Шеллінг проводить аналогію між природою і людським світом, яка полягає в тому, що основа дійсності проявляється в єдності несвідомого і свідомого. Природа творить несвідомо, але в продуктах творчості ми бачимо сліди розуму, і це проявляється в законах природи, в спрямованості до вищого, до людини. Людський світ, навпаки, творить свідомо, але з цього виникає те, чого ніхто не задумував, тобто знову несвідоме. «Органом» або інструментом перевірки належності свідомого і несвідомого одне одному служить філософія мистецтва. Художник творить свідомо, але його в результатах творчості більше, ніж він у неї вклав; і це пояснюється лише тим, що в мистецтві проявляється те незмінне ідентичне, що не може прийти ні до якої свідомості «Ідентичне» Шеллінг використовує для позначення дійсності взагалі. Ідентичність означає, що як у свідомості та історії, так і в природі ми зустрічаємося з тією ж основою світу і тією ж його будовою, які можна виразити в поняттях «причина самого себе» і «самостворення».

Шеллінг говорить про природу як живу, свідченням цього є спрямованість до вищого і до людини, а також той факт, що спрямовуючою дійсністю є організм, а не нежива природа. Отже, він розуміє природу не матеріалістично, але разом з тим вважає її незалежною від свідомості. Шеллінг прагне врівноважити суб'єктивне й об'єктивне, ідеальне і реальне, кінцеве і нескінченне. Переважає все ж ідеальний момент, оскільки абсолютне розуміється як те, що усвідомлює себе в людському пізнанні.

* Таким чином, у вченні Шгллінга стверджується тотожність суб'єкта і об'єкта, тобто полярних факторів -- «суб'єктивного», або пізнавального, і «об'єктивного» принципів. У формі суб'єкта або історії переважає суб'єктивний принцип, а в об'єкті або природі - об'єктивний. Тому в природі ми пізнаємо структури розуму, а в сфері суб'єктивності вбачаємо її об'єктивізацію. Абсолютний суб'єкт, пов'язаний у Фіхте з індивідуальним «Я», в системі Шеллінга перетворюється на божественне начало світу, абсолютну тотожність суб'єкта й об'єкта. Вирішуючи завдання, як з цієї початкової тотожності вивести всю багатоманітність визначень цього світу, Шеллінг вводить поняття «творчий акт». Будучи непізнаванним для розуму, він водночас є предметом особливого роду ірраціонального пізнання - інтелектуальної інтуїції, яка становить єдність свідомої і несвідомої діяльності. Така інтуїція недоступна всім смертним, вона дається тільки обдарованим людям, геніям. Інтелектуальна інтуїція - найвища форма філософської творчості, що служіть тим інструментом, на основі якого можливе саморозгортанпя тотожності.

* Заслуга Шеллінга полягає 6 тому, що він не нав'язує своєї системи, не називає її єдино істинною. Філософія -- не геометрія, в ній скільки голів, стільки й систем, і щодня з'являється нова. Живий організм теж має не одну систему (кровоносну, травну тощо), Філософія як організм - це тотальна система, що складається із сукупності систем. Найвище завдання Духу -- не заперечувати ту чи іншу систему, а звести всі системи в єдине ціле. Філософія пізнає загальні світові зв'язки, і тому вона з необхідності приймає форму системи.

7.5 «Абсолютний дух» і діалектика Г.В. Ф. Гегеля

* "Учення про тотожність суб'єкта і объекта лежить також в основі філософської системи Георга Більгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831 pp.). Великий філософ народився в сім'ї штутгартського секретаря казначейства, ріс у звичайному скромному середовищі (і в матеріальному, і в духовному відношеннях). Здобув богословську освіту, закінчивши теологічне відділення Тюбінгенського університету, захистив магістерську дисертацію з церковної історії Вюртемберга, але від духовної кар'єри відмовився, У гімназії та в університеті Гегель мав добру репутацію серед педагогів і керівництва, відзначався слухняністю, йому навіть доручали застерігати товаришів від поганих вчинків, Щоправда, ні в дитинстві, ні в юності ніхто не міг запідозрити в ньому не тільки генія, а взагалі видатну людину. В університетській характеристиці вказувалося, що Гегель - молода людина з хорошими манерами, здоровими судженнями, але не відзначається красномовністю і в філософії ніяк себе не проявив.

Проте біографія Гегеля - це процес визрівання великого мислителя. Він нагромаджує знання - цитата до цитати, виписка до виписки, поки що без власних коментарів. Багато здобуває від дружби з уже відомим філософом Шеллінгом і поетом Гельдерліном. Шеллінг, молодший за Гегеля на п'ять років, у віці 23 років - уже професор, автор книг, творець власного вчення. А Гегель після закінчення університету довгі роки тягне лямку домашнього вчителя, а після невдалого дебюту в Єнському університеті - ярмо газетного працівника, директора шкільної гімназії. Йому було майже п'ятдесят, коли він здобув визнання своїх заслуг у філософії і посів відповідну посаду професора в Берлінському університеті.

Протягом життя Гегель прагне охопити все словом своєї філософської системи. Якщо Гете шукає сенс життя., то Гегель -- сутності мислення. Відданий філософії, він не ігнорує інших сфер наукової діяльності, які дають змогу для філософського узагальнення: посилено проводить досліди з природознавства, сам ставить ряд експериментів з магнетизму та оптики, штудіює математику, оволодіває вищим аналізом, диференціальним численням, фізикою, хімією, природничою історією, не кажучи вже про комплекс гуманітарних наук. Саме таке енциклопедичне охоплення духовної культури і зробило його великим філософом. При цьому мислитель дорожить своїм душевним спокоєм та всіляко оберігає його, цінує добрі стосунки з урядом, на службі в якого перебуває, усвідомлюючи, що «хто дивиться на світ із розумом, на того і світ дивиться з розумом».

Незважаючи на риси філістерства, тяжкий тиск, соціального середовища, Гегель, як і Гете, зміг досягти такої величі духу, що й дотепер справляє величезний вплив на людську культуру. Він викликає до себе найглибшу повагу і захоплення своєю рицарською жертовною відданістю науці, все життя не тільки присвятивши науці, але і розчинивши себе в ній - усі сили душі, всі пристрасті серця, могутність інтелекту.

