Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації

Проведений нами аналіз показав, що злочинні діяння проти особи виділяються у кримінальних кодексах усіх без винятку держав континентальної Європи, а визначення таких діянь є дуже схожими. Що ж стосується особливостей, то до них треба віднести таке:

1) у деяких кодексах безпосередньо визначається система злочинних діянь проти життя і здоров'я особи, яка включає злочинні діяння: а) проти життя і б) проти здоров'я (Латвія), а у деяких з них, крім того, в) такі, що створюють небезпеку для життя чи здоров'я (Литва, Болгарія, Естонія, Албанія, Бельгія, Франція). Такий варіант розміщення злочинів проти життя і злочинів проти здоров'я цілком слушно вважається найбільш обґрунтованим [653];

2) специфічно визначаються обтяжуючі вбивство обставини. Так, у кримінальних кодексах Франції, Італії і Сан-Марино до обтяжуючих вбивство обставин відносяться, зокрема, вчинення його шляхом отруєння чи іншим підступним способом. Крім того, зазначеними обставинами у КК Італії визнаються вчинення вбивства, зокрема: особою, яка переховується від арешту, затримання чи ув'язнення або з метою здобути собі засоби існування на час переховування; через низькі чи незначні мотиви. Кримінальні кодекси Литви, Росії, Білорусі виділяють таку обставину, що обтяжує вбивство, як вчинення його з метою отримати орган чи тканину для трансплантації.

Вважаємо за необхідне згадати про дослідження російських вчених, які встановили, що при виборі міри покарання суди практично не додержуються елементарного правила: чим більше обтяжуючих вбивство обставин інкримінується, тим більш суворим має бути покарання, і вказали на те, що надання множинності обтяжуючих вбивство обставин значення особливо обтяжуючої обставини апробовано в законодавстві інших держав, зокрема Іспанії [598, с. 53].

Дійсно, кримінальні кодекси Латвії, Молдови, Болгарії та Іспанії виділяють як обтяжуючі, так і особливо обтяжуючі вбивство обставини. У першому з названих кодексів обтяжуючими ознаками вбивства визнається, зокрема: поєднання його з наругою над трупом; вчинення його особою, поміщеною у місце утримання затриманих, попереднього ув'язнення чи позбавлення волі, - а особливо обтяжуючими - у зв'язку з виконанням потерпілим чи його близьким службових або професійних обов'язків, їх участі у попередженні чи запобіганні протиправного діяння або у зв'язку з дачею показань в суді чи на досудовому слідстві; особою, яка відбуває довічне ув'язнення.

У КК Молдови до обтяжуючих вбивство обставин, поряд з іншими, віднесені такі, як вбивство: із заздалегідь обміркованим умислом; поєднане з викраденням людини, - а до особливо обтяжуючих - вбивство: чоловіка (дружини) чи близького родича; із садистських спонукань; з метою вилучення та/або використання чи продажу органів чи тканин потерпілого.

Відповідно до КК Болгарії обтяжуючими вбивство обставинами є вбивство: особи, яка користується міжнародним захистом; батька чи матері, сина чи доньки; особи, яка перебуває у безпорадному стані; із заздалегідь обміркованим умислом, а особливо обтяжуючим - вбивство судді, прокурора, слідчого, працівника Міністерства внутрішніх справ при виконанні чи у зв'язку з виконанням ними певних обов'язків чи функцій.

У КК Іспанії видами умисного вбивства визнаються: просте вбивство; вбивство за таких трьох обтяжуючих обставин, як: віроломство; за плату, винагороду чи за обіцянкою; з особливою жорстокістю; вбивство за двох чи більше зазначених обтяжуючих обставин.

Наведений досвід демонструє, що відповідальність за умисні вбивства, вчинені за обтяжуючих обставин, варто диференціювати, не покладаючись повністю на судовий розсуд. Адже не можна вважати злочинами однакової тяжкості: вбивство двох осіб і п'ятдесяти осіб (згадаймо сумнозвісних Чікатила, Оноприєнка або Ткача); масове вбивство і вбивство однієї особи, навіть вчинене загальнонебезпечним способом; вбивство з хуліганських мотивів і вчинене за попередньою змовою групою осіб та ще і з корисливих мотивів вбивство двох або більше малолітніх заручників.

Розуміючи це, окремі науковці пропонують значно посилити санкції статей КК України, які передбачають відповідальність за умисне вбивство. Так, Н.А. Дідківська вважає за необхідне позбавлення волі на певний строк за злочини, передбачені ч. 2 ст. 115, встановити у межах від 10 до 25 років, за злочини, передбачені статтями 112, 348, 379, 400, 443, ч. 2 ст. 438 і ч. 4 ст. 404 КК України, - від 12 до 25 років [210, с. 15-16], а Н.В. Шепелєва - збільшити у названих нормах максимальний розмір покарання у виді позбавлення волі на певний строк до 20-25 років [870, с. 35]. Але будь-яке збільшення максимального розміру покарання за ці злочини спровокує встановлення більш жорстких покарань і за інші злочини згідно з принципом ланцюгової реакції. Такі приклади вже мали місце [632]. Цього допустити не можна. Тому нами пропонується інший вихід із цієї ситуації, який сформульовано у висновках до цього розділу;

3) до привілейованих видів вбивства відносяться:

- вбивство у стані необхідної оборони (КК Росії та ін.);

- вбивство у стані афекту (кримінальні кодекси Молдови, Польщі, ФРН);

- вбивство матір'ю новонародженої дитини (кримінальні кодекси Молдови, Італії, Данії та ін.), а також вбивство батьком чи матір'ю новонародженої потворної дитини (кримінальні кодекси Болгарії, ФРН);

- ейтаназія - позбавлення життя особи у зв'язку з невиліковною хворобою чи нестерпністю фізичних страждань за бажанням особи (кримінальні кодекси Молдови, Польщі, Швейцарії, ФРН, Іспанії). Згідно з приміткою до ст. 143 КК РРСФР 1922 р., вбивство на прохання потерпілого не каралось, але вже у листопаді 1922 р. ця примітка була скасована, чим, на думку І.І. Карпеца, була допущена інша крайність - таке вбивство стало вважатися простим вбивством [511, с. 42]. Російські вчені давно пропонували включити до КК норму, яка б передбачала більш м'яке покарання за позбавлення життя безнадійно хворої людини з метою пом'якшення її страждань, і ще більш м'яке - якщо це вчинювалося б на прохання умираючого [124]. На жаль, відповідні норми кримінальних кодексів європейських держав (крім КК Італії і частково ФРН) мають однакову ваду: вони прямо не виключають можливості відповідної кримінально-правової привілеї для особи, яка навіть і на прохання потерпілого вбиває малолітню або душевнохвору особу, або особу, яка завідомо для винного перебуває під впливом обману, примусу тощо. Тому перш ніж включати таку статтю до КК України, слід уважно відстежити усі можливі «підводні камені». У Бельгії та Голландії невиліковно хворі особи отримали право на добровільну відмову від життя. Активну ейтаназію здійснюють сімейні лікарі, при цьому у 40% випадків - у домашніх умовах [747].

