Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Навчалася Людмила Старицька в київській приватній гімназії Віри Миколаївни Ващенко-Захарченко. Написала повість «За Україну» та сатиричні вірші рукописного журналу, який видавали гімназистки.

Перші твори Людмила Старицька писала під впливом батька-драматурга і театральної атмосфери, в якій вона виростала. Перше оповідання з'явилося друком 1884 року в газеті «Московский листок». У 1888-93 роках брала активну участь у роботі літературного гуртка «Плеяда». 1896 року вийшла заміж за лікаря, учасника українського руху, професора-гістолога Київського університету Олександра Черняхівского. 1900 року в подружжя народилася донька Вероніка. 1907 року написала історико-біографічну розвідку «Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки)», тоді ж почала працювати в першій українській газеті «Рада» (завідувала редакційним відділом «По Росії»), 1912 року очолила Київський літературно-мистецький клуб «Родина» (по смерті її дядька, композитора Миколи Лисенка), У роки Першої світової війни брала активну участь у роботі Київського комітету для допомоги українцям-утікачам, працювала сестрою милосердя у шпиталі для поранених. У 1917-18 роках була членом Центральної Ради УНР, у травні 1917 року брала участь у заснуванні Товариства (комітету) «Український національний театр», входила до його президії, 1919 року стала співзасновницею і заступницею голови Національної ради Українських жінок у Кам'янці-Подільському, входила до складу перекладацької комісії з підготовки до друку Біблії українською мовою. Серед її найвідоміших творів драми «Сапфо» (1896), «Вертеп» (1907), «Гетьман Дорошенко» (1908), «Крила» (1913), «Останній сніп» (1917), «Милость Божа», «Розбійник Кармелюк» (1926), «Напередодні», «Іван Мазепа» (1927), повісті «Мрія» (1893), «Навіщо» (1896), «Діамантовий перстень» (про польське повстання 1830-31 pp. проти російського самодержавства), поема «Великий похорон» та ін.

Залишила спогади про Миколу Лисенка, Лесю Українку, Володимира Самійленка («Хвилини життя Лесі Українки», «Спогади про М. В. Лисенка», «В. І. Самійленко. Пам'яті товариша») та ін., писала також літературно-критичні розвідки, зокрема, «Любов Яновська» (1909), «Ганна Барвінок» (1911), «Елементи творчості М. Коцюбинського» (1911) та ін. Переклала українською мовою лібрето низки класичних опер - «Орфей»

К.-В. Глюка, «Ріґолетто», «Аїда» Дж. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Чіо-Чіо-сан» Дж. Пуччіні, «Золотий півник» М. Римського-Корсакова, перекладала також твори Кіндрата Рилєєва, Семена Надсона, Гайнріха Гайне. 1924 року видавництво «Книгоспілка» (Харків-Київ) випустило в її перекладі з німецької трагедію Фріца (фон) Унру «Рід». Німецьку мову Людмила Михайлівна знала бездоганно і дуже її любила, в одному з листів до матері Вероніка Черняхівська підкреслює цю мовну симпатію Людмили Михайлівни словами «твоя укохана німецька мова» [цит. за публікацією: 136].

Драматична творчість була найважливішою ланкою в художній діяльності Людмили Старицької-Черняхівської, про що свідчать і її новаторські п'єси, і низка театрознавчих статей, і численні спогади, і теоретичні праці. Як драматург Людмила Михайлівна випробовувала різні стильові течії в тогочасній драмі, прагнула збагатити українську сцену новими формами. За розвідкою Л. Барабан, «до 1918 року її неординарні п'єси «Сапфо», «Гетьман Дорошенко», «Крила» належали до найулюбленіших публікою вистав. Саме вона започаткувала в Україні «сімейну драму» («Крила»), історичну хроніку («Аппій Клавдій»), фантастичну драму («Ноктурно») та інші твори, нові за структурою і жанром. І в 20-х роках, - веде далі свою розповідь Л. Барабан, - успіх п'єс Л. Старицької-Черняхівської був значним, їх показували не тільки професійні колективи, а й солдатські пересувні театри, агітколективи, перекладали російською, польською, болгарською та грецькою» [3, с. 30].

У 1920-х роках Людмила Старицька-Черняхівська працювала у ВУАН (Всеукраїнській академії наук), 14 січня 1930 року її заарештували, звинувативши у приналежності до так званої Спілки визволення України (СВУ), - справу було сфабриковано більшовицькими спецслужбами, щоб завдати показового удару по старій, «дореволюційній» українській інтелігенції. Допити велись у в'язниці на Холодній Горі в Харкові. Людмила Михайлівна, «колишня пані», в горжетці й з лорнеткою в руці, на допитах мала мужність сперечатись зі слідчими. Вона не приховує своєї культурницької позиції, стверджує: «Думка про самостійну Україну була провідною думкою мого життя, і, звичайно, в міру сил моїх і можливостей, я працювала для здійснення її» [цит. за публікацією: 145]. Ще й більш од того, 62-річна письменниця сміливо заявляє, що за 250 років панування Москви українці не надбали культурних цінностей, відстали від Європи [див.: 145].

Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 року, Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона «а) у період 1926-29 років була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв'язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав…» [цит. за публікацією: 115]. Людмилу Михайлівну засуджено до 5 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 3 роки, проте 4 червня 1930 року письменницю звільнено з-під варти і строк замінено на умовний. Після звільнення вона разом із чоловіком була вислана до міста Сталіно (нині Донецьк), де професор Черняхівський став одним із засновників медичного інституту, - з цією метою подружжя й заслали до Сталіно, а ім'я Людмили Старицької-Черняхівської практично викреслили з історії української літератури. Але письменниця на засланні займалась перекладацькою діяльністю. До Києва подружжя повернулося 1935 року і в подальші роки свого земного буття Людмила Михайлівна жила у Києві. Не маючи змоги влаштуватись на відповідну її освіті роботу, вона, щоб вижити, три роки працювала на швейній фабриці робітницею. Хоч у той час її творів не друкували, але на сцені Київського оперного театру йшли опери в її перекладах - «Чіо-Чіо-сан», «Аїда», «Ріґолетто». Дирекція оперного театру не платила гонорарів репресованій письменниці, тоді Людмила Михайлівна вирішує подати до суду і несподівано виграє цю справу.

Страшне лихо трапилось, коли 8 січня 1938 року заарештували єдину доньку Черняхівських - письменницю й перекладачку Вероніку Черняхівську, звинувативши її як колишню дружину німецького банкіра Теодора Геккена у шпигунстві на користь Німеччини. Батько Вероніки Олександр Григорович наступного року помер з горя, а Людмила Михайлівна до кінця свого життя сподівалася зустрітись із донькою, їздила аж до Сибіру в пошуках своєї Рони (як ніжно називали Вероніку батьки), писала листи про її помилування до вождів партії, але так і не дізналася, що насправді Вероніку Черняхівську розстріляли за постановою трійки при Київському НКВС 22 вересня 1938 року.