* Філософія Гегеля -- це проголошення безмежної могутності людського Розуму. На противагу Кантові, в якого реальність не є реальністю Розуму, Розум у Гегеля повинен бути всією реальністю. Через Розум «висвічуються» всі сторони людського життя. Ніщо не існує для нього, якщо воно неістинне, не просякнуте думкою, знанням, поняттям, Природа, мислення, дух, держава, мистецтво, прекрасне, справедливе - все це. одяг, в якому виступає перед світом Розум. І воля для нього «є інтелектом», і право слід розуміти «як думку», і добро «є виключно в мисленні та через мислення».

* Перша і найзначніша праця Гегеля - «Феноменологія духу» (1807 р.) -є відображенням духовного досвіду, набутого людством, У ній вирішується проблема тотожності суб'єкта і об'єкта на основі обґрунтування тотожності індивідуального й абсолютного «Я». Перший крок до цього -- це рух індивідуальної свідомості до тотожності з абсолютним «Я», тобто із загальнолюдською свідомістю, духовним світом усього людства. Це можливо лише через поступальний розвиток свідомості, в процесі якого індивідуальна свідомість проходить весь шлях, усі етапи, які пройшло людство за всю свою історію. Феноменологія духу - це одночасний процес розвитку світової культури, нагромадження духовного досвіду людства й опанування цього досвіду конкретним індивідом, перетворення його на особистість. Свідомість соціальна й історична, рух індивідуальної свідомості повторюють історію суспільства. Тобто в полі зору Гегеля - духовний розвиток індивіда, еволюція суспільства як такого і зміна форм його свідомості або індивідуальна свідомість, суспільство і суспільна свідомість. Після закінчення процесу виховання і здобуття освіти кожна людина здатна подивитися на світ і на себе крізь призму певного стану світової історії, «світового Духу». Саме так знімається протилежність суб'єкта і об'єкта, досягається абсолютна тотожність мислення і буття.

Рух свідомості, за Гегелем, - це сходження від абстрактного до конкретного. Це шлях від найпростіших визначень до змістовніших, які відтворюють теоретичну модель досліджуваного предмета. Кожний наступний етап містить у собі всі попередні, репродукуючи їх на новому, вищому рівні, в той же час наступні етапи упереджуються більш ранніми етапами діалектичного шляху розвитку.

Перший ступінь -- свідомість, де предмет протистоїть людському «Я» і визначає його; свідомість виявляється «теоретичною», або споглядальною (чуттєві сприйняття, форми розуму). Наступний ступінь самосвідомість, де свідомість і предмет тотожні, свідомість визначає свій предмет, саму себе і виступає насамперед як така, що практично діє, бажає, прагне. Якщо свідомість осягає свою всезагальність, вбачає в собі абсолютну повноту реальності, вона виступає як «Розум». Найвищий ступінь у розвитку індивідуальпості є стан «Духу»; на цьому рівні свідомість осягає духовну реальність світу і себе як вираження цієї реальності

З кожним з цих ступенів розвитку індивідуальної свідомості співвідносяться певні форми розвитку людської культури, духовного життя: мораль, наука, право, релігія тощо. Вершиною цього руху в історичному та індивідуальному плані є освоєння мови філософії - понять. «Дійти до поняття» - це значить оволодіти здатністю формулювати і виражати свої думки в системі понять і категорій логіки. Поняття -- це і є абсолютна тотожність суб'єкта і об'єкта.

* Рух від абстрактного до конкретного відбувається за допомогою тріади: висунуте положення вступає в конфлікт зі своєю протилежністю, антиподом, заперечується ним, що потім приводить до «заперечення заперечення» -- примирення протилежностей, їх синтезу. Побудову своєї системи Гегель починає з найбіднішого, найабстрактнішого поняття, а саме з «чистого буття». Йому протистоїть «ніщо». Наявність «ніщо» Гегель пояснює так: речі ще немає, коли вона починається; людини ще немає, коли її зачато. В зародку об'єднане і буття, і небуття людини. Ця єдність зазнає «турботливості» усередині себе, і ця внутрішня напруга, процес, який постійно незримо відбувається, повинен перейти в зростання, в становлення людини. Так само і єдність абстрактних визначень «буття» і «ніщо» розгортається в процес становлення. Потім пізнавальний дух Гегеля поступально здійснює цілу одіссею, де першим результатом становлення є те, що стало, тобто наявне буття: воно - перша визначеність, якість. А далі: знята якість є кількість; знята кількість - міра; знята міра - сутність; знята сутність - явище, зняте явище - дійсність; знята дійсність - поняття; зняте поняття - об'єктивність; знята об'єктивність - абсолютна ідея; знята абсолютна ідея - природа; знята природа - суб'єктивний дух, знятий суб'єктивний дух - моральний, об'єктивний дух; знятий моральний дух - мистецтво; зняте мистецтво - релігія; знята релігія - абсолютне знання, філософія.

Свою філософську систему Гегель назвав «абсолютним ідеалізмом». Ця назва пов'язується з його прагненням охопити весь універсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям Таким вихідним поняттям гегелівської системи є «Абсолютна ідея». Першим і основним визначенням «Абсолютної ідеї» є те, що вона -- розум, мислення, розумне мислення. Вона - субстанція, яка становить сутність і першооснову всіх речей. Розум є субстанція і саме те, завдяки чому і в чому вся дійсність існує як буття; розум є безмежна могутність; він - безмежний зміст, вся сутність і істина, і він є для себе тим предметом, на обробку якого спрямовано його діяльність. Універсальна схема творчої діяльності «Світового духу» розкривається на основі процесу саморозвитку «Абсолютної ідеї». Вона існує вічно і містить у прихованому, «згорнутому» вигляді всі можливості для визначення природних, суспільних і духовних явищ.

Перший етап саморозкриття «Абсолютної ідеї» - логіка як її науково-теоретичне усвідомлення. Через логіку «Абсолютна ідея» розкривається в її всезагальному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших - буття, небуття тощо і закінчуючи конкретними, багаторазово визначеними поняттями - хімізму, біологізму, пізнання тощо. Категорії -це чисті думки, що перебувають у стані неперервного руху. Як чисті думки і ступені розвитку ідеї, вони змістовні самі по собі й тому становлять сутність речей.

