Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Перекладацький доробок Єлизавети Кардиналовської включав такі харківські видання: повість Максима Горького «Хома Гордєєв» за редакцією Сергія Пилипенка (1928; перевидано 1935 р.), твори білоруських письменників: два оповідання («Лявониха і Симониха» й «Одного разу в неділю») та історична повість «Соловей» Змитрока Бядулі, оповідання «Галя» Михася Чарота (усі три видання з'явились у видавництві «Український робітник» 1929 року), роман «Стежки-доріжки» («ДВУ», 1930) та оповідання «42 документи» («Український робітник», 1930) Михася Зарецького, роман «Амок» Янки Мавра («Молодий більшовик», 1932).

Літературна кар'єра Єлизавети Михайлівни обривається 1934 року в зв'язку з арештом Сергія Пилипенка, й надалі, коли двері усіх редакцій для неї зачинилися, вона працює як архітектор-реставратор, художник-оформлювач та пише акварелі, заробляючи собі ними на життя під час війни 1941-45 рр. (її власного чоловіка Івана Костюка за наклепницьким доносом заслали 1937 року як «ворога народу» на Колиму). Особливо самотньою й покинутою почувала себе Єлизавета Михайлівна у розлуці з любою сестрою, яку разом із дітьми вислали з України.

2.3 Перекладачки - визначні громадські діячі

2.3.1 Ганна Чикаленко

Размещено на http://www.allbest.ru/

До найосвіченіших дипломованих філологів і професійних перекладачів належала Ганна Євгенівна Чикаленко (1884-1964) - дочка видатного українського мецената, теоретика і практика передових методів ведення сільського господарства, видавця, діяча національно-визвольного руху Євгена Чикаленка. Ганна Євгенівна народилась у родовому маєтку Чикаленків - селі Перешорах на Херсонщині. Навчалась, крім Одеси, в Оксфорді та Женеві, здобула університетську освіту в Лозанні, потім в Единбурзі. Знала 28 мов, у т.ч. санскрит, перекладала українською та з української, вела жваву наукову і громадську діяльність, зокрема, у 1918-20-х роках працювала в українській дипломатичній місії у Женеві, 1920 року стала однією із засновниць у Кам'янці-Подільському Української Жіночої Національної Ради, була її секретарем і брала участь у багатьох міжнародних жіночих конгресах (Рада успішно працювала протягом дванадцяти років). Вийшла заміж за українського німця Зиґмунда Келлера, який з 1926 року працював в Українському науковому інституті в Берліні, займаючись філологічними дослідженнями. Причиною розлучення подружньої пари став вступ Зиґмунда Келлера до нацистської партії 1933 року. Вважається, що Ганні Чикаленко належить відкриття 1931 року в університетській бібліотеці міста Тюбінген, Німеччина, першодруку найвідомішої латиномовної праці українського філософа, астронома й астролога Юрія Дрогобича - «Pronosticon» (повна назва в українському перекладі: «Проґностична оцінка поточного 1483 року») - першого друкованого твору українського автора. Нині відомі два примірники цієї книги: один у бібліотеці Краківського університету, другий належить Штутґартській крайовій бібліотеці, але зберігається у Тюбінґені [123]. Серед найвідоміших наукових розвідок Ганни Чикаленко - статті «Сучасний стан Шекспірівської доби» та «Каталонське відродження літератур», опубліковані у галицько-українському політично-громадському часописі «Літературно-Науковий Вістник» за 1929 рік. Так, в останній статті подається ґрунтовний огляд каталонської літератури XIX-XX ст., періоду ренесансу та середньовіччя, висвітлюється історія каталонської мови, наводиться інформація про діячів каталонського відродження, вказується на поважне місце, яке каталонська література як велика національна література займає серед інших європейських літератур, аналізується явище каталонського модернізму, розкривається його глибоко національний і водночас космополітичний зміст, простежуються «ультрамодерні спроби» в каталонській літературі [143]. Померла Ганна Чикаленко в ФРН.

Ганна Чикаленко перекладала з кількох європейських мов. Її переклади друкувались переважно у періодиці, але натрапляємо й на окреме видання: роман видатного майстра слова Анатоля Франса «Злочинство Сильвестра Боннара» (Київ-Ляйпціг, 1924). Того ж року берлінський журнал «Літопис політики, письменства і мистецтва» опублікував у перекладі Ганни Чикаленко оповідання Вашингтона Ірвінґа «Ріп Ван Вінкл». Особливо часто ім'я Ганни Чикаленко зустрічається серед перекладачів для згаданого вгорі львівського часопису «Літературно-Науковий Вістник», де завдяки їй наприкінці 1920-х рр. зазвучали українською оповідання кількох видатних письмеників: 1928 року - оповідання англійського християнського мислителя, прозаїка, поета, драматурга, есеїста, публіциста Ґілберта Честертона «Багряна перука» (з серії «Мудрість отця Бравна»); 1929 року - оповідання англійського прозаїка і драматурга, лауреата Нобелівської премії з літератури, автора знаменитого циклу «Сага про Форсайтів» Джона Ґолсуорсі «Два погляди» та «Шибеник», а також оповідання представника каталонської літератури Віктора Каталб «На місце небіжчика» (з каталонської) та знаменитого англійського письменника-фантаста Герберта Уелза (Уеллса) «Вакації містера Лідбеттера». 1932 року «Літературно-Науковий Вістник» розмістив на своїх сторінках її переклад оповідання «Руда Барбара» ірландського письменника Лайема О'Флаерті. А 1933 року львівський жіночий часопис «Нова хата» подав у перекладі Ганни Чикаленко уривок із повісті «Джекобова кімната» (1922 р.в.) культової британської письменниці й літературного критика Вірджинії Вулф, чия проза стала зразком літератури «потоку свідомості». У другій половині 1930-х років у Львові виходив двотижневик «Жінка» (орган центрального українського жіночого товариства «Союз українок»), де часто публікувалась мала проза західноєвропейських письменників, зокрема, в одному з видань «Жінки» натрапляємо на переклад Ганною Чикаленко оповідання «Руж» англійського письменника, есеїста і критика, одного з найбільших прозаїків 20 ст. Олдоса Гакслі (Хакслі). У львівському журналі «Вістник: Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя» (під цією назвою з 1933 по 1939 р. виходив «Літературно-Науковий Вістник», головний редактор - Дмитро Донцов) у перекладі Ганни Чикаленко публікувались оповідання різних авторів, зокрема, «Людина, що дотримувала форми» Джона Ґолсуорсі (1933), «Філіжанка чаю» (1933) та «Молода дівчина» (1935) Кетрін Менсфілд, «Під знаком зламаного меча» (1934) Ґ. К. Честертона, «Портрет» Олдоса Гакслі, «Людина, що була», а також «Вільям-Завойовник і «Вулик» (1936) Редьярда Кіплінга, «Капричіо» (1936) Ґарсії Кальдерона Вентури, а також п'єса «Свята Іванна» Бернарда Шоу.

