Український художній переклад та перекладачі 1920-30-х років

Водночас із 1924 року - науковий співробітник Всеукраїнської академії наук (ВУАН) на різних посадах: член-співробітник філологічної секції соціально-економічного відділу Інституту української наукової мови, нештатний постійний співробітник Комісії для складання словника української живої мови, Правописно-термінологічної комісії, дійсний член Діалектологічної комісії.

У 1930-49 роках працював завідувачем відділу загального мовознавства Інституту мовознавства ВУАН. З 1936 року ВУАН перейменовано на Академію наук Української РСР, скорочено АН УРСР. У 1939-44 роках був директором Інституту мовознавства АН УРСР. З 22 лютого 1939 року - академік Академії Наук УРСР, академік-секретар Відділення суспільних наук АН УРСР (у 1939-43 роках).

Мешкав у Києві по вулиці Артема, 53. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі [біографічна довідка укладена за публікацією: 92].

Михайла Яковича шанують і на його малій батьківщині [див.: 41].

Наукові праці Михайла Калиновича охоплюють різні філологічні галузі та широку проблематику: від проблем індології (публікації «Природа й побут в давньоіндійській драмі», 1916; «Бгавабгуті Шринанта», 1918; «Концентри індійського світогляду», 1928 та ін.), до праць із літературознавства та художнього перекладу (монографія «Шляхи новітньої французької поезії», 1924; статті про західноєвропейських письменників Г. Уеллса, Дж. Конрада, Р. Л. Стівенсона, Д. Дідро, що найчастіше писались як передмови до тодішніх перекладних видань), а також праць із загального та історичного мовознавства (зокрема, «Вступ до історичного мовознавства», 1929; «Вступ до мовознавства», 1940; 2-ге вид. - 1947), досліджень з теорії та історії лексикографії, що сприяли оформленню лексикографії як окремої лінгвістичної галузі, праці з обґрунтування тези про доцільність визначення слова як окремої мовної одиниці («Поняття окремого слова», 1935, «Як виникла людська мова», 1946).

Згадана вище монографія М. Калиновича «Шляхи новітньої французької поезії», переклади поезій для якої зробив Освальд Бургардт, стала добрим приводом, із якого виріс задум антології нової французької поезії М. Зерова і С. Савченка, що йому вже не судилося здійснитися через політичні обставини.

Михайло Калинович увійшов в історію вітчизняної лексикографії як укладач і редактор словників різних типів. Це, зокрема, такі перекладні словники, як академічний «Російсько-український словник» (у 4 тт.; 1929-33; співредактор, редактор-упорядник 2-го тому), «Російсько-український словник» (1948; відповідальний редактор та один з укладачів), «Англо-український словник» (співукладач; не надрукований). Словникова справа стала найвідомішою ланкою професійної діяльності Михайла Калиновича у 1940-ві й подальші роки. Адже згаданий «Російсько-український словник» 1948 року, хоч його мовознавці й називають жартівливо «російсько-російським» (за добором української лексики, максимально наближеної до російської), протягом кількох повоєнних десятиліть заступав собою відсутні на той час усі інші типи словників, винищених ще на початку 1930-х років унаслідок масових репресій українських словникарів (серед них Агатангел Кримський, Григорій Голоскевич, Овсій Ізюмов, Андрій Ніковський, Віктор Дубровський та ін.). Більш того, якщо порівнювати цей словник не зі словниками 1920-х років, які укладалися в період «українізації», а з ситуацією в українській словникарській справі кінця 1930-х, коли звичайнісінькі українські слова, такі як «найвищий», «керувати», «крамар», одержували наліпку «націоналістичних», то виявиться, що з цього погляду «Російсько-український словник» 1948 року, по суті, став навіть певним кроком до повернення бодай дещиці лексичного багатства української мови.

Викладачі кафедри теоретичної та прикладної хімії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника - доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри Г. О. Сіренко та кандидат хімічних наук, доцент Л. Я. Мідак уклали перелік таких науково-термінолоґічних українських словників, які були знищені за вказівкою Кремля у 1933 році. Нижче подаємо цей перелік:

1. Білик Я. Політичний словник. - Харків, 1925.

2. Булда С. Словник будівельної термінології. - Харків, 1930.

3. Василенко П., Шелудько І. Словник гірничої термінології. - Харків, 1931.

4. Веретка С. Практичний російсько-український правничий словник. - Харків, 1926.

5. Вовчанецький В. Словник ботанічної термінології. - Харків, 1932.

6. Галин М. Російсько-український медичний словник. - К., 1928.

7. Горецький П. Словник термінів педагогіки, психології . - К., 1928.

8. Дарморос М., Дарморос Л. Словник технічної термінології. - К.,1926.

9. Діденко О. Російсько-український словник математичної термінології. - Запоріжжя, 1926.

10. Дорошенко М. та ін. Словник ділової мови. - Харків, 1930.

11. Дубровський В. Російсько-український технічний словник. - К., 1926.

12. Єфремов С., Ніковський А. Словник української мови. У 3-х том. - К., 1928.

13. Жигадло М. Російсько-український словник ремств, професій, підприємств. - Харків, 1929.

14. Журківський В. Російсько-український транспортовий словник. - Харків, 1926.

15. Зенкевич С. Словник хемічної номенклятури (неорґанічна хемія). - К., 1928.

16. Калинович Ф. Астрономічна термінологія і номенклатура. - К., 1930.

17. Калинович Ф. Словник математичної термінології. - К., 1926.

18. Калинович Ф. Термінологія теоретичної механіки. - К., 1926.

19. Кисільов В. Медичний російсько-український словник. - Одеса, 1928.

20. Корчак-Чепурківський О. Номенклятура хвороб. - К., 1927.

21. Крамаревський В. та ін. Словник медичної термінології. - К., 1931.

22. Кривченко Г. Словник економічної термінології. - К., 1930.

23. Кримський А. Російсько-український словник правничої мови. - К., 1926.

24. Кримський А., Єфремов С. Російсько-український словник. У 3-х том. - К., 1928.

25. Курило О. Словник хемічної термінології. - К., 1928.

26. Лінкевич Є. та ін. Російсько-український словник ділової мови. - Харків, 1926.

27. Лоханько Ф. Словник технічної номенклятури (мануфактурний). - К., 1928.

28. Носов А. Словник термінів антропогеографії. - К., 1931.

29. Орловський В. Російсько-український словник банкового діловодства. - Харків, 1925.

30. Осипів М. Російсько-український словник потрібних в діловодстві слів. - Харків, 1926.

31. Паночіні С. Словник біологічної термінології. - Харків, 1931.

32. Підмогильний В. Фразеологія ділової мови. - К., 1927.

