, на наш погляд, має надзвичайно велике значення для правильного застосування кримінального закону. Адже, і в Особливій частині КК України є забагато норм, які передбачають можливість притягнення до кримінальної відповідальності за ті чи інші діяння, незалежно від психічного ставлення до них винної особи, хоча необережне ставлення до відповідного діяння, сформульованого як злочин з формальним складом, фактично робить його не-злочином - дисциплінарним чи іншим проступком (наприклад, статті 132, 419) [799].

Такий підхід було б корисно використати і в кримінальних кодексах Білорусі, Латвії, Молдови, Польщі, у диспозиціях статей Особливої частини яких психічне ставлення особи до деяких діянь визначається не завжди.

Досліджуючи питання про незакінчене злочинне діяння, Н.В. Маслак зробила висновки про те, що: у більшості зарубіжних держав готування до злочину за загальним правилом визнається некараним і при цьому за своїм змістом фактично охоплюється іншими інститутами кримінального права (замахом, змовою, підбурюванням, є самостійним злочином тощо) або визнається караним готування лише до окремих категорій злочинів, зокрема тяжких та особливо тяжких; домінуючим у сучасному зарубіжному кримінальному законодавстві є принцип встановлення кримінальної відповідальності лише за ті види готування, яким притаманний кримінально-правовий ступінь суспільної небезпечності [491, с. 15]. Ці загалом правильні висновки є дещо некоректними: адже для того, щоб посилатися на досвід «більшості зарубіжних держав», треба вивчити кримінальне законодавство усіх приблизно двохсот держав світу, що через зрозумілі причини не було зроблено (авторкою проаналізовано лише законодавство Чехії, ФРН, Франції і США) [490].

Проведеним нами дослідженням виявлено, що згідно з кримінальними кодексами Росії, Латвії, Литви і Голландії кримінальна відповідальність настає за готування тільки до тяжких й особливо тяжких злочинів.

Окремі кримінальні кодекси (наприклад, Албанії, Італії, Данії, Бельгії) готування кримінально караним діянням взагалі не визнають, інші (Естонії, Швейцарії, Австрії), хоча про стадію готування до злочинів у Загальній частині не згадують і, відповідно, визначення готування не дають, в Особливій частині вказують, готування до яких саме злочинів карається. Із КК Сан-Марино випливає, що готування до злочину («нереалізована згода вчинити злочин») є некараним, однак суддя може застосувати захід безпеки.

Відсутність положень про відповідальність за готування до злочину у Загальній частині більшості кримінальних кодексів держав Західної Європи є даниною історичним традиціям. За стародавніх часів особа каралась, як правило, за заподіяння певної шкоди (майнової, фізичної тощо); якщо шкода не наставала - не наставала і відповідальність; винятками були лише окремі злочини публічно-правового характеру.

Але, на нашу думку, саме поняття готування у кримінальному законі обов'язково має бути визначене. Показовим аргументом за це є хоча б вельми заплутана судова практика Франції. Так, визнавались не готуванням, а замахом: очікування інкасатора на сходах, очікування надворі машини, яка перевозить грошові кошти, проникнення уночі в будинок без взуття, неможливість людини пояснити свою присутність у чужому житлі. Були визнані не готуванням, а замахом: на крадіжку автомобіля дії особи, коли вона сіла за кермо автомобіля, залишеного відчиненим; на незаконне переривання вагітності - коли лікар домовився з пацієнткою про вартість операції; на втечу із в'язниці - коли особа пиляла решітку камери; на крадіжку - запаковування в магазині одного товару в упаковку іншого; на придбання наркотиків - простий запит про їх наявність. Натомість, судами не були визнані замахом на шахрайство у сфері страхування умисний підпал свого автомобіля і замахом на вбивство - найом кіллера [416, с. 96-98].

Кримінальні кодекси Болгарії, Польщі, Іспанії, Фінляндії, Норвегії, Швеції і ФРН прямо визначають, що готування є караним тільки у випадках, передбачених законом.