Наступний етап саморозвитку - природа. Вона - хоча й необхідний у процесі розвитку «Абсолютної ідеї», але все ж допоміжний засіб. Створюючи природу, перетворюючись на природу, «Абсолютна ідея» визначає себе і тим самим відчужується від своєї істинної сутності, постаючи у вигляді кінцевих чуттєвих, тілесних одиничностей. Бог створює природу, щоб з неї виникла людина і разом з нею людський дух. Перша стадія розвитку людського духу - суб'єктивний дух, який Гегель розглядає на трьох рівнях: антропології, феноменології і психології. Антропологія - розглядання душі як субстанції, що почуває; феноменологія вивчає перетворення душі на свідомість - самосвідомість - розум; психологія показує теоретичні та практичні можливості духу.

Об'єктивний дух є другою стадією розвитку людського духу. Він охоплює сферу людського соціального життя і розуміється як надіндивідуальна цілісність. Його розгортання відбувається в праві, моралі, релігії, мистецтві. Найвища форма самореалізації «Абсолютної ідеї» є «Абсолютний дух». Він є сукупною духовною діяльністю людських поколінь, що змінюють одне одного. Тобто «Абсолютний дух» -- це та сама «Абсолютна ідея», яка «приховано» діє в людських цілях і справах упродовж життя усіх поколінь.

Хоча в Гегеля поняття «Абсолютна ідея» і «Абсолютний дух» часто вживаються в одному і тому ж значенні, слід звернути увагу на їх відмінності. «Ідея» - це субстанція, чиста всезагальність. «Дух» - також ідея, але в її реальному виразі у вигляді різних форм інтелектуальної діяльності. «Абсолютний дух» - це повний збіг ідеї, мислення і буття, а «Ідея» пізнає буття у всій багатоманітності його визначень.

* Особливість філософії Гегеля полягає в тому, що вона потрапляє в залежність від логіки розвитку системи. На його думку, кожна система повинна бути завершеною, тобто повинна дати остаточні відповіді на поставлені запитання. Рух «Абсолютної ідеї» і всього предметного світу має свій початок і кінець, замкнений у певне коло. Тобто вищою формою і кінцем розвитку «Абсолютної ідеї» стає «Абсолютний дух» або філософська система самого Гегеля.

Це мало певні соціально-політичні наслідки. Позаяк Гегель вважав, що людство прийшло до пізнання абсолютної істини, а жив і творив він у Німеччині часів кайзера Фрідріха Вільгельма ІV, то саме тут ця істина досягла найвищого ступеня історичного розвитку. У «Філософії духу» він ілюструє це так: всесвітня історія -- це прогрес і розвиток свідомості свободи. У східному світі (Єгипет, Вавилон, Китай) якщо одна людина й вільна, то вона є деспотом; для Стародавньої Греції характерним є усвідомлення свободи, зумовлене знанням, що люди є вільними, хоча половина з них - раби; у Стародавньому Римі відбувається формування особистості як носія правових відносин. Індивід перетворюється на абстрактну юридичну особу Дух перебуває в стані «розірваності» і шукає виходу в філософії та християнській релігії; через християнську релігію Дух приходить до германського світу. Лише германські народи здатні усвідомити, що свобода становить основну властивість людської природи. Це виражається формулою: «Що розумне, те дійсне, і що дійсне, те розумне». Як носій певних ідеологічних настанов, Гегель вчить, що цьому вищому етапові розвитку ідеї, який здійснюється в Німеччині, відповідає і найдосконаліша німецька система суспільного і державного устрою, отже, німецький народ - обраний. Інші народи світу або вже відіграли свою роль в історії, або взагалі не здатні до самостійної історичної ролі

* Заслугою Гегеля є розроблення діалектичного методу, який передбачає розглядання всіх явищ і процесів у всезагальному взаємозв'язку, взаємообумовленості та розвитку. Діалектика розроблялась у філософії як метод аналізу дійсності (Сократ, софісти, Геракліт, Зенон та ін.), але тільки Гегель надав їй найрозвиненішої і найдосконалішої форми. Він характеризує її як душу, яка скеровує істинне пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність.

Гегель -- філософ-енциклопедист. Першу частину своєї системи він виклав у трьох томах «Науки логіки», другу («Філософія природи») - в одному томі, третю («Філософія духу») - в десяти томах, які розкривають сутність мистецтва, релігії, права, філософії, історії. Гегелівське вчення є грандіозною спробою усвідомити культурно-історичний процес. Велика його заслуга полягає в тому, що він показав весь духовний, історичний, природний світ у вигляді безперервних змін, перетворень і розвитку. Історія природи і суспільства одержала закономірне пояснення, постала «пронизаною» єдністю, розумно осягненою через ряд принципів. Велика думка, виплекала епохою Просвітництва, - думка про прогресивний розвиток суспільства, мислення, культури - одержала вагоме обґрунтування в системі Гегеля.

* Гегель у той же час заклав «бомбу» під усю завершену будову системи, адже прогрес пізнання несумісний з претензією на абсолютну істину в останній інстанції, бо раз і назавжди закінчена система пізнання природи й історії суперечить основним законам діалектичного мислення, відкритим тим же Гегелем За іронією долі, мислитель, який вважав, що остаточно ствердив панування «абсолютного ідеалізму», підготував ґрунт для нового злету матеріалізму.

7.6 Антропологічне вчення Л. Фейєрбаха

* Німецьким філософом, який першим піддав розгорнутій критиці метод і систему Гегеля з матеріалістичних позицій, був Людвіг Андреас Фейербах (1804-1872 pp.). Філософія Фейербаха - закономірний наслідок нових історичних умов, які склалися в 30--40-ві роки XIX ст. в Європі Німецький радикальний рух давно втратив націоналістичне забарвлення і все більше набував демократичного характеру. У духовному житті, в якому Гегель посідав провідне становище, почала поширюватися критика його панлогізму. З нею виступили романтик Ф. Шлегель; брати Гумбольдти; Гете, який хоч і поважав філософію Гегеля, але ставився до неї критично; Шеллінг, який у 1832 р. склав систему нової, «позитивної» філософії; «ліві» гегельянці (Д. Штраус, Б. Бауер) - відкриті атеїсти і республіканці.

