Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Переклади Миколи Іванова з іспанської мови теж становлять вагому частку в його перекладацькому доробку: почнемо з «Валенсійських оповідань» іспанського письменника і політичного діяча Вісенте Бласко Ібаньєса, які спершу вийшли 1926 року в харківському «ДВУ» в перекладі Володимира Самійленка, а потім «Валенсійські оповідання» були видані 1931 р. харківським «ЛіМом» у перекладі Миколи Іванова, щоправда в кількаразово скороченому обсязі; в тому ж перекладі 1928 р. в київському «Часі» з'явився роман Ібаньєса «Кров і пісок», а 1930 р. в харківсько-київській «Книгоспілці» вийшли два томи «Творів» Ібаньєса в перекладі Миколи Іванова: том другий - роман «Серед померанцьових дерев», том третій - роман «Травнева квітка». Микола Іванов також зробив скорочений переклад знаменитого роману Мігеля де Сервантеса Сааведри «Вигадливий Ідальго Дон Кіхот з Ламанча», який випустило харківське «ДВУ» 1927 р., загальним обсягом 366 с. (цей переклад двічі перевидавався в харківсько-одеському «Дитвидаві» 1935 і 1936 років). Слід зазначити, що повний переклад «Дон Кіхота» - з російської мови - зробили 1955 р. в Києві В. Козаченко та Є. Кротевич (хоч усі поезії в цьому виданні були перекладені Миколою Лукашем безпосередньо з іспанської мови). Творчість визначного представника іспанської барокової прози Франсіско де Кеведо-і-Вільєґаса теж увів в українську літературу Микола Іванов, переклавши роман письменника, який являє собою сатиричну панораму життя Іспанії - «Історія життя пройдисвіта, Пабло на імення, зразка волоцюг і дзеркала крутіїв», опублікований у Харкові 1934 р. видавництвом «Радянська література». Того ж року інше харківське видавництво - «ЛіМ» - випустило ще одну об'ємну книжку в перекладі Миколи Іванова: роман під заголовком «Магніт», названий «повістю про марокканську війну», тогочасного іспанського письменника Рамона Хосе Сендера, чиї твори були просякнуті критикою суспільства. Натрапляємо на ім'я Миколи Іванова і серед перекладів, опублікованих в радянських часописах, зокрема, в «Літературному журналі» друкувались у його перекладі: п'єса Міґеля де Сервантеса «Саламанська печера», народне іспанське оповідання «Безлад у світі», «Романс про іспанську цивільну ґвардію» Федеріко Ґарсіа Лорки.

Принагідно згадаємо ще одного перекладача на прізвище Іванов. Павло Іванович Іванов перекладав з російської, зокрема, 1928 р. в його перекладі було опубліковано «Вибрані оповідання» Дмитра Маміна-Сибіряка (Харків: «ДВУ») і перевидано 1931 року. Павла Іванова заарештували й розстріляли як «ворога народу» одним із перших. Відтак 1937 р. «Вибрані оповідання» Маміна-Сибіряка публікувалися вже в новому перекладі - письменника, перекладача, одного з лідерів літературного об'єднання «Плуг» Миколи Володимировича Дукина (Харків-Одеса: «Дитвидав УРСР»). Того ж року в перекладі Миколи Дукина «Держлітвидав УРСР» видав історико-біографічний роман «Пушкін» відомого вченого, літературознавця і критика Юрія Тинянова. А роком раніше в тому ж перекладі зазвучав українською роман «Що робити?» Миколи Чернишевського (Київ-Харків: «Держлітвидав УРСР»). Із мемуарно-біографічної книжки «На добрий спомин… (Повість про батька)» дочки Миколи Володимировича - Наталки Дукиної - дізнаємося, що Микола Дукин загинув 1943 р. в концтаборі ГУЛАГ [30].

2.4.11 Вероніка Гладка і Катерина Корякіна

Вероніка Януарівна Морозова (Гладка) (1890, м. Андрушівка, нині районний центр Андрушівського району, Житомирської області - 1966, Житомир) - поетеса, відома під псевдонімом Вероніка Морозівна, перекладач. Народилася в сім'ї волосного писаря. 1908 року закінчила Маріїнську жіночу гімназію в Житомирі. Вірші почала писати ще під час навчання в гімназії. Великий вплив на літературне становлення Вероніки мала її старша сестра, поетеса Людмила Януарівна Морозова-Курек (1887-1952), відома під псевдонімом Людмила Волошка (рідше використовувала псевдонім Л. Козачка), яка закінчила ту ж таки Житомирську гімназію і до 1917 року жила в Житомирі, де з

1910 року перебувала на службі у Волинському губернському земстві, а потім переїхала з дочкою до батьків у своє рідне містечко Андрушівка, звідки вже практично не виїздила. Поетичний дебют Людмили Волошки відбувся 1905 року в херсонському альманасі молодих українських письменників «Перша ластівка» (упорядник Микола Чернявський), згодом друкувалась у часописах «Рідний край», «Молода Україна», «Світло», «Українська муза», «Розвага», збірниках «На вічну пам'ять Тарасові Шевченку», «Весна» та ін., підтримувала тісний зв'язок з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою [див.: 1], перша поетична збірка Людмили Волошки «Пісні волі» вийшла в Житомирі 1917 р.

Молодша сестра Людмили Волошки Вероніка з юних літ прилучилася до творчості, публікуватись почала під літературним псевдонімом Вероніка Морозівна. Олена Пчілка - видавець часопису «Рідний край» - привітала і надрукувала її перші літературні спроби у своєму журналі: це номери 25 (вірш «Весною») та 26 (вірш «Ніч») за 1908 рік і номери 4 (вірш «Така я самотня») та 25 (вірш «Вечірні малюнки») за 1909 рік.

Людмила Волошка також увела свою сестру в коло молодих талановитих літераторів, що гуртувались навколо Житомирського осередку українського товариства «Просвіта», в якому працювала сама Людмила Януарівна, саме там Вероніка познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, з яким побралася

1912 року, - поетом і мовознавцем Миколою Гладким, автором виданої волинською «Просвітою» 1917 року «Граматики української мови для вчителів».

У широкій культурницькій діяльності Волинського Українського товариства в Житомирі під назвою «Просвіта», зареєстрованого ще 1907 року, брали участь, окрім Лесі Українки й Олени Пчілки, Василь Стефаник, Михайло Старицький, Микола Лисенко та інші видатні постаті української культури, тому за товариством здійснювався негласний нагляд царської жандармерії, а у квітні 1912 року «Просвіту» заборонили (вдруге вона відродилась у березні 1917 року з постанням Української Народної Республіки, радянська влада її знову заборонила 1921 року, і вже третє відродження «Просвіти» відбулося в незалежній Україні 27 квітня 1989 року).

Вероніка Морозова по закінченню гімназії певний час працювала, як і сестра, в статистичному відділі Волинського губернського земства, проте вже у 1913 році вона разом з чоловіком переїздить до Києва, де на той час жили її батьки, але зв'язків із житомирянами не пориває.

