Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Поховано Марію Тобілевич-Кресан у Києві на Байковому кладовищі поряд із могилою її матері Софії Тобілевич.

2.4.4 Леонід Пахаревський

Леонід Андрійович Пахаревський (1883, с. Щербашинці, Канівський повіту, тепер Богуславського району Київської області - 1938, поховано?) - письменник, перекладач, драматург, актор, режисер, педагог. Біографічних відомостей про нього залишилось небагато. За укладеною Ю.В. П'ядиком стислою довідкою, Леонід Пахаревський закінчив Київський університет, Музично-драматичну школу М. Лисенка. Друкуватися почав 1905 року. Свої кращі оповідання («Чужий», «Дівчина», «Над Дунаєм», «Батько»), в яких звучить протест проти міщанського існування й покірності, заклик до боротьби за краще життя, оприлюднив у 1910-х роках [за матеріалами публікації: 95]. Автор збірок малої прози «Буденні оповідання» (Київ, 1910), «Оповідання», кн. 3 (Київ, 1913), збірки віршів «Пожовкле листя» (1911), п'єс «Нехай живе життя!» (1907), «Тоді, як липи цвіли» (1914). Писав під літературними псевдонімами: Г. Одинець, Л. Чулий, Л. Свіровський. Брав участь в альманахах «Розвага» (1908), «Терновий Вінок» (1908), газетах «Рада» (1906-14), «Рідний Край» (1905-14), місячниках, зокрема «Світло» (1910-14), та ін.

Кілька слів про Музично-драматичну школу М. Лисенка - першу спеціальну школу українського професійного театру. На офіційній сторінці історії Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого можна ознайомитися з історією створення цієї знаменитої школи. Микола Віталійович Лисенко (1842-1912) за особистої підтримки Михайла Петровича Старицького (1840-1904) ще 1898 року порушив перед царською владою питання про створення музично-драматичної школи в Києві. У березні 1899 року Міністерство внутрішніх справ у Петербурзі затвердило статут цієї школи, проте приватну Музично-драматичну школу М. Лисенка через відсутність належних коштів удалося відкрити лише у вересні 1904-го: на кошти, зібрані наприкінці 1903 р. українською громадою як дарунок Лисенкові з нагоди 35-річного ювілею його творчості. Микола Віталійович орендував для школи приміщення на вулиці Великій Підвальній (нині - Ярославів Вал).

Драматичним відділом школи керувала племінниця Лисенка і донька Старицького - вихованка театрального училища Московського філармонійного товариства (нині це Російська академія театрального мистецтва) - відома на той час актриса Марія Михайлівна Старицька (1865-1930), яка свідомо добирала українськомовну молодь, яку навчала рідною мовою, а від 1907 року на драматичному відділі офіційно існували водночас російський акторський курс (до роботи були залучені провідні актори й режисери київських російських театрів) та український акторський курс, який з 1907 року вела сама М. М. Старицька (до речі, у школі всі музичні предмети викладалися за програмами і в обсязі консерваторії, а предмети драматичного відділу - за програмами і в обсязі драматичних училищ при імператорських театрах).

Курс драматичного мистецтва тривав спочатку чотири, а згодом - три роки. До спеціальних предметів у ньому належали: сценічна гра, декламація і режисура. Допоміжними предметами вважалися: міміка, фехтування, танок, гримування, історія драми, історія культури, психологія, естетика, італійська і французька мови. Екзаменаційні вечори у школі проводились чотири рази на рік і були відкриті для широкої публіки. На них часто головував сам Микола Карпович Садовський - директор Товариства українських артистів, стаціонованого в Києві з 1907 р. Про ці вечори багато писала київська преса. За даними офіційного сайту КНУТКТ імені І. К. Карпенка-Карого, історію літератури і фольклор викладав член-кореспондент Імператорської Академії наук у Петербурзі, професор Університету Св. Володимира в Києві В.М. Перетц (до 1913 р.), історію драми - І.М. Стешенко, а в останньому навчальному році (1917/1918) українські акторські курси вели, окрім М.М. Старицької, О.Л. Загаров, Й.Д. Стадник, М.Г. Бурачек, І.О. Мар'яненко [81]. Тож не дивує, що імена багатьох випускників драматичного відділу 1904-1918 рр. назавжди залишилися в історії українського театру. Серед таких славних імен, укарбованих у літопис Київського національного університету імені І. К. Карпенка-Карого, є й ім'я драматурга Леоніда Пахаревського [див.: 81].

Відзначився Леонід Андрійович і в журналістиці, особливо - як член редакції єдиної україномовної газети «Рада», що виходила у 1906-14 рр. (видавець - Євген Чикаленко). Навколо київської газети «Рада» гуртувалися визначні діячі майбутньої Української Народної Республіки. Газета мала ряд відділів з постійними редакціями і широко висвітлювала громадсько-політичні та культурні вияви українського життя на всіх українських землях, чим спричинилася до формування української свідомості передвоєнного часу. З початком Першої світової війни російський уряд закрив «Раду»; вона відновилася по лютневій революції 1917 року під назвою «Нова Рада».

Відомий Леонід Пахаревський і як співробітник політично-, економічно-, науково-освітньої та літературно-популярної газети «Рідний край» (виходила з кінця 1905 р спочатку заходами української місцевої громади у Полтаві, з кінця 1907 до 1914 у Києві і в 1915-16 рр. у Гадячі; видавець - Г. Маркевич, із 1907 р. редактором газети була Олена Пчілка) та єдиного до 1917 року на Центральних і Східних Землях педагогічно-освітянського місячника «Світло» (виходив 1910-14 років у київському видавництві «Український Учитель»), який гуртував учителів і діячів культури, пов'язаних зі школою, та підготував немало діячів народної освіти (традиції «Світла» продовжила «Вільна Українська Школа», 1917-19).

В історію журналістики Леонід Пахаревський увійшов також як один із «провідних фейлетоністів київської преси початку ХХ ст.», як записано в навчальній програмі з історії української журналістики ХІХ - початку ХХ ст. Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка (укладач д-р філол. наук, проф. Н. М. Сидоренко. - К., 2005. - 15 с.) [див.: 112].