20 липня 1941 року, коли під Києвом велися запеклі бої з німцями, Людмила Старицька-Черняхівська була заарештована НКВС. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко її вивезли вантажівкою до Харкова, де звинуватили в антирадянській діяльності й повезли під конвоєм у телячому вагоні на заслання до Акмолинська, що в Казахстані. Одначе в дорозі

73-літня письменниця померла, її тіло конвоїри викинули з вагона. Точна дата смерті та місце поховання невідомі.

«Чотири різні епохи в історії України судилося пережити письменниці, - пише Юрій Хорунжий, упорядник, автор вступної статті та приміток до зібрання «Вибраних творів» Людмили Старицької-Черняхівської, які вийшли 2000 року в київському видавництві «Наукова думка» в серії «Бібліотека української літератури». - Часи імперської реакції щодо українства по Емському актові 1876 року, коли не тільки слово, а й правопис український було зневажено; дев'ятилітню віддушину 1905-1914 років з піднесенням як художньої літератури, так і публіцистики, з'явою газет і журналів питомою мовою, - і знову заборони у зв'язку з початком Першої світової війни; період найвищого злету національного духу за УНР і ще десять років відносної свободи у творчості, фундуючий процес українізації, що його мусили терпіти більшовики; і четверту - найстрашнішу, найнелюдськішу епоху 30-х - початку 40-х років ХХ століття, коли Сталін з поплічниками заходилися формувати "единый советский народ", котрий мав потом і кров'ю задовольнити гегемоністичні апетити кремлівських ідеологів світової революції» [135, с. 5].

Вероніка Олександрівна Черняхівська (1900, Київ - 1938) - поетеса, перекладач. Онука відомого письменника, перекладача, театрального і громадського діяча Михайла Старицького (1840-1904), єдина донька письменниці Людмили Старицької-Черняхівської та гістолога Олександра Черняхівського. Дитинство маленької Вероніки, яку люблячі батьки ніжно називали Ронуся, Рона, Ро, проминуло в унікальному оточенні української духовної еліти: дівчинка застала в живих свого діда, бачила Миколу Лисенка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, інших видатних діячів української культури. В день свого сімнадцятиріччя Вероніка познайомилася з офіцером Костем (Кокою) Велігорським, який невдовзі поїхав на фронт (молоді люди листовно освідчилися один одному в коханні), але в серпні 1918 року Вероніка отримала звістку про те, що її коханий загинув на фронті. Це перше трагічне кохання стало величезним потрясінням для чулої душі Вероніки. Але самодисципліна була визначальною рисою її натури: 1 червня 1918 року Вероніка Черняхівська закінчила Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства із золотою медаллю. Цю гімназію, куди Вероніка перейшла з приватної жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної, було відкрито в Києві зусиллями дядька Вероніки, у той період генерального секретаря (міністра) освіти Української Народної Республіки Івана Стешенка (його вбили 1918 року). Збереглися копія атестата Вероніки Черняхівської (де всі предмети атестовано оцінкою «дуже добре», включаючи грецьку, латинську, німецьку і французьку мови), фото випускників гімназії та викладачів на чолі з її директором літературознавцем та мовознавцем Володимиром Дурдуківським (1874-1937). До речі, секретарем гімназійної педагогічної ради цього навчального закладу був поет, літературознавець, перекладач Микола Костьович Зеров [довідка укладена за публікацією: 136].

1918 року, після відходу Директорії УНР з Києва до Кам'янця-Подільського, Вероніка, імовірно, якийсь час навчалась у щойно відкритому Кам'янець-Подільському державному українському університеті (на урочистому відкритті якого її мати, Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська виступила з урочистою промовою як представниця міністерства освіти уряду Української Народної Республіки), навідувала разом з батьками табори полонених вояків з Української Галицької Армії, до Києва повернулась у 1920 році. Тоді ж в альманасі «Гроно» було надруковано її вірш "17-ий рік". У поезіях юної Вероніки Черняхівської відобразились розпачливі настрої, болісні відгомони жахів громадянської війни (вірш «Ви чуєте, милий...» та інші).

Вероніка Черняхівська була дуже вродливою і мала багато залицяльників. Їй присвячували вірші відомі поети, серед них і Валер'ян Поліщук. Але перший шлюб - з Іваном Євлашенком - виявився невдалим, можливо, через, незаспокоєність, невпокореність творчої натури самої Вероніки Черняхівської, яка прагнула до повнішої самореалізації. 1923 року вона напише у своєму щоденнику: «…Хотілося б якоїсь хорошої здорової праці. Ще ж не все змарноване» [цит. за публікацією: 136]. І молода поетеса долає пригніченість після особистих та громадських потрясінь, відвідує з батьками могилу Тараса Шевченка у Каневі, вступає до Київського інституту народного господарства (який тоді називався Київським інститутом зовнішніх відносин), здобуває фах інженера-економіста. Ба більше, йде навчатись на курси іноземних мов, щоб опанувати англійську (яку в гімназії не вивчала), загалом, долучається до активної культурної та перекладацької праці.

Так, 1923 року в харківському видавництві «Книгоспілка» вийшла комедія видатного французького романіста і драматурга Альфонса Доде «Білі гвоздики», яку переклала Вероніка Черняхівська.

Переклади Вероніки Черняхівської з англійської мови виходять з 1927 року. Її відразу запрошують до участі в багатотомнику творів Джека Лондона, що видавався в київському «Сяйві» протягом 1927-30 рр. за редакцією Освальда Бургардта. Того року вийшли томи від першого до дев'ятого повної збірки творів Джека Лондона, в числі яких був і том п'ятий, що містив роман «Місячна долина» в перекладі Вероніки Черняхівської (цей переклад було перевидано 1971 року в дванадцятитомному зібранні творів Джека Лондона). Окрім роману, Вероніка Черняхівська перекладала ще й оповідання для дітей Джека Лондона, які вийшли двома окремими виданнями в її перекладі: 1928 року в «ДВУ» з'явилася збірка оповідань «Таємниця малого Кіша» (збірка була перевидана там само наступного року, щоправда, в іншому складі та втричі меншому обсязі), а 1929 року «ДВУ» видало збірку оповідань «Вовк Рудько».