Молодший брат Ганни Чикаленко Петро Євгенович Чикаленко (1892-1928) теж народився в Перешорах. Змалку він був обдарованим і вивчив шість мов. У Першу світову війну - мобілізований на фронт, потрапив в оточення. З 1917 року перебуває на службі в Українській Центральній раді, 1918 року - секретар прем'єр-міністра УНР Всеволода Голубовича, 1919 року - секретар посольства УНР у Стамбулі. На початку 1920-х повертається до Києва, працює у видавництвах «Думка» та «Сяйво». Одружується з донькою відомого цивільного генерала Бориса Телецького - Ксенією Борисівною. Заарештували Петра Чикаленка 6 березня 1928 року. Того ж року він захворів і помер у в'язниці. Його дружина разом із сином Лелем (Олександром) під час Другої світової війни виїхали до Німеччини, але радянська влада їх знайшла: Леля відправили на фронт, а Ксенії Борисівні присудили 25 років виправно-трудових робіт. До речі, наймолодший з дітей Євгена Чикаленка - Іван Євгенович (1902-1974) разом зі старшим братом Петром у 1920-х роках теж працював у видавництвах «Думка» та «Сяйво». Його заарештували у травні 1929 року й засудили до 5 років позбавлення волі. Звільнившись 1934 року, він залишився працювати на Далекому Сході й з часом навіть став начальником будівельної дільниці Байкало-Амурської магістралі. Детальніше про життєвий шлях Ганни Євгенівни та Петра Євгеновича можна довідатися з публікації Інни Михайлівни Старовойтенко «Родина Чикаленків у громадсько-культурному житті України» [116].

Як і Ганна Євгенівна, Петро Євгенович Чикаленко теж долучився до перекладацької справи. Особливо помітним був його внесок у підготовку харківською «Книгоспілкою» багатотомного видання «Творів» блискучого французького прозаїка Ґі де Мопассана, відомого на той час українським читачам і з попередніх видань. У харківському багатотомнику «Творів» Мопассана, що виходив протягом 1927-30 рр., ім'я Петра Чикаленка зустрічається у четвертому томі, виданому 1928 року: він містив «Оповідання», які переклали Михайло Дейнар, Михайло Качеровський, Петро Чикаленко, Максим Рильський. Того ж року вийшли ще три збірки оповідань Мопассана (поза багатотомником), у яких брав участь Петро Чикаленко: «"Дім Тельє" та інші оповідання» (переклад Петра Чикаленка і Максима Рильського), «"Іветта" та інші оповідання» (переклад Петра Чикаленка і Михайла Дейнара), «"Пампушка" та інші оповідання» (переклад Михайла Качеровського, Михайла Дейнара і Петра Чикаленка).

2.3.2 Надія Суровцова (Суровцева)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Надія Віталіївна Суровцова (Суровцева) (1896, Київ - 1985, Умань) - видатна особистість в історії українського дисидентства, в'язень сумління із майже тридцятилітнім стажем, її - відому громадську діячку, письменницю, перекладача - сьогодні називають жінкою-символом вільної України, людиною незламного духу.

Народилась Надія в молодій, революційно налаштованій сім'ї: батько ще був студентом юридичного факультету Київського університету Св. Володимира, по закінченню якого став присяжним, а мати працювала вчителькою гімназії. 1903 року родина переїхала до міста Умань, де утиски за революційні переконання були менш відчутними, й невдовзі Суровцеви придбали власний ошатний будиночок. В Умані Надія закінчила гімназію і поїхала навчатись на історико-філологічному факультеті Петербурзького Бестужевського університету, який їй не вдалося закінчити в 1917 році через те, що якраз напередодні випускного держіспиту вибухнула Жовтнева революція, поклавши край існуючій системі освіти.

Навчаючись у Петербурзі, Надія Суровцева брала активну участь в українському студентському житті. Ще в березні 1917 року, коли постала Центральна Рада Української Народної Республіки, вона приїхала з Петербурга до Києва на зустріч із головою Центральної Ради Михайлом Грушевським, щоб, як зрезюмував цю зустріч директор Тальнівського музею історії хліборобства, заслужений працівник культури України Вадим Мицик, поставити Грушевському одне запитання: «Що робити?» «Працювати для України!» - відповів голова. «Уже в квітні, - пише Вадим Мицик, - вона приїхала вдруге із двомастами студентами-українцями. Запальна молодь заходилася відновлювати Українську державу. Уповноваженою Центральної Ради Надія Суровцева прибула в рідну Умань. Тут вона організовувала "Селянську спілку", загітувала полк солдат відстоювати рідний край і їздила по селах агітувати людей створювати органи української влади. На урочистому зібранні жителів округи в липні 1917 року вона зачитала І Універсал Центральної Ради» [67]. Ось як цю подію описав журналіст газети «Прес-Центр» Костянтин Падецький: «...Уманський майдан зустрів дівчину натовпом солдат. Праворуч була жіноча гімназія, ліворуч - чоловіча. Просто перед нею - полки уманського гарнізону та селяни з усього району. Тендітну дівчину в білій сукні поставили на стіл. Вона розгорнула папір і... першою зачитала Перший універсал Української народної республіки» [83].

Кар'єрний злет Надії Суровцевої в уряді УНР був блискавичним - до працівника секретаріату Центральної Ради. Вона тісно спілкувалася з першим Президентом України Михайлом Грушевським та керівником Уряду Володимиром Винниченком, редагувала чужомовні видання Генерального Секретарства (міністерства) з міжнаціональних справ у Києві, з грудня 1917 року обіймала посаду діловода Біженецького департаменту Генерального Секретарства (міністерства) внутрішніх справ, під час Гетьманату перебувала на посаді начальника протокольного відділу Міністерства закордонних справ. Тоді, за твердженням Вадима Мицика, «знавець кількох мов, Надія Суровцева стала першою жінкою в Європі, якій було надано ранг Посла» [67]. Встигала вона і публікуватись у пресі, була співробітником київської непартійної щоденної газети політичного і суспільно-громадського життя «Трибуна» (виходила з грудня 1918 р. до лютого 1919 р. накладом 7-15 тис.), дописувачами до якої також були С. Єфремов, С. Петлюра, Л. Старицька-Черняхівська та ін.