33. Полонський Х. Словник природничої термінології. - К., 1928.

34. Сабалдир П. Словник сільськогосподарської термінології. - Харків, 1931.

35. Свободин М. Правничий словник. - К., 1924.

36. Секунда Т. Українська технічна термінологія. - К., 1919.

37. Тимченко Є. Історичний словник української мови. - Харків, 1932.

38. Трихвилів Ю. Словник технічної термінології (мірництво). - К., 1930.

39. Туркало К. Словник технічної термінології (Комунальне господарство). - К., 1928.

40. Тутковський П. Словник геологічної термінології. - К., 1923.

41. Фаворський В. Словник механічної термінології (силові). - К., 1929.

42. Фаворський В. Словник транспортової термінології. - К., 1932.

43. Фаворський В. Словник фізичної термінології. - К., 1932.

44. Цешківський Ф., Черняхівський О. Анатомічні назви. - К., 1925.

45. Шарлемань М. Словник зоологічної номенклатури (птахи). - К., 1927.

46. Шарлемань М., Татарко К. Словник зоологічної номенклатури (хребетні тварини). - К., 1927.

47. Шелудько І. Радіословник. - К. 1929.

48. Шелудько І. Словник виробничої термінології. - Харків, 1931.

49. Шелудько І. Словник хемічної термінології (електротехнічний). - К., 1928.

50. Шелудько І., Садовський Т. Словник технічної термінології. - К., 1928.

51. Щеголів І. Словник ентомологічної номенклатури. - К., 1918.

52. Щеголів І. Словник зоологічної номенклатури (безхребетні тварини). - К., 1928.

53. Якубський С., Якубський О. Російсько-український словник військової термінології. - Харків, 1928.

54. Якубський С., Якубський О. Російсько-український словник для військових. - Харків, 1924.

55. Яната О., Осадча Н. Словник ботанічної номенклатури. - К., 1928 [111].

Відомий Михайло Якович Калинович і як перекладач світової класики. У його доробку переклади творів Герберта Уеллса, Джозефа Конрада, Антона Чехова, Максима Горького, Еміля Золя та ін.

З кінця 1920-х років Михайло Якович перекладав з англійської мови. Так, у київському видавництві «Слово» 1927 року в його перекладі вийшла збірка оповідань Герберта Уеллса під назвою «Країна сліпих» (роком раніше харківське видавництво «Книгоспілка» випустило збірку оповідань Уеллса під назвою «Таємниці таксидермії» в перекладі А. Раставицького). За редакцією Михайла Калиновича в об'єднаній «Книгоспілці» (Харків-Київ) 1930 року вийшов окремо перший том «Творів» Герберта Уеллса, який містив оповідання і «Повість про дні майбутні», яку переклали Вероніка Гладка та Катерина Корякіна (випуск «Творів» Уеллса тоді так і скінчився на першому томі). Долучився Михайло Калинович і до виходу в світ перекладів Джозефа Конрада: 1926 року в київському видавництві «Слово» з'явилася збірка оповідань Конрада під назвою «Аванпост прогресу», яку переклав С. Вільховий (С. Титаренко), а вступ та редакція - Михайла Калиновича. 1928 року в тому ж видавництві вийшла повість Конрада «Кінець неволі», перекладена М. Калиновичем.

В середині 1930-х років М. Калинович виступив рецензентом антології «Антична література», упорядкованої О. І. Білецьким і готової до друку 1935 р., але опублікованої як хрестоматія для школи під назвою «Антична література (Зразки старогрецької та римської художньої літератури)» лише 1938 року.

Наприкінці 1930-х років оприлюднено переклади Михайла Яковича з російської. Зокрема, 1939 року київське видавництво «Мистецтво» випустило в його перекладі п'єсу Максима Горького «Вороги». А 1940 року в тому ж видавництві з'явилось окреме видання комедії Антона Чехова «Вишневий сад» у перекладі Михайла Калиновича.

Студент М. Я. Калиновича в Київському інституті народної освіти (колишньому Університеті Святого Володимира), пізніше визначний український перекладач і перекладознавець Григорій Кочур високо оцінював рівень перекладацької майстерності свого колишнього професора, ставлячи його серед перекладачів прози 1920-30-х років відразу після Валер'яна Підмогильного: «Поруч Підмогильного заслуговує на вдячний спогад перекладач прози М. Я. Калинович» (стаття «Майстри перекладу») [55, с. 121], «… проза находит своих выдающихся интерпретаторов (В. Пидмогильный, М. Калинович, А. Никовский) (стаття «Штрихи к портрету Максима Рыльского» [55, с. 452].

Високоосвічена дружина Михайла Яковича - Маргарита Михайлівна Отроковська (у шлюбі Калинович), сестра поета-символіста Володимира Отроковського, - теж долучилась до перекладацької справи. У 1931-33 роках об'єднане видавництво «Література і мистецтво» (Харків-Київ) видало вісім томів «Творів» Анатоля Франса за редакцією Валер'яна Підмогильного. Том 4-й цього видання, що вийшов 1931 року, складався з роману «Комедійна історія», який переклали Маргарита Калинович та Софія Лобода, том 7-й «Творів» Франса, виданий 1933 року, містив повісті «Йокаста» в перекладі Софії Лободи та «Кощавий кіт» у перекладі Маргарити Калинович.

Михайло Калинович увійшов в історію не тільки українського перекладу, а й перекладознавства, - як автор програми курсу «Методологія перекладу», що читався у 1932/33 навчальному році в Українському інституті лінгвістичної освіти (УІЛО), створеному 1930 року в Києві на базі філологічних підрозділів Київського інституту народної освіти (КІНО). До викладання у новоствореному УІЛО були запрошені провідні тодішні професори, такі як М. К. Зеров, М. Я. Калинович та ін. Так, із жовтня 1930 року по жовтень 1933 року Микола Зеров був професором УІЛО, а з осені 1932 року очолював тут-таки кафедру (відділ) історії та теорії перекладу. За рукописом неопублікованої статті Юлії Джугастрянської та Максима Стріхи «Важлива пам'ятка з історії українського перекладознавства».

В архіві Літературного музею Григорія Кочура в Ірпені зберігся рукопис не лише укладеної Михайлом Калиновичем програми курсу «Методологія перекладу», а й рукописні нотатки Миколи Зерова до курсу «Методологія та методика перекладу», датовані тим самим часом (1932/33 навчальним роком). А вже наступного, 1934 року Київський інститут лінгвістичної освіти було переведено до Харкова й пізніше приєднано до Харківського університету.