Вважаємо за необхідне висловити заперечення щодо пропозиції Н.В. Маслак викласти ч. 2 ст. 14 КК України у редакції: «Виключається кримінальна відповідальність особи за готування до злочинів невеликої та середньої тяжкості» [491, с. 17]. Це не вирішує проблему повністю. На наш погляд, також є неможливим готування до: 1) злочинів з усіченим до стадії готування складом (готування до змови, готування до підшукування співучасників тощо, - це завжди не більше, ніж виявлення наміру). Йдеться, наприклад, про готування до: змови про вчинення дій з метою захоплення державної влади, збирання відомостей, що становлять державну таємницю, усунення перешкод для незаконного переправлення осіб через державний кордон України (ч. 1 ст. 109, ч. 1 ст. 114, ст. 332 КК України) та ін.; 2) необережних злочинів; 3) злочинів, вчинених в стані сильного душевного хвилювання, при перевищенні меж необхідної оборони тощо. Між тим, перелічені злочини є або у майбутньому можуть бути визнані тяжкими і особливо тяжкими. З огляду на це, більш правильним було б визначити в Особливій частині КК України конкретні злочини, за готування до яких відповідальність настає. Саме такий (точний і обережний) підхід застосовано у кримінальних кодексах більшості європейських держав.

Щодо кримінальної караності замаху слід зазначити, що кримінальні кодекси держав континентальної Європи загалом визнають караність замаху, але з певними особливостями.

Так, не карається замах: на кримінальний проступок (КК Латвії, КК Італії); на проступок, за винятком замаху на проступок проти особи чи майна (КК Іспанії); на поліцейське порушення (КК Бельгії); на незначний злочин (КК Норвегії); на злочин, за вчинення якого передбачене покарання легше, ніж тюремне ув'язнення (КК Данії). Згідно з деякими іншими кримінальними кодексами, тільки у випадках, коли це прямо передбачено кримінальним законом, карається замах: на проступок (КК Франції, КК ФРН); на порушення (КК Швейцарії); на злочин (КК Фінляндії).

Майже в усіх главах Особливої частини КК Швеції містяться окремі статті (як правило, це останні статті глав), в яких зазначається, замах на які злочини карається. Караним є замах більш як на половину передбачених цим КК злочинів. Виключається відповідальність за замах за такі злочини, як дифамація, зловживання службовим становищем, більшість злочинів проти громадського порядку, проти громадської діяльності.

Практично в усіх проаналізованих кримінальних кодексах існує інститут добровільної відмови від доведення злочинного діяння до кінця. Значних особливостей він не містить. Проте можна вказати, наприклад, на те, що, на відміну від КК України, у КК Естонії і КК Польщі визначені особливості добровільної відмови при різних видах замаху. Цим самим закон вирішив теоретичне питання про те, чи є можливою добровільна відмова при закінченому замаху [467, с. 17-18]. У КК Франції добровільна відмова від доведення злочину до кінця розглядається лише як спеціальна умова звільнення від покарання за деякі діяння (скажімо, за готування до терористичного акту, окремих державних злочинів).

Особливості покарання при незакінченому злочинному діянні полягають у тому, що порівняно з покаранням за закінчене злочинне діяння у випадку:

- готування до злочинного діяння суд: не може призначити довічне ув'язнення (КК Молдови); може пом'якшити покарання (КК Швеції); може зменшити покарання (КК Голландії. Вважається, що зазначене пом'якшення покарання може створити спонукальну причину для того, щоб суб'єкт припинив злочинні дії ^[445, с. 79^]);

- замаху на злочинне діяння суд не може призначити довічне ув'язнення (КК Молдови), а також може: пом'якшити (кримінальні кодекси Естонії, ФРН, Швейцарії, Бельгії, Швеції, Норвегії, Данії, Фінляндії) чи особливо пом'якшити покарання (КК Австрії); знизити покарання менше мінімуму, встановленого законом, або призначити більш м'яке покарання (КК Албанії); зменшити покарання на 1-2 ступеня (КК Сан-Марино), крім випадків, коли за замах передбачене спеціальне покарання (КК Іспанії); зменшити покарання від 1/3 до 2/3 (КК Італії); зменшити на 1/3 максимальне основне покарання (КК Голландії);

- негодного замаху суд: може застосувати надзвичайне пом'якшення покарання і навіть відмовитися від нього (КК Польщі); може призначити покарання на свій розсуд, будучи зв'язаним лише мінімальним розміром даного виду покарання, або й звільнити особу від покарання (КК Швейцарії); може відмовитися від покарання або пом'якшити його на свій розсуд (КК ФРН, КК Австрії).