Після повалення гетьманату 14 грудня 1918 року утворюється новий найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки - Директорія. 31 грудня 1918 року Надія Суровцева вирушає до Австрії у складі дипломатичної місії Генерального секретарства міжнародних справ відновленого уряду УНР: українські дипломати мали узяти участь в історичних Версальських перемовинах (Версальський мирний договір був підписаний у Версалі 28 червня 1919 року державами-переможницями у Першій світовій війні, з одного боку, і переможеною Німеччиною - з іншого; раніше, 27 січня (9 лютого) 1918 року, Центральні держави підписали мирну угоду з делегацією Центральної Ради УНР, відому як Берестейський (Брест-Литовський) мирний договір). А в цей час набирала обертів друга фаза українсько-радянської війни: створений у Москві 17 листопада 1918 року Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України у грудні 1918 року без оголошення війни почав з Курська наступ на Україну, тому Директорія змушена була 16 січня 1919 року оголосити війну радянській Росії, яку, як відомо, програла. Київ окупували більшовики, війська УНР були розбиті.

Надія Суровцева зосталась у вимушеній еміграції в Австрії. Вона продовжує активну громадську діяльність і водночас закінчує філософський факультет Віденського університету (куди вступила на основі документів про навчання в Бестужевському університеті). Потім вона закінчує й аспірантуру Віденського університету та захищає дисертації на тему «Богдан Хмельницький та ідея української державності», за яку їй присвоєно ступінь доктора філософії. Згодом вона працювала викладачем у Віденській сільськогосподарській академії. Брала участь у роботі більш ніж десятка громадських організацій, зокрема, у заходах Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, спрямованих на боротьбу з голодом та війною, була делегатом на конгресах Ліги у Відні, Дрездені, Гаазі, Амстердамі, Парижі, Вашингтоні. Як діячка міжнародного жіночого руху виступала з промовами у США та Канаді, перекладала політичну та художню літературу: твори В. Леніна, художню прозу В. Стефаника, В. Короленка. Видала книжку українських народних казок. Була співорганізатором Спілки прогресивних журналістів. На початку 1920-х років її оповідання, статті, репортажі друкувались в українській періодиці - журналах «Робітниця» (Вінніпег), «Нова громада» (Відень), газетах «Українські щоденні вісті» (Нью-Йорк), «Робітничій газеті» (Відень), а художні переклади виходили й окремими виданнями. Так, 1923 року в перекладі Надії Суровцевої видавництво «Чайка» (Київ-Відень-Львів) опублікувало «святочну» казку класика англійської літератури Чарльза Діккенса «Цвіркун у запічку», а 1924 року в тому ж видавництві (до речі, місто Київ у реквізитах видавництва фігурувало як суто символічне, а не реальне, місце його розташування) з'явились аж два переклади Суровцевої: популярний роман дитячої письменниці Френсіс Елізи Бернет «Маленький лорд Фаунтлерой» та улюблений багатьма поколіннями читачів роман Вальтера Скотта «Айвенґо».

Захопившись ідеологією марксизму, Надія Суровцева вступила до австрійської компартії, почала навідуватись до посольства Союзу Радянських Соціалістичних Республік у Відні, де познайомилась зі своїм ровесником Юрієм Коцюбинським - більшовицько-радянським партійним і державним діячем, сином Михайла Коцюбинського, який у 1920-22 та 1925-27 роках перебував на дипломатичній службі в Австрії (Юрій Коцюбинський нині сумновідомий тим, що боровся за встановлення влади більшовиків в Україні, чим завдав національно-визвольному руху непоправної шкоди, зокрема, у своєму «Листі без конверта» до Коцюбинського видатний український вчений С. Єфремов звинуватив його у кривавих злочинах проти власного народу; за трагічною іронією долі, Коцюбинський сам був арештований, 8 березня 1937 року засуджений колегією Верховного суду СРСР до розстрілу, того ж дня вирок було виконано).

Під впливом розмов із Юрієм Коцюбинським Надія Суровцева побачила Україну в ідеалістичних тонах, піддавшись на комуністичну пропаганду. Як висловився Костянтин Падецький, «комуністка "європейського напряму" не знала, що таке комунізм "на радянський лад"...» [83]. І ось 1925 року Суровцева повертається на батьківщину. Як вона сама скаже про своє рішення через багато років: «Я … була ентузіастом, який прийшов з Європи допомагати будувати соціалізм на поклик його борців» [цит. за публікацією: 25, с. 11]. Їде до Москви, де зустрічається з Розою Люксембург. Оселяється в Харкові, навчається в аспірантурі науково-дослідчої кафедри історії України при Харківському інституті народної освіти, яку очолював академік Дмитро Багалій, друкується як науковець (зокрема, її стаття «Олізар та його відношення до декабристів» вийшла в «Наукових записках науково-дослідчої кафедри історії української культури» за 1927 рік, № 6), публікується у масовій періодиці, видає збірку оповідань. Крім праці історика, працює співробітником у цензурній установі, що звалася Головліт (Головне Управління в справах літератури і видавництв), у Наркоматі закордонних справ, де в її обов'язки входило читати іноземну пресу та подавати вищому начальству її стислий аналіз у вигляді дайджесту. Працювала також у державній кінематографічній організації - Всеукраїнському фотокіноуправлінні (скорочено ВУФКУ), у Радіотелеграфному Агентстві України (скорочено РАТАУ), де познайомилася з багатьма політичними та мистецькими знаменитостями того часу, зокрема, у ВУФКУ - з Миколою Бажаном, Олександром Довженком, Юрієм Яновським.

1927 року слідчі з ЧК запропонували Надії Суровцевій «співпрацю» - таємно доносити у відповідні органи на своїх знайомих українських високопосадовців за кордоном, зокрема на посла в Австрії Юрія Коцюбинського. Категорична відмова від такої «співпраці», попри всі, вмовляння, погрози, знущання, Луб'янку, Бутирку призвела до безпідставного арешту 29 листопада 1927 року за звинуваченням у нібито «шпигунській діяльності» та до п'яти років одиночної камери у найсуворішій тоді тюрмі - Ярославському централі-політізоляторі.

Вижити в цілковитій п'ятирічній ізоляції не тільки фізично, а й духовно - завдання майже неможливе. Проте самодисципліна, щоденна зарядка, обтирання холодною водою, читання книжок - усе це допомогло Надії Суровцевій не зламатися. Ще й більш од того, у своїй одиночці вона багато перекладала, вивчала італійську, японську, тюркські мови.