У Києві Вероніка Гладка-Морозова з середини 1920-х років пробує себе у перекладі, одначе вже з середини 1930-х років вона відходить від будь-якої літературної діяльності у зв'язку зі сталінськими репресіями, спрямованими проти її чоловіка: Микола Гладкий ще у 1918-20-х роках був членом Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) і після її розколу у травні 1918 року приєднався до лівого крила - боротьбистів, які перебували на позиціях «радянської форми» влади й виступали за співпрацю з більшовиками, а у березні 1919 року боротьбисти навіть перейменувалися на Українську партію соціалістів-революціонерів-боротьбистів (комуністів). Утім, більшовицька влада 1937 року пригадала, що він певний час служив у Директорії Української Народної Республіки. Тож попри його цілковиту лояльність до радянського уряду, Миколу Гладкого заарештували, спершу вислали в Ташкент (куди Вероніка Януарівна поїхала услід за чоловіком), а потім відправили в Сибір, звідки він не повернувся, і слід по ньому згубився.

Після заслання Миколи Гладкого до Сибіру, Вероніка Януарівна повернулася з Ташкента в Андрушівку. Під час Другої світової війни перебувала в евакуації, потім знову мешкала в Андрушівці, працюючи бухгалтером районного фінансового відділу близько двадцяти років. Померла в Житомирському будинку для літніх людей. Похована у Житомирі [довідку укладено за публікацією: 48].

Поетичні твори Вероніки Морозівни було включено до антології «Тридцять українських поетес», упорядник - Микола Платонович Бажан (Київ: «Радянський письменник», 1968. - 294 с.), от-таки перекладацький доробок письменниці, - а на нього з'являлися схвальні рецензії, - ще не одержав належного поцінування. Хоча безумовним визнанням є той факт, що її переклади потрапили до «Творів у дванадцяти томах» Джека Лондона (Київ: вид-во «Дніпро», 1969-72).

Працювала Катерина Гладка як перекладач у творчому тандемі з Катериною Корякіною, яка, будучи росіянкою, блискуче володіла скандинавськими мовами, з яких у 1920-30-ті роки якщо й перекладали в Радянській Україні, то здебільшого через російську, німецьку чи польську мови. А Вероніка Гладка як поетеса мала бездоганне чуття української мови, - отже, і склалася плідна співпраця, яка принесла українському читачеві можливість насолоджуватись високоякісними перекладами, в першу чергу, зі скандинавських мов, а також з англійської.

Почнемо з останньої. У 1927-30 рр. київське видавництво «Сяйво», в основному, здійснило один зі своїх найграндіозніших проектів: випуск повної збірки творів Джека Лондона (за загальною редакцією Освальда Бургардта): в ці роки вийшли тт. 1-24, а 1932 року додрукували 27-й том. Переклади Вероніки Гладкої та Катерини Корякіної містились у таких томах: роман «Буйний день» - том 4-й, роман «Маленька господиня великого будинку» - том 9-й, повісті «Білий зуб» та «Поклик з надрів» - том 11-й, оповідання зі збірки «Діти морозу» - том 15-й, повість «Перед Адамом» та роман «Міжзоряний мандрівник» - том 22-й.

Паралельно з томами повної збірки творів Джека Лондона друкувались і окремі видання, зокрема, в перекладі Катерини Корякіної та Вероніки Гладкої вийшли: 1927 р. (вид-во «Сяйво») - роман «Буйний день»; 1929 р. (вид-во «ДВУ») - збірка оповідань «Діти морозу» (перевидано 1930 і 1957); 1930 р. (вид-во «ДВУ») - роман «Міжзоряний мандрівник» (перевидано 1957) та повість «Перед Адамом»; 1932 р. (вид-во «Молодий більшовик») - повість «Білий зуб» (перевидано 1939 і 1957). Остання під назвою «Біле Ікло» вже двічі перевидавалась у 21 столітті в перекладі В. Гладкої та К. Корякіної: 2006 року київським видавництвом «Школа» в серії «Світ неймовірних пригод» (для середнього шкільного віку) та 2010 року Київським видавничим центром «Національний книжковий проект» у серії «Бібліотека шкільної класики» (для позакласного читання в 6 класі).

З названих творів, перекладених В. Гладкою і К. Корякіною, у київському дванадцятитомнику творів Джека Лондона 1969-72 років були перевидані в тому ж перекладі: роман «Буйний день» (зредагував Юрій Лісняк, том 7-й, 1971 р.), повість «Білий зуб» (вийшла під назвою «Білозуб» - том 3, 1969 р.), повість «Поклик з надрів» (вийшла під назвою «Поклик предків» - том 2, 1969 р.), збірка оповідань «Діти морозу» (оповідання «У лісах Півночі», «Закон життя», «Брехун Нам-Бок», «Великий чаклун», «Люди з Країни Сонця», «Хвороба самотнього ватага», «Кіш, син Кішів», «Лігунова смерть», «Білошкіра Лі Ван», «Спілка старих людей» - том 1, 1969 р.), повість «Перед Адамом» (зредагував Юрій Лісняк, том 4-й, 1970 р.), роман «Міжзоряний мандрівник» (зредагувала Ольга Сенюк, том 10, 1972 р.). Отже, не ввійшов до дванадцятитомника в перекладі В. Гладкої та К. Корякіної тільки роман «Маленька господиня великого будинку», який для цього видання заново переклав Юрій Лісняк.

З англійської Вероніка Гладка й Катерина Корякіна також переклали кілька творів Герберта Уеллса: фантастичні оповідання «Дивна орхідея» (Харків-Київ: «Книгоспілка», 1930) та «Повість про дні майбутні», яка разом з оповіданнями письменника увійшла до першого тому із запланованого багатотомника «Творів» Уеллса за редакцією Михайла Калиновича, виданого тоді ж, там само (перекладачі у цьому виданні не вказувались). На першому томі видання «Творів» Уеллса припинилося, а от «Повість про дні майбутні» в перекладі Вероніки Гладкої й Катерини Корякіної паралельно побачила світ ще й окремим виданням (Харків-Київ: «Книгоспілка», 1930).

