Теорія і практика досудового розслідування: генезис та перспективи реформування

Тривалий час вчених хвилювала проблема розмежування таких правових категорій як "правовий статус" та "правове становище". Вирішити даний спір можна, виходячи з використовуваних у юридичній літературі і законодавстві цих термінів. Як правило, їх застосовують тоді, коли мова ведеться про характеристику відповідних суб'єктів.

М.І.Матузов вважає, що не слід розрізняти правові поняття правового статусу і правового становища. Вони ідентичні, а спроби їх розмежування штучні. Статус - це становище, стан кого-небудь або чого-небудь. Етимологічно і по суті вони збігаються. [299;300; 301; 577.С.57]

Аналізуючи роботи В.М.Горшенєва, М.І.Матузова, П.М.Рабіновича, Ю.П.Яновича, можна зробити висновок про те, що це два однакових правових поняття. [118; 119; 300; 378; 513]

З такою позицією є всі підстави погодитися. Правовий статус розглядається як встановлені нормами права положення його суб'єктів, сукупність їх прав та обов'язків. Правовий статус включає до себе правосуб'єктність, встановлені законом права та обов'язки.

Г.В.Мальцев писав, що нічого більш важливого в структурі права не має, ніж система прав і обов'язків, як центр правової сфери, який пояснює правовий статус. [286.С.50]

Саме тут лежить ключ до вирішення основних юридичних проблем. У правах і обов'язках не тільки фіксуються способи, стандарти поведінки, які держава вважає обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності соціальної системи, але і розкриваються основні принципи взаємовідносин між державою й особи.

Процесуальний статус суб'єкта кримінального процесу визначається, з одного боку, наявністю його правоздатності, дієздатності, а з іншого -правовідносинами між ним і державними органами, що мають державно-владні повноваження та здійснюють кримінально-процесуальну діяльність.

Процесуальне становище суб'єкта кримінального судочинства характеризується не абстрактною, а реальною можливістю здійснювати певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб. За будь-яким суб'єктом процесу, при провадженні у кримінальній справі визнається здатність на власний розсуд здійснювати свої, забезпечені законом, кримінально-процесуальні права й обов'язки. Без використання суб'єктивних процесуальних прав і виконання процесуальних обов'язків здійснення правосуддя неможливо ні теоретично, ні практично. Закон надає процесуальні права і покладає процесуальні обов'язки, залежно від процесуального статусу особи в процесі. Процесуальні права неможливо розглядати без правових гарантій правового статусу.

С.А.Альперт, Т.В.Альтшевський, О.М.Бандурка, І.Л.Бачило, В.М.Горшеньов, О.М.Ларін, В.И.Савицький, М.С.Строгович, М.В.Терзієв широко висвітлють гарантії правового статусу у кримінальному процесі.

[21; 22; 42; 50; 535.С. 51; 568.С.37; 453 С.130; 408; 432; 422; 421.]

Процесуальні права суб'єкта означають, що вони належить певному представникові влади або громадянину; породжується тільки законом; здійснюється для відстоювання особистих прав і охоронюваних законом інтересів або державних чи суспільних інтересів; наділяють особу можливістю особисто вчиняти певні дії; у разі порушення підлягають захисту. Права і владні повноваження, якими відповідно до кримінально-процесуального закону наділені державні органи і посадові особи -- орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (колегіальний суд), забезпечують їм усі необхідні умови і надають реальну можливість для розслідування злочинів і здійснення правосуддя.

Специфіка правоохоронних органів і посадових осіб, що здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, полягає в тому, що при відповідних умовах надані їм процесуальні права стають їх обов'язком.

Системний підхід -- як відзначив Б.П.Курашвілі, -- дозволяє вирішити завдання об'єктивізації, сприяє утверджуванню багатомірного сприймання різних явищ, подолання багатьох одномірних явищ.[242.С.29]

Будь-яка система розглядається у двох аспектах: структура і функціонування. Структура будь-якого суб'єкта обумовлена функціями, які він виконує. Однак, сама структура може істотно впливати на реальне втілення в життя покладених на суб'єкта прав і обов'язків.

Державні органи, які мають владно-розпорядницькі функції, виконують кримінальний процес та мають спеціальний статус.

Б.О.Вікторов, О.М.Ларін, О.П.Гуляєв визначають наявність спеціального правового стату. [90; 143; 569.С.70.]

Однак, докладних класифікацій, прийнятних для суб'єктів системи правоохоронних органів не розроблено. Тому вважаємо за доцільне визначити цю класифікацію. По-перше, загальний статус суб'єкта кримінального процесу, що включає найбільш суттєві риси цього збірного поняття, характерні для будь-яких категорій, що підпадають під нього установ і посадових осіб. По-друге, спеціальний статус державних органів які виконують кримінальний процес: орган дізнання, начальника, посадової особи органу дізнання, особи яка провадить дізнання, а також слідчого, прокурора, судді, колегіального суду.

У пропонованій конструкції спеціальний статус суб'єкта правоохоронного органу включає до себе: здійснення посадових обов'язків, виходячи з функції державної установи; використання кримінально-процесуальних прав, які делеговані оперативним співробітникам органу. Державний характер кримінально-процесуального статусу органів має позитивні, негативні, об'єктивні, суб'єктивні моменти.

На цей статус впливають і констатують його державну природу такі обставини: реалізація завдань підтримання рівня державної, суспільної безпеки; функція рівноваги між взаємно протилежними інтересами в суспільстві; використовування закріплених в законі прав.

Державний апарат створений для вирішення завдань, забезпечення державної, суспільної безпеки. Він наділений кримінально-процесуальним статусом. Такий поділ не однозначний.

