Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації

Так само і КК Голландії (розділ ІІІ Книги 1) передбачає обставини, які виключають кримінальну відповідальність через: 1) відсутність вини (вади розумового розвитку чи душевна хвороба); 2) відсутність протиправності (це вчинення правопорушення: під впливом сили, якій особа не може протистояти [568]; при необхідному захисті; при перевищенні меж необхідної оборони; у зв'язку з виконанням законної вимоги; у зв'язку з виконанням офіційного наказу, а так само незаконного офіційного наказу, коли підлеглий добросовісно вважав, що наказ є законним) або 3) не виключають кримінальну відповідальність, а лише вибачають (вчинення правопорушення у зв'язку з виконанням незаконного наказу).

Слід згадати, що і в розділі VIII Загальної частини КК України, який має назву «Обставини, що виключають злочинність діяння», насправді передбачені три групи обставин. Це обставини, які: 1) виключають злочинність діяння (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання особи, яка вчинила злочин, виправданий ризик тощо); 2) тягнуть кримінальну відповідальність на загальних підставах (наприклад, виконання злочинного наказу, ризик, який не є виправданим); 3) пом'якшують кримінальну відповідальність (виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації за певних умов, перевищення меж необхідної оборони тощо).

Звертаємо увагу на те, що кримінальні закони європейських держав (крім КК Сан-Марино) практично не приділяють увагу особливостям кримінальної відповідальності осіб, які заподіяли тілесні ушкодження чи позбавили життя супротивника під час спортивного двобою чи ігри. На наш погляд, цю проблему треба вирішити в рамках інституту обставин, що виключають злочинність діяння, включивши до КК як одну з таких обставин заздалегідь висловлену згоду потерпілого. У 1998 р. в Києві відбувся двобій по боям без правил між Євгеном Золотовим і Дугласом Дейджем, внаслідок якого настала смерть останнього. Золотов не був притягнений до кримінальної відповідальності, хоча кримінальний закон жодних винятків для нього не робив. Згідно з Правилами гри в футбол (ФІФА) дії, розцінені суддею як надмірно агресивні (удар суперника ногою або рукою, поштовх, підніжка) караються штрафним або 11-метровим ударом м'яча по воротам, а у разі агресивної поведінки гравець може бути віддалений з полю. Правила проведення боїв з боксу Федерації професійного боксу встановлюють: якщо боксер наніс супернику умисний заборонений удар, що призвів до тяжкої травми, наслідком цього може бути лише дискваліфікація боксера [619].

Загалом крім відомих КК України обставин, що виключають злочинність діяння, кримінальними кодексами (у деяких випадках - іншими законами) держав континентальної Європи як такі розглядаються й інші обставини (при цьому інколи вони визначаються у Загальній частині і їх можна назвати загальними, а інколи - в Особливій частині, стосуються лише окремих злочинів, і тоді їх можна назвати спеціальними). Це, зокрема:

- виконання професійних обов'язків (КК Литви); виконання обов'язку і здійснення свого права (кримінальні кодекси Італії, Албанії, Іспанії, Сан-Марино); колізія обов'язків (КК ФРН, КК Естонії); припис закону, службовий чи професійний обов'язок (КК Швейцарії); виконання приписів закону (КК Бельгії); виконання законної вимоги (КК Голландії); виконання дії, запропонованої або дозволеної законом чи регламентом (КК Франції); оголошення діяння законом як дозволеного чи некараного (КК Швейцарії); дотримання законних інтересів при нанесенні шкоди честі (КК ФРН); виконання військовослужбовцем обов'язків спеціальної служби (КК Фінляндії);

- дії, необхідні для запобігання втечі ув'язненого (КК Данії, КК Фінляндії); правомірне використання зброї (КК Італії); застосування сили для запобігання втечі чи опору з боку особи, законно позбавленої волі, а так само для запобігання нею опору з боку інших осіб (КК Швеції); насильницькі заходи для забезпечення порядку (КК Фінляндії); законне застосування сили, у т.ч. зброї (КК Сан-Марино);

- застосування військовим начальником сили, необхідної для забезпечення покори, щодо підлеглого, який проявляє непокору під час заколоту, бойових дій або у випадках, коли злочин проти військової дисципліни являє особливу небезпеку (КК Швеції, КК Фінляндії);

- право на політичний опір (КК ФРН);

- виправданий господарський ризик (КК Литви, КК Болгарії);

- експеримент (КК Литви, КК Польщі);

- непереборна сила (кримінальні кодекси Голландії, Франції, Італії, Бельгії) і дії у стані сильного страху (КК Іспанії);

- будь-яке діяння, вчинене у стані афекту, крім випадків умисного заподіяння смерті, тяжкого чи менш тяжкого тілесного ушкодження (КК Білорусі). У кримінальних кодексах Голландії, Данії, Болгарії і Польщі є положення, які визначають як обставину, що виключає злочинність діяння, перевищення особою необхідної оборони у стані афекту [732, с. 82];

- згода чи прохання потерпілого (кримінальні кодекси Австрії, ФРН, Італії, Швеції, Сан-Марино, Норвегії);

- крадіжка, шантаж, шахрайство, зловживання довірою, вчинені на шкоду своєму прямому родичу, чоловіку чи дружині (кримінальні кодекси Франції, Іспанії, Сан-Марино, Голландії, ФРН та ін.);

- вчинення при проведенні спортивних змагань дій, які спричинили шкоду супернику чи третім особам (КК Сан-Марино);

- здійснена на підставі рішення суду стерилізація особи, визнаної недієздатною, знищення власного чи сімейного майна (КК Іспанії);

- провокація злочину (кримінальні кодекси Польщі, Норвегії, Швейцарії, ФРН).

Названі обставини підлягають більш ретельному аналізу з метою вирішення питання про можливість їх регламентації у КК України.

