Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Із перекладів Анатоля Волковича були опубліковані такі: з французької мови - роман «Червона хвиля» майстра пригодницько-історичного жанру Жозефа Анрі Роні-Старшого (Харків: ДВУ, 1928), до речі, роман «Етруське кохання» Роні-Старшого, який вийшов там само того ж року, публікувався без вказівки на ім'я перекладача (тому авторство перекладу цього роману ще вимагає з'ясувань), у вісімнадцятитомнику «Творів» Еміля Золя (Харків: ДВУ, 1929-30 рр.): том 4-й - роман «Сторінка кохання» (1929), том 16-й - роман «Париж» (1930); з англійської мови - скорочений переклад роману Вальтера Скотта «Айвенго» (Київ: «Час», 1929), роман Аніти Лоос «Джентльмени воліють білявих» (вид-во «Український робітник», 1930), який згодом ляже в основу знаменитого голлівудського фільму 1953 року Говарда Хоукса (Howard Hawks) з Мерилін Монро та Джейн Рассел у головних ролях «Gentlemen Prefer Blondes»; з російської мови - комедія «Горе з розуму» Олександра Грибоєдова (Київ-Харків: «Держлітвидав УСРР», 1936).

2.4.19 Терень Масенко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Терень (Терентій) Германович Масенко (1903, с. Глодоси Новоукраїнського району Кіровоградської області - 1970, Київ) - поет, перекладач, журналіст. Народився у незаможній селянській сім'ї. Дід Терентія керував церковним хором. Великим авторитетом для хлопця був його старший брат Степан, який закінчив Херсонську вчительську семінарію і мав змогу привозити з міста українські книги. Під впливом Степана Терентій пішов учитися в одну з перших у його краї українську гімназію. В радянські часи навчався на всіх щаблях новоствореної комуністичної системи освіти: спершу на робітфаці Кам'янець-Подільського сільськогосподарського інституту, пізніше в Харківському інституті народної освіти, а 1930 року закінчив факультет журналістики Комуністичного університету імені Артема при ЦК КПУ (Харків). Працював у редакції газети «Червоний кордон», редакціях журналів «Молодняк» (1927-30) та «Перець» (1930-32). Під час Другої Світової війни був мобілізований і призначений репортером радіостанції імені Тараса Шевченка у місті Саратов (РРФСР), працював у редакції газети «Соціалістична Харківщина». Після війни став популярним автором текстів до українських пісенних шлягерів (таких як «Пісня про Дніпро», «Дніпровські хвилі» та ін.). На його вірші писали музику Георгій та Платон Майбороди, Левко Ревуцький, Ігор Шамо та інші уславлені композитори.

Дебютував віршем «Марш робітфаківців» у 1924 році. Окремими виданнями в довоєнний період вийшли такі збірки поезій: «Південне море» (1929), «Ключ пісень» (1930), «П'ятнадцята весна» (1932), «Наша Азія» (1933), «Книга лірики» (1935), «Вітчизна» (1937), «Нові поезії» (1938), перша книга роману у віршах «Степ» (1938). У повоєнний час продовжували виходити друком окремі збірки поезій та пісень, нарисів та книжок для дітей, одним з останніх прижиттєвих видань письменника була укладена ним своєрідна хрестоматія есе та спогадів про класиків української літератури, творчих побратимів Тереня Германовича під назвою «Роман пам'яті» (1970), до книжки увійшли нариси про Павла Тичину, Анатолія Петрицького, Максима Рильського, Андрія Малишка, братів Майбородів, Джамбула та Янку Купалу.

Мешкав Терень Масенко у будинку письменників Роліт. Похований у Києві. Біографічну довідку про письменника розміщено у третьому томі «Української літературної енциклопедії» (К., 1995).

У 1920-30-ті роки Терентій Германович широко перекладав з білоруської та російської мов, здійснював майстерні переклади-переспіви з перської та іранської (за допомогою підрядників), робив переклади з німецької. Найвідомішими стали його переклади класика білоруської літератури Янки Купали. Ще 1927 року в часописі «Молодняк» вийшли переклади з білоруської двох віршів Андрія Александровича, які виконав Терень Масенко. 1929 року поет-перекладач узяв участь у харківському виданні альманаху «Нова Білорусь» за редакцією Сергія Пилипенка, до якого увійшли твори 30 білоруських письменників, зокрема, і в перекладах Тереня Масенка. У першій половині 1930-х років у часописі «Червоний шлях» з'явилась поема Янки Купали «Над рікою Оресою» в перекладі Тереня Масенка. У тому ж перекладі ця знаменита поема Янки Купали вийшла у «Держлітвидаві» окремим виданням 1936 року, а 1937 року за редакцією Тереня Масенка з'явилися «Вибрані твори (1905-1936)» Янки Купали.

«Вибрані поезії» таджицького поета Абулкасима Гасема Лагуті вийшли в перекладі Тереня Масенка з перської 1934 року у видавництві «Література і мистецтво», також на початку

1930-х років часопис «Червоний шлях» друкував окремі поезії Абулкасима Гасема Лагуті у перекладі з іранської Тереня Масенка (вірші «Другові в тюрмі», «Дочці Ірана», «Меч-переможець» і «Тарасу Шевченкові»).

1937 року в «Держлітвидаві» (Харків-Київ) був опублікований збірник оповідань, сцен і віршів антифашистських німецьких письменників (зокрема, Еріха Вайнерта) під назвою «Ніч і світанок», який переклали з німецької Є. Касяненко, М. Овруцька, М. Зісман і Т. Масенко.

1940 року вийшов друком найповніший том «Вибраного (1914-1930)» Володимира Маяковського за редакцією Миколи Бажана (Київ: «Держлітвидав УРСР»), обсягом 372 с., тоді ж вийшли окремо «Вибрані вірші» Маяковського, обсягом 128 с., серед перекладачів для цих видань був і Терень Масенко.

2.4.20 Марія Пригара

Размещено на http://www.allbest.ru/

Марія Аркадіївна Пригара (1908, Москва - 1983) - поетеса, перекладач, лауреат премії імені Лесі Українки (1979). Народилась у сім'ї службовця. Певний час родина мешкала на Криворіжжі, «де маленька непосидюча дівчинка насолоджувалась чарами степу, залюбки бігала понад озером до школи, захоплювалась милозвучністю народних пісень, поезією українських дум, які навчив любити батько» [65]. Згодом сім'я переїхала в Київ, а потім у Білу Церкву. Марія змалку навчилася самостійно порядкувати по господарству, виконувати важку хатню працю. Коли їй виповнилося шістнадцять, родина знову переїхала, - цього разу в Одесу. Там вона вступила до Одеського інституту народної освіти (ОІНО), який став головним спадкоємцем Імператорського Новоросійського університету. Її перший вірш («Повстанець») з'явився восени 1924 року в місцевій газеті, а перші дитячі книжки - «Весна на селі» та «Дитячий садок» - вийшли 1929 року. Потому за доволі довге життя письменниці були опубліковані ще десятки її книжок для дітей: поезії, історичні казки, повісті. «Дорослу» лірику почала писати з 1940-х років.