Сергій Єфремов у своїй «Історії українського письменства» присвятив кілька рядків і Леонідові Пахаревському, безумовно цікавлячись його творами, - в розділі про творчість молодих письменників на початку 20 століття. Видатний учений так сформулював свою думку: «Леонід Пахаревський - співець одцвілих надій, тужливих переживань, яких рясно доводиться зазнавати серед нашої буденщини чулому й жадібному на добро та красу серцеві. «Свята нема, бо не видно на землі щиро веселих очей і мелодій радісних не чути» («Пісня дзвона») - це основний мотив Пахаревського, що озивається на ту буденщину життя то побутовими картинками («Буденні оповідання»), то ліричними рефлексами («Пожовкле листя»). Це чистий лірик з натури (курсив наш. - Л.К.) і через те кращі у нього твори останньої категорії і слабше вдає він заклики до боротьби, що фатально збиваються раз у раз на розпачливе бажання: «Хай буде, що буде, аби тільки не буденщина, бо вона засмокче, скрутить, знесилить, уб'є» («Під новий рік»)» [31, c. 457].

Цікавість до літературної творчості Леоніда Андрійовича Пахаревського у наші дні не зникла, а навпаки, пожвавилась. Свідченням цього є захищена у 2012 році кандидатська дисертація на тему «Жанрові модифікації малої прози Л. Пахаревського» (автор: Олександрова Галина Мевлютівна).

Глибока ліричність поезій Леоніда Пахаревського прихилила до себе чуле серце геніального композитора Кирила Григоровича Стеценка (1882-1922), якого слова поета надихнули на створення хорових композицій, найвідомішою серед яких стала пісня «Червоная калинонька» для хору в супроводі фортепіано. Кирила Стеценка поєднала з Леонідом Пахаревським рідна для них обох Музично-драматична школа Миколи Лисенка: 1899 року молодий композитор уперше зустрівся із засновником української класичної музики Миколою Лисенком і невдовзі став його найближчим помічником; у 1903 р. до 35-річчя творчої діяльності Миколи Лисенка вдячний Стеценко написав кантату «Слава Лисенкові» й був диригентом при її виконанні на ювілеї композитора; тільки-но було відкрито Музично-драматичну школу Лисенка, Кирило Стеценко переходить до неї навчатися, залишивши школу Російського музичного товариства, куди вступив по закінченні Київської духовної семінарії; у 1917 р. Кирило Григорович повертається до своєї київської музичної колиски й у низці багатьох його подвижницьких справ знаходиться місце для завідування курсами диригентів Музично-драматичного інституту ім. М. В. Лисенка, яким стала на той час Музично-драматична школа.

Перекладацькій творчості Леонід Пахаревський віддавав чимало часу ще в дореволюційний період. Перекладав українською мовою твори Г. Гауптмана, А. Шніцлера К. Гамсуна, Є. Чирикова й ін. На окрему увагу заслуговує його переклад роману «Плющ» італійської письменниці Ґрації Деледда «Плющ», опублікований спершу в «Літературно-Науковому Вістнику» за 1909 р., а потім окремим виданням (Київ, 1912).

П'єсу російського драматурга Є. Чирикова «Євреї» Пахаревський переклав для репертуару театру Товариства українських артистів, створеного Миколою Садовським у 1906 році й стаціонованого в Києві 1907 року. П'єса входила до плану «європеїзації» українського театру (разом із виставою опери чеського композитора Б. Сметани «Продана наречена» в українському перекладі лібрето М. Садовського). П'єсою «Євреї» мав відкритися перший київський сезон театру Садовського, «але поліція цього не дозволила через гостроту сюжету, пов'язану з критикою єврейських погромів, протестом проти великодержавного шовінізму, і вистава цієї п'єси відбулася трохи пізніше. <…> Через заборону «Євреїв» Є. Чирикова М. Садовському довелося вдатися до іншого перекладного твору - комедії німецького драматурга Отто Ернста «Вихователь Флахсман», що була вже відома на українській сцені в Галичині під назвою «Пан професор Хитрий» в перекладі Остапа Левицького, а в театрі Садовського пішла під назвою «Просвітитель пан Хитрий» (прем'єра - 26 вересня 1907 р.)» [147, с. 255-256].

Твори Леоніда Пахаревського продовжували видаватися і в бурхливі роки національно-визвольних змагань та боротьби за українську державність. Так, 1918 року Черкаське видавництво «Сіяч» здійснило друге видання двох його збірок оповідань: «Оповідання (книжка перша)» (116 с.) та «Оповідання (книжка друга)» (185 с.).

У 1920-х роках Леонід Пахаревський викладав на Київських педкурсах імені Грінченка, де тоді працювало багато непересічних людей, зокрема К. С. Шило - чоловік доньки М. В. Лисенка. Вищі трирічні педкурси імені Бориса Грінченка беруть свій початок від 1919 року, коли у Києві розпочав діяльність Педагогічний інститут імені Б. Д. Грінченка, згодом реформований у Київські педагогічні курси імені Б. Д. Грінченка, які здійснювали перепідготовку вчителів у місті Києві. Восени 1922 р. Педагогічні курси імені Костянтина Ушинського та Педкурси імені Бориса Грінченка були переформовані в один навчальний заклад: Вищі трирічні педагогічні курси імені Б. Д. Грінченка, яким у 1923 р. додатково доручили реалізацію політики українізації (викладання на курсах здійснювалося виключно українською мовою).

У той же період Леонід Пахаревський - відомий не тільки як український письменник, публіцист і педагог, а також і як перекладач із норвезької творів Кнута Гамсуна, - працює директором і одночасно викладачем історії у київській школі № 50 (тоді середні школи в Україні були семирічними, а далі треба було вчитися ще три роки у т. зв. професійній школі за якимсь трудовим фахом). Випускник цієї школи професор Анатолій Петрович Пелещук (роки навчання 1923-26) - патріарх вітчизняної внутрішньої медицини, фундатор київської терапевтичної науки др. пол. ХХ ст. - упевнений, що сформовані вчителями школи № 50 та особисто її директором Л.А. Пахаревским переконання визначили його подальшу життєву позицію: «Так, перебуваючи у Празі на Всесвітньому з'їзді терапевтів, незважаючи на велику завантаженість, він із величезними труднощами все-таки знайшов на Огоманському цвинтарі могилу Олександра Олеся, та, вклоняючись праху похованого на чужині генія України, із вдячністю згадував директора школи Л.А. Пахаревського (курсив наш. - Л.К.). Блискуче продекламована ним на випускних шкільних урочистостях поезія «Айстри» відкрила для Анатолія Петровича цього прекрасного поета. До сьогодні це одна з його найулюбленіших поезій, яку він завжди із задоволенням декламує» [109].

Наприкінці 1920-х років перекладацька зірка Леоніда Пахаревського досягла свого зеніту, а вже на зламі десятиліть її нагло загасила хвиля політичних репресій. Перекладав Леонід Андрійович з російської, польської, французької, німецької, норвезької мов.

