Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Недовговічний чоловік Зінаїди Йоффе, Борис Данилович Ткаченко (1899, Воронеж, Росія - 1937, Київ) - учень Леоніда Булаховського й Олекси Синявського - заслуговує на окрему розповідь. Борис Данилович народився у великій сім'ї харківського вченого, письменника, громадського діяча Данила Авксентійовича Ткаченка, відомого як літератор під псевдонімом Данило Пісочинець та низкою інших псевдонімів, як-от

Д.П., Д.Т., Гордієнко Данило. Данило Авксентійович захоплювався театром, писав українські п'єси, оперні лібрето, популяризував зоологію для дітей, був членом багатьох комісій та спілок, у т.ч. Харківського історико-філологічного товариства, в якому разом з професорами М. Сумцовим та Д. Багалієм опікувався встановленням пам'ятника Г. Квітці-Основ'яненку в Харкові та виданням збірки статей про нього. Друкував свої твори у львівських часописах «Дзвінок», «Світло», «Зоря», «Літературно-Науковий Вістник», полтавському часописі «Рідний край» та ін. У 1900-ті роки Данило Авксентійович був ученим секретарем Харківського університету. За довголітню працю та як кавалеру орденів Св. Анни III ступеню і Св. Станіслава III ступеню йому було пожалуване дворянство.

Незалежний журналіст під псевдонімом Бах у статті про нащадків Данила Авксентійовича «...Називав себе "Невермор"» пише: «Гарні вийшли діти в Ткаченків. Розумні, талановиті. Син Юрій Данилович став співаком харківської опери і музичним критиком, Олександр Данилович - теж співаком, артистом харківської оперети. Вдома їх називали «Юрко» і «Сашко». Степан Данилович у тридцяті роки опікувався театральними справами в Харкові, потім був гримером, керував гримерним цехом Київського театру ім. Лесі Українки. Їхня сестра Христина Данилівна в 30-ті роки працювала в Українському Товаристві драматургів і композиторів. Потім стала дружиною письменника-фантаста, члена редколегії газети «Радянське мистецтво», Володимира Владка. Про Миколу Даниловича Ткаченка відомо тільки, що він мешкав у будинку свого дідуся, на Каплунівській, 9... Трагічно склалася доля Бориса Даниловича, мовознавця-україніста» [89].

1923 року Борис Ткаченко закінчив Харківський інститут народної освіти. З 1927 р. - старший науковий співробітник Харківського філіалу Інституту мовознавства АН УСРР. Одночасно працює викладачем української мови в Комуністичному університеті та Всеукраїнському інституті підвищення кваліфікації педагогів. Пізніше - консультант-коректор Партвидаву ЦК КП(б)У. Йому належать праці з української діалектології, лексикографії, правопису, а також дослідження в галузі сучасної української літературної мови: є співупорядником «Українського правопису» 1928 року, забороненого пізніше, автором статей з лексикології й діалектологічної морфології, зокрема про м'яку відміну прикметників, співавтором (разом із Майком Йогансеном) «Загального курсу української мови», який неодноразово перевидавався у 1920-х рр., «Практичного російсько-українського словника» (у співавторстві з Майком Йогансеном, Костем Німчиновим, Миколою Наконечним), виданого в 1926 р., творцем першого окремого спеціального курсу стилістики української мови під назвою «Нарис української стилістики» (5 лекцій), написаного під керівництвом Леоніда Булаховського і виданого 1929 року в Харкові (у цій праці, яка спиралась на положення «Французької стилістики» Шарля Баллі, висвітлювався широкий матеріал з художньої літератури, фольклору, народно-розмовної української мови).

Художні переклади робив з російської, німецької, французької, англійської мов. Так, що стосується перекладів з російської: це повість «Хаджі-Мурат» Льва Толстого («ДВУ», 1924, перевидано 1936 р.), повість «Дитинство» Максима Горького (1935), роман у двох томах «Петро Перший» Олексія Толстого («Держлітвидав УСРР», 1935), оповідання «Каштанка» та «Ванька» Антона Чехова (Харків-Одеса: «Дитвидав УСРР», 1935; переклад «Каштанки», який належав Сергію Єфремову, вийшов друком у Києві ще 1923 року і двічі перевидавався (1928 і 1929 рр.), але після процесу СВУ й суду над Сергієм Єфремовим виникла потреба в новому перекладі); окремі видання творів Олександра Пушкіна: «Вибрана проза» (Київ-Херсон: «Молодий більшовик»), повісті «Дубровський», «Пікова дама», оповідання «Метелиця», «Панна-селянка», «Станційний доглядач», «Постріл», «Трунар» (Київ-Харків: «Держлітвидав УРСР»), які всі з'явились 1937 року. Також із російської мови Борис Ткаченко переклав переказану для дітей Корнієм Чуковським книжку німецького письменника Рудольфа Еріха Распе «Пригоди Мюнгаузена» (Харків-Одеса: «Дитвидав», 1935; перевидано 1936 і 1937 рр.).

Борис Ткаченко був першим перекладачем українською мовою «Капіталу» К. Маркса. Його поетичні переклади з німецької мови не були опубліковані й, швидше за все, не збереглися: це лібрето опери Ваґнера «Нюрнберзькі майстерзінґери» та вірші австрійського поета-романтика першої половини ХІХ ст. Ніколауса Ленау, відомого, поряд із Байроном і Леопарді, як один із найбільших поетів «світової скорботи».

Що стосується перекладів Бориса Даниловича з французької: 1929 року в харківському «ДВУ» вийшов роман про рабське становище жінки в колоніальному Алжирі під назвою «Тамілла» (написаний 1921 р.) французького письменника Фердінанда Дюшена, який переклали П. Пец і Борис Ткаченко (можливо, з російського перекладу, що вийшов 1924 р., а потім перевидавався у 1926 і 1927 рр.), 1930 року там само був опублікований роман «Кармен» Проспера Меріме.

Стосовно перекладів Бориса Ткаченка з англійської: «Вибрані твори» Едґара По в перекладі Майка Йогансена та Бориса Ткаченка вийшли 1928 р. в харківському «ДВУ», загальним обсягом 322 с. Того ж року, там само - і «Повість Артура Гордона Піма з Нантукету» в перекладі Бориса Ткаченка; окремо також друкувались у перекладі Бориса Ткаченка «Оповідання нічного дозорця» відомого англійського письменника Вільяма Джекобса (Харків: «Плужанин», 1930), там само 1931 року з'явилася гумореска Дж. Вудгауза «Шмат роботи».

