Регулярні перевезення здійснюються на підставі дозволу-документа на проїзд, що дозволяє в'їзд/виїзд автотранспортного засобу однієї договірної держави на/з територію(ї) іншої держави або надає право на проїзд транзитом через територію іноземної договірної держави. Дозволи видаються на підставі встановлених квот. Для нерегулярних перевезень дозвіл не є обов'язковим. У міжнародних договорах можуть передбачатися випадки перевезень, на виконання яких дозвіл не потрібен.

Міжнародні договори можуть містити застереження про заборону перевезення між державами, що домовляються, або транзит їх територіями окремих вантажів, наприклад, зброї, боєприпасів, військового спорядження, вибухових матеріалів та інших небезпечних чи шкідливих речовин.

Договори встановлюють вимоги до перевізних документів та їх відповідності загальноприйнятим міжнародним зразкам, а також вимоги до прав водія та реєстраційних документів на автотранспортний засіб. Норми міжнародних договорів можуть визначати порядок здійснення платежів чи умови звільнення від них або відсилати з цих питань до національного законодавства держав.

В угодах може зазначатися, що перевізники та екіпажі транспортних засобів під час перебування на території іншої договірної держави зобов'язані дотримуватися законів і правил, які діють на цій території, у т. ч. правил перевезень та дорожнього руху. У разі порушення норм національного законодавства чи міжнародних договорів до перевізника застосовують заходи покарання, передбачені договорами.

8.5 Міжнародні повітряні перевезення

Міжнародні повітряні перевезення також регулюються багатосторонніми договорами. Серед них - Чиказька конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р., ратифікована Україною 10 серпня 1992 р Конвенція про міжнародну цивільну авіацію від 07.12.1944// Офіційний вісник України.- 2004.- N 40 (22.10.2004).- Ст. 2667. Конвенція є основою для національних норм. Встановивши принцип визнання державного суверенітету, Конвенція утвердила цим право кожної держави регулювати повітряні перевезення у межах своєї території, комерційну діяльність автотранспортних підприємств та здійснювати юрисдикцію щодо перевезень. Чиказька конвенція встановила загальні вимоги до діяльності цивільної авіації під час здійснення міжнародних польотів. Мова йде про принципи та правила польотів, реєстрацію повітряних суден та їх документацію; розслідування повітряних пригод, порядок встановлення технічних норм.

У 1944 р. створена міжурядова спеціалізована установа - Міжнародна організація цивільної авіації (далі - ІКАО), яка почала функціонувати у 1947 р. Відповідно до ст. 44 Чиказької конвенції та Статуту ІКАО організація сприяє розвиткові міжнародної цивільної авіації, розробляючи рекомендації та стандарти щодо правил польотів, експлуатації літаків, сприяє безпеці польотів на міжнародних авіалініях.

У рамках ІКАО підготовлено багато різного плану документів в яких визначено діяльність пілотів, екіпажів літаків, операторів служби повітряного руху і наземних екіпажів, регламентовано вимоги щодо літаків та їх устаткування, аеронавігаційних карт тощо.

Однією із основних є Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень (Варшава, 12 жовтня 1929 р.) та Гаазький протокол до неї (від 28 вересня 1955 р.) . Конвенція застосовується до будь-якого міжнародного перевезення людей, багажу чи вантажів, що здійснюється за плату з допомогою повітряного судна, а також до безкоштовних перевезень за допомогою повітряного судна, що виконуються підприємством повітряних перевезень (ст. 1). Використовується для перевезень, які здійснюються державою або іншими публічно-правовими юридичними особами. Не застосовується під час перевезення поштової кореспонденції та поштових посилок (ст. 2).

Глава II «Перевізні документи» (розділ І «Проїзний квиток») містить вимогу видачі під час перевезення пасажирів квитка, в якому зазначено місце відправлення і місце призначення. Якщо вони розташовані на території однієї договірних сторін, а одна чи кілька передбачених зупинок - на території інше держави, то повинна бути вказана принаймні одна така зупинка. Якщо пасажир здійснює подорож, за якої місце остаточного призначення та зупинка знаходяться не в країні відправлення, до такого перевезення можуть застосовуватися положення Варшавської конвенції, яка визначає й у більшості випадків обмежує відповідальність перевізника у разі смерті чи поранення осіб, а також втрати чи ушкодження багажу.