Батько Вероніки професор Олександр Григорович Черняхівський теж знав кілька іноземних мов і перекладав з німецької та іспанської, причому не лише медичні посібники, а й художні твори. Він був членом Українського Наукового Товариства (УНТ), заснованого у Києві 1907 року з ініціативи професора Михайла Грушевського, одним із засновників Київського медінституту, (а пізніше - в засланні - і Донецького медінституту). Олександр Григорович мав змогу влаштувати доньку в Наркомат охорони здоров'я референтом-перекладачем. 1928 року в статусі референта-перекладача Наркомату охорони здоров'я вона виїздить удвох із батьком, професором медицини, у закордонне відрядження до Німеччини, де одружується вдруге з громадянином Німеччини швейцарського походження Теодором Геккеном, з яким познайомилася ще в Києві. Цей шлюб за кілька років теж виявився нещасливим: Геккен був удівцем з трьома дітьми, а Вероніці Олександрівні, напевне, не дуже імпонувала роль мачухи-домогосподарки, до того ж, навряд чи вона уявляла своє життя без батьків і України, а згідно з новим українським законом з кінця 1920-х років треба було або повертатися додому, або виїздити на постійно до Німеччини, права ж вільного виїзду з поверненням на батьківщину громадяни УСРР вже були позбавлені. Відтак на 1929 рік, повернувшись в Україну, Вероніка Олександрівна вже твердо вирішила розлучитися з паном Геккеном (Гечем, як вона його називала в листах до батьків). Однак, шлюбу з німецьким підданим, нехай і колишнього, згодом радянська влада їй не пробачить.

За короткий період Вероніка Черняхівська вдосконалює свої знання з німецької й англійської мов у Берлінському університеті, куди її було офіційно зараховано на навчання, максимально використовуючи цю нагоду й ощаджуючи кожну хвилину і кожний гріш задля навчання та подорожування Європою. Про завзятість Вероніки до навчання свідчать її листи до матері, Людмили Старицької-Черняхівської: «…Раз я вже спеціялізуюся на англ. мові, то треба її з усіх боків вивчити» [цит. за публікацією: 136]. А під час вакацій вона побувала в Швейцарії, Італії, відвідала Венецію, мріяла завітати в Париж.

Разом з тим, окрім медичної літератури, Вероніка Черняхівська продовжувала перекладати і публікувати українською мовою художні твори. Повернувшись 1929 року в Україну, вона побачила опублікованими кілька своїх перекладів: роман «Олівер Твіст» Чарльза Діккенса (цей переклад був перевиданий 1963 та 1993 років і досі вважається неперевершеним) та роман «Прорість» («Жерміналь») Еміля Золя, які випустило Державне видавництво України (роман «Прорість» склав шостий том 18-томного зібрання «Творів» Еміля Золя, що вийшов у 1929-30 роках).

З Веронікою Черняхівською було укладено угоду на переклад роману Віктора Ґюґо «Людина, яка сміється», одначе восени 1929 року її заарештовують у Києві, звинувативши в причетності до вигаданої «депеушниками» т. зв. «справи СВУ», й невдовзі переводять до харківської в'язниці на Холодній горі (а вищезгаданий роман Віктора Ґюґо вийшов у видавництві «Книгоспілка» 1930 року вже в перекладі Миколи Сагарди). Та несподівано в січні 1930 року Вероніку Олександрівну випускають, а натомість садовлять її батька і матір. Розпочинається сфальшований сталінською таємною поліцією, т.зв. ГПУ, «процес СВУ» - показовий суд над українською інтелігенцією в Харківському оперному театрі (сумнозвісний в народі як «опера "СВУ" - музика ГПУ»). З Вероніки Олександрівни беруть підписку про невиїзд із Харкова.

Ще за час перебування під слідством Вероніку Черняхівську виключили з профспілки, а це означало відлучення від розподільчої картково-пайкової системи й призвело до напівголодного існування на умовній волі. Згідно з дослідженням Юрія Хорунжого, в той час за допомогою своєї двоюрідної сестри Ірини (Орисі) Іванівни Стешенко, в якої вона жила після арешту батьків, Вероніка Черняхівська укладає угоду з харківським видавництвом на переклад роману Чарльза Діккенса «Давид Коперфільд», але угоду не затверджує вище керівництво (1936 року харківсько-одеське видавництво «Дитвидав» випустило скорочений переклад цього роману під назвою «Давід Копперфільд» у перекладі Юрія Корецького, цей переклад було перевидано 1939 року, а київська філія видавництва «Молодий більшовик» 1937 року опублікувало вказаний роман у тому ж перекладі, але із видозміненою назвою: «Історія особистих пригод, переживань і спостережень Давида Копперфільда»).

Що ж стосується Вероніки Черняхівської, то після арешту батьків свої переклади вона друкувала анонімно. Досі невідомо, чи вдалося їй закінчити замовлені, але вже не затребувані видавництвами переклади романів «Людина, яка сміється» Віктора Ґюґо і «Давид Коперфільд» Чарльза Діккенса.

Зберігся сповнений тривоги за стан здоров'я батьків і ніжності до них лист Вероніки Олександрівни до матері у в'язницю (до речі, за місяць Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, якій ішов 62-й рік, витримала 29 допитів). Лист починається ось такими словами: «Що мені воля без Тебе й без тата? Чесне слово, я себе почувала не гірше в камері 37» [цит. за публікацією: 136].

Вероніка Олександрівна носить батькам передачі, живе надією на побачення з ними. Батьків випускають у червні 1930 року, засудивши на п'ять років позбавлення волі з обмеженням у правах на три роки, але замінили цей строк на умовний, вславши обох до міста Сталіно (нині Донецьк), де професор Олександр Григорович Черняхівський повинен був організувати медінститут. Залишившись у Харкові, Вероніка Олександрівна не мала замовлень від видавництв і, можливо, сподіваючись на якусь роботу, вона повертається до Києва. За спогадами Алли Миколаївни Грінченко, надрукованими в часописі «Зона» (1998. - Ч. 13), у цей період Вероніка Олександрівна багато читала, в основному, іноземними мовами: німецькою, англійською, французькою, іспанською [див.: 136].

Згодом вона втретє вийшла заміж - за математика і астронома на прізвище Ганжа, який жив недалеко від Києва і на вихідні приїздив до неї (вона ж до нього їздила дуже рідко). З середини 1930-х років Вероніка Олександрівна працювала в Наркомздраві (Народному Комісаріаті (міністерстві) Охорони Здоров'я): її обов'язком було переглядати матеріали, що надходили до Міністерства іноземними мовами, перекладати їх і подавати у друкованому вигляді наступного дня (вранці вона ходила на роботу, щоб забрати нові матеріали, потім працювала вдома, перекладала їх і відразу друкувала на машинці - мала друкарську машинку фірми «Ундервуд», платню одержувала за кількість перекладених та надрукованих сторінок, поєднуючи роботу перекладача і друкарки [див.: 136].

У такій скруті не закинула вона й оригінальної творчості, і художніх перекладів, зокрема, уціліли її поетичні переклади з німецької Франца Верфеля і французької Андре Спіра, які розшукав Юрій Хорунжий, незакінченою залишилась поема для дітей «Кап і Крап. Мандрівка двох крапельок води». Про талановитість Вероніки Черняхівської як поета-перекладача свідчить ось цей, сповнений експресії, переклад трагічного вірша німецького поета Франца Верфеля під промовистою назвою «Гекуба»:

Часом йде воно ночами світу,

Найнужденніше найтяжче серце світу;

Під зірками, попід віттям лине,

Подихом проноситься крізь брами -

Найнужденніша у світі мати.

