Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Кочур-учень активно дописував до шкільного рукописного журналу. Окрім власних віршів, подавав туди переклади зі своїх улюблених російських поетів (Тютчев, Фет, Мей) і німецьких віршів, які знаходив у підручниках з німецької мови. Як згадує ті часи сам перекладач, ніхто його до перекладів тоді не заохочував, і в середовищі його "колег-віршописів" теж ніхто нічого не перекладав. Ось як, за спогадами самого Кочура, починалося його захоплення перекладацтвом: «…просто - гортаю якийсь український "Декламатор", і вірш Надсона, відомий мені російською мовою, бачу в українській версії, беру до рук твори Мея - знаходжу там у російському вбранні Шевченкові поезії. Отже, у людей таке є, то й мене потягло робити те саме. А вже як берешся перетлумачувати вірш, то треба, щоб і в перекладі він лишався віршем - от вам і вся теорія» [71].

У 1928-32 рр. Григорій Порфирович навчався на філологічному факультеті Київського інституту народної освіти (КІНО) - так тоді називався Київський університет імені Тараса Шевченка. Він мешкав, як і багато іногородніх студентів, в інститутському гуртожитку, розташованому в колишнім готелі Михайлівського монастиря. З вулиці Трьохсвятительської (колишня вулиця Героїв Революції) можна побачити вікно кімнати, яку він займав ще з двома студентами. Тоді нараховували стипендію відповідно до соціального стану. Оскільки Кочур вступив до інституту як селянин-незаможник, то йому гроші платили. Вихідці ж із заможніших родин стипендії не одержували, а дехто і сам платив за навчання.

Найближчі вчителі Григорія Кочура - професори Степан Савченко, Микола Зеров, Михайло Калинович, Олександр Білецький, Борис Якубський, Сергій Маслов - ще на першому курсі звернули увагу на здібного студента, стали залучати до співпраці і запропонували йому взяти участь у перекладах до антології нової французької поезії (1930 р.), а потім хрестоматії «Антична література» (1935 р.)

З великою теплотою згадує Григорій Порфирович свого професора Михайла Калиновича: «Особливу повагу викликав професор, а згодом академік Михайло Калинович. Він знав дванадцять мов - серед них англійську, іспанську, санскрит. Брав участь у складанні російсько-українського словника. Був мово- і літературознавцем, написав ряд наукових книг» [69].

Стосовно можливостей вивчення мов у Києві Григорій Порфирович залишив таке свідчення: «Я йшов до інституту на мовно-лінгвістичний факультет, бо саме він приваблював мене. "Офіційною" іноземною мовою була в інституті німецька, яку викладав професор Шаровольський. Факультативно вивчали французьку (під керівництвом мсьє Картьє) і латинську, яку викладав М. Петровський. До того ж у місті були курси ім. Макса Гельца, де англійську мову викладав Мерінг - син відомого київського лікаря. Професор Зеров теж брав у нього уроки. Засвоїти польську мову допомагало спілкування з нашими студентами-поляками. До речі, в ті роки у Києві існували польський педагогічний технікум і бібліотека» [69].

Ось як Григорій Порфирович згадує про свої перші академічні кроки в перекладацтві: коли він був на першому курсі Київського Інституту Народної освіти, професор зарубіжної літератури (або західноєвропейської, як її в той час називали) Степан Володимирович Савченко, що тимчасово вів у Кочура факультативний курс французької мови, спитав його, чи він часом не віршує. Почувши напівствердну відповідь, проф. Савченко забажав, щоб Кочур спробував щось перекласти для антології французької поезії ХІХ сторіччя, яку вони разом з Миколою Костьовичем Зеровим тоді готували [60].

Цей діалог звучав так:

«- Скажіть, а може, ви таки віршуєте? Ви з цим не крийтеся.

- Та, - кажу йому, - вряди-годи, грішу "стиховно...".

А він і говорить:

- Тоді візьміть участь і в перекладанні» [74].

А наступного дня проф. Савченко приніс Кочурові книжку поезій Франсуа Коппе, підбадьоривши тим, що вірш, який він вибрав для перекладу, неважкий.

«Переклав я зо два вірші, - згадує Григорій Порфирович, - але не був задоволений з того, що саме цього поета мені дали. Відразу не вистачило сміливості сказати, що до Коппе взагалі я ставлюся досить зневажливо, і якби мені довелось з нього вибирати, я вибрав би вірша іншого. Але я ще ніяк себе не показав, то не мав права й витребенькувати» [60]. Отож, призначений йому вірш (під назвою «Перша») Григорій Порфирович переклав, але вирішив узяти щось складніше, - і додав до нього ще один вірш, який вибрав уже сам - сонет «Теслярова родина», - коли проф. Савченко поїхав у відпустку, залишивши Кочура "сторожем" у своїй квартирі з великою бібліотекою. Якось Кочур почув, як Степан Володимирович бідкався, що вірш Малларме «Блакить» неодмінно потрібно перекласти, а Павло Филипович відмовився. Тож Григорій Порфирович вирішив сам впоратися з тією «Блакиттю». І переклав. А на консультацію пішов до мсьє Картьє, показав йому переклад, і той ніяких відхилень від оригіналу не знайшов, - цього мсьє Картьє, - завважує Григорій Порфирович, - згадує як свого викладача французької мови і відомий російський письменник, журналіст, уродженець Києва Віктор Некрасов (1911-1987). Тож коли проф. Савченко повернувся з відпустки, то Григорій Порфирович показав йому свій зроблений, так би мовити, "контрабандою" переклад. Ознайомившись із ним, проф. Савченко відіслав Кочура ще й до Миколи Костьовича Зерова: адже він був співредактором антології, для якої й готувався переклад. Микола Костьович порівняв переклад Кочура з оригіналом, і сам переклад не викликав у нього заперечень, але, вчитавшись у вірш, він сказав (чомусь по-російськи):

- А все-таки это варварство.

Цей коментар стосувався самого вірша: там ліричний герой-поет ховається від блакиті, хоче втекти від неї в темряву. І ось це бажання заховатись у пітьмі видалося Зерову варварством. А от сонет Ф. Коппе «Теслярова родина» він перечитав ще раз, вже після «Блакиті», оцінивши його напрочуд високо: оце і є поезія - якої ж іще треба!.. «Я з ним, безперечно, в глибині душі не згодився, - коментує цей захоплений вигук Зерова Григорій Порфирович. - Одначе потім, коли без книжок і, звичайно ж, без своїх зошитів з перекладами я опинився на півночі, відтворив той сонет по пам'яті» [74].

Отож, переклади Кочура сподобалися професорам-упорядникам, і його залучили до участі в антології, котра, як відомо, світу так і не побачила, багато здійснених до неї перекладів зникло, зокрема й більшість зроблених Кочуром. І все ж таки, не марними були зусилля, адже саме під час спільної праці над антологією нової французької поезії Кочур-студент і познайомився з неокласиками - Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом, Михайлом Драй-Хмарою.