Реабілітовано Бориса Даниловича в 1957 році. Його син від першого шлюбу (з Ольгою Яківною Косолаповою) Орест Борисович Ткаченко (нар. 1925 р. в Харкові) теж став відомим мовознавцем - фахівцем із загального мовознавства та соціолінгвістики, членом-кореспондентом НАН України.

2.2.6 Іван Кулик і Люціана Піонтек

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чи не найавторитетнішим ідеологічним керівником тогочасного літературного процесу був Іван Юліанович Кулик (за паспортом - Ізраїль Юделевич; 1897-1937) - поет, прозаїк, перекладач, партійний і громадський діяч єврейського походження. Літературні псевдоніми - Р. Ролінато, Василь Роленко. Народився в місті Шпола, тепер Черкаської області, в сім'ї вчителя. Свій перший вірш російською мовою опублікував у 14 років. Тоді ж вступив до художнього училища в Одесі. 1914 року виїздить разом із родиною до США, де працює на фабриках і шахтах штату Пенсильванія, друкує вірші російською мовою в соціал-демократичній газеті. Того ж року вступив до РСДРП(б). Навесні 1917 року повертається в Україну і стає членом революційного комітету в Києві, а в грудні того ж року обирається до ЦВК Рад та очолює у Радянському уряді України Народний секретаріат закордонних справ. Улітку 1918 року бере участь у створенні бойових частин Червоного козацтва. У 1921-22 роках - секретар повіткому КП(б)У в Кам'янці-Подільському та редактор газети «Червона правда», в якій опублікував свій перший український вірш, також викладав історію в інституті народної освіти. Тема першої збірки віршів «Мої коломийки» (1921) - події громадянської війни в Україні, наступна збірка «Зелене серце» (1923) прославляє успіхи соціалістичного будівництва й народження індустріальної України. Чимало творів Кулика, зокрема, поеми «Одужання», «Ніагара» та ін., присвячено темі братерства народів. Його численні поетичні збірки, декілька поем та прозових творів публікувались окремо, чимало поезій вийшло у періодиці, як-от «Пісня про Щорсову славу» на честь 10-річчя Радянської України.

Був одружений з письменницею і поетесою Люціаною Карлівною Піонтек (1899-1937). Німкеня за походженням, Люціана Карлівна народилась у місті Лубни, нині Полтавської області, в сім'ї мірошника. По закінченні Полтавської гімназії вчителювала. Перші твори опублікувала у 18 років. Вищу освіту здобула в Харківському інституті народної освіти. Працювала літературним редактором у видавництві «Мистецтво». Разом із чоловіком жила з 1923 по 1927 рік у Канаді, де Іван Кулик у 1924-26 роках перебував у ранзі консула СРСР, був радником повпредства СРСР з українських справ, а згодом виконував обов'язки торгпреда і повпреда. Люціана Піонтек тим часом викладала у робітничих школах Канади, брала участь у громадському житті української діаспори, зокрема, належала до заокеанської філії Союзу українських пролетарських письменників «Гарт» у Канаді, а з поверненням в Україну стала членом Всеукраїнської Спілки Пролетарських Письменників, одним із керівників якої був її чоловік. Наприкінці 1920-х років окремими виданнями вийшли збірка віршів та збірка оповідань Люціани Піонтек. Люціана Карлівна була дієвим членом ВКП(б), секретарем партійної організації.

У 1930-32 роках Іван Кулик працював секретарем райкому КП(б)У в Кам'янці-Подільському. 1934 року подружжя перебралося з Харкова, де вони мешкали в письменницькому будинку «Слово», до Києва - в будинок письменників Роліт. Саме тоді Іван Кулик очолив Спілку радянських письменників України, яка виникла в результаті реорганізації ВУСППу, а з 1935 року він ще й керує Держполітвидавом України, обіймає посаду головного редактора «Літературної газети», в якій чимало місця відводиться перекладам, та літературно-художнього й громадсько-політичного місячника «Радянська література», який був створений у січні 1933 р. (на той час це провідний часопис українських письменників, де друкувалися твори М. Хвильового, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана, О. Вишні та ін.)

Заарештований у липні 1937 року, Іван Кулик, який на день арешту був членом московського ЦК ВКП(б) та ЦВК УРСР, директором Партвидаву ЦК КП(б)У, вже на першому допиті дав «свідчення» проти себе і своєї дружини, яку невдовзі теж арештували. Люціана Піонтек, вірна своєму чоловікові, підтвердила, що він нібито залучив її до шпигунської діяльності на користь англійців, хоча, звісно, ні фактів, ні доказів цього навести не змогла. Проте її таки засудили «за найвищою категорією» і через три дні розстріляли, а ще через півмісяця - 10 жовтня 1937 року - розстріляли й самого Івана Юліановича Кулика.

Перекладацька спадщина Івана Кулика - об'ємна і різноманітна. Передусім назвемо переклади з англійської. Так, непересічною подією стала поява 1928 р. в Харкові «Антології американської поезії», загальним обсягом 313 с., у перекладі Івана Кулика, який також переклав знамениту поетичну збірку «Дим і криця» (Харків: «ЛіМ», 1931) американського поета, історика, романіста і фольклориста, двічі лауреата Пуліцерівської премії, «співця Середнього Заходу» Карла Сендберґа. Ще в перекладі Кулика того ж року в харківському видавництві «Гарт» вийшла збірка вибраних поезій американського письменника єврейського походження, критика і журналіста Майкла Голда (справж. Іцик Гранич) «120 мільйонів» (це назва оригінальної збірки оповідань і віршів автора, опублікована у США 1929 року). Майкл Голд - основоположник американського пролетарського роману (таким вважається його автобіографічний роман «Євреї без грошей», 1930 р.в., який українською мовою не видавався). Тогочасний соціальний роман був представлений українському читачеві, зокрема, твором Джіма Тюллі «Жебраки життя (Автобіографія босяка)», який переклав Іван Кулик (Харків: «ДВУ», 1928). Там само, тоді ж у перекладі Кулика вийшов роман популярного на той час письменника Дж. Вудгауза «Псміт-журналіст». Серед перекладів Івана Кулика з інших мов, які вийшли окремими виданнями, такі: 1930 року в «ДВУ» було опубліковано знамениту поему «Слово про Якуба Шелю» (1926) поета і прозаїка, співтворця польського футуризму Бруно Ясенський (справж. Віктор Зисман), який останні роки життя мешкав у Москві, а під час Єжовщини був заарештований і страчений 1938 р. (писав свої твори польською, французькою, а з 1930 р. російською мовами); 1936 р. у «Держлітвидаві» вийшла друком перекладена Іваном Куликом збірка «Поезії» (увесь спадок автора окремою книжкою) видатного грузинського поета-романтика Ніколоза Бараташвілі, перші українські переклади з якого робили П. Грабовський, Б. Грінченко, С. Палій у 1897-1909 рр. А як перекладач з білоруської мови Іван Кулик узяв участь в альманасі «Нова Білорусь», що з'явився 1929 р. в Харкові за редакцією Сергія Пилипенка, куди були включені твори 30 білоруських письменників (перекладачами для цього альманаху виступили також П. Тичина, В. Сосюра, С. Пилипенко, Т. Масенко, А. Панів та ін.).