С.А Альперт, Б.А. Астриєв, О.В.Гріненко, Д.Д.Цабія та інші вважають, що держава є суб'єктом процесу. [21; 28;129; 623.С.126]

Інші думають, що держава виступає в процесі за допомогою своїх органів, які є суб'єктом процесу. Державні органи виступають від імені держави. Безпосередньо держава у правовідносинах не бере участь, але виступає за допомогою правоохоронних органів, яких наділяє державно-владними повноваженнями.[393; 407; 426]

Розцінюючи дані аспекти статусу суб'єктів кримінального процесу, автор вважає, що глава III КПК України не відповідає процесуальному статусу суб'єктів кримінального процесу, в зв'язку з чим пропонується надати назву: сторони та інші учасники кримінального процесу.

Виходячи з основних положень правового статусу суб'єктів кримінального процесу автор підрозділяє їх на категорії.

Перша категорія - сторона звинувачення. До них відносяться державні органи, що здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, як органи публічного кримінального переслідування. Тільки ці органи й особи мають державно-владні повноваження. До таких органів належать орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, державний обвинувач, потерпілий, цивільний позивач.

Друга категорія - сторона захисту, яка включає суб'єктів кримінального процесу що мають у кримінальній справі свій інтерес, тому їх можна віднести до суб'єктів кримінального захисту. Дана сторона включає: підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, захисника, цивільного відповідача (ст.ст. 43, 43-1, 44- 46; 51; 131, 237, 294 КПК України). Ці особи притягнуті до кримінальної відповідальності, але вони, виходячи зі ст. 22 КПК України, не зобов'язані доводити свою вину або невинність у кримінальній справі. Їх процесуальні права, обов'язки і правовий статус чітко визначені законом. Порушення їх процесуальних прав і обов'язків спричиняє скасування або зміну обвинувачення.

Третя категорія інші учасники кримінального процесу. яка включає учасників процесу, які мають процесуальні права й обов'язки по доведенню обставин вчиненого злочинного діяння. Виходячи з функціонального розмежування процесуальних прав і обов'язків, а також участі в судочинстві під час досудового слідства та судового розгляду включає учасників процесу, які виконують свої обов'язки в процесі: свідок, перекладач, понятті, фахівець, експерт та інші (ст.ст. 75, 76, 128 КПК України).

Четверта категорія, виходячи з функціонального призначення правосуддя - суддя, колегіальний суд.

Розглядаючи специфіку сторін кримінально-процесуальної діяльності, слід акцентувати увагу на правових особливостях кожного з них.

В основі класифікації сторін процесу лежать кримінально-процесуальні функції: кримінального переслідування, кримінального захисту, правосуддя.

КПК України ділить всіх учасників на тих, які відносяться до сторони кримінального звинувачення, сторони кримінального захисту, інших учасників та правосуддя. Виходячи із класифікації суб'єктів процесу, що беруть участь у кримінальному судочинстві, необхідно зупинитися на постійних і змінних ознаках участі того чи іншого суб'єкта в процесі.

Тільки суб'єкти трьох процесуальних категорій беруть участь у судочинстві. Їх участь обов'язкова. Інші суб'єкти процесу можуть і не з'явитися в ході досудового слідства або судового розгляду. У цьому випадку можна говорити про змінні ознаки відсутності суб'єкта в процесі.

Перша ознака визначається обставинами, що обумовлюють появу суб'єкта в кримінальному процесі. При цьому мається на увазі два моменти: потенційна можливість вступу в процес і спосіб її реалізації. Друга ознака становить мотив кримінально-процесуальної діяльності. Він визначається, по-перше, положеннями кримінально-процесуального закону, друге, службовими обов'язками виконавця кримінально-процесуального закону. Треття, особистими та законними інтересами суб'єктів процесу. Четверта, правами й обов'язками, покладеними кримінально-процесуальним законом на суб'єкта процесу. П'ята, прийняття процесуального рішення, обов'язкового для суб'єкта процесу.

Торкаючись ролі посадових осіб у кримінальному процесі, слід сказати, що їхнє процесуальне становище неоднозначно. Посадова особа виступає в процесі як суб'єкт процесу у зв'язку з покладеними на нього процесуальними функціями. Якщо особа сприяє здійсненню процесу, коли вона є суб'єктом відповідальності, то її слід визнати учасником процесу.

Виходячи з даної диференціації, можна зробити певний висновок. Перше, наукові погляди, висловлювання окремих процесуалістів полягають у тому, що суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності є державні органи, посадові особи, що здійснюють кримінальний процес, а також особи, що вступають у процесуальні правовідносини при наявності процесуальних прав і обов'язків.

Сторона звинувачення кримінального процесу, що характеризує їх процесуальний статус, повинна будуватися на базі володіння владних повноважень, відношення до збору, оцінки, діалектики пізнання доказування. При цьому слід мати на увазі, що в кримінальному процесі присутні розшукові елементи у виді наявності на початковому етапі функції кримінального переслідування. Сторона звинувачення в кримінальному процесі має компетенцію по здійсненню кримінально-процесуальної діяльності.

П.С.Елькінд визначає компетенцію як сукупність повноважень під час здійснення конкретних функцій даного органу.[500.С.154; 499; 501]

В.М.Ягодінський вважає, що компетенція включає наявність прав і обов'язків, які реалізуються в рамках повноважень органу дізнання. [509. С.14]

Поняття компетенції походить від латинського "competentia" - тобто коло повноважень державної установи та державної особи. Компетенція тісно пов'язана з реалізацією конституційного принципу верховенство права та закону. Вона знайшла свій вираз в загальних принципах права, конституційного складу. Закон встановлює та закріплює в компетенції нормативні засоби на підставі функції державних органів та посадових осіб, та їх відповідальність. Компетенцією володіють всі державні органи та інститути. Компетенція включає до себе стабільність влади та її інститутів, правове регулювання компетенції, захист компетенції.

Аналізуючи вище викладене, можна зробити висновок, що компетенція є сукупність прав і обов'язків, характер і ступінь їх участі в кримінально-процесуальній діяльності під час виконання функціональних обов'язків. Реалізацію компетенції можливо розглядати через механізм правового регулювання. Механізм правового регулювання включає реалізацію юридичних прав і обов'язків. Норми права прагнуть до того, щоб у відносинах між людьми існував постійний, стійкий критерій, з яким погоджувалася їх поведінка.