У 1928 році в «ДВУ» ще вийшли два її великі переклади: повість Кнута Гамсуна «Голод» у збірці трьох повістей цього видатного норвезького письменника («Голод», «Пан» і «Вікторія») та роман німецького письменника Фрідріха Шпільгагена «Міцною лавою», який був перевиданий там само 1930 року.

Після надлюдського випробування тюремною одиночкою, Надію Віталіївну чекало заслання в Архангельськ («городисько такий гамсунівський» (її вислів) [цит. за публікацією: 25, с. 9]). Навіть у таких умовах Надія Суровцева зуміла відчути себе дивовижно щасливою на короткий період, пожити життям звичайної, хоч і неймовірно бідної, упослідженої, але не ув'язненої людини, вийшовши заміж за свого колишнього сусіда по одиночній камері в Ярославському централі, з яким мовою тюремного перестукування вони «розмовляли» безкінечно довгими ночами і разом мріяли про окрему кімнатку на двох і вільне життя… Однак чоловіка Суровцевої Дмитра Олицького арештували повторно вже через сім місяців після того, як вони таки оселилися в омріяній кімнатці. Саму Суровцову-Олицьку заарештували через півроку після арешту чоловіка, якого приблизно в той час уже встигли і розстріляти, про що Надія Віталіївна не знатиме ще двадцять років і відчайдушно шукатиме, чекатиме, надіятиметься…

А за арештом у 1936 році - знову тюрми в Архангельську, Іркутську, Вологді, Магадані, довголітнє заслання й тюрма на Колимі. «У всіх протоколах допитів замість підпису вона писала: "Винною себе не визнаю"», - підсумовує дослідник біографії незламної Надії Суровцевої Вадим Мицик. І продовжує: «За це поважали її в'язні й навіть тюремний персонал, підтримували люди на спецпоселеннях. Після смерті Сталіна 1954 року судимість із неї зняли, але на Колимі була ще три роки. Коли їй оформляли трудову книжку і запитали, яку професію записати - літератора чи журналіста, Надія Віталіївна відмовилася: "Літератором мені не дали працювати, то пишіть тим, що я робила, - швачкою"» [67].

1957 року Надія Віталіївна повернулася в Умань і, відсудивши батьківську хату, жила в ній решту своїх земних років. Військовий трибунал Київського округу скасував присуд 1928 року в звинуваченні у шпигунстві, але пильне око органів КДБ не припиняло стежити буквально за кожним її кроком. Надія Віталіївна підготувала 1958 року збірку новел «По той бік» (яку так і не видано), залишила високохудожні спогади, які передусім мають величезну історичну цінність як документ епохи, адже були вони продиктовані, за висловом автора, «потребою правди». Автобіографічні матеріали Надії Суровцевої були використані Нобелівським лауреатом Олександром Солженіциним при написанні художньо-історичного твору «Архіпелаг ГУЛАГ» про репресії в СРСР з 1918 по 1956 роки, заснованого на розповідях очевидців, документах та особистому досвіді автора (ГУЛАГ - абревіатура від рос. Главное Управление ЛАГерей). Писався цей літопис ГУЛАГу таємно в період з 1958 по 1968 рік, а інформацію для нього Солженіцин зібрав у понад трьохста осіб. Самі ж «Спогади» Надії Суровцевої, обсягом 432 сторінки, були видані лише у 1996 році (Київ: Видавництво ім. Олени Теліги), а 2001 року там само вийшов і том її «Листів», обсягом 704 сторінки. Мемуари та листи стали основною літературною працею Надії Віталіївни, хоч вона писала нариси, оповідання, п'єси, і, звичайно ж, залишила цінні художні переклади.

В Умані, окрім літературної діяльності, Надія Суровцева займалась і громадською працею, виступала зі статтями й нарисами у місцевій газеті «Уманська зоря», на громадських засадах багато допомагала Уманському краєзнавчому музею: впорядкувала велику бібліотеку в фондах музею, допомогла з багатьма експонатами (як згадують самі працівники музею), адже завдяки своїм широким зв'язкам вона могла діставати для музею раритетні речі [див.: 83].

З кінця 1960-х років Надія Суровцева - активна учасниця правозахисного руху, вона познайомилась і заприятелювала з багатьма українськими й не тільки українськими правозахисниками. Особисте знайомство з нею - давно реабілітованою літньою жінкою, якої все ще боялися органи КДБ, - було небезпечним і могло спричинити арешт із «пришиттям» політичної статті. Її будинок був нашпигований підслуховуючими пристроями, а з прохідної взуттєвої фабрики, що розташовувалась через дорогу навпроти, агент КДБ незмінно слідкував, хто заходить до будинку. Але всупереч усім заборонам, «не одне покоління національно свідомих уманців пройшло крізь двері її квартири» [83]. Письменник Юрій Хорунжий влучно назвав Надію Суровцеву «зв'язковою поколінь» [134]. Її уманське помешкання стало «місцем зустрічі багатьох відомих і невідомих діячів майже з усіх країн Європи й Америки», бо ж для людей сама вона «була ланкою між старшим і молодшим поколінням борців за волю України, втіленням життєвості української національної ідеї» [67].

2.3.3 Софія Куликівна

Софія Куликівна (Соня Кулик) (нар. 31 травня 1899 р. в селі Старі Кути Косівського р-ну - рік смерті невідомий) - українська письменниця, перекладачка, публіцист, видавець, редактор, ініціатор створення у Львові в 1920-1930-ті роки та власниця українського кіноконцерну «Соня-фільм». Жила в Коломиї та Львові.

У фундаментальному історико-культурологічному дослідженні Барбари Ґєршевскої «З історії культури кіно у Львові 1918-1939 рр.», що вийшло в українському перекладі 2004 року [19], натрапляємо на важливу згадку про водночас просвітницький і комерційний успіх кінопрокатної фірми «Соня-фільм», яка зусиллям її засновниці Соні Куликівни постачала українські стрічки з УСРР: «Львівське прокатне товариство «Соня-фільм», організоване Сонею Куликівною для демонстрації українських фільмів ВУФКУ (скор. від Всеукраїнське фотокіноуправління - назва державної кінематографічної організації в УРСР, що існувала упродовж 1922-30 рр. - Л.К.), одержало найбільший прибуток в Галичині з прокату фільму Чардиніна «Тарас Шевченко» Фільм Одеської кінофабрики, створений протягом 1925-26 років режисером Петром Чардиніним та художником Василем Кричевським, «Тарас Шевченко» був першим двосерійним в українському кінематографі фільмом. В основу фільму, який умістив усе життя Шевченка, був покладений принцип автентичності (зйомки велися і в Петербурзі, і в Кирилівці та Моренцях). Тараса Шевченка зіграв один із найкращих акторів театру Курбаса «Березіль» Амвросій Бучма. («Кіно» журнал ВУФКУ, Київ, № 5 (53), ІІІ, 1929)» [19, с. 73].