Проблемам, пов'язаним з інститутом співучасті у злочині, присвячені спеціальні дослідження останніх років, проведені Н.О. Гуторовою [198], Б.В. Лизогубом ^[448^] та іншими вченими [71; 89; 489]. Але відповідне законодавство зарубіжних держав аналізувалось лише Р.С. Орловським (кримінальні закони Бельгії, Голландії, Італії та Росії) [569, с. 6], О.М. Лемешком (кримінальні закони Росії, Франції, ФРН) ^[444, с. 4, 9^] та Г.П. Жаровською [254, с. 5]. Певна увага цим питанням була приділена і нами [828; 838].

Згідно з КК Росії і КК Білорусі співучастю у злочині визнається умисна спільна участь двох чи більше осіб у вчиненні умисного злочину. Як видно з цього визначення, співучастю може визнаватися і умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину двох осіб, одна з яких не є суб'єктом злочину (не досягла віку кримінальної відповідальності, є неосудною тощо). Такий підхід не можна визнавати помилковим, якщо виходити з того, що об'єктивно відповідне діяння вчинюється спільними зусиллями двох чи більше осіб, і та з них, яка є суб'єктом злочину і має нести відповідальність за його вчинення, усвідомлює цей факт.

Проте КК України (ст. 26 і ч. 1 ст. 28) виходить з того, що співучастю може визнаватися тільки умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину двох чи більше суб'єктів злочину. Ця позиція має своє обґрунтування і вона все ж таки представляється більш правильною. По-перше, тому, що, наприклад, особа, яка є неосудною, не може ставитися до вчинення злочину умисно (вона взагалі до нього ніяк не ставиться), а просто спільна участь у вчиненні злочину і за КК Росії та КК Білорусі ще не є співучастю у злочині; такою співучастю є умисна спільна участь у вчиненні злочину. По-друге, і в КК Росії та КК Білорусі, і в КК України йдеться про спільну участь у вчиненні злочину. Якщо ж особа не усвідомлює (внаслідок неосудності чи певного віку), що нею спільно з іншими вчинюється саме злочин, можна говорити, скажімо, про спільне вчинення певних дій, але не про спільну участь у вчиненні злочину. По-третє, особу, яка не є суб'єктом злочину, можна умовно прирівняти до засобу (чи знаряддя), використання якого не може характеризуватися поняттям «спільна участь», бо воно є лише використанням. До речі, у КК Молдови прямо вказується на те, що співучасники повинні мати ознаки суб'єкта злочину.

КК Латвії визнає лише співучасть у власному розумінні слова (в теорії кримінального права вона іменується складною співучастю) [468, с. 14].

У кримінальних кодексах Естонії, Болгарії, Польщі, Бельгії, Швеції, Швейцарії, Австрії, Франції, Іспанії, ФРН, Голландії, Данії, Італії поняття співучасті не визначається. Загалом у цих кримінальних кодексах інститут співучасті є набагато менш розробленим, ніж у КК України.

Цілком специфічно визначені ці питання у КК Сан-Марино. У ньому розрізняються співучасть - як участь осіб будь-яким способом у вчиненні умисного злочину, і співспричинення - як об'єктивно взаємопов'язана поведінка кількох осіб, яка обумовила наявність неумисного злочину. Можливість спільного вчинення необережного злочину передбачена і КК Італії [754, с. 336-337]. Судова практика Франції також не заперечує такого підходу. Українські вчені обґрунтовано пропонують визнавати співучасником злочину «особу, яка виступила співучасником умисних дій, що призвели до злочинного результату, стосовно якого вона мала вину у формі необережності» [382, с. 99].

Що стосується видів співучасників, то лише кримінальні кодекси України, Росії, Білорусі, Латвії, Литви, Молдови, Албанії, Фінляндії виділяють серед них виконавця, організатора, підбурювача і пособника. В інших державах існують такі підходи: до співучасників не відносять організатора (Болгарія, Польща, ФРН, Швейцарія); як співучасники згадуються підбурювач, організатор, ініціатор, керівник, особа, яка схилила до вчинення злочину підлеглу або залежну особу, посередній виконавець (Італія); виділяються лише виконавці (учасники, основні учасники) і співучасники (Франція, Іспанія, Бельгія і Голландія); не виділяється жодних таких видів, але ретельно визначається зміст опосередкованого вчинення злочину (Сан-Марино).

Особливості покарання співучасників полягають у тому, що, як правило, співучасть у злочинному діянні карається менш суворо, ніж його виконання, а співучасть у кримінальних проступках за деякими кримінальними кодексами взагалі не карається.

Схожі з визначеними у КК України форми співучасті згадуються тільки у кримінальних кодексах Росії, Білорусі, Молдови.