Марія Пригара працювала в київській щоденній газеті «Пролетарська правда» (почала видаватися з серпня 1921 року внаслідок об'єднання газет «Київський пролетарій» та «Комуніст»; із 1925 по 1941 рік виходила українською мовою), а також навчалася в Київському інституті народної освіти (КІНО), який закінчила 1931 року; працювала у видавництвах. Зробила чималий внесок у художній переклад: в основному, з польської, російської та їдиш (першими двома володіла досконало, з останньої, вірогідно, перекладала через російську).

У періодиці переклади Марії Пригари почали з'являтися з кінця 20-х років. Так, у пролетарському часописі «Гарт» за 1927 р. опубліковано вірш М. Аламедичі «Спів лісових робітників», у місячнику «Червоний шлях» на початку 30-х - вірші єврейського поета Іцика Фефера з циклу «Знайдені іскри», у «Літературному журналі» в другій половині 30-х - переклад з циганської музичної казки В. Ром-Лебедєва «Гілорі».

У 1930-ті роки з'являються окремі видання перекладів Марії Пригари, починаючи з перекладу з болгарської мови збірки оповідань Марка Марчевського під назвою «Чотарі» («ЛІМ», 1932), згодом виходить збірка віршів німецького лівого письменника Йоганнеса Бехера «Німецький танець смерті 1933 року» (Харків: «Радянська література», 1934).

З-поміж їдиш-мовних поетів, чиї збірки побачили світ у перекладах Марії Пригари, назвемо Хану Левіну та Іцика Фефера, зокрема, збірки віршів Хани Левіної «На сонячній стороні» (1935) і «Тайна» (1938), збірка «Лірика» Іцика Фефера (1934), а у підготовці перекладів до збірки Фефера «Скарб» (Вибрані поезії в перекладах українських поетів), крім М. Пригари, брали участь М. Бажан, М. Зісман, Л. Первомайський, М. Рильський, В. Сосюра, П. Тичина (1937).

Чимало Марія Пригара переклала у 30-ті роки з російської мови - дитячу поему Корнія Чуковського «Муха-цокотуха» (Харків-Одеса: «Дитвидав УРСР», 1936; перевидано 1938), збірочку дитячих віршів Володимира Маяковського «Ким бути?» (Харків-Одеса: «Дитвидав УРСР», 1937), поему Миколи Некрасова «Кому на Русі жити добре» (Київ: «Молодий більшовик», 1938), здійснила переклад віршів у історико-біографічному романі Юрія Тинянова «Кухля», перекладеному Степаном Ковганюком («Держвидав УРСР», 1936; перевидано 1937), також брала участь у найповнішій збірці «Вибраного (1914-1930)» Володимира Маяковського за редакцією Миколи Бажана, де, крім неї, перекладачами виступали: М. Бажан, В. Собко, Г. Коваленко, Є. Дроб'язко, М. Терещенко, В. Грунічев, Л. Горіловський, Ю. Яновський, М. Шеремет, П. Усенко, Т. Масенко, О. Новицький, А. Малишко, С. Голованівський, К. Герасименко, Є. Фомін, І. Гончаренко, Л. Дмитренко, М. Шпак, С. Крижанівський (Київ: «Держлітвидав УРСР», 1940; там само, того ж року вийшла окремим виданням і значно скромніша за обсягом збірка «Вибраних віршів» Маяковського).

Проте основні досягнення Марії Пригари в царині художнього перекладу, все ж таки, випадають на пізніші роки, а саме на поствоєнний період, коли вона переклала з польської мови низку романів: «Фараон» Болеслава Пруса, «Селяни» Владислава Реймонта, «Хам» Елізи Ожешко, «Роздоріжжя» Єжи Путрамента, а також романи та повісті Ванди Василевської.

2.4.21 Леонід Гребінка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Леонід Євгенович Гребінка (1909, с. Мар'янівка Пирятинського повіту Полтавської губернії - 1942, м. Саратов, Росія). Народився в невеликому родовому маєтку Убіжище в селі Мар'янівка в сім'ї дрібного поміщика: батько Євген Аполлонович - внучатий племінник хрестоматійно відомого українського письменника Євгена Павловича Гребінки, на честь якого його й назвали Євгеном, - разом з двома братами та сестрою мали 200 десятин землі, а мати Ірина Олексіївна була дочкою священика. Ось як пише про родове коріння Євгена Аполлоновича відомий письменник, перекладач, бібліограф і популяризатор творчості Леоніда Гребінки Ростислав Іванович Доценко: «Маєток Убіжище припав у спадок молодшому Євгеновому (йдеться про Євгена Павловича Гребінку. - Л.К.) братові Аполлону, що повернувся сюди доживати віку після служби в армії. В Аполлона був син Євген, котрий, за деякими свідченнями, навчався на юридичному факультеті університету, однак не закінчив його, бувши виключеним за участь у студентському русі. Опісля він тривалі роки мешкав у Мар'янівці і, як мировий суддя, безкорисливо захищав інтереси простих селян. Серед місцевої людності він вважався «паном ліберальним, що виступав проти царату» (журнал «Плужанин» № 9 за 1927 рік). <…> З ініціативи Євгена Аполлоновича в Мар'янівці відкрито церковно-парафіяльну школу. Згодом місцеві селяни зібрали понад дві тисячі підписів в обороні свого «поміщика», рятуючи його вже від нових, радянських властей (за спогадами Валентини Юрченко, невістки Євгена Аполлоновича)» [28, с. 19].

У часи царської імперії Євген Аполлонович як член революційної української партії (РУП) перебував під наглядом поліції й змушений був часто міняти місце помешкання, переїжджаючи то в Золотоношу, то в Миргород, то в Пирятин, бо через свою революційну діяльність не затримувався надовго на посадах. Тож початкову освіту Леонід Гребінка, очевидно, одержував від батьків удома. Після революції 1917 року родина Євгена Аполлоновича жила в Пирятині, де 1921 року він працював народним суддею, маючи незакінчену юридичну освіту: майже 3 роки навчання на юридичному факультеті Київського університету.