Чимало друкувалося перекладів Івана Кулика в тогочасній періодиці. Зокрема, в харківському літературно-науковому та громадсько-політичному місячнику «Червоний шлях» (існував з 1923 по 1936 рік) у 1920-х рр. вийшли друком такі переклади Кулика: 1924 року - розділи 1, 2 і 3 з поеми «Листя трави» Уолта Уїтмена та поезії з книги «Молотярі» відомого продовжувача традицій Уїтмена Карла Сендберґа, який оспівував сучасне місто й промислову революцію; 1925 року - 6 віршів Вечела Ліндсея, вірш «Самотній пес» Ірини Маклеод, три оповідання американського поета і письменника Едвіна Маркгама «Людина з рискалем», «Людина під каменем» та «Підготовка», оповідання «Химерний похорон у Браддоку» Майкла Голда; 1927 року - поезії з книги «Дим і криця» Карла Сендберґа. У 1933 році в «Червоному шляху» друкувався перекладений Куликом вірш «В'язні» німецького поета Георга Гайма, у 1935 році - вірш «Тарас Шевченко» Едуарда Багрицького. Універсальний ілюстрований журнал «Всесвіт» у 1928 році надрукував Куликів переклад з англійської вірша канадської поетеси Кармен Блісс «Пісня бродяги», а в 1932 році - вірша «Бомбей» вірменського поета Азата В'штуні. Пролетарський альманах «Гарт» (видавався з 1927 по 1932 рік) у 1927 році опублікував переклади Івана Кулика з американської письменниці Джоакін Міллер, канадського поета Дж. Е. Логана та оповідання «Жебраки життя» з однойменного роману американського письменника Джіма Тюллі, харківський «Універсальний журнал» (редагований Юрієм Смоличем) у № 1 за 1929 рік уперше в перекладі Кулика оприлюднив баладу надзвичайно популярного англомовного канадського поета Роберта Сервіса (1874-1958).

Дружина Івана Кулика Люціана Піонтек залишила по собі скромнішу, але цінну, бібліотечку перекладів: роман «Острів Елефантина» (Харків: «ДВУ», 1928), який написав австрійський письменник Оскар Маурус Фонтана, більше відомий як автор багатьох нарисів - літературних портретів сучасних йому австрійських театральних діячів, драматург і романіст, який стояв біля витоків австрійського експресіонізму; збірку з чотирьох новел «Втеча до Франції» (Харків: «ДВУ», 1930) німецького революційного письменника, комуніста Франца Вайскопфа, який 1923 р. видав збірку революційних віршів, а 1927 року, після мандрівки по СРСР, опублікував книжку «Пересадка у 21 вік» (перекладену російською мовою 1928 року). Свої переклади Люціана Піонтек публікувала і в періодиці. Зокрема, 1924 року в «Червоному шляху» вийшли її переклади поезій Оскара Канеля, 1928 року - переклад вірша «Відень» німецького лівого письменника Йоганнеса Бехера. 1927 року в авангардному часописі «Нова ґенерація» з'явився її переклад куплета у прозі «Оксамитними рукавицями» Вальтера Мерінґа з підзаголовком «Робота німецького дадаїста».

2.2.7 Сестри Кардиналовські та Сергій Пилипенко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тетяна Михайлівна Кардиналовська (1899, Київ - 1993, Анн Арбор, Мічиган, США) - педагог, перекладачка, редактор, мемуарист (автор книг спогадів «Невідступне минуле», Київ - Нью-Йорк, 1992 та «Жизнь тому назад: Воспоминания» - СПб, 1996), старша сестра Єлизавети (Лизавети) Кардиналовської (1900, Київ - 1971, Київ) - письменниці, перекладачки, архітектора, художниці-реставратора. Обидві - рідні доньки російського генерала від артилерії, дворянина Михайла Григоровича Кардиналовського (народився 1868 р. на Поділлі), який походив із зубожілого шляхетського роду, закінчив Київський кадетський корпус та Михайлівську артилерійську академію, у російсько-японській війні 1904-1905 років був нагороджений орденами та Георгіївською Золотою зброєю: шаблею із золотим ефесом та написом: «За хоробрість». Ці ордени та шаблю не обминула увагою у своїх спогадах Тетяна Кардиналовська, адже вони мали свою подальшу сумну історію: «Ордени нам дуже стали у пригоді після революції, - пише Кардиналовська, - коли ми опинились у скрутному становищі і мама їх продавала, вірніше обмінювала на хліб та молоко, а із золотою зброєю трапився трагікомічний випадок під час обшуку при арешті мого чоловіка Сергія Пилипенка у 1934 році, коли ця зброя була «знайдена» в коморі нашої квартири і була зарахована як доказ, що доводив підготовку до збройного повстання» [42, с. 12]. Журнальну публікацію спогадів Тетяни Кардиналовської див.: Кардиналовська-Пилипенко Т. Спомини з 1920 - 1930-их років // Сучасність. - 1983. - Чис. 1-2. - С. 81-97.

Генерал Михайло Кардиналовський, відомий своєю хоробрістю і людяним ставленням до солдатів, загинув 1917 р. на фронті Першої світової війни й похований у Києві на Лук'янівському цвинтарі.

Багате на близьке спілкування з видатними історичними постатями та сповнене трагічних подій життя Тетяни Кардиналовської тісно сплелося з долями двох непересічних діячів українського відродження: її першого чоловіка - Всеволода Олександровича Голубовича, з яким одружилася 1917 р. і який невдовзі став прем'єр-міністром уряду Центральної Ради, та другого чоловіка - Сергія Володимировича Пилипенка, з яким одружилася 1924 р. після розлучення з Голубовичем у 1920 р.