КК Росії і КК Білорусі так само, як і КК України, виділяють такі форми співучасті: група осіб; група осіб за попередньою змовою; організована група; злочинна організація (утім, зміст двох останніх є дещо іншим, ніж в КК України). КК Литви визнає лише групу співучасників, організовану групу і злочинне об'єднання, КК Албанії - змову, а також збройну банду і злочинну організацію як специфічні форми змови.

Характерним є той факт, що у більшості інших проаналізованих кримінальних кодексів форми співучасті не визначаються (у Загальній частині або взагалі), проте в Особливій частині встановлена відповідальність за організацію відповідних злочинних об'єднань та участь в них.

Наприклад, не визначає форм співучасті Загальна частина КК Швейцарії. Статті Особливої частини цього КК (Книга 2) не містять і такої обтяжуючої обставини, як вчинення злочину групою осіб. Разом з тим, передбачені: а) можливість підвищення покарання у разі вчинення злочинів проти статевої недоторканності спільно кількома особами; б) підвищена відповідальність за вчинення крадіжок чи розбоїв членами банди, організованої для постійного їх вчинення; в) відповідальність за участь у злочинній організації з метою вчинення насильницьких та корисливих злочинів; г) відповідальність за заснування протиправного об'єднання з метою вчинення злочинних діянь проти держави, заклик до його утворення, вступ до нього, участь у ньому чи виконання його вказівок.

Дуже схожий підхід застосовано австрійським законодавцем і подібний - законодавцями ФРН, Франції, Бельгії, Голландії, Данії, Швеції тощо.

Чіткого визначення поняття і видів причетності до злочину немає у жодному з проаналізованих нами кримінальних кодексів, хоча у багатьох з них передбачені підстави відповідальності за такі види причетності до злочину, що традиційно виділяються в українській доктрині, як: приховування злочину (Україна, Латвія, Молдова, Албанія, Австрія, Іспанія, Сан-Марино, Франція, ФРН, Швейцарія, Швеція); неповідомлення про злочин (Латвія, Литва, Естонія, Сан-Марино, Швеція); потурання злочину (Австрія, ФРН), - як правило, йдеться про злочини певного характеру.

Так, у КК ФРН загалом немає поняття причетності до злочину, а караються два види приховування: приховування злочинця і приховування з корисливою метою майна, здобутого злочинним шляхом. Потурання розглядається тільки як службовий злочин. Умисне надання допомоги іншій особі у вчиненні умисного протиправного діяння, що виразилось у забезпеченні майнової вигоди від його вчинення (приховування), а так само приховування майна, здобутого злочинним шляхом, за КК ФРН не визнаються пособництвом і караються за спеціальними параграфами. Адже згідно з німецькою доктриною співучасть є можливою тільки до закінчення злочину [252, с. 624]. Дії, вчинювані після його вчинення, є приховуванням, яке створює окремий злочин.

КК України (ч. 6 ст. 27) встановлює, що заздалегідь не обіцяне приховування тягне відповідальність тільки у випадках, передбачених статтями 198 і 396 КК, а перелік осіб, які не несуть відповідальність за нього, прямо не визначено (у статті 396 КК згадуються лише члени сім'ї та близькі родичі особи, яка вчинила злочин). Насправді ж й інші, крім статей 198 і 396, статті КК України передбачають відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування (скажімо, статті 209, 256). Тому посилання лише на дві статті є помилковим і його слід було б замінити більш загальним формулюванням.

Питання про те, як поняття, зміст і правові наслідки множинності злочинних діянь визначаються у кримінальних кодексах окремих європейських держав, спеціально вивчалось українською дослідницею А.А. Стрижевською [723, с. 8].

У КК Росії відсутнє поняття повторного злочину. Замість нього до 11 грудня 2003 р. використовувалось поняття «неодноразовість», яке у ст. 16 цього КК трактувалось у цілому аналогічно до поняття «повторність» у КК України. Але ст. 16 КК Росії втратила чинність на підставі Закону Росії від 8 грудня 2003 р., і наразі видами множинності визнаються тільки сукупність злочинів та їх рецидив.

