Інновації в маркетингу промислового підприємства

Отже, дослідження стану маркетингових служб на промислових підприємствах підтверджує загальну тенденцію просування їх розвитку від функціональних структур, що здебільшого відтворювали структури збутових відділів, відділів постачання, реклами та дизайну іт.ін., до структур, орієнтованих на товар (рис. 2.4) або на ринки (рис. 2.5). Крім того, існує і самостійний розвиток типових функціональних служб маркетингової орієнтації: підрозділу прогнозування та планування маркетингу (стратегічного господарського підрозділу підприємства), підрозділу реклами, на великих підприємствах - підрозділувиставкової діяльності тощо. На рис. 2.6 наведено структуру управління маркетингом ВАТ «Сумське МНВО ім. М. В. Фрунзе», підприємство, яке впродовж декількох останніх десятиліть входить до чільної двадцятки аналогічних машинобудівних гігантів України.

Суттєвим доповненням до наведеного є необхідність тісної взаємодії служби маркетингу з відділом автоматизованих систем управління виробництвом із питань організації та ведення необхідних баз даних, здійснення відповідних розрахунків для одержання як вторинної, так і в деяких випадках первинної маркетингової інформації.

Рис. 2.4.Структурамаркетингових служб, орієнтована на товар

В умовах закінчення другого етапу приватизації в Україні, Росії, Білорусі та деяких інших країнах СНД виникають нові вимоги до створення маркетингових промислових структур. Незалежно від того, що на більшості підприємств промисловості було створено служби маркетингу, які являють собою виокремленний відділ маркетингу або сукупність відділів (управління маркетингу), їх робота досі ще мало відрізнялася від суто збутових підходів та завдань.

Рис. 2.5.Структурамаркетингових служб, орієнтована на ринки

По-перше, в умовах існування державної власності підприємств та прямих зв'язків, що складалися роками, а то й десятиліттями, підприємства не наважувалися щось різко змінювати, щоб не погіршити й ту, досить складну, ситуацію, яка виникла під впливом різкого розриву інтеграційних зв'язків між країнами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) та колишніми республіками Радянського Союзу. Наприклад, для виготовлення комп'ютерної техніки серії “Ряд” використовувалися процесори, які вироблялися в Росії та Білорусії, накопичувачі на магнітних стрічках - у Німецькій Демократичній Республіці, клавіатура - в Чехословаччині, магнітні диски - у Болгарії. Підприємство припиняло контакти із суміжником через своє або його перепрофілювання, неможливість задовольнити підприємство-споживач необхідними сировиною, матеріалами, напівфабрикатами та комплектуючими виробами в повному обсязі, небезпеку в контактах (військові дії на території) або непомірні митні бар'єри. Якщо підприємство-постачальник і підприємство-споживач було, наприклад, в Україні, зв'язки з ним, як правило, не припинялися.

Рис. 2.6. Структурауправління маркетингом «ВАТ СМНВО ім. М.В. Фрунзе»

По-друге, значна кількість підприємств, особливо виробників продукції індивідуального виробництва, мета функціонування яких спрямована на майбутнє і попит на товари яких різко змінюється під впливом зовнішнього соціально-економічного середовища (руйнування політичної системи або зміна суб'єктів протистояння у світі), намагалася знайти підтримку в державних органах (одержати держзамовлення на випуск своєї продукції) або галузевих міністерствах.

Наведемо такий приклад. Внаслідок закінчення епохи так званої “холодної війни”, послаблення політичного напруження між країнами-членами НАТО та країнами колишнього соцтабору, ліквідації Варшавського договору різко зменшилася потреба в наукових дослідженнях із міцності існуючих і створення нових матеріалів для військової техніки. Потреби в них здебільшого задовольнялися Сумським ВО “Електрон” (до 1983 року - Сумський завод електронних мікроскопів ім. 50-річчя ВЛКСМ, з 1993 року - АТ “Селмі”), у загальному обсязі виробництва якого техніка наукового приладобудування в різні роки становила 70-90%, з яких третину, а то й більше займали електронні мікроскопи. В умовах планового господарства це зрозуміло. Тут було сконцентровано відповідні конструкторські та технологічні кадри, науково-дослідна тематика мала одинадцять напрямів тощо (для порівняння відомі зарубіжні фірми “Філліпс”, “Хітачі”, “Фіннігат-Мат” та інші мали максимум три напрями при виробництві цієї продукції, яка в загальному обсязі становила лише 5-7 %). Сьогодні навіть та невелика купкавчених відповідного наукового напряму, що ще працює, використовує стару, не надточну техніку, без автоматизованої обробки тощо. Постійні намагання фахівців АТ “Селмі” отримати замовлення від держави або галузевих міністерств у цілому завершилися невдачею, внаслідок чого обсяги виробництва наукоємної високотехнологічної техніки різко знизилися, наукові школи не можуть одержати результати, що відповідають сучасному рівню розвитку науки і т. ін.

По-третє, замість установлення взаємовигідних ділових відносин між суб'єктами економічної діяльності з боку владних структур до промислових підприємств нерідко спричинялися певною мірою примусові дії, а зновстворені приватні фірми були досить некомпетентними, вторинну інформацію видавали за проведені маркетингові дослідження, а іноді взагалі зникали з одержаними коштами чи авансом. У такій ситуації промислове підприємство діяло самостійно і, як правило, з невисокою ефективністю.

По-четверте, процес переходу в країнах СНД від планово-директивної до ринкової економіки виплескав у маркетингові структури (служби маркетингу, консалтингові фірми, рекламні агентства, ПР-компанії та ін.) як працівників, які були задіяні в інших сферах і взагалі фактично не мали відповідного фаху, так і достатню кількість кваліфікованих спеціалістів із близькими до цього професіями (дизайнерів, поліграфістів, соціологів, психологів). Професійних фахівців (маркетологів, менеджерів) у вищих навчальних закладах почали готувати лише на початку 90-х років минулого століття, а рекламістів та ПР-спеціалістів ще пізніше.