Первісну ідею механізму правового регулювання висунув Н.Г.Александров. [7;8;] Певний теоретичний внесок був внесений Л.С. Явичєм, В.М.Горшеньовим. [507; 121]

На думку Н.Г.Александрова, ланками механізму правового регулювання є: встановлення правового статусу суб'єкта процесу; визначення юридичних фактів; встановлення моделі правовідносин; встановлення правової охорони і юридичної відповідальності.

Розгорнуте обґрунтування і закінчений вигляд механізм правового регулювання розкрито С.С.Алексєєвим. [10; 11; 12;13;14;15]

Він характеризує механізм правового регулювання як систему правових засобів, за допомогою якої забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини. При цьому він думає, що ця теоретична категорія дозволяє не тільки зібрати разом явища правової дійсності, але уявити їх у системному вигляді.

Відповідно до стадій кримінального процесу в ході правового регулювання С.С.Алексєєв встановив основні елементи механізму правового регулювання: юридичні норми, правові відносини, акти реалізації прав і обов'язків. Факультативним елементом є акти застосування права. [ 10 ]

У системі правового застосування юридичні норми відображаються в процесуальному рішенні. Вони достатньою виразністю відокремлюються. Юридичні норми існують як вони встановлені законодавцем. Правові норми застосовуються під час вирішення матеріалів конкретної кримінальної справи. Процесуальні рішення пов'язані конкретними обставинами скоєного злочинного діяння. Вихід за рамки злочинного діяння входить у суперечність з правовим статусом особи, притягнутої до кримінальної відповідальності (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого).

С.С.Алексєєв відзначає, що правова діяльність - це організаційне вираження застосування права, виражена в правових актах. [15. С.323]

Осмислюючи висловлювання С.С.Алексєєва, можна сказати, що під час реалізації правових актів варто враховувати розбіжності, які існують між поняттям рішення в кримінальній справі, індивідуальним державно-владним приписом та актом його застосування. Якщо перше поняття охоплює завершальну правову дію, друге вказує на результат правового застосування, то третє виражає результат рішення, що розглядається в єдності з його зовнішньою, документальною формою.

Сторона захисту - це особи, які беруть участь у кримінально-процесуальних правовідносинах, тобто мають певні права і обов'язки. Вони виконують частину кримінально-процесуальної діяльності і є суб'єктами окремих кримінально-процесуальних дій і стосунків. В той же час деякі учасники кримінального процесу відіграють в ньому провідну роль, полягаючи в головному, центральному процесуальному правовідношенні, виконуючи одну з основних процесуальних функцій. Ці учасники є суб'єктами не лише окремих процесуальних дій, але і всього кримінального процесу. Таким чином, суб'єкти кримінального процесу - це такі його учасники, кримінально-процесуальні права яких дозволяють їм впливати на хід і результат кримінальної справи.

До інших учасників процесу можна включити осіб, що виконують функцію сприяння кримінальному судочинству не є джерелами доказів, або надають технічне сприяння владним суб'єктам (свідок, експерт, фахівець, перекладач, поняті та інші).

Суддя, колегіальний суд, виконуючи функцію правосуддя, повинен бути об'єктивним у кримінальному процесі. Тому ми відносимо його до окремої категорії сторін.

Сторона звинувачення.

Розглядаючи специфіку суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, слід акцентувати увагу на правових особливостях кожного з них для визначення їх правового процесуального статусу.

В юридичній літературі велика увага приділяється проблемам правового статусу органу дізнання.

Статус органу дізнання розглядали В.С.Афанас'єв, О.М.Бандурка, С.В.Болотін, О.В.Горбачов, А.Я.Дубинський, О.П.Кругліков, О.О.Міщенко, Л.А.Сергєєв та інші. [29; 41; 66; 165; 236; 315; 401]

Саме орган дізнання першим з'ясовує обставини, пов'язані з вчиненням злочину. Дізнання провадиться органами, основне призначення яких полягає не в розслідуванні злочинів, а в діяльності, специфіка якої робить необхідним і можливим оперативне реагування на факти вчинення злочинів. Цим виправдовується покладання на них провадження невідкладних слідчих дій по виявленню і розкриттю злочинів, затриманню винних. Досить характерним для діяльності органів дізнання є поеднання оперативно-розшукових, пошукових і слідчих дій.

Перелік органів дізнання встановлений ст. 101 КПК України. Для деяких з них провадження дізнання безпосередньо випливає з основних їх функцій. Для інших же провадження дізнання хоча і пов'язано з виконанням основних функцій, але його ніяк не можна назвати діяльністю для них профілюючою, скоріше навпаки, тут вона має випадковий епізодичний характер.

Компетенція органу дізнання обмежена порушенням кримінальної справи і провадженням невідкладних слідчих дій по встановленню і закріпленню слідів злочину, після чого справа повинна бути передана слідчому за підслідністю. По тяжких злочинах у строк до трьох діб, по не тяжких до десяти діб.

Той факт, що орган дізнання є адміністративним органом, який має не тільки адміністративні повноваження, але і процесуальні обумовлює фактичну участь у провадженні по справі як особи, яка провадить дізнання, так і начальника органу дізнання, що представляє в деяких випадках сам орган дізнання і тому має певні правами й обов'язками, які покладені на нього державою. Всі процесуальні постанови особи, яка провадить дізнання, затверджуються начальником органу дізнання.

КПК України встановлює, що начальник органу дізнання спрямовує діяльність особи, яка здійснює розслідування злочину контролює щоб всі необхідні для користі справи слідчі дії проводилися вчасно і якісно у встановленому законом порядку. Відповідальність за діяльність особи, яка провадить дізнання в справі, несе начальник органу дізнання, що звичайно не звільняє від відповідальності і саму особу, яка провадить дізнання. Вона є самостійним учасником, у її обов'язок входить прийняття всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи відносно особи яка скоїла злочин.