Особливостями регламентації необхідної оборони, затримання особи, що вчинила злочинне діяння, і крайньої необхідності є, зокрема, такі:

а) обов'язковою умовою необхідної оборони і крайньої необхідності є відсутність провокації нападу (небезпеки) з боку того, хто захищається (кримінальні кодекси Іспанії, Франції, Албанії);

б) діяння не може бути визнане вчиненим в умовах крайньої необхідності, якщо професійним обов'язком особи, яка перебуває у стані необхідності, є самопожертвування на захист прав іншого (кримінальні кодекси Польщі, Іспанії, Італії, Сан-Марино, Швейцарії);

в) затримання особи, яка вчинила злочин, є правомірним й у випадку, коли особа затримується не безпосередньо після вчинення посягання, а і через певний час (скажімо, особа, яка тривалий час перебувала у розшуку, раптом була впізнана потерпілим) (КК Росії);

г) виділяються не лише уявна оборона, а й уявна крайня необхідність, уявне затримання злочинця, уявні дії за згодою потерпілого, уявне виконання наказу тощо. Якщо помилка викликана об'єктивними обставинами, особа не підлягає кримінальній відповідальності (кримінальні кодекси Білорусі, Італії, Сан-Марино, Австрії, Швеції).

Дослідження обставин, що виключають злочинність діяння, було б неповним, якщо не згадати окремо про ще одну обставину, яка відома як зарубіжному, так і вітчизняному кримінальному законодавству, але у Загальній частині кримінальних кодексів зазвичай не згадується. Йдеться про провокацію злочинного діяння.

У КК України поняття провокації зустрічається у ст. 370 «Провокація хабара». Зі змісту цієї статті прямо не випливає, що особа, яка дала або взяла хабара внаслідок свідомого створення відповідною службовою особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування або одержання хабара, звільняється від кримінальної відповідальності, а тим більше, що вказані обставини і умови виключають злочинність її діяння. Судова практика цю думку підтверджує. Відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» те, що давання або одержання хабара відбулось у зв'язку з провокацією, не виключає відповідальності того, хто його дав або одержав [617].

Проте такий підхід є дещо несправедливим і нелогічним. Адже з постанови Пленуму випливає, що службова особа, яка спровокувала одержання хабара особою, яка займає особливо відповідальне становище, карається набагато м'якше, ніж остання. Крім того, службова особа правоохоронного органу, згідно з ст. 43 КК, може бути взагалі не притягнута до кримінальної відповідальності за вказане діяння, якщо вона виконувала відповідне спеціальне завдання. Між тим, провокація, як це випливає зі змісту ч. 4 ст. 27 КК України («або іншим чином схилила…»), є різновидом підбурювання до злочину. Покарання ж підбурювачу, за загальним правилом (ст. 29 КК), є таким самим, яке передбачене для виконавця.

Не можна не згадати і про статтю 304 КК України. Так, якщо слідувати логіці Пленуму Верховного Суду України, неповнолітній, втягнутий у злочинну діяльність дорослою особою, завжди має нести відповідальність за злочин, в який його було втягнуто. Але у чому тоді сенс існування цього законодавчого припису? Якби його не було, неповнолітній і відповідна доросла особа так само несли б відповідальність разом як співучасники, а при призначенні покарання дорослій особі суд враховував би її провідну роль відповідно до ч. 2 ст. 68 КК України.

У цьому зв'язку варто згадати про існування у законодавстві окремих інших держав такої обставини як «втягнення у пастку» - підбурювання до вчинення злочину поліцейським чи іншою службовою особою з метою здобуття доказів проти даної особи. Якщо способи одержання доказів є такими, що створюють значний ризик вчинення особою злочину, вона звільняється від кримінальної відповідальності [476, с. 146-147].

У 1998 р. Європейський суд з прав людини розглянув справу «Тейксейра де Кастро проти Португалії». Резюме справи у тому, що треба відмежовувати провокацію виникнення злочинного наміру, якого до того не було, від випадків, коли особа вже має намір вчинити злочин, а поліцейські лише надають можливість цей намір реалізувати під їхнім контролем, не примушуючи особу до цього ні силою, ні оманом, ні гіпнозом, ні іншим засобом, що обмежує волю особи [715].

У ФРН провокація як метод діяльності правоохоронних органів поділяється на правомірну і неправомірну. Якщо перша використовується як легальний метод розкриття і попередження деяких злочинних діянь, то друга розглядається як «втягнення у пастку» і тягне кримінальну відповідальність [72, с. 41].

У КК Польщі і КК Іспанії провокація визнається однією з форм підбурювання, а у кримінальних кодексах Іспанії, Франції і Албанії правомірність необхідної оборони і крайньої необхідності поставлена в залежність від наявності чи відсутності провокації з боку того, хто захищається. Крім того, згідно з КК Албанії вчинення злочинного діяння у стані психологічного дискомфорту, викликаного провокацією, визнається обставиною, що пом'якшує покарання.

Відповідно до КК Норвегії, покарання за образу честі і гідності може не застосовуватися, якщо образа була спровокована поведінкою самого потерпілого. Такі норми існують у кримінальних кодексах Польщі, Болгарії, Швейцарії, ФРН, Італії. Крім того, КК Норвегії визнає злочином провокацію підлеглого до вчинення посадового злочину, у т.ч. шляхом введення його в оману. Згідно з КК Сан-Марино, якщо образа була взаємною («реторсія»), суд може оголосити некараними обох винних чи тільки одного з них; не підлягає покаранню особа, яка заподіяла шкоду честі у виді реакції на несправедливу провокацію, якщо шкода заподіяна негайно після провокації і якщо при цьому ЗМІ використані для реторсії, тобто для нанесення іншій особі образи тими ж засобами.

Таким чином, на наш погляд, статтю 370 із КК України треба виключити. Натомість, розділ VIII Загальної частини КК України доповнити статтею «Провокація злочину» (більш конкретні пропозиції сформульовані у висновках).

2.4 Правові наслідки злочинного (протиправного) діяння

Для початку розглянемо питання про поняття покарання і його мету. Норвезький вчений І. Анденес зазначає, що покарання має загальну попереджувальну дію трьох видів: воно може мати ефект залякування, може посилювати моральні заборони і може стимулювати звичну правослухняну поведінку. Для законодавця більш важливо добитися не просто залякування, а формування заборони і звички [76, с. 30]. Це слід сприймати як аксіому, зважаючи на те, що така мета покарання, як залякування, заперечувалась ще багато століть тому [290, с. 15]. Російський академік В.М. Кудрявцев слушно вказує на те, що стратегія знищення злочинців і залякування населення, історично неминуча на ранніх етапах розвитку цивілізації, до ХХІ століття повністю зжила себе. Понад те, зживає себе навіть стратегія ізоляції злочинця від суспільства, яка зберігається тільки як засіб на певний час убезпечити суспільство від небезпечних злочинців ^[419, с. 160, 187^].