Зокрема, 1928 року в київському видавництві «Сяйво» за редакцією Миколи Зерова вийшли роман «На срібній планеті» та повість «Рукопис з Місяця» польського письменника і філософа Юрія Жулавського, переклад яких здійснили Леонід та Вероніка Пахаревські. Того ж року в «ДВУ» окремим виданням з'явилася збірка повістей лауреата Нобелівської премії 1920 року Кнута Гамсуна, до якої входили такі повісті: «Голод» (у перекладі Надії Суровцевої), «Пан» (у перекладі Леоніда Пахаревського) та «Вікторія» (в перекладі Григорія Петренка). 1930 року там само побачили світ «Вибрані твори» письменника, куди увійшов і роман «Містерії» в перекладі Вероніки Гладкої та Катерини Корякіної, який повністю склав другий том «Вибраних творів», загальним обсягом 248 с. Нагадаємо, що у 1920-30-ті роки твори Кнута Гамсуна також перекладали: Михайло Зеров - оповідання «Мандрівні дні» (Харків: «Книгоспілка», 1926), Іван Ставничий - повість «Під осінніми зорями» (Львів, 1937) та ін. До речі, у виданні роману «Бродяги» (1927), який вийшов у харківському видавництві «Книгоспілка» 1928 року в авторизованому перекладі з рукопису, імені перекладача не зазначається.

У наші дні переклади Леоніда Пахаревського були перевидані разом із новими перекладами Галини Кирпи у збірці романів Кнута Гамсуна під назвою «Містерії», куди увійшли романи «Містерії», «Пан», «Смерть Ґлана» та «Вікторія», - з передмовою Дмитра Сергійовича Наливайка і примітками Галини Миколаївни Кирпи, яка переклала романи «Пан» та «Смерть Ґлана» (Харків: «Фоліо», 2007. - 479 с.). Це видання було здійснене Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України у серії «Бібліотека світової літератури».

Все того ж 1928 року з'явилось одразу кілька видань творів майстра пригодницької літератури Жюля Верна, у т.ч. й роман «Подорож на Місяць», який переклали з французької Леонід Пахаревський та Н. Пихова (видавництво «Український робітник»).

Не раз Леонід Пахаревський брав участь у перекладних виданнях і як стилістичний редактор. Зокрема, 1929 року в «ДВУ» під його редакцією вийшла повість Марії Дгебуадзе-Пуларія «На руїнах щастя» в автоперекладі з грузинської.

Як перекладач Леонід Пахаревський долучився до низки дво- та багатотомних видань класиків світової літератури. Так, 1929 року Державне видавництво України розпочало випуск багатотомної збірки «Творів» Еміля Золя - «найліпшого француза» (як його назвали Іван Франко та Михайло Павлик). Того року вийшли томи 1-12 запланованої збірки, серед них і том сьомий, який містив роман «Земля» в перекладі Леоніда та Вероніки Пахаревських. А у другому томі двотомника «Вибраних творів» Антона Чехова за редакцією В. Іванушкіна та М. Рильського (Харків-Київ: Книгоспілка, 1930) серед перекладачів оповідань (а це Борис Антоненко-Давидович, Микола Зеров, В. Михальчук, Іван Рильський, Дмитро Тась, Антон Марченко) вказаний і Леонід Пахаревський.

Творчість німецького письменника менш гучної слави Германа Зудермана, представника натуралістичної течії в літературі, була відображена у двотомнику його «Вибраних творів», виданих у 1931-32 рр. (Харків-Київ: «ЛіМ»), який містив два романи: том перший - роман «Фрау Зорґе» (цим твором Зудерман дебютував 1887 р.), том другий - роман «Котяча стежка». Обидва романи переклали Леонід і Вероніка Пахаревські.

Окремо слід зупинитись на першому повному перекладі однієї з найзнаменитіших книг раннього італійського Ренесансу - зібранні ста новел під назвою «Декамерон» (1352-54) великого флорентійця Джованні Боккаччо. 1929 року цю книгу було видано двома частинами в харківському «ДВУ» (частина перша - 408 с., частина друга - 334 с.), переклад здійснили Леонід Пахаревський та Павло Майорський (справж. - Сабалдир), поезії переклав Марко Вороний. Перекладачі «Декамерона» користувалися французьким текстом у перекладі Франціска Рейнара, виданого Шарпантьє 1879 р. У відомій статті «Джованні Боккаччо» Григорій Порфирович Кочур так пише про це (попри всі недоліки епохальне) видання: «Перекладали Л. Пахаревський і П. Майорський не з оригіналу, а з французького перекладу, заглядаючи до того ж і в російський переклад О. Веселовського. Редактори (першого тому С. І. Родзевич, другого - П. Мохор) звіряли виготовлений в такий спосіб переклад з італійським оригіналом. Канцони переклав Марко Вороний, передмову (і досить змістовну) написав В. Державін. Видання, що вийшло тиражем 5000 примірників, як на свій час, було непогане, трапляються місця, перекладені навіть точніше, ніж у Веселовського, відновлені деякі пропуски, що внаслідок цензурного втручання залишалися в його перекладі. Але досконалим це видання й не могло бути: надто вже кручений шлях виникнення цього перекладу позбавив його стилістичної єдності, єдиного мовного обличчя. Перекладачі й редактори намагалися в міру можливості сумлінно передати зміст, і такої мети вони досягли. Художня своєрідність і барвистість «Декамерона» значною мірою залишилася поза можливостями перших його українських інтерпретаторів. Цим уже цілком виправдана поява нового перекладу» [56, c. 808].

У співпраці з Леонідом Пахаревським переклад «Декамерона» здійснював його давній товариш по редакційній роботі в газеті «Рада», один із секретарів редакції газети Павло Сабалдир (Майорський), - майстер журналістського пера, відомий тогочасний нарисовець, творчість якого теплим словом згадав у своїй «Історії українського письменства» Сергій Єфремов, підмітивши «симпатичний гумор», що «пробивається в мініатюрах Майорського (псевдонім)» та висловивши жаль, що цей цікавий автор «зовсім перестав останніми часами показуватись на літературній ниві» [31, c. 458].

Про Павла Сабалдира збереглося обмаль відомостей. Він устиг зробити внесок в українське словникарство 1920-х років як агроном і лексикограф, підготувавши під егідою Інституту Української Наукової Мови «Практичний словник сільськогосподарської термінології» (випуск 2: Харків, 1931), який містив близько 9 000 російських термінів з українськими - а при морфологічних назвах і з латинськими - відповідниками. Словник подавав українські відповідники і синоніми до російських та інтернаціональних назв, окремі з яких, може б, і не витримали випробування часом, як-от синонім «плазун» до терміна «трактор», одначе якраз історичної перспективи словник Сабалдира був цілковито позбавлений, як і понад п'ятдесят інших створених у 20-ті роки українських науково-термінологічних словників, заборонених і знищених у 1933 році.