Стільки молока було в тих грудях,

Стільки тих синів колись зростила -

І нема. - Тепер блука шляхами

Сива мати, зерно світу згасле,

І кружля, немов зоря холодна.

На землі під вітами й зірками

Лине геть через погаслі хати,

Де жінки рум'яні спочивають,

Лине повз сітчасті білі ліжка,

Поуз рівний, круглий сон дитячий.

Іноді у головах десь стане

Й гляне так скорботньо сива мати,

Подих вітру, втілений в скорботу,

Що тоді лиш втілення знаходить

Біль, і світло в лямпах мертвих плаче.

Матері підводяться на ліжках,

Як вона важенним босим кроком

Піде пріч; дитячий сон чатують

Й довго дивляться у хати морок

З слізьми незбагненної скорботи [цит. за публікацією: 136].

Самобутню поетесу й високофахову перекладачку Вероніку Черняхівську вдруге заарештували 8 січня 1938 року, звинувативши у шпигунстві на користь Німеччини (формальною підставою до цього спричинився короткий шлюб із Теодором Геккеном десятирічної давності). Перебувала в Лук'янівській в'язниці, де, за чутками, збожеволіла, ставши жертвою зґвалтування слідчими. 22 вересня 1938 року Вероніку Черняхівську засуджено до розстрілу, вирок було виконано того ж дня. Проте батькам повідомили, що їхню доньку заслано до Сибіру, приховавши від них жахливу правду. Олександр Григорович Черняхівський не витримав удару й наступного року помер з горя, а Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, якій пішов 72-й рік, писала листи про помилування до Сталіна, Калініна, Ворошилова, у різні високі інстанції. Відповідно до списку жіночих політізоляторів, вона всюди розіслала продуктові посилки, щоб «вирахувати», де може бути її донька, і коли одна з посилок не повертається з Томська, що у Сибіру, Людмила Михайлівна вирушає туди, гадаючи, що Вероніка може перебувати саме там. Вона шукала свою єдину доньку по сибірських режимних таборах, але повернулася до Києва ні з чим. Так і не дізналась Людмила Михайлівна, що насправді її Вероніки вже не було серед живих.

2.2.3 Наталя Романович-Ткаченко та Наталя Ткаченко-Ходкевич

Наталя (Наталія) Данилівна Романович (1884, місто Сквира на Київщині - 1933, Київ) - письменниця, громадсько-політична діячка, перекладач. Навчалась у містах Златополі (тепер Новомиргород) та Києві, закінчувала освіту в Чигирині. З юності брала участь у діяльності українських революційних гуртків. Вийшла заміж за юриста, державного і політичного діяча Михайла Степановича Ткаченка (1879, місто Ніжин, тепер Чернігівської області - 1920, місто Серпухов, тепер Московської області, РФ), який 1902 року закінчив юридичний факультет Київського університету, очолював київську організацію Революційної української партії (РУП).

У листопаді 1903 р. разом з чоловіком Наталя Данилівна виїхала на еміграцію в Австро-Угорщину, перебуваючи там до 1906 року, жила у Львові, де заприязнилася з Іваном Франком, який прихилив її до літературної творчості й з легкої руки якого вона прибрала псевдонім Романович-Ткаченко. Друкуватись почала у Львові (з 1905 року) - в основному, в «Літературно-Науковому Вістнику» (оповідання «Чебрець-зілля», «Під ясним блакитним небом», «Промінь за водою» та інші), у якому публікувались і подальші її твори, зокрема трилогія «Мандрівниця», подорожні записки з Галичини (1917-18).

Повернувшись до Києва, подружжя Ткаченків продовжило громадсько-політичну, а Наталя Данилівна - і культурницьку, працю. Мали доньку Наталю та сина.

За довідкою відомого історика В.І. Головченка, після Лютневої революції 1917 року Михайло Ткаченко вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП, популярно «есдеки»). У березні 1917 р. очолив Правничу комісію Центральної Ради Української Народної Республіки (УНР). У квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі виступив з доповіддю «Основні підстави організації української автономії», став членом Центральної Ради, згодом увійшов до Малої Ради. З 1 листопада 1917 р. обіймав посаду генерального секретаря судових справ в уряді В. Винниченка, потім був міністром судових справ у першому уряді В. Голубовича та міністром внутрішніх справ у другому уряді В. Голубовича. У період Гетьманату перебував на нелегальному становищі в Харкові. На VI з'їзді УСДРП у Києві 1919 р. очолив ліву фракцію «незалежних», яка вимагала перетворення УНР на самостійну Українську Соціалістичну Республіку [15]. Він представляв свою фракцію 21-23 березня 1919 р. в Кам'янці-Подільському на міжпартійній нараді керівників соціалістичних партій, опозиційних до тодішнього курсу Директорії УНР, спрямованого на укладання союзницького договору з Антантою. На цій нараді було проголошено утворення Комітету охорони республіки (КОР) - вищого органу державної влади в Україні - та видано звернення, в якому комітет виступив за проведення переговорів з більшовицьким урядом України за умови визнання Радами народних комісарів України і Росії самостійності й незалежності Української Соціалістичної Радянської Республіки, гарантій легального існування українських соціалістичних партій, виведення російських військ з України, створення нового уряду України на Другому Всеукраїнському з'їзді Рад робітничих і селянських депутатів. Діяльність комітету фактично стала спробою здійснити державний переворот на території, яку контролювала Директорія УНР, однак уже за кілька днів, не маючи змоги контролювати ситуацію, комітет офіційно проголосив самоліквідацію [див.: 46]. Михайло Ткаченко брав участь в установчому з'їзді Української комуністичної партії, утвореної на основі очолюваної ним фракції «незалежних» 22-25 січня 1920 р. у Вінниці й був обраний до складу її Центрального Комітету. Був делегований від своєї фракції до Москви на переговори з Владіміром Ульяновим-Леніним. Застрелений по дорозі на цю зустріч біля містечка Серпухов Московської області.

Згодом Наталя Данилівна напише про свого чоловіка, видатного політичного і державного діяча Михайла Ткаченка спогади, опублікувавши їх за життя у журналі «Україна» (див.: Романович-Ткаченко Н. На дорозі до революції. Уривки зі споминів

// Україна, 1925).

Втративши в 1920 році чоловіка, Наталя Данилівна в радянський період зосередилась на творчій діяльності. Стала членом спілки селянських письменників «Плуг», створення якої ініціював 1922 року Сергій Пилипенко і головним завданням якої було допомогти обдарованій селянській молоді знайти своє місце в літературі (з 1931 року це угруповання - вже на той час масове - було перейменоване на Спілку пролетарсько-колгоспних письменників, але й це не допомогло: «Плуг» ліквідовано після відповідної постанови ЦК ВКП(б) 1932 року).