4) на відміну від КК України передбачена відповідальність не лише за доведення до самогубства, а також за:

- схиляння до самогубства (кримінальні кодекси Литви, Польщі, Болгарії, Швейцарії, Австрії, Сан-Марино, Італії, Франції, а також Угорщини та ін. [125, с. 110]. У КК Сан-Марино підбурювання до самогубства дитини у віці до 14 років або недієздатного розглядається як вбивство;

- надання допомоги при самогубстві (кримінальні кодекси Литви, Польщі, Болгарії, Швейцарії, Австрії, Сан-Марино, Іспанії, Норвегії, Італії).

Згідно з КК Італії, покарання за підбурювання до самогубства і сприяння самогубству диференціюється залежно від того, трапилось самогубство чи лише спроба самогубства, пов'язана з заподіянням особою собі тяжкого чи особливо тяжкого ушкодження;

5) специфікою деяких кримінальних кодексів (зокрема Литви, Росії, Білорусі, Латвії, Молдови, Болгарії, Франції, Бельгії), порівняно з КК України, є те, що обставини, які обтяжують тілесні ушкодження, сформульовані у них аналогічно до обставин, які обтяжують вбивство. Для того, щоб кожен раз не перелічувати ознаки, обтяжуючі заподіяння шкоди здоров'ю, болгарський законодавець зробив по іншому: у диспозиціях ст. 131 КК Болгарії встановлена відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень (незалежно від їхнього ступеня) за обтяжуючих та особливо обтяжуючих обставин (їх перелік фактично не відрізняється від аналогічного переліку у ст. 116, яка встановлює відповідальність за вбивство), а в санкціях визначені різні міри покарання - залежно від ступеня заподіяних тілесних ушкоджень;

6) у кримінальних кодексах багатьох держав (Польщі, Швейцарії, Австрії, Італії, Норвегії, Іспанії, Сан-Марино, ФРН) встановлена відповідальність за участь у бійці. З таким підходом, на нашу думку, треба погодитися, адже, як правильно зазначено Верховним Судом ФРН, норма про участь у бійці спрямована на захист життя і здоров'я усіх осіб, які були піддані небезпеці внаслідок бійки [253, с. 394]. Бійкою визнається фізичне зіткнення із взаємним нанесенням тілесних ушкоджень, в якому беруть участь три і більше особи. Важливою ознакою суб'єктивної сторони цього злочинного діяння, яке дозволяє відмежувати його від суміжних (наприклад, від тілесних ушкоджень чи заподіяння смерті через необережність) є те, що умисел суб'єкта спрямований тільки на участь у бійці чи у нападі [694]. Згідно з вітчизняною судовою практикою у деяких випадках такі дії кваліфікуються за статтями КК України, що передбачають відповідальність за хуліганство або заподіяння тілесних ушкоджень. Але слід звернути увагу на таке. Непоодинокими є випадки, коли внаслідок побиття жертви групою осіб або зіткнення у бійці двох великих груп осіб (у десятирічній слідчій та прокурорській практиці автора зустрічались випадки, коли до такої групи входило понад десять і навіть понад сто осіб), фактично неможливо буває встановити причинний зв'язок, тобто від чиїх саме ударів настала смерть потерпілого або йому були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження; інколи їх причиною є сукупність ударів, нанесених багатьма особами; при цьому жодна з осіб, яка брала участь у побитті, не бажала настання саме таких тяжких наслідків. Саме для таких випадків у КК України слід було б криміналізувати участь у бійці;

7) серед злочинних діянь проти волі особи можна виділити злочинні діяння проти: а) фізичної волі (незаконне позбавлення волі, викрадення особи, захоплення заручників, торгівля людьми, звернення у рабство тощо), які передбачені переважною більшістю цих кодексів і визначаються в них дуже схоже, і б) психічної волі. Особливої уваги потребує саме друга група зазначених діянь як найбільш специфічна. До них можна віднести:

- введення в оману (КК Австрії, КК ФРН). При цьому у КК Австрії йдеться про спонукання особи до вчинення дій, потурання чи бездіяльності із застосуванням обману, що заподіює істотну шкоду правам цієї особи, а у КК ФРН - про умисний обман людини у тому, що проти неї чи її близьких має бути вчинено злочин;

- приведення у стан «нездатності розуміти або бажати» кого-небудь без його згоди шляхом застосування гіпнозу, уселяння, алкогольних чи одурманюючих речовин або іншим способом (КК Італії);

- взяття під підозру за політичними мотивами (КК ФРН). Йдеться, зокрема, про вчинене шляхом доносу поставлення іншої особи у небезпеку переслідування за політичними мотивами із застосуванням силових методів і свавілля, що суперечать основам правової держави, наслідком чого стало позбавлення її волі чи заподіяння значної шкоди її професійному чи матеріальному становищу;

- погрозу (кримінальні кодекси Білорусі, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, Сан-Марино, ФРН, Голландії). Йдеться як про погрозу вчиненням злочину на шкоду іншій особі (кримінальні кодекси Польщі, ФРН), так і про більш конкретизовану - погрозу вбивством, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень чи знищенням майна (кримінальні кодекси Білорусі, Болгарії, Італії), або погрозу заподіяти шкоду, яка сама по собі становить злочин проти особи, сексуальної волі, гідності чи майна, якщо при цьому винний що-небудь вимагав (КК Іспанії). В останньому випадку фактично йдеться про шантаж. КК Швейцарії кримінально-карану погрозу розуміє ще більш широко - як викликання в іншої особи стану страху чи боягузтва. Так само і у КК Австрії - небезпечна погроза визнається злочином сама по собі, якщо її метою є приведення потерпілого у стан страху і занепокоєння, але більш суворо карається погроза заподіяння смерті, каліцтва, викрадення, підпалу, вибуху, дискредитації тощо;

- примушування (кримінальні кодекси Білорусі, Литви, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, Іспанії, Італії, Сан-Марино, ФРН, Голландії, Швеції).