Прикладом естетичної підтримки ініціативи Соні Кулик щодо показу галичанам українських фільмів, хоч і присмачених радянщиною, можна назвати реакцію тогочасної критики на прокат того ж таки кінофільму «Тарас Шевченко», відзнятого ВУФКУ у Києві в 1925-1926 рр., який дав студії «Соня-фільм» найбільший касовий збір на Галичині. За дослідженням Оксани Середи, у рецензії на фільм «Тарас Шевченко», опублікованій в українському кінематографічному тижневику «У фільмовому царстві» (1928-1929), відзначалося, що вилучення польською цензурою сцен «комуністично-пропагандистського спрямування» додало картині художньої цінності [110].

Таким чином, завдяки імпорту в Галичину українських фільмів з УСРР (виробництва ВУФКУ, згодом «Українфільму» - назва київської кіностудії у 1930-39 рр.) кіноконцерну «Соня-фільм» вдавалось упродовж майже десяти років утримувати особливу прокатну нішу, розраховану на український сегмент глядачів, що становив у Львові до третини загальної кіноаудиторії. Див.: ДПС у Львівській області: Соня-фільм. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.sta.lviv.ua Крім того, студія випускає і власні документальні фільми: це двадцятихвилинні культурно-освітні фільми «Свято рідної школи» (1929, про фізичне виховання у школі) та «З кіноапаратом у Львові» (закуплений майже всіма європейськими державами), десятихвилинний запис народних Зелених свят Юліана Дороша. Поряд із картиною «З кіноапаратом по Львову» етнографічні стрічки «Зелені свята» і «Гуцульщина» теж знаходять попит як на місцевому, так і на зарубіжному ринку: їх замовляють до розповсюдження нью-йоркська фірма В. Авраменка, німецька «Фебусфільм» та французька «Гомон», - зазначає львівський кінознавець Роман Бучко. Там само.

Саме прибутки від успішної дистриб'юторської та кінознімальної діяльності дозволили Соні Куликівні започаткувати незалежний двотижневий журнал кінематографії «Кіно» (вересень 1930 - січень 1936 рр.), у якому друкувалися теоретичні статті, рекламні матеріали та кіноновини (часопис також мав рубрики «Театр», «Радіо» та «Фото»), - аби «бодай частинно заспокоїти одну з найбільше пекучих і актуальних ділянок у нашому економічному і культурному житті» (Від Видавництва. - 1930. - Ч. 1), створити «сильний кіновий концерн на західно-українських землях», «заохотити наше громадянство до створення у себе свойого власного фільмового виробництва» (Від Видавництва. - 1930. - Ч. 1) [цит. за публікацією: 110]. На той час це був єдиний українськомовний часопис кіно-фільмової індустрії в Галичині: публікації у ньому не тільки заохочували галичан до «національно-творчої» самореалізації, а й розповідали про театральне життя радянської України, українську оперу за кордоном та гастролі українських театрів. Барбара Ґєршевска у цитованій вище праці називає його «елегантним періодичним виданням, що мало амбіції художнього (формат А-4 зі світлинами і чудовими ілюстраціями)» [цит. за публікацією: 19, с. 67]. З часописом співпрацювали, крім Соні Куликівни (редактор), такі відомі кінодіячі, як кінооператор і популяризатор кіно Володимир Гумецький, кінокритик Ярослав Бохенський, згаданий вище фотограф, оператор і режисер, творець етнографічного кіно Юліан Дорош, загалом понад 40 дописувачів, а його зміст був цікавий і професійним кінознавцям, і простим любителям кіномистецтва, для зручності яких, між іншим, у часописі друкували пільгові купони кінотеатрів Галичини, об'єднаних у Спілку власників театрів світла: це т.зв. «купони на знижкові білети до мійських театрів і кінотеатрів у Львові і на провінції» (друк подібних купонів у спеціалізованій пресі був типовим явищем у ті часи) [див.: 19, с. 39].

Одначе, та ж Барбара Ґєршевска вельми упереджено стверджує, що на відміну від тогочасних польськомовних кінематографічних часописів, які «були інтернаціональними і радше дискусійно-філософськими клубами» та яких «об'єднувало одне - любов до десятої музи» [19, с. 75], журнал «Кіно», маючи освітній характер, тематично концентрувався на українських проблемах [19, с. 75]. З подібним обмежувальним присудом польської дослідниці навряд чи можна цілком погодитись, адже поряд із просвітницько-популяризаторськими та рекламними публікаціями видання подавало фахові науково-критичні матеріали про кіно, конкуруючи з польськомовними часописами такого типу. Звичайно, першочерговою була освітньо-інформаційна та організаційно-виховна місія журналу, який, зокрема, відгукуючись на суспільну потребу, 1930 року організував за символічно-малу плату перший чотиритижневий навчальний курс для українських кінооператорів, помістивши на своїх шпальтах відповідне оголошення під назвою «Перший кінооператорський курс у Львові», в якому з-поміж іншого писалося: «Цей курс є спеціяльно важний для тих з провінції, що носяться з думкою утворити собі чи то сталі чи мандрівні кіна» [цит. за публікацією: 19, с. 66]. Вбачаючи своїм завданням заохочення галичан до розвитку кіноаматорського руху та власного кіновиробництва, автори публікацій у журналі, а серед них і Соня Куликівна, апелювали передусім до національно свідомої молоді, наголошували на гострій потребі у просвітницько-виховних, культурно самобутніх українських фільмах. 1935 року накладом журналу вийшла друком брошура Володимира Гумецького «Мусимо фільмувати!! (Як розбудуємо рідну кінематографію?)» (під псевдонімом Є. Кран), яка стала маніфестом українських кінематографістів (у цій праці, укладеній у формі запитань і відповідей, автор закликав галицьких кіноаматорів до мобілізації власних творчих сил, активного фільмування на українську тематику і прокладання шляху до професійного кіновиробництва).