З 1923 року Наталя Романович-Ткаченко друкувала свої твори в журналі «Червоний Шлях». Окремо вийшли такі її твори: збірка оповідань «Життя людське» (Черкаси, 1918), повісті «Чебрець-зілля» (Київ, 1928) та «Зінькова зірка» (Харків, 1929), збірка оповідань «Несподіваний землетрус» (Харків, 1929), книжка «Нас кличуть гудки. Записки революціонерки 900-их років» (Харків-Київ, 1931).

Хоч вона й належала формально до літорганізації «Плуг», ідеологічна і художня платформа якої зводилась до «виховання… широких селянських мас у дусі пролетарської революції», але посутньо долучилась до угруповання вже справжнім майстром і в свідомості тогочасних літературних критиків її творчість відмежовувалась від учнівства «плужан» [див.: 72], які орієнтувались на масовість літератури, на «революційне просвітництво», свідомо надавали своїм творам простоти й доступності форми.

Про творчість Наталі Романович-Ткаченко писали й сперечались провідні критики 1920-х років, такі як Михайло Доленго (у книзі «Критичні етюди», Xарків, 1925), Олександр Білецький (у статті «Проза взагалі й наша проза: 1925 р.» у журналі «Червоний шлях» за 1926 рік, №2), Фелікс Якубовський (у статті «До кризи в українській художній прозі» у журналі «Життя й революція» за 1926 рік, № 1) та інші.

У другій половині 20 століття життя і творчість Наталі Романович-Ткаченко досліджували літературознавці Георгій Якович Неділько (1920-1993), Наталя Микитівна Шумило та ін. Зокрема, 1987 року в київському видавництві «Дніпро» окремим виданням обсягом 400 сторінок вийшли «Твори: оповідання, повісті, спогади» письменниці з передмовою та примітками доктора філологічних наук Н.М. Шумило.

У Києві Наталя Данилівна жила на вулиці Ярославів Вал (у 1923-28 рр. - вулиця Раковського, у 1928-41 рр. - вулиця Ворошилова, з 1976 р. - Ярославів Вал) у будинку № 36 (нині за цією адресою розташована Державна служба туризму і курортів), померла восени 1933 року, здогадно, з голоду (за іншою версією, заразившись тифом від своєї маленької онуки Інни, яку доглядала). Поховано Наталю Данилівну на Байковому цвинтарі.

Про Н. Романович-Ткаченко вже згодом заговорили як про «літописця» революційного руху. За сьогочасним потрактуванням, «своєрідність її «літописання» полягала в розкритті кризової психологічної ситуації людини, причетної до суспільно-політичної боротьби. її герої постійно випробовуються «на міцність»: то опиняються віч-на-віч із смертю («Похорон», «Лілія»), то - у двобої з несвідомим натовпом, який не розумів своїх ватажків («Із днів боротьби»), то - без шматка хліба для багатодітної сім'ї люди, у минулому причетні до революційної боротьби («Петрусь, Нінусь, Юрусь»); то обговорюють гостру на той час проблему моральності революціонерів («Будинок над кручею»)…» [див.: 72].

Загибель письменниці в сорок дев'ять років у такий страшний спосіб є наслідком її чесної життєвої позиції, доглибної цілісності людського і літературного «я», і в кінцевому підсумку - тим абсолютом «високого краху», якого просив для себе в Отця небесного Василь Стус.

На перекладах Наталя Данилівна зосередилась наприкінці 1920-х років: устигла перекласти кілька великих творів класиків світової літератури, з англійської - Томаса Майна Ріда, з французької - Еміля Золя, Жюля Верна, Октава Мірбо. Переважна більшість виходу в світ її перекладів випадає на 1929 рік, коли у київському видавництві «Час» друкувались одразу кілька романів та повістей майстра пригодницького жанру Томаса Майна Ріда, зокрема, роман «Верхівець без голови» і повість «Оселя в пустелі» - в перекладі Наталі Романович-Ткаченко, а повісті «Білий ватажок» і «Захована гора» - у перекладі Наталі Ткаченко-Ходкевич.

У багатотомнику «Творів» Еміля Золя, виданих у харківському «ДВУ» протягом 1929-30 років (усього вийшло 18 томів) уміщено і переклад Наталі Романович-Ткаченко: роман «Лурд» (том 14-й, 1930 рік). Там само 1929 року з'явився культовий роман Жюля Верна «Діти капітана Ґранта» у спільному перекладі Наталі Романович-Ткаченко та Наталі Ходкевич (роман було перевидано 1935 року). Того ж 1929 року в київському видавництві «Сяйво» вийшов перекладений Наталею Романович-Ткаченко соціально-критичний роман відомого французького письменника, члена академії Гонкурів Октава Мірбо «Щоденник покоївки».

Дочка Наталі Романович-Ткаченко і Михайла Степановича Ткаченка Наталя Ткаченко-Ходкевич перекладала, в основному, з англійської мови. Найвідомішим її перекладом нині є пригодницько-історичний роман Вальтера Скотта «Карло Сміливий» («Anne of Geierstein, or The Maiden of the Mist», 1829), опублікований у київському видавництві «Час» усе того ж 1929 року. Добре відомий читачам саме цей переклад не тільки з об'єктивних причин (він точний у семантичних деталях і майстерний у літературному вислові, до того ще й супроводжений цікавою ознайомчою передмовою перекладачки про художню вартість творчого доробку Вальтера Скотта і його вплив на розвиток європейської романістики), - лише цей переклад Наталі Ткаченко-Ходкевич доступний сьогодні читачеві й навіть пропонується для прочитання у відцифрованому форматі. Переклад цілком сучасний з погляду відповідності сучасним вимогам до якісного перекладу, до речі, цікаво завважити той факт, що російською мовою сьогоднішньому читачеві пропонується значно віддаленіший у часі переклад, виконаний Самуїлом Самуїловичем де Шаплетом (інженер-підполковник, перекладав з англійської та французької мов, член «Общества любителей российской словесности», помер 1834 р.), під назвою «Карл Смелый, или Анна Гейерштейнская, дева Мрака» (саме цю назву, очевидно, і наслідувала українська перекладачка, як також ім'я автора з твердим «л»: Валтер Скотт). З передмови перекладачки до роману «Карло Сміливий» до читача промовляє вправний стиліст і начитаний, добре обізнаний, вдумливий літературознавець, тож шкода, що науковий хист Наталі Ткаченко-Ходкевич не розкрився в ту безжальну добу повнішою мірою.

1930 року в харківському видавництві «Рух» вийшов ще один переклад Наталі Ткаченко-Ходкевич роману Вальтера Скотта - роман «Талісман» («The Talisman», 1825), але зараз це видання стало раритетним.