На відміну від КК України, кримінальні кодекси Росії і Білорусі виділяють не лише рецидив злочинів, а й небезпечний рецидив і особливо небезпечний рецидив. Інші положення щодо повторності, сукупності і рецидиву, передбачені КК Білорусі, фактично не відрізняються від аналогічних положень у КК України. Загалом повторність як вид множинності, серед усіх проаналізованих нами кодексів зустрічається лише у КК Білорусі і КК Латвії. У КК України вона визначається і застосовується як кваліфікуюча у понад як шістдесяти статтях Особливої частини. Якщо категорію «повторність» виключити із КК України, то повторне вчинення будь-якого злочину, за який особа раніше не була засуджена, безвідносно, передбачений він іншою статтею чи однією і тією самою статтею (частиною статті), можна було б кваліфікувати за правилами про сукупність злочинів.

Разом з тим, О.І. Рарог зазначає, що вчинення злочину щодо двох або більше осіб за російським КК можна розглядати як самостійний вид множинності злочинів, який відрізняється від сукупності злочинів тим, що: а) ним охоплюється множинність тільки тотожних злочинів; б) він має місце виключно у випадках, передбачених нормою Особливої частини КК, де використовується як обтяжуюча ознака (передусім йдеться про норми про посягання на життя, здоров'я і свободу людини); в) він тягне обов'язкове посилення покарання незалежно від того, до якої категорії належить злочин, вчинений без цієї ознаки. Автор пропонує з метою більш ефективного захисту особистих благ використовувати відповідну обтяжуючу ознаку більш широко, і вважає, що ця проблема актуальна і для українського кримінального права. Але для України важливим є інший її аспект: відмежування повторності злочинів від вчинення злочинів щодо двох або більше осіб. Проте, як повторності, так і вчиненню злочину щодо двох або більше осіб слід надати однакового кваліфікуючого значення шляхом одночасного включення обох цих ознак до числа обтяжуючих обставин, передбачених однією і тією самою частиною статті Особливої частини КК. За наявністю єдиного умислу, спрямованого на заподіяння шкоди двом або більше потерпілим, злочин буде визнаватися кваліфікованим саме за цією ознакою, а за відсутності єдиного умислу - за ознакою повторності [652]. На наш погляд, цей підхід вимагає додаткового дослідження.

Загалом аналіз питання про регламентацію множинності злочинних діянь продемонстрував, що такі види множинності, як повторність, сукупність і рецидив виділяються лише у кримінальних кодексах України, Білорусі і Латвії. Кримінальні кодекси Росії, Литви, Молдови, Болгарії, Бельгії, Іспанії, Італії, Сан-Марино, Франції, Швейцарії визнають тільки сукупність і рецидив, Естонії і ФРН - сукупність і неодноразовість, Польщі - тільки сукупність, а Голландії і Данії - тільки рецидив. Отже, найбільш часто згадується такий вид множинності, як сукупність. Характерно, що у багатьох з цих КК множинність регламентується у розділах, що регламентують призначення покарання.

У 1997 р. був скасований інститут триваючого злочину, який містився у КК Болгарії. На наш погляд, це зроблено помилково і цей досвід не є придатним для запозичення. Й.І. Айдаров також категорично не погоджується з таким підходом болгарського законодавця і слушно зазначає, що цей інститут надає можливість органам правосуддя застосовувати (призначати) більш справедливі покарання за економічні злочини, які становлять значну суспільну небезпеку головним чином через тривалість злочинної діяльності [62, с. 12].

Обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння (обставини, що виключають злочинність діяння), у радянській кримінально-правовій доктрині вже давно були поділені на такі, що передбачені кримінальним законом і такі, що не передбачені ним. До другої з цих груп криміналісти відносили не лише виконання наказу і дозволений ризик, а й виконання професійних функцій, згоду потерпілого і здійснення особою належного їй права [151, с. 18, 103-111], а також заняття спортом, виконання правових обов'язків, обов'язків військової служби, інших службових обов'язків, виконання закону чи вироку, примушування для виконання правового обов'язку і примушування до підкорення, колізію обов'язків, правомірне застосування фізичної сили, спеціальних засобів та зброї, виконання законної функції влади, дозволену самодопомогу, здійснення батьківської влади щодо дітей, медичне втручання тощо. За критерієм юридичної форми Ю.В. Баулін виділив три типові форми обставин, що виключають злочинність діяння: 1) пов'язані з використанням суб'єктивного права; 2) пов'язані з виконанням юридичного обов'язку; 3) пов'язані з використанням юридичних державно-владних повноважень [96, с. 58]. Водночас Ю.В. Баулін вказав на очевидність того, що встановлення нових кримінально-правових заборон поставить проблему відмежування злочинної поведінки від правомірної, яка лише за зовнішніми своїми ознаками буде мати схожість з новими видами злочинних посягань. Це лежить в основі розвитку вчення про систему обставин, що виключають злочинність діяння [95, с. 42, 78]. В Україні після прийняття нового КК цим питанням було присвячено не так багато спеціальних досліджень [86; 484; 879]. М.В. Сенаторов на основі зарубіжного досвіду обґрунтував доцільність і запропонував власне бачення вирішення проблеми згоди потерпілого як обставини, що виключає злочинність діяння [687; 688, с. 145-165, 204-205]. Інші відповідні питання в Україні розглядались переважно на рівні статей [388; 441].