Але теоретичні дискусії, що точилися на шпальтах часопису «Кіно», виходили за рамки суто національної тематики. Так, журнал не залишився осторонь палких суперечок про перспективи німого та звукового кінематографу, адже 1930 рік - рік заснування журналу - в історіографії західноукраїнського кіно міжвоєнного двадцятиліття знаменує собою початок нового, звукового періоду (1929-39), який прийшов на зміну періоду німого кіно (1918-29). Вищезгадані В. Гумецький та Я. Бохенський у своїх кінознавчих публікаціях обговорювали шляхи подолання кризи у світовій кіноіндустрії, проблеми розвитку кіно як високомистецького явища, симпатизуючи авангардному, суто візуальному, невербальному кіномистецтву, яке мало протистояти шаблонно-банальній масовій кінопродукції, що накочувалась на європейську кінокультуру з Голівуду разом із першими звуковими фільмами, котрі слабували на неузгодженість звукового і зображального рядів та низьку якість кіносценаріїв. Широке обговорення мистецької вартості звукового кіно, що провадилось дописувачами журналу, велося не лише у площині захисту візуального образу від «сірого будня», тобто від переобтяження його буденними діалогами й тим послаблення його впливу на глядача, а відтак і позбавлення самого глядача можливості творчо інтерпретувати кінообрази, які є основою кіномистецтва взагалі як форми художнього вираження, - поряд із суто естетичною полемікою-боротьбою за «чисті» мистецькі почування висувались і практичні технічні поради щодо розв'язання проблеми акустичної деформації, подолання асинхронності звуку і зображення у звукових фільмах, публікувались міркування українських композиторів про музичний рівень та майбутнє звукового кіно.

На жаль, підприємство «Соня-фільм» не змогло залучити акціонерний капітал для свого подальшого розвитку і, не маючи змоги довше конкурувати з польськими та західними студіями, поступово згорнуло кіновиробництво, а журнал «Кіно» змушений був припинити своє існування. Проте в умовах жорстких цензурних утисків з боку Польської держави сам факт безперервного випуску фахового українського кінематографічного журналу впродовж п'яти з половиною років, причому в ситуації конкуренції з понад десятком польськомовних львівських журналів з проблем кіно- та фотомистецтва, які виходили у 1920-

30-ті роки, - є подивугідним і викликає щире захоплення організаторськими здібностями, професіоналізмом та креативністю його відповідального редактора і видавця Соні Куликівни.

Перекладацький хист Софії Куликівни теж реалізувався доволі масштабно. ЇЇ переклади з європейських мов друкувались у періодиці та виходили окремими виданнями. До перекладів Софії Куликівни, опублікованих у пресових органах, належать такі: вірш Генрі Водсворта Лонґфелло (авт. у тексті: Льонфелов) «Гарун яр Рашід» («Літературно-Науковий Вістник», 1924); оповідання Джорджа Бешфорда «Одіссея злодія» («Літературно-Науковий Вістник», 1930); оповідання Софії Гідлей-Баркер «Пільгама число один» («Вогні», 1932); повість Дадлея Гопса «Бандитська історія» («Діло», 1932); оповідання Нормана Денная «Традиція» («Літературно-Науковий Вістник», 1932) і «Чари місяця» («Діло», 1939); оповідання Гілтона Клівера «Через негатив» («Неділя», 1937; передрук. «Діло», 1939); оповідання Рея Карра «Стримане слово» («Діло», 1939); оповідання Олівера Овна «Діра в плані» («Літературно-Науковий Вістник», 1930); роман А. Парсонса «Літацький синдикат» («Літературно-Науковий Вістник», 1931-32); оповідання Ґарнета Радкліфа (авт. у тексті: Радкліф Карнет) «Боязкість Махмуда Хана» («Літературно-Науковий Вістник», 1931); казка Альфонса Доде «Коза пана Сегена» («Світ дитини», 1921), оповідання Жоржа Іманна «Мовчати!» («Літературно-Науковий Вістник», 1933); оповідання Жюля Ренара (авт. у тексті: Жіль Ренард) «Мій пташок» («Світ дитини», 1922) [144]. Софія Куликівна також переклала для «Літературно-Наукового Вістника» повість Джека Лондона «Лісовий зов» (1925), оповідання Панаїта Істраті «Кира, Кираліна» (1931; переклад виконано з французької).

Серед окремих книжкових видань, перекладених Софією Куликівною, такі: «Оповідання південного моря» Джека Лондона (Львів, 1924), збірка нарисів та оповідань про тварин Ернеста Сетон-Томпсона під назвою «Мої знакомі (Нариси з життя звірів, яких я знав)» (Львів-Київ, 1925), казкова історія Чарльза Діккенса «Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання із привидами» під назвою в українському виданні «Різдвяна ніч» (Львів: видавництво «Просвіта», 1924).

2.4 Забуті та малознані перекладачі 1920-30-х років

2.4.1 Микола Сагарда

Микола Іванович Сагарда (1870, Золотоноша - 1943, Київ) - історик, бібліограф, богослов, літературознавець, перекладач.

Народився в сім'ї дяка. 1892 року закінчив Полтавську духовну семінарію, 1896 року - Cанкт-Петербурзьку духовну академію. З 1897 року працював викладачем латинської мови Полтавського духовного училища, з 1899 року - викладачем історії Полтавської духовної семінарії, де 1903 року захистив магістерську дисертацію на тему «Перше соборне послання св. апостола і євангеліста Іоанна Богослова». З 1903 року Микола Іванович - магістр богослов'я, а з 1904 року - професор патристики Cанкт-Петербурзької духовної академії.

У ранніх своїх дослідженнях торкався переважно питань богослов'я та історії церкви, зокрема, в таких працях: «Місто Золотоноша і його святі храми» (1897), «До житія св. Єфрема Печерського, єпископа Переяславського» (1899), «Характерні особливості в розкритті та викладі св. апостолом Іоанном Богословом християнського вчення» (1904) та ін. Микола Іванович також працював над власним українським перекладом Євангелія (1905-11). Відтак у пізніших дослідженнях він зосередився на питаннях перекладів Біблії українською мовою - це такі його праці, як «Переклади Cвятого Письма на українську мову від XVI-XX ст.» (1919), «Поетичні переклади П. О. Кулішем Cвятого Письма» (1919) та ін. У 1918-19 роках друкував свої статті й дослідження у газеті «Полтавские Епархиальные Ведомости» та журналі «Книгарь».

З 1918 р. жив у Києві; у 1918-19 роках - приват-доцент Київського університету, протягом 1920-24 років - викладач історії середньовічної культури Полтавського інституту народної освіти і завідувач Центральної наукової бібліотеки міста Полтава. З 1919 року співпрацював в установах Української Академії наук (УАН), яку 1921 року було перейменовано на Всеукраїнську Академію наук (ВУАН), з 1919 року був членом Постійної комісії для складання історично-географічного словника української землі, у 1924-25 роках - штатним співробітником академічної бібліотеки в Києво-Печерській лаврі, а протягом 1926-28 років - членом Комісії для виучування візантійського письменства та його впливу на Україну. В цей період Микола Іванович цікавився проблемами давньорусько-візантійських літературних зв'язків (праці «З історії джерел слов'яноруської "Пчоли"», «Загальний огляд походження та розвитку грецько-візантійських антологій», 1926).