З цим можна не погоджуватися. Але ще Н.Д. Сергієвський вказав на те, що усі численні цілі покарання не тільки мало досягаються, а взагалі не досягаються; утім жодна держава не знайшла можливим відмовитися від кримінального правосуддя як від безплідної та коштовної системи [690, с. 231].

Російські вчені, які спеціально досліджували проблему мети і функцій покарання у новому КК Росії, слушно зазначають, що у кримінальному законі повинні бути закріплені тільки ті цілі, які є специфічними для кримінального права і можуть бути досягнуті його засобами. Тому вони заперечують таку мету, як виправлення засудженого, оскільки реально вона може бути досягнута лише при виконанні покарань, а тому і повинна мати відображення у кримінально-виконавчому законі, і виділяють дві мети покарання - поновлення соціальної справедливості і попередження вчинення нових злочинів [280, с. 82-83; 431, с. 23]. Заперечуючи мету виправлення, вони нагадують і про існування видів покарань, в яких виправлення, як процесу, немає - це штраф, конфіскація майна, позбавлення спеціального, військового чи почесного звання, класного чину і державних нагород чи права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, смертна кара [280, с. 82-83]. Це створює підстави для постановки питання про мету покарання стосовно до окремих видів покарань. Цікавою є думка українського вченого, який вважає, що у кримінальному законі взагалі слід сформулювати лише функції (бажаний вплив покарання), а не цілі (бажаний результат впливу покарання) [472, с. 126-130].

Спільним для більшості постсоціалістичних держав й Австрії є те, що метою покарання визнається загальне і спеціальне попередження, а крім того: кара, виправлення засудженого (Україна); поновлення соціальної справедливості, виправлення засудженого (Росія, Білорусь, Молдова); кара (Латвія); кара, відняття чи обмеження можливостей засудженої особи вчинити нові злочинні діяння, гарантування принципу справедливості (Литва); виправлення і перевиховання засудженого, виховання інших членів суспільства (Болгарія); виховання та потреби у сфері формування правової свідомості суспільства (Польща).

У кримінальних законах інших державах метою покарання визначені: ресоціалізація (Швеція); перевиховання і соціальна реабілітація засудженого (Іспанія, Швейцарія); перевиховання засудженого (Італія); виправлення, соціальна і професійна реадаптація засудженого (Франція); ресоціалізація засудженого (ФРН).

Кримінальні кодекси Білорусі, Латвії, Литви, Естонії, Молдови, як і КК України, у цілому не заперечують таких ознак покарання: а) це - примусовий захід; б) він застосовується судом від імені держави; в) він застосовується до особи, винної у вчиненні злочинного діяння; г) його змістом є позбавлення або обмеження певних прав і свобод засудженого, а також того, що покарання має досягати мети загального та спеціального попередження і виправлення засудженої особи. Разом з тим, законодавці окремих країн, на наш погляд, дещо замовчують таку мету (або ж зміст, сутність) покарання, як кара за вчинений злочин, приховуючи її за більш загальним (який до того ж має дещо інший відтінок) висловленням про поновлення соціальної справедливості.

Кримінальні кодекси Іспанії, Італії, Данії, Бельгії не визначають ні поняття, ні мети покарання. Утім, в Італії та Іспанії меті покарання надається таке значення, що вона визначається безпосередньо в Конституції, про що вже згадувалось вище.

Фактично у Західній Європі домінує підхід, визначений представниками теорії нового соціального захисту: основними цілями покарання є виправлення і ресоціалізація злочинця. Ця теорія виникла зовсім не тому, що країни західної демократії можуть собі дозволити гуманізм через низький рівень злочинності, - як звикли вважати на пострадянському просторі. Дійсно, у багатьох із цих країн рівень злочинності є низьким, але далеко не в усіх. Але там цивілізовано реагують на злочинність та інші девіації, розглядаючи їх як проблеми, які треба розв'язувати комплексними методами, а не лише за допомогою репресій, нарощування м'язів правоохоронних органів, залякування населення з метою рекламування владою власних популістських заходів тощо.

Визначення мети покарання загалом (безвідносно до окремих видів покарань) залежить від кримінально-правової політики держави, а остання - від прихильності відповідних державних інституцій та громадянського суспільства, існуючого у даній країні, до постулатів теорії: а) класичної (неокласичної) школи кримінального права або б) нового соціального захисту.

У першому випадку держава визнає, що причини злочинності насамперед є суб'єктивно-психологічними, прагне насамперед уселити страх в души злочинців та інших осіб (залякування). Тому переважає каральна мета, яка визначає застосування до злочинців передусім покарань, які залякують людей своєю суворістю (зокрема, довічне або на тривалий строк ув'язнення).

У другому випадку держава погоджується з тим, що головні причини злочинності лежать у площині невирішених нею ж (державою) соціально-економічних, політичних, ідеологічних, екологічних та інших проблем, а злочинець, як правило (зазвичай), є жертвою ситуації або ж особою, яка піддалась провокуючому впливу обставин. Така держава намагається вивести на перше місце серед цілей покарання мету ресоціалізації і, відповідно, спрямовує суд на необхідність застосування до злочинця тих видів покарань, які сприяють його реадаптації. У цьому випадку репресивні види покарань грають допоміжну роль, а справедлива кара розглядається як така, що дозволяє засудженому оцінити значимість тих цінностей, на які він посягав.

Цілі покарання є визначальними для побудови системи покарань, визначення підстав звільнення від покарання або заміни призначеного покарання іншим, більш м'яким, порядку призначення покарань тощо. Але найбільш яскраво цілі покарання визначають тенденцію до «одноколійності» чи до «двоколійності» правових наслідків злочинного діяння: у першому випадку усі чи переважна більшість таких правових наслідків належать до видів покарань, у випадку ж «двоколійності» значна їх частина визначається як кримінально-правові заходи. Більшість держав Західної і Центральної Європи перейшла на «двоколійну» систему.

Крім того, визначення мети кримінальної відповідальності (і мети покарання як основного способу її реалізації) має бути узгоджене з визначенням мети (і завдань) самого кримінального закону. Але такого узгодження у проаналізованих кримінальних кодексах, так само як і в КК Україні, дотримано не повністю, оскільки у жодному з тих кодексів, де визначена мета (завдання) кодексу, ні про кару, ні про поновлення справедливості, ні про виправлення засуджених осіб не згадується.