Із встановленням радянсько-більшовицької диктатури в Україні родовий маєток Убіжище був конфіскований, тому коли навесні 1922 року від висипного тифу померла дружина Євгена Аполлоновича Ірина Олексіївна і Євген Аполлонович переїхав із дітьми у Мар'янівку, то його як поміщика виселили з власного родового будинку в Убіжищі й він був змушений разом зі своїми трьома синами та дочкою жити по людях, заробляючи на прожиття. Взимку 1923 року померла і маленька дочка Наталя. Першим виїхав із Убіжища старший син Євгена Аполлоновича Тарас. Навесні 1923 року Євген Аполлонович з молодшими синами-підлітками Вадимом і Леонідом теж залишив Убіжище. Ростислав Іванович Доценко так описав поневіряння родини: «Найменшого сина, Льоню, довелося віддати до дитячого будинку, а сам Євген Аполлонович влаштувався працювати до Центрального статистичного управління; при ньому залишався Вадим, що навчався у Харкові у профшколі, а в літні канікули приробляв муляром-каменярем на будівництві шляхів у районі Дніпрогесу, тією надсильною працею рано підірвавши собі здоров'я. батько через кілька літ через різке погіршення загального стану перейшов на пенсію, якої, однак, невдовзі був позбавлений через «соціальне походження». Не маючи ніякого іншого джерела існування, він доживав віку то в приятелів, то у сина Тараса (Вадимові 1928 року пощастило вступити до Київського кооперативного інституту). Помер Євген Аполлонович на початку 1931 року, від запалення легень; було йому тоді всього 56 років» [28, с. 19].

Так під виглядом осиротілої дитини Леонід Гребінка опинився в одному з дитячих будинків Києва, у липні 1924 року його переводять до дитячого містечка Ленінське. Згодом він напише у своїй автобіографії, що його батьки померли 1923 року від тифу, хоча, як з'ясував Ростислав Доценко, Євген Аполлонович ще жив до 1931 року.

Леонід Гребінка закінчив художньо-індустріальний технікум у Києві й недовго навчався у Київському інституті народної освіти (КІНО), який залишив через «гонитву за поетичною славою» (за його власним висловом з автобіографії). Віршувати ж він почав з 12 років, а друкуватися - приблизно з 1926 року, причому відразу в кількох найавторитетніших часописах: «Життя й революція», «Червоний шлях», «Глобус», «Літературний ярмарок» та ін. З кінця 1920-х років працював як журналіст, коректор, фельєтоніст, літ працівник та редактор мови у різних друкарських установах.

У Києві він одружився з Ганною Абрамівною Козакевич, але 1937 року цей шлюб було розірвано (про наявність чи відсутність у подружжя дітей та причини розлучення достеменно не відомо, як і про те, чи працював Леонід Гребінка викладачем у Київському інституті народної освіти, як стверджують окремі джерела).

1930 року побачила світ його єдина поетична збірка «Радість чорноземна», що вийшла півторатисячним накладом у київському видавництві «Маса». Ця збірка засвідчувала непідробний ліричний талант і свіжість поетичного вислову Леоніда Гребінки, проте замість підтримати молодого самобутнього поета, на його голову зусібіч почала спадати вульгарно-соціологічна, чи т.зв. «пролетарська», критика, зокрема, звинувачення в «поетичній істериці», «достоєвщині», за якою ховається «обличчя класового ворога» й т.п.

Така негативна критика не лише унеможливила розвиток поетичного таланту Леоніда Гребінки в оригінальній творчості, змусивши його відійти від літературної діяльності, а й поставила під загрозу його фізичну свободу. На початку 1930-х років Леонід Євгенович уже не міг друкуватись як оригінальний автор і змушений був зайнятися бодай журналістикою, тож 1933 року він у пошуках порятунку та заробітку виїздить до Москви, де працює як журналіст у видавництві ОНТВ, газетах «Рабочая Москва», «Советское искусство», у літній час - в Ялтинських «Курортних известиях». Невдовзі він знаходить альтернативний творчий вихід для свого потужного поетичного обдарування, захопившись віршовим перекладом. Його переклади - це, по-перше, «літературна реставрація» «Слова про похід Ігорів, Ігоря Святославича, внука Олегового» (жовтень 1937 р. - лютий 1941 р.), - так охарактеризував жанр свого перекладу сам автор у вступних нотатках «Від перекладача» (вперше опубліковано в журналі «Дніпро», 1982, № 5); по-друге, тлумачення трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет», задля якого він посилено вивчав англійську мову, працюючи над перекладом декілька років; по-третє, три вірші Олександра Пушкіна та перший розділ роману у віршах «Євгеній Онєгін». У ці ж роки він написав і оригінальний поетичний цикл - з того, що вдалося розшукати, - «Кримські вірші» (1937), який разом із перекладами з Пушкіна Леонід Євгенович подав на правах «творчої заявки» до Московського літературного інституту імені Максима Горького, де він навчався протягом 1939-41 рр. (на відділенні поезії), - аж до свого арешту.

За матеріалами краєзнавця, дослідника Гребінкового роду, лауреата районної літературної премії імені Є. П. Гребінки Олексія Івановича Припутня, у Москві Леонід Гребінка мешкав на найманих квартирах, а 1940 року його запросив на проживання до свого дому, що був розташований на станції Кусково під Москвою, товариш по навчанню в Літературному інституті Олександр Андрійович Снесарьов (1918 р. народження, загинув 1941 року в боях під Москвою) - син генерал-лейтенанта царської армії Андрія Євгеновича Снесарьова (1865-1937), який був заарештований 1930 року і засланий в ГУЛАГ на 10 років, де і помер. Господинею в домі Снесарьових була сестра Олександра - Євгенія Андріївна Снесарьова (1912 р. народження), яка до війни навчалася в інституті іноземних мов, а в 1941 році вже викладала англійську мову в школі [за матеріалами публікації: 91].

Євгенія Андріївна і при зустрічі, і в листах розповідала Олексію Припутню про Леоніда Гребінку. Вона зберегла спогади, зокрема, про зовнішність, темперамент, світогляд і освіченість Леоніда Євгеновича: «Росту він був середнього, міцної статури. Не хворів, мабуть був кріпкого здоров'я, колір його волосся - темний. Побалакати і поміркувати він любив. <…> Говорив він гарячково, надто коли розмова заходила про Україну, її несвободу, залежність її від Росії. <…> Він конче грамотно висловлював свої думки, мова його була насичена синонімами, метафорами. Свої переклади Шекспіра він інколи читав мені, як знавцю англійської мови [див.: 91].

Леоніда Гребінку заарештували 24 червня 1941 року на квартирі Олександра Снесарьова, в якого він винаймав півкімнати. Ось як про цю лиху подію розповідає Євгенія Андріївна: «Прийшли за ним, коли він і брат мій ще спали. Все, що було в нього із документів і паперів, вони забрали. Як вдалося встановити, всі папери його, вилучені при арешті, були знищені 18 жовтня 1941 року при переведенні його із московської в'язниці до саратівської» [див.: 91]. Заарештували Леоніда Гребінку на третій день війни - за нібито «приналежність до т. зв. антирадянської націоналістичної групи і намір здійснити терористичні акти», як засвідчує довідка з Генпрокуратури СРСР від 12.06.1989 р.) [детальніше про слідство над Леонідом Гребінкою див.: 28]. А 17 листопада 1941 року Леонід Євгенович був засуджений військовим трибуналом військ НКВС Саратовської області до розстрілу. Касаційна скарга, яку він подав цього ж дня до військової колегії Верховного суду СРСР, не була задоволена. 31.03.1942 року військова колегія Верховного суду СРСР затвердила вирок військового трибуналу від 17.11.1941 року без змін. Але вже 23 квітня 1942 року указом Президії Верховної Ради СРСР найвищу міру покарання було замінено десятьма роками позбавлення волі [28, с. 21].