Перекладала Наталя Ткаченко-Ходкевич і твори знаменитого письменника-фантаста Герберта Уеллса: збірку оповідань «Кам'яна доба» видали у київському «Часі», знову ж таки, 1929 року. Там само, того ж року вийшла низка великих творів Томаса Майна Ріда, серед яких і повісті «Білий ватажок» та «Захована гора» в перекладі Наталі Ткаченко-Ходкевич. Знову ж таки, 1929 р. в «Часі» побачила світ повість французького філософа Е. Леруа «Юний месник» у перекладі Наталі Ткаченко-Ходкевич.

2.2.4 Дмитро та Марія Лисиченки

Серед незаслужено забутих імен творців українського відродження, що прислужилися й перекладацькій справі, - подружжя Лисиченків. Дмитро Михайлович Лисиченко (1887-?) в часи царату - діяч українського робітничого руху, член катеринославської організації Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) та «Просвіти», книговидавець. Заснував 1913 року першу в місті Катеринослав українську книгарню «Слово». Його дружина Марія Олександрівна Лисиченко (уроджена Кириченко) разом з чоловіком не тільки провадила справи книгарні, а й займалась агітаційно-громадською діяльністю серед робітників-українців. Подружжя Лисиченків - особисті друзі Володимира Винниченка, який 1914 року кілька місяців нелегально прожив у Катеринославі, де й написав своє знамените оповідання «Босяк», у якому в образі головної героїні Олі Степанівни тепло змалював Марію Лисиченко [132]. 1915 року Дмитра Лисиченка заарештували як одного з керівників місцевої організації УСДРП. Звільнення прийшло з Лютневою революцією 1917 року, після якої подружжя Лисиченків були обрані членами Української Центральної Ради. Повернувшись до своєї книгарні «Слово», Дмитро Лисиченко зорганізував на її основі однойменне видавництво, яке зосередилось переважно на виданні українськомовних книжок для дітей та юнацтва й припинило своє існування 1920 року в зв'язку з тим, що радянська влада націоналізувала в місті всі видавництва. На початку

1920-х років подружжя Лисиченків переїздить до Києва, де Дмитро Михайлович завідував книгарнею Вукоопспілки (колишня книгарня історико-етнографічного та літературного журналу «Кіевская старина») та коморою Київської філії Книгоспілки. Був заарештований в листопаді 1930 року, а в лютому 1931 року засуджений до п'яти років виправно-трудових робіт. Його подальша доля невідома. Про долю Марії Олександрівни теж немає відомостей [за матеріалами публікацій: 141; 142].

Подружжя Лисиченків брали активну участь у випуску повної збірки творів Джека Лондона за редакцією Освальда Бургардта, що його розгорнуло київське видавництво «Сяйво» у 1927-1930 рр. Так, том перший цього видання містив роман «Морський вовк» у перекладі Дмитра Лисиченка, твори, що увійшли до другого тому - повісті «Смок Беллю» і «Смок та Шорті» переклала Марія Лисиченко, цикл оповідань «Пошитий у дурні» в перекладі Дмитра Лисиченка увійшов до змісту сьомого тому, а в десятому томі публікувалась повість «Багряна чума», також перекладена Дмитром Лисиченком; чотирнадцятий том містив цикл оповідань «Пригоди рибальського дозору» в перекладі Марії Лисиченко, сімнадцятий том склала повість «Зелений змій, або Алкогольні спогади» в тому ж перекладі; том дев'ятнадцятий, що містив цикл оповідань «Віра в людину», і том двадцять перший - роман «Мартін Іден» - вийшли в перекладі Дмитра Лисиченка, тоді як зміст проміжного, двадцятого тому склала повість «Пригода», перекладена Марією Лисиченко. З певним інтервалом, у 1932 р. «Сяйво» видало 27-й том повної збірки творів Джека Лондона, до якого увійшла і повість «Люди безодні» в перекладі Дмитра Лисиченка.

Як зазначалося вище, паралельно з томами повної збірки творчого доробку Джека Лондона видавництво «Сяйво» друкувало й окремі видання його творів, зокрема, 1927 р. в перекладі Дмитра Лисиченка окремо вийшли оповідання «Пошитий у дурні» (їх перевидано 1928 р. харківською «Книгоспілкою») та роман «Морський вовк», а в перекладі Марії Лисиченко - повісті «Смок Беллю» і «Смок та Шорті». Збірка оповідань «Віра в людину» в перекладі Дмитра Лисиченка повторно вийшла друком у «ДВУ» 1930 року.

Марія Лисиченко також долучилася до видання творів Джона Дос Пассоса, що відображали спосіб життя і дух ХХ ст., переклавши роман Пассоса про міське життя Нью-Йорка «Мангеттен», який був опублікований 1933 року в харківсько-київському видавництві «Література і мистецтво» як том другий «Творів» письменника, обсягом 268 с. Другий том «Творів» у двох томах Джозефа Конрада, що вийшли в київському видавництві «Слово» 1929 року, містив роман «Ольмейрова примха» в перекладі Віктора Петровського, проте того ж року цей роман видало і харківське «ДВУ» в перекладі Марії Лисиченко за назвою «Олмейрова примха (Історія східньої річки)». Все того ж 1929 року в перекладі Марії Лисиченко у київському видавництві «Час» з'явився культовий в СРСР роман англійської письменниці Етель Ліліан Войнич «Ґедзь», обсягом 360 с. (з середини 1930-х років він кількаразово перевидавався, але вже під русифікованою назвою «Овід» і в перекладі Марії Рябової). Марія Лисиченко переклала ще один роман Войнич - «Джек Реймонд», обсягом 214 с., виданий у київському «Русі» 1930 року. Переклала Марія Лисиченко і знаменитий роман «Соломонові копальні» англійського класика пригодницької літератури Генрі Райдера Гаґґарда, також виданий 1929 року в київському видавництві «Час». Того ж року в «Часі» вийшло відразу кілька творів усесвітньо відомого майстра пригодницького роману, ірландського письменника Томаса Майна Ріда. Подружжя Лисиченків були причетними і до цих видань. Так, видану окремо повість Ріда «Вигнанці в лісах, або Пригоди перуанців у диких нетрях Амазонки» переклала Марія Лисиченко, а опубліковану також окремим виданням Рідову повість «Шукачі рослин» переклав Дмитро Лисиченко. Нарешті, все того ж 1929 року в харківсько-київській філії «ДВУ» виходить надзвичайно цінне видання: знаменитий пригодницький роман Жюля Верна «П'ятнадцятилітній капітан», перекладений Дмитром Лисиченком.

2.2.5 Перец Маркіш (Маркиш), Зінаїда Йоффе, Борис Ткаченко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Таких різних у своїх професійних захопленнях літераторів, як Перец Маркіш і Борис Ткаченко, об'єднала доля однієї жінки - Зінаїди Йоффе.