Нарешті, за умови переходу de lege ferenda до згаданої «двоколійної» системи цілями покарання (щодо, наприклад, ст. 50 КК України) можуть визначатися тільки кара і запобігання вчиненню злочинів іншими, крім засуджених, особами. Такі ж цілі, як виправлення осіб і запобігання вчиненню ними нових суспільно небезпечних діянь, трансформуватимуться у цілі заходів безпеки.

Питання про види покарань за законодавством європейських держав у вітчизняній літературі досліджувалось, хоча, якщо зважити на його важливість, і недостатньо. В.Т. Маляренко на основі матеріалів Національного інституту стратегічних досліджень України, який вивчав досвід ефективності застосування нев'язничних санкцій у зарубіжних країнах, зробив висновки про необхідність гуманізації покарань в Україні [480]. О.В. Беца запропонував, з урахуванням зарубіжного досвіду, усі можливі альтернативи позбавленню волі [108, с. 125-152]. С. Шалгунова вказала на необхідність врахування досвіду Франції, Італії і ФРН, де покарання за злочини, якими завдається матеріальна шкода, має економічний характер [863]. Львівські вчені здійснили аналіз покарань, передбачених КК Франції [195]. За нашою участю аналізувався досвід застосування нев'язничних санкцій у Латвії, Литви, Естонії, Словенії, Угорщини, Чехії, Швеції, Швейцарії і зроблено висновок про доцільність створення в Україні для виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, служби пробації з широкими правовими та соціальними повноваженнями ^[718, с. 30-52^], а також нами проведені інші дослідження [795].

Порівняльний аналіз правового регулювання покарання у виді громадських робіт здійснив С. Халимон [845], довічного позбавлення волі - Л. Мостепанюк ^[526; 527; 528^] і Б.О. Кирись [314], альтернативних покарань (відстрочки тюремного ув'язнення, пробації, домашнього арешту, суспільно-корисних робіт і штрафу) - російські вчені [93; 693].

Важливими для аналізу проблеми покарань є дані щодо середньої кількості років, проведених у в'язницях країн Європи довічно ув'язненими: у Польщі - 25, Італії - 21, Франції - 17-18, Великій Британії - 14, Швеції - 9 років [526, с. 121], а у ФРН - 15-19 років, при цьому «сидять» до смерті лише 16-17% засуджених до даного виду покарання [253, с. 308]. Не менш цікавими є дані про відносну кількість ув'язнених у різних країнах Європи, яка є показником ліберальності чи жорстокості кримінальної політики. Їх наводять Нільс Крісті ^[406, с. 24-29^] і В.І. Зубкова ^[280, с. 153-154^] (див. табл. 6 у Додатку А).

В ЄС найвищий показник належить Сполученому Королівству - 139 [57], а у Швеції він дорівнює 55-ти [453, с. 100-101]. У Білорусі зазначений показник у 2003 р. майже не змінився і становив 501 ув'язнений на 100 тис. населення. З цього приводу В.М. Хомич із сумом зазначає, що позбавлення волі у Білорусі втрачає властивості радикального, виключного карального заходу для більшості населення, тому що застосовується повсюдно. Між тим, тільки позбавлення волі може бути межею кари в системі покарань, і застосовувати його треба лише до громадян, перебування яких на волі є небезпечним для суспільства і його громадян [850, с. 121]. На думку ж І.Г. Богатирьова, тільки впровадження кримінальних покарань, альтернативних позбавленню волі, дає змогу поступово знизити максимальні межі кримінально-правових санкцій, які передбачають покарання у виді позбавлення волі [113, с. 234]. З цим важко не погодитися.

В.Т. Маляренко зазначає, що у державах Європи в останні роки широкого застосування набули такі нев'язничні покарання, як ув'язнення на вихідні дні (Португалія), зобов'язання додержуватися порядку і нормативної поведінки з порукою чи без неї, застава (Кіпр) тощо [480, с. 34]. Систему «електронного путо» планують ввести Італія і Греція. Вона вже застосовується у Голландії, Франції, Швеції, Швейцарії, у Гессені (одна із Земель ФРН) [52].

Класифікація покарань характерна для більшості кримінальних кодексів держав континентальної Європи (лише кримінальні кодекси Австрії, ФРН і Бельгії класифікації покарань уваги практично не приділяють), але її критерії є різними.

Кримінальні кодекси Росії, Білорусі, Латвії і Молдови традиційно поділяють усі покарання на основні і додаткові, а також покарання, що можуть застосовуватися як основні або додаткові. В основі цієї класифікації лежить юридична значущість покарань. Схожим чином здійснюється класифікація покарань і в кримінальних кодексах Швейцарії, Норвегії, Голландії.

В інших державах зазначеним критерієм є поділ злочинних діянь на злочини і проступки. Так, КК Литви не виділяє серед покарань основних і додаткових, але дещо розрізняє види покарань, які можуть бути призначені за злочини і за проступки.

Треті держави обрали змішаний критерій. Так, система покарань за КК Естонії включає: основні покарання за злочини; основні покарання за проступки; додаткові покарання за злочини, а за КК Франції: кримінальні (за вчинення злочинів); виправні (за вчинення проступків); покарання за порушення. Водночас покарання поділяються на основні і додаткові.

Складною є система покарань, визначена у КК Іспанії. Серед них можна виділити основні покарання і такі, що можуть застосовуватися як основні або як додаткові. Але акцент робиться на класифікації покарань за іншим критерієм, узгодженим з класифікацією злочинів і проступків, а саме за характером і тривалістю. Відповідно до цього критерію виділяються три види покарань: суворі; менш суворі; невеликі (див. табл. 5 у Додатку А). Крім того, усі передбачені цим КК покарання поділяються на: покарання у виді позбавлення волі; покарання у виді позбавлення прав; штраф.

Особливості окремих видів покарань, передбачених кримінальним законодавством різних європейських держав, детально досліджені нами у монографії [827, с. 310-337]. Тут зазначимо лише таке.