У березні-квітні 1930 року в оперному театрі у Харкові відбувся показовий судовий процес над 45 керівниками та головними діячами т. зв. Спілки визволення України (СВУ). Справу було сфабриковано, а процес інспіровано слідчими органами НКВС з метою переслідування потенційної політичної опозиції з боку національно свідомої української інтелігенції, скомпрометувати саму політику українізації та українське відродження. На лаві підсудних, серед інших видатних діячів доби УНР, опинились академік Сергій Єфремов, педагог Володимир Дурдуківський, літературний критик і письменник Андрій Ніковський. Репресувалися не тільки окремі люди, патріоти України, а й цілі наукові установи національного значення. Так, того ж року було зліквідовано Інститут української наукової мови.

Процес над СВУ досягнув своєї мети, він буквально приголомшив широкі кола тогочасної інтелігенції й став приводом для хвилі арештів. Невдовзі по його завершенню 19 березня 1931 року, саме в день народження, заарештували і Максима Тадейовича Рильського. «На допити поета возили в ДПУ, яке за іронією долі розмістилося в тому самому будинку на вул. Інститутській, де колись викладав Микола Лисенко. У матеріалах справи 272 наскрізною є тема СВУ. Чекістів цікавили знайомі Рильського - Олександр Дорошкевич, Андрій Ніковський, Леонід Пахаревський, Микола Зеров, Павло Филипович, Микола Дейнар, Григорій Косинка, Михайло Донець… Літератори, артисти, видавці…» [100]. У своїх письмових свідченнях Максим Тадейович повинен був давати характеристики усім цим та іншим знайомим і не дуже знайомим людям. Непросто було поетові підбирати потрібні слова для самообмови… На цьому тлі зворушують наївні намагання Рильського «не топити» Пахаревського. З архіву КДБ: «Пахаревський Леонід Андрієвич (зберігаємо орфографію першодруку. - Л.К.). Стрічались іноді за чаркою. Політичних розмов не мали (як не мав я їх і ні з ким), але взагалі завжди П [ахаревськи] й здавався мені не тільки цілком лояльним до радянської влади, а навіть більше - завзятим прибічником нового життя, нового будівництва. Свою школу дуже любив і любив розказувати про свої педагогічні методи. Друга його улюблена тема - його перекладна діяльність, що він сам розцінював високо (курсив наш. - Л.К.)» [100].

Подальша доля Леоніда Пахаревського губиться у коловороті тотального «полювання на відьом», розпочатого більшовиками проти українського народу. Відомо, що з кінця 1920-х років він жив у Москві, де пізніше намагатиметься урятуватись і Микола Зеров. Та вислизали з-під маховика терору буквально одиниці із сотень тисяч затаврованих…

А от доля П.О. Сабалдира простежується трохи довше: до 1934 року, коли приниження самообмови не оминуло і його. Після ліквідації Інституту Української Наукової Мови, який формально було реорганізовано в Інститут мовознавства, та утвердження нового правопису 1933 року, що значно уподібнив українську мову до російської, постало нагальне компартійне завдання переглянути й узгодити з російською українську наукову термінологію. Павло Сабалдир опинився серед тих, хто (нехай і з примусу) взявся це завдання виконувати. У співавторстві з болгарином Дельчо Дріновим він уклав т.зв. «російсько-український словничок» «Виправлень до математичного словника. Чч. І, ІІ, ІІІ» (Частина І. Математика; Частина ІІ. Теоретична механіка; Частина ІІІ. Астрономічна термінологія), де на 56 сторінках подавалася зросійщена математична термінологія, а власне «словничку» передувала нищівна трафаретна стаття, обсягом 17 сторінок, із промовистою назвою «Проти націоналізму в математичній термінології» (Математичний термінологічний бюлетень. - Київ: вид-во Всеукраїнської Академії Наук, 1934; тираж 3 000 примірників). Це були «виправлення» до трьох словників математичної термінології («Словник математичної термінології». - Ч. 1. «Термінологія чистої математики». - К., 1925. - 240 с.; «Словник математичної термінології». - Ч. 2. «Термінологія теоретичної механіки». - К., 1926. - 80 с.; «Словник математичної термінології». - Ч. 3. «Астрономічна термінологія й номенклатура». - Х., 1931. - 117 с., титульним редактором яких виступав відомий математик Федір Пилипович Калинович (1891, с. Ганівці, тепер Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл. - ?), який у 1920-ті роки обіймав посади співробітника та секретаря математичної секції природничого відділу Інституту української наукової мови ВУАН, а на початку 1930-х років працював у словниковому відділі Інституту мовознавства ВУАН.

Типові для свого часу звинувачення «українських буржуазних елементів, недобитків петлюрівщини» у «шкідницькій контрреволюційній роботі в українському мовознавстві, зокрема на термінологічній ділянці», якими починалася вищеназвана стаття Павла Сабалдира і Дельчо Дрінова, хоч як їх нині прикро читати, найвірогідніше, не врятували Павла Сабалдира від переслідувань. Адже сліди по ньому губляться…

2.4.5 Андрій Ніковський

Размещено на http://www.allbest.ru/

Андрій Васильович Ніковський (1885-1942) - державний діяч, політик, літературознавець, журналіст, перекладач. Народився в болгарському селі Малий Буялик тодішньої Херсонської губернії в бідній селянській сім'ї. «Як згодом писав у своїй автобіографії, «дитинство пройшло "в голому, сухому, як перець, степу, над півсолоною Березанською затокою Чорного моря". Після смерті батька у 1891 році родина переїхала до Одеси, де малий Андрій спізнав усі "радощі" злиденного життя "кухарчиних дітей", допомагаючи своєму вітчиму на роботі в лазнях єврейського кварталу, "чистячи відвідувачам чоботи, підсушуючи простирадла, бігаючи за квасом і милом". Мабуть, і далі б "побирався по світу" сирота, якби не випадок. У 1897 році доля звела його із сином одеського ювеліра М. Еліка, який, за спогадами Ніковського, "спокусив його розкішними вигодами знання і освіти" і за нетривалий час підготував до іспитів у гімназії» [цит. за публікацією: 85].