Сергій Пилипенко (1891, Київ - 1934) - письменник, літературний критик, громадський діяч, редактор партійних та радянських газет, завідувач видавництва ЦК КП(б)У «Космос»; працював у редакційних відділах Всевидаву; обіймав керівні посади у видавництвах «Книгоспілка», ДВУ (Державне видавництво України); відповідальний редактор провідного часопису «Червоний шлях»; з 1922 року - голова створеної ним спілки селянських письменників «Плуг» та редактор її видань, зокрема журналу «Плужанин»; наприкінці 1920-х років став директором науково-дослідного Інституту літератури імені Тараса Шевченка, створеного партією при Народному комісаріаті освіти. Не будучи дипломованим ученим, Сергій Пилипенко як директор наукового закладу, за спогадами знаного літературознавця Григорія Костюка, «робив усе, що було можливо зробити в тих умовах», «сам фактично підбирав кадри аспірантів», зумівши при підтримці книго- та бібліотекознавця проф. Павла Тиховського «створити значну наукову бібліотеку і зібрати цінний архів» [цит. за публікацією: 42], на основі якого налагодив видання і став головою редакційної колегії інститутського двомісячника літературознавства «Літературний архів», де публікувалось багато цінних матеріалів та документів.

Опікувався Сергій Володимирович і створенням музею Тараса Шевченка, перед яким схилявся, якому присвятив багато статей, а для дітей написав віршовану біографію поета «Дiткам маленьким про Тараса Шевченка». Він прагнув зібрати всі матеріали про поета, які тільки можна було знайти, для цього їздив у подорож на Аральське море, спілкувався з потомками коменданта Ускова, в дім якого Шевченко часто навідувався, - як виявилось, родина зберігала листи, малюнки та дрібні речі поета, і все це вони передали Сергію Пилипенку для Шевченківського музею, першим директором якого він став.

А ще Сергій Пилипенко обіймав посаду відповідального секретаря Федерації радянських письменників України і 1929 року був посланий представником від України на Перший Всеслов'янський Конгрес філологів у Чехії, звідки, за спогадами дружини, привіз їй портативну друкарську машинку німецького виробництва з російським шрифтом, яку ніяк не пропускали на митниці, адже «мати власну машинку за радянськими законами взагалі заборонялось, оскільки вважалося, що її власник зможе і захоче друкувати на ній антирадянську пропаганду» [42]. Після виснажливих клопотань Сергієві Володимировичу вдалося переконати можновладців, що машинка його дружині потрібна для перекладів, які вона друкувала вдома (того року саме народилась їхня друга донька). Тетяна Кардиналовська згадує: «Пізніше ця чудесна машинка буквально врятувала нам життя, коли після арешту Сергія ми були вислані з України і жили в Калініні, де я працювала в канцелярії Педінституту, одержуючи копійки, і підробляла, друкуючи ночами дисертації студентів та статті професорів» [42].

Народившись у сім'ї народного вчителя, який, за різними версіями, займався революційною діяльністю і був народовольцем або, принаймні, співчував ідеям партії «Народна воля», в усякому разі, вважався «неблагонадійним» і не мав права працювати на державній службі (через що сім'я бідувала), Сергій Пилипенко з тринадцяти років почав читати нелегальну соціалістичну літературу, включаючи твори Михайла Драгоманова та Івана Франка, а з 17 років, навчаючись ще у старшому класі Першої київської гімназії, вважав себе членом Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР).

По закінченню гімназії він вступив на відділ славістики історичного факультету Київського університету, де йому студентська організація соціалістів-революціонерів доручила поширення нелегальної літератури, за що на третьому курсі його було відраховано і вислано з Києва без права в'їзду в університетські міста. Працюючи народним учителем у м. Бориспіль (викладав історію, літературу, психологію, логіку), Сергій Пилипенко продовжував брати активну участь у партійній роботі й, виконуючи завдання партії, влітку 1914 року він мобілізується добровольцем в армію і їде на Ризький фронт, щоб вести пропаганду серед солдат. На фронті дослужується до капітана, здобувши всі бойові офіцерські нагороди. Ще на фронті почав редакторську діяльність у соціалістичній газеті «Український голос». Після розвалу фронту та демобілізації 1918 року він повернувся до Києва і разом з іншими есерами брав участь у боротьбі проти уряду гетьмана Скоропадського, навіть відсидів три місяці у в'язниці. Після повалення гетьманату й повернення на нетривалий період незалежної Української Республіки, Сергій Пилипенко був у перших лавах як член ЦК есерівської партії, став редактором газети УПРС «Народна воля» (він добре засвоїв волелюбні революційні симпатії батька!). Але вже наступного року, коли в Київ увійшла Червона Армія й Україну окупувало багатотисячне більшовицьке військо, Сергій Пилипенко робить свій вибір: він виходить з УПСР і вступає в Комуністичну партію більшовиків як «боротьбист». Свою чесну службу більшовикам він почав з технічного редактора, а потім і члена редколегії газети «Більшовик», захищав радянську владу з гвинтівкою у руках: воював проти Денікіна та поляків і повернувся до редакторської діяльності лише по закінченні громадянської війни. Редагував газети «Вісті» та «Комуніст», у 1922 р. став головним редактором газети «Селянська правда», в редакції якої, як згадує Тетяна Кардиналовська, і звела їх доля. Було це так: Кардиналовська звернулась до Василя Еллана-Блакитного, який був добре знайомий з її колишнім чоловіком Всеволодом Голубовичем, допомогти їй знайти роботу в якійсь редакції, і той привів її в редакцію «Селянської правди» та познайомив з Сергієм Пилипенком, який, як пише авторка спогадів, «відразу взяв мене до себе на роботу коректором та перекладачем - увесь матеріал газети приходив з Москви російською мовою і перекладався українською. На той час я цілком добре володіла українською і пізніше крім перекладацької діяльності провадила роботу стилістичного редактора» [42].

У серпні 1933 року Постановою партійної колегії ЦКК КП(б)У Пилипенка виключають з партії за типовим звинуваченням в «ідеологічній нестійкості», в листопаді цього ж року його арештовують, а в березні 1934 року Колегія ОДПУ УСРР затвердила пропозицію судової «Трійки» про розстріл. У 1957 році Сергія Пилипенка було реабілітовано посмертно.

Удар по Сергієві Пилипенку Григорій Костюк назвав трагедією всього покоління 20-х років, яке виростало і розвивалось у смузі впливу його авторитету [цит. за публікацією: 42]. Ось як про арешт свого чоловіка пише Тетяна Кардиналовська: «Нарешті, взимку 1933 року, настала черга і Сергія. Енкаведисти, за своєю звичкою, постукали у двері вночі. Увійшовши до квартири, вони пройшли відразу в кабінет Сергія. Почали нишпорити у шухлядах столу, забрали всі папери. Потому пішли в інші кімнати. Обшук тривав нестерпно довго, але нарешті вони забрали все, що їм здавалось потрібним - включно з тією безталанною Золотою зброєю мого батька, - і наказали Сергію одягатись. Його вивели, а я вийшла на балкон і звідти дивилась, як його вели, як підвели до машини і він туди зайшов - бачу все це як зараз, до найдрібніших подробиць. І пам'ятаю, як міцно у мене стислося серце в передчутті вічної розлуки» [42].