При цьому КК Білорусі передбачає відповідальність за примушування особи виконати чи не виконувати яку-небудь дію, КК Литви - вчинити незаконні дії або утриматися від вчинення законних дій чи іншої поведінки, КК Болгарії - вчинити чи не вчинювати або перетерпіти що-небудь, КК Польщі - вчинити певну дію, відмовитися від неї чи припинити її, КК Швейцарії - що-небудь зробити, не робити чи перетерпіти певні невигоди, або до інших обмежень у свободі вибору поведінки, КК Австрії - вчинити дії, потурання чи бездіяльність, КК Іспанії - вчинити певні дії, не заборонені законом (обтяжує цей злочин перешкоджання здійсненню особою її основних прав і свобод), КК Італії - виконати, допустити чи не виконати що-небудь або вчинити злочинне діяння, КК ФРН - вчинити дію чи бездіяльність.

Способами примушування визнаються: певна погроза, за відсутності ознак більш тяжкого злочину (КК Білорусі); психічне насильство щодо потерпілого чи його близьких (КК Литви); насильство, погрози чи зловживання владою (КК Болгарії); насильство чи погрози (КК Польщі, КК Італії); насильство чи погроза заподіяння серйозної шкоди (КК Швейцарії); насильство чи небезпечна погроза (КК Австрії); застосування сили (КК Іспанії); насильство чи погроза заподіяння значної шкоди (КК ФРН).

У цьому зв'язку слід зазначити таке. Доводячи необхідність існування у КК України ст. 355, А.М. Соловьйова не змогла чітко визначитись навіть з об'єктом цього злочину, і вказала, що родовим об'єктом примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань є «нормальна управлінська діяльність органів державної влади (законодавчої, виконавчої та судової) та місцевого самоврядування, авторитет органів державної влади, місцевого самоврядування та об'єднань громадян», а його основним безпосереднім об'єктом - «встановлений порядок реалізації права суб'єкта на судовий захист порушеного цивільного права, що виникло на підставі реально об'єктивно існуючого цивільно-правового зобов'язання». Водночас вона зазначила, що кримінальні закони інших держав примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань відносять до злочинів проти волі особи (або проти її фізичної чи психічної недоторканності) [711, с. 35, 68, 179, 180]. Дійсно: завжди і у першу чергу від примушування страждає людина, її воля, яку злочинець намагається зламати шляхом застосування насильства чи погрози. Крім того, авторка не зуміла чітко визначити предмет цього злочину і його об'єктивну сторону, зокрема зміст вимоги, чітко відмежувати його від вимагання тощо. На наш погляд, цих проблем взагалі не існувало б за відсутності у КК України ст. 355 та наявності загального складу примушування.

За такого підходу будь-яке психічне насильство, пов'язане з примушуванням тих чи інших осіб до певних дій або бездіяльності, у необхідних випадках кваліфікувалося б за сукупністю відповідних злочинів. Чинний же КК України у цьому плані має певні прогалини. Адже, наприклад, побої, заподіяні з метою залякування потерпілого чи його близьких, яке зазвичай є способом примушування до певних дій чи бездіяльності (ч. 2 ст. 126 КК України), значно підвищують суспільну небезпеку цього злочину, але зазначена мета є індиферентною стосовно умисного легкого тілесного ушкодження (ст. 125 КК України) та багатьох інших злочинів, які часто вчинюються із застосуванням психічного насильства (за винятком випадків погрози вбивством - ст. 129 КК України). Ця обставина (поєднання того чи іншого злочину з примушуванням до вчинення незаконних дій або утримання від вчинення законних дій) не міститься навіть у переліку обставин, що обтяжують покарання (ст. 67 КК України), хоча акцентування на ній уваги в законі могло б мати значний правовиховний ефект;

8) вельми різноманітними у правових системах різних держав Європи є підходи до класифікації і визначення сутності злочинних діянь, які у КК України іменуються злочинами проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Це вбачається з того, що ці злочинні діяння отримують назву за їх характером - «сексуальні злочини», «сексуальна агресія», «сексуальне переслідування», «сексуальне зловживання» тощо або відносяться до злочинних діянь проти моральності (Австрія, Голландія, Бельгія, Болгарія) чи індивідуальної свободи (Італія). Цей наш висновок, наведений у згадуваній монографії [827, с. 687-706], пізніше підтримав й інший дослідник [525].

В літературі правильно зазначається, що західноєвропейські законодавці розмежовують певні прояви сексуальних перверсій (звичайно, йдеться про вчинені стосовно повнолітніх осіб шляхом насильства, погроз тощо) на злочинні та незлочинні, при цьому злочинними визнаються лише ті, що безпосередньо пов'язані з сексуальним проникненням у тіло людини. Такий підхід визнається більш правильним з огляду на те, що застосовувані, наприклад, у КК Росії чи КК Білорусі поняття «мужолозтво, лесбіянство та інші дії сексуального характеру» або у КК України (ст. 153) поняття «задоволення статевої пристрасті неприродним способом» насправді є надзвичайно широкими і охоплюють усі можливі дії, вчинені на сексуальному ґрунті [417, с. 39].

Так, у КК Естонії виділяються такі відповідні діяння «проти сексуального самовизначення»: а) зґвалтування; б) насильницьке задоволення статевої пристрасті; в) статеві зносини з використанням залежності потерпілого від винного; г) ненасильницьке задоволення статевої пристрасті.

У КК Франції систему сексуальних агресій становлять: а) зґвалтування - будь-який акт сексуального проникнення якого-небудь роду, вчинений щодо іншої особи (як жінки, так і чоловіка) шляхом насильства, примусу, погрози чи обману, які виключають будь-яку добровільність з боку потерпілого. При цьому «сексуальне проникнення» означає проникнення статевими органами або у статеві органи [755, с. 257]; б) інші сексуальні агресії - будь-які акти відповідного характеру, що не є зґвалтуванням (межею є наявність чи відсутність сексуального проникнення) [755, с. 260]; в) сексуальне переслідування з боку особи, яка має владні повноваження. Дещо схожою на французьку є система відповідних злочинів у КК Іспанії.