Короткий нарис життя і творчості Андрія Ніковського у знаменитій антології творів розстріляних, «перевихованих» і пропалих безвісти українських письменників 1917-33 рр. під назвою «Розстріляне відродження», вперше виданій у Парижі 1959 року, її автор Юрій Лавріненко починає ось таким незвичайним епізодом: «Якось маленьким, обідраним хлопчиком стояв Андрій Ніковський перед вивіскою магазину в Одесі і на запитання одного пана, що він робить, відповів: «Учусь, дядю, читати». Зворушений пан поміг хлопцеві здобути освіту, і Андрій блискуче закінчив в Одесі не тільки гімназію, а й Одеський університет. Завдяки цьому випадкові модерна Україна першої чверті 20 сторіччя дістала в особі Андрія Ніковського одного з найбільших культурних діячів у ділянці політики, науки і літератури» [61].

Після закінчення гімназії Андрій продовжив навчання в Імператорському Новоросійському університеті в Одесі, закінчивши 1912 року історико-філологічний факультет. Під час навчання в університеті брав активну участь у житті української громади, зосібна, від самого початку заснування Одеської «Просвіти» у 1905 році й до її адміністративного закриття 1910 року постійно працював секретарем та бібліотекарем одеського осередку «Просвіти», невдовзі був обраний і членом правління товариства, на зборах якого він «систематично виступав із рефератами про творчість О. Олеся, М. Вороного, В. Винниченка та інших новітніх письменників-модерністів» [151]. До того ж, «вів курси української мови та літератури в таємних групах шкільної молоді, що діяли в гімназіях, семінарії, технічній школі» [85]. Слід наголосити, що «Одеса кінця ХІХ - початку ХХ ст. була потужним центром українського руху, «містом самостійників», а для Ніковського - «моя рідна Одеса». Ще з 70-х років ХІХ ст. тут виникають своєрідні університети «на дому». Це не були літературні салони, як у Росії, але внесок таких «університетів», результати їхньої діяльності для українського національного руху і літературного та наукового життя мають величезне культурно-історичне значення» [151]. Таким «університетом на дому» стало для юного Ніковського та інших одеських студентів помешкання подружжя Лазурських - відомого філолога, професора і проректора Новоросійського університету Володимира Лазурського та його дружини Наталі, які були членами одеської «Просвіти».

Змолоду поринув у соціально-політичну діяльність, публікувався у місцевій пресі. Так, за спогадами самого Ніковського, перші його публікації з'явились у газеті «Рада» і присвячувались боротьбі царського генерала Толмачова з одеським осередком «Просвіти» [див.: 85]. Ще студентом він став членом одеської Молодої громади (так називалися місцеві гуртки студентської молоді, прихильної до самостійницької ідеї, які проводили пропагандистську та культурно-просвітницьку роботу й поширювали популярну літературу). Крім того, від часу заснування у 1908 році Товариства Українських Поступовців (скорочено ТУП - таємна понадпартійна громадсько-політична організація, до якої входили Євген Чикаленко, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Федір Матушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, В'ячеслав Прокопович, Людмила Старицька-Черняхівська та ін.; постала з ініціативи членів колишньої Української Демократично-Радикальної Партії для координації українського національного руху) Ніковський став одним із дієвих членів цієї партії, з ініціативи якої в перші тижні революції 1917 року було засновано Центральну Раду.

У статті «Передчуття трагічної долі (14 жовтня - 125 років від дня народження Андрія Васильовича Ніковського (1885-1942) українського державного діяча, політика, літературознавця, журналіста)» знаходимо інформацію про те, що у 1908 році Андрій Ніковський нелегально їздив до Праги на Всеслов'янський студентський з'їзд як делегат від одеського студентства, а через три роки - на з'їзд ТУПу до Києва як делегат від Молодої громади [85].

Є дані, що 1909 року Михайло Федорович Комаров - письменник, бібліограф, фольклорист, лексикограф, критик і перекладач, активний діяч одеської «Громади», упорядник відомого «Російсько-українського словника» - організував студенту четвертого курсу Новоросійського університету Андрію Ніковському зустріч з Іваном Франком [151].

Перші літературознавчі праці А. Ніковського з'явилися в Одесі: це есеї «Українська література і кріпацтво» та «Вічна казка» (про драматичний етюд Олександра Олеся «По дорозі в казку»; підписано прибраним ім'ям Ан. Василько). Друкував він і рецензії на перекладені твори. Серед них такі: Про переклади (Замісць рецензії): [Про мову перекладів «Театральної бібліотеки»] // Рада. - 1910. - №64. - Підписано: Ан. Василько; [Рецензія] // Рада. - 1910. - № 45. - Підписано: Ан. Василько. - Рец. на книжку: Гоголь М. Тарас Бульба / пер. М. Уманця [М. Ф. Комарова]. - Одеса, 1910. - 146 с.; [Рецензія] // Рада. - 1910. - № 170. - Підписано: Ан. Василько. - Рец. на книжку: Гоголь М. Тарас Бульба / Пер. М. Садовський. - К., 1910. - 160 с. 1913 року Андрій Васильович переїздить до Києва і стає головним редактором газети «Рада» (яка на той час була єдиною щоденною громадсько-політичною, економічною і літературною газетою, що виходила українською мовою на Наддніпрянщині), перебуваючи на цій посаді до 2 серпня 1914 року, коли російський уряд закрив газету (вона відновилася відразу після лютневої революції 1917 року під назвою «Нова Рада»). Видавав і фінансував «Раду» Євген Чикаленко, (при певній матеріальній підтримці Василя Симиренка, Петра Стебницького, Володимира Леонтовича та ін.), і це визначало її загальну лінію як речника Товариства Українських Поступовців - міжпартійного об'єднання, яке напередодні Першої світової війни виконувало роль координуючого центру українського національного руху, - і гуртівника визначних діячів майбутньої Української Народної Республіки, хоч «Рада» була непартійною газетою. В «Раді» Ніковський друкував талановиті літературознавчі розвідки, зокрема, і присвячені перекладеним творам світового письменства, як-от панорамна стаття «"Дон-Жуан" в українській літературі» (№ 7 за 1913 рік), підписана псевдонімом Ан. Василько.