Певний час він працював помічником у Агатангела Юхимовича Кримського. Почалося ця знайомство так: якось на заняття діалектологічного семінару, який вів викладач діалектології О. Синявський (заняття відбувались, як правило, у приміщенні АН УСРР на вулиці Володимирській) завітав А. Ю. Кримський, а Григорій Порфирович тоді слугував своєрідним "експонатом", що міг продемонструвати вимову слів з дифтонгами, поширену на Чернігівщині. Агатангел Юхимович зацікавився Кочуром, запросив його додому. «У Кримського мені знайшлася робота, - пригадує Григорій Порфирович, - він диктував, а я записував за ним, щось звідкись переписував, причому мовами часом зовсім не відомими тоді мені, скажімо, угорською... Іноді до кімнати вносили самовар, і за чаюванням Кримський розповідав про своїх вчителів, академіків Корша й Міллера, про своє перебування в Бейруті. Двічі ходив я з ним на захист дисертацій. Не скажу, що Агатангел Юхимович був лагідної вдачі, - скоріше навпаки: маючи величезну ерудицію, полюбляв загнати дисертанта на слизьке. <…> Якраз тоді, десь... 1930 року чи, може, роком пізніше заарештовано секретаря Кримського, фольклориста М. Левченка <…>. Для Кримського це був удар - засумував, відійшов від наукової роботи, виїхав до Звенигородки. А я вже закінчував інститут, 1931 року мене послали вчителювати до Молдавії. У 1935-му, приїхавши влітку до Києва, я востаннє і цілком випадково зустрівся з Кримським на вулиці. <…> Коли розпочалась війна, Агатангел Юхимович <…> евакуювався за вказівкою до Казахстану і, не витримавши довгого переїзду, помер десь дорогою» [74].

Цікаво, що намагаючись - років через двадцять - відновити у пам'яті ті свої давні переклади, Григорій Порфирович без особливих труднощів згадав тільки один - сонет «Теслярова родина», який пізніше включив до своєї збірки «Відлуння» (1969 р.). На жаль, реконструювати інші переклади, може й важливіші, якими він, за його власними словами, «навіть трохи пишався», не зміг ніяк. Тому деякі вірші згодом довелося перекласти наново (Верлена, Рембо).

Другий приклад перекладу на замовлення, пригаданий Кочуром, був пов'язаний з «Хрестоматією античної літератури»: 1935 року Олександр Іванович Білецький, готуючи цю хрестоматію, попрохав Кочура перекласти те, чого йому бракувало з грецьких та римських ліриків. «Якби я керувався власними смаками, - згадує Григорій Порфирович, - то дечого з запропонованого не перекладав би. Але ж керуватися доводилось не власними уподобаннями, а потребою приготувати хрестоматію саме таку, яку впорядковував О. І. Білецький, - до того ж саме в той час він і перекладачів, крім мене, - додає Кочур, - поблизу нікого не мав: тут також виникла своєрідна "життєва необхідність". Я поперекладав усе, і незадоволення ці мої "силувані" переклади не викликали ні в упорядника, ні в автора закритої рецензії М. Я. Калиновича» [60]. Нагадаємо, що всього у «Хрестоматії античної літератури», виданій 1938 року, в анонімному перекладі Г. Кочура, як вимагали тогочасні обставини, було вміщено близько двадцяти творів давньогрецьких і римських поетів (від Архілоха до Овідія). Більшість із них, а також низку нових перекладів опубліковано у міні-антології античної поезії під назвою «Золоте руно» (видавництво «Веселка», 1985). Варто звернути увагу на важливу деталь: хоча Кочурові переклади було подано до «Антології» анонімно, та у передмові О. І. Білецький докладно зазначив, які саме переклади належать Г. Кочуру (й іншим перекладачам, яких можна було згадувати), і наголосив, що за всі переклади, вміщені в хрестоматії, і які не належать переліченим раніше перекладачам, упорядник відповідає сам. Такий акт мужності з боку Олександра Івановича Білецького як упорядника означав, що він важив при цьому головою!

Долучився Григорій Порфирович у 1930-ті роки і до такого масштабного перекладацького проекту, як роман у віршах О. Пушкіна «Євгеній Онєгін», який створювався до столітнього ювілею від дня смерті Пушкіна, що його за директивою з Кремля 1937 року всенародно відзначали в усьому СРСР. Як уже згадувалося раніше, до цього «ювілею в чуму», тобто на тлі тотальних репресій, був підготовлений і двотомник українських перекладів з Пушкіна, окремо виходили десятки ювілейних видань. Як зазначає М. В. Стріха, «свої варіанти перекладу «Євгенія Онєгіна» розпочали тоді й Григорій Кочур, і Леонід Гребінка, але тільки Рильський закінчив свою працю» Його переклад опублікований у другому томі «Вибраних творів» Пушкіна, виданих у «Держлітвидаві УРСР» 1937 р. За нагадуванням М. В. Стріхи, «починаючи з 12 травня 1936 року, уривки з перекладу Рильського систематично друкувалися в тодішньому офіціозі - газеті «Вісті ВУЦВК» (що відбивало політичну вагу, яку надавали тоді появі українського варіанту пушкінського шедевру)» [120, с. 184-185]. [120, с. 184]. За довідкою М. В. Стріхи, ініціатором появи перекладу Г. Кочура, що так і лишився незакінченим, був Юрій (справжнє ім'я - Іван) Кобелецький (1905-1987) - літературознавець, до війни 1941-45 рр. редактор газети «Молодий більшовик». Уривки з Кочурового перекладу «Євгенія Онєгіна» він друкував у переддень широко відзначуваного пушкінського ювілею 1937 р. у редагованій ним газеті (за аналогією до того, як «Вісті ВУЦВК» друкували уривками переклад уже поважного на той час Максима Рильського). Але потім сам Г. П. Кочур довго вважав цей переклад загубленим, зацілілі уривки (глави першу, другу і початок третьої) вперше було надруковано лише 1999 року (Пушкін О. Євгеній Онєгін: Роман у віршах: пер. з рос. / Публ., комент. С. Захаркіна // Київська старовина. - 1999. - № 3. - С. 55-74) та згодом передруковано у 2000-ні роки. Див.: Пушкін, Олександр. Євгеній Онєгін (Фраґменти) / Кочур, Григорій. Третє відлуння: Поетичні переклади. - К.: «Рада», 2000. - С. 261-304. Також див.: Пушкін, Олександр. Євгеній Онєгін (Фраґменти) / Кочур, Григорій. Третє відлуння: Поетичні переклади. - К., 2008. - 2-ге вид., доповн. - С. 311-361. - (Серія «Шевченківські лауреати». Бібліотека Шевченківського комітету).