Система злочинів сексуального характеру, передбачена КК Норвегії, включає: а) незаконні сексуальні контакти - звичайний і анальний статевий акт, до якого прирівнюються введення пенісу в рот, предметів у піхву чи пряму кишку; б) інші незаконні сексуальні дії - сексуальні дії з особою, яка не згодна на них, демонстрація сексуально агресивної чи іншої непристойної поведінки у громадському місці, поблизу іншої особи або по відношенню до іншої особи тощо; в) проституцію і порнографію;

9) у жодному з проаналізованих нами кримінальних кодексів ні основною, ні обтяжуючою ознакою статевого злочинного діяння, пов'язаного із статевими зносинами з малолітніми, не визнаються наслідки у виді безплідності. У цьому зв'язку треба згадати ч. 2 ст. 155 КК України, де такі наслідки визначені як обтяжуюча ознака. На нашу думку, ця ознака не може бути доведена кримінально-процесуальними засобами, а тому підлягає виключенню. У особи, яка не досягла статевої зрілості, факт безплідності може бути встановлений лише після досягнення нею статевої зрілості. Але відповідно до КПК України (ст. 400-4), перегляд судових рішень з підстав неправильного застосування кримінального закону (скажімо, застосування ч. 1 замість ч. 2 ст. 155 КК), з метою застосувати закон про більш тяжкий злочин чи з інших підстав погіршити становище засудженого не допускається. Оскільки на момент розслідування справи про статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, встановити наслідки у виді безплідності практично неможливо, то і передбачати відповідну ознаку у ст. 155 КК не можна. Зазначене стосується і ч. 2 ст. 134 КК України, яка передбачає безплідність як наслідок незаконного проведення аборту;

10) специфічно визначається вік, з якого можливою є кримінальна відповідальність за деякі статеві злочинні діяння. Так, відповідно до КК Австрії не підлягають покаранню: а) за сексуальні дії - особа, яка старше потерпілої особи не більше ніж на 3 роки, якщо ці дії «не супроводжувались введенням предмета» і не спричинили тяжких наслідків, крім випадків, коли малолітній особі ще не виповнилось 13 років; б) за розпусні дії - особа, яка старше потерпілої особи не більше ніж на 4 роки, якщо ці дії не спричинили відповідних наслідків, крім випадків, коли малолітній особі ще не виповнилось 12 років. Згідно з КК Швеції, якщо у випадку сексуальної експлуатації неповнолітнього, замаху на нього або сексуального приставання різниця у віці і ступені розвитку між особою, яка вчинила злочин, і дитиною є незначною, то державне обвинувачення не повинно мати місця, крім випадків, коли інше потрібно в інтересах суспільства. У КК Норвегії прямо вказано, що покарання може бути скасоване чи зменшене нижче мінімального, якщо особи, які вступили в сексуальний контакт, мають приблизно однаковий вік і розвиток.

У цьому зв'язку вважаємо за необхідне заперечити пропоновані окремими науковцями підходи, за якими особа, яка досягла 16-річного віку, повинна відповідати за злочини проти моральності, вчинені щодо її однолітків, на тій підставі, що така особа «може негативно вплинути на нормальний розвиток свого однолітка» [692, с. 11]. Дійсно, закон прямо не виключає зазначених осіб із кола суб'єктів відповідних злочинів. Але особи віком до 18 років, згідно як з національним, так і з міжнародним законодавством, визнаються дітьми. Категорія ж дітей як раз і виділяється з метою підкреслити той факт, що вони, на відміну від дорослих, не завершили ще свого фізичного, морально-психологічного та іншого розвитку. Напевно, саме тому кримінальними законами багатьох держав прямо передбачені правила, згідно з якими неповнолітні особи не несуть відповідальність за деякі злочини, вчинені щодо їх однолітків. Такі положення, на нашу думку, були б не зайвими і в КК України;

11) потерпілою від зґвалтування згідно з КК Росії і КК Білорусі може бути особа тільки жіночої статі, а насильство чи погроза при її зґвалтуванні можуть бути застосовані як до неї, так і до інших осіб (у КК Білорусі - до її близьких). Підтримуючи такий підхід і критикуючи той, що застосовано у КК України (до речі, аналогічний підхід - у кримінальних кодексах Молдови і Франції), О.М. Костенко зазначає: «Через відмінності у статевій природі чоловіка і жінки не можна запроваджувати гендерну зрівнялівку в кримінально-правовому захисті жінки і чоловіка від насильницьких статевих злочинів». Він наводить й інші досить сильні аргументи на користь своєї позиції: «Чоловіки, отримавши можливість теж визнаватися потерпілими від зґвалтування, водночас отримали можливість зловживати доказами. Тепер будь-який чоловік, що зґвалтував жінку, може стверджувати, що залишені ним характерні сліди зґвалтування на тілі жінки є наслідком того, що не він зґвалтував жінку, а навпаки, вона його зґвалтувала»; «Статеві зносини, що відбуваються із застосуванням чоловіком фізичного насильства щодо жінки - це не те саме, що статеві зносини, що відбуваються із застосуванням жінкою фізичного насильства щодо чоловіка» [385, с. 72-73]. З цим важко не погодитися. На наш погляд, зазначена «зрівнялівка» сталася через те, що у проекті нового КК України спочатку було передбачено, що суб'єктом зґвалтування може бути лише чоловік, але при цьому зґвалтування малолітньої пропонувалось карати позбавленням волі на строк від 8 до 15 років позбавлення волі (ст. 146 проекту), а насильницьке мужолозтво щодо малолітнього - позбавленням волі на строк до 5 років (ст. 150), що нами небезпідставно критикувалось [842]. Виявивши за нашою підказкою цю «гендерну неадекватність», законодавець помилково хитнувся в інший бік. Хоча йому слід було лише збільшити покарання за насильницьке мужолозтво;

12) надзвичайно ретельно розробленою у кримінальних кодексах Литви, Естонії та Іспанії є система злочинних діянь проти політичних та інших прав і свобод людини і громадянина. Так, у КК Литви усі злочинні діяння проти прав та свобод людини і громадянина згруповані у чотирьох главах (тобто чітко позначено їх спеціальний об'єкт). При цьому окремо виділені злочинні діяння проти: недоторканності приватного життя особи (глава ХХІV); рівноправності особи і свободи совісті (глава ХХV); виборчих прав громадян і порядку виборів та референдуму (глава ХХVІ); соціальних прав особи (глава ХХVІІ). Глава 10 КК Естонії, присвячена винним діянням проти політичних і громадянських прав, поділяється на три розділи: І - «Винні діяння проти принципу рівноправності»; ІІ - «Порушення основних свобод»; ІІІ - «Винні діяння проти вільного здійснення виборчих прав». Книга 2 КК Іспанії містить такі відповідні розділи, зокрема: XV «Злочини проти прав трудящих», ХV-bis «Злочини проти прав іноземних громадян» і ХХІ «Злочини проти Конституції». Розділ ХХІ містить дві глави: IV - «Злочини, пов'язані із здійсненням основних прав і публічних свобод та обов'язком виконання соціальних робіт» і V - «Злочини, вчинені державними службовцями проти конституційних гарантій». Безсторонній аналіз норм глави V розділу ХХІ цього КК дає підстави для висновку, що українському законодавцю є чому повчитися у іспанського. Адже КК Іспанії однозначно виходить з двох аксіом, згідно з якими: а) усі, за незначними винятками, основні права людини і громадянина, повинні мати належні кримінально-правові гарантії; б) усі основні права людини і громадянина мають бути захищені передусім від незаконних дій посадових та службових осіб, які і є у переважній більшості випадків основною загрозою для зазначених прав та свобод;