В період Першої світової війни, коли «Рада» була заборонена, Андрій Васильович повернувся в Одесу, де у 1915 році редагував журнал «Основа» (але після випуску четвертого номера це видання було закрите, очевидно, через політичні погляди його редактора - члена проводу Товариства українських поступовців), а також співпрацював із нелегальним часописом української революційної молоді «Боротьба» (1915). За Юрієм Лавріненком, «великі організаційні здібності виявив Андрій Ніковський, коли став уповноваженим Комітету південно-західнього відділу Союзу міст. Ця громадська організація для допомоги населенню і фронту під час Першої світової війни мала сильні суспільні й фінансові позиції; в ній зосередились великі кадри української інтелігенції, що проходили тут своєрідну школу організаторської праці в великих державних масштабах і що, порядком опіки над біженцями й полоненими та окупованими західньоукраїнськими землями, знайомились із здобутками українського життя в Галичині. Ніковський був одним із керівників тих українських кадрів, що в їх руках опинився південно-західний відділ Союзу міст» [61].

Після Лютневої революції, 17 березня 1917 року Андрій Ніковський увійшов до складу Комітету Київської ради об'єднаних громадських організацій і партій. Комітет утримував фактичну владу в Києві протягом перших трьох місяців революції, а Ніковський виконував обов'язки секретаря виконкому ради.

25-26 березня 1917 року відбувся з'їзд Товариства українських поступовців, на якому товариство реорганізувалося у Союз українських автономістів-федералістів. Андрій Ніковський був обраний товаришем (заступником) голови Союзу, а також став головним редактором (разом з Сергієм Єфремовим, з яким вони були «майже рідними людьми» [151]) відновленої газети «Рада», що виходила під назвою «Нова рада» від 25 березня 1917 року до 9 лютого 1919 року (з невеликою перервою під час перебування в Києві денікінців), відповідальним секретарем газети був Павло Тичина. Видавалась «Нова рада» як орган Товариства підмоги літературі, науці й штуці за фінансової підтримки Євгена Чикаленка; з 1918 року - офіційний орган Української Партії Соціалістів-федералістів. Коли 7 лютого 1919 р. більшовики вдруге захопили Київ, через два дні «Нова рада» припинила своє існування (газета почала видаватися під іншими назвами - «Рада», «Промінь» [див.: 76]).

Юрій Лавріненко пише: «З самого початку утворення Центральної Ради (21 квітня 1917) Ніковський став її членом (його було обрано до складу Центральної Ради на Всеукраїнському національному конгресі. - Л.К.) і був одним із заступників Михайла Грушевського як Голови Центральної Ради (23 червня 1917 р. він став заступником М. Грушевського, увійшовши до складу Президії ЦР, і залишався на цій посаді до 16 березня 1918 року. - Л.К.). Сьомого листопада, під час більшовицького перевороту в Петрограді і спроби білих і червоних росіян захопити владу в Києві і повалити Центральну Раду, Ніковський став членом «Крайового комітету для охорони революції на Україні», що його утворила Центральна Рада (отримавши інформацію про більшовицький переворот, рішення про утворення Комітету прийняла Мала Рада на закритому засіданні з представниками київських революційних організацій. - Л.К.). Після перемоги Центральної Ради в листопаді 1917 уряд УНР (Генеральний секретаріят) - призначив Ніковського комісаром міста Києва (точніше, у жовтні 1917 р. його кандидатура була подана Генеральним Секретаріатом Тимчасовому урядові на затвердження на посаді комісара Києва, але Тимчасовий уряд затвердив свого кандидата - меншовика К. Василенка. - Л.К.)» [61].

Під час правління гетьмана Павла Скоропадського, Андрій Ніковський перебуває в опозиції до гетьманського уряду й ініціює створення на початку серпня 1918 року та стає першим головою Українського Національного Союзу (УНС), що об'єднував усі українські республіканські партії, опозиційні до гетьманської влади й німецької окупації, яку приніс із собою Гетьманат. УНС як міжпартійне політичне об'єднання мав на меті створення демократично-парламентарного ладу та закріплення самостійності української держави, тобто покликувався «рятувати загрожену українську державність» і консолідувати сили «для праці над будовою незалежної Української держави» [цит. за публікацією: 85]. Ніковський очолював Український Національний Союз до 18 вересня 1918 року і як член його Президії брав участь у підготовці антигетьманського повстання, яке було реакцією на проголошену гетьманом Скоропадським 14 листопада 1918 федерацію України з майбутньою Росією та затвердження нового кабінету на чолі з російським монархістом С. Гербелем (у результаті повстання гетьманат було повалено 14 грудня 1918 року; йому на зміну прийшла Директорія УНР, з утворенням якої необхідність в Українському Національному Союзі відпала, тож він припинив існування в січні 1919 року).

Наприкінці 1918 року від серцевої хвороби померла дружина Андрія Ніковського Наталя Дмитрівна Ніковська (грекиня з походження, у дівоцтві мала прізвище Христо, яким підписувала свої рецензії на дитячі книжки в часописі «Книгарь»), залишивши чоловіка самого з двома дітьми - Галкою і Льодиком.

Співпрацівниця Андрія Васильовича по газеті «Нова Рада» письменниця Галина Журба залишила словесний портрет його самого та його дітей, якими вона їх запам'ятала ще навесні 1917 року: «Ставний, високий, з енергійною плавкою ходою й рухами: повен якоїсь вродженої панської чепурності. Ніковський був на диво обдарований від природи здібностями й красою. Темно-русяве волосся, високе чоло і небесної барви сині променисті очі. Коли сміявся - на щоках робилися ямочки, що надавало йому якоїсь «хлоп'ячості». Говорив і сміявся тихо. Ніколи мені не довелося чути піднесеного його голосу. А проте, умів мовчки «заморозити» людину. Блискучий та химерний, мов степовий кінь, і, мов кінь, брикливий. А проте в його погляді було щось соромливе і в заломі гарних невеликих губів притаєна печаль. Такі самі уста й очі мали його чудові діти Галка та Льодик, ніби закладене природою передчуття трагічної долі. Ніковський мав тоді 32 роки» [цит. за публікацією: 85].

Надалі у 1919 році Андрій Ніковський зосередився на літературно-критичній (видав у київському видавництві «Друкар» книжку нарисів «Vita Nova» про тодішніх поетів-новаторів Павла Тичину, Михайла Семенка, Якова Савченка і Максима Рильського), видавничій та художньо-керівній діяльності: працював у редакції кооперативного видавництва «Книгоспілка», редагував журнал «Нова громада», був заступником директора Оперного театру, директором «Українфільму». Після захоплення Києва денікінцями, а пізніше більшовиками, він був змушений деякий час переховуватись.