Ім'я Леоніда Гребінки входило до списку, що складався з 242 імен «смертників», поданого на розгляд Президії Верховної Ради, і хоч до нього, можливо, саме як нащадка літературного класика Євгена Павловича Гребінки (щоб показати, як радянська вдала цінує літературу) й проявили «ласку», одначе він її не дочекався: 14 квітня 1942 року він помер у лікарняній камері Саратовської в'язниці нібито «внаслідок кишкової інфекції», як було записано в акті про його смерть (цим евфемістичним терміном тюремники тоді широко послуговувалися, називаючи так голодну смерть, якою гинули тисячі в'язнів).

Названі переклади Леоніда Гребінки якимсь дивом уціліли по архівах. Причому лише переклади з Пушкіна та його оригінальний цикл «Кримські вірші» збереглися у відкритих фондах Державного архіву літератури й мистецтва в Москві. «Слово про похід Ігорів» було знайдено у Львівському історичному архіві серед решток фондів Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ). Авторитетний дослідник історії українського художнього перекладу Ростислав Іванович Доценко (1931, Київ - 2012, Київ) висловив припущення, що Гребінка міг сам надіслати цей переклад до журналу «Література й мистецтво», що виходив у Львові в 1940-41 рр. [27, с. 14].

Повний переклад Шекспірового «Гамлета» Леонід Гребінка завершив 1939 року. Він привіз машинопис перекладу до Києва і передав його для постановки п'єси в Київському українському драматичному театрі імені Івана Франка. Дружина його старшого брата Вадима - Валентина Юрченко - розповідала Р. І. Доценку, що уривки зі свого перекладу «Гамлета» Леонід читав їй у Харкові 1934-35 рр. і вони вразили її досконалістю та красою мови [27, с. 14]. Але машинопис загубився: тоді франківці збиралися за цим перекладом вперше поставити «Гамлета» на українській сцені, проте їм завадила здійснена якраз тоді вистава цієї п'єси в одному російськомовному київському театрі. Не пощастило в той час Гребінчиному перекладу і з друком, попри те, що його високо оцінив Максим Рильський, який намагався сприяти його публікації, але саме тоді вже друкувався переклад «Гамлета», виконаний Віктором Вером. І лише в 1970-х роках його було віднайдено й передано до Архіву-музею літератури і мистецтва УРСР у Києві (причому він, як і годилося для рукописних матеріалів репресованих діячів, потрапив до першого, тобто закритого, відділу Державного архіву). Зі слів Ростислава Івановича Доценка, цей примірник машинопису (що років з тридцять зберігавсь у не вельми сприятливих умовах на горищі - «в якійсь комірчині довоєнної оселі письменника Ігоря Костецького на Вінничині» [27, с. 15]), було віддано Григорію Порфировичу Кочурові, який і передав його до Архіву-музею, посприявши також, щоб саме Гребінчин переклад «Гамлета» потрапив до шеститомного видання творів В. Шекспіра. Тож цей переклад таки увійшов до вказаного шеститомника творів В. Шекспіра (К.: Дніпро, 1984-86, том 5), але при цьому він був істотно переправлений редактором відповідного тому М. В. Тупайлом.

Уперше текст Гребінчиного «Гамлета» був опублікований у часописі «Всесвіт» (№ 7 за 1975 рік). Місцями рукопис виявився попсованим несприятливими умовами зберігання і складно читався. Текстологічний аналіз перекладу, проваджений шекспірологом-перекладознавцем Марією Теодорівною Ажнюк, вимагав кропіткої реставраційної праці. Найближчим за часом створення до Гребінчиного перекладу був переклад 1941 року видання, виконаний Віктором Вером. Проте як перекладач Віктор Вер не досягав тих вершин художності, на яких перебував Леонід Гребінка. Цікаво, що в 1940 році учні 8-го класу вивчали «Гамлета» за скороченим текстом перекладу Освальда Бургардта (Юрія Клена), який тоді перебував на еміграції й ім'я якого було суворо заборонене в СРСР: саме цей переклад анонімно був уключений Олександром Білецьким - а це дуже сміливий крок! - до укладеної ним «Хрестоматії західноєвропейської літератури для середньої школи», виданої 1936-го й перевиданої 1937-го року.

Ось як сам Г. П. Кочур у листі до Богдана Максимовича Рильського описав історію становлення Гребінки-перекладача та повернення Гребінчиного перекладу «Гамлета» в літературу: «Щодо Гребінки - це той самий Гребінка, Леонід Євгенович. У мої (Григорія Порфировича. - Л.К.) студентські роки був у Києві, видав оту відому Вам збірочку (мається на увазі збірка віршів 1926-29 років під назвою «Радість чорноземна», 1930. - Л.К.), досить рясно друкувався по журналах. Потім вирішив, що це несерйозно, переїхав до Москви, вступив до Літературного інституту, почав вивчати англійську мову, там же переклав і "Гамлета". Той переклад гуляв тоді по Києву, перекладач хотів, щоб його виставив театр ім. Франка, М. Т. (Максим Тадейович Рильський. - Л.К.) хотів просунути до друку. З цього нічого не вийшло: у друк просунувся переклад В. Вера (слабший), а театр відмовився, бо тоді в Києві виставляли російського "Гамлета" (Театр Красной Армии). А потім війна. Коли я переклав "Гамлета", мені написали (з-за кордону, між іншим), де саме (у Вінниці) переховують машинопис Гребінчиного перекладу (Максима Тадейовича не було вже тоді серед живих). Видобув я той машинопис. Лежав він на горищі, папір пересох, та ще попав туди свого часу осколок і пропік дірку посередині. Забрав у мене рукопис музей літератури й мистецтва, реставратори наклеювали кожну сторінку на полотно (виявилось, що сторінки 3-4 загубилося). Мені зробили фотокопію. Прочитав, мені захотілося його надрукувати. Але від мене вимагали відомостей про перекладача. Почав я їх шукати, та й досі шукаю. Інститут літературний викопіював мені все, що було в особистій справі студента Гребінки. Те, що він народився 1909 року, відомо (отже, 1940 року його ще можна було вважати молодим - відносно). Але з початком війни в справі стоїть лаконічне: "исключ. июль 1941" - олівцем. Чому і куди "исключ." - невідомо. Мобілізований? Заарештований? Отак досі ніяких слідів і нема. Але Павличко (ідеться про головного редактора журналу «Всесвіт» у 1971-78 рр. Дмитра Павличка. - Л.К.), мабуть, якісь кроки робив, бо нарешті зважився у "Всесвіті" дати "Гамлета". Але це було тоді, коли про мене ніяких згадок у пресі не могло бути, і хоч копію "Гамлета" брали у мене, але строго - секретно. Що не збереглось у Гребінки, долатали перекладом Вера та й надрукували». Цит. за: Стріха М.В. Листування Григорія Кочура і Богдана Рильського. Вступні зауваги // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Літературно-мистецька генерація кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Родина Рильських». - К., 2011. - 348 с. - с. 211-275. - с. 220. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.philolog.univ.kiev.ua/...34/211_275.pdf -