У зв'язку із власним, хоч і не вельми багатим, досвідом "перекладів на замовлення" Григорій Порфирович радить, що «ідеальна ситуація у виборі твору для перекладу повинна бути та, коли його не доводиться вибирати, коли твір сам вибере перекладача - так його захопить, що той мусить його перекладати. Хоч захоплення ще не гарантує того, що переклад конче виникне і конче буде бездоганний» [60].

З великим пієтетом згадує Григорій Порфирович своїх вчителів і літературних наставників. «Ті "кумири й авторитети", що були в молодості, - каже він, - лишилися в пам'яті назавжди, поки й віку мого. Іще в середній школі був такий улюблений учитель літератури - Сергій Дмитрович Мозолевський. В інституті я найбільше зобов'язаний Миколі Зерову, також Михайлові Калиновичу, що викладав у нас мовознавство. На них я завше дивився знизу вгору. Кумирами були й лишилися улюблені поети - Максим Рильський, Тичина (раннього періоду), Пастернак, Мандельштам, Ахматова, Цвєтаєва. Не називаю тих, що живі, - раптом це порушить їхню скромність. Та й взагалі - перелік далекий від повноти» [24].

Тож із неокласиками Кочур особисто був знайомий, з кожним більше чи менше співпрацював. З Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою і Миколою Зеровим - спільно готували «Антологію французької поезії». Як мовилося вище, О. Білецький і М. Зеров мали бути редакторами цього видання. Григорій Порфирович згадує, що збиралися неокласики переважно у проф. Савченка, де він з усіма і познайомився. А з Освальдом Бургардтом у нього, крім "неокласичних симпатій", виявилося ще одне спільне уподобання: Григорій Порфирович був великим шанувальником поезій Р. М. Рільке, а Бургардт теж перекладав Рільке (німець за походженням, він добре знав німецьку мову). Ось на цьому вони й зійшлися. Про роль неокласиків у своїй професійній долі Григорій Порфирович висловився так: "Вони допомогли мені сформуватись, стати тим, ким я є. Їх вплив безперечний. Може без них мені важче було б досягнути цього" [73].

Після закінчення університету Кочурові через загострення політичних репресій 30-х років довелося виїхати викладати в Молдову (Балта, Тирасполь - 1931-36 рр.). У 1936-1941 рр. він завідував кафедрою західної літератури та теорії літератури Вінницького педагогічного інституту.

З початком Великої Вітчизняної війни інститут евакуювали, потім родину Кочурів відрядили до Полтавського педагогічного інституту, а через кілька тижнів Полтаву захопили німці.

Цікаво дізнатися про життя родини Кочурів у перші роки після початку війни, зокрема, про часи перебування в Полтаві. Ось як згадує син, Андрій Григорович, нині директор Літературного музею Григорія Кочура, Заслужений працівник культури України: «Війна застукала нашу родину у Вінниці, де батько викладав у педінституті зарубіжну літературу. Коли німецькі війська почали захоплювати територію України, вінничани почали підготовку до евакуації. Я на той час закінчив перший клас школи, до другого вже не потрапив. Пригадую, батькова сестра, а для мене "тьотя Ліда", терміново пройшла медкурси й добровільно подалася на фронт. А за нами, де попри мене була ще молодша сестричка Оксана, та за іншими родинами викладачів приїхала підвода й відвезла наші речі на вокзал. Батько зібрав кілька чемоданів із книжками, ми взяли необхідні речі й "поселилися" в товарний залізничний вагон, не надто зручний для пасажирів. Одноманітність мандрів порушували ворожі бомбардувальники, що часто скидали бомби на залізничні станції й поїзди, що туди прибували. Не без пригод добралися ми до Полтави, де нас поселили в гуртожиток місцевого педінституту й обіцяли через два-три дні відправити далі. Та наші війська змушені були терміново покинути місто, і ми опинилася на окупованій території» [51].

Головною стала проблема виживання. Родина переселилася в дім по вулиці під назвою Уютна. За спогадами Андрія Григоровича, «тяжко захворіла й незабаром померла сестричка Оксана. Батьки швидко залишилися без "зайвого" одягу, помінявши його в навколишніх селах на картоплю, просо та інші продукти. Крім німецької комендатури в місті почала функціонувати якась місцева українська адміністрація, знайшлися люди, що знали Григорія Порфировича, вони влаштували його до краєзнавчого музею - на якусь адміністративну посаду, що оплачувалась харчовими пайками, які рятували родину від голоду. <…>

Якось уночі над Полтавою пролетів радянський літак і скинув листівки з інформацією про події на фронті. Скидали також листівки українською мовою, певно від ОУН УПА, про поразки під Сталінградом і відступи фашистських військ. Готуючись до відступу, німці палили будинки, і серед них - краєзнавчий музей. Пригадую, - каже Андрій Григорович, - як обурювався з того варварського вчинку батько, як вирішив після звільнення Полтави йти добровільно на фронт, хоча ще у Вінниці військомат визнав його непридатним для служби в армії» [51].

Незабаром до міста прибули невсипущі службовці НКВС, щоб активно розпочати пошуки "ворогів народу". Хтось із "доброзичливців" обмовив Кочурів, і їх арештували.

Андрій Григорович носив батькам передачі. Одного разу він прийшов, коли групу ув'язнених переводили до іншого тюремного приміщення. Мати помітила, що він із передачею пристроївся позаду їхньої групи й голосно вигукнула: «Синку, нікому не вір - ми не винні!» Конвоїри зупинили групу, кинулися шукати порушницю порядку. А син назавжди запам'ятав ці слова...

Отже, після закінчення окупації Григорія Кочура та його дружину безпідставно звинуватили в "українському буржуазному націоналізмі" й засудили на 10 років таборів і 5 років поразки у виборчих правах, заборонивши покидати північну автономну республіку Комі. Але й у тих умовах Кочур перекладав, писав власні вірші, вивчав мови, залучав до поетичного перекладу співтабірників.

Спершу Григорій Порфирович працював на лісоповалі, згодом його як людину освічену перевели у гірничі нормувальники на шахті. А його дружина, Ірина Михайлівна Воронович, також спершу "валила ліс", пізніше, коли місцевому лікарю, який помітив кмітливість Ірини Михайлівни, знадобилася помічниця, вона опанувала навички медсестри і вже далі працювала медсестрою. Оскільки вона після одруження зберегла своє дівоче прізвище й відповідні органи не знали, що вона дружина Кочура, обоє опинилися на сусідніх територіях у жіночому й чоловічому таборах, знайшли одне одного й відбували останню "п'ятирічку" вже разом, у скромному дерев'яному будиночку, зведеному разом із колегами по нещастю. Родина Кочурів ділила цей будиночок із Дмитром Хомовичем Паламарчуком - талановитим поетом, відомим перекладачем повного сонетарію Вільяма Шекспіра, якого саме Григорій Кочур і "напутив" на перекладацьку ниву. На поселенні Ірина Михайлівна опанувала ще одну професію - навчилася класти печі, причому досягла в цій "чоловічій" справі вершин майстерності, чим Григорій Порфирович неабияк пишався.