Як найсуворіший вид покарання у різних кримінальних законах держав Європи визначені:

- смертна кара (кримінальні кодекси Росії, Білорусі). Ставлення до неї неоднозначне ^[476, с. 170-171; 602; 628^];

- довічне ув'язнення (більшість кримінальних кодексів, крім названих вище). При цьому кримінальні кодекси Росії і Білорусі також передбачають цей вид покарання. КК Болгарії виділяє ще і такий спеціальний вид довічного ув'язнення, як довічне ув'язнення без можливості його заміни;

- ув'язнення на строк до 21 року (КК Норвегії), до 35 років (КК Сан-Марино) або до 40 років (КК Іспанії).

На наш погляд, найсуворішим видом покарання має бути довічне ув'язнення. Проте застосовувати його без можливості заміни, як це зроблено у КК Болгарії, не варто. Цей вид покарання, виходячи зі ступеня тяжкості найбільш небезпечних видів посягань, треба поділити на види за критерієм строку, після відбуття якого особа отримує право на помилування. Наприклад, у КК України можна встановити два види довічного ув'язнення. Це довічне ув'язнення, у разі призначення якого особа не має права клопотати про умовно-дострокове звільнення від покарання в порядку помилування, доки відбуде: 1) не менше 30 років ув'язнення; 2) не менше 20 років ув'язнення. Перше може призначатися за найбільш небезпечні види умисних вбивств, друге - за інші види умисних вбивств за обтяжуючих обставин, а також за найбільш небезпечні умисні злочини, наслідком яких (як правило, лише через щасливий випадок) не стала смерть потерпілого (з урахуванням досвіду ФРН, Росії та інших держав - це терористичний акт, застосування зброї масового знищення, геноцид, екоцид, планування, підготовка, розв'язування та ведення агресивної війни, державна зрада).

Ув'язнення на певний строк існує практично в усіх державах Європи. Мінімальна межа цього виду покарання у різних кримінальних кодексах коливається від одного дня (КК Австрії, КК Голландії) до шести місяців (кримінальні кодекси Білорусі, Молдови, Франції). Але такої мінімальної межі цього виду покарання, яка передбачена КК України (один рік), у жодній з інших європейських держав немає. Деякі російські вчені слушно вважають серйозним недоліком КК України той факт, що згідно з ним суб'єкт злочину не може бути ув'язнений на строк від 6 місяців до одного року [500, с. 149].

Максимальна межа ув'язнення у кримінальних кодексах різних держав також відрізняється і може становити (у т.ч. у випадках призначення покарання за сукупністю злочинів чи за сукупністю вироків): 40 років (Іспанія), 35 років (Молдова, Сан-Марино), 30 років (Росія, Болгарія, Франція, Бельгія), 25 років (Білорусь, Польща, Албанія), 24 роки (Італія), 21 рік (Норвегія), 20 років (Литва, Латвія, Естонія, Швейцарія, Австрія, Голландія, Данія), 15 років (ФРН, Фінляндія), 10 років (Швеція).

Обмеження волі як вид покарання передбачено лише кримінальними кодексами Росії і Білорусі (у КК Литви і КК Польщі такий вид покарання хоч і є, але його зміст зовсім інакший, ніж у кримінальних кодексах Росії, Білорусі та України). Між тим, перевага обмеження волі як виду покарання полягає у тому, що воно, з одного боку, дозволяє ізолювати засудженого від суспільства, з іншого - мінімізує його соціальну дезадаптацію. Незважаючи на те, що обмеження волі передбачено у 266 санкціях статей КК України, його щорічна питома вага у структурі покарань, що застосовані до засуджених, у 2002-2004 рр. становила лише 1,6-1,9% [75; 724]. Тому у багатьох статтях Особливої частини КК України, де позбавлення волі і обмеження волі на певний строк передбачені одночасно, санкцію у виді позбавлення волі (ув'язнення) на певний строк, якщо це можливо, треба вилучити. За таких умов обмеження волі суди призначали б частіше.

Покарання, пов'язані з обмеженням волі, за кримінальним законодавством західноєвропейських держав призначаються у виняткових випадках. Це пояснюється небажаністю розірвання соціальних і сімейних зв'язків засудженого. В Італії арешт не виключає можливості засудженого займатися роботою, якою він займався до засудження.

Поступово штраф стає основним видом покарання у державах Західної Європи. Наприклад, згідно з КК Франції штраф широко призначається за крадіжки та інші майнові злочини, злочини проти громадської безпеки тощо, при цьому сягає надзвичайно великих сум, і не призначається лише за злочини проти людства, проти життя людини тощо.

Встановлені чинним КК України розміри штрафів не враховують, зокрема, того факту, що частина засуджених має надзвичайно великі доходи, а інша - мізерні. Існуючу в наших країнах традиційну систему штрафів критикують і білоруські вчені. Наприклад, В.М. Хомич вважає, що штраф має виконуватися у межах грошових доходів і заощаджень засудженого за «шведською чи німецькою моделлю». Він має зайняти домінуюче становище в системі кримінальних санкцій [849, с. 25]. З приводу того, що наразі у КК Росії штраф обчислюється у карбованцях (а не у мінімальних розмірах оплати праці), російські вчені слушно зазначили: сучасне зарубіжне кримінальне законодавство давно відмовилось від використання абсолютних величин і передбачає розмір штрафу в умовних одиницях (денних ставках, штрафо-днях тощо), які визначаються з урахуванням особистого майнового стану особи або її чистого доходу; використання ж абсолютних величин при визначенні розміру штрафу в умовах нестабільної економіки і перманентної інфляції означає, що законодавець регулярно, ледве не щомісяця, має змінювати редакції понад 30% статей КК; оскільки ж це технічно нездійсненно, певна частина злочинців буде фактично виведена з-під карального впливу цієї міри покарання [174]. У КК Туреччини 2005 р. система денних ставок для визначення штрафу запозичена із КК Польщі [734, с. 75].

На нашу думку, у КК України слід запровадити аналог «скандинавської системи грошових штрафів». Вона, з огляду на її переваги, згадані нижче, в Європі визнається найбільш справедливою і зрозумілою і тому застосовується, крім Швеції, Фінляндії та Данії, також в Австрії, Франції, Іспанії, Португалії, Польщі, ФРН, Угорщині та інших державах. До речі, у вітчизняній літературі про неї згадувалось як про вельми зрозумілу і доступну ще у 80-х роках ХХ ст. [160]. «Скандинавська система штрафів» має такі переваги: а) дозволяє призначити покарання, виходячи з тяжкості діяння, а не з бідності чи багатства суб'єкта; б) примушує суддю підходити до призначення покарання більш раціонально і справедливо; в) вирішує проблему ерзац-позбавлення волі [252, с. 639]. Російські дослідники додають, що завдяки цій системі штрафів найкраще досягається принцип індивідуалізації кримінального покарання [431, с. 402]. З цими думками ми цілком згодні.