Вероніка Гладка й Катерина Корякіна долучились до перекладів зі шведської літератури: 1927 р. в Харківській «Книгоспілці» вийшла повість Ріхарда Фріка «В обіймах полярної ночі» в перекладі зі шведської. Це був єдиний твір і єдине видання Фріка в українському перекладі за міжвоєнне двадцятиліття. А от твори класика норвезької літератури Генріка Ібсена видавались у той період кілька разів, зокрема, 1930 року в «ДВУ» (Харків-Київ) оприлюднили «Вибрані твори» майстра у редакції Дмитра Загула, причому тоді був виданий том третій, який містив п'єси «Лялькова хатка», «Ворог народові», «Дика качка» та «Привиди» - усі в перекладі Вероніки Гладкої й Катерини Корякіної. Том другий «Вибраних творів» Ібсена був виданий 1932 року в «ЛіМі» (Харків-Київ) і містив лише одну п'єсу в перекладі Вероніки Гладкої і Катерини Корякіної - «Підпри громадянства» (п'єси «Росмерсгольм» та «Будівничий Сольнес» подавались у цьому томі в перекладі Йосипа Зорянчука). Твори іншого видатного норвезького письменника Кнута Гамсуна теж перекладали тоді неодноразово, зосібна, 1930 року в «ДВУ» побачили світ «Вибрані твори» Гамсуна: відразу був виданий том другий «Вибраних творів» письменника, куди увійшов і роман «Містерії» в перекладі Вероніки Гладкої та Катерини Корякіної.

2.4.12 Єлизавета Старинкевич

Размещено на http://www.allbest.ru/

Єлизавета Іванівна Старинкевич (уроджена Шевирьова, 1890-1966) - літературознавець, літературний критик, перекладач. Родом з Петербурга. З 1920-х pоків жила в Україні. Дослідник сучасної драматургії, редактор збірки «Від романтизму до натуралізму в французькому театрі» (1939). У 1945-63 роки - старший співредактор Інституту літератури імені Т. Шевченка, співавтор «Історії української радянської літератури», автор монографічних досліджень «Драматургія Івана Кочерги» (1947), «Олександр Корнійчук» (1954), «Українська радянська драматургія за 40 років» (1957) й ін. [див.: 87].

Перекладала з кінця 1930-х років з французької мови - твори Оноре де Бальзака, Фредеріка де Стендаля, Еміля Золя, Ґі де Мопассана та ін. У 1939 році в київській філії «Держлітвидаву» вийшов її переклад роману Бальзака «Батько Ґоріо».

У 1920-х роках цей роман перекладався двічі: Валерією О'Коннор-Вілінською під назвою «Батько Горіо» (Львів, вид-во «Чайка», 1924) та Валер'яном Підмогильним під назвою «Горіо» (Харків: вид-во «Книгоспілка», 1927). Як відомо, Валер'ян Підмогильний був у 1930-х роках репресований і розстріляний на час виходу третього перекладу вказаного роману. В 1940-му році в київському «Держлітвидаві УРСР» надрукували перший український переклад найвідомішого роману Стендаля «Червоне і чорне», виконаний Єлизаветою Старинкевич. Того ж року в харківському видавництві «Мистецтво» з'явилося дослідження Еміля Золя «Французький живопис ХІХ ст.» в перекладі Єлизавети Старинкевич і Михайла Калиновича.

2.4.13 Ганна Касьяненко

Однофамілиця (але не родичка) Євгена Івановича Касяненка Ганна Григорівна Касьяненко (1891-1969) народилась на Катеринославщині. Закінчивши жіночу гімназію, вчителювала у школах Катеринослава і Києва, співпрацювала з «Просвітою», належала до партії есерів, а з 1917 до 1919 рр. була членом УСДРП. Літературну діяльність почала в 1925 році. Більшість із перекладених нею книг вийшли в «Держлітвидаві», який у

1930-х роках очолювала приятелька Ганни Григорівни - Н. Чередник. І коли останню арештували, то й на Ганну Касьяненко 1937 р. було відкрито «справу». Спираючись на один-єдиний допит, який відбувся через два місяці після арешту, Ганні Касьяненко присудили вісім років виправно-трудових таборів [за матеріалами публікації: 40]. Реабілітовано її 1956 року.

Ганна Касьяненко долучилась до випуску повної збірки творів Джека Лондона за редакцією Освальда Бургардта, що друкувалася протягом 1927-30 рр. у київському видавництві «Сяйво». У 1929 р. вийшли тт. 13-18 цього видання, зокрема, том 16 містив збірку оповідань «Сила дужого» в перекладі Ганни Касьяненко. Того ж року «ДВУ» окремо видало цю збірку оповідань, перекладених Ганною Касьяненко (книжку перевидано 1930 і 1957 рр.), а 1930 р. в «ДВУ» вийшло друком оповідання Джека Лондона «Дебзова мрія» в тому-таки перекладі. Американський майстер художньої прози Джон Дос Пассос, який відзначався оригінальними літературними експериментами і своєрідним творчим почерком, був представлений українському читачеві харківсько-київським видавництвом «Література і мистецтво» кількатомним виданням «Творів», з яких том 1, виданий 1934 р., містив роман «Три солдати» в перекладі Ганни Касьяненко, обсягом 278 с. А 1937 р. в київсько-харківському «Держлітвидаві» у тому ж перекладі вийшов друком історичний роман «Вигнанці» майстра кримінально-детективного жанру Артура Конан-Дойля. 1929 року харківська «Книгоспілка» випустила «Твори» у двох томах видатного англійського прозаїка Джозефа Конрада, з яких том 1 містив роман «Визволення (Роман мілин)» у перекладі Ганни Касьяненко.

2.4.14 Варвара Чередниченко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Переважна більшість тогочасних українських письменників не залишались осторонь перекладацької ниви, а навпаки, втілювали в життя ідею перекладу як засобу взаємного зближення народів, активно пропаговану радянською владою в СРСР. Серед таких подвижників була Варвара Іванівна Чередниченко (1896-1949) - одна з найвизначніших українських радянських письменниць і педагог. Народилась Варвара Іванівна у Києві, де у 1913-16 роках навчалася в Фребелівському жіночому педагогічному інституті. Почала друкуватись у 16 років. Її знаменита збірка «Дзелень-бом!» - найперша книжечка для дошкільнят, видана українською мовою (перевидавалася шість разів і довго служила читанкою в молодших класах). 1917 року працювала в Полтаві у Педагогічному бюро губернського земства, 1918 року стала редактором революційної газети «Вiльний голос». 1919 року як відповідальний працівник Полтавської губнаросвіти представляла Україну на І Всеросійському з'їзді у справах дошкільного виховання дітей. 1922 року стала членом літоб'єднання «Плуг». До 1923 року перебувала на адміністративній службі в Наросвіти Полтави, Наркомпросі в Харкові та Держвидаві України, читала лекції з соціалістичного виховання. Внаслідок ускладнень після операції апендициту кілька років хворіла і була змушена не працювати, в цей час повернулась до літературної творчості, надрукувавши чимало дитячих оригінальних і перекладних оповідань, казок, п'єс та нарисів [5]. Так, український двотижневий ілюстрований журнал «Глобус» (виходив з 1923 по 1935 рр. в Києві як додаток до газети «Пролетарська правда»), який висвітлював питання науки, мистецтва, літератури та спорту й на сторінках якого друкували свої твори відомі українські письменники, 1926 року подав чотири західноєвропейських оповідання в перекладі Віри Чередниченко (найвірогідніше, Варвари Чередниченко, яка любила змінювати своє ім'я і, як відомо, писала під декількома псевдонімами). Це були такі твори: оповідання «Мудрий план Її-Чин-Гоу» та «Хінчук» Джека Лондона, оповідання «Джек Скоттенс» Казиміра Едшміда (Казимира Едшміта) та оповідання «Винахід професора Д.» Ґустава Майрінка. Важливо наголосити, що у період 1920-30-х років знаменитий німецький письменник, один із лідерів експресіонізму Казимір Едшмід був представлений в українських перекладах, крім названого вище, лише одним своїм твором: романом «Примарні пригоди двірського радника Брюстляйна», що його переклала Олена Селіхова (?) (Харків-Київ: «ДВУ», 1930), а світової слави австрійський і чеський письменник-експресіоніст Ґустав Майрінк, узагалі, більше не перекладався українською мовою в той період.