Л. Фейербах народився в Рехенберзі, неподалік від Нюрнберга, в сім'ї відомого юриста. Закінчивши гімназію, в 1823 р. вступив на теологічний факультет Гейдельберзького університету. Невдоволений догматичною ортодоксальністю, переїжджає до Берліна, де слухає лекції Гегеля. Після закінчення університету в 1828 р. в Ерлангенському університеті захистив дисертацію, витриману в дусі гегелівського ідеалізму. Після захисту став приват-доцентом того ж Ерлангенського університету. В 1830 р. Фейербах анонімно публікує твір «Думки про смерть і безсмертя», в якому заперечує ідею безсмертя душі. Авторство було встановлено, книгу конфісковано, а Фейербаха було позбавлено права викладати. Але він не залишає наукової діяльності. У тритомній праці з історії філософії XVII ст. велику увагу приділяє матеріалістичній філософії, високо оцінює її внесок у розвиток наукової думки. В 1836 р. Фейербах одружується і впродовж 25 років постійно проживає у селі Брукберг, де його дружина була співвласницею невеликої фарфорової фабрики. У 1859 р. фабрика збанкрутувала, і Фейербах переселився до Рехенберга, де провів останні роки життя у великій скруті. Основна праця А. Фейербаха - «Сутність християнства».

Свою творчість Фейербах починає як ідеаліст, прихильник і учень Гегеля. Але надрукована в 1839 р. праця «До критики філософії Гегеля» свідчить про його розрив з прихильниками Гегеля («лівими» гегельянцями) і перехід на позиції матеріалізму й атеїзму. У праці «Думки про смерть і безсмертя» йдеться про любов - земну і небесну, божественну і людську. Безсмертним, пише Фейербах, може бути тільки Бог, але Бог є любов, і любляча людина причетна до Бога. Біблія - не вічна мудрість, а всього лише епізод в «епосі людства»; справжнє «слово Боже» містить всесвітня історія. Фейербах не визнає індивідуального безсмертя, людина досягає його тільки в творчості.

Критикуючи Гегеля, він говорить про спорідненість його вчення з теологією, свідчення тому -- наявність однакових категорій. Це зумовлено абстрагуванням і наділенням самостійної форми існування людської сутності найбільш загальними властивостями людського роду, такими як розум, безсмертя, могутність, благо. Бог -- об'єктивована абстракція, яка існує лише в головах людей. У свідомості здійснюється переворот дійсних відношень, і дійсний творець Бога - людина - стає залежною від нього. Зі збільшенням атрибутів, приписаних Богові, все біднішою стає людина, оскільки всі ці атрибути вона віднімає від себе. Отже, Фейербах прагне відродити в людині необхідність самоствердження і гідності. І це можливо, на його думку, тільки на основі матеріалістичного світогляду.

Сам Фейербах відмовляється використовувати поняття «матерія», «матеріалізм» через існуюче в суспільній свідомості негативне до них ставлення. Замість поняття «матерія» він використовує поняття «природа». Тому найімовірніше його світогляд можна назвати «натуралізмом».

* Фейербах відстоює в своїй філософії антропологічний принцип. Сутність його в тому, щоб завдяки людині звести все надприродне до природи, і завдяки природі все надлюдське звести до людини, спираючись на історичні та емпіричні приклади. В центрі філософії повинна знаходитися людина як найвища істота природи. Звідси його твердження, що людська істота є ні матеріалізмом, ні ідеалізмом, ні фізіологією, ні психологією, вона - лише антропологія.

Сутність людини, за Фейербахом, -- це сама людина, конкретний індивід. Ігноруючи соціально-природну сутність людини, Фейербах акцентує увагу на її природній сутності. Людина має три істотних принципи: розум, волю, серце.

Заперечуючи погляди класиків німецького ідеалізму на проблему людини, яка трактувалася насамперед як духовна істота, Фейербах по-новому осмислює поняття суб'єкта. Він для Фейербаха - не «абсолютний дух», не «світовий розум», а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. «Я» Фейербаха -- не просто духовний і мислячий початок, а людина, наділена тілом і мислячою головою, реальна істота з усіма просторово-часовими характеристиками, завдяки чому здатна споглядати і мислити.

Суттєвою характеристикою суб'єкта в системі А. Фейербаха є чуттєвість. Вона -- синтетична, узагальнююча характеристика антропологічних властивостей «природи людини», її тілесності, розуму, волі, «серця». Чуттєвість розглядається не як натуральна і безпосередня, а як опосередкована спілкуванням з іншою людиною. Сутність християнства полягає теж у почутті, переживаннях. Індивід, відірваний від природи, інших людей, від суспільства, є об'єктом християнської релігії. Насправді відношення людини і природи опосередковується відношенням людини до людини. Саме в сфері міжлюдського спілкування і здійснюється реалізація людиною своєї родової сутності. В ході спілкування і спільної діяльності суб'єкта часткові визначення людської природи здатні підніматися до всезагальних об'єктивних визначень; у той же час індивідуальне життя, поєднуючись із родовим, утворює цілісність людських здібностей. Тобто людина, виконуючи «функції роду», перетворила сутнісні сили всього людства, продукти культури на свої власні життєві сили, на цілісність своїх здібностей.

Позиція Фейербаха як атеїста полягає у відстоюванні релігії без Бога, релігії любові людини до людини. Любов є універсальним законом розуму і природи і тому повинна бути найвищим і першим законом людини. Людина людині Бог -- така найвища практична першооснова, такий і поворотний пункт всесвітньої історії. Фейербах, обожествляючи прості закони людської спільності та моральності, прагне з цієї гуманістичної позиції упорядкувати людське суспільство, привести його до щастя. Саме тому етика Фейербаха - евдемонізм, тобто вчення, яке обґрунтовує прагнення до щастя.

* А. Фейербах належить до тих мислителів, які, не створивши розгорнутої системи поглядів, підготували ґрунт для подальшого руху теоретичної думки. Головна заслуга Фейербаха - критика ілюзорних форм свідомості -- ідеалізму і релігії -- і ствердження реальної людини як конкретної індивідуальності.