Два перших етапи приватизації закінчилися, і є надія, що бажанню сконцентрувати в одних руках максимальну кількість підприємств прийде на зміну зосередженість на тих підприємствах, які можна ефективно використовувати. Склався ринок фахівців-маркетологів, професійних управляючих (менеджерів), перші випускники відповідних спеціальностей вже набули необхідний 7-10-річний досвід і стали професіоналами необхідного рівня кваліфікації.

2.3 Перспективи розвитку маркетингових служб промислових підприємств

Проведений нами аналіз соціально-економічної ситуації в СНД в цілому і в Україні зокрема дозволяє стверджувати, що на сьогодні тут закінчується третій етап приватизації (перерозподілу власності на існуючі ще у 80-х роках ХХ ст. підприємства, фірми, установи між олігархічними бізнес-угрупованнями, власниками комерційних підприємств тощо). Перший етап роздержавлення (1991-1996 рр.), як відомо, був сертифікатним і не передбачав участі коштів громадян. Наступний етап 1997-2002 рр. характеризувався готівковою приватизацією, приватизаційні сертифікати фактично скуповувалися в їх фізичних власників. Незважаючи на те, що з метою упорядкування цього процесу держава створила низку державних установ, сприяла створенню комерційних інвестиційних фірм тощо, даний етап відрізнявся інтенсивним втручанням у процес приватизації суб'єктів тіньової економіки. За цей час практично всі підприємства місцевої (переважно легкої та харчової) промисловості, інші невеликі підприємства-виробники товарів широкого вжитку, більшість великих фірм, які випускають масові товари, а також значна частина підприємств-виробників товарів промислового призначення та одиничного (індивідуального) виробництва опинилися у приватній та колективній власності. Нерідко підприємства купувалися у великих кількостях, за безцінь, без необхідного економічного аналізу, нові господарі змінювали керівний склад, а кваліфікованих менеджерів не вистачало та ін. Це призвело до того, що кількість нерентабельних підприємств збільшилася, а нові господарі почали розуміти, що все одно такою кількістю підприємств управляти неможливо і зараз вигідніше їх реалізувати. Так почався третій період перерозподілу власності, що робить її маркетингову привабливість головним важелем прийняття рішення про придбання того чи іншого промислового підприємства, фірми, установи.

У цих умовах стає зрозумілим, що маркетинговим службам більшості промислових підприємств, крім декількох транснаціональних корпорацій, ефективне маркетингове дослідження провести не під силу. Доцільніше придбати дослідження або навіть використати аналогічні дослідження декількох спеціальних фірм чи установ, що гарантуватиме вірогідність одержаної інформації й зможе показати перспективи розвитку тієї чи іншої галузі. Завдання маркетингових служб промислового підприємства - зосередитися на перевірці відповідності цілей підприємства новим умовам, коригуванні маркетингових стратегій та відповідного їм впливу на ринок - створення і впровадження комплексу маркетингу для кожного конкретного виробу (тактика маркетингу).

Більшість існуючих в Україні виробників продукції промислового призначення вже готові сприймати результати сучасних маркетингових досліджень. Як відомо, у США із сукупної кількості маркетингових досліджень близько 85 % замовляється у консалтингових фірм, які умовно можна назвати посередником між опитуваним та підприємством-замовником.

Наприклад, однією з американських фірм регулярно проводяться такі дослідження ринку складної медичної техніки. Після обробки одержаних даних фірма репрезентує результати проведених досліджень (середній обсяг звіту 100-120 с.) і продає їх за досить невеликою ціною -$ 700-800 за звіт. Зрозуміло, що одержання точнішої та конкретнішої інформації з гарантією конфіденційності обійдеться замовникові набагато дорожче.

Такі фірми, створені в 90-х роках минулого століття, далі не тільки не розвиваються, а й взагалі припиняють своє існування через низку вищенаведених причин (1-4). В умовах третього етапу приватизації, коли збігає час одержання короткострокового прибутку, а підприємець зорієнтований на довгострокову стабільну роботу, йому потрібна своєчасна й вірогідна маркетингова інформація. У розробку чи випуск нової продукції він інвестує свої кошти (тепер частіше вже офіційно одержані, а не тіньові) і не хоче діяти стихійно. Тобто на сьогодні виникають нові умови, що сприятимуть інтенсивному створенню та розвитку подібних консалтингових фірм ⁾. Цей процес подібний до ситуації, коли після закінчення сертифікатної приватизації почали виникати фірми-посередники для консультування з питань ринку цінних паперів (“котирувань” на біржах, емісії, понадномінальних прибутків тощо). Тому цілком природно, що значна кількість менеджерів, які мають досвід консультаційної роботи, знаходять своє професійне місце в консалтингових фірмах, головним напрямом діяльності яких є маркетингові дослідження.

З іншого боку, для зменшення негативного впливу флуктуацій, які заважають установленню рівноважних процесів, що регулюють розвиток відповідних промислових ринків, є доцільним і регулювання відповідними державними органами, бо тільки вони здатні зібрати необхідну сукупну маркетингову інформацію, простежити зв'язки окремих її складових, а також діяти відповідно до світового економічного, наукового й технічного розвитку в інтересах держави в цілому. Поєднання аналітично-регулювальної роботи консалтингових фірм і державних структур дасть вичерпну інформацію більшості галузей та підприємств, а особливо тим, що випускають промислову продукцію. Консалтингова фірма, що спеціалізується на проведенні аналогічних маркетингових досліджень, спроможна зібрати відповідну інформацію, у тому числі й за кордоном, для аналізу сучасного стану й визначення тенденцій розвитку даної галузі на деякий осяжний період.