Стисло спинімося на першій програмі першого перекладознавчого курсу («Методологія перекладу»), що її уклав М. Калинович, яка, безперечно, має на собі неуникний у ті часи відбиток «марксівсько-ленінської науки» та погромницьких партійних постанов, як-от Резолюція ЦК ВКП(б)У від 1927 року в справі української художньої літератури, що таврує неокласиків, але водночас упорядник подає системний виклад теоретичних засад науки про переклад, уперше запроваджує сам термін «перекладознавство», подає актуальне і на сьогодні бачення структури перекладознавства як науки про переклад: «Розгалуження перекладознавства: перекладознавство теоретичне й практичне. Теоретичні перекладознавчі дисципліни: методологія перекладу, історія перекладу, історія перекладознавства. Практичні перекладознавчі дисципліни: загальна методика перекладу, часткова методика/техніка перекладу з рідної мови на чужу і з чужої на рідну. Техніка перекладу і її дальше розгалуження: техніка прозового нехудожнього перекладу, техніка перекладу художньої прози, техніка віршового перекладу, переклад наукової і технічної номенклатури і термінології. Ділова кореспонденція». Цит. за додатком до неопублікованої статті Юлії Джугастрянської та Максима Стріхи «Важлива пам'ятка з історії українського перекладознавства». Вперше окремо висвітлює етапи історії перекладу та етапи історії перекладознавства, вперше-таки, окрему увагу приділяє організації праці перекладача. Крім того, рекомендована література до курсу містила цікаві джерела. Серед обов'язкових: перші монографії з перекладознавства - українського вченого Олександра Фінкеля «Теорія й практика перекладу» (ДВУ, 1929) та російських, початкуючих на той час, а нині корифеїв перекладознавства Корнія Чуковського й Андрія Федорова «Искусство перевода» (Л., 1930). Серед необов'язкових: М. Алексеев. Проблема художественного перевода. - Иркутск, 1931; Ф. Батюшков, Н. Гумилев, Н. Чуковский. Принципы художественного перевода. - 2-е изд. - П., 1920. На особливу увагу заслуговує остання праця, тобто видана 1920 року монографія Ф. Батюшкова, М. Гумільова та К. Чуковського «Принципи художнього перекладу», посилання на яку було мужнім кроком для автора програми, адже розстріляний 1921 р. поет і перекладач Микола Гумільов згадуванню вже не підлягав.

2.4.7 Михайло Лебединець

Михайло Мусійович Лебединець (1889, Гадяч - 1934, Київ) - правознавець, прозаїк, перекладач, державний і громадський діяч. Народився в сім'ї дрібного крамаря. За довідкою І. Б. Усенка в «Енциклопедії історії України» (Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2009) та згідно з даними автобіографії, 1905 року був звільнений з шостого класу Лубенської гімназії за належність до есерівського гуртка. Потому півтора місяці утримувався у в'язниці. Екстерном склав іспити за шостий і сьомий класи гімназії. 1906 року був повторно заарештований за участь у мітингу, але невдовзі звільнений. 1909 року закінчив Ченстоховську чоловічу гімназію і вступив на медичний факультет Варшавського університету, звідки 1910 року після чергового арешту за участь в українській студентській есерівській організації був виключений і відправлений на військову службу на Полтавщині. В серпні 1913 року звільнився у запас і знову став студентом Варшавського університету, вступивши на юридичний факультет. З початком Першої світової війни 1914 року був мобілізований до російської армії, з вересня 1914 до осені 1917 р. служив прапорщиком в обозному батальйоні 2-ї армії Західного фронту (був командиром взводу). Після лютневої революції 1917 року Михайло Лебединець активізував свою діяльність в Українській партії соціалістів-революціонерів (УПСР). У лютому 1917-го - квітні 1918 року обирався членом комітету солдатських депутатів 2-ї армії, був обраний головою української військового комітету Західного фронту (в Мінську) [див.: 130].

Партія боротьбистів, яка мала прорадянські симпатії й стала основною українською партією, примушувала російських більшовиків, що проголосили диктатуру пролетаріату, рахуватися з українськими есерами і з українським селянством.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кремль змушений був іти на формальні поступки цій українській за своєю суттю і вже лише цим не «своїй» для більшовиків з їх російськими імперськими амбіціями партії, щоб ліквідувати небезпеку витиснення більшовиків з України широким повстанським рухом. На залученні боротьбистів до Комуністичної Партії (більшовиків) України (КП(б)У), тобто до фактичної влади в окупованій більшовиками Україні, наполягав особисто Владімір Ленін. ЦК партії більшовиків виконало ці вказівки й у травні 1919 року до складу Раднаркому (Ради Народних Комісарів УСРР) - новоутвореного уряду Радянської України - було введено трьох боротьбистів: Михайла Лебединця, який очолив наркомат юстиції (до цього він був громадським обвинувачем Київського губревтрибуналу), Миколу Литвиненка - очолив наркомат фінансів, Гната Михайличенка - очолив наркомат освіти.

Народним комісаром юстиції Української СРР Михайло Лебединець перебував із травня по серпень 1919 року.

В енциклопедичній статті про Михайла Лебединця відомого історика І. Б. Усенка, на яку ми вже посилалися, згадується, що після саморозпуску Української комуністичної партії (боротьбистів) у березні 1920 року Лебединець став членом КП(б)У із зарахуванням йому партійного стажу з 1919 року. З квітня 1920-го до липня 1921 року Михайло Мусійович був членом колегії Наркомату юстиції, завідувачем касаційного відділу та головою Верховного касаційного трибуналу при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК) - найвищому органі державної влади Української СРР [див.: 130].

У травні 1921 Михайло Лебединець виступав обвинувачувачем на процесі значного державного діяча Центральної Ради (уряду Української Народної Республіки) Всеволода Голубовича - Генерального Секретаря Транспорту (27 липня 1917 - 14 серпня 1917), Генерального Секретаря Торгівлі і Промисловості (20 листопада 1917 - 18 січня 1918), Генерального Секретаря Міжнаціональних Справ (30 січня 1918 - 3 березня 1918) і, нарешті, Голови Ради Народних Міністрів (30 січня 1918 - 29 квітня 1918).

Більшовики у такий спосіб утілювали свій сценарій розправи з Українською партією соціалістів-революціонерів (УПСР), до якої з 1912 року належав Голубович, активістом якої з юності був і сам Лебединець до кінця 1918 року, коли увійшов до її лівого крила, яке у березні 1919 року оформилося в Українську партію соціалістів-революціонерів (комуністів), а в серпні 1919 року - в Українську комуністичну партію (боротьбистів). Ба більше, у квітні - грудні 1918 року під час правління гетьмана Павла Скоропадського саме за дорученням УПСР Лебединець займався напівлегальною літературною і журналістською діяльністю, а в грудні 1918 - лютому 1919 рр. він завідував організаційним відділом Бюро преси і пропаганди при Директорії Української Народної Республіки!