Варвара Чередниченко вийшла заміж за письменника-осетина Чермена Бегізова й у 1928-38 роках жила в Південній Осетії, що допомогло їй вціліти від репресій, які лютували в Україні, потім повернулась до Києва, де мешкала в будинку письменників Роліт. Вивчила осетинську, а згодом і грузинську мови, які добре знала і з яких чимало перекладала, беручи активну участь у літературному житті Грузії, від якої була послана делегатом на І Всесоюзний з'їзд радянських письменників. Серед опублікованих творів Варвари Чередниченко: педагогічний порадник «Дитяча хата» (1921), збірки оповідань «З життя українського вчительства» (1919), «Весела компанія» (1928), «Весняний дріб'язок» (1929), «Жужіль» (1930), історичний роман «За плугом» (надрукований у часописі «Червоний шлях», 1926) та ін. З початку 1930-х pоків перестала друкуватися, хоч її переклади ще з'являлись у періодиці. Так, суспільно-політичний і літературно-художній «Літературний журнал» (виходив у 1936-41 рр.) оприлюднив у її перекладах оповідання осетинських та грузинських письменників: з грузинської мови - оповідання «Кодона» Я. Лісашвілі, з осетинської мови - оповідання «Мисливці» А. Коцбити та добірку з осетинського фольклору під заголовком «Абреки із Гуд». На окрему увагу заслуговує збірка «Осетинські оповідання», що вийшла в перекладі Варвари Чередниченко 1931 року в «ЛіМі» (Харків-Київ). До збірки увійшли оповідання «Полювання на турів» К. Хетагурова, «На полі битви» А. Джатієва, «Тяжкість життя» Ц. Гадієва та інші.

Цікавий перекладацький доробок Варвари Чередниченко із західноєвропейських мов. Особливо врожайним на видання її перекладів був 1929 рік, коли окремо вийшли: оповідання «Маленька Юдита» ірландського поета, прозаїка, драматурга і критика Джорджа Мура, який разом з поетами А. Грегорі та В. Б. Єйтсом стояв біля витоків руху «Гельське відродження», що мав на меті створити національну ірландську літературу англійською мовою (Харків: «ДВУ»), роман «Мавріцієва справа» визначного німецького письменника єврейського походження, реформатора німецького роману Якоба Вассермана (Київ: «Культура»); до речі, вартий згадки той факт, що роман Вассермана вийшов у 1928 році, а його український переклад з'явився вже наступного року, тоді як російський переклад роману - «Дело Мавриция» - вийшов лише у 1936 році. Перекладала Варвара Чередниченко й оповідання німецького пролетарського письменника Курта Клебера. Так, оповідання «Барикада» (зі збірки «Рурські барикади», 1925 р.в., російський переклад якої був зроблений 1926 р., а перевидання - 1927 р.) вийшло в її перекладі з німецької того ж таки 1929 року (Київ: «Пролетарська правда») і було перевидане 1931 р. Тоді ж вийшло й оповідання Клебера «Жінки» (Харків: «Український робітник»), яке теж було перевидане 1931 р. в «ЛіМі», проте імені перекладача в цьому виданні не подавалося.

2.4.15 Василь Софронів-Левицький

Размещено на http://www.allbest.ru/

Василь Софронів-Левицький (псевдонім Вадим Інший; 1899, Стриганці, Стрийського повіту, Галичина - 1975, Торонто, Канада) - письменник, журналіст, перекладач, режисер-сценарист і сатирик-богеміст. Батько: Софрон Левицький, мати: Євгенія Шухевич (Левицька). Закінчив Карловий університет у Празі.

Надзвичайно продуктивний белетрист. Редактор львівських журналів «Господарсько-кооперативний часопис» (1927-43) та «Літопис Червоної калини» (1929-39).

За сценарієм Василя Софронова-Левицького та Романа Купчинського 1937 року був знятий перший український повнометражний фільм, створений на Галичині, «До добра і краси», - за своїм змістом це був рекламний ролик, який представляв українську галицьку продукцію (ініціювали зйомки фільму керівники сільськогосподарських підприємств «Центросоюз» та «Маслосоюз»). Прокат фільму став успішним і перевищив усі витрати, пов'язані з його створенням. Знімав цю кінострічку відомий фотограф, один із засновників у 1930 році Українського Фотографічного Товариства, він же у 1931 році видав перший у Галичині посібник із практики фотографії «Підручник фотоаматора», оператор Юліан Дорош (1909-1982), який вважається основоположником українського кіно в Галичині. У 1939 році було навіть утворено кіноспілку «Добро і краса» з метою популяризації та поширення українського кіно. Другим фільмом Юліана Дороша був кольоровий і звуковий фільм «Крилос» про археологічні розкопки у 1938-39 роках у селі Крилос Галицького району Івано-Франківської області, на території якого в середні віки існувала столиця Галицько-Волинської держави, Галич. На заваді завершенню цієї стрічки став початок Другої світової війни.

Під час німецької окупації Василь Софронів-Левицький - літературний керівник театру малих форм «Веселий Львів» Зенона Тарнавського. Після війни емігрував. З 1950 року мешкав у Канаді, де був співредактором газет «Вільне слово» (1954-60) і «Новий шлях» (1960-72). Обирався Головою Спілки українських журналістів Канади (1967-69).

Василеві Софронову-Левицькому належать чотирнадцять томів есеїстики, белетристики та п'єс. Також під псевдонімом Вадим Інший друкував оригінальні афоризми у гумористичному журналі «Лис Микита». Збірку оповідань «Липнева отрута», яка з'явилась у середині 1930-х років, літературознавці вважають його найкращою збіркою (до цього вийшли три інші невеличкі збірки новел та нарисів). 1972 року було видано збірку вибраних творів Василя Софронова-Левицького, до якої увійшли оповідання з «Липневої отрути» та кілька нових новел, написаних в еміграції.

Відомий тим, що перекладав французьких та німецьких класиків українською мовою, зокрема Оноре де Бальзака, Проспера Меріме, Ґі де Мопассана.