Розділ II «Багажна квитанція» містить вказівки щодо перевезення багажу. Згідно зі ст. 4 повинна видаватися багажна квитанція, яка (якщо вона не об'єднана з проїзним квитком чи не внесена в нього) повинна містити: зазначення місця відправлення і місця призначення; якщо місце відправлення і призначення знаходяться на території однієї договірної сторони, а одна чи кілька передбачених зупинок - на території іншої держави, зазначення принаймні однієї такої зупинки; повідомлення про те, що в разі перевезення, за якого місце остаточного призначення чи зупинка знаходяться не в країні відправлення, до такого перевезення можуть застосовуватися положення Варшавської конвенції, яка визначає й у більшості випадків обмежує відповідальність перевізників у разі втрати або ушкодження багажу.

Глава III «Відповідальність перевізника» регламентує відповідальність його за шкоду, заподіяну внаслідок смерті, поранення чи будь-якого іншого тілесного ушкодження пасажира, якщо нещасний випадок, що заподіяв шкоду, відбувся на борту повітряного судна або під час посадки чи висадки та в інших випадках. Конвенція встановлює обмеження відповідальності перевізника. Проте за допомогою особливої угоди перевізник і пасажир можуть встановити і вищу межу відповідальності.

Конвенція містить 18 додатків, де урегульовано окремі питання повітряних перевезень. Наприклад, видача свідоцтв особовому складу, правила польотів, питання аеронавігаційних карт тощо.

Окремі двосторонні угоди Україна уклала з іноземними державами, де передбачені особливості повітряних перевезень на окремих напрямках.

Гватемальський протокол від 8 березня 1971 р. став наступним актом, спрямованим на підвищення відповідальності авіаперевізника перед пасажирами. Норми Протоколу передбачають відповідальність авіаперевізника незалежно від його вини. Водночас відповідальність унеможливлюється, якщо шкода викликана станом здоров'я пасажира чи його виною. У декілька разів збільшилася відповідальність перевізника перед пасажирами в порівнянні з правилами Гаазького протоколу.

З метою уніфікації деяких правил щодо міжнародних перевезень, які виконуються іншою особою, а не перевізником, за договором 18 вересня 1961 р. в Гвадалахарі підписано Конвенцію для уніфікації деяких правил що стосуються міжнародних повітряних перевезень, здійснюваних особою, яка не є перевізником за договором, Гвадалахарська конвенція доповнює Варшавську конвенцію 1929 р. її прийняття було викликане необхідністю нормативного врегулювання поширених послуг надання однією авіакомпанією іншій літаків для здійснення перевезень на підставі особливого договору. За аналогією з морськими перевезеннями цей договір отримав назву чартеру Провідні авіакомпанії розробили проформи чартерних договорів. Норми цієї конвенції 1961 р. визначають, що фактичним перевізником вважається авіакомпанія, яка надає літак за договором чартеру чи на інших правових засадах.

Національне законодавство держав стосовно міжнародних перевезень має переважно матеріально-правові норми. Так, Повітряний кодекс України визначає поняття перевізника. Ним визнається будь-яка юридична чи фізична особа, що виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки. Стосовно іноземних повітряних перевізників визнаються права експлуатанта за документами, виданими компетентним органом відповідної зарубіжної держави і які відповідають вимогам міжнародних договорів та угод за участю України (ст. 59). Іноземні перевізники здійснюють свою діяльність на території України згідно з законодавством України, міжнародними угодами та договорами (ст. 66). Звичайно національне законодавство не обмежується лише вказаним нормативним актом.

8.6 Міжнародні річкові перевезення

Річкові перевезення мають ряд переваг, а саме: більша порівняно із сухопутними видами транспорту вантажопідйомність рухомого складу; висока пропускна спроможність шляху; відносна дешевизна облаштування річкового русла в порівнянні зі спорудженням залізничного полотна або автостради; низька собівартість перевезення річками.

Для України є характерними міжнародні перевезення внутрішніми водними шляхами з подальшим виходом у море (ріка-море). До таких перевезень застосовуються норми Кодексу торговельного мореплавства України та цілого ряду конвенцій, які мають двосторонній або регіональний напрямок.

Україна активно розвиває співробітництво з багатьма країнами Дунайського регіону. Так, наприклад, укладена Угода про міжнародне пряме змішане залізнично-водне вантажне сполучення 14 грудня 1959 р. Ця угода визначає порядок перевезення вантажів річкою Дунай. Згідно ст.2 цього договору умови перевезення вантажів у міжнародному водному змішаному залізнично-водному вантажному сполученні та витікаючи із них права, обов'язки, відповідальність, взаємовідносини між залізницями, дунайськими портами і судноплавними підприємствами, з однієї сторони, та відправниками та одержувачами вантажів, з іншої сторони, а також тарифні питання та взаємовідносини між залізницями, дунайськими портами і судноплавними підприємствами регулюються правилами та інструкціями, узгодженими транспортними міністерствами та міністерствами зовнішньої торгівлі сторін, що домовляються.