Процес же 22-29 травня 1921 року, на якому Михайло Лебединець був державним обвинувачувачем свого колишнього однопартійця й колеги по уряду УНР Всеволода Голубовича, увійшов в історію як процес українських есерів - членів Центральної Ради, звинувачених більшовиками у «злочинах» проти робітників і селян, які полягали в опорі встановленню «радянської» - окупаційно-більшовицької - влади в Україні (Голубович тоді був засуджений до десяти років ув'язнення в концентраційному таборі, щоправда через півроку його амністували, а ще через десять років знову засудили).

В подальші кілька років кар'єра Михайла Лебединця як партійно-державного високопосадовця просувається вперед. Від липня 1921 року він заступник наркома юстиції УСРР, від січня 1922 року - консул повноважного представництва УСРР у Польщі, від серпня 1923 року - консул об'єднаного представництва СРСР у Польщі, від січня 1924 року - голова Верховного суду УСРР, який з лютого 1923 р. до жовтня 1924 р. називався Найвищим судом УСРР, також у 1924 році був членом ВУЦВК 8-го скликання, від квітня 1925 року - консул, а від червня 1926 року - радник представництва СРСР у Польщі [довідка укладена за публікацією: 130].

Утім, далі в партійно-державній кар'єрі Михайла Лебединця настає злам. Від липня 1927 року його як колишнього боротьбиста усувають від роботи у Верховному суді й понижують до посади директора Одеської державної академічної опери. А вже у серпні 1928 року на засіданні Центральної Контрольної комісії КП(б)У він отримує партійне стягнення за «формальне ставлення до рішень партії з національного питання» та підтримку поглядів Олександра Шумського - колишнього боротьбиста, члена ЦК КП(б)У, який свого часу виступав за усамостійнення КП(б)У від Російської Комуністичної партії, з вересня 1924-го по лютий 1927 року був наркомом освіти УСРР, активно проводив політику українізації; Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні, тож із іменем Шумського був пов'язаний національний ухил - т.зв. «шумськізм».

Отримавши партійне стягнення, у вересні 1928 року Михайло Лебединець звільнився з роботи і вийшов з КП(б)У. Надалі не посідав жодних державних і партійних постів, займався виключно літературною працею, головно перекладами. Від 1930 року працював у видавництві «Української радянської енциклопедії» в Харкові. У листопаді 1934 року був заарештований органами ҐПУ за сфабрикованим звинуваченням у належності до підпільної повстансько-терористичної організації, т.зв. «групи 29-ти», нібито пов'язаної з Об'єднанням українських націоналістів (ОУН). За вироком Військової колегії Верховного суду СРСР розстріляний у ніч з 16 на 17 грудня 1934 року [див.: 131].

У цій справі засуджено численну групу діячів української культури, державних і громадських діячів, письменників, серед них: Антін Крушельницький, його сини Іван і Тарас, Григорій Косинка-Стрілець, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Михайло Оксамит, Олекса Влизько, Василь Мисик, Левко Ковалів, Михайло Лебединець… та ін. Ось Акт про виконання вироку від 17 грудня 1934 року. «Я, Комендант НКВС УРСР - Шашков... на підставі наказу Народного Комісара внутрішніх справ УРСР т. Балицького, згідно з вироком Виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 13-14 грудня 1934 року привів вирок у виконання над засудженими до вищої міри соціального захисту - розстрілу» [цит. за публікацією: 132]. Вирок опубліковано в газеті «Правда» 18 грудня 1934 року в супроводі списку розстріляних із 14 осіб, серед яких були і 29-річний Іван та 25-річний Тарас Крушельницькі (велика родина видатного письменника, літературного критика, педагога, міністра освіти УНР Антона Владиславовича Крушельницького лише в липні 1932 року добровільно переїхала була до Радянської України й наразилася на жорстоке покарання за довіру до нової української влади).

Михайло Мусійович Лебединець був реабілітований 1957 року.

Шлях Михайла Лебединця у партійній журналістиці виразно окреслився ще у 1918 році, коли він був членом правління видавничого товариства «Ґрунт», потому працював у Бюро преси і пропаганди Української Народної Республіки, а з перемогою радянсько-більшовицької влади протягом лютого - квітня 1919 року був секретарем центрального органу партії українських лівих есерів (боротьбистів) - газети «Боротьба», з січня 1920 року працював у Чернігівській газеті «Пролетарська боротьба».

Його літературна творчість у період 1918-22 рр. була найпродуктивнішою: опублікував збірку перекладів та кілька збірок оригінальних творів. Так, 1918 року побачила світ українською мовою книжка поезій популярного на початку 20 ст. польського поета Казимежа (Казімєжа) (Пшерви-)Тетмаєра «Мелянхолія» (Київ), 1919 року вийшла перша прозова збірка самого Лебединця «Пасма життя: новельки» (Київ), а також кілька його новел та поезій у першому й другому числах журналу «Мистецтво», 1921 року декілька його творів публікувались у другому номері часопису «Шляхи мистецтва», друкувався також у часописі «Уж» («Універсальний журнал»). 1922 року з'явилася друга збірка новел Лебединця під назвою «Вікно розчинене» (Харків).

Перекладав Михайло Мусійович переважно з польської, а ще з російської та французької мов, а також з англійської (очевидно, через російську чи польську мову). Від надзвичайно складної для відтворення поезії у прозі Пшерви-Тетмаєра, з її досконалою мовно-ритмічної будовою, до нових опублікованих перекладів Михайла Лебединця минуло десять років. Михайло Мусійович почав активно займатися перекладацькою діяльністю після того, як його звинуватили у «шумськізмі» й усунули з усіх керівних посад. У його перекладах наприкінці 20-х - на початку 30-х років у Харкові були видані кілька популярних авторів. Так, 1928 року в перекладі Михайла Лебединця та за редакцією Сергія Пилипенка була опублікована повість Максима Горького «Мої університети», а також знаменитий пригодницький роман американського письменника Джемса (Джеймса) Фенімора Купера «Слідогляд», - слід завважити, що в один рік харківське видавництво «Пролетарій» випустило відразу три романи Купера: «Звіробій» (переклав О. Байкар), «Слідогляд» (переклав Михайло Лебединець) та «Шпигун» (переклала Л. Кардиналовська), швидше за все, усі три переклади здійснювалися за посередництвом російської мови, а що стосується перекладу М. Лебединця, то, можливо, і/або польської мови. 1929 року в перекладі Михайла Лебединця вийшла повість «Міртала» польської письменниці Елізи Ожешкової (Ожешко), чиї «Вибрані твори» були опубліковані того ж року і в тому самому Державному видавництві України, 1930 року - повість «Провесінь» польського письменника і драматурга, майстра соціально-психологічної прози Стефана Жеромського, роман молодопольського письменника-неоромантика, лауреата Нобелівської премії (1924) Владислава Ремонта (Реймонта) «Селяни» (дві перші частини: Ч. 1. «Осінь». - 230 с.; Ч. 2. «Зима». - 258 с.), фантастичний роман-памфлет, написаний французькою мовою (1928), польського поета, письменника, футуриста Бруно Ясенського «Палю Париж». Очевидно, перекладацька спадщина Михайла Лебединця була б іще соліднішою, якби не фізична з ним розправа - трагічний наслідок більшовицького терору.