Ось як про свій арешт і подальшу долю згадував сам Григорій Порфирович: «Спершу взяли мене, а потім мою дружину, Ірину Михайлівну. Згодом перевезли в Київ. За що арештували? Для людей, які жили в "епоху пильності", так питання не стояло. Знали, що будь-яку свою підозру слідчий міг видати за доведений факт. Ніяких виправдань і спростувань ув'язненого ніхто до уваги не брав. Я був "винний" у тому, що мав знайомих серед людей, яких зарахували до українських націоналістів» [69].

Що йому конкретно інкримінувалося? На це питання Кочур якось відповів так: «Приїздили хлопці зі Львова, привезли вірші Антонича. До того я не знав, що існує такий поет. А потім я взнав, що до мене їздили "націоналісти" і що ми "мечтали отторгнуть Украину от великого Советского Союза» [73].

«Жили ми в бараках, а працювали у шахті, - продовжує свої спогади Григорій Порфирович. - Спершу я возив тачки. А згодом латиш Блажиєвич взяв мене у нормувальники, бо на цій посаді мали працювати люди з освітою. Він і навчив мене встановлювати норми на підставі різних довідників. Головне було обґрунтувати ці норми за допомогою того чи іншого параграфа так, щоб люди могли їх виконувати» [69].

В Інті Григорій Порфирович не припиняв вивчати мови. Цьому сприяло справді інтернаціональне товариство, що зібралося в таборі: зустрічалися там, окрім росіян та українців, і поляки, і чехи, і словаки, і литовці, і фіни й естонці.

Словників у табірній бібліотеці не було. Тож, спілкуючись із людьми різних національностей, Григорій Порфирович записував у саморобний зошит різні слова та вирази. Так він і засвоював чужі мови. Мав на роботі стіл із шухлядою. Там і тримав свої папери. Від рідних і друзів ув'язнені одержували чимало книг різними мовами. Зокрема, за спогадом Кочура, Віталію Блажиєвичу дістали на його прохання твори Райніса. Там, у таборі, Григорій Порфирович переклав кілька віршів цього поета. А одному москвичу надіслали томик поезій Едгара По. Він був розчарований, бо сподівався одержати якийсь цікавий роман, тож віддав цю книгу Кочурові. З неї він і переклав тоді "Ворона" українською. У родини Кочурів досі зберігається та непоказна книжечка з творами Едгара По.

Вже на поселенні батьків зміг відвідати син, Андрій Григорович.

Серед поселенців із засуджених теж було чимало представників різних національностей, рідні присилали їм книжки. То ж Кочур мав змогу і далі знайомитися з книжками прибалтійських поетів, вивчати їхні мови, перекладати. Він організував щось на зразок багатонаціонального літературного гуртка…

Що це для політзасуджених значило? Пізніше синові Кочура пояснила одна жінка, що побувала в засланні. «Потрапити в табір, та ще й без усяких підстав, - казала вона, - це в сталінські часи означало втрату всіх життєвих перспектив, можливості влаштуватися після звільнення на роботу за фахом, а часом взагалі на будь-яку роботу. Можливість жити лише за рахунок родичів і бути для них тягарем - така перспектива для багатьох може бути причиною для самогубства. А тут нам із чоловічого табору передають листочки з віршами Кочура. Отже, за таких обставин, як і в нас, людина може творити, боротися за своє місце в житті! І ми переписували ті вірші, нам було соромно за втрату віри в життя...» [цит. за публікацією: 51].

Коли Григорій Порфирович звільнився з табору і лишився на поселенні в Інті, він продовжував працювати на шахті, тільки вже як вільнонайманий. Хотів дочекатися пенсії. Тим, хто працював на шахті в умовах Півночі, рік зараховувався за два. І в декого стажу було більше, ніж років життя…

Отже, 1953 року Григорій Порфирович звільнився, став жити поза зоною, збудувавши в парі зі згадуваним вже Дмитром Паламарчуком, що теж на Інті відбував свій строк ув'язнення, невеличку хату. Літературної роботи на поселенні він не полишав. Інколи приїздив до Києва, брав у редакції журналу "Всесвіт" дещо на переклад, а потім окремі переклади надсилав в Україну. До речі, коли після реабілітації Кочур вже ввійшов у літературу і його прийняли до Спілки письменників України, то йому пропонували переоформити пенсію на письменницьку, але він не погодився. Так гірничим нормувальником і залишився.

Коли почався період реабілітації, Григорій Порфирович теж подав клопотання про перегляд своєї справи. За відсутністю доказів ухвалу суду було скасовано. Таким чином, у часи "хрущовської відлиги" подружжя Кочурів було реабілітовано, і 1958 року вони виїхали з Інти назовсім, а повернувшись в Україну, оселилися в Ірпені поблизу Києва.

Оскільки деякі переклади, що їх Кочур надсилав в Україну, потрапили до друку, то у видавництвах його вже знали. До того ж, увійшло в "моду" допомагати реабілітованим. І це створило певні умови для творчої праці.

Однак головним було для Григорія Порфировича те, що відновилося його знайомство з М. Т. Рильським. Разом з Максимом Тадейовичем вони замислювали й укладали нові збірки поетичних перекладів. Зокрема, підготували видання творів Тувіма, Верлена (утрьох із М. О. Лукашем), антології чеської та словацької поезії.

Максим Тадейович відігравав важливу роль не тільки у творчому, але і в особистому житті Григорія Порфировича. Так, коли Кочур виїхав з Інти назовсім, то він тимчасово поселився в Ірпені на дачі художника Луки Калениченка, і потрібно було якось прописатися там, а в Києві та передмісті з пропискою було складно. Тоді Рильський йому дуже допоміг, написавши лист голові Ірпінського міськвиконкому з проханням надати родині Кочурів таку прописку.

«З Максимом Тадейовичем працювалося весело, - згадує Григорій Порфирович. - Будучи надзвичайно вимогливим перекладачем і редактором, зауваження своїм колегам давав, як правило, з гумором. <…> А взагалі я вважаю ті роки, коли склалося своєрідне перекладацьке "тріо": Рильський, Лукаш і я, золотими роками свого життя. Наші досить пізні насиджування на дачі Рильського в Голосієві - незабутні», - підсумовує майстер [74].