Рис. 2.7. Блок-схемафункціонально-цільової маркетингової діяльності у сфері виробництва

Державні служби повинні дати консультації виробникові з точки зору перспектив розвитку даної галузі з урахуванням демографічних, соціальних та політичних аспектів.

Отже, пропонується така функціонально-цільова структура маркетингової діяльності, що поєднує загальнодержавний рівень, галузевий та рівень окремого підприємства (рис. 2.7).

Останнім часом все більшу підтримку знаходить ідея створення довготривалих інтегрованих груп із конкретним споживачем для взаємної вигоди, основним завданням яких є формування довгострокових взаємовигідних партнерських стосунків (ДВПС) (цей термін усталився в перекладній та вітчизняній маркетинговій літературі). Такі стосунки гарантують підприємству стабільне економічне існування, низький рівень ризику, можливість збільшення доходів та прибутку. Ця нова роль фахівця з маркетингу ставить його в центр підприємницької діяльності як менеджера з формування ДВПС і включає відповідальність за комунікативну взаємодію всіх суб'єктів господарських зв'язків, інтеграцію технологій, людей та процесів, спрямованих на співробітництво з кінцевим споживачем.

Значно змінюється і структура служб маркетингової орієнтації на промисловому підприємстві. Загальний її вигляд наведено на рис. 2.8.

Підпорядковуються керівнику такого підрозділу фахівці з реклами, стимулювання збуту, прямого продажу, зв'язків із громадськістю, прямого маркетингу. У зв'язку з цим виникають сприятливі передумови для створення єдиного комунікаційного бюджету та його збалансованого розподілення між окремими комунікаційними засобами з урахуванням їх ролі. Тобто промисловому підприємству, яке запроваджуватиме ДВПС, потрібно змінювати організацію управління таким чином, щоб вона відповідала новим вимогам сучасної глобалізованої економіки.

Кінцевою метою реалізації ДВПС є розроблення організаційних структур, в якій, крім інших служб маркетингової орієнтації, передбачені такі підрозділи: взаємодій із постачальниками, взаємин із старими і новими споживачами, взаємодії з посередниками та стосунківусередині компанії, підприємства, фірми [16].

Створенням подібних структур опікується так званий партнерський маркетинг (маркетинг партнерських стосунків) - спільні зусилля функціональних підрозділів маркетингової орієнтації підприємства-виробника, споживача, постачальника, посередника зі створення довготривалих взаємо-вигідних переваг. Основою створення довготривалих взаємовигідних партнерських стосунків є три види зв'язків: незалежні, залежні та взаємозалежні. Внутрішні стосунки повинні розвиватися в напрямку вдосконалення корпоративної культури підприємства. Кінцевою метою реалізації партнерського маркетингу є вдосконалення організаційних структур маркетингової орієнтації з метою створення нових ланцюжків цінності постачальників, споживачів, посередників. Резюмуючи вищенаведене, запропонуємо модель одержання та обробки інформації, що дає уявлення про загальні особливості функціонування системи управління маркетингом (рис. 2.9), в якій для правильного встановлення критеріїв оцінки ефективності функціонування системи повинні бути визначені так звані центри ухвалення рішень. Саму систему необхідно будувати таким чином, щоб забезпечити видачу необхідної для прийняття рішень інформації та можливість її оцінки на більш низьких рівнях, але це предмет окремого дослідження, який виходить за рамки даного видання.

2.4 Використання принципів конструктивної еволюції технічних виробів для вдосконалення елементаproductкомплексу маркетингу

Немає ніякого сумніву, що за два останніх десятиріччя за розвитком комунікацій (promotion) й каналів розподілу продукції (place) економіка України наблизилася до економічно розвинених країн світу. Але разом із тим не вдосконалюється основна складова 4Р -- product. Уміння технічних фахівців володіти комп'ютером у цілому не призвело до створення належної кількості нових видів товарів та впровадження новітніх технологій. “Близько 95 % обсягів вироблюваної продукції належить до третього (60 %) і четвертого (35 %) технологічних укладів, характерними рисами яких є випереджальний розвиток електроенергетики і використання нафти як головного енергоносія. Частка ж продукції вищих технологічних укладів в економіці становить: 4 % для п'ятого і 0,1 - дляшостого. Зростання ВВП за рахунок уведення нових технологій в Україні оцінюється всього 0,7 %” [2], в той час як у розвинених країнах цей показник більше 50 %. Усе це призвело до від'ємного сальдо як у зовнішній торгівлі в цілому, так і в машинобудуванні зокрема (табл. 2.13).

Використаємо закон прогресивної конструктивної еволюції, описаний О. І. Половинкіним у [17], що містить дію частинних закономірностей зміни конструкцій, які з досить високою ймовірністю визначають можливі напрями змін технічного рішення для покращання відповідного критерію розвитку або усунення виявленого дефекту за наявності відповідних техніко-економічних умов. Блок-схему алгоритму конструктивної еволюції технічних виробів певного класу галузі можна зобразити блок-схемою, наведеною у [18, с. 71]. Закономірності змін значень критерію конструкційної еволюції з плином часу є, як правило, нелінійними,і, наприклад, при незмінному принципі дії вони матимуть такий вигляд (рис. 2.10).