Окремо зупинимось на важливому питанні щодо такого виду покарання, як конфіскація майна.

КК Росії більше не містить цього виду покарання (відповідні норми статей 44 і 52 були виключені Законом РФ від 8 грудня 2003 р.). На цей хід законодавця російські вчені зреагували негайно. Так, Н.Ф. Кузнєцова зазначила, що виключення конфіскації майна із переліку каральних заходів протистояння транснаціональній злочинності суперечить міжнародному праву; треба було не виключати конфіскацію майна, а модифікувати її, наприклад, визначити не як вид покарання, а як кримінально-правовий захід, для чого увести до КК Росії нову главу 15-1 «Інші заходи кримінально-правового характеру», передбачивши у ній конфіскацію майна, а також реституцію і внесок у фонд осіб, які постраждали від злочинів, - і запропонувала власну редакцію норми про конфіскацію майна [423]. Категорично запротестували проти вказаного законодавчого рішення й інші російські фахівці, посилаючись на акти міжнародного та загальноєвропейського законодавства, і звертаючи увагу на досвід законодавців ФРН, Швейцарії і багатьох інших держав [162, с. 16].

Скасувавши конфіскацію майна як вид покарання, російський законодавець визначив, зокрема, що штраф встановлюється у розмірі від 2,5 тис. до одного мільйона карбованців або в розмірі заробітної плати чи іншого доходу засудженого за період від 2 тижнів до 5 років. Отже, майнова санкція отримала «розумну межу», якої не вистачало санкції у виді повної конфіскації майна. Але, критикуючи законодавця, П.А. Скобліков слушно нагадав про те, що, по-перше, роль «розумної межі» раніше грав Перелік майна, що не підлягає конфіскації (який, до речі, можна було розширювати), по-друге, максимальна сума штрафу - мільйон карбованців (за деякі тяжкі та особливо тяжкі злочини) - еквівалентна вартості не найдорожчого автомобіля. Отже, раніше злочинець, як багато б він не викрав, мав пам'ятати про те, що за рішенням суду може бути позбавлений усього (і це послаблювало стимули до вчинення злочину). Тепер чим більше злочинець викраде, тим більше у нього залишиться після розрахунку з державою (з потерпілим, із суспільством). Отже, стара теза «красти треба по крупному» отримала нове підтвердження [700].

Врешті-решт точка зору Н.Ф. Кузнєцової та її колег перемогла. Законом РФ від 27 червня 2006 р. у кримінальному праві Росії відбулась подія: назву розділу VI КК Росії змінено і тепер він іменується «Інші заходи кримінально-правового характеру», а також його доповнено главою 15.1 «Конфіскація майна». Отже, конфіскація майна визнана не видом покарання, а видом заходів, поряд з таким як примусові заходи медичного характеру і, таким чином, може бути застосована і до осіб, які не є суб'єктами злочину [881].

Н.О. Гуторова запропонувала скасувати у КК України покарання у виді конфіскації майна на тій підставі, що таке покарання «несумісне з існуванням демократичної, ринково-орієнтованої держави» [200, с. 8, 21, 32]. Проте ми не бачимо причин, через які у демократичній і ринково-орієнтованій державі у особи не може бути конфісковане майно, здобуте нею злочинним шляхом, а також нажите шляхом використання майна, здобутого злочинним шляхом. Тому, на наш погляд, можна говорити про необхідність скасування лише покарання у виді конфіскації всього майна, яке є власністю засудженого. Напевно, слід врахувати той шлях спроб і помилок, який пройшла у цьому питанні Росія.

Покарання у виді конфіскації майна (майнового штрафу) у деяких державах континентальної Європи визнане неконституційними через те, що принцип вини вимагає призначати справедливе і домірне покарання, а це означає, що для будь-якого покарання законодавець повинен визначити межі. Конфіскація усього майна таких меж не знає. Тому у КК України такий вид покарання, як конфіскація майна, слід трансформувати у два інші види покарання: 1) конфіскація майна, здобутого особою злочинним шляхом, а також нажитого шляхом використання майна, здобутого злочинним шляхом (цим самим визначаються межі конфіскації); 2) спеціальна конфіскація. Цим можна було б припинити наукові суперечки, які виникли у зв'язку з недосконалістю підстав застосування конфіскації майна, визначених у КК України [181; 822, с. 105-106].

У багатьох європейських державах, особливо в останні роки на фоні таких, що надзвичайно загострились, міграційних проблем, передбачено такий вид покарання, як вислання (видворення) іноземців. Відповідні положення містять кримінальні кодекси Молдови, Латвії, Естонії, Франції, Голландії, Іспанії, Сан-Марино, Албанії, Швейцарії.

Кримінальними кодексами багатьох держав Європи як окремий вид покарання визначається обмеження певних прав, яке, на відміну від КК України, не зводиться лише до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю. Воно може включати також обмеження права:

- бути обраним на певні посади, поєднане зі звільненням з посади члена виборного органу (кримінальні кодекси Бельгії, Швейцарії, Литви); пасивного і активного виборчого права (кримінальні кодекси Іспанії, Італії, Сан-Марино, Голландії); права голосування з суспільних питань (КК Норвегії);

- на батьківську владу, прав опікуна чи піклувальника (кримінальні кодекси Швейцарії, Іспанії, Італії, Бельгії, Сан-Марино);

- на перебування у певних районах (КК Норвегії); відвідувати конкретний ресторан або ресторани, які знаходяться у певній місцевості (КК Швейцарії);

- на промислову і комерційну діяльність, для яких потрібні ліцензія чи інший спеціальний документ (КК Сан-Марино, КК Латвії); керувати деякими транспортними засобами; водійських прав із забороною клопотати про видачу нових прав (КК Франції);

- бути присяжним, експертом, понятим і давати показання у суді; виконувати обов'язки юрисконсульта чи тимчасового адміністратора (КК Бельгії); бути радником у судах (КК Голландії);

- служити в армії чи гвардії (кримінальні кодекси Бельгії, Голландії, Норвегії);

- укладати торговельні угоди (КК Швейцарії); укладати угоду з державним апаратом (КК Італії); пускати в обіг деякі чеки або користуватися кредитними картками (КК Франції); цивільної дієздатності (КК Італії, КК Сан-Марино).