13) значно більшу увагу, ніж у КК України, кримінальні кодекси деяких держав континентальної Європи приділяють визначенню дискримінації як злочинного діяння. Так, у КК Іспанії злочином проти прав трудящих визнаються серйозна дискримінація працівників за певними ознаками і не відновлення стану рівності на вимогу чи після адміністративної санкції, а у КК Швеції - дискримінація за ознаками раси, національного чи етнічного походження тощо, а також гомосексуальних нахилів, вчинювана підприємцем при здійсненні комерційної діяльності.

Особливо специфічними видаються підходи французького законодавця щодо кримінальної відповідальності за дискримінацію; а) вона може полягати у низці таких альтернативних дій: відмова від надання майна чи послуг; перешкоджання нормальному здійсненню будь-якої економічної діяльності; відмова від прийняття на роботу тощо; б) дискримінація може бути здійснена за ознаками не лише статі, політичних чи релігійних переконань тощо, а й походження особи, сімейного стану, стану здоров'я, фізичних вад і навіть профспілкової діяльності; в) дискримінація може бути вчинена щодо як фізичних, так і юридичних осіб. У КК Голландії однозначно встановлюється відповідальність за дискримінацію людей за ознакою їхньої статевої орієнтації. Такій відповідальності підлягають, зокрема, особи, які: привселюдно збуджують ненависть або дискримінацію проти осіб, або насильство проти них чи їхньої власності, або роблять заяви, що дискредитують їх на підставі їхньої гетеросексуальной чи гомосексуальної орієнтації; надають фінансову чи іншу матеріальну підтримку діяльності, спрямованої на дискримінацію таких осіб тощо;

14) специфічними є деякі склади злочинних діянь проти прав та свобод людини і громадянина, зокрема: відмова у наданні громадянину інформації (КК Росії, КК Білорусі); розголошення чужої таємниці, вчинене особою, яка за посадою чи родом занять зобов'язана її зберігати (КК Латвії); організація або керівництво об'єднанням, що посягає на особу і права громадян, переслідування громадян за критику (КК Білорусі); створення політичної організації на релігійному ґрунті, використання виборчого права особою, яка не володіє ним, примушування до вступу або до виходу з політичної партії, організації, руху чи коаліції, перешкоджання у здійсненні конституційних політичних прав (КК Болгарії, КК Сан-Марино); відмова вжити заходів для зупинення свавільних дій щодо громадян (КК Албанії); «полювання за голосами виборців» (КК Швейцарії); найрізноманітніші посягання на приватне життя (КК Франції); перешкоджання поданню петицій або здійсненню іншого політичного права, незаконне здійснення політичних прав громадян іноземцями чи особами без громадянства (КК Сан-Марино).

Іншою групою злочинних діянь, на яких слід зупинити увагу, є злочинні діяння проти власності, комп'ютерні, господарські та екологічні злочинні діяння. Сучасне кримінальне законодавство європейських держав в частині відповідальності за злочини проти власності аналізувалось недостатньо [132; 319; 432]. Серед спеціальних праць українських вчених наразі можна згадати дисертацію С.В. Дьоменка, який один із її підрозділів присвятив визначенню поняття вимагання за кримінальним законодавством семи європейських держав, і зробив, зокрема, висновок про те, що в законодавстві деяких з них передбачено відповідальність окремо за вимагання і за шантаж [230, с. 8], і дисертацію Н.О. Антонюк, яка довела, що норми про відповідальність за заподіяння майнової шкоди шляхом обману чи зловживання довірою «містяться у всіх кримінальних кодексах» [85, с. 8]. Кримінальну відповідальність за крадіжки в зарубіжному законодавстві цікаво - у схемах - відобразив В.В. Кузнецов [421, с. 31-38].

О.М. Плютіна, яка досліджувала питання кримінальної відповідальності за знищення чи пошкодження майна, із використанням законодавчого досвіду багатьох інших держав обґрунтувала свої слушні пропозиції щодо: зменшення штучно виділених у КК Росії видів знищення і пошкодження майна, у т.ч. за рахунок введення нових обтяжуючих обставин у ст. 167 цього КК; необхідності віднести цей злочин (без обтяжуючих ознак) до злочинів приватно-публічного обвинувачення; доповнення ч. 2 ст. 167 КК РФ такими ознаками, як вчинення злочину щодо особи або її близьких у зв'язку з виконанням даною особою свого службового чи громадського обов'язку і вчинення злочину за мотивами національної, расової чи релігійної ненависті чи ворожнечі; надання «підводному телеграфному, телефонному чи високовольтному кабелю чи трубопроводу» статусу кваліфікуючої ознаки злочинів, передбачених ч. 2 ст. 167 і ч. 2 ст. 168 КК РФ [601, с. 10, 16, 21]. Важливим є не тільки те, що О.М. Плютіна використала компаративістський підхід при дослідженні відповідних злочинів, а як саме вона його використала: чітко вичленивши ті законодавчі рішення, що пройшли апробацію і можуть бути орієнтиром для вчених і законодавців. Однак і вона, перебуваючи у певному захопленні від отримання надзвичайно цікавого зарубіжного досвіду, зробила деякі помилки. Наприклад, навряд чи можна будь-який підпал відносити, як це пропонує О.М. Плютіна, до категорії загальнонебезпечних злочинів. Адже у фізичному сенсі явно не є небезпечним для усіх підпалювання книги, яка має історичну цінність.

Кримінально-правовій охороні прав на окремі об'єкти інтелектуальної власності в Україні були присвячені спеціальні дослідження. Але лише в окремих з них аналізувались відповідні злочини, як вони визначені у зарубіжному кримінальному законодавстві [104, с. 5, 7, 16; 105, с. 168-175, 248-250, 290, 294; 846]. Слушним є зроблений П.С. Берзіним висновок щодо необхідності створення окремого розділу Особливої частини КК України «Злочини, що посягають на право інтелектуальної власності». Можна було б цілком погодитися з думкою П.П. Андрушка про те, що право інтелектуальної власності є родовим об'єктом злочинів, передбачених статтями 176, 177, 229, 231, 232 КК України [79], якби у двох останніх з названих статей з 2005 р. не з'явилось згадування про банківську таємницю.