Таблиця 2.13. Загальні показники зовнішньої торгівлів Україні та експорту-імпорту діяльностімашинобудівних підприємств

Рис. 2.10.Зміназначень критеріїв конструктивної еволюції при незмінному принципі дії технічного виробу, де К - кількість нових пропозицій технічних рішень (конструкційних змін) у виробі, t - час

Це означає, що в перший час після переходу до більш раціонального рішення (t_A-t₀) конкретний технічний виріб удосконалюється повільніше. У міру того як під час науково-дослідних робіт та практичної експлуатації стає зрозумілим, що покращання прототипу не є тупиковим, зростає кількість пропозицій удосконалення виробу в цьому напрямі (K_B-K_A). Згодом настає час, коли зменшується як кількість пропозицій, так і їхня ефективність, а K повільно наближається до своєї верхньої межі. На різних етапах удосконалення конкретних різновидів технічної продукції закономірності можуть бути більш складними, але їх характер загалом відповідає наведеному. На зображеній кривій, яка за характером подібна класичній закономірності у стадіях життєвого циклу товару, завжди існують характерні ділянки, що схематично можна відобразити лінійними відрізками (рис. 2.11).

За аналогією із графічним зображенням тривалості життєвого циклу товару в "дитинстві" (ділянка 1) технічна система розвивається повільно. Потім настає пора "зростання" (ділянка 2) -- технічна система швидко вдосконалюється, починається масове її застосування. З якогось моменту темпи розвитку починають спадати (ділянка 3) -- настають "зрілість" і далі "старість". Після точки г можливі два варіанти. Технічна система А або деградує, стаючи принципово іншою системою (сучасні вітрильники чи пароплави не мають швидкостей, на яких сто років тому ходили їх попередники), або на довгий час зберігає досягнуті показники (велосипед не зазнав істотних змін за останні 70-80 років і не був витиснений ні мопедом, ні моторолером).

Рис. 2.11.Характерніділянки кривої конструктивної еволюції принципу дії технічного виробу (технічної системи)

Рис.2.12.Реальната теоретична криві конструктивної еволюції технічної системи

Тепер спробуємо з'ясувати, від чого залежить співвідношення між ділянками. Іншими словами, чим визначається положення точок перегину (б, в, г) на "життєвій кривій" при незмінному принципі дії того чи іншого технічного виробу? Г. Альтшуллер у [19] звертає увагу на те, що реальні криві розвитку параметрів різних технічних систем (роздільна здатність приладів для досліджень швидкості руху літаків і кораблів, швидкості буравлення, зростання енергії прискорювачів і т. ін.) помітно відрізняються від очікуваних теоретичних кривих. Характер розходження показаний на рис. 2.12, де штрихова крива -- теоретична, а суцільна -- реальна.

Здавалося б, із моменту появи технічна система повинна неухильно (хоча і не дуже швидко) розвиватися до б', тобто до моменту переходу до серійного або до масового виробництва. Насправді ж перехід до нього (б") починається із запізненням і на більш низькому технічному рівні. Період швидкої конструктивної еволюції технічної системи повинен був би завершитися в точці в', там, де вичерпуються можливості використаного в системі принципу і виявляється економічна недоцільність подальшого розвитку цієї системи (рівень 1). Однак нічого подібного не відбувається: реальна точка в" завжди набагато вище теоретичної в'. Коли крива А" доходить до рівня 1, надалі в розвитку системи виявляються зацікавленими багато людей. Виникає, так би мовити, інерція інтересів -- фінансових (налагоджене виробництво, стабільний попит), наукових (або псевдонаукових), кар'єристських і просто людських (побоювання залишити звичну й обжиту технічну систему, оскільки ще невідомо, як буде з новою). Отже, теоретично зрозуміло, що технічний прогрес і загальна економічна доцільність вимагають перейти до нового принципу дії, проте практичне життя показує, що конкретний інвестор може вкласти великі кошти, налагодити виробництво, але внаслідок непідготовленості споживачів та недосконалості перших створених за новим принципом дії моделей тощо не одержати бажаної вигоди. Однак і самі економічні фактори вміють пристосовуватися до інерції інтересів. Аж до рівня 2 система продовжує залишатись економічно вигідною за рахунок інерції попиту, збитків навколишнього середовища тощо. Велика кількість власників та керівників промислових підприємств і фірм розмірковує приблизно так: "Сьогодні мені це вигідно, а до завтра ще потрібно дожити". Ця формула «тягне» криву А" нагору, до рівня 2. А потім усе-таки досягається стеля -- рівень 3, обумовлений фізичними межами. Не можна, наприклад, утиснути на вулицю більше автомобілів, ніж там може поміститися, коли автомобілі розташовуються щільно один до іншого - від стінки до стінки.

Теоретично, поки крива А' піднімалася нагору до рівня 1, хтось повинен був розвивати технічну систему Б' так, щоб її точка підйому б'_Б збігалася з точкою в' кривої А' і забезпечувала постійний безступеневий підйом. Насправді реальна крива Б" починає відчутно підніматися тільки тоді, коли крива А" піднялася вище рівня 2 і наблизилася до рівня 3. А швидкий підйом кривої Б" відбувається лише після того, як крива А" минає точку г" і йде на спад. На типовій кривій зміни кількості винаходів, що належать до цієї технічної системи, перший пік відповідає точці б (рис. 2.13 а): кількість винаходів збільшується в період переходу до масового комерційного застосування виробу.

Другий пік, що відповідає точці в (рис 2.13 б), обумовлений прагненням продовжити життя виробу цього принципу дії. Перші винаходи, що створюють основу технічної системи нового принципу дії, завжди високого рівня. Поступово цей рівень знижується. Пік відповідає винаходам, що забезпечують системі можливість масового використання. За цим піком - спад: рівень винаходів неухильно знижується, наближаючись до нуля (рис. 2.13 в).

А тим часом з'являються нові винаходи високого рівня, що належать до системи Б. Зовсім інакше йде зміна середньої ефективності (практичної віддачі, економії, "користі") від одного винаходу в різні періоди розвитку технічної системи.