Розрахунки між залізницями, дунайськими портами та судноплавними підприємствами різних країн здійснюються у відповідності з чинними платіжними угодами сторін, що домовляються.

Відносно недавно прийнята Будапештська конвенція про договір перевезення вантажів внутрішніми водними шляхами (22 червня 2001 р.) застосовується до всіх договорів перевезення вантажів, згідно з яким порт завантаження та порт розвантаження або порт здачі вантажу розташовані на території двох різних країн, принаймні одна з яких є учасницею Конвенції. Під час таких перевезень видається транспортний документ (передбачено застереження, які він може містити) та може видавати коносамент лише за проханням відправника вантажу або, якщо це було застереження до завантаження вантажу чи до прийняття його до перевезення.

8.7 Міжнародні змішані перевезення

Міжнародні змішані (комбіновані) перевезення передбачають перевезення вантажів у меншому випадку двома різними видами транспорту на підставі договору змішаного перевезення із пункту в одній країні, де вантажі поступають до відання оператора змішаного перевезення, до обумовленого місця доставки в іншій країні.

Головним організатором змішаного перевезення є оператор, який виконує функції експедитора та перевізника. Під час змішаного перевезення відносин між вантажовласником і перевізником не виникає, тому що останнього заміняє оператор.

Найбільш часто застосовується до таких перевезень Конвенція ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів від 24.05.1980 р. Згідно цієї угоди - якщо укладений договір змішаного перевезення і він підпадає під дію даної Конвенції, то її положення мають обов'язкову силу для учасників.

Конвенція дає визначення таких правових термінів:

«Оператор змішаного перевезення» - будь-яка особа, яка від власного імені або через іншу діючу від його імені особу укладає договір змішаного перевезення, виступає як сторона договору та приймає на себе відповідальність за виконання договору;

«Договір змішаного перевезення» - це договір, на підставі якого оператор змішаного перевезення за сплату провізних платежів зобов'язується здійснити або забезпечити здійснення міжнародного перевезення ;

«Документ змішаного перевезення» - це документ, який посвідчує договір змішаного перевезення, прийняття вантажу оператором змішаного перевезення до свого відання, а також його зобов'язання доставити вантаж у відповідності до умов договору;

«Вантаж» включає будь-який контейнер, піддон або аналогічний пристрій для транспортування, або упакування, якщо вони надані вантажовідправником.

Конвенція не обмежує права кожної держави регулювати та контролювати на національному рівні операції по змішаному перевезенні та операторів змішаного перевезення.

Згідно Конвенції наступні дані містяться в документі змішаного перевезення: загальний характер вантажу, основні марки, які необхідні для ідентифікації вантажу; зовнішній стан вантажу; назва та місцезнаходження основного комерційного підприємства оператора змішаного перевезення; назва вантажовідправника і вантажоодержувача; місце та дату прийняття операторами вантажу до свого відання; місце та дату видачі документа змішаного перевезення.

Конвенція 1980 р. встановлює межі відповідальності оператора за втрату або пошкодження вантажу - його відповідальність обмежується сумою, яка не більше 920 розрахункових одиниць з місце або іншу одиницю відвантаження, або 2,75 розрахункової одиниці за кілограм ваги брутто втраченого або пошкодженого в залежності від того, яка сума більше. Однак оператор не має права на обмеження відповідальності, якщо доведено, що втрата, пошкодження або затримка в доставці стали результатом дій оператора.

Будь-який позов у справі з міжнародних перевезень гаситься давністю, якщо судовий або арбітражний розгляд не були розпочаті на протязі двох років.

Конкуренція між різними видами транспорту в міжнародному сполученні веде до поступового нівелювання правових режимів перевезення. Зараз стоїть завдання щодо уніфікації міжнародного транспортного права, а регулювання саме комбінованих перевезень вантажів - це перший крок в цьому напрямку.

РОЗДІЛ 9. ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

9.1 Загальна характеристика трудових відносин в МПП

Трудова міграція - явище, яке характерне для сучасного світу. На збільшення кількості працівників-мігрантів впливають різні чинники економічного і політичного характеру. Серед них можна виділити такі події початку 90-х років XX століття - розпад СРСР, військові конфлікти на території колишньої Югославії, міжетнічні зіткнення та помилки під час переходу до ринкової економіки країн Східної Європи. І як результат - практично в кожній країні світу є певна група працівників, які прибули законно або незаконно із іншої держави для працевлаштування.