Зі сторінок часопису «Всесвіт» мінімально відредагований (лише в нечитабельних місцях!) текст Гребінчиного «Гамлета» потрапив до збірки оригінальних поезій та перекладів Леоніда Гребінки «Радість чорноземна», що з'явилася 1990 року в київському видавництві «Дніпро» в упорядкуванні та з примітками Ростислава Доценка, передмовою Івана Дзюби (в цій збірці вмістилися всі твори Леоніда Гребінки, які зусиллями Ростислава Івановича вдалося на той час зібрати). Гребінка Л.Є. Радість чорноземна: Поезії, переклади / Упоряд. та авт. прим. Р. Доценко; Авт. передм. І. Дзюба. - К.: Дніпро, 1990. - 365 с. Але широкому читачеві Гребінчин переклад «Гамлета» залишався відомішим у його відредагованому, місцями до невпізнання, варіанті з шеститомника творів В. Шекспіра. Тож коли стараннями Київського видавництва «Основи» 2003 року автентичний Гребінчин переклад цієї п'єси вийшов окремим виданням, - стало зрозуміло, що справжнього Гребінку-перекладача масовий український читач ще тільки починає пізнавати.

Приєднуючись до високої думки про Гребінчин переклад «Гамлета», гідно оцінений свого часу Максимом Рильським, академік НАН України Іван Дзюба висловився про цей переклад так: «Нині загальновизнано, що з усіх - хай і не дуже численних - українських перекладів «Гамлета» Гребінчин найбільше відповідає характерові оригіналу. Л. Гребінці загалом пощастило, ані збившись на буквалізм, ані покладаючись легковажно на власну поетичну інтуїцію, відтворити в барвах української мови і широчезну духовну потугу, і барокове емоційне та зображальне розкошування, і спонтанну невичерпність уяви та інтелектуальну об'ємність оригіналу. Хоч переклад здійснено ще до війни (закінчено 1939 року), він витримує порівняння із найвищим сучасним рівнем перекладацького мистецтва». Дзюба, Іван. Вертається із забуття [Передм.]. - У кн.: Гребінка Л.Є. Радість чорноземна: Поезії, переклади. - К.: Дніпро, 1990. - С. 16-17.

Реабілітовано Леоніда Гребінку зі скасуванням вироку «за відсутністю складу злочину» лише напередодні розпаду СРСР - 1989 року.

Як бачимо з вибору творів для перекладу Леонідом Гребінкою, він не боявся конкурувати з досвідченішими перекладачами, майстрами поетичного слова. Коли ж проаналізувати його переклади, то виявляється, що він не лише дорівнював своїм попередникам та значно авторитетнішим сучасникам, а й дечим їх помітно перевершував.

Насамкінець наведімо найвідомий монолог Гамлета з Гребінчиного перекладу трагедії (дія третя, сцена перша):

Чи бути, чи не бути? Ось в чім річ.

Що почесніш для духу - чи терпіти

Скалки та стріли навісної долі,

А чи, повставши проти моря лих,

Збороти їх? Умерти - лиш заснути,

І все; і знати, що вриваєш сном

Біль серця й тисячі природних мук,

Що вспадкувала плоть; такий кінець -

Вершок жадань. Умерти - лиш заснути!

І спати! Може, й снити? Ось в чім клопіт.

Бо в смертнім сні які ж присняться сни,

Як ми позбудемось земних суєт?

Це й спантеличить нас, з узла такого

Й походить віку довгого напасть.

Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Вельможця кривди, гордія зневаги,

Властей сваволю, тяганину суду,

Любові погордованої болі,

З чесноти скромної безчесний кпин,

Коли б він простим вістрям міг собі

Вчинити мир? Хто б, кленучи життя,

Зітхав би й прів під тягарем огидним,

Коли б нас страх чогось по той бік смерті,

Той невідкритий край, звідкіль ні оден

Мандрівець не вертавсь, так не безволив,

Що ми ладніші в звичних бідах жити,

Ніж линути до ще не знаних нам?

Так полохливими нас робить роздум,

Так барви ясно-чистої відваги

Линяють, хиріють від дум блідих,

І почини, високі й смілі льотом,

Враз, круто збочивши, втрачають навіть

Наймення дії. Шекспір, Вільям. Гамлет, принц данський: Пер. з англ. Л. Гребінки. - К.: Основи, 2003. - 198 с. - С. 86-87.

2.5 Становлення славетних перекладацьких імен

2.5.1 Борис Тен

Размещено на http://www.allbest.ru/

Борис Тен (1897, с. Дермань Здолбунівського району, Рівненської області - 1983, Житомир) - поет і перекладач; православний священик, педагог. Справжнє ім'я і прізвище - Микола Васильович Хомичевський. Літературний псевдонім Борис Тен походить від стародавньої грецької назви річки Дніпро - Борисфен (Бористен, дав.-гр. ВпсхуиЭнзт). Народився у родині священика о. Василя Хомичевського та вчительки парафіяльної школи Віри Іваницької, - у старовинному селі Дермані на Волині, яке згадується в історичних актах ще 1497 року і в якому на початку ХVІІ століття почала діяти перша в Україні сільська друкарня.

З початком Першої світової війни родина Хомичевських переїхала до Житомира, де молодий Микола Хомичевський навчався у Волинській духовній семінарії, а 1921 року був рукоположений митрополитом Василем (Липківським) у сан священика Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). За свідченнями дослідників, завдяки освітній та культурно-релігійній праці о. Миколи Хомичевського на Житомирщині постало декілька парафій УАПЦ. 1922 року був висвячений архієпископом Степаном Орликом у сан ієрея УАПЦ, а згодом став протоієреєм УАПЦ завдяки своїм глибоким теологічним знанням, добрим проповідницьким здібностям, музичному таланту й чудовому голосу (до речі, о. Микола Хомичевський є автором багатьох композицій церковного співу).

1922 року Микола Хомичевський також закінчив гуманітарний факультет Волинського Інституту народної освіти (скор. ВІНО), Нині Житомирський державний університет. працював учителем української мови у 15-й трудовій школі м. Житомира. В цей час він разом зі своїм другом Євгеном Кудрицьким перекладає «Діалоги» Платона. 1923 року в часописі «Червоний шлях» (№ 6-7) з'являється його перша поетична публікація - вірш «Роззуюсь - на яру траву». З 1924 року живе у Києві. Упродовж 1924-26 років - настоятель Київського Софійського собору, 1928 року - протодиякон храму Святих Петра і Павла на Подолі. Церква Святих Петра і Павла - колишній православний храм у Києві на Подолі, збудований близько 1610 року і зруйнований у 1930-ті роки. До свого знищення храм був єдиним взірцем середньовічної готики в Києві та єдиною збереженою пам'яткою архітектури доби польського панування в Наддніпрянщині. О. Микола Хомичевський був другим заступником голови президії Всеукраїнської православної церковної ради, співробітником редакції друкованого органу церкви - щомісячного журналу УАПЦ «Церква і життя» (голова редколегії - митрополит Василь (Липківський); дозвіл на друк був виданий 15 січня 1927 року Народним комісаріатом освіти УСРР; надрукувати вдалося лише сім чисел журналу) [за матеріалами публікації: 105].