Тетяна Михайлівна пригадує, що ще на початку 30-х Сергій Володимирович із гіркотою розповідав, «як йому в Києві показали таємну інструкцію з Москви, у якій приписувалось членам української Академії наук (з 1921 по 1936 рр. мала назву Всеукраїнська академія наук (ВУАН) - Л.К.) докласти всіх зусиль до того, щоб максимально наблизити українську мову до російської. Вся національно налаштована українська інтелігенція - письменники, працівники театру, вчені - почала зазнавати гонінь. У пресі піднялось послідовне цькування цих «буржуазних націоналістів», яких звинувачували у всіх смертних гріхах» [42].

Усередині виплеканої Сергієм Пилипенком письменницької організації «Плуг», яка привела в літературу багатьох невідомих початківців, таких як Володимир Сосюра, Андрій Головко, Докія Гуменна й ін., теж спеціально утворилась група «Трактор», щоб цькувати самого Пилипенка та підтриманих ним «кулацьких» письменників.

За словами автора знаменитого мартирологу «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, як організатор і керівник української видавничої справи Сергій Пилипенко «був справжнім батьком, «папашею» - так його тоді всі називали - українського літературного відродження 1920-х років!» [цит. за публікацією: 42]. На переконання Ю. Лавріненка, Сергій Володимирович як головний редактор ДВУ (яке масово друкувало тоді не тільки твори українських письменників різного профілю, але й переклади з різних мов! - Л.К.) зіграв унікальну історичну роль «органiзатора незалежної окремої видавничої бази, без якої нiякого українського лiтературного Вiдродження 20-х рокiв не було б» [цит. за публікацією: 42]. Дружина Сергія Володимировича Тетяна Кардиналовська вказує на його феноменальну працездатність, пригадуючи, «як він сидів ночами, виправляючи зроблені «плужанами» переклади, а вони за це отримували гонорари» [42].

Сергій Володимирович писав байки та оповідання (до речі, його байку «Воли», яка закінчується рядками: От-то ж i знай, мiй друже, / Що всяка влада пужить. / А щоб не мати зовсiм влади, / Гуртуймось у Всесвiтню Раду / Самi трудящi - геть панiв - / I не будемо за волiв, у 1930-х роках витлумачили як анархічну пропаганду проти колективізації), був автором низки літературно-критичних статей, відповідальним редактором кількох наукових видань творів українських класиків та перекладних творів, зокрема, двох повістей Максима Горького: «Мати», яку переклав Олексій Варавва (Харків, 1928; перевид. 1933, 1936, 1938, 1939, 1940 рр.), та «Мої університети», вперше видану того ж року в перекладі Михайла Лебединця (згодом її перекладали Марія Пилинська та Іван Дніпровський). Увійшов Сергій Володимирович в історію української літератури також перекладачем і упорядником «Антологии украинской поэзии в русских переводах» (разом з Олександром Гатовим. - ГИУ, 1924), альманаху «Нова Білорусь», куди були включені твори 30 білоруських письменників у перекладах С. Пилипенка, П. Тичини, В. Сосюри, І. Кулика, Т. Масенка, А. Панева та ін. (Харків, 1929), збірки творів народного письменника Білорусі Кіндрата Крапіви (білор. Кандрат Крапіва) під назвою «Крапівині байки» (Харків, 1928 р.; перевидано 1930 р.). У перекладі Сергія Пилипенка видавництво «Український робітник» 1929 року видало, а 1932 року перевидало оповідання «Страйколам» білоруського письменника і громадського діяча Тішки (Цішки) Гартного (який загинув 1937 р. в психіатричній лікарні). До речі, це оповідання Тішки Гартного, а також вірш «Чорт» Кіндрата Крапіви розмістив на своїх шпальтах наприкінці 1920-х років журнал «Всесвіт». Друкувались Пилипенкові переклади і в інших часописах: ще 1921 року харківські «Шляхи мистецтва» опублікували уривок із головного поетичного твору правителя Чорногорії Петра Нєгоша - драматичної епопеї «Гірський вінець», а 1927 року харківський сатиричний журнал «Червоний перець» розмістив на своїх сторінках байки «білоруського Лафонтена» Кіндрата Крапіви (Крапиви), а невдовзі, як зазначалося, «Крапівині байки» вийшли окремим виданням.

У шлюбі Тетяни Кардиналовської з Сергієм Пилипенком народилися дві непересічні особистості. Старша донька Ася Гумецька (1925, Харків; при народженні - Еста Сергіївна Пилипенко) - американський славіст, учениця видатного славіста Дмитра Івановича Чижевського (який у 1950-ті роки викладав російську та українську літературу в Гарвардському університеті в Кембриджі), професор Мічиганського університету, автор підручника з української мови, який витримав кілька видань у Торонто та яким і нині користуються американські дипломати, заступник голови Світової наукової ради при Світовому конгресі українців, колишній президент Українсько-американської асоціації університетських професорів, перший заступник президента Української вільної академії наук у США, директор філологічної секції НТШ і мовознавчої секції УВАН. Молодша донька Міртала Сергіївна Пилипенко-Кардиналовська (1929, Харків; творчий псевдонім - Міртала) - художниця, поетеса, член Національної спілки письменників України; живе і працює у США як вільний художник; закінчила художню школу Бостонського музею та університет у Бостоні; автор поетичних збірок «Стихи» (з передмовою Романа Якобсона; Бостон, 1972), «Райдужний міст» (переклад з російської Асі Гумецької; Нью-Йорк: Слово, 1976), «Шлях до себе» (текст укр., рос. та англ. мовами; Харків, 1998), книги віршів і репродукцій своїх скульптур «Втілені думки».

Тетяна Михайлівна Кардиналовська, як уже зазначалось, походила з генеральської родини, в якій розмовляли російською мовою, проте Михайло Кардиналовський, за твердженням доньки, «почував себе українцем і любив Україну. Він часто наспівував українські пісні, і на столі в його кабінеті завжди лежав розкритий «Кобзар» Шевченка, з якого він любив читати нам, дітям, вірші, не дуже тоді для нас зрозумілі, <…> але батько, читаючи, нам усе перекладав і пояснював» [42]. Однак Тетяна Михайлівна уточнює, що «українськість» її батька не поширювалась на мрії про «самостійну» Україну, адже він був упевнений, що Росія ніколи не допустить самостійності України [42].