За висловом автора статті про Софронова-Левицького в «Українському журналі» Марка Роберта Стеха (Торонто), він «належав до когорти патріотичних галицьких літераторів із перших поколінь ХХ ст., які "свій літературний хист втопили в журналістичному чорнилі"» [118]. Тогочасні провідні літературні критики Львова, включно з Михайлом Рудницьким, вирізняли Василя Софронова-Левицького з-поміж тих журналістів, хто, як і він, левову частку своїх сил і часу витрачали на репортерсько-публіцистичну діяльність замість суто літературної, вважаючи, що як оригінальний письменник він значно перевищував своїх колег-журналістів рівнем таланту і покладених на нього надій, ставши «помітним на галицькому літературному пантеоні автором» [118]. Проте свідома самопосвята роботі в «журналістичному ярмі» насправді була типовою для менталітету галицького письменства у міжвоєнне двадцятиліття, коли у суспільстві домінувала, за формулюванням М. Р. Стеха, «нео-народницька модель літератора», яка підігрівалася розчаруванням галицького суспільства від поразки у національно-визвольних змаганнях 1918-19 рр., що виливалось у консервативно-ізоляціоністські настрої.

Пізніші критики дорікатимуть Василю Софронову-Левицькому, що розмінювався на дрібні журналістські справи й не реалізував свого письменницького таланту, що нібито не мав сили «опертися всюдисущій пресії нео-народницької моделі літератора, який, у першу чергу, має служити народові», що «його прагнення творити літературу виявляється надто слабким» [118]. Ще й більш од того, поважний перекладацький доробок письменника теж розцінюється в контексті нереалізованих надій на оригінальні твори: «Мабуть, із незаспокоєної потреби глибших естетичних переживань (курсив наш. - Л.К.), від ранніх

1930-х років Левицький перекладає з французької: Оноре де Бальзака, Проспера Меріме, Ґі де Мопассана, себто авторів, які (а зокрема останні два) мали визначальний вплив на стиль та композицію його власної прози [118]. «Подаючи великі надії, Левицький розмінявся на дрібні, - він наперед пішов на переклади французьких класиків, потім на легші літературні жанри, зокрема на одноактівки, потім на твори для дітей і молоді, а врешті з головою втопився в журналістиці...», - писав син Василя Стефаника Юрій Кленовий [цит. за публікацією: 118].

Як би там не було, але написаної Софроновим-Левицьким оригінальної прози виявилося достатньо, щоб поставити його ім'я на високий щабель «прозаїків, котрі витримують критерій подвійного і потрійного читання», а саме так охарактеризував Софронова-Левицького поет, прозаїк, перекладач, літературознавець Ігор Качуровський (1918, Ніжин - 2013, Мюнхен) - лауреат численних премій, у т.ч. премії Фонду імені Івана Франка (США, Чикаґо) за переклад творів Франческо Петрарки (1982), премії імені Максима Рильського за перекладацьку діяльність (1994), літературної премії імені Володимира Свідзінського за поетичну та перекладацьку діяльність (2006) - у передмові до своєї, знову ж таки, премієносної книги (за неї він удостоївся у 2006 році Національної премії України імені Тараса Шевченка) «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки» (Мюнхен, 2002; перевидано в серії «Бібліотека Шевченківського комітету», Київ, 2008). Шкодуючи, що у своїх «Променистих сильветах» він із різних причин обминув увагою кількох вартих першочергової згадки авторів, тим самим залишивши у книжці «болючі лякуни», Ігор Качуровський зараховує до таких високовартісних прозаїків і Василя Софронова-Левицького, причому в цьому переліку першим стоїть ім'я Валер'яна Підмогильного, другим - Василя Софронова-Левицького [44].

Перекладацьку спадщину Василя Софронова-Левицького теж іще належить відповідно й гідно пошанувати. Зрештою, для історії української перекладацької справи не суттєво, які психологічні чинники відіграли більш спонукальну роль у перекладацькій діяльності письменника: неонародницькі світоглядні мотиви чи непогамована власною творчістю «потреба глибших естетичних переживань»…

Фактом є те, що тогочасний український галицький читач завдячував Василю Софронову-Левицькому своїм знайомством із видатними творами світової літератури. Зокрема, у 30-х рр. він уперше переклав українською мовою роман-притчу «Ґолем» австрійського і чеського письменника (бо жив і написав свої найкращі твори у Празі) Ґустава Майрінка. Ще за життя автора цей філософський роман, сюжет якого побудований на легенді про іудейського рабина, що створив із глини живу істоту на ім'я Ґолем і оживив її за допомогою кабалістичних заклинань, здобув широку популярність, був двічі екранізований у Франції та Німеччині. Нова версія перекладу цього визнаного літературного шедевру, одного із книжкових бестселерів ХХ століття, яку майстерно здійснила Наталя Іваничук, з'явилася зовсім нещодавно - у 2011 році (Київ: «Український письменник», серія «Ad fontes»).

З австрійських німецькомовних письменників у перекладацькому арсеналі Василя Софронова-Левицького 30-х років є і знаменитий письменник, критик, автор численних белетризованих біографій Стефан Цвейг (Цвайґ - за транскрипцією в публікації), зокрема, його оповідання «Гувернантка», опубліковане у львівському тижневику «Діло», і менш відоме ім'я: Петер Альтенберґ, невеличкі настроєві ескізи якого під назвою «Мініатюри» з'явились у львівському двотижневику «Назустріч». Це була не єдина поява імені Петера Альтенберґа для українських читачів. Його психологічні етюди, короткі новели-нариси, які полюбилися читацькій громаді тим, що втілювали безпосередність і щирість естетичних переживань письменника, перекладала також Ст. Федюшкова (для «Літературно-Наукового Вістника»).

Швейцарську німецькомовну літературу Василь Софронів-Левицький представив українським читачам збіркою оповідань лауреата Нобелівської премії (1919) Карла Шпітелера «Вороги дівчат» (Львів, 1935).

Найбільше Василь Софронів-Левицький перекладав французьких класиків. Так, у його перекладі вийшов роман Оноре де Бальзака «Чародійна шкіра» (Львів, 1936); варто зазначити, що у Радянській Україні цей роман був опублікований 1929 року («ДВУ») в перекладі Василя Вражливого під назвою «Шагреньова шкура». Чимало переклав Софронів-Левицький творів Проспера Меріме: завдяки його перекладам ще наприкінці

1920-х років у часописі «Діло» з'явилось оповідання «Етрурійська ваза», на початку 1930-х той-таки часопис оприлюднив новелу «Блакитна кімната» (1932), повісті «Вовкулака» (1932) і «Таманґо» (1933), одночасно окремо вийшла збірка «"Блакитна кімната" та інші оповідання» Меріме (Львів, 1932).

Твори Ґі де Мопассана Василь Софронів-Левицький теж перекладав у той період. Так, у його перекладах були оприлюднені: збірка оповідань Мопассана «Серце людини» (Львів, 1927), згодом у тижневику «Діло» публікуються оповідання «Чура» (1933) та «Різдвяне оповідання» (1934).