Успіх боротьби зі злочинністю багато в чому залежить від якості роботи слідчого, що здійснює державно-правову функцію розслідування злочинів. Проблеми правового статусу слідчого були розглянути в роботах О.П.Гуляєва, Р.Х. Ил'ясова, А.Р.Ратінова та інших авторів. [142;190;380]

Ст. 102 КПК України встановлює, що досудове слідство провадять слідчі органів служби безпеки, органів міліції, податкової міліції, прокуратури, куди входять слідчі військової прокуратури.

Це не знімає питання про процесуальний і відомчий контроль за розслідуванням з боку начальника слідчого відділу (ст. 114-1 КПК України). На начальника слідчого відділу покладені функції контролю за своєчасністю слідчих дій по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вживання заходів до найбільш повного, всебічного й об'єктивного провадження досудового слідства по кримінальних справах.

Питання процесуального статусу прокурора розглядалися в роботах П.М. Каркач, М.Й. Курочка, В.В.Долежан, Ю.П.Полянський, Г.К.Кожевникова та інших авторів. [195;547.С.110; 564.]

Конституція України покладає на прокурора нагляд за додержанням і застосуванням законів. Завдання прокурорського нагляду за законністю в сфері кримінального судочинства і методи їх здійснення конкретизовані в Законі України "Про прокуратуру" в кримінально-процесуальному кодексі.

Виходячи із завдань, покладених на органи прокурорського нагляду, прокурор зобов'язаний брати участь у боротьбі зі злочинністю, використовуючи всі надані йому повноваження. Він повинен забезпечити розкриття злочину, притягнення до кримінальної відповідальності кожного, хто вчинив злочин. Наглядова діяльність прокурора в стадіях порушення кримінальної справи і досудового слідства характеризується наявністю повноважень, пов'язаних з наданням обов'язкових вказівок слідчому, особистою участю в ході провадження досудового слідства, скасуванням незаконних і необґрунтованих постанов органу дізнання і слідчого.

Повноваження прокурора в судових стадіях визначається з урахуванням принципу незалежності суддів. В судовому засіданні прокурор бере участь у дослідженні доказів, підтримує перед судом державне обвинувачення, а за наявності підстав, відмовляється від обвинувачення.

Прокурор опротестовує незаконні і необґрунтовані вироки, постанови судді і ухвали суду, перевіряє законність звертання до виконання рішень суду.

Суддя, колегіальний суд - це суб'єкт процесу, який виконують функцію правосуддя. Відповідно до Конституції України, суддя є органом держави, у компетенцію якого входить здійснення правосуддя. Завдання правосуддя у кримінальних справах суд забезпечує за допомогою їх розгляду, вирішення у встановленому законом порядку і шляхом застосування покарання винного у вчиненні злочину чи виправдання невинних. Характер взаємовідносин різних ланок судової системи визначається принципом незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Здійснення судом функції правосуддя визначає його особливе становище перед іншими учасниками процесу. Тільки суддя уповноважений від імені держави, вирішувати процесуальні питання в справі про визнання винним у злочині і про призначення кримінального покарання. Суддя (колегіальний суд), вирішуючи питання, які входять у його компетенцію, діє в силу обов'язку, покладеного на нього державою. Суддя на досудовому слідстві здійснює судовий контроль. На підставі подання слідчого, прокурора суддя складає постанову про надання санкції проведення процесуальних, слідчих дій.

Сторона захисту - це суб'єкти процесу, що мають у кримінальній справі свій інтерес, тому їх можна віднести до суб'єктів кримінального захисту. До них можна віднести: підозрюваного, обвинуваченого, підсудного (ст.ст. 43, 43-1, 131, 237, 294 КПК України).

Підозрюваний у кримінальному процесі має наступні процесуальні права: право знати в чому він підозрюється; право на захист, мати побачення з захисником до першого допиту; право зберігати мовчання; давати свідчення, або відмовитися від їх дачі; приймати участь в процесуальних, слідчих діях; надавати докази по кримінальній справі; ознайомитися з записом протоколу, вказати розбіжності та просити внести зміни до протоколу; заявляти клопотання, заяви, приносити скарги на дії органа дізнання, слідчого до прокурора або до судді. Підозрюваний зобов'язаний: з'являтися в органи досудового слідства; надавати зразки для експертного дослідження; виконувати законні вимоги органів досудового слідства. Обвинувачений - особа, відносно якої складена постанова про притягнення її як обвинуваченого. Обвинувачений (підсудний) має процесуальні права: знати в чому його обвинувачують; давати показання, або відмовитися від дачі щодо пред'явленого йому обвинувачення, відповідати на запитання; подавати докази; мати захисника, побачення з ним до першого допиту; заявляти клопотання, відводи слідчому, приносити скарги; з дозволу слідчого бути присутнім при проведенні процесуальних, слідчих дій; ознайомитися з матеріалами кримінальної справи; виступати в судових дебатах; має право на останнє слово. Обвинувачений має обов'язки: являтися до органів досудового слідства;надавати зразки для експертного дослідження; виконувати законні вимоги органів досудового слідства.

Ці особи притягнуті до кримінальної відповідальності, але вони, виходячи зі ст. 22 КПК України, не зобов'язані доводити свою вину або невинність у кримінальній справі. Їх процесуальні права, обов'язки і правовий статус чітко визначені законом.

Цивільний позивач має права: давати пояснення по цивільному позиву; надавати документи, докази щодо цивільного позову; ознайомитися с слідчими та судовими протоколами; ознайомитися с матеріалами кримінальної справи; приймати участь в судовому засіданні, давати пояснення щодо цивільного позову, виступати в судових дебатах; надавати скарги, клопотання, заявляти відводи; заперечувати проти незаконних дій другої сторони в кримінальному процесі.

Цивільний позивач має обов'язки: являтися до органів досудового слідства; виконувати законні вимоги органів досудового слідства.

Цивільний відповідач має права: давати пояснення по цивільному позову; надавати документи, докази щодо цивільного позову; ознайомитися с слідчими та судовими протоколами; ознайомитися с матеріалами кримінальної справи; приймати участь в судовому засіданні, давати пояснення щодо цивільного позову, виступати в судових дебатах; надавати скарги, клопотання, заявляти відводи; подавати заяву про відвід скарги; подавати заяву про мирову угоду; заперечувати проти незаконних дій другої сторони в кримінальному процесі.