Питання кримінальної відповідальності за деякі комп'ютерні злочинні діяння досліджувались Д.С. Азаровим на прикладі таких європейських держав, як ФРН, Франція, Іспанія, а Н.А. Розенфельд - на прикладі ФРН, Франції, Норвегії та Швеції, а також держав СНД. Українські вчені, пославшись на приклад держав Європи, підкреслили необхідність імплементації положень Конвенції про кіберзлочинність у вітчизняне законодавство [61, с. 5, 8; 847]. На думку Н.А. Розенфельд, кримінальні закони окремих держав-учасниць СНД містять надто широкий перелік злочинів, які підмінюють собою традиційні злочини і провокують штучне виникнення колізій, кримінальні закони інших - надто вузький (лише одну норму) [668, с. 7-8]. Аналіз підстав відповідальності за ці злочини за законодавством ряду держав Європи здійснювався і нами [825]. Певну увагу аналізу комп'ютерних злочинних діянь за кримінальними законами деяких європейських держав присвятили російські вчені [150; 301; 586; 738; 859].

Закони європейських держав, що передбачають відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності і злочини проти фінансової системи українськими вченими аналізувалось переважно у контексті відповідних спеціальних досліджень вітчизняного законодавства [199, с. 75-82; 200, с. 4; 224; 225, с. 26-27, 91-92, 98-99; 228; 383; 496; 531], а також законів про відповідальність за відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом [100, с. 7-30; 101, с. 7-8; 639; 857, с. 3, 18]. Нами, з використанням зарубіжного досвіду, було доведено, що до таємниці, яка підлягає кримінально-правовій охороні, слід віднести «інсайдерську інформацію», що торгівля цінними паперами на основі інсайдерської інформації створює неоднакові можливості для інвесторів і призводить до нестабільності на фондовому ринку, а тому у багатьох державах розглядається як злочинне діяння [811], а також що кримінальна відповідальність за приховування доходів в іноземній валюті за межами країни, передбачена КК України, з інтеграцією вітчизняної економіки у світове господарство буде скасована [503].

О.О. Дудоров ретельно проаналізував питання кримінальної відповідальності за податкові злочини за КК ФРН, Греції, Польщі, Данії, Швеції та інших держав, у т.ч. покарання за них, а також відповідні заохочувальні приписи [220; 221; 222; 227, с. 470-485, 510, 613], а Р.Ю. Гревцова - за злочини у сфері оподаткування за законодавством США, ФРН і Росії [184]. Остання зробила слушний, на наш погляд, висновок про необхідність виокремлення в КК України групи злочинів, що посягають на систему оподаткування [185, с. 6]. Досліджувались питання кримінальної відповідальності за незаконні інсайдерські операції за законодавством інших держав [675; 811].

Здійснивши компаративний аналіз питання кримінальної відповідальності за посягання на свободу законної господарської діяльності, Л. Скора зробила правильні висновки про те, що: в кримінальному законодавстві йдеться про посягання на свободу не господарської, а підприємницької (Росія, Латвія, ФРН), економічної (Франція), комерційної чи промислової (Італія) діяльності; до посягань на свободу різних видів економічної діяльності кримінальні закони інших держав відносять діяння, пов'язані з недобросовісною конкуренцією (Росія, Латвія, ФРН, Італія), дискримінацією підприємців (Франція), хабарництвом і підкупом у підприємництві (ФРН); суб'єкти зазначених посягань у більшості випадків є спеціальними - це представники державної влади (Росія, Латвія, Франція), службовці та уповноважені особи комерційних підприємств (ФРН, Італія, Латвія), юридичні особи (Франція) [701].

П.Т. Гега здійснив порівняльний аналіз кримінально-караних форм банкрутства з використанням досвіду Франції, Голландії, ФРН, Швейцарії, Швеції, Росії і Білорусі [165], а Б.М. Грек - законодавства Франції, ФРН, Росії про кримінальну відповідальність за незаконні дії, пов'язані з банкрутством, застерігши від «механічного запозичення змісту і форм права» [186]. Є праці й інших науковців [106; 323; 584]. Деякі відповідні праці виходили у ближньому зарубіжжі [120; 157; 161; 302; 303; 735; 744].

Стосовно екологічних злочинних діянь в Україні випущена спеціальна монографічна праця, в якій у межах дослідження законодавства України про кримінальну відповідальність за такі діяння аналізувалось законодавство інших держав, зокрема ФРН, Швейцарії і Англії [159, с. 5]. Є й інші праці, в яких використовувався компаративний метод [447]. Відомі окремі розвідки і російських вчених [867].

Проведеним нами аналізом кримінального законодавства держав континентальної Європи встановлено такі особливості визначення злочинних діянь проти власності, комп'ютерних, господарських та екологічних злочинних діянь:

1) у ст. 126 КК Молдови визначені єдині для усіх статей Особливої частини розміри шкоди, які корелюють з розмірами штрафу як виду покарань - в особливо великих, великих, значних, істотних і малих розмірах (відповідно, понад 1500, понад 500, понад 250, понад 5 і не більше 5 умовних одиниць штрафу, а у ст. 64 КК Молдови визначено, що одна умовна одиниця штрафу дорівнює 20 леям). Це дозволяє зробити кримінальний закон у контексті визначення шкоди автономним, незалежним від змін у законодавстві, які стосуються визначення неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, податкової соціальної пільги тощо [822], а також не припускатися такої ж помилки, що існує, наприклад, у ст. 212 КК України, де розмір передбаченого як покарання штрафу може бути меншим навіть за розмір коштів, що фактично не надійшли до бюджетів чи державних цільових фондів. За визначенням, наведеним у КК Молдови, шкода - це виражена у грошах вартість викрадених, здобутих, отриманих, знищених матеріальних цінностей чи вартість шкоди, заподіяної особою чи групою осіб. У цій же статті вказано: якщо шкода пов'язана з виконанням трудових обов'язків, береться до уваги лише пряма реальна шкода, а в інших випадках - до неї додається упущена вигода. У КК Білорусі розміри шкоди визначені окремо для різних видів злочинів. У КК Росії містяться визначення великого, особливо великого, значного розміру (шкоди, доходу тощо), а у КК Польщі - термінів «майно значної цінності», «майно великої цінності», «значна шкода», «шкода у великих розмірах».