Перші винаходи, незважаючи на їх високий рівень, не дають прибутку: технічна система існує на папері або в одиничних зразках, у ній багато дрібних недоліків і недоробок. Прибуток починає з'являтися після переходу до серійного або масового застосування. У цей період навіть невелике вдосконалення приносить велику "економію" чи практичну віддачу (рис. 2.13г).

Рис.2.13. Кривідеяких параметрів технічних систем:

а) крива конструктивної еволюції;

б) крива кількості винаходів технічної системи;

в) крива зміни рівня винаходів;

г) загальна ефективність упровадження винаходів технічної системи

Можна погодитися з Альтшуллером [18, с. 113-119], який наголошував, що для правильної відповіді на важливе для конструктивної еволюції виробів питання "Чи варто вирішувати дане завдання й удосконалювати зазначений у ньому виріб, чи потрібно поставити нове завдання і створити щось принципово інше?" винахіднику необхідно знати особливості "життєвих кривих" та резерви розвитку цієї технічної системи. Повернемося до розгляду рис. 2.13а. Тут можливі три варіанти.

Технічна система ще не дійшла до точки б. Питання полягає у виявленні цієї точки. Типовою помилкою є намагання прогнозувати цю точку, виходячи з можливостей удосконалення принципу дії того чи іншого виробу. Насправді точка б для цієї технічної системи настане не раніше, ніж почне "вимирати" попередня технічна система, існування якої стримує розвиток молодого "конкурента". Отже, прогнозуючи розвиток технічної системи на початковому етапі (до точки б), маркетингову діяльність потрібно орієнтувати на стан попередньої технічної системи.

Технічна система пройшла точку б, але не дійшла до точки в. У цьому разі прогнозування складається у визначенні другого і третього рівнів. У крайньому разі досить визначити тільки третій рівень, тому що існує чітко виражена (хоч і небажана) тенденція до зменшення відстані між другим і третім рівнями. Визначення фізичних меж звичайно не викликає особливих ускладнень: вони пов'язані з об'єктивними й наочними факторами (наприклад, властивість матеріалів, калорійність палива, звуковий, тепловий бар'єри та т.ін.). Тут маркетингова діяльність має спрямовуватись і на з'ясування ступеня можливості технічної реалізації більш раціонального технічного рішення.

Наприклад, у 1970-80-х роках електронно-обчислювальні машини, що випускала компанія ІВМ, практично не вдосконалювались, тоді як на вітчизняному ринку комп'ютерної техніки відбувся перехід від ЕОМ другого покоління, типовим представником якого була машина “Мінськ-32”, до серії “Ряд”. Здавалося, що вітчизняна обчислювальна техніка міцно й надовго закріпилася на комп'ютерному ринку. Але перші персональні комп'ютери, що з'явилися наприкінці 70-х років, різко змінили конкурентні позиції виробників на відповідному ринку.

Технічна система пройшла точку в. У цій ситуації прогноз зводиться до відшукання нового, більш раціонального фізичного принципу дії, до якого вона має перейти, хоч для більшості споживачів ще невідомо, яким завдовжки буде відрізок в - г. Коли ж технічна система пройде й точку г, комерційна безперспективність роботи над її вдосконаленням стає очевидною. Тут має ухвалюватися остаточне обґрунтоване рішення щодо поступової заміни старих виробів новими або взагалі припинення випуску зазначених видів продукції.

Потрібно враховувати, що в кожномуіз цих випадків розробник нових різновидів (винахідник, конструктор та ін.) може діяти двояко. Припустимо, з'ясувалося, що новий принцип дії тільки “народився” (технічна система не дійшла до точки б). У цьому разі вдосконалення "новонародженої" технічної системи обіцяє великі винаходи: з нової ідеї потрібно зробити нову річ, а для цього ідея (у [18] вона визначається як винахід п'ятого рівня) повинна обростати попередніми винаходами так званих четвертого і третього рівнів. Однак шлях до точки б може виявитися довгим; це, як ми бачили, залежить від життєвих ресурсів попередньої технічної системи. Термін очікування може значно перевищити терміни і середньострокової, і довгострокової стратегій. Зате й можливий великий виграш: винахідницька слава дістається насамперед тим, хто зробив практично корисну нову річ (персональний комп'ютер, мобільний телефон, лазерний диск тощо). Про тих, хто висловив (і навіть запатентував) нову ідею, згадують або набагато пізніше, або не згадують узагалі.

Другий шлях - удосконалення іншої, уже визнаної технічної системи, тобто тієї, що минула точку б. Цей,уже визнаний, шлях практичного застосування виробу може дати товаровиробникові відчутні довготривалі прибутки. З точки зору реалізації цей (комерційний) шлях, безумовно, вигідніший, але вирішення значних винахідницьких завдань тут не станеться. Теорія може лише вимагати, щоб винахідник бачив обидві можливості й свідомо вибирав одну з них. За часів планово-директивної економіки, коли на розвиток науки виділялися значні кошти з державного бюджету, вибір залежав від світогляду людини, від того, що вона вважає для себе важливішим. Оскільки в умовах переходу до ринкової економіки все більше й більше винахідників обирає другий шлях, підприємство-розробник нової техніки потребує маркетингового обґрунтування необхідної матеріальної підтримки першого шляху розвитку.

Проблема вибору залишається й у тому разі, якщо технічна система бурхливо розвивається на ділянці від б до в. Для розвитку на цій ділянці системі потрібні переважно винаходи другого (нижнього) рівня [2], але у великій кількості. Майже гарантований успіх, можливість швидко одержати десятки авторських посвідчень, порівняльна простота впровадження пропонують віддати перевагу саме цьому. Але якщо не приділяти уваги й можливій наступній технічній системі, то після її майбутнього визнання можна не встигнути за її промисловою реалізацією.