У Загальній частині кримінальних кодексів пострадянських держав обставинам, що виключають злочинність діяння, як правило, присвячені спеціальні глави (розділи).

Окремими російськими дослідниками усі обставини, що виключають злочинність діяння, поділяються на два види: а) передбачені Загальною частиною (загальні) і б) передбачені Особливою частиною (спеціальні). При цьому до спеціальних відносять ті, що поширюються тільки на конкретний склад діяння [567, с. 58-60].

Всупереч вживаній назві цих обставин у багатьох випадках, визначених КК європейських держав, вони не виключають злочинність діяння, а лише зменшують вину і відповідно пом'якшують покарання або створюють підстави для звільнення від покарання (вибачаючи обставини), а інколи взагалі не впливають на кримінальну відповідальність і покарання. У кримінальних кодексах деяких держав (Естонії, Голландії, ФРН) розрізняються обставини, що виключають вину (виключають застосування покарання, але не виключають застосування інших кримінально-правових заходів), та обставини, що виключають протиправність (ні покарання, ні інші заходи застосовані бути не можуть).

У КК Польщі визначена низка обставин, за наявності яких вважається, що особа не вчинила злочин. До них віднесені, зокрема, деякі види необхідної оборони, крайньої необхідності і експерименту. Оригінальність підходу польського законодавця до цих питань змушує для ілюстративності викласти відповідні положення у вигляді таблиці (див. табл. 4 у Додатку А). В Особливій частині КК Польщі передбачені спеціальні види обставин, що виключають злочинність діяння. Наприклад, якщо лікар заподіяв плоду тілесне ушкодження або розлад здоров'я, що загрожує життю плода, в результаті лікарських дій, необхідних для усунення небезпеки, що загрожує здоров'ю чи життю вагітної жінки або плоду, це не є злочином.

Щодо відповідних обставин у КК ФРН слід нагадати таке. Оскільки протиправність у німецький доктрині розуміється як контроверза діяння конкретним нормам (незалежно від їхньої галузевої належності), які в імперативній формі з метою вольового впливу на певну поведінку забороняють або дозволяють його, то, як вказує А.Е. Жалінський, й обставини, які виключають протиправність, поділяються на: 1) описані у КК: необхідна оборона і загальна (кримінально-правова) крайня необхідність. Вони передбачені Загальною частиною. Крім того, в Особливій частині передбачені такі обставини, як колізія обов'язків, дотримання законних інтересів при нанесенні шкоди честі (поширюється лише на образу), згода потерпілого (поширюється лише на заподіяння тілесних ушкоджень); 2) описані в інших законах: дозволена самооборона і цивільно-правова крайня необхідність (ЦК ФРН); право на затримання і певні службові повноваження та обов'язки (КПК ФРН); право на політичний опір (Основний Закон ФРН); 3) не описані у законах (такі, що містяться у звичайному праві): колізія службових обов'язків; право батьків і вихователів на покарання дітей, яке виключає, скажімо, протиправність примушування; дозвіл потерпілого, який дається, наприклад, боксерами на заподіяння один одному тілесних ушкоджень, тощо [252, с. 606]. Згадується і непереборна сила [183, с. 288]. Як при встановленні протиправності, так і при встановленні вини розглядаються «вибачаючі обставини». Їх відрізняють від обставин, що виключають відповідальність (неосудність і нездоланна помилка), та від обставин, що виключають протиправність діяння. Відмінною ознакою їх є зв'язок з особою, а не з діянням. Отже, виділяються: вибачаюча крайня необхідність; перевищення необхідної оборони; дії на основі обов'язкового протиправного наказу; вибачаюча колізія обов'язків. Ці обставини лише зменшують вину, але не виключають ні відповідальність, ні протиправність [252, с. 612-613; 253, с. 182-209].