Порушення їх процесуальних прав і обов'язків спричиняє скасування або зміну обвинувачення.

Захисник, згідно ст.ст. 44-48 КПК України має процесуальні права: захисник захищає інтереси підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; знати сутність обвинувачення; приймати участь в провадженні процесуальних, слідчих діях; надавати докази, приймати участь в оцінці доказів; заявляти відводи, клопотання, приносити скарги; ознайомлюватися з протоколами слідчих, процесуальних дій, матеріалами кримінальної справи; приймати участь в судовому засіданні, виступати в судових дебатах, давати оцінку доказам, які отримані в судовому засіданні; не має права відмовитися від захисту; отримувати матеріальні збитки.

Захисник має обов'язки: являтися до органів досудового слідства та суду; виконувати законні вимоги органів досудового слідства та суду.

Інші учасники процесу, виходячи з функціонального розмежування процесуальних прав і обов'язків, а також участі в судочинстві під час досудового слідства та судового розгляду включає учасників процесу, які виконують свої обов'язки в процесі: свідок, перекладач, понятті, фахівець, експерт та інші (ст.ст. 75, 76, 128 КПК України).

Висновки

Кримінально-процесуальна діяльність включає систему передбачених законом процесуальних та слідчих дій, що здійснюються державними органами дізнання, слідчим, прокурором, суддею, колегіальним судом, які мають процесуальні повноваження.

Завданнями кримінального процесу є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожна особа яка скоїла злочин, була притягнута до відповідальності і жоден невинуватий не був покараний.

Призначення кримінального судочинства включає в себе, по-перше, захист прав та законних інтересів потерпілих від злочинів. Такий захист виконується шляхом притягнення особи яка скоїла злочин, до кримінальної відповідальності, відновлення особових та майнових прав потерпілого. По-друге, захист осіб від необґрунтованого звинувачення, засудження, порушення їх прав та обов'язків.

Під правовою системою у кримінальному процесі розуміється сукупність внутрішнього узгодження, взаємопов'язаних, соціально однорідних засобів, за допомогою яких влада здійснює регулюючий вплив на суспільні відносини.

Під системою кримінального процесу розуміється безліч взаємозалежних елементів, кожен з яких виступає як окреме ціле, у взаємозв'язку вони утворюють певну систему. Кожний окремий елемент кримінального процесу перетворюється в ціле, у сполученні з іншими елементами. Його властивості не можуть бути визначені окремо, без урахування цих взаємозв'язків. Система -- це не проста сума властивостей, а наявність певних відносин між елементами.

Система кримінального процесу визначається єдиним цілісним станом. Вона містить в собі тип, модель, форму процесу. На їхній основі можна визначати стадії побудови процесу, принципи, функції суб'єктів, а також систему одержання, закріплення, оцінки доказів.

Тип процесу визначений, виходячи з типології, методів наукових пізнань. В основі побудови типу процесу лежить угруповання ідеальної моделі, створення абстрактної конструкції, граничних логічних понять. Історично склалися два типи процесу - публічний та позовний.

Кримінально-процесуальну діяльність можна визначити не як систему процесу, а як сукупність процесуальних і слідчих дій, інститутів пов'язаних з участю суб'єктів у процесі. Сукупність відрізняється від системи тим, що, незважаючи на однорідність ознак, не має впорядкованості в організації і немає певної структури. Системність передбачає однорідні явища, які мають взаємозв'язок, взаємозалежність.

Пропонується будувати систему кримінального процесу як публічно-позивний. Будучи публічним, процес повинен мати позивні признаки, які відповідають обвинуваченню як кримінальному позову.

Автор визначає модель публічно-позивного процесу:

· державні органи, які мають процесуальні повноваження, повинні прийняти дії по захисту постраждалого, потерпілого у кримінальному процесі;

· по скоєному злочину викривання та переслідування злочинця проводиться правоохоронними органами;

· незважаючи на те, що немає потерпілого, злочин визначається як суспільне небезпечне діяння;

· провадження по кримінальній справі забезпечується гарантіями прав та свобод особи яка притягнута до кримінальній відповідальності;

Пропонується будувати кримінальний процес як публічно-позивний. Будучи публічним, процес повинен мати позивні признаки, які відповідають обвинуваченню як кримінальному позову.

Кримінально-процесуальні стадії визначені в науці як самостійні етапи кримінального судочинства. Стадії кримінального судочинства пов'язані між собою загальними завданнями і єдністю принципів кримінального процесу.

Вживання принципу верховенства права дає можливість відійти від суто позитивістського тлумачення права. На відміну від традицій юридичного позитивізму, який виправдовує пріоритет державного інтересу над інтересами індивіда, людини, громадянина, принцип верховенства права, навпаки, захищає індивіда від свавілля державної влади.

Автор визначає основні теоретичні положення верховенства права: верховенство права -- це панування права у суспільстві; в стосунках між усіма учасниками повинен панувати закон, а не інтереси влади; визнання пріоритетності, визначальної ролі прав людини у суспільстві; поширення верховенства права на діяльність правоохоронних органів; суддя - гарант здійснення законності; не втручання законодавчої влади у відправлення правосуддя; судовий контроль за втручанням у права людини;

Верховенство права є невід'ємною частиною у регулюванні відносин між усіма суб'єктами на підставі закону. Верховенство закону означає неухильне дотримання прав і свобод у суспільстві. Закон зобов'язуючи дотримання загальноприйнятих правил поведінки чітко окреслює межі прерогатив держави стосовно індивідуальної свободи.

Принцип верховенства закону вимагає, щоб діяльність усіх органів державної влади здійснювалась на правовій основі та відповідала умовам легітимності.

Верховенство закону включає верховенство Конституції, особливу процедуру ухвалення, процедуру зміни закону, обов'язкову відповідність нормативних актів закону, механізм реалізації та захисту закону.