Цікавим штрихом до перекладацького «послужного списку» Василя Софронова-Левицького є оповідання «Ноктюрн» французького моряка і романіста, офіцера військового флоту, творця жанру «колоніального роману» П'єра Лоті, опубліковане 1931 р. у львівському тижневику «Неділя». Крім Софронова-Левицького, твори Лоті перекладали: Ніна Дубровська-Трикулевська (роман «Ісландський рибалка», виданий у Харкові 1928 р.), Марко Черемшина (оповідання у «Літературно-Науковому Вістнику»), Михайло Рудницький (оповідання у журналі «Діло»).

Турецька література відображена небагатьма українськими перекладами, тим ціннішим є перший переклад антиімперіалістичного роману, написаного 1922 року, «В огні» з підзаголовком «Повість з турецької визвольної війни» турецької письменниці на ім'я Халіде Едіб (Халіда Едід - за транскодуванням у публікації), здійснений Василем Софроновим-Левицьким і виданий у Львові 1927 р. Удруге цей роман переклав Михайло Балицький, опублікований він був у харківському видавництві «Рух» 1929 року під заголовком «Вогняна сорочка» з підзаголовком «Повість з турецької визвольної боротьби».

Цікавими є й переклади дитячих творів, здійснені Василем Софроновим-Левицьким, зокрема оповідання Рабіндраната Тагора «Баядера» та корейські казки, опубліковані львівським часописом «Світ дитини» у 1920-х роках.

2.4.16 Олександр Сорока

Олександр Мусійович Сорока (1901, Баришівка на Київщині - 1941) - поет, перекладач (друкувався під різними псевдонімами: Муляр, Вакар, Копиця та ін.). За довідником «З порога смерті. Письменники України - жертви сталінських репресій» [див.: 79], народивсь у селянській безземельній сім'ї, закінчив Баришівський культосвітній технікум (1923 року), потому вчителював у селі Хотів під Києвом (там почав писати вірші), 1924 року переїхав до Києва, працював у Державному видавництві України (ДВУ). Також закінчив Харківський плановий інститут, навчався на літературному відділенні Київського університету (невідомо, чи закінчив), редагував журнали «Під контроль мас» та «Друг дітей» (1925-33; виходив за сприяння та під керівництвом Центральної комісії допомоги дітям (ЦКДД) при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК) - найвищому органі державної влади в радянській Україні, призначався для місцевих осередків Всеукраїнського добровільного товариства «Друзі дітей» - нібито громадської організації, яка мала рятувати дітей від сирітства та голоду, а насправді повністю підконтрольного владі з єдиною стратегічною метою «комуністичного виховання дітей»; матеріали журналу стосувались, головним чином, організаційно-правових проблем подолання безпритульності).

1939 року Олександр Сорока вступив до Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б), до речі, в народі з гіркою іронією цю абревіатуру розшифровували як «Второе Крепостное Право (большевиков)»). У 1941 році працював головним редактором видавництва «Радянська школа». На початку липня евакуювався до Харкова з філіалом видавництва, проте вже 19 липня 1941 року Олександра Мусійовича заарештували, висунувши йому обвинувачення в тому, що як головний редактор видавництва «Радянська школа» він радив співробітникам цього видавництва не орієнтуватися в роботі на мову «Короткого курсу історії ВКП(б)», виданого українською мовою, а також йому інкримінувалася нібито особиста участь у контрреволюційній українській націоналістичній організації, яка в своїй діяльності орієнтувалася на фашистську Німеччину, схвалення загарбницької політики Гітлера, надії на поразку СРСР у війні з Німеччиною. Олександр Мусійович не визнав інкримінованих йому «злочинів» [див.: 79].

Подальша його доля остаточно не з'ясована. Як зазначається в довіднику «З порога смерті. Письменники України - жертви сталінських репресій», згідно із записом в акті конвою, Микола Сорока був убитий 12 жовтня 1941 року при спробі втечі під час етапу з тюрми міста Харків до тюрми міста Іркутськ. І це, по суті, поодинокий випадок відчайдушної, рішучої спроби змінити свою долю заколеної вівці з боку українського письменства. Втім, у меморіальному есе Володимира Ребрика «Спалення під Куп'янськом» наводяться інші дані з довідника «Літературна Харківщина» 1995 року видання, сторінка 282, а саме: «по дорозі до м. Куп'янська 18 жовтня 1941 року було знищено 300 в'язнів, серед яких були поети В. Свідзінський, О. Сорока, О. Введенський» [цит. за публікацією: 97]. Володимир Ребрик знаходить підтвердження цього факту в статті поета Василя Борового «Ми шукали до сонця броду», присвяченій В. Свідзінському й опублікованій у жовтневому номері харківської газети «Панорама» за 1997 рік. Ось що писав Василь Боровий: «І тоді стояла осінь. Але вона гриміла вибухами, курилась димом і смертю. Осінь 1941-го... Дощ упереміш зі снігом забивав очі. У колоні, яку гнали конвойні, було понад 300 чоловік. Загін НКВД квапив їх в напрямку Куп'янська, за ними був фронт, ворожий наступ... Настала ніч, просувалися в суцільній темряві, забрели в якесь болото. «Лягай!» Загриміли постріли - поки що над головами. Так згодом розповідав про цей похід доцент Харківського університету Рибаков. Він дивом уцілів, адже загинула майже половина заарештованих. У ніч на 18 жовтня їх загнали в якийсь хлів, повний соломи, замкнули - і майже одразу солома спалахнула. Хто виривався через вибиті двері - розстрілювали. Аутодафе інквізиторів ХХ століття!» [цит. за публікацією: 97].

Отак, очевидно, і загинув Олександ Сорока - спалений у хліву. Але, як з'ясував Володимир Ребрик, «це було не єдине спалення того дня. За свідченням колишнього інженера, доцента університету Рибакова (вже згадуваного Боровим) та іншими даними з Харкова вирушила колона, у якій нараховувалося до півтори тисячі арештованих. Під час руху колона розділилася на частини, одна чи кілька з яких змінила напрямок до села Непокритого (тепер Шестакове) Вовчанського району під старим Салтовом. І там теж «конвоїри загнали людей до корівника, повного соломи, і підступно підпалили. Всіх, хто намагався врятуватися, пристрелювали», - повідомляє в журналі «Краєзнавство» №1-4 за 1995 рік Іполіт Зборовець. Свідком цього злочину стала харків'янка Марія Борисівна Манц, спогади якої були записані її дочкою М. Постоєвою у 1990 році. Сам же Рибаков знаходився у тій групі арештованих, що й Свідзінський, разом з ним був закритий у сараї, який потім конвоїри підпалили, дивом врятувався з вогню. Із того села під Куп'янськом він потім понад два місяці добирався до Харкова, зумівши перейти лінію фронту. Про все це він розповів у газеті «Нова Україна», яка видавалася в окупованому місті. Жаль, що потім сліди цієї людини загубились» [цит. за публікацією: 97].