У 1960-ті роки Григорій Кочур не лише відновив зв'язки з М. Рильським, П. Тичиною, М. Бажаном, Борисом Теном, Є. Дроб'язком, а й познайомився з М. Лукашем та О. Дейчем, активно взявся за перекладацьку й літературознавчу діяльність. Хоча Г. П. Кочура й не допускали до викладання в університетах та інститутах, проте поетичні вечори і засідання перекладацької секції під його керівництвом у Спілці письменників України збирали повні зали творчої інтелігенції, - це були багатолюдні зібрання шанувальників літератури.

У 1958 році реабілітували і Миколу Костьовича Зерова (посмертно). Тож виникла можливість бодай частково видати його творчий доробок. Так 1966 року вийшов однотомник творів М. К. Зерова, підготовлений разом Кочуром і Рильським, який написав до нього передмову. Григорій Порфирович радів, що хоч щось вдалося зробити для повернення пам'яті про свого покійного вчителя. Адже М. К. Зеров відіграв немалу роль у формуванні Кочура і як митця, і як особистості. Він прилучив молодого студента до глибин класичної культури в знекультуреному духовному просторі пролетарської держави. Кочур виявився гідним послідовником своїх високоосвічених університетських професорів і старших колег, таких як Зеров, які відкрили перед ним обрії класичної європейської освіти. Тож увічнення пам'яті великого вчителя стало однією з найпочесніших справ його життя.

З часом Кочурівський дім отримав назву "Ірпінський університет", а "студенти" почали майже щоденно відвідувати його. То коли ж Григорій Порфирович працював? На це питання є свідчення сина: «Цокіт його друкарської машинки я чув десь із п'ятої ранку, - згадує Андрій Григорович. - Із пропозицією визначити для відвідин якість конкретні години він не погодився: «Люди приїздять тоді, коли мають час, бо їм це потрібно»... Слід додати, що регулярні приїзди Г. Кочура до книгарень відбувалися в певний час, пов'язаний із розкладом приміських поїздів і електричок, якими він користувався. Знаючи це, у книгарнях "в Кочурівські дні" на нього завжди чекали бажаючі порадитися чи узгодити певні літературні наміри» [51].

Культурологічна обізнаність Григорія Кочура виглядала безмежною. Так, за спогадами сина, «до нього зі своїми питаннями приходили музиканти: композитори обговорювали свої наміри; диригент, що мав ознайомити киян із симфоніями композитора Густава Малера, цікавився історією їх виконання в Австрії й інших країнах, проблемами експресіонізму. Оперні співаки, незадоволені перекладами своїх партій чи окремих арій, просили поліпшити їх звучання. Художники запрошували Г. П. Кочура на свої виставки, майстри народного мистецтва дарували свої вироби» [51].

Наприкінці 60-х років в Україні почалися політичні репресії. Григорій Порфирович також потрапляє в "чорні списки". За його будинком стежать, роблять у ньому обшук, перестають друкувати і виключають разом з Миколою Лукашем зі Спілки письменників, вимагають припинити листування із зарубіжними колегами та друзями. І так було до кінця 80-х років, поки не зняли частково заборону на публікації. Проте поновлення в СПУ відбулося лише 1988 року. Наступного року вийшла збірка власних віршів Григорія Кочура «Інтинський зошит» (1989 р.). Вперше за життя (1991-92 рр.) відомий закордоном літератор отримав змогу відгукнутися на запрошення і виступити на конференціях у Чехії, Польщі, США. 1991 року в серії «Майстри поетичного перекладу» вийшла антологія перекладів «Друге відлуння», відзначена Державною премією імені Тараса Шевченка - на жаль, уже посмертно. 15 грудня 1994 року Григорія Кочура не стало. Поховано його в м. Ірпінь.

Шанувальникам літератури ім'я Григорія Кочура відоме насамперед завдяки книзі «Третє відлуння» (видавництво «Рада», 2000 р.). У ній вміщено більш ніж 600 перекладів творів 175 поетів, що представляють понад 30 літератур. Часовий простір цієї своєрідної антології світової поезії - від античних часів (VII ст. до н.е.) і до сучасності. Скількома ж іноземними мовами володів перекладач? У деяких журналістських публікаціях ця цифра доходить до 35. Сам Кочур, якому, за висловом сина, набридло відповідати на це, як він вважав, "саморекламне" питання, якось засів за "мовний список", налічив 31 мову й категорично прибрав цю тему зі спілкування з людьми.

Ось як згадує син Григорія Порфировича: «На моє питання, як можна вивчити стільки мов, він відповів охоче: "Дуже просто. Треба вивчити перші п'ять-шість, а далі піде…" Я тоді… батьків "рецепт" сприйняв без особливого ентузіазму, - зізнається Андрій Григорович. - Згодом я зрозумів, - каже він, - що для виконання цих настанов потрібно мати солідні стимули й добру пам'ять. Для Григорія Порфировича стимулом було дати змогу українському читачеві пізнати світову поезію, розширити його культурний обрій» [51]. А щодо пам'яті Григорія Кочура - вона була унікальною. Так, Андрій Григорович згадує, «коли ми переїхали жити до Ірпеня під Києвом і там у підвалі опинилася батькова бібліотека - книжок тисяч двадцять п'ять, - він, коли приїздили колеги-перекладачі позичити потрібну книжку, знаходив її максимум за п'ять хвилин. Крім того, він пам'ятав, хто й коли мав повернути позичені книжки, що перекладав і де планував видати свою працю, просив показати зроблене й частенько делікатно, щоб не образити автора, робив зауваження й радив, як йому вдосконалити текст. Отже, фактично направляв і контролював у такий спосіб діяльність багатьох українських перекладачів, зокрема, молодих» [51].

На часті запитання журналістів щодо теми учнівства-наставництва Григорій Порфирович відповідав приблизно так: «Учнів у повному розумінні цього слова не маю. Але з молоддю спілкуюся охоче. Взагалі, то не для мене - виходити на кафедру і повчати, виголошувати якісь загальні фрази, трюїзми. А от коли молоді люди, які займаються літературознавством, перекладом, зверталися до мене з конкретними питаннями, завжди допомагав» [69]. Що ж до ролі наставників, то, за афористичним висловом майстра: «Не тільки вчитель повинен розкриватися назустріч учневі, а й учень - назустріч учителеві. Процес має бути обопільним» [69]. У цьому зв'язку любив Григорій Порфирович наводити слова Миколи Зерова, адресовані студентам Київського інституту народної освіти: «Дечого ви, звичайно, навчитеся й тут, але основного вас навчить життя».