Довідкові статті про Михайла Мусійовича Лебединця можна знайти в «Українській Літературній Енциклопедії» (Т. 3: К-Н. - Київ: Українська енциклопедія, 1995), «Юридичній енциклопедії» (Т. 3. - К., 2001), «Енциклопедії історії України» (Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: «Наукова думка», 2009).

2.4.8 Олекса Варавва

Размещено на http://www.allbest.ru/

У когорті численних перекладачів з російської мови помітне місце посідав Олексій (Олекса) Петрович Варавва (1889-1967), який перекладав прозові твори класичної російської літератури, зокрема, в його перекладах «Держлітвидав УРСР» опублікував окремими виданнями такі твори Льва Толстого: роман «Анна Кареніна», кн. 1 (1935), оповідання «Ранок поміщика» (1935), оповідання «Ранок поміщика» та «Хазяїн і робітник» (1936), роман «Війна і мир», тт. 1-2 (1937). Олексій Варавва багато публікувався під псевдонімом Прохор Воронин. Так, у перекладі Прохора Воронина 1936 р. окремо вийшло оповідання «Кирилка» Максима Горького. Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр. у перекладі Прохора Воронина в різних харківських видавництвах вийшли друком декілька окремих видань оповідань російських письменників: «Сполучені світи» П. Дудорова, «Шахтар Левчук» (оповідання з минулого Донбасу) Л. Томського (1929), «Родина Шумахерів» Олександра Дроздова, «Оповідання Наталі Степанівни» Івана Новикова (1930), збірка оповідань «Земля радянська» (1931). Не залишились поза увагою цього перекладача і російськомовні твори українських письменників: 1929 року в харківському видавництві «Український робітник» у перекладі Прохора Воронина з'явився роман «Пан Халявський» Григорія Квітки-Основ'яненка.

Прохор Воронин інтерпретував для українського читача пригодницьку російськомовну прозу нині забутих тогочасних авторів: повісті В. Дубаса «В сильвасах Бразилії. Пригоди трьох молодих пролетарів» (Харків: «Книгоспілка», 1929) та Н. Галкіна «Тенемі» (Харків-Одеса: «Молодий більшовик», 1932).

В Україні 1920-30-х років стрімко розвивалась єврейська література національною мовою їдиш. Проте були й українські російськомовні письменники єврейського походження, зокрема, Яків Кальницький, чию повість «Чокрак (Син полку)» переклав з російської Прохор Воронин («Молодий більшовик», 1931). Оповідання норвезького прозаїка, драматурга, театрального і літературного критика, майстра малої прози Ганса Онруда з'явилися двома тоненькими книжечками: «Рибалчин син» - у київському видавництві «Час» 1927 р. (ім'я перекладача не вказане) та «Не такий, як усі люди» (оповідання з життя норвезьких селян) - у харківській «Книгоспілці» 1930 р. (переклав П.В. - очевидно, Прохор Воронин). Обидва переклади могли бути зроблені з російського видання «Норвежские рассказы», виданого в Москві 1919 р. (існував і дореволюційний російський переклад оповідань Онруда - збірка «Маленькие норвежцы», Москва, 1912). Творчість одного з найвизначніших представників нідерландської літератури, голландського письменника ХІХ ст. Мультатулі (справж. Едуард Дауес Деккер) також відображена у перекладі Прохора Воронина (знову ж таки, вочевидь, з російського джерела): окремим харківським виданням оповідання «Під чужим ярмом» («Книгоспілка», 1929).

Перекладав Олексій Варавва й інших західноєвропейських авторів (імовірно, з російського джерела). Так, 1928 року харківський «Пролетарій» видав у його перекладі роман «Вісімдесят тисяч кілометрів під водою» французького класика пригодницької літератури, одного із зачинателів наукової фантастики, географа і письменника Жюля Верна (роман було перевидано 1935 і 1936 рр.) Того ж року в харківському «Русі» вийшло друком лібрето опери Джоакіно Россіні «Севільський цирульник», яке переклав Олексій Варавва.

На початку 1930-х рр. найбільше публікувалося перекладів з радянських письменників, зокрема, 1932 р. у видавництві «Література і мистецтво» з'являється п'єса «Міст» А. Романовича у перекладі Андрія Дудки. Це ще один літературний псевдонім Олексія Варавви. Зокрема, того ж року в «ЛіМі» виходить переклад п'єси «Рогор (Як це було)» грузинського радянського поета і драматурга Карло Каладзе, виконаний Г. Цагарелі та А. Дудкою. А 1937 р. в «Держлітвидаві» публікується п'єса «Арсен» іншого грузинського радянського письменника, поета і драматурга Сандро Шаншіашвілі, перекладена тими-таки К. Цагарелі та О. Вараввою.

Після Другої світової війни Олекса Варрава жив на еміґрації.