Далі кілька фактів з біографії Тетяни Михайлівни. В 1910 році вона навчалась у Москві в жіночій гімназії Алелекової, про учениць якої розповідає з певним сарказмом: «Восени почались заняття в гімназії. Яскраво пам'ятаю наш перший день. Ми з Лізою (сестрою - Л.К.) приїхали трамваєм і зі здивуванням побачили, як гімназисток привозили в екіпажах. Виявилось, що багато з них були титуловані й дочки багачів-мільйонерів. Так ось в чому полягала «привілейованість» та «винятковість» гімназії Алелекової! Дівчатка нас оточили і засипали питаннями: «Хто ваш батько»?», «Де ваші маєтки?» Наша відповідь, що батько генерал, очевидно, їх цілком задовольнила, але те, що у нас ніяких маєтків не було, їх спантеличило, коли ж вони дізналися, що ми приїхали в гімназію трамваєм і що у нас немає власного екіпажу, це остаточно вронило нас в їхніх очах. Окрім того, ці дівчатка вільно лепетали по-французьки, ми ж говорили лише по-німецьки» [42]. Тож сестрички зраділи, коли весною наступного року їхнього тата перевели на службу на Кавказ і вони переїхали в місто Темир-Хан-Шуру, тодішню столицю Дагестану. Невдовзі, після трагічного нещасного випадку зі старшим братом Тетяни підлітком Серьожою, внаслідок якого сповнений надій хлопець перетворився в невиліковного інваліда, родина приїздить до Києва, де Тетяна Кардиналовська закінчила гімназію і вступила в Київський політехнічний інститут на дорожно-будівельне відділення, навчання в якому швидко перервала.

У своїх «Спогадах» Тетяна Михайлівна з великою ніжністю вимальовує українські штрихи до портрету свого батька, якого часто почала охоплювати меланхолія після втрати здоров'я його єдиного сина: «Він навчив мене грати в шахи, - пише донька Михайла Григоровича, - і ми годинами грали з ним у цю гру - напевне, вона його заспокоювала. Крім того, він дістав десь листівки зі словами і нотами до старовинних українських дум, поміж яких була і його улюблена дума про козака Мороза (Ой, Морозе, Морозенку. - Л.К.). На його прохання я навчилась грати на роялі цю мелодію, і після цього кожний вечір грала йому цю думу. Її сумна мелодія досі звучить у моїх вухах, а слова запам'ятались назавжди» [42].

Та головну роль в «українізації» самої Тетяни Кардиналовської, на її власне переконання, зіграло знайомство із Всеволодом Олександровичем Голубовичем (1885, село Молдавка колишньої Подільської губернії (нині Кіровоградської області) - 1939), який став видатним державним діячем Української Народної Республіки. «Це завдяки йому, - пише Тетяна Михайлівна, - я почала сильніше почувати себе українкою й відчула симпатію до себе з боку українців. Наші з Всеволодом фотографії нерідко з'являлись у газетах, і люди мене стали впізнавати на вулицях, підходили з привітаннями, а іноді навіть аплодували, вказуючи на мене й кажучи один одному: "Подивіться, це дружина Голубовича!"» [42]. Згодом вона вивчить українську мову так, що зможе працювати перекладачем та стилістичним редактором в українських видавництвах.

Всеволод Голубович народився в сім'ї православного священика, блискуче закінчив духовну семінарію (в якій він мав право безкоштовно навчатись як син священика), але мріяв стати інженером, тож оскільки в царській Росії атестати зрілості видавались усіма середніми навчальними закладами, крім духовних семінарій, йому довелося спершу два роки готуватись для одержання такого атестату, щоб вступити в Київський політехнічний інститут, де він здобув 1915 року диплом інженера. Всеволод Голубович чудово вчився і відразу після закінчення інституту отримав роботу інженера в Одеському залізничному управлінні. Він не шкодував своїх сил на цій посаді й швидко зробив блискучу кар'єру, за три роки здобувши репутацію одного з найкращих інженерів залізничних шляхів «Юго-Западного Края», як тоді називали Україну.

З 1903 року був членом Революційної української партії, через дев'ять років вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Партія есерів, які захищали інтереси селян, на відміну від партії соціал-демократів (есдеків), які орієнтувались на пролетаріат як провідний народний клас, була найчисельнішою в Україні перед революцією - і найпопулярнішою серед української інтелігенції. Національно-визвольні та соціалістичні переконання Голубовича привели його в центр революційних змагань, а його талановита й енергійна вдача дозволили йому посісти помітне місце на українській політичній арені. Він належав до Одеської української громади. У квітні 1917 року від імені Одеської управлінської громади надіслав петицію керівництву Тимчасового уряду з вимогою надання Україні територіальної автономії. Як один з найактивніших борців за українське національне відродження, Всеволод Голубович відразу взяв участь у створенні Центральної Ради. Не дивно, що в уряді Центральної Ради, в якій домінували есери, він швидко став шанованим і впливовим посадовцем. В уряді УНР Всеволод Голубович обіймав низку ключових постів: 27 липня 1917 - 14 серпня 1917 - Генеральний Секретар Транспорту, 20 листопада 1917 - 18 січня 1918 - Генеральний Секретар Торгівлі і Промисловості, 30 січня 1918 - 3 березня 1918 - Генеральний Секретар Міжнаціональних Справ, 30 січня 1918 - 29 квітня 1918 - Голова Ради Народних Міністрів. Уся його подальша доля буде тісно пов'язана з долею української революції і Центральної Ради.

Переплелася з цими подіями і доля його юної дружини Тетяни Кардиналовської, яка залишила унікальні спогади про своє весілля в 1917 році з цим багатообіцяючим молодим українським урядовцем, який викликав тоді у багатьох наших співвітчизників щире захоплення: «Ми вінчались у церкві київського Кадетського корпусу, де колись учився мій батько: це була його ідея, котру я охоче підтримала. Весільний бенкет відбувався у нас вдома, на Дорогожицькій. Запрошених було небагато: був президент Центральної ради Грушевський і ще дехто із членів українського уряду. По іншу руку від мене сидів Петлюра і дуже дружньо зі мною розмовляв. Їжу подавали наші денщики; вони були в цілковитому захваті від того, що бачать так близько обожнюваного ними Петлюру, на виступи якого вони постійно ходили. Особливо схилявся перед ним один денщик - високий, статний кубанський козак Петро: якщо раніше він був не впевнений у питанні своєї національної приналежності, то під впливом натхненних промов Петлюри повністю українізувався і був готовий померти за нього й за Україну. Між іншим, на такі політичні мітинги ходила і я й теж із захватом слухала Петлюру, але це траплялося рідко, бо коли він виступав, на майдані збирались неймовірні натовпи, і туди неможливо було протиснутись…» [42].