Проблема вибору зберігається й у тих випадках, коли технічна система пройшла точку в або навітьточку г. Тут уже немає ніякої надії на скільки-небудь помітний творчий успіх: застаріла система асимілює тільки винаходи першого (найнижчого) рівня.

Вади директивно-планової економіки не дозволили великій кількості вітчизняних конструкторів, технологів та дослідників виробничо-технічної продукції повністю використати свій потужний інтелектуальний потенціал. Проте зараз відсутність цілеспрямованої роботи зі зменшення енергоємності, підвищення ступеня автоматизації, вдосконалення методів оброблення результатів за допомогою ЕОМ загрожує Україні певною втратою не тільки окремих різновидів виробничо-технічної продукції, а й цілих галузей відповідного спрямування. Щоб запобігти цьому, потрібна генерація технічних ідей, спрямованих на випередження в зміні принципу дії продукції виробничо-технічного призначення й раціоналізації конкретних технічних рішень (структур) відповідно до розвитку науково-технічного прогресу та на посилення пошуку способів удосконалення окремих різновидів зазначеної техніки в період загального повільного зростання (t_A-t₀) (рис. 2.10).

Очевидно, що у сфері масового виробництва технічно складної продукції українським підприємствам на зазначеному етапі розвитку економіки важче конкурувати із зарубіжними фірмами, що мають для цього високоефективне технологічне обладнання. Але в галузі розроблення та виробництва товарів промислового призначення, навпаки, складна трудомістка техніка завдяки застосуванню вітчизняної сировини й дешевої робочої сили, по-перше, доступніша українському споживачеві, по-друге, все-таки дає можливість у майбутньому опанувати нові перспективні технології створення товарів масового виробництва, що забезпечить Україні певну незалежність у промисловій сфері [17].

Прикладів неправильної оцінки прогресивних шляхів удосконалення продукції можна навести чимало. Наприклад, у чорній металургіїекономічно розвинених країн мартенівські печі взагалі не використовуються (в Україні частка мартенівської сталі становить 45 %, у Росії - 20%, у КНР - 7%) [2].

Як інший приклад можна розглянути відмінності оцінки якості технічної продукції залежно від її різновидів. Для цього необхідно чітко собі уявляти певні пріоритетні для споживачів властивості вироблюваної продукції або значення показників якості чи окремих технічних параметрів, що визначаються за допомогою цілеспрямованої комплексної програми маркетингових досліджень промислового підприємства, найпридатнішим для чого є опитування. Для одержання найбільш повних та вірогідних даних у ньому потрібно застосувати сукупність різноманітних закритих запитань як за вибірковими твердженнями, так і за різними шкалами (шкалою важливості, оцінною шкалою, семантичним диференціалом тощо) [20].

Третім прикладом є задача ухвалення рішень в умовах невизначеності початкових даних. В інформації про вироби-аналоги бувають відсутніми окремі одиничні показники якості, а в деяких випадках і їх групи. Відомості, відповідно до яких робляться ті чи інші висновки, можуть бути невірогідними. Врахувати зміни якості виробу за період відсутності інформації можуть оцінки експертів, що відображають знання про конкурентоспроможність фірми, яка випускає аналогічну продукцію, її здатність до оновлення конструкцій і технологій і т.ін. [18]. Ці приклади є практичним підґрунтям для проведення подальших наукових досліджень у розглянутому напрямку.

Отже, узгоджений зв'язок тенденцій конструктивної еволюції технічних виробів певного класу з маркетинговою філософією управління промисловим підприємством дає змогу перейти до ефективного розроблення й випуску більш досконалої та конкурентоспроможної виробничо-технічної продукції, а також технічних різновидів деяких товарів широкого вжитку.

Розділ 3. Галузеві кластери та виробничі комплекси

3.1 Сутність та місце кластеризаціїв інноваційному розвитку країни

У процесі глобалізації економіки прорив на світових ринках забезпечують не окремий проект чи галузь, а міжгалузевий комплекс, основою якого є виробництво товарів промислового призначення з технологічними інноваціями, які застосовуються як безпосередньо в промисловості, так і в сільському господарстві, та замкненою системою довготривалих зв'язків із постачальниками сировини, виробниками, посередниками та споживачами, що одержав назву «кластер». Особливо це стосується країн, що включилися у світові інтеграційні процеси відносно недавно. В Україні для відновлення обсягів виробництва кластеризація є одним із перспективних напрямків розвитку державної економіки.

Існує думка, що на сьогодні кластери можуть бути ефективним інструментом інтенсивного розвитку і посилення ринкових позицій суб'єктів економічної діяльності. Необхідність застосування на регіональному рівні економічних кластерів формується у процесі складних форм коопераційної взаємодії, що викликають можливість створення обґрунтованих стратегій формування відповідних науково-виробничих, науково-сільськогосподарських об'єднань й відповідно до цього подальший розвиток нового типу ринкових відношень.

Вплив глобалізації світових економічних процесів на країни з трансформаційною економікою породжує проблеми розвитку регіонів, які полягають у посиленні конкурентної боротьби традиційних організаційних підходів з новими викликами маркетингу для підприємств-виробників, що постійно намагаються пропонувати свою продукцію споживачам.

Оскільки ці інтереси тісно перетинаються, в подальшому необхідна плідна співпраця між регіонами країни, вдосконалення відносин з державними органами на мезорівні для ефективних соціально-економічних зрушень в інтересах усього суспільства. Створення нового типу економічних стосунків між економічними суб'єктами і впровадження інтенсивних форм організаціїінноваційних процесів має привести до кластеризації існуючих економічних систем.