7.7 Філософські ідеї марксизму

* Завершує період німецької класичної філософії і одночасно започатковує нове філософсько-політичне вчення (марксизм) Карл Генріх Маркс (1818-1883 pp.). Про незалежність свого філософського вчення від німецької класики вказував як сам Маркс, так і його однодумець і друг Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.), визначаючи діалектику Гегеля та матеріалізм Фейербаха як безпосередні теоретичні джерела їхнього вчення. Зв'язок філософії марксизму з німецькою класичною традицією є особливо наочним при розгляді творчої біографії К. Маркса.

Народився він у сім'ї адвоката в м. Трірі, де закінчив у 1835 р. гімназію. В цьому ж році вступив на юридичний факультет Боннського університету, а з 1836 р. по 1841 р. вчиться в Берлінському університеті В 1837 р. зближується з «лівими» гегельянцями, які намагаються робити з філософії Гегеля революційні висновки. Багато часу приділяє вивченню історії філософії. В 1841 р. захищає дисертацію з античності й здобуває диплом доктора філософії. Вплив матеріалізму А. Фейербаха повертає Маркса на позиції революційного демократизму. В 1844 р. виступає з ідеєю світової гармонії, яку називає комунізмом. З цього часу і до кінця життя (як і його соратник Ф. Енгельс) Маркс присвячує себе теоретичній і практичній роботі щодо втілення своїх ідей у життя.

На початку свого становлення Маркс вважає філософію духовною квінтесенцією епохи, яка, вносячи розум і мудрість у суспільство, повинна сприяти історичному прогресові. Під впливом раціоналізму Просвітництва він підкреслює активну роль особистості в суспільному розвитку, а також підтримує ідеї виховання і освіти мас. Марксу глибоко імпонує гуманістичний пафос матеріалізму Фейербаха, його ідеї з реалізації людиною своїх природних здібностей. Гуманізацію відношень людини до природи і людини до людини Маркс пов'язує з викриттям релігії і проповіддю атеїзму.

У праці «Економічно-філософські рукописи 1844 року» Маркс виступає на захист гуманізму, заснованого на ідеї вільної, універсальної творчої сутності людини. Перешкодою на шляху до реалізації цієї ідеї виступають різні види відчуження: людини від природи, людини від своєї власної «родової» сутності, людини від людини і людини від суспільства. Основою всіх форм відчуження є відчуження праці, яке базується на приватновласницьких відносинах. Для докорінної зміни ставлення людини до природи та інших людей необхідно стати на шлях присвоєння своєї справжньої родової сутності На основі теорії присвоєння Маркс створює гуманістичне, величне вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. Людська діяльність становить процес «олюднення світу», перетворення природи відповідно до її законів і в той же час накладення на природу людських характеристик, без яких вона не змогла б стати фактором людського буття.

Визнаючи людину природною і одночасно суспільною істотою (природа - «частина» людини, її «неорганічне тіло»), Маркс вважає, що людина - природна істота особливого роду, вищий продукт розвитку природи. Людина -- це універсально-загальна сила природи, здатна до активного її перетворення («соціалізації»). Цю здатність Маркс називає практикою. У практичній діяльності, праці проявляється специфічність людського буття, відмінність людини від тварини.

У діяльності людини виділяється два основних моменти: опредметнення і розпредметнення. Оскільки головним визначенням праці є її предметно-чуттєвий характер, то перетворення природи відбувається не через духовність людини, а завдяки тому, що вона як матеріальна, предметна істота діє предметним чином. У процесі трудової діяльності людина постійно здійснює опредметнення, тобто перехід властивостей і характеристик живого процесу діяльності суб'єкта в об'єкт, у предметне втілення.

Разом з тим людська діяльність не зводиться тільки до матеріального, чуттєво-предметного процесу, а має і духовний, ідеальний зміст: задум, проект, ідею тощо. Отже, діяльність має соціально-історичний характер, і розпредметнення -- це зворотний перехід предметності в живий процес, в дійову здатність, це процес освоєння суб'єктом предметних форм культури, а завдяки їм - також і природи.

Розвиваючи цю думку, Маркс говорить про те, що в процесі діяльності людина не тільки має справу з предметами природи, а й неодмінно використовує продукти людської діяльності (знаряддя праці, систему знань тощо). У трудовій діяльності людини міститься найпростіший соціальний зв'язок, тобто у формі засобів праці людина має справу з іншою людиною. Цей зв'язок актуалізується в процесі розпредметнення продуктів праці. Отже, розпредметнення -- це освоєння соціального досвіду людства, перетворення предметних форм на зміст внутрішнього світу людини, її власних сил і здібностей у момент живої праці.

* Концепцію суспільно-історичної, предметно-практичної сутності людини Маркс повертає до гуманістичного ідеалу Канта, людина не повинна розглядатися іншою людиною як засіб для досягнення своїх цілей, вона повинна ставитися до неї як до головної мети своїх дій. Багатство внутрішнього світу людини залежить від багатства внутрішнього світу інших людей. Такий обмін - головна мета міжлюдського спілкування, завдяки чому внутрішня природа особистості суттєво змінюється. З'являється універсально розвинута людина, яка живе в єдності та гармонії з внутрішньою і зовнішньою природою. Досягнення такого гуманістичного ідеалу Маркс пов'язує з ліквідацією приватновласницьких відносин і формуванням відносин нового типу -- комуністичних.

Соціальна орієнтація філософських поглядів Маркса дає змогу розширити сферу дії матеріалізму. Матеріалістичний підхід поширюється на ділянку суспільних явищ, що уможливлює розробку теорії матеріалістичного розуміння історії. Суть його в тому, що систему виробничих відносин між людьми слід пояснювати, виходячи з виробництва безпосередніх засобів для життя, а потім на цій основі - і політичний устрій суспільства, мораль, право, філософію та інші духовні явища. Залежність свідомості людей від їхнього суспільного буття змінює роль духовної діяльності людини. На думку Маркса, не ідеї і теорії є причинами історичних змін реальності Відображаючи реальну дійсність, вони можуть бути застосовані лише тоді, коли в цій реальності створяться відповідні умови.