Впродовж 1919-34 років був співробітником Всенародної бібліотеки України, де у 1925-32 роках завідував відділом періодики, а у 1927-30 рр. працював співредактором друкованого органу Всенародної бібліотеки - «Журналу бібліотекознавства та бібліографії». У 1927-30 роках обіймав посаду вченого секретаря Бібліографічної Комісії Всеукраїнської Академії наук. У бібліографічних журналах здійснював бібліографічні огляди українського книговидання та преси, писав статті з питань організації бібліотечної справи в Україні, зокрема, про організацію бібліографії та каталогізацію (праці «Основні проблеми українського бібліографічного репертуару», 1927 та «Завдання бібліографії української періодики», 1928). Упорядкував «Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії наук за 1930-

32 рік» (1931-33 рр.) та «Каталог антикварної книжки» (1932 р.). Протягом 1927-28 років подавав у часописі «Україна» бібліографічні огляди україніки в російських журналах.

1930 року Микола Іванович був звільнений з установ Всеукраїнської Академії наук. Водночас того самого 1930 року в перекладі Миколи Сагарди встигли вийти у видавництві «Книгоспілка» два великі твори класиків світової літератури: «Повість про двоє міст» Чарльза Діккенса та роман «Людина, що сміється» Віктора Ґюґо.

Політична атмосфера ставала всю гнітючішою. 1932 року Миколу Івановича заарештували, щоправда пізніше звільнили. Помер Микола Іванович Сагарда у Києві [довідка укладена за публікацією: 66].

2.4.2 Олександр Левитський

Олександр (Олекса) Августович Левитський (1872, м. Дашів, Київська губернія - 1942, Москва) - учений, освітянин, перекладач, учитель-методист. Народився у багатодітній родині священика - отця Августина. 1981 року вступив до Київської другої гімназії, після чотирьох класів - до Колегії Павла Ґалаґана, де вивчив французьку, німецьку та давні мови. По закінченню Колегії Павла Ґалаґана 1890 року вступає до Новоросійського університету (нині Одеський національний університет) на історико-філологічний факультет. Навчається у професора-слов'янознавця Олександра Кочубинського. Попри блискучу наукову перспективу, добровільно відмовляється від подальшої професорської підготовки й залишає університет заради роботи у народній школі.

За понад п'ятдесятилітню педагогічну діяльність працював у двох дюжинах навчальних закладів, серед них за часів царату: учителем Катеринославської жіночої гімназії, земської народної школи у селі Рибці Полтавської губернії, інспектором народних шкіл в містах Краснодар і Армавір, директором та викладачем Армавірської чоловічої гімназії, викладачем педагогіки та методики мови в Колегії Павла Ґалаґана та жіночих гімназіях Києва, заступником директора з педагогічної роботи в Київському Фребелівському вищому інституті, Головою шкільно-лекційної комісії при Київському товаристві «Просвіта», лектором курсів для підготовки вчителів середніх шкіл при Київському університеті імені Святого Володимира, викладачем у Казанській комерційній школі, директором, інспектором та викладачем у Таганрозькій комерційній школі.

У післяреволюційний період Олександр Левитський працював: директором та викладачем Полтавського учительського інституту (1917-19), Гайсинського педагогічного технікуму (1922-23), доцентом кафедри української мови Київського політехнічного інституту (1923-33), професором педагогіки Київського кооперативного інституту (1926-29), інспектором наркомосвіти в місті Сухумі (1934-36), з 1936 року - вчителем середньої школи в його рідному містечку Дашів [довідка укладена за публікацією: 62].

Олександр Августович як учитель і педагог завжди мав чітку громадянську позицію, брав під свою опіку «неблагонадійних» учнів та опальних семінаристів, як у царський період, так і в буремні пізніші роки. А серед таких, що зверталися по допомогу до Олександра Левитського, були і полтавські семінаристи: видатний у майбутньому державний діяч, організатор українських збройних сил Симон Петлюра, письменник, сатирик і публіцист, засуджений «особливою трійкою» НКВС і розстріляний 1938 року Пилип Капельгородський, популярний серед українських інтелектуалів 1960-90-х років художник-архітектор і бандурист, останній представник «слобожанської» традиції рецитації під акомпанемент старосвітської бандури Георгій Ткаченко та ін.

Олександр Левитський увійшов в історію вітчизняної педагогіки як учитель-новатор, методист. Ще наприкінці 1900-х - на початку 1910-х років він, побувавши у школах німецьких міст Мангейм, Дрезден, Мюнхен, Берлін, упроваджує новітні педагогічні методики, розробляє методику викладання мови як окремого предмета (згодом методика мови була ліквідована як галузь радянською владою), водночас він займається і благочинною діяльністю: збирає кошти для навчання бідних дітей, організовує бібліотеки, допомагає влаштовувати з'їзди сільських педагогів.

Полтавський період у життєписі Олександра Левитського посідає окреме місце: він працював ректором, викладачем педагогіки та української мови Полтавського учительського інституту з вересня 1917 року. Тут Левитський створює колектив педагогів-однодумців, серед яких Григорій Ващенко (зазнав політичних переслідувань у 1933 році, але фізично вцілів) та Володимир Щепотьєв (засуджений 1930 р. у процесі СВУ, а 1937 р. повторно заарештований і засланий, дальша доля невідома). Разом вони працюють над розробкою методики для українських шкіл. У часи УНР Левитський рецензує нові українські підручники, допомагає в українізації шкіл та навчальних закладів, у створенні першої української гімназії імені І. П. Котляревського, організовує збір коштів на відкриття історико-філологічного факультету в Полтавському учительському інституті, комплектування бібліотеки інституту українськими виданнями з Києва, Львова та інших міст. Як голова Полтавського товариства «Просвіта» з жовтня 1917 року він опікувався курсами вивчення української мови, ініціював проведення низки вечорів, громадських панихид по Тарасу Шевченку, Миколі Лисенку, Івану Стешенку.

Захопивши Полтаву 1919 року, денікінці видали наказ про арешт Олександра Левитського. Є свідчення, що його врятував, уночі попередивши про арешт, Антон Макаренко (у майбутньому - знаменитий радянський педагог, один із засновників радянської системи дитячо-підліткового виховання) [див.: 62].

У московських (1922 рік) та харківських (1923 рік) програмах для семирічної школи роботи Олександра Левитського значилися у покажчику рекомендованої методичної літератури для вчителів-мовників [див.: 62]. 1923 року Левитського запрошують до членства у науково-педагогічній комісії Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) з проблем мовознавства. Він працює над доповідями про стан дитячої літератури та над оглядом тогочасних українських читанок [див.: 62].