2.4.9 Євген Касяненко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художньому перекладу віддавали в той час свій талант і душевні сили представники різних професій. З перекладацькою творчістю поєднував свою професійну діяльність і Євген Іванович Касяненко, який увійшов в історію передусім як український авіаконструктор, громадсько-політичний діяч і журналіст. Рідні брати Касяненки - Андрій (1889-194?), Іван (1887-1942), Євген (1889-1937) та Григорій (1891-193?) - стояли біля витоків українського літакобудування. Закінчили Черкаську гімназію і продовжили навчання у Києві: Андрій, Іван та Євген у Київському імператора Олександра ІІ політехнічному інституті, Григорій - в Університеті Святого Володимира. Були активними членами Київського товариства повітроплавання, утвореного на базі Повітроплавального гуртка КПІ, серед найактивніших учасників якого значились Андрій та Євген Касяненки. Для спеціалізованої авіаційної бібліотеки, яку укладали гуртківці, Євген Касяненко зробив свій перший переклад - книжки німецького автора Олександра Сеє «Ширяючий політ». З 1910 по 1921 рік брати Касяненки спроектували й власноруч, за власні кошти побудували шість літальних апаратів на основі найпередовіших ідей. За даними Ректора Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» Михайла Згуровського, перший літак родинного колективу Касяненків «став третім спроектованим і побудованим в Україні літаком, який зміг відірватися від землі» [36]. Це був біплан з бамбука, дерева і полотна. Брати склали його під час літніх канікул у Черкасах 1910 року. Випробовувати аероплан у польоті випало Євгенові. Можливо, через недостатній досвіт управління пілот зумів протриматись у повітрі лише чотири секунди, пошкодивши при посадці апарат і зламавши собі ногу. Однак політ відбувся! Наступними конструкціями братів були аероплани «Касяненко-1біс» (випробуваний у Черкасах 1911 року), «Касяненко-3» (побудований в Петербурзі для участі в конкурсі 1912 року, літак втілював ідею «оживлених крил», уперше розроблену Євгеном Касяненком, - управління літаком за допомогою зміни кута розташування крил відносно фюзеляжу, але під час випробувань апарат зазнав невідновної аварії), моноплан «Касяненко №4» (надлегкий спортивний літак, побудований у 1913 році з удосконаленою конструкцією «оживленого крила», який здійняв у повітря на Куренівському літовищі видатний льотчик-винахідник і добрий товариш Євгена Касяненка Петро Миколайович Нестеров). З початком Першої світової війни при КПІ почали працювати авіамайстерні, які забезпечували ремонт збитих німецьких і австрійських літаків, але там випускали за передовою технологією ще й повітряні ґвинти під маркою «Бр. Касяненки», якими постачали весь Південно-Західний фронт. Новий швидкісний і маневрений літак, спроектований братами Касяненками як бойовий, називався «КПІ-5», хоч неофіційну назву отримав «Торпеда»; він випробовувався 1917 року на Сирецькому літовищі (керував апаратом Андрій Касяненко), проте при посадці сталася поламка. Інформацію про конструкторські експерименти братів Касяненків детальніше викладено у розлогій статті Михайла Згуровського «Брати Касяненки: політ крізь морок часу» [36].

1906 року Євген Касяненко вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії, а згодом її членами стали і його брати. Партія перебувала під забороною, і брати Касяненки знаходили вихід своїм політичним прагненням, беручи активну участь у діяльності легального інститутського товариства «Українська громада», 1913 року Євген Касяненко увійшов до Ради «Громади», тобто до її керівного складу. Після лютневої революції 1917 року, внаслідок якої відновила свою діяльність УСДРП, Євген і Григорій Касяненки обираються від цієї партії до Української Центральної Ради. Однак невдовзі політичні шляхи Євгена і Григорія розходяться: після падіння Тимчасового Уряду в Петрограді Григорій стає членом Крайового комітету з охорони революції, створеного Малою Радою, а Євген спрямовує свою діяльність на розпуск Центральної Ради і передачу влади в Україні російським більшовикам. Змушений піти на деякий час у підпілля, він остаточно формується як політичний журналіст і коли влада в Києві переходить до більшовицьких рад робітничих і солдатських депутатів, Євген Касяненко береться до випуску першої радянської українськомовної газети «Вісник УНР» (з пропагандистською метою назва газети навмисно була майже тотожною до назви друкованого органу УНР Центральної Ради), а 1918 року Євген Іванович вступає до лав КП(б)У і невдовзі стає провідним співробітником газети «Київський комуніст», згодом - «Вістей Київської Ради робітничих депутатів» та «Сільської комуни», перейменованої потім на «Більшовик», де публікується під псевдонімом «Ларик» як палкий борець за ідейну лінію більшовицької партії. Долучається Євген Касяненко і до створення в лютому 1919 року Всеукраїнського видавництва ЦК КП(б)У «Космос», для якого під псевдонімом О. Нитка перекладає з німецької працю Ф. Енгельса «Основи комунізму» (з власною передмовою), а також редагує український переклад праці В. Леніна «Як комуністи-більшовики ставляться до середнього селянства». Іван Касяненко в 1919 році теж став членом більшовицької партії, а от Андрій, навпаки, навіть виступав в есдеківській «Робітничій газеті» із засудженням дій головнокомандувача збройних сил радянської УНР Юрія Коцюбинського. Як встановив М. Згуровський, Андрій і Григорій Касяненки взяли участь у підготовці для Центральної Ради УНР «Доповідної записки українців-фахівців авіації про використання авіації в мирний час» [див.: 36].

Фахова компетенція братів Касяненків знадобилася радянській владі, коли 1920 року вийшов наказ Комісії по управлінню вищими школами м. Києва про реорганізацію Київського політехнічного інституту, зокрема, планувалося відкрити в КПІ нову спеціальність - авіаційну. Євген Касяненко увійшов до спеціально призначеної з цією метою Організаційної ради, а Іван Касяненко обійняв посаду заступника ректора. Наступного року розпочалося навчання майбутніх фахівців з авіаційної справи та авіабудування і паралельно була відновлена діяльність авіаційного гуртка, який перейменували в Авіаційне науково-технічне товариство. Андрій Касяненко був залучений до читання лекцій. Саме на 1921 рік випадає й остання спроба братів Касяненків збудувати літак власної розробки: цей невеличкий аероплан призначався для ведення ближньої розвідки та супроводу кавалерійських військ. Однак його спорудження не було завершене, а Євген Касяненко - головний натхненник цього проекту - одержав від більшовицької партії нове завдання: з 1922 по 1925 роки він пропрацював у торговельному представництві УСРР у Німеччині, очоливши закордонну місію Наркомату освіти УСРР. Він також став одним із засновників і редактором українсько-американського видавництва «Космос», створеного з метою поширення серед української діаспори марксистської літератури. Крім того, 1923 року Євген Касяненко взяв безпосередню участь у закупівлі закордоном перших шести пасажирсько-поштових літаків для новозаснованого Українського акціонерного товариства повітряних сполучень, відомішого під назвою «Укрповітрошлях». Повернувшись із закордонного відрядження до нової столиці радянської України - Харкова, Євген Касяненко обійняв посаду заступника головного редактора популярної щоденної газети «Вісті ВУЦВК» (орган Всеукраїнського центрального виконкому (ВУЦВК) рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і Харківської ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів; від жовтня 1920 р. - орган Українського ЦВК; від 25 червня 1934 р. виходила у Києві; від 30 липня 1938 р. мала назву «Вісті Рад депутатів трудящих УРСР»), а після трагічної смерті редактора цієї газети - Василя Еллана-Блакитного, Є. Касяненко очолив редакцію газети, яка мала кілька додатків: харківську газету «Культура і побут» (видавалась під цією назвою у 1925-1928 pp.; нині відома як «Культура і життя»), літературний журнал «Всесвіт», сатиричний журнал «Перець». Євген Касяненко був не лише головним редактором усіх цих видань, але і їхнім постійним дописувачем, швидко ставши своїм у творчому середовищі українських письменників. У період українізації газета «Вісті ВУЦВК» була найпопулярнішим українським виданням, а сам Євген Касяненко увійшов до складу Державної комісії для упорядкування українського правопису, відомого як «Харківський правопис», або «Скрипниківка». У період діяльності цієї комісії виходив ще один додаток до «Вістей» - «Український правопис. Дискусійний бюлетень».