Два спалення в один день! - підсумовує гірку правду Володимир Ребрик, тяжко вражений такими фактами. А, може, їх було й більше… Спалили чекісти «ворогів народу», а коли цих «ворогів» було реабілітовано, приховали свій злочин.

Справа по звинуваченню О. М. Сороки була припинена ухвалою слідчої частини КДБ при Раді Міністрів УРСР «за відсутністю складу злочину» 29 лютого 1956 року.

За життя поета вийшли чотири збірки його віршів: «Кимак» (1929), «На рейках» (1931), «Життя в русі» (1936) та «Горно» (1941). Посмертно з'являлась книжка «Вибране» (1959, перевидання 1966). Коротку інформацію про Олександра Сороку вперше в Україні було подано у виданні «Письменники Радянської України: Біобібліографічний довідник / Упорядники Олег Килимник, Олександр Петровський. - К.: «Радянський письменник», 1970. - С. 407-8.

Олександр Сорока перекладав з російської, білоруської, грузинської, вірменської, калмицької мов. Зокрема, з білоруської - дві збірки оповідань Тішки Гартного (справж. Дмитро Федорович Жілуновіч) «Тріски на хвилях» (вид-во «Книгоспілка», 1930) та «Господар» (вид-во «Література і мистецтво», 1932), збірка оповідань білоруського письменника М. Нікановича «У вирі життя» (Харків: «Книгоспілка», 1930).

З грузинської мови Олександр Сорока перекладав твори тогочасних грузинських прозаїків: Михайла Джавахішвілі - оповідання «Два сини», Костянтина Лордкіпанідзе - роман «Зайві люди» (у співпраці з Георгієм Наморадзе), Лівана Метревелі - оповідання «Більшовик», Колау Надірадзе - оповідання «Ґаспар», Йосипа Татишвілі - оповідання «Прачка». Всі перелічені видання з'явились у харківському видавництві «Книгоспілка» 1930 року в серії «Сучасна грузинська література». До речі, тиражі були доволі солідними. Так, роман К. Лордкіпанідзе «Зайві люди» вийшов накладом 10 тисяч примірників.

Переклад вірменського народного епосу «Давид Сасунський», опублікованого 1939 року в київському «Держлітвидаві», був зроблений за редакцією Любомира Дмитерка та Олександра Сороки, загальну редакцію здійснив Павло Тичина (серед перекладачів: П. Тичина, В. Свідзинський, Є. Фомін, Л. Дмитерко та ін.).

2.4.17 Віктор Вер

Віктор Прокопович Вер (справжнє прізвище - Черевко; 1901, Полтава - 1944) - поет-футурист, перекладач, учасник об'єднання революційних письменників «Нова ґенерація». Народився в сім'ї залізничного робітника. 1917 року закінчив комерційне училище в місті Коканді (Узбекистан), після чого переїхав в Україну. Брав участь у революційних подіях 1917-18 рр., воював у партизанських загонах, з 1918 р. - на боці Червоної армії. Брав участь у героїзованому в радянській історії перекопському штурмі: вирішальній битві Червоної армії на чолі з М. Фрунзе та Кримської групи махновців із переслідуваною червоними Російською армією під командуванням генерала П. Врангеля, що тривала 7-17 листопада 1920 року на території Кримського півострова (штурм червоними Перекопського перешийку і розгром білих частин).

За довідкою, поданою в біо-бібліографічному словнику «Українські письменники», у 1924-28 рр. Віктор Вер працював на Севастопольському заводі. Наприкінці 1928 р. переїхав до Харкова, відтоді цілком перейшов на літературну роботу. Перші поетичні публікації датуються 1927-им роком.

Друкувався в газетах, поетичних альманахах, часописах «Червоний шлях», «Всесвіт», «Нова громада», певний час - у журналі українських футуристів «Нова генерація» (виходив у Харкові з жовтня 1927 до грудня 1930 р., редактор М. Семенко). Нібито вийшов з літературного угруповання «Нова генерація» 1929 р. Довідка укладена за джерелами: Українські письменники. Біо-бібліографічний словник у п'яти томах. - Т. 4: Радянська література (А - К) / Уклали О. І. Черкашин, Н. Ф. Колосова, Т. Г. Шерстюк. Відпов. редактор Л. М. Новиченко. - К.: Дніпро, 1965. - 846 с. - С. 162; Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. / Ред. кол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. - К.: Голов. Ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. - Т. І: А - Г. - 536 с.: іл. - С. 290.

Тогочасна критика, по суті, обминула його увагою, за винятком статті В. Ковалевського під назвою «Навіщо?» [З приводу вірша «Реабілітація»], надрукованої у «Літературній газеті» від 1 квітня 1929 р. Цікаво, що той-таки В. Ковалевський через понад тридцять років від часу своєї першої рецензії на поезію Віктора Вера знову нагадає про нього читачам, опублікувавши замітку про поета до 60-річчя з дня його народження (див.: Ковалевський В. Віктор Вер (до 60-річчя з дня народження) // Вітчизна, 1961. - № 12. - С. 210).

У групі письменників, що організувалася навколо журналу «Нова генерація» (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Олекса Влизько, Дмитро Бузько, Володимир Коряк, Леонід Скрипник, Олексій Полторацький, Андрій Михайлюк та ін.), Віктор Вер особливою поетичною індивідуальністю не вирізнявся. Поділяв основні гасла футуристів у їх боротьбі проти психологізму - за фактологію в літературі та їхній ентузіазм в оспівуванні нового побуту. Сьогодні залюбленість футуристів в індустріальне місто, їхня захопленість візіями індустріалізації, замилування гуркотом заводів-гігантів та спроби відтворити ритм міського життя видаються надто «тріскотливими», але тоді ці спроби спонукали до пошуків нової мистецької форми.

Віктор Вер - учасник колективної збірки «В атаку на гарби й вибої. Серія автодоровських віршів» (В. Вер, Є. Яворовський,

І. Маловічко та ін. - Х., 1930. - 14 с.). У своїх творах прославляв більшовицько-радянський лад, ідею колгоспу (поема «Колектив» - Х.-К. «ЛіМ», 1931. - 188 с.; 3000 прим.), ентузіазм першої п'ятирічки (збірка віршів «Колона пісень». - Х.: «ЛіМ», 1933).

Із 1935 року жив і працював у Києві. 1941 року видав лекцію «Данте. Життя і творчість поета» (К.: Політвидав УРСР, 1941. - 32 с. - Лекції на допомогу вивчаючим марксизм-ленінізм. Серія «Література і мистецтво». Лекція 5; 50000 прим.) з уривками з «Божественної Комедії» у власному перекладі. Того-таки року в його перекладі вийшла драма В. Шекспіра «Гамлет», Шекспір В. Трагедія про Гамлета, принца датського / Пер. з англ. В. Вера. Редакція і післямова А. Гозенпуда. - К.: Держ. видав. “Мистецтво”, 1941. яка згодом була поставлена Харківським українським драматичним театром ім. Т. Г. Шевченка (постановка 1956 р.) та Львівським українським драматичним театром ім. М. Заньковецької (постановка 1957 р.).