Олександр Августович не уникнув гонінь за інспіровані більшовицькими органами нібито «прояви петлюрівщини та контрреволюції» у його роботі як члена науково-педагогічної комісії та у викладацькій діяльності, як-от позапланові заняття з української мови зі студентами робітфаків Києва, організація екскурсій тощо.

Повернувшись 1936 року в своє рідне містечко Дашів, працював там учителем середньої школи до початку Другої світової війни та німецької окупації у вересні 1941 року, коли його через знання німецької мови примусово призначили старостою Дашева, але невдовзі звільнили за перешкоджання відправки земляків до Німеччини [див.: 62]. Помер на сімдесят першому році життя і після кремації похований на території Донського монастиря у Москві.

Добре знання німецької та французької мов забезпечило якісну, хоч і невелику за обсягами, перекладацьку діяльність Олександра Левитського. З опублікованого залишився його скорочений переклад роману Еміля Золя «Шахтарі», який витримав три видання (Київ-Харків: «Книгоспілка», 1927; перевидано у 1930 і 1931 рр.).

2.4.3 Марія Тобілевич і Домініка Дудар

Размещено на http://www.allbest.ru/

Марія Іванівна Тобілевич-Кресан (1883-1957) - письменниця, перекладачка, театральний діяч. Належала до славної театральної родини Тобілевичів. Донька українського драматурга, актора, письменника Івана Карповича Карпенка-Карого (справжнє прізвище - Тобілевич; 1845 - 1907), на честь якого названо Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого; племінниця відомих театральних діячів з родини Тобілевичів: Марії Карпівни Садовської-Барілотті, Миколи Карповича Садовського і Панаса Карповича Саксаганського.

Марія Тобілевич закінчила ліцей у Парижі, досконало знала кілька іноземних мов, відома як організатор і драматург лялькового театру в Києві. У 1920-х роках була секретаркою свого дядька - корифея українського побутового театру Панаса Саксаганського (1859-1940), допомагаючи йому записувати театральні спогади та в іншій літературно-театральній праці (крім п'єс «Лицеміри» (1908) та «Шантрапа» (1914), Панас Саксаганський є також автором спогадів «По шляху життя» (1935), низки статей, присвячених акторській майстерності).

1918 року Панас Саксаганський - славетний актор, режисер, драматург і педагог школи М. Кропивницького - очолював Державний Народний Театр, репертуар якого мав охоплювати побутові, історично-побутові та класичні п'єси. У 1920-ті роки виступав як актор і режисер. Зокрема, разом з Л. Сабіним був режисером вистави Я. Мамонтова «Що загинули ранком», прем'єра якої відбулася 29 липня 1925 року. А 18 вересня 1925 року РНК УСРР присвоїла Панасу Саксаганському звання Народного артиста республіки. З 1926 року він гастролював у різних театрах, у т.ч. і в складі новоствореного Театру ім. М.Заньковецької; виступав на сцені останній раз 12 травня 1935 року. Звання Народний артист СРСР одержав 1936 року.

Марія Тобілевич допомагала Панасові Карповичу й у режисерській роботі. Зі світового репертуару він поставив «Розбійників» Й.-Ф. Шіллера, де грав роль Франца Моора, «Урієль Акоста» К. Ґуцкова (Державний Народний Театр, 1918) та «Отелло» В. Шекспіра (Театр ім. М.Заньковецької, 1926). Стосовно останньої п'єси, то завдання Марії Тобілевич полягало в докладній звірці перекладів Шекспіра з оригіналом.

Про Домініку Данилівну Дудар (1883; за іншими даними 1890 - 1945, Київ) - поетесу, літературознавця, перекладачку (зокрема, їй належать перші українські переклади з Олександра Блока), дослідницю творчості Тараса Шевченка - збереглося обмаль біографічних відомостей. Домініка Данилівна народилась у Східній Україні, викладала українську мову й літературу в школах Києва. Друкувалася в часописах «Літературно-Науковий Вістник», «Глобус» та ін. Автор віршів «Далекий принц», «Осяйний обрій» тощо. Її вірші увійшли до окремої збірки під назвою «Нова українська поезія» (Київ, 1920). У літературознавчій розвідці «З поетики Т. Шевченка (Порівняння в "Кобзарі")», виданій окремо 1924 р., аналізуючи твори Тараса Шевченка, розглядає питання про природу, походження та виховне значення мистецтва, дає класифікацію окремих його різновидів, зіставляє такі літературні жанри, як трагедія й епос. 1919 року переклала вірші Поля Верлена «І місяць білий», «Паризькі обриси», «Синє небо над дахом». Відомий її переклад у співавторстві з Марією Тобілевич роману румунського письменника Панаїта Істраті «Mihail» (1927), виданий у Києві того-таки 1927 року під назвою «Михайло» і перевиданий 1928 року в Харкові.

Цікаво, що довідку про Домініку Дудар до «Української Літературної Енциклопедії» підготував Г. П. Кочур. Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. / Ред. кол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. - К.: «Українська Радянська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1990. - Т. 2 (Т. 1 - 1988): Д - К. - 576 с.: іл. - С. 120.

Літературознавці з'ясували, що Микола Зеров свого часу присвятив Домініці Дудар вірш («Д. Дудар»; не опублікований). Там само. Очевидно, між ними існувала взаємна симпатія.

На відміну від Миколи Костьовича, Домініка Дудар пережила і 1930-ті роки, і війну (ймовірно, ховаючись від репресій та вчителюючи по селах). Згідно з дослідженнями, що їх провадив М. В. Стріха, після відступу німців у 1944-45 рр. Домініка Дудар викладала українську мову та літературу у київській школі № 155. За спогадом її тодішньої учениці-восьмикласниці Олександри Баліної (матері відомої української письменниці Євгенії Кононенко), трагічно загинула в жовтні 1945 року від опіків, спричинених вибухом примусу (на них тоді готували їжу). Похована на Лук'янівському кладовищі.

На початку 1930-х років Марію Тобілевич заарештували. Під час німецької окупації вона залишалась у Києві, де організувала «Будинок дитини», залучивши до праці у ньому відомих митців [детальніше про цей період у її житті див. публікацію: 88].

У повоєнний час Марія Іванівна підготувала до друку спогади своєї матері - акторки характерного плану, перекладачки, фольклористки, племінниці одного з лідерів польського повстання 1863 року Зиґмунта Сєраковського Софії Віталіївни Тобілевич (уродженої Дитківської; 1860-1953) «Мої стежки і зустрічі» (1957).