Післяслово

Як і обумовлювалось у Вступі, ця книжка, особливо у Першому розділі - вслід за бібліографічними матеріалами М. Н. Москаленка, - насамперед зупиняється на тому, ЩО і КИМ було зроблено, і значно меншою мірою - і то у Другому розділі, крізь призму індивідуальних біографій перекладачів, - торкається того, ЯК і ДЛЯ ЧОГО робилися переклади. На ці актуальні в сучасному перекладознавстві питання - ЯК і ДЛЯ ЧОГО - прагнув знайти відповіді М. В. Стріха у своїй величезної культурологічної ваги монографії «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням» (2006). Тим часом, добре усвідомлюючи потребу в поглибленні досліджень у вказаному М. В. Стріхою напрямку (сучасне західне перекладознавство після «культурного повороту» намагалося відповісти саме на два останні запитання), ми свідомо зупиняємося на межі між першою і другою парами цих ключових для історіографії перекладу запитань. Адже переконані, що якнайвичерпніші відповіді на запитання ЩО і КИМ стануть запорукою для якнайточніших відповідей на запитання ЯК і ДЛЯ ЧОГО. Саме в такому панорамно-всеохопному, передісторіографічному дослідженні українського перекладацького процесу 1920-30-х років ми і вбачаємо покликання нашої книжки матеріалів до курсу «Історія перекладу», яка, віримо, сприятиме формулюванню правдивих, поглиблених відповідей на питання функціонування та розвитку українського художнього перекладу та перекладознавства у ХХ ст.

На питання ЧОМУ художній переклад у міжвоєнне двадцятиліття став масовим захопленням українських літераторів, урядовців, діячів науки, мистецтва, політики ми намагалися відповісти у Другому розділі, де висвітлювалися здебільшого трагічні індивідуальні долі перекладачів 1920-1930-х років - творців національного ренесансу та жертв «великого терору». Крізь призму індивідуальних біографій і творчих портретів різних персонажів тогочасної історії, що долучилися до перекладацької справи, глибше розкривається націєтворча роль художнього перекладу, а сам літературно-перекладацький процес тогочасся вимальовується об'ємніше, виразніше, його сучасне наукове бачення набуває необхідної панорамності й цілісності.

Художній переклад у 1920-30-ті роки виконував багатофункціональну роль: і як заохочений гаслами національного відродження та схвалюваний суспільством спосіб літературно-громадської самореалізації українських інтелектуалів у короткий період офіційної «українізації» (1920-ті роки), і як одна із ґраней націєтворчих та європеїзаторських устремлінь нової української інтелігенції, і як ідейно-пропагандистське знаряддя правлячої партії більшовиків, а в період сталінських репресій 1930-х років - як останній творчий прихисток та бодай мізерний заробіток для тих, кого таврували, позбавляли посад, ув'язнювали й розстрілювали за вигадані органами НКВС політичні злочини на кшталт «терористичної діяльності проти вождів партії» й т. зв. «українського буржуазного націоналізму».

Важливо ще раз нагадати про рамки цього видання, перепрошуючи у читача за те, що з десятків і десятків перекладацьких персоналій у книжці висвітлено життєві й творчі біографії лише дещиці українських перекладачів 1920-30-х років. Тож попереду ще чимало й суто біо-бібліографічної праці, особливо архівних пошуків, зусиль із ліквідації «білих плям», текстологічних досліджень.

Виникає і проблема верхньої хронологічної межі. У бібліографічному описі та біографічних есе, головним чином, обмежуємося рубежем 1930-40-х років, усвідомлюючи, тим не менше, що межа ця є штучною, адже події до самого початку війни 1941-45 рр. не варто відокремлювати від попереднього періоду, - їх ми теж намагалися тримати в полі зору. Водночас, розповіді про окремі персоналії ми доводили й до значно пізніших часів (як-от завершальний нарис про Григорія Кочура), вважаючи за доцільне в деяких випадках бодай коротко окреслювати й подальший життєвий та творчий шлях видатних особистостей.

Бібліографічні джерела

1. Андрушівка / Андрушівка - Андрушевка - Андрушовка - Andrushivka - /history [Електронний ресурс]. - Режим доступу: andruchivka.at.ua/index/history/0-7

2. Баган О. Юрій Клен: неокласик чи неоромантик? / О. Баган // Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму: Зб. наук. пр. - Дрогобич: Відродження, 2004. - С. 9-28.

3. Барабан Л. Людмила Старицька-Черняхівська [Текст] / Л. Барабан // Слово і час. - 1992. - №9. - С. 29-34./Білокінь, Сергій. Микола Зеров [Текст] // Сергій Білокінь. Історик України. Персональний сайт. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.s-bilokin.name › Personalia › Микола Зеров

4. Блажко, Элеонора. Варвара Чередниченко... / Элеонора Блажко // Зеркало недели. - 1996. - №52 (28 декабря). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zn.ua/.../reabilitirovannye_knigi-5309.html

5. Бондарчук Л. Борис Тен - педагог: З духовної спадщини / Л. Бондарчук // Дивослово. - 1998. - №6. - С. 48-49.

6. Бондарчук Л. Міст у вічність. До 110-річчя від дня народження Бориса Тена / Л. Бондарчук // Літературна Україна. - 2007. - №49 (20 грудня). - С. 8.

7. Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський) [Текст] / Житомирська обласна універсальна наукова бібліотека ім. Олега Ольжича. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.lib.zt.ua/node/1168.

8. Василь Мисик [Текст] //…З порогу смерті…: Письменники України - жертви сталінських репресій. - Випуск перший. - К., 1991. - С. 329-332.

9. Вухналь, Юрій // Вікіпедія. [Електроний ресурс]. - Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/Вухналь_Юрій

10. Гарін В. Б., Кіпцар І. А., Кондратенко О. В. Історія України: Навч. посібник / В. Б. Гарін, І. А. Кіпцар, О. В. Кондратенко. - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 240 с.

11. Герасимова Г.П. Левицький Модест Пилипович / Г.П. Герасимова // Електронні ресурси з історії. - Режим доступу: histans.com/?termin=Levitsky_M_P

12. Гирич, Ігор. Коли з'явився політичний українець - Історія - Український тиждень / Ігор Гирич // Тиждень.ua. Розділ: Історія. - 24 серпня, 2012. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: tyzhden.ua/History/58385

13. Гоголь М. Твори / М. Гоголь. - [Харків]: Книгоспілка. - Т. 1. "Вечори на хуторі під Диканькою" / Повісті від пасічника Рудого Панька [П. Куліша] видані; Заг. ред. І. Лакизи та П. Филиповича; Стиліст. ред. А. Ніковського. - LXIV, 234, XXXVI с.

14. Головченко В. І. Від "Самостійної України" до союзу визволення України: нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. / В. І. Головченко. - Харків: Майдан, 1996. - 190 с.

15. Гординський, Святослав. Шекспірові сонети в українських перекладах / Святослав Гординський // Київ: Журнал літератури, науки, мистецтва, критики і суспільного життя. - 1959. - № 1 (51). - С. 17-20.