При цьому, відповідно до кримінальних кодексів деяких держав, обмеження в тих чи інших правах залежить від характеру вчиненого злочинного діяння. Наприклад, у разі вчинення статевих чи аморальних злочинних діянь - права викладати у навчальному закладі, займатися діяльністю, яка ставить засудженого у відносини довіри чи авторитету до неповнолітніх (КК Бельгії); у разі вчинення злочинних діянь проти особи, власності і громадського порядку - права перебувати чи знаходитись у певній місцевості (КК Іспанії). З точки зору охорони прав і законних інтересів жертв злочинів та їхніх родичів заслуговує на особливу увагу покарання у виді позбавлення права проживати і навіть перебувати в районі, де було вчинене протиправне діяння, підходити до жертви чи її житла ближче ніж на певну відстань.

Опублікування вироку у Польщі і Швейцарії вважається видом «заходів», а не покарання. Разом з тим, воно застосовується тільки у разі вчинення злочину і має каральний, виховний та превентивний ефект. Тому опублікування вироку слід відносити саме до покарань, як це і зроблено в Албанії, Франції, Бельгії, Голландії, Італії, ФРН. Доречним цей вид покарання (адміністративного стягнення) був би і стосовно юридичних осіб, особливо якщо його застосовувати щодо недобросовісних учасників підприємницької діяльності, медичних установ, які діють на шкоду здоров'ю пацієнта, фірм, які створюють фінансові піраміди, фабрик, які забруднюють довкілля, тощо [476, с. 211].

Тільки КК Польщі втрату орденів, нагород та почесних звань і здатності до їх набуття відносить до заходів безпеки. Кримінальні кодекси більшості інших держав, в яких передбачено аналогічний правовий наслідок злочинного діяння, відносять його до покарання. Йдеться, про позбавлення: державних нагород (КК Молдови); права на отримані ордени (КК Болгарії); нагород (КК Албанії); вченого ступеня, права на ордени та інші почесні відзнаки (КК Бельгії); звань, нагород і почестей, а також стипендій і особистих доплат, крім пенсій (КК Сан-Марино); академічних ступенів і звань, титулів, орденів, відзнак, стипендій, пенсій; почесного права, пов'язаного з посадою, службою, ступенем, титулом, званням, відзнаками, здатності отримувати чи набувати зазначене право, а також посаду, службу, звання тощо (КК Італії).

Так само як і оприлюднення вироку суду, і навіть ще у більшому ступені, позбавлення почесних звань, нагород, права на пенсію за особисті заслуги перед країною, академічних ступенів і звань має каральний, виховний та загальнопревентивний ефект.

Вартими уваги є положення кримінальних кодексів держав континентальної Європи, які визначають такі особливості системи та окремих видів покарань:

- у статті, де міститься перелік покарань, прямо встановлюється, що відносна суворість нееквівалентних покарань визначається порядком, в якому вони перелічені у цій статті (КК Голландії);

- громадські роботи поєднуються з встановленням для засудженого певних заборон і покладанням на нього певних зобов'язань (КК Литви);

- засуджений звільняється від покарання, яке йому було призначене на заміну несплаченого ним штрафу, негайно після сплати повної суми штрафу (КК Бельгії);

- засуджений звільняється від подальшого відбування громадських робіт і виправних робіт у разі виникнення під час їх відбування обставин, які виключають застосування цих видів покарань (вагітність, інвалідність, досягнення пенсійного віку тощо) (КК Білорусі);

- забороняється призначення довічного ув'язнення за готування до злочину і замах на злочин (КК Молдови);

- серед усіх видів основних покарань виділяються ті, що застосовуються тільки за вчинення злочинів невеликої, середньої тяжкості і окремо ті, що застосовуються за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів (КК Франції, КК Іспанії). Чинний КК України лише у кількох випадках передбачає застосування за тяжкі злочини виправних робіт (ч. 2 ст. 271) і обмеження волі (ч. 3 ст. 191, ч. 2 ст. 210, ч. 2 ст. 271, ч. 2 ст. 272, ч. 2 ст. 273, ч. 2 ст. 292, ч. 2 ст. 377). У разі виключення цих випадків можна було б у ст. 52 КК України прямо встановити, що такі основні покарання, як штраф, обмеження права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі і тримання в дисциплінарному батальйоні можуть застосовуватися тільки за вчинення злочинів невеликої і середньої тяжкості, а громадські роботи - тільки за вчинення злочинів невеликої тяжкості (крім випадків заміни покарання більш м'яким у порядку ст. 69 КК України);

- ув'язнення за злочини невеликої (можливо, і середньої) тяжкості призначається лише у виняткових випадках, коли особливі обставини, що стосуються вчиненого діяння й особи засудженого, роблять неминучим призначення ув'язнення для впливу на цю особу або для захисту правопорядку, або коли штраф чи інше м'яке покарання є явно недостатнім (КК ФРН, КК Швеції).

Кримінальними кодексами окремих європейських держав передбачені деякі специфічні види покарань, взагалі не відомі КК України: арешт у вихідні дні, домашній арешт (кримінальні кодекси Сан-Марино, Албанії, Італії, Іспанії); ув'язнення «у режимі напівволі», коли засудженому дозволяється залишати пенітенціарну установу для здійснення професійної діяльності, лікування, отримання освіти, участі у житті родини (КК Франції); штрафо-дні, коли щодня протягом певного періоду засуджений зобов'язаний вносити до держбюджету певну суму (КК Франції); закриття якого-небудь закладу, належного засудженому (КК Франції); судовий осуд (КК Сан-Марино); заборона наближатися до потерпілого, його родичів чи інших осіб, визначених судом та заборона спілкуватися з ними (КК Іспанії).

Л.Р. Сафін, проаналізувавши законодавство різних держав, виділив такі основні напрямки протидії ухиленню від покарання: 1) встановлення кримінальної відповідальності за акти ухилення як самостійні злочини проти правосуддя (Білорусь, Україна); 2) заміна призначеного (і не виконаного) покарання іншим, більш суворим його видом (Данія, Швеція, ФРН, Франція); 3) змішаний підхід (Польща, Іспанія) [679].