Попереду, як відомо, чигали роки кривавої громадянської війни, яка принесла нещастя та неприкаяність і Тетяні Кардиналовській: смерть доньки-немовлятка, життя у селі в селянських родинах, арешт і втеча чоловіка… У 1919 - першій половині 1920 рр. Всеволод Голубович редагував газету українських есерів «Червоний шлях» у Кам'янці-Подільському, куди переїхала і Кардиналовська, працювала в редакції редагованої Голубовичем газети. У той час в редакції цієї есерівської газети працював і Павло Михайлович Губенко, який згодом став найпопулярнішим українським гумористом Остапом Вишнею. «З Павлом Михайловичем, - пише Тетяна Кардиналовська, - у мене зав'язалась дружба, яка тривала потім, з перервами, багато років. Друге моє знайомство було з Валер'яном Поліщуком, майбутнім українським поетом, який тоді вчився в Кам'янецькому університеті, і з яким я пізніше знову зустрілась у редакції «Селянської правди», де опинився й Остап Вишня» [42]. З Валер'яном Поліщуком у Кардиналовської пізніше зав'язались, за її власним висловом, «дружні сердечні стосунки», його вона називає своїм єдиним другом, з яким вона була на «ти».

Коли члени українського уряду та їхні родини виїздили закордон, Тетяна Кардиналовська навідріз відмовилась від еміграції, а разом з нею - і Всеволод Голубович, хоч для нього це рішення означало майже вірну загибель (дружини та доньки колишніх соратників Голубовича довіку потім не вибачать Кардиналовській цієї необачної впертості). Голубовича таки дуже скоро арештували органи ВЧК, а Кардиналовська безстрашно кинулася визволяти чоловіка, хоч її клопотання теж закінчились арештом: Голубович був заарештований у серпні 1920 р. й у травні 1921 р. засуджений на процесі українських есерів - членів Центральної Ради, звинувачених у злочинах проти робітників і селян, а саме: в опорі встановленню радянської влади в Україні, до десяти років ув'язнення в концентраційному таборі, проте у грудні 1921 р. він був амністований згідно з рішенням Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) - найвищого законодавчого, розпорядчого, виконавчого та контролюючого органу державної влади в Україні у період між Всеукраїнськими з'їздами рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, який діяв з 1917 по 1938 рік.

Після звільнення Голубовича Кардиналовська з ним розлучається і їхні долі навіки розминуться: Голубович до 1931 р. працюватиме у відділі капітального будівництва Української Ради народного господарства, а 1931 р. буде засуджений у справі т.зв. Українського національного центру, помре у в'язниці в російському місті Ярославль; Кардиналовська працюватиме у більшовицькій газеті «Селянська правда», якою керуватиме Сергій Пилипенко, одружиться з ним, народить дітей, переживе смерть сина у тримісячному віці, згодом родина замешкає у новозбудованому кооперативному будинку письменників «Слово»… Аж ось зима 1933-го.

З-поміж багатьох зловісних знаків невідворотної біди для всієї української культури Тетяна Кардиналовська наводить у своїх мемуарах і промовистий факт демонтажу пам'ятника видатному революційному діячеві, письменнику, організатору й керівнику першої спілки пролетарських письменників «Гарт» Василю Еллану-Блакитному (1894-1925), зведеного його друзями в Харкові: «Блакитний помер. У 1926 році на перехресті в Мироносицькому скверику йому поставили пам'ятник: бронзовий бюст на мармуровому п'єдесталі. Бюст простояв недовго, лише кілька місяців, і якось уночі безслідно зник, навіть каміння на бруківці було так укладене, що не можна було знайти місця, де цей пам'ятник стояв. Українські комуністи були розгублені: жодних офіційних повідомлень чи пояснень із приводу зникнення пам'ятника не надійшло. Всі сприйняли цей акт властей як удар по пам'яті українського патріота і колишнього члена української партії есерів та як грізну пересторогу решті учасників українського національного відродження» [42].

А з настанням 1933 року і тяжка недуга серця, яка призвела до смерті Василя Блакитного на 32-му році життя, не врятувала його імені від таврування: його проголошено «буржуазним націоналістом», «бандитом» і посмертно винесено вищу міру покарання. Такою була доля всіх його товаришів по партії боротьбистів: розстріл чи заслання в Сибір.

Оповідь Тетяни Михайлівни про свої короткі побачення з ув'язненим Сергієм Пилипенком потрясає трагічними деталями, в яких відбите відчайдушне прагнення письменника донести про себе пам'ять бодай до рідних дочок: «Сергій розпитував про дітей, передав їм подарунок: зроблену з чорного тюремного хліба маленьку хатку з дахом, який знімався. Він виглядав худим, але ні на що не скаржився - та і як він міг мені щось сказати під пильним поглядом слідчого? Тоді я помітила, як тремтять у нього пальці рук, які він повинен був тримати на столі» [42].

Реалії радянської дійсності полягали в тому, що тільки-но Сергія Пилипенка заарештували, його дружину звільнили з роботи і всі книги, які вона перекладала, забрали без виплати належних гонорарів. Намагання знайти іншу роботу були марними - країною панував страх - дізнавшись, що вона дружина Пилипенка, їй всюди відмовляли. А невдовзі й саму її разом з іншими дружинами засуджених письменників сповістили про висилку за межі України без права повернення, вимагаючи здати паспорт (що означало вірну загибель). Тоді жінок врятувала їхня винахідливість, а головне - сміливість самої Тетяни Кардиналовської, яка за спільним рішенням написала лист до Максима Горького і взялася особистого відвезти його в Москву та передати співцеві революції, повернувшись із якою-будь звісткою у триденний термін, - стільки часу їм виділили на здачу паспортів і виїзд з України (у Москві тоді ще діяв т.зв. Комітет допомоги політв'язням, заснований дружиною Горького Катериною Пєшковою). Тетяні Кардиналовській вдалося пробитись до Горького, який не залишився байдужим і сам написав заступницький лист тодішньому заміснику прокурора СРСР А.Я. Вишинському, завдяки чому жінкам таки повернули їхні паспорти.

Рішення «делегувати» посланцем до Максима Горького Тетяну Кардиналовську цілком зрозуміле, адже Сергій Пилипенко чимало зробив для поширення творів Горького серед українських читачів, зокрема, і як відповідальний редактор уже названих вище двох книжок 1928 року видання: повісті «Мати» в перекладі Олексія Варавви, яка була повторно видана 1933 року (а потім до війни ще чотири рази перевидавалася), та повісті «Мої університети» в перекладі Михайла Лебединця.