* На основі матеріалістичної концепції історії Маркс створює теорію суспільно-економічної формації. Узагальнюючи історію розвитку людства, Маркс виділяє такі основні суспільно-економічні формації, які утворюють ступені історичного прогресу первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний. Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв'язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва. Виробничі відносини, взяті в їх сукупності, утворюють сутність цієї формації; структуру формації складає економічний базис і відповідна йому політико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку і приводить до висновку про неминучість загибелі капіталізму і торжества комунізму.

* Умовою переходу від однієї формації до іншої є класова боротьба. Маркс визнавав, що нове, привнесене ним, полягає в такому міркуванні. Існування класів пов'язане лише з певними історичними фазами розвитку виробництва; класова боротьба з необхідністю веде до диктатури пролетаріату; сама ця диктатура становить лише перехід до знищення будь-яких класів і до безкласового суспільства. З теорії класів бере початок теорія необхідності соціальної революції, «локомотиву історії».

На основі цих розробок марксизм формулює своє вчення про ідеологію. Ідеологія - насамперед «брехлива свідомість», джерело якої не в помилках людей, не в сфері свідомості, а в соціальній дійсності. Вона відображує дійсні суперечності історичного процесу, але в тих їх проявах, коли панує відчуження, коли дійсні відношення перевернуто з ніг на голову. Ідеологія має соціально-класову сутність, оскільки є результатом соціальної диференціації суспільства. Вона виникає разом з виникненням класів, є теоретичною формою відображення і вираження їх інтересів. Класовий характер обумовлює односторонній, суб'єктивний характер ідеологічних конструкцій, в яких відбувається свідомий відбір матеріалу. Ідеологія прагне своє однобічне уявлення дійсності видати за ціле, за найбільш повну картину дійсності.

* Головним фундаментальним принципом філософської системи марксизму стає принцип практики. З позицій цього принципу аналізується й оцінюється вся попередня філософія, дається позитивне вирішення багатьох проблем, поставлених німецькою класичною філософією. Первинність практики щодо всього духовного світу дає змогу пояснити найскладніші соціальні процеси і культурні явища. Маркс і Енгельс прагнули підкреслити активну, діяльну, перетворюючу позицію людини в цьому світі. Обґрунтування понять «праця», «виробництво» мало цю мету, але основоположними філософськими принципами це не стало. Завдяки поняттю «практика» виявляються багатоманітні форми взаємодії людей з природою і одного з одним у процесі матеріального і духовного виробництва. Практика -- це вияв сукупної діяльності людства щодо перетворення природи, формування соціальних відносин, взаємозв'язку і взаємодії людей між собою. Вона характеризує процес праці в єдності соціально-історичних умов, завжди має суспільний характер, у марксистській філософії виступає як всесвітньо-історичне явище.

Визначивши завдання практичного перетворення світу, Маркс вважає носієм цього перетворення пролетаріат. Звідси чіткість і однозначність понять «виробничі відносини», «базис» і «надбудова», «соціалістична революція», «диктатура пролетаріату». Чіткість концептуальних положень, ясність практичного спрямування, масштабність перспективи і, головне, єдність теоретичних висновків із результатами «практичного» осмислення цих проблем пролетарською масою зумовили надзвичайну популярність марксизму в робітничому середовищі, поширення його як соціальної філософії, світогляду та ідеології пролетаріату.

У теорії пізнання принцип практики тлумачиться конкретніше і вужче. Практика виступає як матеріально-чуттєва діяльність щодо перетворення природи і суспільних відносин, становить основу і рушійну силу пізнання всієї науково-теоретичної діяльності. Практичні потреби людей - головний стимул для розвитку знання, вони здійснюють вирішальний вплив на вибір, напрямок, темпи розвитку знання, на характер їх використання.

Пізнання світу в кінцевому підсумку служить меті його перетворення. Але практика - не тільки стимул для розвитку пізнання і засіб його застосування, а й початкова форма його одержання. На ранніх етапах людина дізнавалась про ті чи інші властивості предметів у процесі виробничої трудової діяльності. Пізніше формою одержання нового знання став експеримент як форма матеріальної взаємодії речей, на основі якої виявляються ті чи інші їх властивості.

Метою пізнавальних зусиль є досягнення істини, що визначається як відповідність думки, наших знань про світ самому світові, об'єктивній дійсності. Щоб відрізнити істину від хибної думки, необхідно з'ясувати, наскільки наше знання відповідає об'єктивній дійсності.

Кожна істина об'єктивна. Це означає, що зміст знання збігається з об'єктивною дійсністю і в цьому плані не залежить від свідомості суб'єкта. В той же час істина суб'єктивна за формою вираження. Її оформлення (об'єктивізація) у зовнішньому світі, у сфері науки залежить від особливостей тих людей, які формулюють цю теорію. Отже, значення об'єктивної істини мають усі достовірні знання людей, всі положення науки, в яких відображується об'єктивна дійсність.

Разом з тим виникає проблема абсолютної істини, яка починається з питання: чи може об'єктивна істина бути виражена в людських знаннях відразу, повністю, чи може безмежний світ бути «замкнений» в остаточні форми знання? Відповідь проста: абсолютна істина недосяжна, оскільки світ нескінченний і невичерпний. З цього твердження може випливати висновок про неможливість для людства одержати повне і достовірне знання про світ. Тобто в остаточних межах пізнання світу неможливе. Згадаймо «феномени» і «ноумени» Канта: прагнучи перебороти їх як агностичні настанови, Ф. Енгельс стверджував, що ніякої різниці між явищами і річчю в собі не існує, а існує суперечність між тим, що ми знаємо і чого не знаємо. Мислячи діалектично, ми не передбачаємо наше знання готовим і незмінним. Слід розглядати конкретно, як із незнання з'являється знання, яким чином неістинне, неповне знання стає більш повним і більш точним.

Ця проблема вирішується на основі діалектики абсолютної і відносної істини. Оскільки в кожній науковій теорії міститься момент об'єктивного змісту, збіг думок із дійсністю, то в ньому є момент абсолютної істини. Але самі теорії або інші форми знання мають відносний характер. Вони формують істину в певних історичних конкретних перехідних формулах, теоріях 3 цієї позиції розвиток пізнання є довготривалим процесом досягнення відносних істин, що приводить до збагачення людського знання. В такому випадку абсолютна істина є безмежною сумою відносних істин, які людство формулює упродовж усього історичного розвитку, і цей процес не може завершитись.