Дослідники відзначають, що сьогодні триває процес переселення людей до багатих країн. Основна мета переселенців - вирішення завдань економічного характеру, звичайно, є і інші цілі - сімейні, релігійні і т.п. Як правило, прибулі знаходять застосування своєї праці в тих галузях, які в силу різних причин є непривабливими для працівників корінної нації. Такими галузями є: аграрне виробництво, будівництво, сфера обслуговування (вивіз сміття, догляд за хворими та престарілими) та інше.

Проблемам правового регулювання «транскордонної» трудової діяльності приділяється велика увага як на міждержавному рівні так і на рівні національному. Законодавством переважної більшості держав право їх громадян на виїзд за кордон з метою працевлаштування нічим не обмежується. Окремі країни стимулюють виїзд громадян за кордон шляхом підписання дво- та багатосторонніх договорів.

Кожна держава встановлює власний порядок в'їзду на її територію іноземних громадян. Багато країн світу обмежують в'їзд іноземців шляхом отримання спеціального дозволу на отримання роботи. Такі дозволи вимагаються за законодавством ФРН, Франції, Великобританії, США, Австрії та інших держав.

Крім того, ряд країн встановлюють щорічні квоти на в'їзд іноземців з метою працевлаштування (США, Австрія, Швеція і т.д.). Додатково окремі держави приймають спеціальне законодавство, яке регулює трудові відносини на спільних підприємствах та у вільних економічних зонах. Наприклад, Закон КНР про спільні підприємства з китайським та іноземним капіталом 1979 року.

Право, яке регулює трудові відносини, має подвійний характер: йому крім приватноправового елемента належить і елемент публічно-правовий. А тому В.П.Звеков прийшов до висновку, що система норм, яка впливає на трудові відносини з іноземним елементом, формує підгалузь міжнародного приватного права - міжнародне приватне трудове право, що складається із матеріально-правових і колізійних норм Див.: Звеков В.П. Международное частное право: Курс лекций. М., 1999. С. 410.. До сфери дії міжнародного приватного права належать ті з них, що мають цивілістичний характер - відносини трудового найму, питання відшкодування шкоди, завданої трудовим каліцтвом тощо.

Для практики судів та доктрини країн Заходу характерні спроби розподілити застосування права до трудових відносин за питаннями приватного і публічного права. Частина авторів у відповідності з національними концепціями пробують застосувати до трудових угод загальні колізійні принципи зобов'язального права (вибір права сторонами на підставі автономії волі сторін, застосування закону місця укладення угоди та ін.), інші висувають на перший план питання публічно-правового характеру, у відношенні до яких не може застосовуватись іноземне публічне право, а завжди належить застосуванню правило країни місця роботи.

Міжнародно-правове регулювання трудової міграції - це встановлена міжнародними договорами (актами) система стандартів відносно регулювання трудової міграції, яку держава, яка приєдналася до відповідного договору (ратифікувала його), використовує в національному законодавстві. Визначальними є положення Загальної декларації прав людини щодо права особи вільно покидати будь-яку країну, включаючи власну (ст.13) та права вільно обирати роботу (ст. 23).

Сучасна міжнародно-правова регламентація міграційних процесів розвивається найчастіше як договірне право. Джерелом міжнародно-правової регламентації міграційних процесів стає вся сукупність міжнародних угод, які регулюють міграційні процеси незалежно від географічного охоплення та кількості учасників. Тому ця проблема стала предметом багатосторонніх, двосторонніх угод, договорів і угод держав, вона знаходиться в полі зору універсальних і регіональних міжнародних організацій.

У доктрині міжнародного права немає єдиного погляду на термін «міжнародний трудовий мігрант». У науці міжнародного трудового права виділяється п'ять основних типів міжнародних мігрантів:1) поселенців; 2) контрактних працівників;3) професіоналів; 4) нелегальних іммігрантів; 5) осіб, що шукають притулок і біженців.

«Трудящі-мігранти» - це контрактні працівники, якими є особи, прийняті на роботу на обмежений термін, як правило, некваліфіковані чи низькокваліфіковані сезонні робітники; професіонали - особи з високим рівнем освіти і достатнім досвідом роботи, велика кількість яких є співробітниками багатонаціональних корпорацій і які переїжджають з однієї філії до іншої. Здебільшого у міжнародних документах використовується термін «трудящий-мігрант» (іноді перекладається українською як «працівник-мігрант»).