1920 року Андрій Васильович став міністром закордонних справ УНР в кабінеті, який очолив В'ячеслав Прокопович - давній товариш Ніковського по Товариству Українських Поступовців, і після поразки Директорії був змушений разом з урядом емігрувати до Польщі, опинившись у місті Тарново, де було інтерновано уряд УНР. Він також очолив комісію з напрацювання конституції УНР, яка діяла у 1920-23 рр. Відійшовши від політики, працював у видавництві Якова Оренштайна «Українське слово» в Берліні, підготував до друку декілька цінних книжок: 3-тє видання «Сонячних кларнетів» Павла Тичини, тритомне енциклопедичне дослідження Дмитра Дорошенка «Слов'янський світ», а також перевидання «Російсько-українського словника», який зібрали і впорядкували М. Уманець (Михайло Комаров) і А. Спілка («Одеська (Адеська) Громада»), вперше виданого під назвою «Словар російсько-український» у Львові заходами Товариства ім. Т. Г. Шевченка (тт. 1-4, 1893-98 рр., фінансували це перше видання активний член одеської «Громади» Євген Чикаленко та товариш М. Комарова по Харківському університету Василь Гегело) [див.: 151].

Наприкінці 1924 року Андрій Васильович повернувся в Україну до своїх дітей, став науковим співробітником Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), працював в Історико-філологічному відділі ВУАН, виголошуючи 1925 року в рамках прилюдних доповідей Історико-філологічного відділу доповіді про працю Бориса Грінченка над словником української мови, про проблеми української літературної мови, про мову в творах українських письменників, зосібна, Олександра Олеся. Водночас із цим займався лексикографією й історією літератури, був членом та очільником Постійної правописно-термінологічної комісії ВУАН для складання «словника живої української мови», зокрема, підготував уласний «Словник українсько-російський» [75] та взяв участь у виданні кількох інших словників, що утверджували новий рівень у розвитку сучасної української літературної мови, - а це три томи (А-Н) із запланованих п'яти томів доповненого «Словника української мови» Б. Грінченка («Горно», 1927-28), вступне слово А. Ніковського, стаття С. Єфремова «Гринченків словник (на підставі документів)» [18] та шість випусків (А-П) академічного «Російсько-українського словника» за редакцією Агатангела Кримського (1924-33).

А ще Андрій Ніковський брав участь у роботі над виданнями класиків, зокрема, з 1927 р. над зібранням творів Лесі Українки (за редакцією Б. Якубовського), багато перекладав, виконував працю стилістичного редактора чужих перекладів, писав літературно-критичні статті про тогочасне письменство, передмови до видань повістей «Бурлачка» (1926) та «Микола Джеря» (1927)

І. Нечуя-Левицького, «Конотопської Відьми» Квітки-Основ'яненка (1927), «Ніоби» О. Кобилянської (1927), «Оповідань» Т. Бордуляка (1927) та ін., вступні статті та примітки до перекладених творів (як-от вступна стаття до «Гамлета» В. Шекспіра в перекладі Михайла Старицького під назвою «Український переклад "Гамлета"», опублікованого «Книгоспілкою» 1928 року, примітки до роману Анатоля Франса «Корчма Королеви Педок» у перекладі Валер'яна Підмогильного, який був опублікований 1929 року харківською «Книгоспілкою»).

1929 року Андрія Ніковського було заарештовано разом з Сергієм Єфремовим та багатьма іншими видатними діячами української культури за сфабрикованою справою Спілки Визволення України (СВУ) й поставлено під суд 1930 року як одного з її здогадних керівників (процес був спрямований у т.ч. й на ліквідацію академічної групи мовознавців, яка працювала над украданням «словника живої української мови»: Андрія Ніковського, Григорія Голоскевича, Всеволода Ганцова). Ніковського було засуджено до смертної кари, яку замінено на десять років позбавлення волі. Так само, як інші учасники процесу, покарання відбував на Соловках. Нібито, по закінченню терміну ув'язнення був звільнений у 1940 році, жив у доньки в Ленінграді й, за деякими свідченнями, у 1942 році помер від голоду в блокадному Ленінграді [див.: 85]. Місце поховання невідоме.

Художній переклад відіграє вагому роль у творчій спадщині Андрія Васильовича Ніковського не тільки як високоякісний практичний доробок Ніковського-перекладача, але і як певний ступінь еволюції у виробленій ним схемі історії української літератури. Адже, за висловом авторитетного літературознавця проф. Василя Яременка, «це був новий вчений нової модерної доби і літературний критик нової літератури, нового життя» [151]. Мав він і свою, нову точку зору на ступені розвитку української літератури в контексті всесвітнього письменства, на яку свого часу звернув увагу Микола Зеров у своєму історичному нарисі «Нове українське письменство» (Київ: «Слово», 1924, с.16). Історична панорама літератури 19 століття, за Ніковським, складалася з трьох ступенів: 1) пародія (травестійна поема «Енеїда» Котляревського, яка, за Ніковським, не була перекладом чи переспівом, а була насправді пародією); 2) переклади, які йшли за пародіями як подальша сходинка включення українського письменства «в оборот усесвітнього» («у 70-80 роки були перекладені Біблія і гомерівські поеми (Куліш, Франко, Ніщинський, Руданський, Пулюй, Нечуй). Далі - Софоклівські і Шекспірівські трагедії; Гете і Шіллер, Гейне (книга перекладів Лесі Українки і М. Славинського). Ці світові надбання «поволі стають здобутком українського слова, стають вершинними [цит. за публікацією: 151]; 3) оригінальні твори («Шевченко, Куліш, Франко, а особливо Леся Українка розпочинають оригінальні композиції на всесвітні теми». «Це справжня вершина: «Камінний господар», «Кассандра», «На полі крови». Ми досягли світового рівня! [цит. за публікацією: 151]. «В глибині огляду Ніковського, - підкреслює М. Зеров, - лежить тонке і правильне спостереження: травестія, переклад і, нарешті, оригінальне розроблення загальнолюдського сюжету - це справді три етапи (три складові літературної панорами) в розвитку українського поетичного стилю. Це найзагальніша панорама історії літератури пера Ніковського, яка, зрозуміла річ, всієї розмаїтості літературних фактів ще не охоплює і жодним чином не повторює існуючі на той час історії української літератури» [цит. за публікацією: 151].

Схема розвитку національного поетичного стилю, яка обов'язково включає в себе художні переклади як окремий етап і важливу складову ланку національного письменства, запропонована Андрієм Ніковським у 1910-х роках (нехай і не розроблена в детальнішому охопленні), на цілих 60 років випереджає надзвичайно популярну й авторитетну нині «теорію полісистеми» (вчення про переклад у контексті вчення про літературу та семіотику культури), запропоновану ізраїльськими вченими Ітамаром Евен-Зогаром (Itamar Even-Zohar) та Ґідеоном Турі (Gideon Toury) наприкінці 1970-х років. Отже, історико- й теоретико-літературні ідеї Андрія Ніковського (переплетення історії, теорії художньої літератури та вчення про переклад) справді були перспективними і вартими подальшого удосконалення.