Процеси економічної кластеризації (cluster,з англійської -- пучок, група) - це закономірний етап об'єктивного розвитку економічних систем. Досить успішне функціонування територіально-галузевих економічних об'єднань, які одержали назву економічних кластерів, на сучасному етапі є необхідною умовою підвищення продуктивності праці основного та допоміжного персоналу суб'єктів економічної діяльності, які в умовах світової економічної кризи, зменшення бюджетів мають поліпшити результативність підприємницької діяльності як на мікро- (рівні окремого підприємства), так і на мезорівні (мЭупт,з грецької -- середній, проміжний), тобто на рівні окремого регіону. Провідні вчені-економісти визначають кластерні системи як втілення унікальної комбінації наукових, виробничих і комерційних структур, які на основі використання переваг коопераційної взаємодії сприяють формуванню й ефективному використанню реальних конкурентних переваг окремих підприємств, територій, галузей, національних економік в умовах глобалізації світових економічних процесів та посилення світового конкурентного протистояння.

За першоджерела кластерного підходу у вітчизняній економіці можна вважати створені у 1970-1980 роках минулого століття ще за колишнього СРСР науково-виробничі й виробничі об'єднання та спробу створити так звані технопарки в 1990-2000 роках [1], тобто інтеграційні організаційно-управлінські утворення наукових центрів, університетів, наукових установ тощо із підприємствами та фірмами-виробниками, внаслідок чого виникають нові організаційні форми, що забезпечують розвиток інноваційної діяльності, до основних з яких належать: регіональні науково-промислові комплекси -сукупність самостійних організацій з науково-виробничого циклу створення, основними складовими якого є науково-дослідний центр з його кадровим та науковим потенціалом (самостійний вищий навчальний заклад, державний науково-дослідний інститут, лабораторія державного або приватного сектору та ін.), промислові підприємства, фірми, установи, що перетворюють науковий потенціал дослідницького центру в ринкову продукцію, адміністративно-управлінська структура, що забезпечує функціонування всього комплексу як єдиного цілого (профільне управління обласної державної адміністрації, регіону, потужна регіональна компанія тощо), установи інфраструктури підтримки (транспортні, побутові, спеціалізовані комунальні утворення); технополіси - спеціально створений науково-виробничий комплекс, який охоплює весь цикл інноваційних робіт, з розвиненою інфраструктурою сфери обслуговування, що охоплює територію окремого міста, тобто міста, в економіці якого головну роль відіграють дослідницькі центри, що розробляють нові технології й виробництва, які ці технології використовують (свого часу м. Суми з науково-дослідними інститутами насосно-компресорного машинобудування та потужними підприємствами-виробниками мало можливість створити таку структуру); науково-технологічні парки- науково-виробничий (здебільшого територіальний) комплекс, що містить дослідницький центр з компактною виробничою зоною, в якій на умовах оренди можуть розташовуватись й малі наукоємні фірми (свого часу автор цієї монографії О. С. Тєлєтов був прихильникомстворення подібного парку на базі Сумського виробничого об'єднання “Електрон”, де напочатку 90-х років минулого століття дрібносерійне виробництво мало ще й необхідність адаптації складних електронних приладів до вимог конкретних споживачів); бізнес-інкубатори (інноваційні центри) організації, що створюються місцевими органами влади або великими компаніями з метою “вирощування” нових видів бізнесу[2] (завданням інкубатора є надання можливості зновуствореній фірмі за 2-5 років “стати на ноги”, фінансово та технічно зміцніти й знайти своє місце на відповідному ринку, внаслідок чого одні успішні фірми поступово розширюються й знаходять основне місце виробництва продукції за межами інкубатора, інші - фірми-невдахи - змушені “вибути з гри”, тобто залишити інкубатор).

Таким чином, групуючи вищенаведені інноваційні структури за цілями, ступенем наукоємності, складом учасників тощо, схиляємосядо того, що основною класифікаційною ознакою мав слугувати масштаб, оскільки він зумовлював й інші особливості, які за бажанням можна використовувати для виділення підгруп або підтипів усередині основних угруповань. Цілком природно охопити територію, межі якої приблизно збігатимуться з адміністративними утвореннями: областями, районами тощо. У складі подібного комплексу можуть функціонувати університети, дослідницькі державні та приватні установи національного рівня, промислові корпорації чи їхні відділення, що спеціалізуються на виробництві інноваційної продукції, окремі середні й малі виробники, установи виробничого та побутового сервісу від банків та страхових компаній до культурних закладів, стадіонів та центрів розваг. На сьогодні саме область має розгалужену внутрішню мережу комунікацій, є оригінальною з погляду природних умов (лісова, степова чи гірська зони, морське узбережжя) та охорони середовища, красиві ландшафти, чиста питна вода, свіже повітря - тобто важливих складових “якості життя”, що сприятиме ефективному розвитку таких центрів.