Універсальні і глобальні міжнародні організації, пов'язані з регулюванням міграційних процесів, можливо поділити на дві групи: 1)інституції, які вирішують міграційні проблеми в рамках своєї основної функціональної компетенції: МОТ, ЮНЕСКО, ВООЗ та інші.; 2) міжнародні органи, які мають за мету міжурядову співпрацю з упорядкування саме міграційних процесів та визначення статусу мігранта: Міжнародна організація міграції, Управління Верховного Комісара ООН з справ біженців, міждержавний фонд допомоги біженцям і вимушеним переселенцям (на рівні СНД). Характер проблеми регламентації міграційних процесів обумовлює розширення інституційного співробітництва у всіх сферах .

Двосторонні договори закріплюють норми щодо захисту мігрантів та інші питання щодо працевлаштування іноземців. Саме ці угоди вирішують такі питання: 1. Статус компетентного органа держави, який буде вирішувати питання направлення працівників в зарубіжні країни. 2. Порядок обміну інформацією про вакансії. 3. Порядок визначення нелегального мігранта та його подальшої долі. 4. Зміст списку кандидатів на отримання роботи . 5. Порядок попереднього відбору із списку кандидатів на отримання вакансії. 6. Порядок медичного обстеження та подальшого медичного обслуговування. 7. Порядок прибуття іноземців на територію країни роботи та в'їзні документи. 8.Порядок отримання дозволу на проживання та працевлаштування або їх відсутність. 9. Якими мовами або мовою укладається трудовий договір та його умови. 10. Хто оплачує затрати на проживання. 11 Визначається компетентний орган який вправі вирішувати можливі суперечки.

9.2 Колізійне регулювання міжнародних трудових відносин

Закон України «Про міжнародне приватне право» називає таку основну колізійну прив'язку - право держави, де виконується робота. (ст.52).

Звичайно, в законодавстві інших країн закріплені не тільки такі але і відмінні правила. А тому в сфері трудових відносин склались такі основні колізійні принципи:

1) Закон країни праці (lex loci laboris) - це основний принцип законодавства про міжнародне приватне право Австрії, Угорщини, Іспанії, Швейцарії, Бразилії та ін. У відповідності до цього принципу до іноземців застосовується закон країни праці. Цей принцип визначається по-різному. В одних випадках - закон країни місця знаходження підприємства, де працює особа.

2) Вільний вибір права (автономія волі - lex voluntatis). Ряд країн дозволяють сторонам трудової угоди обирати закон для її врегулювання .

3) Закон місця знаходження працедавця. Цей колізійний принцип застосовується в тих випадках, коли виконання трудових функцій проводиться на території декількох держав і тоді застосовується закон місця знаходження, місця проживання або місця комерційної діяльності працедавця.

4) Закон прапора судна (lex flagi). Трудові відносини працівника, який виконує службові обов'язки на водному або повітряному транспорті, регламентуються законом країни, де зареєстрований транспортний засіб.

5) Особистий закон роботодавця - фізичної або юридичної особи (lex personalis / lex societalis). Застосовується принцип тоді, коли відряджений працівник виконує свої трудові функції за кордоном або коли місце роботи практично неможливо встановити. Деколи у випадку відрядження працівника в іншу країну для виконання тих або інших трудових завдань застосовується принцип закон країни установи, яка відрядила працівника (lex loci delegationis).

6. Закон країни укладення угоди про найом (lex loci contractus) . Деякі країни у своєму законодавстві визначають, що до трудових відносин, які укладені в цих країнах застосовується місцеве право (Англія, США).

Російський вчений Кисельов І.Я. назвав два випадки екстериторіального застосування трудового права: а) за допомогою укладення спеціальної угоди; б) іноземне право застосовується у всіх випадках, коли колізійні норми прямо відсилають до іноземного закону Див.: Кисилев И.Я. Зарубежное трудовое право. М., 1998. С. 182.. Будь-яка країна може заборонити на своїй території застосування норм іноземного права, якщо воно суперечить публічному порядку. Інші країни бажають розширити екстериторіальну дію свого трудового законодавства (Наприклад, ряд законів США діють не тільки на території США, але поширюються на трудові відносини проживаючих за кордоном американських громадян з американськими компаніями, які функціонують за межами США).

9.3 Міжнародно-правове регулювання праці

Серед великої кількості міжнародно-правових актів багатостороннього і двохстороннього характеру, що регулюють працю іноземців, основне значення належить Загальній декларації прав людини 1948 р. , яка визнає за кожною людиною право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі та сприятливі умови праці та на захист від безробіття (ст.23).