У цілому з цим висновком можна погодитися, за винятком того, що він не зовсім правильний щодо Франції і Швеції. Крім того, слід зазначити, що перший підхід, крім Білорусі, характерний для Швейцарії. Другий підхід є найбільш популярним. Він застосований у кримінальних кодексах Росії, Молдови, Литви, Естонії, Болгарії, Бельгії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Італії з такими особливостями. Третій підхід є характерним для кримінальних кодексів Литви, Албанії, Іспанії, Сан-Марино, Франції, Бельгії і Швеції. Для України також характерний змішаний підхід: ст. 53 КК України передбачає можливість заміни штрафу у разі неможливості його сплати громадськими роботами або виправними роботами; ухилення ж від інших покарань тягне кримінальну відповідальність (ч. 5 ст. 52).

Окремо слід зупинитися на питанні про умовне засудження до покарання (пробацію). Пробація (лат. probatio - проба, випробування), за визначенням О.Г. Кулика, - вид кримінального покарання, яке застосовується у США та Великій Британії і полягає у накладенні певних обмежень на здійснення засудженим своїх прав і свобод, встановленні спеціального нагляду за його поведінкою [428]. О.Г. Кулик не правий у тому, що пробація як вид покарання застосовується лише у США та Великій Британії. Ще у 1979 р. в СРСР вийшла книга шведського професора Улли Бундесон, в якій ретельно характеризувався інститут пробації у Швеції [134, с. 47-62, 86-108]. Нині пробація існує у багатьох державах Європи. Цілком права Д.Т. Зайцева, яка зазначає, що у сучасному зарубіжному кримінальному законодавстві інститут умовного засудження відрегульований у різних видах - пробація, пробація з короткочасним арештом, відстрочка виконання покарання, умовне незастосування покарання тощо. Вона ж, проаналізувавши зарубіжний досвід законодавчого регулювання пробації, небезпідставно пропонує російському законодавцю: розширити перелік обов'язків, які можуть бути покладені на умовно засудженого; встановити в законі обов'язок суду одержувати згоду засудженого на проходження курсу лікування від алкоголізму чи наркоманії; покласти на засудженого обов'язок здійснювати реституцію щодо потерпілого [263, с. 8]. У цілому з цими пропозиціями слід погодитися і зазначити, що у рівній мірі вони стосуються і українського законодавця.

Зміст пробації як кримінально-правового інституту ретельно визначено у книзі англійського дослідника Діка Вітфілда «Вступ до служби пробації» [59], а особливості її функціонування у Болгарії, Латвії, Литви, Естонії, Румунії, Словенії, Угорщини, Чехії - у книзі європейських авторів «Пробація та служби пробації в країнах - кандидатах у члени ЄС» [56]. За нашою участю аналізувався досвід застосування пробації у цих країнах [718, с. 53-79]. Науковці зазначених країн також досліджують ці питання [55; 142; 590].

За іншими визначеннями, пробація - це умовне засудження [705, с. 400], випробування, дослідження [144, с. 959, 960], іспит, перевірка [561, с. 536]. В матеріалах ООН пробація визначається як умовна відстрочка виконання покарання з поміщенням на цей час злочинця під індивідуальний нагляд із забезпеченням над ним керівництва чи проведенням виправного курсу [416, с. 171].

У вітчизняній та російській літературі питання пробації за законодавством європейських держав розглядались в окремих статтях [93; 218; 453]. В. Павленко, проаналізувавши досвід Франції, Швеції та Данії, вніс цікаві пропозиції щодо доповнення КК України статтями 79-1 «Звільнення від відбування покарання з умовою виконання громадських робіт», 79-2 «Обов'язки, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з умовою виконання громадських робіт», 79-3 «Правові наслідки звільнення від відбування покарання з умовою виконання громадських робіт» [579].

Якщо виходити з концепції сучасного неокласицизму, тобто з того, що цілями покарання залишаються відплата і залякування, що тяжкість покарання має відповідати тяжкості злочинного діяння, що виконувати покарання слід без будь-якого пом'якшення, то тоді, звичайно, пробація не є покаранням. Наприклад, французький законодавець, який дотримується першої концепції, відстрочку виконання покарання з випробуванням визначає як один із режимів позбавлення волі, а також регламентує відстрочку виконання покарання з обов'язком виконувати роботи у суспільних інтересах. Такий самий підхід - у Данії, Іспанії.

Якщо ж дотримуватися концепції нового соціального захисту, згідно з якою основними цілями покарання є виправлення і ресоціалізація та повернення злочинця суспільству, то пробація неминуче буде розглядатися як окремий вид покарання (як-от у Швеції, Бельгії [766, с. 477-503], Албанії). До речі, Рекомендація Комітету Міністрів РЄ №R 99 (22) «Про переповнення в'язниць і зростання кількості ув'язнених» (1999) вказує на необхідність передбачити пробацію як незалежну санкцію, яка може накладатися замість позбавлення волі [332].

У КК ФРН регламентовані такі види умовного засудження, як: аналог пробації - призупинення покарання з випробуванням; умовно-дострокове звільнення; попередження щодо можливості застосування покарання. Німецькі теоретики пробацію визначають так: за законодавчою конструкцією це режим виконання покарання у виді позбавлення волі, за кримінально-політичним значенням - самостійний засіб кримінально-правової реакції [253, с. 310].

У кримінальних кодексах Росії, Естонії, Чехії, Молдови, Польщі та ін. передбачено звільнення від покарання з випробуванням або відстрочка відбування покарання.

Особливістю кримінальних кодексів Австрії, ФРН, Швеції, Фінляндії та ін., порівняно з КК України, є те, що ними передбачена можливість звільнення від відбування покарання з випробуванням не лише у разі призначення покарання у виді ув'язнення чи обмеження волі, а і штрафу. Така особливість варта запозичення. Адже штраф, як основне покарання, вже зараз застосовується вельми часто, а у майбутньому, зі змінами в соціальній та економічній сферах, буде застосовуватися ще частіше, і його розмір буде збільшуватися. Можливість не сплачувати штраф (або сплачувати його у меншому розмірі) за умови належної поведінки засудженого і виконання покладених судом на нього обов'язків мала б значний ефект у контексті досягнення таких цілей покарання, як перевиховання, загальне і особливо індивідуальне попередження.