Характеристика принципу являє собою ідею, яка є не простим положенням, а основним, фундаментальним, керівним, провідним. Водночас треба розподілити відмінність терміну ідея та положення, а також вимоги, які приділяються до цих термінів.

Ідея - це форма осягнення в думці, у науковий сфері ідеї узагальнюють досвід попереднього розвитку знання, виконують роль евристичних принципів пояснення світу.

Вимога - побажання, яке не допускає заперечень, норми, правила, умови які обов'язкові для виконання. Ці термінологічні розбіжності дозволяють охарактеризувати принципи права, підкреслюють складність аспектів даної категорії. Так, ідея відображає генетичний аспект принципу. Вона носить стабілізуючий характер, має змістовий каркас, у якому виражається право.

Теорія права підрозділяє принципи на загальні, міжгалузеві, галузеві. Автор вважає, що у системі загальних принципів можна виділити групу основоположних принципів, тобто основні положення, які будують фундамент кримінального процесу, на них ґрунтується право як загальнообов'язковий соціальний регулятор. Ознаки основоположних принципів треба підрозділити як концентрований вираз найважливіших суттєвих рис та цінностей. Принцип має вибір ваги, якого позбавлені правила. Цю особливість можливо проілюструвати на обмеженні прав та свобод. Тобто принцип може бути обмежений законом, який логічно обумовлений іншою конституційною нормою.

Загальний характер принципу означає найвищу його ступень. Наповнення принципу нормативним змістом відбувається в процесі практичної діяльності різних гілок влади.

Принципи розчинені в праві, пронизують собою практично всі його норми та інститути. Щоб гарантувати ефективну дії принципу верховенства права треба встановити додержання вимог, що утворюють формальний аспект принципу верховенства права, та встановити матеріальний зміст.

Матеріальний підхід до права означає визнання того, що правовідносини будуються на економічних відносинах. Правовідносини йдуть за економічним зростанням суспільства, а закони змушені юридично санкціонувати, офіційно визнавати й захищати нові форми суспільних відносин, а саме: суспільну значимість, обов'язковість, суверенність.

Концепція верховенства права була побудована на традиціях природного права. Протягом століття європейська правова думка розвивалася внаслідок протидії природного та позитивного права. Прихильники природного права відстоювали ідеї існування правових зобов'язань.

Позитивне право намагалося дати визначення права під яке підходили не тільки юридичні норми, але всі норми взагалі. Вони визнавали право взагалі як загальну волю, ототожнювали право з нормами та правилами.

У публічному процесі отримання доказів покладено на правоохоронні органі, які мають державно-владні повноваження. У змагальному процесі отримання доказів і їх представлення до органів, що ведуть кримінально-процесуально судочинство покладено на всіх суб'єктів процесу. У міру розвитку кримінального процесу його принципи стають усе різноманітніше, більш спеціалізованими, тому що змінюється законодавство, інститути судочинства.

Публічність процесу є базові основи публічного порядку кримінального переслідування. Невірно трактувати принцип публічності у кримінальному процесі як діяльність слідчого, прокурора, судді провадження слідчих, судових дій в інтересах держави, а не окремих громадян. Діяльність правоохоронних органів держави передбачає охорону приватних інтересів особи у кримінальному судочинстві.

Публічності процесу протистоїть його змагальність, диспозитивність. Диспозитивність в процесі визначається як можливість за своїм розсудом використати свої суб'єктивні права. Диспозитивність розглядається в широкому сенсі як право розпорядження правом на кримінальний позов, включає право доказування по кримінальній справі, в своїх приватних інтересах. В узькому розумінні - право мати в процесі публічний або приватний інтерес. Однак, диспозитивність неможна вважати принципом кримінального процесу, рівним по своєму значенню публічності.

Концепція, що заперечує об'єктивну істину в процесі, виходить із побоювання, що суддя, керуючись принципом істини, буде проявляти активність у збиранні і дослідженні доказів, а це зробить його обвинувачем. Якщо активність судді (колегіального суду) не виходить за рамки змагального процесу, то вона цілком допустима.

Юридичні презумпції ґрунтуються не на частоті повторюваності фактичних зв'язків, а на чисто юридичних міркуваннях. Такі презумпції можуть бути матеріальними і процесуальними. Матеріальні юридичні презумпції вважаються установленими фактами, що містять ознаки складу злочину. Процесуальні юридичні презумпції теж не цікавить питання про повторюваність фактичних зв'язків. Їх вимога вважати ту чи іншу обставину встановленою, продиктовано-витонченою логікою права.

Презумпція невинуватості включає обставини, що обвинувачений вважається не винним доки його винність не буде встановлена вироком суду.

Без допомоги презумпції невинуватості публічному, змагальному процесу не вдалося б зберігати рівновагу сторін -- державного органу, як кримінального переслідувача і приватної особи обвинуваченої в злочині, що є не порівняльне.

Процесуальні презумпції стоять на сторожі не тільки рівності сторін, але і незалежності суду по оцінци доказів. необхідності кримінально-процесуального закріплення презумпції невинуватості не тільки в Конституції України, але і введення його в кримінально-процесуальне законодавство.

Основні критерії презумпції: обов'язок доводити винність особи у скоєні злочину, покладений на правоохоронні органи, суддю або колегіальний суд; підозрюваний (обвинувачений) не зобов'язаний доводити свою невинність, він може подавати докази у підтвердження своїх доводів; усі сумніви в доказах повинні бути віднесені на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; недоведена винність дорівнює доведеної невинності.

Контроль будується на положеннях: ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності не інакше, як за рішенням суду; кримінальна справа може бути закрита за рішенням суду; кримінальне переслідування здійснюється тільки стороною звинувачення; правоохоронні органи, як сторона звинувачення, здійснюють розкриття злочину, встановлюють та викривають винних у скоєні злочину; сторони у ході досудового слідства та судового розгляду користуються рівними правами по дослідженню доказів.

Сторона звинувачення - це органи і особи, що здійснюють досудове розслідування, а в суді виконують функцію кримінального переслідування.