Перец Давидович Маркіш (1895-1952) - поет, драматург, прозаїк, який писав мовою їдиш. Народився в містечку Полонне на Волині (нині центр Полонського району Хмельницької області) - в осілій єврейській сім'ї. Навчався в хедері (з їдиш хемйдер - «кімната») - єврейській релігійній початковій школі. З інтерв'ю доньки Переца Давидовича Ольги Рапай-Маркиш - українсько-єврейського скульптора та художника-кераміста, члена Спілки художників України - дізнаємось про палку й допитливу вдачу її батька, що проявилася в дуже ранньому віці: «Він не мав черевиків і був занадто малим, аби йти до школи, але так гірко плакав, що батьки погодилися, а брати просто носили його до школи, загорнувши в ковдру» [90]. Перец Маркіш (Маркиш) рано почав працювати й покинувши батьківський дім, він жив у Бердичеві, Одесі, Молдавії. До 13 років був півчим у кантора, згодом - банківським службовцем, домашнім учителем. Навчався в Московському міському народному університеті імені А.Л. Шанявского (який діяв у 1908-1920 рр.), займався самоосвітою, намагався здати іспити за гімназичний курс в Одесі, мав різні підробітки.

Перец, як і його батько, був дуже вродливим, він єдиний з численної родини успадкував батьківську вроду. В цьому зв'язку Ольга Рапай-Маркиш поділилась в одному зі своїх інтерв'ю такою сімейною історією: «До Першої світової війни ще зовсім юний Перец опинився в Парижі. Російські письменники і художники мали звичку зустрічатись у кафе на вулиці «Ротонда» на вулиці Монпарнас. <…> Так от, компанія вирішила, що Маркіш обов'язково повинен взяти участь у конкурсі краси, що відбувався в Парижі. Тато <…> був таким собі містечковим хлопчиком, який дотримувався певних табу: «Як, мужчина - і раптом конкурс краси?» Його батько теж був дивовижним красенем: з вишуканими рисами обличчя, блакитними очима, білявим волоссям. Із чотирьох дочок і двох синів тільки тато успадкував таку зовнішність. Врешті-решт, компанія умовила Маркіша на участь у конкурсі. Брала участь в умовляннях і Анна Ахматова… Але у бідного Переца не було відповідного для такої нагоди одягу. Взяли напрокат смокінг, туфлі, брюки. І тато виграв перший приз! Повернувся й роздав частину грошей усій чесній компанії, а на решту (грошовий приз був дуже великий) вирушив подорожувати - відвідав Святу землю, об'їздив усю Європу. Це відображене в його ранніх віршах» [140]. Перші вірші почав друкувати російської мовою в 1917 році, - вони йому швидко принесли успіх. На думку Ольги Рапай-Маркиш, «він був обраний стати поетом - такий вродливий, натхненний, з чудовою статурою» [90]. Після Жовтневої революції Перец Маркіш упродовж кількох років жив у різних європейських країнах: Польщі, Німеччині, Франції, і його поетичний талант та врода всюди мали успіх. Але він повернувся в Радянську Росію і з 1926 року жив у Москві, був обраний керівником Єврейської секції Спілки письменників СРСР, а 1939 року став єдиним з усіх радянських єврейських письменників кавалером ордена Леніна. Входив до складу керівництва Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) в СРСР, у січні 1949 року був арештований як член президії цього комітету за звинуваченням в антирадянській агітації та шпіонажі. Розстріляний 12 серпня 1952 року. Місце поховання невідоме.

Перец Маркіш вважається одним із найвидатніших поетів ХХ ст., які писали мовою їдиш. Цікаво знати, що славу він здобув саме як член т.зв. «київської групи» їдиш-мовних поетів, до якої входили такі видатні постаті, як Давид Гофштейн (найкращий перекладач української класики мовою їдиш), Лейб (Лев) Квітко (особливо популярними були його дитячі вірші «Скрипонька» та «Садок Етоньки») і сам Перец Маркіш.

Зінаїда Йоффе познайомилася з Перецом Маркішем у Харкові, де вона жила у 20-ті роки, працювала в редакції одного з видань, а Маркіш приїхав до Харкова з Москви на авторський поетичний вечір. На цьому вечорі Зінаїда закохалась і у вірші Переца, і в нього самого. Згодом їх ще більше зблизила праця над редакцією українських перекладів віршів Маркіша. Як жартує Ольга Рапай-Маркіш, її народження стало плодом цієї співпраці. Але Зінаїда і Перец одруженими не були і розлучились ще до народження донечки Лялі (як її називали рідні в дитинстві), хоч у житті вони продовжували контактувати. А Перец Маркіш, осівши в Москві, там одружився і став батьком двох синів: Симона - філолога, літературознавця, перекладача та Давида - письменника.

Кілька слів про Зінаїду Йоффе: «походила з єврейської родини, яка ймовірно ще у XVIII столітті прийшла з теренів Речі Посполитої на Запоріжжя. Тоді Катерина Велика дала дозвіл на заснування там єврейської колонії Чангар, яка існувала там до ІІ Світової війни» [90]. Ольга Рапай-Маркіш розповідає, що родичів з боку батька вона не знала, бачила їх лише на фотографіях, а «в батьків матері, - Хаї і Берха Шнітманів, - на Запоріжжі Ольга провела кілька років у ранньому дитинстві. <…> Вони розмовляли на їдиш і українською. Дідусь знав російську, бабуся ні. Дідо їздив на заробітки по світу, був навіть у Бразилії. Чангар, де жили її родичі, сусідував з українським поселенням. Ольга пам'ятала, як ходила з бабусею в українське село, і як знайомі українські селянки приходили до їхньої хати, приносили "гостинець", окраєць хліба, бо таким був звичай. Села нічим не відрізнялися, були такими ж бідними, лише в єврейському селі господарі не вирощували свиней. Кожен мав хату, малий городець і шматок поля у степу. <…> Більшість єврейських мешканців села, хоча й дотримувалися єврейських звичаїв, не були ортодоксальними. Її бабуся Хая молилася і в шабат, не маючи свічок (така була нужда), скручувала конопляний гніт і запалювала його в ложці олії, інколи готувала єврейські страви на вечерю. Коли Хаєні сини працювали в кузні з українськими селянами і разом їли сало, вона цим не переймалася. Натомість дідусь не був релігійним. Але одне не нав'язувало іншому своїх переконань. На столі в нього лежала Біблія, він її часто читав і знав напам'ять» [90]. Ольга Рапай-Маркіш також пригадувала, як її маленькою мама привозила до бабусі й дідуся на початку 30-х років, у кінці 1932-го - на початку 1933-го, під час Великого Голоду, Ольга теж була з ними: «коли в домі було зерно, воно діставалося лише Ользі, що їли інші - не знає, пам'ятає тільки відвар із картопляного лушпиння» [90]. Зінаїда Йоффе забрала доньку від своїх батьків у 1934 році, коли вийшла заміж за Бориса Ткаченка - провідного на той час українського мовознавця-стиліста, перекладача, з яким познайомилася в Києві, де вони разом працювали в редакції.