У чинному ж КК України, крім просто поняття «шкода», застосовуються такі поняття, як: «велика шкода»; «велика матеріальна шкода»; «значна шкода»; «значна майнова шкода»; «значна матеріальна шкода»; «істотна шкода»; «майнова шкода»; «майнова шкода у великих розмірах»; «майнова шкода в особливо великих розмірах»; «матеріальна шкода»; «тяжка шкода»; «шкода у великому розмірі»; «шкода в особливо великому розмірі»; «шкода зонам лікування і відпочинку» тощо. При цьому, у деяких випадках розмір тієї чи іншої шкоди прямо визначається у відповідних статтях КК, в інших він є оціночним поняттям, в різних випадках один і той самий термін може мати зовсім різний зміст. Крім того, у КК України застосовується поняття «збитки» і не враховано, що згідно з ст. 22 ЦК України збитками визнаються як реальні збитки, так і упущена вигода, а шкода може бути як майновою (матеріальною), так і моральною [822, с. 38-40, 48-49, 86-92];

2) у кримінальних кодексах Росії, Білорусі, ФРН, Норвегії та інших держав даються визначення поняття «розкрадання». Так, згідно з КК Росії, це вчинені з корисливою метою протиправні безоплатні вилучення та/або обернення чужого майна на користь винної особи чи інших осіб, що заподіяло шкоду власнику чи іншому володільцю цього майна, а згідно з КК Білорусі - умисне протиправне безоплатне заволодіння чужим майном чи правом на майно, вчинене з корисливою метою шляхом крадіжки, грабежу, розбою, вимагання, шахрайства, зловживання службовими повноваженнями, привласнення, розтрати чи використання комп'ютерної техніки. Аналіз цих визначень дозволяє зробити висновок про те, що і російський, і білоруський законодавці однаково визнали ознаками розкрадання: а) предмет - чуже майно; б) протиправність і безоплатність заволодіння ним; в) корисливу мету, - водночас існують розбіжності щодо інших ознак. Проте наявність визначення поняття «викрадення» у КК України мала б велике теоретичне і практичне значення [822, с. 52, 56-57].

У цьому зв'язку звертаємо увагу на цілу низку проблем, які виникають через відсутність чіткого визначення поняття «викрадення» у КК України. Передусім неясно, що саме слід розуміти під цим поняттям. Напевно, лише крадіжку і грабіж, які визначені у статтях 185 і 186 КК України, відповідно, як таємне і відкрите викрадення. Утім, в літературі існує і думка про те, що «розбій - це також викрадення» [429]. Крім того, у статтях 262, 308, 312 і 313 КК України міститься термінологічний зворот «розбій з метою викрадення», що заважає однозначному розумінню як поняття викрадення, так і поняття розбою. Адже виходить, що ці статті передбачають відповідальність за «розбій з метою крадіжки» і «розбій з метою грабежу», а це є нісенітницею, хоча й не більшою, ніж «розбій з метою розбою». Можливо, правильніше було б говорити про розбій, вчинений з метою заволодіння певним майном. Поняття викрадення зустрічається у статтях 146, 188, 234, 297, 357, 362, 410, 432, 444 КК України. Якщо в усіх цих статтях воно використовується лише у значенні крадіжки і грабежу, то: а) виходить, нібито заволодіння людиною, приватизаційними паперами, предметами, що знаходяться в місці поховання або на трупі, речами, що знаходяться при вбитих чи поранених (статті 146, 234, 297, 432, 444) іншим способом (наприклад, шахрайським чи розбійним) взагалі не є кримінально караними; б) покарання, передбачене за крадіжку і грабіж з метою заволодіння приватизаційними паперами та іншими вказаними предметами через його м'якість є неадекватним дійсній суспільній небезпеці цих діянь (особливо це стосується випадків вчинення злочину повторно, за попередньою змовою групою осіб, організованою групою). Це може спонукати певних осіб до спеціалізації саме на таких злочинах. Нарешті, наявність в законі поняття викрадення дозволила б більш чітко відмежувати його від самоправства, а також визначити положення щодо підстав караності незаконного заволодіння спільним майном;

3) у кримінальних кодексах багатьох європейських держав, на відміну від КК України, крадіжкою визнається як таємне, так і відкрите викрадення чужого рухомого майна, а розбоєм (кримінальні кодекси Латвії, Литви, Естонії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ФРН, Італії, Швеції) або грабежем (кримінальні кодекси Болгарії, Албанії, Голландії, Норвегії, Іспанії), - викрадення чужого рухомого майна, поєднане з насильством чи погрозою насильства, при цьому поняття «грабіж» і «розбій» одночасно не вживаються. Так, КК Латвії крадіжкою визнає як таємне, так і відкрите викрадення чужого рухомого майна, розбоєм - викрадення чужого рухомого майна, поєднане з насильством чи погрозою насильства, а поняття «грабіж» не містить. КК Бельгії загалом обходиться одним лише поняттям «крадіжка», виділяючи такий її вид як крадіжку, вчинену із застосуванням насильства чи погроз. Цей підхід вартий запозичення, адже він може значно спростити кваліфікацію насильницьких злочинів проти власності. У російському Кримінальному укладенні 1903 р. поняття «грабіж» також не використовувалось [284, с. 35];

4) кишенькова крадіжка визнається кваліфікованим видом крадіжки (КК Росії) або виділяється як окремий злочин, який має власні кваліфіковані види (КК Молдови). Обидва ці підходи є цілком прийнятними і для України, і склад кишенькової крадіжки варто було б визначити у КК України з огляду на те, що така крадіжка, через її серйозну небезпеку, має бути криміналізованою незалежно від вартості майна, яке викрадене. Наразі дрібне викрадення чужого майна, у т.ч. і шляхом крадіжки, за законодавством України визнається адміністративним правопорушенням (чинна ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Але визнання адміністративним проступком кишенькової крадіжки майна вартістю до 600 грн. (з 1 січня до 31 грудня 2007 року - відповідно до статей 6 і 22 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22 травня 2003 р.) явно не відповідає її суспільній небезпеці;