Учасник війни 1941-45 рр. Загинув у травні 1944 року.

Свого часу Г. П. Кочур не вельми високо оцінив Верів переклад «Гамлета» порівняно з майстернішим перекладом Леоніда Гребінки, який і зроблений був раніше, ніж переклад Вера, і репутацію вже мав добру в київських літературно-театральних колах, проте через абсурдні звинувачення Леоніда Гребінки в антирадянській діяльності друком вийшов саме переклад Віктора Вера. І схвальна рецензія у пресі не забарилася (див.: Родзевич С. Шекспір у нових українських перекладах // Комуніст, 30 березня 1941 р.). Гребінчина ж доля на сьогодні достеменно відома: 24 червня 1941 р. він був заарештований, а 17 листопада 1941 р. засуджений до розстрілу. Помер від виснаження 14 квітня 1942 р. в Саратовській в'язниці, не дочекавшись звістки про указ Президії Верховної Ради СРСР, яким найвищу міру покарання йому було замінено десятьма роками позбавлення волі.

В сучасному перекладознавстві про інтерпретацію Шекспірового «Гамлета» Віктором Вером існує думка як про «надміру буквалістичну» [120, с. 223].

2.4.18 Анатоль Волкович

Анатолій (Анатоль) Сергійович Волкович - поет, літератор, перекладач. Стовбовий шляхтич, високоосвічений, випускник історико-філологічного факультету Київського університету. Репресований 1937 року.

У 1920-х роках належав до київського кола молодих російськомовних письменників. Навесні 1923 року став одним із співорганізаторів формально утвореної при газеті «Пролетарская правда» літературної групи «Майна», яка вже 1924 року перейменувалась на «Центростиль» і систематично випускала власну, т. зв. «живу газету» з однойменною назвою. Організатори групи спочатку помилились із самоназвою: ніколи не працюючи вантажниками, вони гадали, що «майна» означає «вгору», а усвідомивши помилку, перейменували групу на «Центростиль», проте на той час окремі її засновники вже вийшли з групи.

За спогадами талановитого поета Миколи Ушакова з його автобіографії «От книги к книге»: «Весной 1923 года мы, группа киевских начинающих поэтов - Анатолий Волкович… Лев Длигач, Евгений Нежинцев, Сергей Сац, Борис Турганов, Игорь Юрков и единственный среди нас прозаик Ольга Юркова (сестра Ігоря Юркова. - Л.К.), - образовали литобъединение "Майна"…» [цит. за публікацією: 138, с. 6].

Прикметно, що ніякого офіціозу, літературних декларацій чи, тим більше, політичних гасел у діяльності цієї групи не було. Як згадує племінниця Ігоря Юркова Наталя Ковалевська: «Собирались на чьей-нибудь квартире, читали стихи, делали доклады, но больше резвились: шарады, коллективные стихи «по строчке», рассказы с продолжением, акростихи, литературные игры, выдуманные неугомонным Сацем. Борис Турганов поставил предприятие на коммерческие рельсы: для начала открыли платную студию» [цит. за публікацією: 139, с. 38].

Насправді, повітря для всіх цих «літературних ігор» та «платних студій» швидко було перетяте. Ще 1923 року газета «Пролетарская правда», публікуючи звіт про роботу літературної студії профспілки «Совработник», у якій активну участь брав один із найталановитіших «майнівців» юний поет Ігор Юрков, гостро критикувала «тов. Юркова» за нібито «закам'янілі форми неокласиків» у його творчості, асоціюючи поетичну довершеність, т.зв. «неокласицизм» виключно зі «старим світом», який пролетарям не був потрібен, а натомість вихваляючи вбогу графоманію літераторів-Пролеткультівців.

Треба відзначити, що члени київського літоб'єднання «Майна» (пізніше «Центростиль») не ізолювалися від української культури та її діячів. Ба більше, український поет Марко Вороний (Марк Миколайович Вороний, 1904-1937) - син видатного письменника Миколи Вороного - багато перекладав з російської, зокрема, і поезій найвідомішого згодом представника цієї групи і, як гадають, найталановитішого київського російського поета Миколи Ушакова, водночас тісна і надзвичайно зворушлива особиста дружба єднала Марка Вороного з не менш талановитим, але рано померлим від сухот Ігорем Юрковим, а рідна сестра Ігоря Юркова Ольга вийшла заміж за українського журналіста й літературознавця Володимира Ковалевського. Це переплетіння доль, творчих уподобань і людських симпатій можна простежувати далі й далі…

Російський поет Анатоль Волкович не був винятком із низки прикладів щирої міжкультурної взаємодії, навпаки, його - відомого на рубежі 20-30-х років українського перекладача з російської, французької, англійської мов - годилося б назвати найпершим серед колишніх «майнівців», які зробили внесок в українську культуру (за що та за невідь-які інші «гріхи» перед Сталіним він і поплатився власним життям).

Йому - російському поету! - було пред'явлено звинувачення в «участі в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і Радянського уряду». 13 липня 1937 року його допитали: звинувачення базувалося, головним чином, на визнанні «великої ролі» в цій «терористичній організації» популярного гумористичного журналу «Червоний перець», до якого Волкович був дотичний (виходив протягом 1927-34 років у Харкові як додаток до щоденної газети «Вісті ВУЦВК», закрився внаслідок репресій) і редакція якого нібито планувала «повалення Радянської влади і встановлення буржуазного режиму». 14 липня Військова Колегія Верховного Суду СРСР засудила Анатоля Волковича разом з великою групою українських журналістів, письменників, художників та інших дотичних осіб до найвищої міри покарання - розстрілу з конфіскацією належного їм майна. 15 липня 1937 року вирок було виконано.

Одночасно з ним, у той само день, смертний вирок отримали: редактор «Червоного перцю» Василь Чечвянський-Губенко (брат Остапа Вишні; сам Остап Вишня вже «сидів» із 1933 року), головні співробітники журналу Юрій Вухналь (справж. Іван Дмитрович Ковтун), Юхим Ґедзь (справж. Олексій Васильович Савицький), журналісти та письменники - Віталій Чигирин, Борис Коваленко, Володимир Ярошенко, Іван Калянник, Гнат Пронь, Дмитро Чепурний; художники - Михайло Бойчук та четверо його учнів: Іван Падалка, Іван Липківський, Василь Седляр, Іван Орел-Орленко, економіст Корній Тараненко, директор Державної бібліотеки ВУАН (нині - ім. Вернадського) Василь Іванушкін та директор «Березіля» Олексій Лозорішак [див.: 10].