Сторона захисту - це особи, що здійснюють на досудовому розслідуванні і в судовому розгляді функцію захисту.

Процесуальні функції - це виражені у законі основні напрямки процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб'єктами процесу.

Характеристика функції кримінального процесу охоплює наступні положення: вони закріплені в законі певними видами, напрямками процесуальної діяльності; пов'язані з процесуальною діяльністю для реалізації завдань кримінального судочинства; здійснюються суб'єктами кримінального судочинства.

Виходячи з функціонального визначення кримінального процесу автор визначає наступні функції. Перша функція кримінального переслідування, яка підрозділяється на підфункції:

а. встановлення особи яка скоїла злочин;

б. державного обвинувачення, винесення постанови про притягнення особи до кримінальної відповідальності;

Друга функція кримінальний захист, яка підрозділяється на підфункції:

а. захист прав учасників кримінального переслідування;

б. Захист від обвинувачення.

Третя функція - правосуддя:

а. судовий контроль на досудових стадіях кримінального процесу;

б. розгляд кримінальної справи в ході судового провадження, постанова вироку.

Дана концепція функцій кримінального процесу відповідає принципу верховенства права, точніше обґрунтовує систему кримінального процесу України.

Аналіз даної концепції заснований на більш чіткому визначенню функцій у кримінальному процесі. Термінологічне визначення поняття кримінальне переслідування дає підстави зробити точніше та єдине з'ясування правових норм и тому має практичне значення.

Право виділяє конституційно-правовий статус, загальний статус, спеціальний, індивідуальний.

Правовий статус особи - це юридичне закріплення становища особи в суспільстві, він ставить частину його суспільного статусу та відноситься до якості особи як людини і громадянина і характеризує зв'язки особи з державою та суспільством.

Загальною основою для правового статусу є конституційний статус. Цей інститут складається з загального правого статусу суб'єктів, прав, обов'язків, гарантій.

Поняття учасник процесу вужче поняття суб'єкта процесу. На нашу думку, їх варто співвідносити як частину і ціле. При цьому необхідно підкреслити роль лідируючих суб'єктів процесу, оскільки без них неможлива юридична діяльність.

Розцінюючи дані аспекти статусу суб'єктів кримінального процесу, автор вважає, що глава III КПК України не відповідає процесуальному статусу суб'єктів кримінального процесу, в зв'язку з чим пропонується надати назву: сторони та інші учасники кримінального процесу.

Виходячи з основних положень правового статусу суб'єктів кримінального процесу автор підрозділяє їх на категорії.

Перша категорія - сторона звинувачення. До них відносяться державні органи, що здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, як органи публічного кримінального переслідування. Тільки ці органи й особи мають державно-владні повноваження. До таких органів належать орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, державний обвинувач, потерпілий, цивільний позивач.

Друга категорія - сторона захисту, яка включає суб'єктів кримінального процесу що мають у кримінальній справі свій інтерес, тому їх можна віднести до суб'єктів кримінального захисту. Дана сторона включає: підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, захисника, цивільного відповідача (ст.ст. 43, 43-1, 44- 46; 51; 131, 237, 294 КПК України). Ці особи притягнуті до кримінальної відповідальності, але вони, виходячи зі ст. 22 КПК України, не зобов'язані доводити свою вину або невинність у кримінальній справі. Їх процесуальні права, обов'язки і правовий статус чітко визначені законом. Порушення їх процесуальних прав і обов'язків спричиняє скасування або зміну обвинувачення.

Третя категорія - інші учасники кримінального процесу включає учасників процесу, які мають процесуальні права й обов'язки по доведенню обставин вчиненого злочинного діяння. Виходячи з функціонального розмежування процесуальних прав і обов'язків, а також участі в судочинстві під час досудового слідства та судового розгляду включає учасників процесу, які виконують свої обов'язки в процесі: свідок, перекладач, поняті, фахівець, експерт та інші (ст.ст. 75, 76, 128 КПК України).

Четверта категорія, виходячи з функціонального призначення правосуддя - суддя, колегіальний суд.

Визначена теоретична модель реформування досудового розслідування, яка включає до себе: на стадії порушення кримінальної справи повинен чітко встановлений розподіл одержання оперативних матеріалів, які отримані оперативно-розшуковим шляхом, та матеріали перевірки на підставі заяви, повідомлення; постанова про порушення кримінальної справи складається органом кримінального переслідування: органом дізнання, слідчим суддею, прокурором, суддею; на стадії досудового слідства процесуальні повноваження, незалежність від прокурорського нагляду, судового контролю належать слідчому судді; прокурор має право втручатися в кримінальну справу, якщо до нього надійшла скарга про порушення кримінально-процесуального закону; постанова про притягнення до кримінальної відповідальності складається та пред'являється прокурором, що надає гарантії запезпечення прав сторон процесу; суддя повинен забезпечити контроль гарантій прав і свобод людини та громадянина.

РОЗДІЛ 2. НАУКА ТА ПРАКТИКА РЕФОРМУВАННЯ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

2.1 Проблеми реформування стадії досудового розслідування

У кримінальному процесі немає іншої стадії як порушення кримінальної справи, яка багато років викликає полеміку не тільки у теоретиків, а і у практиків. Проблеми стадії порушення кримінальної справи розглядалися в багатьох наукових розробках наступними авторами: Ю.М.Белозйоровим, І.Ф. Герасімовим, В.М.Григор'євим, В.М.Джигою, О.В.Бауліним, С.І.Лук'янець, С.М.Стахівським, О.С.Кобликовим, О.Р.Михайленко, М.Е.Павловим, Л.В. Павлухіним, М.Г.Шурухновим, С.П.Щерба, В.М.Яріним та іншими. [58; 59;117; 128; 155; 48; 307; 208; 347; 349; 497; 486; 514]. Суперечність чинного законодавства відносно стадії порушення кримінальної справи така, що дослідники не випадково говорять про "процесуальні ребуси" стадії кримінального судочинства, про подальший розвиток її законодавчого регулювання.