5) угон розглядається як злочин проти власності (кримінальні кодекси Білорусі, Естонії, Польщі, Іспанії), а повернення майна (зокрема, приватного транспорту) після його короткочасного використання визнається привілейованим видом крадіжки (кримінальні кодекси Італії та Іспанії). Іспанський законодавець розробив цікаву систему злочинів, пов'язаних з угоном засобів пересування, яка спрямована головним чином на те, щоб переконати злочинця у необхідності добровільно повернути угнані засоби пересування (глава IV «Про крадіжку і угон засобів пересування» розділу ХІІІ Книги 2). Так, викрадення чужої автомашини чи мотоцикла вартістю понад 400 євро, без наміру їх привласнити, якщо вони: а) протягом 48 годин повернуті у тому ж стані, - карається арештом чи штрафом; б) у цей строк не повернуті, - карається як крадіжка або грабіж покаранням у виді позбавлення волі. У 2003 р. КК Іспанії було доповнено нормою, яка передбачила відповідальність за користування завідомо угнаним засобом пересування [671]. До речі, визначити угон транспортного засобу як вид злочину проти власності пропонували й українські фахівці, а на питання про те, навіщо його визначати в окремій статті, відповіли так: з урахуванням специфічності предмету злочину, а також того факту, що угон може бути вчинений як з метою остаточного заволодіння транспортним засобом, так і для тимчасового його використання [292, с. 84; 509, с. 9]. М.Й. Коржанський зазначає з цього приводу: «Звичайно, при незаконному заволодінні чужим транспортним засобом іноді можуть порушуватися правила безпеки руху чи експлуатації транспорту. Але визначальним у сутності цього злочину є посягання на економічні відносини власності» [370, с. 85]. З таким підходом ми цілком згодні і вимушені підкреслити, що досвід зазначених держав у цьому разі, як і в багатьох інших, підтверджує правильність відповідної позиції багатьох вітчизняних науковців;

6) викрадення шляхом крадіжки, розбою чи грабежу, шахрайства чи привласнення спеціальних видів майна (предметів, які мають велику наукову, культурну чи історичну цінність, зброї, боєприпасів, отруйних, радіоактивних речовин тощо), а так само знищення чи пошкодження окремих видів майна, в окремі статті чи параграфи різних розділів (глав) Особливої частини не виділяється, а визначається як кваліфікований вид викрадення (знищення чи пошкодження) (кримінальні кодекси Латвії, Естонії, Болгарії, Австрії, ФРН, Італії, Іспанії);

7) у деяких кримінальних кодексах прямо визначаються особливості кримінальної відповідальності за крадіжку речі, яка є спільною власністю винного та іншої особи (кримінальні кодекси Болгарії, Італії, Бельгії). Наприклад, у КК Італії визначено як привілейований вид викрадення спільної речі. Йдеться про випадки, коли співвласник, товариш чи співспадкоємець з метою доставити собі чи іншому вигоду заволодіє спільною річчю, викравши її у особи, яка володіє нею. Не карається лише той, хто вчинив вказану дію щодо замінюваної речі, вартість якої не перевищує належної йому частки;

8) виділяються такі різновиди шахрайства, як страхове шахрайство - обман, вчинений з метою одержання страхової суми (кримінальні кодекси Латвії, Естонії, Польщі, Болгарії, Албанії, Австрії, Італії, ФРН, Голландії, Норвегії), а також махлярство - дії особи, яка, знаючи про свою неплатоспроможність, намагається обманним шляхом отримати платні послуги в готелі, ресторані, на транспорті, при купівлі товару за допомогою автомата тощо (кримінальні кодекси Італії, Франції, Норвегії). Утім, згідно з КК Сан-Марино, страхове шахрайство розглядається як кваліфіковане звичайне шахрайство. Останнє обтяжують вчинення його з метою стягнення вартості страховки або домогтися перемоги у спортивних змаганнях. Історія появи складу махлярства (рос. - жульничество) у КК Франції є свідченням того, наскільки скрупульозно французькі юристи ставляться до заборони застосування кримінального закону за аналогією. Одним з рішень Касаційного Суду Франції особа, яка скористалась послугами ресторану, знаючи про свою неплатоспроможність, була виправдана. Її вчинок, дійсно, був гідним осудження, але незважаючи на певну схожість, він не потрапляв під час його вчинення під ознаки крадіжки, шахрайства чи зловживання довірою. Стало необхідним втручання законодавця, щоб махлярство було визнане таким, що тягне кримінальну відповідальність [754, с. 270];

9) за конкретними встановленими законом ознаками вимагання прямо відрізняється від шантажу (кримінальні кодекси Молдови, Голландії, Франції), у той час як у КК України шантаж як злочин прямо не виділяється. Так, у КК Молдови шантажем визнається поєднана з погрозою вимога передачі майна (або права на майно, або виконання дій майнового характеру) власника або володільця чи користувача. За КК Голландії шантаж відрізняється від вимагання зокрема тим, що при шантажі винний з метою одержання незаконних доходів примушує особу, погрожуючи їй наклепом, пасквільною дифамацією чи розкриттям таємниці, а при вимаганні застосовує насильство чи погрозу насильством. Згідно з КК Франції вимагання і шантаж відрізняються за способом: якщо вимагання пов'язане з насильством, погрозою його застосування чи примусом, то шантаж - з погрозою розкриття чи інкримінування фактів, здатних заподіяти шкоду честі і гідності особи;

10) кримінальні кодекси Росії, Латвії, Литви, Естонії, Болгарії, Албанії та Іспанії виділяють злочинні діяння проти інтелектуальної власності, але їм лише у кримінальних кодексах Литви, Естонії та Іспанії присвячена окрема глава;

11) можна виділити дві особливості визначення комп'ютерних злочинних діянь: а) на їх визначення у кримінальних кодексах європейських держав вплинула прийнята у 2001 р. Конвенція про кіберзлочинність. Російські автори прямо пропонують переглянути структуру комп'ютерних злочинів у КК Росії і покласти в її основу класифікацію, запропоновану Конвенцією [514, с. 402]. В Україні та у багатьох інших державах Європи це вже давно зроблено [53]; б) на відміну, скажімо, від злочинних діянь проти інтелектуальної власності, комп'ютерні злочинні діяння визначаються у спеціальних розділах (главах) Особливої частини кримінальних кодексів багатьох держав (Росія, Білорусь, Литва, Молдова, Франція, Бельгія). Той же факт, що, скажімо, у КК Латвії зазначені злочини включені до глави ХХ «Злочинні діяння проти громадської безпеки і громадського порядку», небезпідставно критикується фахівцями, адже в умовах всеосяжної інформатизації та комп'ютеризації виділення їх в окрему главу було б перспективним кроком [468, с. 46]. Естонський законодавець пішов тим шляхом, який перед цим проклали законодавці держав Західної Європи (зокрема Італії, Голландії, Норвегії, Данії, Австрії, ФРН), розмежувавши комп'ютерні злочинні діяння залежно від сфери суспільних відносин, на яку здійснюється посягання, і виділивши три групи відповідних злочинних діянь: економічні, проти прав і свобод індивідуальних суб'єктів та організацій і проти інтересів держави та суспільства у цілому [301, с. 36];