Як літератор працював у видавництвах «Сяйво», «Книгоспілка», Державному видавництві України. Заприязнився із залюбленими в античну поезію Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Олександром Білецьким, співдружність з якими відіграла значну роль у формуванні його власного творчого світогляду. Разом із композитором Д. Ревуцьким та відомим уже на той час М. Рильським працював над створенням українських перекладів до пісень західноєвропейських та російських композиторів [за матеріалами публікації: 8].

7 серпня 1929 року був заарештований як духовний лідер УАПЦ, 4 лютого 1930 року - засуджений на десять років ув'язнення у виправно-трудових таборах. Відбував покарання на Далекому Сході (найдовше - у Владивостоці). У таборі йому дозволили створити хор із в'язнів.

8 червня 1931 року Борис Тен одружується з Аполлінарією (Норою) Ковальчук. 2 квітня 1933 року в подружжя народився син Василько (саме так нарекли його батьки: Василько - за княжою традицією). 1 вересня 1936 року був звільнений достроково - за заліком робочих днів, про що управління таборів у Владивостоці видало йому відповідну довідку.

Повернувшись із заслання, Борис Тен працював із грудня 1936 року завідувачем літературної частини Третього київського пересувного театру, у 1937-41 роках він рятувався від репресій у російському місті Калінін - працював методистом у Калінінському обласному будинку народної творчості, а з 1938 року заочно навчався у Московському музично-педагогічному інституті. Зосереджується на перекладах, найголовнішим з яких став «Прометей закутий» (1938 р.).

З початком війни 1941 року Бориса Тена мобілізували на фронт, де він потрапив в оточення та опинився в полоні, був перевезений у табір радянських військовополонених в Німеччині, з якого звільнений 1945 року.

По завершенню війни Борис Тен повертається до Житомира, де багато років потому вчителює в житомирських середніх школах, з грудня 1945 року він - завліт Житомирського обласного музично-драматичного театру, впродовж 1951-55 років викладає латинську мову в Житомирському педагогічному інституті, а також веде курс музичного виховання в училищі культури та музичному училищі. Борис Тен заснував у Житомирі хор «Льонок», очолював обласне літературне об'єднання.

З 1957 року - член Спілки письменників України. Загалом, Борис Тен володів, крім української та російської, також грецькою, латинською, польською, чеською, французькою й німецькою мовами.

Перекладати почав у другій половині 1920-х років, зокрема, здійснив переклад третьої частини «Місячної трилогії» відомого польського письменника і філософа Юрія Жулавського - повісті «Стара земля», підписавшись псевдонімом В. Томашівський. Повість вийшла друком 1928 р. в редакції Миколи Зерова (К.: «Сяйво»).

Наприкінці 1920-х років за редакцією С. В. Савченка та М. К. Зерова готувалася до видання антологія нової французької поезії - від «романтичного декадансу» (Теофіль Готьє,

Ж. де Нерваль) до останніх днів, (тоді вже підготовлена книга не вийшла друком). До участі в антології був залучений і Борис Тен (він перекладав поезії Е. Верхарна, П.-М. Верлена, Ф. В'єле-Гріффена та ін.). Переклади Бориса Тена (а це п'ять віршів

А. Шеньє та кілька пісень Великої французької революції) також увійшли до третього тому «Хрестоматії з історії західних літератур», яку впорядковували О. Білецький та М. Плевако (1931 р.), - єдиного виданого з п'яти запланованих.

Упродовж 31 року він працював над перекладом «Одіссеї» та «Іліади» Гомера, вважаючи ці переклади основною справою свого життя (і він справді знайшов свій власний версифікаційно-стилістичний та науково-історичний підхід до цих геніальних творів, опрацювавши переклади своїх попередників).

За досягнення в галузі художнього перекладу, зокрема за переклади «Одіссеї» та «Іліади», Борис Тен був удостоєний 1979 року звання Лауреата премії імені Максима Рильського. Йому також належать переклади творів Арістотеля, Есхіла, Аристофана, В. Шекспіра, Й.-В. Гете, Й.-Ф. Шіллера, О. Пушкіна, Л. Толстого, А. Міцкевича, Ю. Словацького та інших видатних митців слова. За переклади з польської мови 1977 року він одержав звання «заслужений діяч польської культури», а пізніше Міністерство Культури і Мистецтва Польщі нагородило його окремо за переклади з Єжи (Юрія) Жулавського, Юліуша Словацького й Адама Міцкевича.

1970 року побачила світ перша книжка оригінальних творів Бориса Тена - збірка сонетів під назвою «Зоряні сади» (авторові було вже за сімдесят). У червні того-таки року раптово відійшов у вічність син Василько, а в січні 1974 року не стало і дружини Нори.

Сам Борис Тен - видатний і самобутній майстер поетичного мистецтва - покинув цей світ 12 березня 1983 року в Житомирі, де і похований. Посмертно вийшли такі книги його оригінальних віршів: «Жадань і задумів неспокій» (1988) та «Скороминущих років буревій» (1998). Крім літературних творів, Борис Тен залишив і наукові праці - з теорії перекладу та культури української мови: «Нотатки про ритміку гекзаметра» (1967), «Біля кастальських джерел» (1968), «Називаймо, як зве народ» (1974) та ін.

Проте найбільшою, найбагатшою й найрізноманітнішою є саме його перекладацька спадщина. У повоєнний час були оприлюднені такі видання його перекладів: зi старогрецької мови - «Прометей закутий» Есхіла (1949), «Одіссея» (1963; перевид. 1968 р.) й «Іліада» (1977; перевид. 1978 р.) Гомера, «Хмари», «Лісістрата», «Жаби» Аристофана (1956) (в одній збірці вийшли три переклади Аристофанових п'єс - «Хмари», «Лісістрата» і «Жаби»), «Поетика» Арістотеля (1967), збірник перекладів античних творів «Давньогрецька трагедія» (1982); з німецької мови - п'єси «Розбійники» (1952) і «Вільгельм Телль» (1964) Й.-Ф. Шіллера; з англійської мови - п'єсу «Річард III» В. Шекспіра (1952). Слід зазначити, що повні тексти Аристофанових п'єс «Жаби» та «Хмари» вже публікувалися 1939 р. в перекладі чудового поета і перекладача Володимира Свідзинського. Проте літературний профіль Свідзинського не вписувався в радянський канон, тож щоб твори Аристофана дійшли до читача, їх потрібно було перекласти заново. Переклади Бориса Тена були новими, незалежними від попередніх перекладів і навіть зроблені вони з дещо різних версій оригіналу.