Як літературний критик Андрій Ніковський теж міцно пов'язаний з перекладною літературою: він автор передмов та ґрунтовних коментарів до художніх перекладів. На його переконання, примітки, коментарі, наукові зауваги до художнього твору є не просто важливими, а й до певної міри обов'язковими у виданнях для масового читача, так само як його обов'язковою вимогою до письменника європейського рівня є інтелектуалізм, ерудиція та широкі цивілізаційні знання в поєднанні з талантом і чуттєвістю, здатність точно відтворити культурну атмосферу, психологічні взаємини та побутові деталі зображуваної доби, вміння дати своєму читачеві, крім чуття, ще й «розуміння витворів духа людського, виявленого в слові», а для цього письменнику потрібне знання, «яке здобувається працею і працею». Саме це знання, за Ніковським, і є ознакою європейськості письменника, забезпечує йому довшу пам'ять про нього і місце в історії літератури. Прикладами таких творів-досліджень із «сильною науковою ерудицією» та «доброю детальною фактурою» він називає твори Оноре де Бальзака, Анатоля Франса, Герберта Уеллса, з українських же романів - «Сонячну машину» Володимира Винниченка [цит. за публікацією: 151].

Величезна перекладацька словникарська праця Андрія Ніковського вже згадувалася, тож далі спинімося на його художніх перекладах та доробку як стилістичного редактора перекладених творів. Передусім: Микола Гоголь, твори якого інтенсивно перекладалися в той період. Серед огрому цих перекладів - і частка Ніковського: оповідання «Згублена грамота» (Харків, 1929), до речі, у виданні цього ж оповідання 1936 р. під назвою «Втрачена грамота» (Київ-Харків: «Держлітвидав УСРР») та його перевиданні там само, того ж таки року ім'я перекладача вже не вказувалось; історична повість «Тарас Бульба», яку Ніковський переклав під псевдонімом А. Василько (Харків, 1930), знову ж таки, 1937 року ця повість вийшла - з відомих причин - уже без імені перекладача (Київ-Одеса: «Молодий більшовик»). Протягом 1929-32 рр. був опублікований чотиритомник «Творів» Миколи Гоголя в загальній редакції Івана Лакизи та Павла Филиповича, за стилістичною редакцією Андрія Ніковського (першого тому), Миколи Зерова, Антона Харченка (Харків: «Книгоспілка») [14]. Близько десятка видань творів Гоголя, які виходили у 30-х роках, з'являлися без імені перекладача й сьогодні вони потребують стилістичного аналізу для ідентифікації перекладацького почерку та повернення їм імен перекладачів, яких вони були примусово позбавлені.

Другим у перекладацькому доробку Андрія Ніковського слід згадати Джека Лондона, зокрема, 1925 р. в київському видавництві «Слово» вийшла збірка оповідань Джека Лондона «Золотий яр», перекладена Андрієм Ніковським.

Редакторська діяльність Андрія Ніковського пов'язана з такими видатними іменами, як Анатоль Франс: зосібна, 1926 р. в київському видавництві «Слово» за його редакцією з'явилася збірка оповідань Франса «Світання» в перекладі з французької Валер'яна Підмогильного; Вільям Шекспір - за його ж редакцією та з його примітками 1928 року вийшов оновлений переклад «Гамлета», зроблений Михайлом Старицьким (перше видання 1882 року) [146].

Андрій Ніковський - надзвичайно талановитий есеїст і майстерний стиліст (як засвідчила його збірка «Vita nova» - її рецензент, відомий літературознавець Павло Зайцев 1921 року захоплено писав про цю збірку у Варшавській газеті «Українська трибуна» у статті під заголовком «Новий критик нової поезії»: «Це такий чудовий зразок легкого елегантського стилю й такого уміння викласти свої думки з такою яскравістю і так ефектно, що читаєш її не як критичну збірку, а як найкращий твір красного письменства» [цит. за публікацією: 151]. З його талантом поєднувалася наукова ерудиція, глибоке знання мов, і передусім української в її стильовій багатовимірності, інтелігентність, дотепність, працьовитість, - усі ці риси в сукупності забезпечили йому гідне місце в історії українського письменства як літератора-інтелектуала та високопрофесійного перекладача.

Ще один штрих до портрету Андрія Ніковського - з уст його давнього знайомого і приятеля, співпрацівника видавництва «Книгоспілка» на посаді мовного редактора Максима Рильського - про артистичну й товариську вдачу Андрія Васильовича: «Велике він справив на мене вражіння своєю красномовністю, дотепністю і т. ін.», «він мене дуже цікавив як блискуче-талановита постать, дуже освічена і красномовна людина» [100]. До речі, той же Максим Рильський засвідчує, що Ніковський, «фактично був одним з ідеологічних керівників» Київської філії видавництва «Книгоспілка»: укладав видавничі плани, писав передмови та примітки до цілої низки книжок, а вплив його «обворожливої», за зізнанням самого Рильського, особистості на працівників редакційного колективу, на молодших літераторів важко переоцінити: для них він був утіленням ідеї українського відродження, носієм інтелектуально-духовних традицій одеської «Громади» - педагога Л. А. Смоленського, мецената Є. Х. Чикаленка, лексикографа і перекладача М. Ф. Комарова (тож зовсім не дивує той факт, що після процесу СВУ самостійному плануванню видань у «Книгоспілці» було покладено край - на початку 1930-х вона злилася з Державним видавництвом України).

2.4.6 Михайло Калинович

Размещено на http://www.allbest.ru/

Михайло Якович Калинович (1888, село Жахнівка, нині Тиврівського району Вінницької області - 1949, Київ) - відомий мовознавець, санскритолог, скриптолог, фахівець із загального мовознавства, лексикології, лексикографії, літературознавець, перекладач.

Народився в сім'ї священика. З 1907 року навчався в Санкт-Петербурзькому Імператорському університеті. 1912 року закінчив Київський університет Святого Володимира, у якому був залишений професорським стипендіатом. У 1916-19 роках - приват-доцент кафедри порівняльного мовознавства й санскриту цього університету. Вів курси вступу до мовознавства, порівняльної граматики індоєвропейських мов, санскриту, готської мови, історії стародавньої індійської літератури. У 1921-33 роках - завідувач кафедри загального мовознавства Київського інституту народної освіти.