Переслідування Євгена Касяненка фактично розпочалися ще на початку 1930-х років. У січні 1931 року він підписав свій останній номер «Вістей ВУЦВК». Його переводять на посаду інженера Харківського авіазаводу, згодом - на посаду старшого конструктора Московського заводу ім. Авіахіму. Повернувшись на короткий час у журналістику, він редагував німецькомовний журнал «Sturm Schritt» («Швидким кроком») - друкований орган Всеукраїнської спілки радянських селянських письменників «Плуг». У серпні 1937 року Євгена Касяненка заарештували і за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР 30.12.1937 розстріляли.

Григорій Касяненко, імовірно, був заарештований одночасно з Євгеном. Відомо, що в 1939 році його було переведено з одного гулагівського табору в інший, відтоді його слід урвався.

Іван Касяненко до середини 1920-х років залишався у Києві, ставши першим ректором Київського сільськогосподарського інституту (нині це Національний аграрний університет), наприкінці 1920-х він обійняв посаду голови правління державного акціонерного товариства «Укрповітрошлях» у Харкові, а після об'єднання у 1929 році Української метеорологічної служби і гідрометричної служби Наркомзему Іван Касяненко став керівником усієї метеорологічної служби України. На основі поданого ним проекту 1932 року в Харкові було створено навчальний заклад нового профілю - метеорологічний інститут. Після звільнення з метеорологічної служби Іван Касяненко працював на нижчих керівних посадах. Заарештували його в жовтні 1939 року; отримавши 25 років ув'язнення, він не повернувся з таборів.

Точних відомостей про долю Андрія Касяненка в часи терору немає. Навіть дата його смерті в різних джерелах не збігається [за публікацією: 36].

Окреслимо перекладацький доробок Євгена Касяненка. З-поміж його перекладів, зокрема, знаходимо повість про друге пришестя Ісуса Христа «Мене зовуть теслею» видатного американського письменника, сучасника міжвоєнного двадцятиріччя Ептона Сінклера, опубліковану 1925 р. в харківському «ДВУ». Цікаво, що 1931 р. «ЛіМ» (Харків-Київ) повторно випустив цю надруковану раніше в «ДВУ» повість, перекладену Є. Касяненком (Ептон Сінклер. Твори. Т. 7. - 196 с.). У 1926 р. з'явилась збірка оповідань німецької письменниці Гермінії Цур-Мюлен «Патріот», перекладених Євгеном Касяненком та Марією Ільтичною (Харків: «Український робітник»). В тому ж році харківське видавництво «ДВУ» випустило друге видання повісті Анатоля Франса «Повстання анголів» у перекладі Євгена Касяненка. У 1928 р. там само вийшли «Вибрані твори» у двох томах французького письменника бельгійського походження, майстра пригодницько-історичного та фантастичного жанрів Жозе Анрі Роні-Старшого, які містили романи з передісторичних часів «По огонь» (том перший) та «На нові землі» (том другий), обидва - у перекладі Євгена Касяненка («Вибрані твори» Роні-Старшого були перевидані там само 1936 р.), а 1930 р. в цьому ж видавництві була опублікована повість Роні-Старшого «Кінець людства», яку теж переклав Євген Касяненко. Харківсько-одеська філія «Молодого більшовика» в 1932 р. опублікувала робітничий роман японського письменника Наосі Токунаги за назвою «Вулиця без сонця», перекладений Євгеном Касяненком з німецького видання, яке було здійснене з ініціативи та з післямовою групи японських революціонерів у Німеччині (до речі, російський переклад цього гостросоціального твору вийшов у 1934 р., тобто, пізніше ніж український, перекладач - М. Фельдман). Ім'я німецького лівого письменника Вальтера Шенштедта, чиї твори були заборонені в нацистській Німеччині, - стало відоме українському читачеві з перекладів двох романів: т.зв. «роман робітничої молоді» за назвою «Ностіц-штрассе» переклав з німецької Євген Касяненко (Харків-Одеса: «Молодий більшовик», 1933), а от у виданні роману «Забитий при спробі втекти» (Харків: «Український робітник», 1935) імені перекладача вже не згадувалось, хоч його, імовірно, теж переклав Є. Касяненко. А 1934 р. в перекладі Касяненка видавництво «ЛіМ» випустило роман Михайла Шолохова «Піднята цілина», обсягом 378 с. (перевидання 1935 р.). Угорський письменник Андор Габор - член комуністичної партії з 1919 р., який брав участь у революційних подіях 1918-19 рр. в Угорщині, після чого емігрував до Відня, потім до Берліна, а протягом 1933-45 рр. жив в СРСР, - був представлений новелами й оповіданнями з Третьої імперії за назвою «Панна Лілея» у перекладі з німецької Євгена Касяненка («Держлітвидав УСРР», 1936). А ще у «Держлітвидаві» (Харків-Київ) 1937 р. було опубліковано збірник оповідань, сцен і віршів антифашистських німецьких письменників за назвою «Ніч і світанок», які переклали з німецької Є. Касяненко, М. Овруцька, М. Зісман і Т. Масенко.

У харківському місячнику «Червоний шлях» 1925 року публікувався Касяненків переклад оповідання «Патріот» Гермінії Цур-Мюлен, а наступного року під такою назвою, як зазначалося вище, вийшла окрема збірка оповідань цієї письменниці. 1933 року в «Червоному шляху» з'явився Касяненків переклад з німецької мови оповідання британського письменника і журналіста єврейського походження, уродженця Угорщини Артура Кестлера за назвою «1002-а ніч або старо-бухарський паноптикум» (як відомо, наприкінці 1930-х політичні погляди Кестлера кардинально змінилися: у 1931 році він вступив до лав Комуністичної партії Німеччини й у середині тридцятих рік прожив у Радянському Союзі, а 1938 р. у зв'язку з «великим терором» в СРСР письменник вийшов з компартії й невдовзі став широковідомим завдяки своєму роману «Darkness at Noon» (1940), що викривав терор в СРСР 1930-х років). У 1937 р. Євген Касяненко переклав для «Літературного журналу» новелу «Хор мертвих» німецького письменника-комуніста Теодора Плів'є, який теж згодом еволюціонував у своїх поглядах, як і Кестлер! Довгі роки проживши у Москві, після Другої світової війни Плів'є утік із Радянської зони в Західну Німеччину, викриваючи тоталітарний режим Кремля і заявляючи, що в сталінській Росії всі комуністичні ідеї були задушені.