Держави - учасниці Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. визнають право на працю, що включає право кожної людини на отримання можливості заробити собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, та зроблять належні кроки до забезпечення цього права (ст.6). Ці ж держави визнають право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, включаючи, зокрема, винагороду, що забезпечувала б мінімум всім трудящим: справедливу зарплату та однакову винагороду за працю однакової цінності без будь-якої різниці; умови роботи, що відповідають вимогам безпеки та гігієни; однакову для всіх можливість просування на роботі на відповідно більш високі щаблі виключно на підставі трудового стажу та кваліфікації; відпочинок, дозвілля і розумне обмеження робочого часу, оплачувану періодичну відпустку та винагороду за святкові дні (ст. 7).

Під егідою ООН була прийнята та схвалена Конвенція про захист прав працівників-мігрантів і членів їх сімей 1990 р. Основні положення Конвенції наступні: а) трудящі-мігранти і члени їх сімей мають право бути повністю інформованими державою походження або державою роботи про умови їх допуску до роботи, зокрема, про умови їх перебування і оплачуваної діяльності, якою вони можуть займатися, а також щодо вимог, яких вони повинні дотримуватися в державі роботи , і щодо можливого органу, до якого вони повинні звертатися з метою зміни цих умов; б) заборонена дискримінація мігрантів у сфері праці і трудових відносин, встановлено, що вони користуються не менш сприятливим ставленням, ніж громадяни держави роботи. Це стосується як до трудових відносин, так і колективних договорів та соціально-партнерських відносин; в) трудящі-мігранти і члени їх сімей користуються правом вільного пересування територією держави роботи та свободою вибору місця проживання в ній; г) трудящі-мігранти мають право створювати профспілки в державі роботи по найму; д) у країнах, де прийом на роботу трудящих-мігрантів пов'язаний з обмеженнями, останні повинні не застосовуватися до працівників-мігрантів, що прожили в країні працевлаштування більше п'яти років; е) трудящий-мігрант не позбавляється права на проживання або отримання роботи та не повинен висилатися з держави тільки на підставі невиконання зобов'язань, які випливають з трудового договору, якщо тільки виконання такого зобов'язання не було умовою для отриманням дозволу на роботу; є) після закінчення перебування в країні роботи по найму трудящий-мігрант і члени його сім'ї мають право перевести свій заробіток і заощадження на батьківщину і вивезти своє особисте майно та речі. Депортація з країни не позбавляє трудящого-мігранта заробітної платні та інших виплат, що належать йому; ж) у разі смерті трудящого-мігранта або розірвання шлюбу держава роботи по найму повинна позитивно розв'язати питання про надання членам сім'ї цього мігранта дозволу на проживання; з) щодо трудящих-мігрантів, які одержали обмежений у термінах дозвіл на роботу, держава роботи по найму може: надавати право вільного вибору діяльності за умови, що трудящий-мігрант законно проживав на території держави роботи по найму протягом передбаченого в його національному законодавстві періоду, який не повинен перевищувати двох років; обмежувати доступ трудящого-мігранта до трудової діяльності, зважаючи на надання пріоритету місцевим громадянам. Проте будь-яке таке обмеження не застосовується до трудящого-мігранта, який законно проживає на території країни прийому протягом передбаченого в національному законодавстві періоду, що не повинен перевищувати п'яти років. У разі законного проживання на її території протягом певного періоду, надається право вибору діяльності, протягом більш тривалого періоду - необмежений доступ до трудової діяльності.

Конвенція передбачає утворення міжнародного Комітету із захисту прав трудящих-мігрантів і членів їх сімей. Держави, що ратифікували Конвенцію, зобов'язані регулярно надавати в цей Комітет доповіді про виконання своїх зобов'язань. Комітет має право розглядати скарги, у тому числі - індивідуальні, щодо порушення державами положень Конвенції.

Найбільшу кількість нормативних актів , що регулюють умови праці та життя працюючих, розроблені під егідою спеціалізованої установи ООН - Міжнародної Організації Праці, що створена в 1919 р. у відповідності до Версальського мирного договору. На сьогоднішній день членами МОП є 174 держави . Відповідно до Статуту МОП від 28.06.1919 її членом може бути кожна держава - член ООН.

У даний час МОП повинна вирішувати такі завдання як: а)розробка узгодженої політики і програм, направлених на вирішення соціально-трудових проблем;б)розробка й прийняття міжнародно-трудових норм (конвенцій та рекомендацій) для проведення прийнятої політики в життя; допомоги країнам-членам МОП у вирішенні проблем зайнятості та скорочення безробіття та інші. МОП як міжурядова організація, є тристоронньою: в ній представлені уряди, представники підприємців і працівників. Її документи є результатом детального обговорення відповідних питань на щорічних сесіях Міжнародних Конференцій Праці (МКП), на яких присутні по чотири делегати від кожної країни - 2 від уряду, 1 від підприємців та 1 від трудящих (профспілок). Ці делегати мають однакові права, виступають і голосують окремо.