16. Гриневич, Віктор. Микола Зеров сам ховав 10-річного сина / Віктор Гриневич // Новини на Gazeta.ua / "Газета по-українськи" №1016 за 23.04.2010. Рубрика Історія. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: gazeta.ua › Новини › Події › Ексклюзиви

17. Грінченко Б. Словник української мови. 3-є видання, виправлене і доповнене, за ред. акад. Сергія Єфремова та Андрія Ніковського / Б. Грінченко. - Київ: Горно, т. І (А-Г), 1927, XIV+428 с.; т. II (Д-Й), 1927, XXIV+439 с.; т. III (К-Н), 1928, 480 с.

18. Ґєршевска, Барбара. З історії культури кіно у Львові 1918-1939 рр. / Переклад з польської / Барбара Ґєршевска. - Львів: б-ка незалежного культурологічного журналу «Ї», 2004. - 100 с.

19. Данилюк Л. М. Творчість, суголосна з часом. До 145-річчя з дня народження Модеста Пилиповича Левицького

20. (25 липня) / Л. М. Данилюк // Краєзнавчий календар - Хмельницька ОУНБ ім. М. Островського. 2011. - Імена, події, факти. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ounb.km.ua/kr_calendar/index.php?year=2011&month...

21. Денисюк, Іван; Скрипка, Тамара. Крижовими дорогами Полісся / Іван Денисюк, Тамара Скрипка. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.t-skrypka.name/LUkrainka/Gnizdo/BlessedVolyn/Ways.html

22. Джувага, Вадим. Микола Зеров: "неокласик" і "терорист" / Вадим Джувага // Українська правда, Історична правда. - 17 червня 2012. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.istpravda.com.ua/columns/2012/06/.../88788...

23. Дзюба І. М. Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна [Текст] Науково-публіцистичне дослідження / І. М. Дзюба. - К.: Криниця, 2003. - 144 с. - (Серія "Моя книгозбірня"). [З посиланням на: Характерник. Згадки з минулого (1916-1921) // Літературно-Науковий Вістник. - Кн. II, XXIII. - С. 286-287].

24. Довге відлуння: розмова з Григорієм Кочуром. Розмову вела Людмила Таран // Хроніка - 2000. - 1994. - № 1/2. - С. 3-9.

25. Дойков, Юрий. Надiя Суровцова: На засланнi в Архангельську (1933-1937) / Юрий Дойков. - Архангельск. - 2005. - 92 с.

26. Дорошенко Д. Лікар-гуманіст / Д. Дорошенко // «Роде наш красний…». Волинь у долях краян і людських документах. - Т. ІІІ. - Луцьк: Редакційно-видавничий відділ «Вежа», 1999. - С. 39-45.

27. Доценко, Ростислав. «За Вкраїну його замучили колись…» (З циклу «Україна без українців») / Ростислав Доценко

28. // Нові дні, 1995 (липень). - С. 13-17.

29. Доценко, Ростислав. На шляху до «України без українців» / Ростислав Доценко // Кур'єр Кривбасу, 1995. - № 35. - С. 19-22.

30. Дроздовський, Дмитро. Людина з іменем Дніпра / Дмитро Дроздовський. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: litakcent.com › Шлях до слави

31. Дукина, Наталка. На добрий спомин… (Повість про батька) / Наталка Дукина. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://miranta.hut.ru/pg4_a2.php

32. Єфремов, Сергій. Історія українського письменства / Сергій Єфремов. - Київ: Femina, 1995. Див. також: Сергій Єфремов. Історія українського письменства. - Електронна бібліотека української літератури КІУС. - Режим доступу: www.utoronto.ca/elul/history/Iefremov/whole.pdf

33. Жадько, Віктор. Некрополь на Байковій горі [Текст]: іст. наук. довід. / Віктор Жадько. - Київ, 2008. - 312 с. : іл.

34. Жадько, Віктор. Український некрополь [Текст]: іст. наук. довід. / Віктор Жадько. - Київ, 2005. - 351 с. : іл.

35. Життя та творчість Валер'яна Підмогильного в електронному вигляді [Текст] / Підмогильний Валер'ян - Життя та творчість, онлайн читання // Бібліотека української літератури. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=250

36. Завальнюк К. В., Стецюк Т. В. Поет, учений, патріот Володимир Свідзинський (1885-1941) / К. В. Завальнюк, Т. В. Стецюк // Вінницький обласний краєзнавчий музей, 2008. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: muzey.vn.ua/node/213

37. Згуровський, Михайло. Брати Касяненки: політ крізь морок часу / Михайло Згуровський // Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут». - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: kpi.ua/kasianenko

38. Зеров Микола Костянтинович [Текст] // Електронна енциклопедія Вікіпедія. - Режим доступу: uk.wikipedia.org/.../

39. Зеров_Микола_Костянтинович

40. Зеров М. К. У справі віршованого перекладу. Нотатки / М. К. Зеров // Життя й революція. - Харків: ДВУ, 1928. - Кн. IX. - С. 133-146.

41. Зленко Г. Малознаний Борис Тен / Г. Зленко // Київська старовина. - 1993. - №4. - С. 120-122.

42. Каган, Абрам. …З ПОРОГА СМЕРТІ…Письменники України - жертви сталінських репресій / Абрам Каган. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ukrlife.org/main/evshan/martyrolog_k.htm

43. Калинович Михайло Якович: мовознавець, скриптолог, перекладач (13.10.1888-16.01.1949) [Текст] / Калинович Михайло Якович - Портал Тиврівського району. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: tivrovrada.org.ua/vidatni-ljudi-kraju/kalinovich-mihajlo-yakovich/

44. Кардиналовская Т. М. Жизнь тому назад. Воспоминания / Т. М. Кардиналовская. - СПб.: ДЕАН + АДИА-М, 1996. - 165 с., ил. Див. також: Кардиналовская Т.М. Жизнь тому назад. Воспоминания / Т.М. Кардиналовская. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.sakharov-center.ru/asfcd/auth/?t...

45. Качкан В. Рудницький Михайло Іванович [Текст] / В. Качкан // Укр. журналістика в іменах: мат. до енциклопед. словника: [зб.]. - Львів: Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника НАНУ, 1994. - Вип. І. - С. 159-164.

46. Качуровський, Ігор. Від автора / Ігор Качуровський. Променисті сильвети // 1576.ua - Тексти - Променисті сильвети. (Розділ створено за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження»). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: 1576.ua/books/2672

47. Качуровський, Ігор. Перекладачі української діаспори / Ігор Качуровський // Всесвіт. - 1991. - № 11. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ukrlife.org/main/minerva/kachurovsky.html

48. Комітет охорони республіки // Історія України - Українська революція 1917-1921 рр. - Організації. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: sb7878.ucoz.ru › Українська революція 1917-1921 рр.

49. Костенко Н. В. Микола Бажан. Життя. Творчість. Особливості віршостилістики / Н. В. Костенко. - Київ: «Кий», 2004. - 381 с.