Зінаїда Йоффе була незвичайною особистістю, знала багато мов: окрім слов'янських, французьку, німецьку, англійську. «Вже дитиною проявляла великі здібності, - як стверджує Ольга Рапай-Маркіш, - однак батьки не мали грошей на її навчання. Тому всі сусіди зібрали гроші, щоб віддати її до класичної гімназії в найближчому місті, Мелітополі. Там Зіна вивчила кілька мов. Коли вибухнула революція, пішла сестрою милосердя в Червону Армію. Вона так захопилася ідеєю "культу пролетаріату", що з одним із пролетарів пов'язала своє життя. Від цього зв'язку, який не тривав довго, народилася Майя, біологічна сестра Ольги. Потім Зіна закінчила університет, працювала фахівцем з українських діалектів (до речі, Борис Ткаченко теж спеціалізувався на українській діалектології, що, можливо, послужило ще однією точкою дотику між ними. - Л.К.)» [90].

У 1920-30-х роках Зінаїда Йоффе займалася перекладами та редактурою в декількох видавництвах, зокрема, у видавництві «Молодий бiльшовик». За її редакцією побачили світ, зокрема, такі видання: твори Миколи Гоголя - комедія «Ревізор» (Харків: «Художня література», 1935), повість «Вій» (Київ-Харків, 1935), оповідання «Шинель» (Харків: «Література і мистецтво», 1935) та «Ніс» («Держлітвидав УСРР», 1936), збірка «Оповідань» Антона Чехова (Харків: «Художня література», 1935). Того ж року в харківському видавництві «ЛіМ» вийшов роман «Собор Паризької богоматері» Віктора Гюго у перекладі з французької за редакцією Зінаїди Йоффе. А в її власних перекладах з їдиш з'явилось українською чимало творів єврейських радянських авторів: 1930 рік - подорожні нотатки Меєра Альбертона «Біробіджан: Подорожні враження» та оповідання того ж автора «У шахту», 1932 рік - п'єса Абрама Кагана «Енергія», оповідання Меєра Альбертона «Шахта "BIS"», 1934 року - роман Іллі Еренбурга «День другий» (Харків: «ЛіМ»), героїчна трагедія у 3 актах Марка Даніеля «Чотири дні (Юліс)», п'єса того ж автора «Зямка-копач» (у співпраці з Матвієм Талалаєвським), роман Елі Шехтмана «На вістрі», 1935 року - повість Льва Квітка «Два товариші (Лям і Петрик)», 1937 рік - ще один роман Елі Шехтмана «Зорані межі». Роман німецького письменника єврейського походження Ліона Фейхтванґера «Сім'я Оппенгаймів», написаний 1933 р., теж вийшов у перекладі з німецької Зінаїди Йоффе (Київ: «Держлітвидавом», 1936).

Важко проминути увагою і переклади українською мовою творів видатного єврейського поета Переца Маркіша, до праці над якими у 20-30-х роках долучилися, з-поміж інших митців, Павло Тичина, Мечислав Гаско, Антон Шмигельський. Варто принагідно згадати, що російською мовою його поезії перекладали Анна Ахматова, Арсеній Тарковський, Едуард Багрицький. У 30-ті роки в московській квартирі Переца Маркіша бували найвідоміші письменники та поети того часу, зокрема Олексій Толстой, Анна Ахматова, яка дуже тонко, мелодійно, справді «неперевершено» перекладала вірші Маркіша російською.

Борис Ткаченко, як і Перец Маркіш, був неймовірно красивим чоловіком, але мав протилежну вроду: був чорнявим і дуже схожим на цигана. Облаштувавшись із Борисом Ткаченком у Києві, Зінаїда Йоффе змогла взяти від батьків Ольгу і старшу доньку Майю. Ольга Перецівна пригадує дім, у якому вони з мамою і вітчимом жили до 1937 р.: «У величезному дворі шестиповерхового будинку. Який стояв «глаголем» (буквою «г». - Авт.) на розі Інститутської та Ольгінської, знаходився одноповерховий флігельок (сьогодні тут вихід зі станції метро «Хрещатик» на вулицю Інститутську. - Авт.). В ньому ми і жили: з одного боку від входу розташовувалась наша двокімнатна квартира, напроти жили сусіди» [90].

Ольга щиро прихилилася до Бориса Даниловича своєю дитячою душею, називала його Борею і любила як батька. Проте цей щасливий період тривав зовсім недовго. Страшного 1937 року Бориса Ткаченка заарештовують і невдовзі розстрілюють. А через кілька днів після цього як дружину засудженого НКВС затримує і Зінаїду Йоффе, яка одержує вирок 10 років заслання у таборах. Зінаїді Йоффе вдалося сповістити Переца Маркіша про біду, що насувалася на неї, й передати йому Ольгу, щоб дівчинка не потрапила у сирітський притулок із тавром дочки «ворога народу». Так восьмирічна Ольга опинилася в родині батька у Москві, де вона провела 10 років. З її спогадів дізнаємося, що в домі Маркішів «середовище було російськомовним, а частина батькових друзів розмовляла з ним на їдиш, однак батько так і не навчив трьох своїх дітей мови, яку любив настільки, що обрав мовою своєї творчості» [90].

Коли Зінаїду Йоффе арештували услід за Борисом Ткаченком, їй тоді було трохи за тридцять. Повернувшись у 1947 році з таборів, вона знову опиняється перед загрозою повторного ув'язнення: 1949 року в Радянському Союзі починається хвиля єврейських чисток, НКВС заарештовує членів Антифашистського Комітету, в тому числі Переца Маркіша, якого довго катували, а потім у 1952 році стратили, тоді ж почали повторно арештовувати тих, хто наприкінці 30-х одержав «десятирічку»... Щоб уникнути табірного пекла, Зінаїда Йоффе переїздить до старшої доньки Майї, яка працювала тоді під Уралом. Але на початку 1950-х років НКВС затримує її молодшу доньку Ольгу: вирок - заслання до Сибіру, а потім до північного Казахстану. І лише на хвилі хрущовської відлиги Ользі вдасться повернутися до Києва у 1955 році, - з маленькою донечкою і чоловіком - здатним на мужній вчинок художником Миколою Рапаєм, який не побоявся одружитись із засудженою Ольгою, а після народження доньки поїхати до неї, щоб бути разом. Сама Зінаїда Йоффе зберігала творчу активність і в старшому віці, зокрема, натрапляємо на згадки про те, що Василь Стус консультувався з нею щодо перекладу 10-ї елегії Райнера Марії Рільке (з листа Стуса від 24.11.1974), що разом вони переклали п'єсу Бертольда Брехта «Життя Галілея», рукопис якої зберігався в Івана Світличного.