Для українських театрів Борис Тен переклав низку п'єс радянських та зарубіжних драматургів, а також тексти до вокальних творів [джерела до біографії Бориса Тена: 6; 7; 29; 39; 105].

2.5.2 Василь Мисик

Размещено на http://www.allbest.ru/

Василь Олександрович Мисик (1907, с. Новопавлівка Дніпропетровської області - 1983, Харків) - поет, перекладач. Народився в сім'ї священика. 1922 року закінчив семирічну школу, в якій українську мову та літературу йому викладав поет Аркадій Казка. Талановитий педагог високо оцінив поетичне обдарування свого учня і надіслав зшиток із його віршами Павлу Тичині, з яким мав дружні стосунки, а той, у свою чергу, підтримав перші літературні кроки школяра і рекомендував його поезії Миколі Зерову, Максиму Рильському, Павлу Пилиповичу, - і вони «були подивовані зваженості і природності поезій сільського хлопчини, які ніби дихали степом, випромінювали світло людяності і простоти, дарували неабияку естетичну насолоду» [86]. Поетичний дебют юного літератора відзначився появою 1923 року в журналі «Червоний шлях» кількох його віршів. Відтоді він починає друкуватись у найвпливовіших літературних журналах.

1926 року Василь Мисик переїхав до Харкова, де влаштувався коректором у друкарні, а згодом став бібліотекарем у Будинку літератури імені Василя Блакитного. 1927 року вийшла друком його перша поетична збірка «Трави». Потім у довоєнний період побачили світ ще такі поетичні збірки В. Мисика: «Блакитний міст» (1929), «Чотири вітри» (І930), «Будівники» та «Турксиб» (обидві 1933 року).

Цікавість Василя Мисика до вивчення іноземних мов теж проявилася ще в школі, коли він самотужки оволодів німецькою та французькою мовами, а згодом, живучи у Харкові, вступив до технікуму сходознавства (на таджицький відділ) та пішов на курси англійської мови. Закінчив, окрім Харківського технікуму сходознавства, ще й заочне відділення фізико-математичного факультету Харківського університету [з біографією Василя Мисика можна ознайомитися за такими джерелами: 9; 124; 129, с. 397].

Ось цікавий факт, висвітлений у статті Анатолія Перерви: «Улітку 1929 року Василь Мисик разом з Павлом Тичиною відвідав Вірменію. На той час це були перші спроби творчого спілкування українських та вірменських письменників. Поетів з України зустрічали як найдорожчих, найшанованіших гостей. На відомому знімку Тичину і Мисика ми бачимо поряд з класиками вірменської літератури - А. Ісаакяном і О. Ованесяном. Ця подорож на Закавказзя дала додатковий поштовх Мисику в перекладацьких пошуках. Він дедалі глибше поринає у вивчення мов, передовсім - англійської, фарсі. Бернс, пізніше О'Генрі, Шекспір і Скотт, Хайям і Рудакі «заговорили» українською - природно і переконливо» [86].

Хоч формально Василь Мисик належав до Спілки селянських письменників «Плуг» (а також літорганізації Пролітфронт і Всеукраїнської спілки пролетарських письменників), але за своєю творчою позицією був близьким до школи неокласиків, - як в оригінальних творах, так і в поетичних перекладах, якими захопився на початку 1930-х років. Як перекладач Василь Мисик дебютував у другому, доповненому виданні вибраних творів О. Пушкіна, що з'явилося 1930 р. Тут поряд із перекладами таких визнаних майстрів, як М. Вороний, М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Драй-Хмара, розмістились і три переклади В. Мисика. А через два роки в перекладі та з передмовою В. Мисика окремою збіркою вийшли «Пісні та поеми» Роберта Бернса.

Надалі одночасно з творенням оригінальних поезій Мисик багато перекладав. Його зорієнтованість на поетичну школу неокласиків виразно простежується і у віршових перекладах. Мисик майстерно вмів налаштовуватись на стилістичний камертон оригіналу. За поміченням авторитетного перекладознавця Марини Олексіївни Новикової, він свідомо прагнув об'єктивності як перекладач, все своє творче життя в перекладі старався «бути об'єктивним - до самоусунення» [77, с. 112]. А перекладав Мисик із декількох мов: російської, білоруської, єврейської, польської, німецької, французької, а найбільше - з англійської, перської й таджицької.

Устиг Василь Мисик на початку 1930-х років видати і свої прозові твори: збірку оповідань «Ґалаґанів сон» (1930), дві книжки нарисів про Схід «Тисячі кілометрів» та «Казахстанська магістраль» (1932).

Уночі 5 листопада 1934 року Василя Мисика арештували у його квартирі в харківському будинку письменників «Слово», коли Мисик саме працював за столом - редагував переклад роману Вальтера Скотта. За свідченням Василя Петровича Минка, який жив у тому ж будинку поверхом вище, Мисика заарештували помилково - ордер на арешт був виписаний саме на ім'я останнього, але виконавці-«депеушники» не розібралися, та це для них виявилось і не так суттєво, адже Василь Мисик походив, як тоді зневажливо казали, з «попівської» родини, а тому - був «соціально небезпечною особою», ледь не автоматично «зв'язаною з українськими націоналістичними елементами». Саме ці зв'язки йому й інкримінувались органами НКВС.

Нижче наводимо сцену арешту Василя Мисика з його власних письмових спогадів:

«- Ви заарештовані.

З романів Дюма я знав, що арешти оформлюються спеціальним ордером.

- А ордер?

- Який ордер?

- Ордер.

Нічний гість добув з внутрішньої кишені папірець і підняв його вгору, не даючи мені в руки. Але в мене був хороший зір, і я побачив, що виписаний він не на мене, а на мого сусіду, що жив наді мною, Минка Василя Петровича.

- Це ордер не на мене.

Чоловік здивувався...

- Ну, що ж... А ви все ж таки збирайтеся, поїдете з нами, треба встановити вашу особу...» [цит. за публікацією: 86].

За уточненням відомого історика українського перекладу М. В. Стріхи, по Василя Мисика прийшли тому, що Василя Минка попередили про можливий арешт, і він утік на село. А «енкаведисти» не хотіли повертатися без здобичі. Сам Василь Петрович Минко щасливо пережив репресії й згодом набув статусу «радянського класика».

Відтак Василя Мисика направили в Київ, де велося слідство у сфабрикованій справі т.зв. «харківської терористичної групи», за якою велика група української інтелігенції звинувачувалась у нібито приналежності до Об'єднання українських націоналістів (скор. ОУН) та підготовці терактів проти керівних діячів партії й уряду, зокрема, «замаху на секретаря ЦК ВКП(б) П.П. Постишева». Крім Василя Мисика, у приналежності до «харківської групи» звинуватили, зокрема, західноукраїнського перекладача Романа Сказинського, який напередодні цієї підступної антиукраїнської урядової змови саме переїхав у Радянську Україну разом зі славною родиною Крушельницьких (переклади Романа Сказинського друкувались у львівському тижневику «Діло»: оповідання «Мале непорозуміння» та «Помилка» Леона Андора, «Кармен» Євгена Гельтая, «Осінь» Л. Дартея, «Жіноча душа» Моріса Фордй).