Міжнародні норми про працю набувають форми конвенцій і рекомендацій. Конвенції підлягають ратифікації державами, а тому зобов'язують держави-учасників нести певні юридичні зобов'язання. У разі ратифікації конвенції держава зобов'язана регулярно (раз на 2 роки або раз на 5 років) представляти в МОП доповіді щодо вжитих заходів для ефективного застосування ратифікованої конвенції. Якщо конвенція не ратифікована, держава все ж таки зобов'язана відповідати на запити Адміністративної Ради про стан національного законодавства і практики його застосування щодо не ратифікованої Конвенції і про заходи, які передбачається прийняти для надання їй сили.

Рекомендації ратифікації не підлягають. Вони є побажаннями, які держава може, але не зобов'язана використовувати під час здійснення правового регулювання праці. Рекомендація - джерело інформації і можлива модель для вдосконалення національного законодавства. Нині в МОП обговорюється питання про підвищення ролі рекомендацій як одного з джерел міжнародно-правового регулювання праці.

Норми МОП, як правило, по суті є виразом світового прогресивного досвіду в області праці на період їх ухвалення. Під час розробки прагнуть врахувати реальні можливості держав, з тим, щоб втілити їх якомога ширше. Отже, важливим є те, що в галузі міграції МОП ставить завдання розробки і здійснення партнерами низки заходів, спрямованих на ефективний захист працівників-мігрантів та вдосконалення механізму регулювання потоків мігрантів, а особливо - щодо зменшення випадків дискримінації, інтеграції легальних мігрантів у суспільстві країн, що приймають тощо.

Конвенції і рекомендації, прийняті Міжнародною конференцією праці носять загальний характер, це означає, що вони застосовуються до всіх працівників, незалежно від громадянства. Серед конвенцій можна назвати такі: «Про припинення трудових відносин» 1982р. Конвенція МОП N 158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 22.06.1982// Офіційний вісник України.- 2007.- N 92 (14.12.2007).- Ст. 3388; Постанова Верховної Ради України "Про ратифікацію Конвенції Міжнародної Організації Праці N 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця" від 04.02.1994// Відомості Верховної Ради України.- 1994.- N 23 (07.06.94).- Ст. 166, «Про оплачувані відпустки» 1970 р. Конвенція №132 про оплачувані відпустки від 24.06.1970// Юридичний вісник України.- 2007.- 06.- № 22, «Про рівноправність громадян країни та іноземців і осіб без громадянства в сфері соціального забезпечення» 1962 р. Конвенція №118 про рівноправність громадян країни та іноземців та осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення від 28.06.1962// Бюлетень законодавства і юридичної практики України.- 2004.- 00.- № 10,

У звітах для Комітету експертів МОП серед причин, які заважають ратифікації конвенцій МОП з питань міжнародної трудової міграції урядом різних держав, як правило, називають такі: відсутність в їх законодавстві предмету міжнародної міграції , або його наявність в зародковому стані

На міжнародно-правове регулювання праці великий вплив має діяльність Всесвітня федерація профспілок (ВФП). У 50-60-і роки ВФП прийняла три найважливіших акти - Програму дії профспілок на сучасному етапі і захист інтересів та прав трудящих (1961 р.), Хартію профспілкових прав трудящих (1954 р.) і Хартію соціального страхування (1961 р.). Діяльність цієї організації продовжується і сьогодні, але це не єдина міжнародна профспілкова організація. Серед них - Міжнародна конференція вільних профспілок з її галузевою системою, Європейська конфедерація профспілок та ін.

9.4 Працевлаштування іноземців в Україні

В Україні прийнято законодавство яке в цілому прирівнює трудові права іноземців до прав громадян України у цій сфері. Регулювання праці іноземців здійснюється в першу чергу конституцією України, а також КзпП України, де в ст. 8 закріплена норма про те, що трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян регулюються законодавством держави, в якій здійснюється працевлаштування (наймання) працівника, і міжнародними договорами України. Ст. 8-1 Кодексу законів про працю України визначила співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавства України, а саме якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

Такими міжнародними договорами є конвенції МОП. Це безпосередньо випливає із Закону України "Про міжнародні договори України". Включаючи в наше законодавство норми міжнародного трудового права (конвенції і рекомендації МОП), необхідно забезпечити їх реальне виконання.