Критерієм істини виступає практика. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на знання об'єктивної істини. Як матеріально-чуттєва діяльність людей, практика може набувати значення безпосередньої дійсності, в якій об'єднується і співвідноситься об'єкт з дією, тобто те, що виробляється чи встановлюється у зв'язку з думкою про нього. Саме в такій дії і виявляється істинність думки.

* У 60-70-ті роки XIX ст. марксизм стає провідним вченням соціалістичного революційно-пролетарського руху. Але на перший план у ньому тепер виступають політична теорія («науковий соціалізм») та економічна теорія («політична економія»). Зрозуміла мова економічних категорій забезпечила пріоритет економічного (матеріального) перед духовним. А філософія відступила в тінь політичного та економічного вчення Маркса. Внаслідок подальшого розвитку під впливом практичних, партійно-політичних інтерпретацій, економічного та природничо-«натуралістичного» акцентування, численних примітивізуючих аберацій масової свідомості, здійснених філософськи «стерильними послідовниками», вихідну гуманістичну філософську позицію Маркса було фактично «поховано» під глибоким шаром ідеологічних, політичних, «натуралістичних» деформацій.

ВИСНОВКИ

Німецька класична філософія є вершиною поступу людського духу. Головним досягненням її була діалектика, яка відкрила перед пошуковою думкою нові горизонти. Світ -- суперечливе ціле, яке розвивається завдяки діалектичній логіці. Було знайдено специфічну мову філософії як науки, проголошено активність свідомості, показано вторгнення суб'єкта в об'єкт та їх безперервну взаємодію. У німецькій класичній філософії було обґрунтовано ідею суспільної закономірності, вказано на економіку як на сферу її найяскравішого вияву. Творчість, праця, знаряддя праці стали предметом філософського розгляду. Значення німецької класичної філософії неоціненне і як спроби побачити в історії людства закономірні етапи прогресивного розвитку, який, у свою чергу, з необхідністю приводить до правопорядку, і благо людини проголошується найвищою турботою філософії. В етиці виникла ідея обов'язку як абсолютного спонукального мотиву моральної поведінки. Вперше у філософії було поставлено проблему ідеалу. Але, як не парадоксально, довівши ідеалізм до свого логічного завершення, Гегель тим самим показав його вичерпаність і обмеженість. Тому з другої половини XIX ст. у західній філософії основного значення починають набувати школи і течії неідеалістичного напрямку, хоча вплив гегельянства на деякі з них, наприклад марксизм, не викликає сумніву. Проте як би там не було, але, підвівши певну рису під філософією Нового часу, в якій людину знали тільки як природне тіло, наділене нетілесною душею, мислителі німецької класики саме з людського духу, духовної діяльності людини виводять весь навколишній світ - як природний, так і культурний. Зміщення акценту з аналізу природи на дослідження людини як автономного світу робить німецьку класичну філософію видатним явищем в історії західної культури філософського мислення.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

* Охарактеризуйте основні духовні джерела німецької класичної філософії.

* У чому полягає «коперниканський переворот», здійснений у філософії І. Кантом?

* Визначте поняття «суб'єкта» і «об'єкта» у філософській концепції Й. Г. Фіхте.

* Яке основне досягнення раціоналістичного ідеалізму Ф. Шеллінга?

* Окресліть основні принципи філософської системи Г. Гегеля. У чому її велич і суперечності?

* Що покладає в основу філософського розуміння дійсності Л. Фейербах?

* Визначте досягнення і недоліки марксистської концепції «реального гуманізму».

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Предмети, які даються нам досвідом, незрозумілі для нас із багатьох поглядів, і на багато питань, на які наводить нас закон природи, якщо їх довести до певної глибини (але завжди з подібними законами), не можна дати відповідь, як, наприклад, на питання про те, чому речовини притягують одна одну. Але коли ми зовсім залишаємо природу або ж, простежуючи ланцюг її зв'язків, виходимо за межі будь-якого можливого досвіду, отже, заглиблюємося в сферу чистих ідей, тоді ми не можемо сказати, що предмет нам незрозумілий і що природа речей пропонує нам невирішувані завдання. Адже в цьому випадку ми маємо справу зовсім не з природою або взагалі з даними об'єктами, а тільки з поняттями, які мають джерело виключно в нашому розумі, та з чисто мислительними сутностями, відносно яких усі завдання, що випливають з їх поняття, повинні бути вирішені, тому що розум може і повинен у будь-якому разі давати собі повний звіт у своєму власному діянні. Через те що психологічні, космологічні та теологічні ідеї є тільки чисті поняття розуму, що не можуть бути дані ні в якому досвіді, то питання про них, запропоновані нам розумом, стають не предметами, а тільки максимами розуму заради його власного задоволення, і на всі ці запитання обов'язково може бути дано належну відповідь, якщо показати, що вони є основоположеннями, які служать для того, щоб довести застосування нашого розсудку для повної ясності, завершеності та синтетичної єдності, а тому значущі тільки для досвіду, але для досвіду, взятого в цілому. Хоч абсолютна сукупність досвіду і неможлива, однак тільки ідея сукупності пізнання за принципами може взагалі надати пізнанню особливий вид єдності, а саме єдності системи, без якої наше пізнання є лише чимось фрагментарним і непотрібним для вищої мети (яка завжди є лише системою всіх цілей)...

Отже, трансцендентальні ідеї виражають дійсне призначення розуму, а саме, як принципу систематичного застосування розсудку. Якщо ж приймають цю єдність способу пізнання як єдність об'єкта, що пізнається, якщо цю єдність, що, власне, є суто регулятивною, вважають конститутивною і уявляють, начебто завдяки цим ідеям можна розширити своє знання далеко за межі будь-якого можливого досвіду... - то це не більш як помилка в оцінці власного призначення нашого розуму і його основоположень, це діалектика, яка, з одного боку, заплутує застосування розуму в досвіді, а з другого - приводить розум до суперечностей із самим собою».

(Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, которая может появиться как наука // Соч.: В 8 т. - Т. 3. - М., 1994. - С. 112-113.).