2.4.10 Микола Іванов (Іванів)

Досі дослідники та сучасники тієї епохи лише побіжно згадували напрочуд продуктивного перекладача з англійської, французької, іспанської мов Миколу Олексійовича Іванова - старшого брата знаного літератора і бібліографа Юрія Олексійовича Меженка. Як і Олекса Варавва, Іванов мешкав у Харкові, але з початком війни його слід згубився. Нещодавно бібліотекознавець і бібліограф творчої спадщини Юрія Меженка Надія Володимирівна Стрішенець знайшла в літературному журналі «Український засів», що видавався в окупованому німцями Харкові, відомості про М. О. Іванова: «При Харківському товаристві «Просвіта» існує письменницька секція, що об'єднує більшість харківських письменників і критиків, які нині активно працюють на терені літератури. До секції належать дд. А. Гак (голова секції), О. Варавва, М. Іванов та ін. <...> Відомий на Україні харківський перекладач художньої літератури М. О. Іванов закінчив переклад з англійської на українську мову «Венеційського купця» Шекспіра. На засіданні літературної секції «Просвіти» доцент Ю. В. Шевельов дав грунтовну аналізу перекладу, відзначивши високу його якість» [128, c. 75; цит. за публікацією: 121]. Отже, як з'ясувала Н. В. Стрішенець, під час окупації Микола Іванов перебував у Харкові. Як відомо, згадані поруч із ним діячі «Просвіти» - Олекса Варавва, Анатоль Гак, Юрій Шевельов та редактор «Українського засіву» Віктор Петров (В. Домонтович) - опинилися на еміграції. Слід Миколи Іванова, який вдалося простежити Н. В. Стрішенець, обривається у Німеччині. Як випливає з листа дружини Миколи Олексійовича Софії Нікандрівни до Галини Коваленко - дружини Євгена Плужника, яка мешкала в США і яку попросили довідатись про долю Миколи Олексійовича, «…ще під час перебування в Німеччині (англійська зона окупації) до хати зайшло двоє військових і попросили його піти з ними, як перекладача, з того часу вона ніколи більше його не бачила» (ІЛ. ВР. Ф.191. Лист від 22 січня 1959 р.) [цит. за публікацією: 121]. Н. В. Стрішенець у примітках до своєї праці «Бібліографічна спадщина Юрія Меженка» припускає, що Микола Іванов був заарештований радянськими органами безпеки і загинув у таборах [121]. Підтвердження цієї думки знаходимо й у статті видатного поета, літературознавця і перекладача Ігоря Качуровського «Перекладачі української діаспори», спеціально написаній для журналу «Всесвіт» [45]. Аналізуючи перше повоєнне літературне видання української діаспори - журнал «Хорс», ч. 1 (це перше число виявилося й останнім), 1946 р., Німеччина, - Ігор Качуровський згадує «три поезії Лорки (що його тут названо «Хуаном де Льоркою»), чудово перекладені Миколою Івановим (на той час уже примусово репатрійованим з Німеччини до котрогось із сталінських концтаборів) (курсив наш. - Л.К.)» [45]. Однак точніших відомостей про подальшу долю Миколи Іванова нема.

Звернімось до перекладацького доробку Миколи Іванова з англійської мови: 1928 р. в «ДВУ» вийшов роман «Серця трьох» Джека Лондона, роман Фенімора Купера «Останній з могікан» був виданий харківським «Дитвидавом» 1938 р., роман Чарльза Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу» (скорочено) з'явився 1929 року в харківському «ДВУ», а роман Діккенса «Домбі й син» - 1930 року в харківсько-київському «ДВУ», причому книжка «Посмертні записки піквікського клубу» ще раз вийшла друком у «Дитвидаві» 1937 р.; Миколі Іванову також належать переклади романів Марка Твена «Янкі при дворі короля Артура» (Харків: «ДВУ», 1929) і «Пригоди Гекльберрі Фінна» (Харків-Одеса: «Дитвидав», 1937). Ще 1928 року в харківському «ДВУ» були опубліковані «Вибрані твори» майстра кримінально-детективного жанру Артура Конан-Дойля у двох томах: Т. 1. «Пригоди Шерлока Холмса. Пес Баскервілів» (хоч перекладач і не вказаний, здогадно - переклад Миколи Іванова); Т. 2. «Пригоди Шерлока Холмса» - переклад Миколи Іванова. Виданий наступного року, там само роман Конан-Дойля «Втрачений світ» теж переклав Микола Іванов; повторно цей роман у тому ж перекладі вийшов 1937 р. в харківсько-одеському «Дитвидаві»; добре відомий тогочасному українському читачеві був і знаменитий письменник-фантаст Герберт Уеллс, роман якого «Невидима людина» переклав Микола Іванов (Харків-Одеса: «Дитвидав», 1936). Ірландська англомовна література оприсутнена в українській, передусім, перекладами з Джонатана Свіфта: Микола Іванов здійснив кілька варіантів перекладу основної книжки Свіфта, які друкувалися в різних видавництвах у різному обсязі та з ледь видозміненими назвами: «Мандри Гулліверові» (Київ: «ДВУ», 1928), «Подорожі Гуллівера» (Харків-Одеса: «Дитвидав», 1935), «Гуллівер у ліліпутів» (там само, 1937), «Мандри до різних далеких країн світу Лемюеля Гуллівера» (Київ-Харків: «Держлітвидав», 1935), «Мандри Гуллівера» (Харків: «Дитвидав», 1938).

З французької мови Микола Іванов теж переклав чимало: у київській філії «Молодого більшовика» протягом 1938-40 рр. вийшов здійснений ним повний переклад роману Віктора Гюґо «Знедолені» у двох томах (Т. 1 - 1938 р.; Т. 2 - 1940 р.); долучився Микола Іванов і до перекладів з Альфонса Доде - творця знакового образу романтика і хвалька Тартарена з Тараскона; так, 1929 р. в харківському «ДВУ» вийшли одразу два романи про Тартарена: «Тартарен із Тараскона» (в цьому виданні твір названо повістю) і «Тартарен в Альпах». Обидва твори переклав Микола Іванов. «Тартарен із Тараскона» перевидавався зі скороченнями 1936 р. (там само). Ще один роман Альфонса Доде «Порт - Тараскон» з'явився 1930 року в харківсько-київській філії «ДВУ» в тому ж перекладі. А 1929 року в перекладі Миколи Іванова у харківському «ДВУ» вийшли ще два романи французьких письменників: роман Жюля Верна «Пригоди капітана Геттераса» та роман Жоржа Тудуза «Люди з огнедишного Айсберґа».