Перекладацький доробок Тетяни Кардиналовської нараховує 34 позиції (за підрахунками багаторічного бібліотекаря Гарвардського Українського дослідницького інституту Едварда Касинця). Белетристика в цьому списку займає лише його частину, решта - книжки політичного характеру, включаючи твори Леніна, наукові переклади, зокрема, участь в укладанні першого російсько-українського словника з хімії.

Переломного 1929 року (рік офіційного згортання партійного курсу на українізацію) Тетяну Кардиналовську приймають до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП), яка утворилася наприкінці 1926 р. із членів літературної організації «Гарт», що не ввійшли після її розпаду в ВАПЛІТЕ, членів організацій «Плуг» та «Жовтень», а також пролетарського письменницького молодняку, - з наміром об'єднати всіх лояльних радянській владі митців.

У цей час Кардиналовська багато перекладає різної літератури з російської мови на українську, зокрема, у співавторстві з Сергієм Пилипенком - популярний дитячий вірш Корнія Чуковського «Мийдодір» (Харків, 1929), причому, за її власними словами, «багато з того, у свою чергу, було перекладом на російську мову з чеської, польської, німецької, англійської та інших мов» [42]. Тоді подібна практика перекладання з російської мови як гегемона, мови-посередника для «менших» мов була типовою і надалі вона ставала все поширенішою через репресії проти українських інтелігентів-поліглотів. За висловом тієї ж Тетяни Кардиналовської, «невдовзі настав час, коли в небезпеці опинився кожний, хоч трохи патріотично налаштований українець - за совєтською термінологією "буржуазний націоналіст"» [42].

Саме з російської Тетяна Кардиналовська - до речі, англійської вона на той час не знала - переклала роман Майна Ріда «Оцеола, ватажок семінолів» (Київ: «ДВУ», 1928), який вона любила змалку, ще з тих часів, коли разом із братом і сестрою безтурботно гралась у гордих та волелюбних індіанців, безстрашних шукачів пригод, а темою їхніх ігор незмінно були сюжети з романів Майна Ріда, Дюма, Фенімора Купера, якими зачитувався старший брат Серьожа [42]. Образ Оцеоли став утіленням нескореного духу, а його плем'я в духовному вимірі не програло своєї боротьби за незалежність, адже семіноли - це єдине індіанське плем'я, яке досі не уклало мирної угоди з американським урядом.

Між іншим, роман Фенімора Купера «Шпигун», який вийшов 1928 року в харківському видавництві «Пролетарій», переклала (вочевидь, теж із російської) сестра Тетяни Кардиналовської - Єлизавета (Л. Кардиналовська).

«Розкручений» радянською пропагандою роман американського журналіста Джона Ріда «Десять днів, що потрясли світ» першим українською мовою переклав близький приятель Тетяни Кардиналовської поет Валер'ян Поліщук (Харків: «ДВУ», 1924), з яким вона познайомилась ще у 1919 році (а це рік написання самого роману) в Кам'янці-Подільському, де Кардиналовська працювала в есерівській газеті «Червоний шлях», а Поліщук навчався в університеті. 1930 року у видавництві «Молодий більшовик» з'явилось нове видання роману під назвою «Десять днів, що сколихнули світ» у переробці Т. Кардиналовської для дітей старшого віку та підлітків. Обидва переклади, здогадно, виконувалися з російської мови, як і «Угорські оповідання» Фрідріха Карікаша та роман про угорську революцію 1918-19 рр. «Героїчний район» Лайоша Кіша, які 1933 року випустило видавництво «Література і мистецтво» в перекладі Т. Кардиналовської.

Єлизавету Михайлівну Кардиналовську завжди об'єднувала з сестрою міцна дружба. У дитинстві та юності вони разом складали вірші, багато читали російських та світових класиків, переймаючись питаннями смислу життя, етики та моралі (твори Достоєвського, Толстого, Гончарова, Чернишевського), захоплювались поезією (Лермонтов, Некрасов, Надсон, пізніше Маяковський, Єсенін, Блок), часто разом ходили в театр (дивились п'єси Гоголя, Чехова, Ібсена, Андрєєва та ін.), на концерти, в оперу і на виставки.

Життя Єлизавети Михайлівни теж після революції складалось нелегко. 1919 року Єлизавета приїхала до сестри в Кам'янець-Подільський і працювала з нею в редакції газети «Червоний шлях», яку редагував перший чоловік сестри - Всеволод Голубович. Коли 1920 року Голубовича арештували, Тетяна Михайлівна, намагаючись вирвати свого чоловіка із в'язниці, сама потрапляє до Харківської тюрми на довгих дев'ять місяців. Вона опиняється знову на волі, бо з відчаю оголошує протестне голодування, яке несподівано подіяло на тюремного слідчого. Вийшовши з тюрми, Тетяна Кардиналовська залишається у Харкові й влаштовується коректором та перекладачем у редакцію газети «Селянська правда», де (як згадувалось раніше) знайомиться з Сергієм Пилипенком.

Єлизавета Михайлівна теж приїздить до Харкова і 1922 року вступає в Харківський художній інститут на архітектурне відділення. В інституті вона навчалася з перервами, одночасно займаючись перекладами та працюючи ілюстратором, і закінчила його лише в 1930 році, здобувши професію художника-архітектора, але більше її захоплювала літературна творчість: Єлизавета Кардиналовська перекладала з російської та білоруської мов, писала свої власні твори (вірші, оповідання та повісті для дітей). Тетяна Кардиналовська так пише про сестрині таланти, вважаючи її багатогранно обдарованою: «Ліза мала тонке чуття мови. Як і я, вона оволоділа українською мовою під час революції й полюбила її. Вона захоплювалась поезією Тичини - його вірші з циклу «Сонячні кларнети» вона знала на пам'ять. Її власні вірші були ліричні та сповнені гармонії» [42]. Публікуватись Єлизавета Кардиналовська почала з 1925 року, загалом окремими виданнями вийшло понад 20 її книжок.

З початку 30-х років і до трагічного арешту Сергія Володимировича сестри Кардиналовські жили поряд - в одному будинку письменників «Слово»: хоч Єлизавета і не була членом Спілки письменників, але за сприяння Сергія Пилипенка вона в цьому будинку одержала невеличку окрему кімнату, переїхавши до неї з маленькою донечкою Роксоланою - Роксею (Роксолана Іванівна Кардиналовська стала шанованим агрохіміком та обдарованим скульптором). За спогадами сестри, Єлизавета Михайлівна день і ніч друкувала свої переклади на машинці, монотонний стук якої навіть присипляв маленьку Роксю. Коли ж дитинча прокидалося й починало плакати, то мама брала дівчинку на руки, притискаючи до себе лівою рукою, і продовжувала вистукувати на машинці правою.