Чи погоджуєтесь ви з міркуваннями І. Канта про регулятивну роль розуму стосовно досвіду?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Волков Г. Сова Минервы. - М., 1973.

2. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. - Т. 1-3. - М., 1973.

3. Гулыга А. В. Немецкая классическая философия. - М., 1978.

4. Енгельс Ф. Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. - Т. 21.

5. История диалектики. Немецкая классическая философия. - М., 1978.

6. Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, которая может появиться как наука // Соч.: В 8 т. - Т. 3. - М., 1994.

7. Марксизм: pro і contra. - М., 1992.

8. Фейербах Л. Сущность христианства // Избранные философские произведения. - В 2 т. - М., 1955. - Т. 1.

9. Фихте И. Г. Факты сознания. Назначение человека Наукоучение. - Минск. -Москва, 2000.

10. Шеллинг Ф. В. И. Система трансцендентального идеализма // Соч. - В 2 т. - М., 1987. - Т. 1.

VIII. "ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ"

З середини XIX ст. в європейській філософії починає формуватися нова (сучасна) філософська парадигма. Вона протиставляє пануючому раціоналістичному напряму в класичній інтелектуальній традиції альтернативні орієнтації в змісті філософствування: об'єктивізму -- суб'єктивізм, натуралістичному сцієнтизму -- гуманізм, раціоналізму - ірраціоналізм, детермінізму -- волюнтаризм, механістичній унітарності буття -- «вітальний» універсум «несвідомих потягів», активних «вибухів» волі, «життєвих поривів» тощо. В західноєвропейській філософії відбувається серйозне зрушення: на перший план виступають здебільшого суб'єктивістські та ірраціопалістичні концепції.

Некласична (сучасна) філософія демонструє плеяду видатних мислителів, які збагатили філософську культуру глибокими і проникливими ідеями, що відобразили досягнення науки та інші сторони матеріального і духовного розвитку людини. Західна філософія цього періоду - це велике розмаїття шкіл, концепцій і напрямів. Один з них - «філософія життя», центральне поняття якої - «життя» як потік нескінченного, мінливого, невловного раціональними методами пізнання і в той же час творчого і продуктивного для кожної людини існування - протиставляється традиційному поняттю буття як чогось незмінного, основоположного, умодосяжного.

Ключові слова

8.1 Смислові орієнтації некласичної філософії

Класична філософія прагнула до систематичної цілісності, моністичної завершеності. В основі цього прагнення лежала віра в природну впорядкованість світовлаштування, доступного раціональному осягненню. Вона виходила з уявлення про гармонію між організацією буття і суб'єктивною організацією людини. Укорінена в цьому світопорядку, людина розглядалась як частина історичного прогресу. Всі глибини світових зв'язків, включаючи внутрішній світ самої людини, вважалися доступними для самоусвідомлюючого суб'єкта. В основі традиційної етики ліберального суспільства лежали ідеї верховенства людини над природою, пріоритету розуму над пристрастями і віра в нестримний поступ свободи і справедливості.

З другої половини XIX ст. ці традиційні цінності опинилися під загрозою. Розвиток суспільних наук привів до відкриття системи інших моральних цінностей, а розвиток психології - до розуміння того факту, що наша поведінка здебільшого обумовлена причинами неусвідомленими і неконтрольованими. Область несвідомого виявилася ширшою за область свідомості і значно ширшою за область розуму. Свідомість, розум не могли вже більше претендувати на єдино правильну оцінку реальності. Звідси зміна якісних критеріїв духовно-інтелектуальної діяльності. Місце раціонального самообмеження, стабільності, моральної недостатності і неповноти заступає етика індивідуальної свободи, самоздійснення, повної самореалізації. Виникає новий інтелектуальний напрям - «філософія життя». На противагу класичній філософії, вона сумнівається в історичному прогресі, стверджує відносність істини, ірраціональність соціального поступу і самої душі людини. На перше місце в ній висувається ідея вивчення життя окремої людини, важливості саме його аналізу для філософії. Несвідоме, підсвідоме та інтуїція стають центрами філософської антропології. Смисловим центром цього напряму стає поняття «життя» як первинна, фундаментальна реальність, органічна цілісність.

«Філософія життя», з якої починається сучасна філософія, виникає в другій половині XIX ст., переважно в Німеччині. Основні представники цього напряму - В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер, А. Бергсон, X. Ортега-і-Гасет, Ф. Ніцше. Останній заявив про себе у всіх сферах новітнього філософського мислення. Поняття «життя» протиставляється поняттю «буття» в класичній філософії. Життя більш первісне, ніж поділ на суб'єкт і об'єкт, матерію і дух, буття і свідомість. Феномен «життя» має складний, суперечливий, мінливий творчий характер.

Ірраціональне у своїй основі, ніколи і ніким не передбачуване, життя може пізнаватися лише позаінтелектуально, інтуїтивно, образно-символічно. Життя - це «живий потік», тому воно не може бути виражене за допомогою філософських категорій класичної філософії, орієнтованих на науку, на пізнання стійкого і незмінного, на принципи тотожності буття і мислення.

Головна формула «філософії життя» - не «життя для культури» (постулат класичної філософії), а «культура для життя». Цим підкреслюється самоцінність, дорогоцінність життя, властиве йому прагнення продовжити своє існування. «Натуралістичний розум» мислителів Нового часу - це розум, який спирається на природничо-наукові критерії науковості. Однак успіхи природничих наук (як пізнання речей) різко контрастують з їх безсиллям перед власне людськими проблемами. Адже людина, зазначав X. Ортега-і-Гасет, - це не тіло, не душа, не субстанція, не дух, а життєва драма, котра відбувається в певних обставинах і виявляє себе в часі.

Механістичності, застиглості як рисам «натуралістичного розуму», який усе розкладає на частини, - філософи життя протиставляють органічність і цілісність «життєвого розуму». Найбільш адекватним засобом пізнання життя виступають інтуїтивні основи творчості, художній образ, міф, метафора. Діалектика людини є не діалектикою логічного розуму (за своєю суттю статичного), а діалектикою історичного розуму, який завжди перебуває в становленні і зміні.

8.2 Специфіка і сутність ірраціоналізму