50. Костриця, Микола. Чого болить душа моя? (Вероніка Януарівна Морозова) / Микола Костриця. // Постатi, Архів №30 (94) 23.07.2004 / Житомир Online. www.ztonline.org.ua › Статьи › Культура

51. Костюк, Григорій. Біографічні відомості [Текст] / Григорій Костюк. - У кн.: Валеріян Підмогильний. Місто. Роман / Післямова, біографічна та бібліографічна довідки Григорія Костюка. Обкладинка П. Холодного. - Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1954. - С. 295-296.

52. Костюк, Григорій. Валеріян Підмогильний [Текст] / Григорій Костюк. - У кн.: Валеріян Підмогильний. Місто. Роман / Післямова, біографічна та бібліографічна довідки Григорія Костюка. Обкладинка П. Холодного. - Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США, 1954. - С. 283-293.

53. Кочур А. Г. Синівські спомини / А. Г. Кочур // Григорій Кочур і художній переклад: Життєвими та творчими стежками майстра / Упоряд. Л. Коломієць. - Черкаси: Брама-Україна, 2008. - 124 с. - С. 3-8.

54. Кочур, Григорій. Етапи розвитку (Французька література в українських перекладах) / Кочур, Григорій. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю / Упоряд. А. Кочур, М. Кочур; Передм. І. Дзюби, Р. Зорівчак. - К.: Смолоскип, 2008. - Т. 1. - С. 74-84.

55. Кочур, Григорій. Зауваження до проекту тематичного словника УЛЕ / Кочур, Григорій. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю. - Т. 1. - С. 167-182.

56. Кочур, Григорій. Здобутки й перспективи / Кочур, Григорій. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю / Упоряд. А. Кочур, М. Кочур; Передм. І. Дзюби, Р. Зорівчак. - К.: Смолоскип, 2008. - Т. 1. - С. 142-151.

57. Кочур, Григорій. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю / Упоряд. А. Кочур, М. Кочур; Передм. І. Дзюби, Р. Зорівчак. - К.: Смолоскип, 2008. - Т. 1. - 612 с.

58. Кочур, Григорій. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю / Упоряд. А. Кочур, М. Кочур; Передм. І. Дзюби, Р. Зорівчак. - К.: Смолоскип, 2008. - Т. 2. - 560 с.

59. Кочур, Григорій. Майстри перекладу / Кочур, Григорій. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю. - Т. 1. - С. 109-121.

60. Кочур, Григорій. На перекладацькі теми / Кочур, Григорій. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю. - Т. 1. - С. 91-102.

61. Кочур, Григорій. Перекладацький доробок неокласиків / Кочур, Григорій. Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв'ю. - Т. 1. - С. 208-213.

62. Кочур Г.П. З творчої майстерні перекладача: Відповіді на запитання з анкети редакції збірника "Теорія і практика перекладу") / Г.П. Кочур // Теорія і практика перекладу. 1991. - К., 1992. - Вип. 18. - С. 171-189.

63. Лавріненко, Юрій. Есей Андрій Ніковський / Юрій Лавріненко // Розстріляне Відродження. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/87/38/

64. Левитський Олександр Августович [Текст] // Вікіпедія. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/Левитський_Олександр_Августович

65. Левицький, Віктор. Син про батька / Віктор Левицький // «Роде наш красний…». Волинь у долях краян і людських документах. - Т. ІІІ. - Луцьк: Редакційно-видавничий відділ «Вежа», 1999. - С. 17-38.

66. Майфет Гр., Кулик І. Англійські переклади з Шевченка: Статті / Гр. Майфет, І. Кулик. - Харків: Науково-Дослідчий Інститут Тараса Шевченка, 1928. - 34 с.

67. Марія Пригара [Текст] // Українська література. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ukrlit.vn.ua/biography/

68. prigara.html

69. Микола Сагарда [Текст] / Персоналії / Проект «Українці в світі». - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ukrainians-world.org.ua/ukr/peoples/c8589de6769ce227/

70. Мицик, Вадим. Несхибність надії / Вадим Мицик // Слово Просвіти: Всеукраїнський культурологічний тижневик. Офіційний сайт. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: slovoprosvity.org/2010/04/14/несхибність-надії/

71. Мілянич, Юлія. Віднайдений переклад «Гамлета»: До

72. 120-річчя від дня народження Михайла Рудницького / Юлія Мілянич // Каменяр: Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка. - 2009. - №1-2 (січень-лютий). - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: kameniar.franko.lviv.ua/?p=1346

73. "Моє оплачене поневірянням слово...": Інтерв'ю з Григорієм Кочуром. Інтерв'ю вела Людмила Кучеренко // Ранок. - 1990. - № 6. - С. 10-11.

74. Москаленко М.Н. Переклади 1920-30-х рр. (Незакінчений нарис) [Автограф] // З архіву М. Н. Москаленка. - Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури НАН України. - 16 с.

75. На схилі віку й на світанні надій: Інтерв'ю з Григорієм Кочуром. Інтерв'ю вів Ростислав Доценко // Україна. - 1989. - № 17. - С. 3.

76. Наталя Романович-Ткаченко (1884-1933) [Текст] // Початок ХХ ст.: Загальні тенденції художнього розвитку. - У кн.: Історія української літератури ХХ століття. Книга перша. За редакцією Віталія Григоровича Дончика. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: litmisto.org.ua/?p=2142

77. Неповторне життя Григорія Кочура: Інтерв'ю з Григорієм Кочуром. Інтерв'ю взяла Ганнуся Гончарик // Ренесанс. - 1993. - № 7. - С. 131-134.

78. Не тьмаряться звуки, не мовкнуть барви: розмова з Григорієм Кочуром. Розмову вів Микола Мірошниченко // Літературна Україна. - 1989. - 16 березня.

79. Ніковський А. Словник українсько-російський / А. Ніковський. - 2-е вид. - Київ: Горно, 1927 (1-е вид. 1926). - 864 с.

80. Нова Рада // Вікіпедія. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: uk.wikipedia.org/wiki/Нова_Рада

81. Новикова М. А. Прекрасен наш союз. Литература - переводчик - жизнь / М. А. Новикова. - К.: Рад. письменник, 1986. - 225 с.

82. Новиченко, Леонід. Поезія і революція: Книга про Павла Тичину / Леонід Новиченко. - К., 1979. - 364 с.

83. Олександр Сорока [Текст] //…З порогу смерті… : Письменники України - жертви сталінських репресій. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ukrlife.org/main/evshan/martyrolog_s.htm

84. Орест, Михайло. Післямова / Михайло Орест // Зеров, Микола. Catalepton: Редакція і післямова М. Ореста. - Філадельфія: Київ, 1951. - 79 с.

...