Подібний підхід є дискусійним, оскільки існує думка федералізації України, що матиме Донбас, Слобожанщину, Полісся, Поділля, Галичину тощо відповідно до колишнього історичного, економічного й етнічного розвитку України. Прибічникам подібного укрупнення може слугувати промислово-економічний поділ -металообробки, загального та сільськогосподарського машинобудування (східна частина Слобожанщини із центром у Харкові), чорної металургії та загального машинобудування (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг), гірської та хімічної промисловості (Донбас) та аграрно-економічний -буряко-цукровий (від Вінниці на заході до Харкова на сході та від Полтави на півдні до Конотопа на півночі), молочно-картопляно-свинарський (від Шепетівки до Києва та від Бердичева до Овруча), конопляно-молочно-свинарський (від Чернігова до Глухова та від Бахмача до Новгорода-Сіверського), зерново-кукурудзяно-свинарсько-птахівницький (від Тирасполя до Луганська та від Херсона до Кременчука), зерново-соняшниково-свинарський (від Куп'янська до Біловодська та від Лисичанська до кордону з Російською Федерацією), молочно-плодово-овочевий (територія між Кривим Рогом, П'ятихатками, Синельниковим і Нікополем та південь Донбасу), південних технічних та плодово-овочевих культур (узбережжя Чорного та Азовського морів від Одеси до Маріуполя)поділ України наприкінці 20-х років минулого століття. Проте відтоді відбулися докорінні зміни в економіці України, і можна припустити, що поділ на області в 30-40 роках минулого століття є задовільним. По-друге, порівняно із поділом сусідніх не тільки Росії та Білорусі, а й Польщі, яка якраз і змінила свій територіальний поділ, наблизивши його саме до відповідного поділу в Україні. З п'яти десятків воєводств на країну з 30-мільйонним населенням залишилося 16, в Україні - 45 мільйонів на 25 областей (Київ та Севастополь територіально теж належать до Київської області та Криму). Тобто немає підстав не вважати сучасний поділ України оптимальним.

3.2 Передумови кластеризації сучасної економіки України

На сьогодні складається враження, що “західноєвропейські країни мають величезну перевагу перед сучасною Україною в тому, що вони казково багаті та володіють технологіями, що відбулися за рахунок: вивезення капіталів, зокрема і з України” [3]; постачання на наші ринки не досить якісної, але дешевшої продукції, здебільшого за рахунок використання “...нелегальної (а тому й дуже дешевої) робочої сили з екс-колоній, а з 1991 року - з тієї самої України. Щоб стати багатим таким чином, не потрібно великого розуму й інновацій...”, тому навіть нинішня Україна цілком може порівнюватися із розвиненими країнами Європи, Азії, Америки і перемагати в цьому порівнянні” [там само].

Спробуємо підтвердити ці тези за допомогою статистичних та рейтингових даних. У табл. 3.1 зазначено загальне зменшення чисельності найманих працівників в Україні за останнє десятиріччя [4], і це за умови, що “за кордоном” перебуває близько 7 мільйонів українців, а кількість працівників, які зайняті на промислових підприємствах, за двадцять років зменшилася практично вчетверо (з 12 до 3 млн осіб).

Таблиця 3.1 Середньорічна кількість найманих працівників по областях України

Тобто практично в усіх областях України людей найманої праці за останнє десятиліття зменшилось у загальній кількості більше ніж на мільйон осіб, а в Києві щорічно кількість тільки легально працюючих лише за офіційними данними зростає приблизно на 50 тисяч осіб. Незважаючи на це, Україна й досі залишається досить потужним товаровиробником аграрної продукції, матеріалів та напівфабрикатів, що здебільшого виробляється саме в регіонах. Наводимо дані найпотужніших у світі країн-виробників сталі (табл. 3.2), пшениці (табл. 3.3) та цукру (табл. 3.4) в 2009 році [3].

Таблиця 3.2. Світове виробництво сталі

Таблиця 3.3 Світове виробництво пшениці

Таблиця 3.4. Світове виробництво цукру

На думку українських і російських вчених В. Базилевича, З. Варналія, Н. Каніщенко, С. Мочерного, С. Ткачової та інших, на сьогодні, тобто на етапі розвитку економіки України 2010-2020 років, кластери можуть виступити ефективним інструментом інтенсифікації розвитку вітчизняного підприємництва і підсилення ринкових позицій суб'єктів економічної діяльності. Необхідність застосування на регіональному рівні економічних кластерів формується в процесі поглиблення суспільного поділу праці та розвитку складних форм коопераційної взаємодії, що викликають можливість створення обѓрунтованих стратегій формування відповідних науково-виробничих, науково-сільськогосподарських тощо об'єднань й відповідно до цього подальший розвиток нового типу ринкових стосунків. Розроблення цих стратегій на основі проведення постійних маркетингових досліджень тенденцій економічного розвитку на світовому, національному та регіональному рівнях стає важливою умовою зміцнення національної економіки України. Можна погодитися з вітчизняними вченими, що навіть за наявності концепції економічної кластеризації на національному рівні цілісного дослідження проблем економічної кластеризації на регіональному рівні практично не існує, а роль економічних суб'єктів у посиленні конкурентних позицій на ринку ще практично не підтверджена.

3.3Кластерні об'єднання на території України

Розвиток активно використовуваних принципів ринкової організації та управлінської централізації кластерів у світі є чинником функціонування розвиненої економіки. Зокрема, М. Портер, який детально вивчив сотню найконкурентоспроможніших угруповань середніх та малих підприємств, розташованих у різних країнах світу, виявив загальну закономірність їх успішності завдяки групуванню навколо великих фірм-лідерів на основі науково-технічних, виробничо-технологічних та комерційних зв'язків у межах географічнообмежених територій, зазначав, що чим розвиненіші кластери в окремій країні, тим конкурентоспроможніші компанії та вищий рівень життя людей [5]. Подальші дослідження економік розвинених європейських, деяких азійських і латиноамериканських країн, США та Канади підтвердили, що економічна кластеризація підвищує рівень підприємництва суб'єктів економіки: підприємств, міст, окремих територій, регіонів, країн за допомогою використання переваг суспільного поділу праці й ущільнення їх науково-виробничої взаємодії через утворення тих чи інших кластерних об'єднань. Ці об'єднання, що у зазначених вище країнах є складною системою взаємоємов'язків між суб'єктами економіки, виступають дієвим інструментом її організації та дозволяють одержати корисний ефект від підприємницької діяльності в цілому. В економіках країн, що розвиваються, можливість кластеризації послаблюється низькою кваліфікацією робочої сили та незадовільним рівнем її відтворення, нестачею доступного капіталу, слабкістю технологій, недостатньо розвин...