Розглядаючи дану стадію процесу треба виділити процесуальні проблеми, яки треба розглянути. По-перше, урегульованість чинного кримінально-процесуального законодавства щодо порушення кримінальної справи. По-друге, повноваження органу дізнання, який має повноваження перевірки матеріалів до порушення кримінальної справи. Третє, перевірка матеріалів до порушення кримінальної справи, прийняття рішення і складання постанови порушення кримінальної справи, або закриття - відмова в порушенні кримінальної справи.

Відповідно до Концепції правової реформи в Україні, у КПК України повинні бути втілені головні ідеї і основні положення Концепції, які визначали демократичний характер судової реформи, робили її важливим етапом перетворення в правову державу.

Концепція вказує, що "головні проблеми стадії порушення кримінальної справи є перевірка заяв про скоєння злочину до порушення кримінальної справи, яка за своєю суттю є адміністративною діяльністю, а не процесуальною, тому що не містить в собі кримінально-процесуальних гарантій прав та законних інтересів осіб, що беруть участь у цій діяльності. Справедливо наголошується, що порушуються елементарні права особи, яка подала заяву про скоєний злочин. Особа не має права ознайомитися з матеріалами перевірки, та оскаржити постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

Стадія досудове розслідування об'єднує дві стадії кримінального процесу: порушення кримінальної справи і досудове слідство.

В теорії кримінального процесу стадію порушення кримінальної справи іменують по-різному: порушення кримінального провадження, розгляд повідомлень про скоєний злочин, стадія вирішення питання про необхідність розслідування, дослідчий кримінальний процес, дослідче провадження.

В.С. Зеленецький розглядаючи проблеми стадії порушення кримінальної справи вказує, що ці дві стадії дослідчий кримінальний процес (дослідче провадження), та стадія порушення кримінальної справи. Він вважає, що треба змінити найменування даної стадії на дослідчий кримінальний процес. [179;180;181;182] На його думку, дана стадія повинна починатися з моменту одержання заяви, повідомлення про злочин, як привод до порушення кримінальної справи.

Виникає питання, а що ж тоді являє собою стадія порушення кримінальної справи, яка має два основних етапи? У ході перевірки матеріалів кримінальної справи немає процесу, є процедура перевірки. Тобто на одному з етапів перевіряється законність і обґрунтованість результатів перевірки, а на другому складається постанова про порушення кримінальної справи.

Даний вчений пише багато, але не зрозуміло викладає свої думки.

Р.С. Бєлкін, розглядаючи висловлювання В.С.Зеленецького, вказує: "Фантазія творців рядових приватних теорій блідніє перед взльотом уяви В.С. Зеленецкого, який запропонував створити загальну теорію і теорію взагалі всієї боротьби зі злочинністю. Предмет проекту метатеорії описаний автором достатньо багатослівно та туманно. Автор додумався "упрягти коня та трепетну лань". Оцінивши свою теорію об'єктивною дійсною, конкретно-науковою, комплексно-правовою матеріалістичною теорією соціалістичного типу". [55. С. 230-231]

Вважаємо, що з цим висловлюванням треба погодитися.

Автор вважає, що дану стадію треба іменувати як порушення кримінальної справи, в якому відображено основне завдання, це вирішення питання про порушення. По-перше, порушення кримінальної справи дає підстави для провадження досудового слідства. Порушити кримінальну справу може тільки той орган, який буде проводити розслідування.

По-друге, порушення кримінальної справи є обов'язковою стадією кримінального процесу і служить правовою підставою для проведення процесуальних дій. Вважаємо, що ліквідовувати дану стадію, як пропонують окремі автори, не можливо.

Слід звернути увагу, що кримінальний процес України відрізняється від англосакського і континентального типів судочинства.

У Франції першою стадією є дізнання, яке проводиться до порушення кримінального переслідування (публічного позиву). Постанова про порушення кримінального переслідування служить межею між діянням та попереднім слідством.

В американському кримінальному процесі постанову про порушення кримінальної справи складає посадова особа - суддя. При цьому немає детальної процесуальної регламентації. Кримінальний процес США порушення кримінальної справи розглядає з однієї сторони як початок надання суддею наказу про арешт підозрюваного, провадження слідчих дій, з другого - з моменту збирання фактичних даних обставин справи.

Неоднозначна позиція процесуалістів з питань порушення кримінальної справи в Україні.

О.М.Балашов вважає, що порушення кримінальної справи відокремлює кримінально-процесуальну діяльність, яка пов'язана з розглядом заяв і повідомлень про злочин, від досудового розслідування. Він вважає, що порушення кримінальної справи пов'язано з постановою органу дізнання, слідчого, прокурора. [525. С.53-54; 524. С.13]

Не можна погодитися з Б.Т.Безлепкіним, С.В.Бажановим які вважають, що стадія порушення кримінальної справи починається з моменту офіційної фіксації органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею надходження інформації про злочин та реєстрації її в органах міліції. [226. С.159; 523.С.53.]

Різні підходи до визначення початкового моменту стадії порушення кримінальної справи підкреслює важливість стадії.

Вважаємо, що порушення кримінальної справи починається з моменту отримання повідомлення про злочин. При цьому процесуальні дії не зводяться до слідчих, не вичерпуються ними. До процесуальних, а не слідчих дій належить витребування необхідних матеріалів, за допомогою яких може проводитися перевірка повідомлень про злочин. Ст. 95 КПК України визначає кримінально-процесуальне регулювання розгляду повідомлень про злочин, його перевірку і визначає обставини злочину на підставі яких порушується кримінальна справа.

Під порушенням кримінальної справи в теорії та практиці кримінального процесу розуміється не тільки самостійна стадія кримінального судочинства, але і самостійний інститут, тобто сукупність правових норм, що визначають порядок кримінально-процесуальної діяльності і регулюючих процесуальних правовідношень даної стадії.

Порушення кримінальної справи також іменується як окремий процесуальний акт кримінально-процесуального провадження, який складається при виявленні ознак злочину.

...