13-14 грудня 1934 р. виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР засудила 28 звинувачуваних у цій справі до розстрілу, зокрема, Романа Сказинського, Івана і Тараса Крушельницьких, Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія, Олексу Влизька. Загалом, в Акті про виконання вироку від 17 грудня 1934 року фігурував список із 14 імен розстріляних (вирок був опублікований у газеті «Правда» 18 грудня 1934 р. в супроводі списку розстріляних). А от справу Василя Мисика, разом зі справами ще восьми звинувачуваних, які навідсіч відмовлялися визнати себе винними, направили на додаткове розслідування (тоді розстріляли усіх, із кого слідчі вибили «зізнання» в неіснуючих злочинах).

26 лютого 1935 року в справі Василя Мисика було затверджено обвинувальний висновок. Через брак достатніх доказів, постановлялося слідство у цій справі припинити і водночас направити її на «особливу нараду» при НКВС СРСР із клопотанням про ув'язнення Мисика у виправно-трудовий табір строком на 5 років. Виконуючи це клопотання, Особлива нарада при НКВС СРСР 19 липня 1935 р. засудила Мисика до 5 років виправно-трудових таборів.

Зважаючи на розпочату в грудні 1934 року сталінську кампанію «великого терору», сигналом до якої послужило вбивство Сергія Кірова 1 грудня 1934 р., покарання п'ятирічною Соловецькою каторгою на лісосплаві було неначе «подарунком» життя, а по суті надлюдським випробуванням. Відбувши його, навесні 1940 року Василь Мисик повертається в рідне село Новопавлівку (як «ворогу народу» йому заборонено мешкати в Києві чи Харкові), звідки з початком війни 1941 року він добровільно йде на фронт рядовим артилеристом. Але під час боїв на Керченському півострові потрапляє разом з 150 тисячами радянських вояків в оточення, а після поранення - опиняється в німецькому полоні й перебуває у таборі для радянських військовополонених аж до кінця війни, а навесні 1945 року йому вдається втекти з-під розстрілу разом із групою виведених на розстріл солдатів. Тож, як висловився дослідник життєвого і творчого шляху Василя Мисика письменник Анатолій Перерва: «Автору високомистецьких поезій та перекладів судилось пережити два пекла - більшовицький і фашистський концтабори» [86].

По закінченню війни Василя Мисика було репатрійовано до СРСР. Коли письменник повернувся до Харкова, його не було поновно заарештовано, але творчою працею йому займатися заборонили й до кінця 1950-х рр. він змушений був працювати на бухгалтерській посаді в трамвайному депо. Всі його спроби отримати дозвіл на друк перекладів (зокрема, з Роберта Бернса) були марні. Лише після доповіді Микити Хрущова на ХХ з'їзді КПРС у лютому 1956 р. Двадцятий з'їзд КПРС, що відбувся у Москві 14-25 лютого 1956 р., відомий засудженням культу особи і, побічно, ідеологічної спадщини Йосипа Сталіна. завдяки зусиллям М. Т. Рильського Василя Мисика було поновлено в «літературних правах».

Після реабілітації Василя Мисика 1956 року одна за одною виходять друком його книжки: «Вибране» (1958), збірки лірики «Борозни» (1962), «Верховіття» (1963), «Чорнотроп» (1966), «Біля криниці» (1967), «Лан» (вибране, 1970), «Берег» (1972), «Планета» (1977), збірка оповідань «Брянський ліс» (1978), «Твори» (2-х томах, 1983).

Вагома перекладацька спадщина Василя Мисика теж була ще прижиттєво вшанована. Виходять такі перекладені ним збірки: «Вибране» Роберта Бернса (разом із Миколою Лукашем, 1959), «Вибране» Рудакі (1962), «Королі і капуста» О'Генрі (1962), «Тимон Афінський» Вільяма Шекспіра (1964), «Рубаї» Омара Хайяма (1965), «Поезії» Джона Кітса (1968), «Лірика» Гафіза (1971), «З "Шах-Наме"» Фірдоусі (1975).

1977 року Василь Олександрович одержав Республіканську премію імені Максима Рильського за переклади українською мовою творів славетних європейських авторів (Вільяма Шекспіра, Роберта Бернса, Джона Мільтона, Джорджа Гордона Байрона, Й.-В. Гете, Гельдерліна, Персі Біші Шеллі, Джона Кітса, Генрі Лонгфелло, Уолта Уїтмена, О'Генрі, Беранже, Жака Превера) та цілої плеяди поетів Сходу. Завдяки Мисикові як фаховому сходознавцю в його інтерпретаціях вишукано зазвучали українською мовою найкращі поети Сходу: Рудакі, Омар Хайям, Гафіз, Фірдоусі, Нізамі, Джамі.

Низку творів самого Василя Мисика перекладено російською, білоруською, чеською, болгарською та іншими мовами.

1995 року було встановлено Літературну премію імені Василя Мисика, що присуджується за поетичні книги та переклади поетичних творів з інших мов.

2.5.3 Григорій Кочур

Григорій Порфирович Кочур (1908 - 1994) - поет-перекладач, історик і теоретик художнього перекладу, лауреат літературної премії імені М. Т. Рильського, Державної (Національної) премії імені Т. Г. Шевченка - народився у невеликому селі Феськівка Менської волості, Сосницького повіту на Чернігівщині, нащадок збіднілого козацького роду. З власних слів Григорія Порфировича, «ніяких літературних традицій у сім'ї не існувало: батько був малограмотний, а мати неписьменна. Навчився читати дуже рано, що в селі було дивиною. Тож поголос про це розійшовся досить широко» [69].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вчителька дозволила йому прийти в школу на заняття і залишила в класі, хоч минуло кілька місяців навчального року. Вчився він завжди з інтересом. Багато читав. Закінчивши початкову школу, пішов у семирічку, що в містечку Мена. Це була Менська гімназія, що на той час вже називалася семирічною трудовою школою. За свідченням самого Григорія Порфировича, там виявилося немало гарних учителів з Калішської гімназії, яку евакуювали на Чернігівщину ще під час першої світової війни. Зокрема, російську мову й літературу викладав Сергій Дмитрович Мозолевський - дядько поета Василя Еллана-Блакитного. До речі, сам Сергій Дмитрович теж писав вірші. Якось у школу прибув новий учитель і привіз із собою часопис "Червоний шлях". Саме там юний Кочур і прочитав статтю професора Миколи Зерова, яка йому одразу заімпонувала. Тож, коли в 1927 році він їхав до Києва, щоб здобути вищу освіту, то мав на меті слухати лекції саме цього професора.