Ця формула потребує подальшої конкретизації, оскільки іноземні громадяни, вступаючи в трудові відносини на території України, поділяються на ряд категорій, в кожній з яких правовий режим у сфері праці має свої особливості. За різними категоріями можуть бути виділені такі основні категорії іноземних громадян:

1) За терміном перебування на території України:

- іноземні громадяни, що постійно проживають на території;

- іноземні громадяни, що тимчасово проживають на території;

- іноземні громадяни, які тимчасово перебувають на території , у тому числі - іноземна робоча сила, що залучається на певний час з інших держав.

2) За підставами в'їзду в Україну:

- працівники-мігранти;

- біженці;

- особи, що прибувають з метою навчання.

3) За видами організацій і підприємств, з якими іноземні громадяни перебувають в трудових відносинах:

- ті, хто працюють в українських організаціях;

- ті, хто задіяні на підприємствах і в організаціях з іноземними інвестиціями, у тому числі - з пайовою участю іноземних інвестицій, що повністю належать іноземним інвесторам, у філіях іноземних юридичних осіб;

- ті, хто працюють на підприємствах і в організаціях, розташованих у вільних економічних зонах (ВЕЗ);

- ті, які відряджаються на якийсь час іноземними юридичними особами до України для виконання певних робіт;

- працівники дипломатичних представництв іноземних держав в Україні. Ця класифікація, безумовно, не є вичерпною, проте дозволяє зрозуміти різноманіття категорій іноземців

Звісно, що ефективність їх застосування прямо залежить від того, наскільки готове внутрішнє законодавство до їх сприйняття і чи здатне воно саме належним чином регулювати правові відносини, враховуючи політичний, економічний, соціальний стан країни.

У ст. 26 Конституції України зазначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Зазначений принцип щодо здійснення прав, свобод і обов'язків іноземцями закріплено і в Законі України «Про правовий статус іноземців». Іноземці можуть реалізувати ці права і обов'язки так само, як і громадяни України.

Закон України «Про міжнародне приватне право» вказує на особливості регулювання трудових відносин іноземців та осіб без громадянства, які працюють в Україні (ст.54). Зокрема, вказано два випадки, коли трудові відносини іноземців та осіб без громадянства, не регулюються правом України: а) іноземці та особи без громадянства працюють у складі дипломатичних представництв іноземних держав або представництв міжнародних організацій в Україні; б) іноземці та особи без громадянства за межами України уклали з іноземними роботодавцями - фізичними чи юридичними особами трудові договори про виконання роботи в Україні. Вищеназвані положення можна змінити міжнародними договорами.

Національний режим стосовно цивільної правоздатності іноземців має безумовний характер. Це означає, що цей режим надається іноземцям у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності, незалежно від того, чи надаються такі ж права громадянам країни на батьківщині іноземців.

Законодавство України може встановлювати винятки щодо правоздатності іноземців. Винятки стосуються, зокрема, обмежень призначення на посади або певної діяльності, що пов'язано з належністю до громадянства України. Так, відповідно до ст.4 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року Відомості Верховної Ради України.- 1993.- N 52 (28.12.93).- Ст. 490, право на державну службу мають тільки громадяни України. Згідно зі ст. 7 Закону України «Про статус суддів» Відомості Верховної Ради України.- 1993.- N 8 (23.02.93).- Ст. 56, право на зайняття судової посади мають тільки громадяни України.

Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть бути аудиторами і нотаріусами (ст.5 Закону України «Про аудиторську діяльність» від 22.041993 р. у редакції 14.09.2006 Відомості Верховної Ради України.- 2006.- N 44 (03.11.2006).- Ст. 432, ст.3 Закону України «Про нотаріат» від 2 .09 1993 р. у редакції від 01.12.2008 р. Відомості Верховної Ради України.- 2009.- N 13 (27.03.2009).- Ст. 161) .

Обсяг прав та обов'язків іноземців не є усталеним. Він може бути змінений внаслідок набуття особами іншого правового статусу, наприклад, внаслідок набуття, зміни чи позбавлення громадянства, зміни тимчасового перебування у державі на постійне місце проживання у ній . Так, згідно з «Правилами в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію», затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.1995р. Зібрання постанов Уряду України.- 1996.- N 4.- Ст. 148, статус іноземця, який прибув до України у приватних справах, може бути змінено органом внутрішніх справ за письмовим клопотанням заінтересованої організації чи фізичної особи, якщо інше не передбачено законодавством України. Іноземці, які в'їхали в Україну для тимчасового перебування, можуть отримати посвідчення на постійне проживання в установленому порядку. Кількість прав і обов'язків може збільшитися внаслідок застосування взаємності шляхом укладення міжнародних угод чи зменшитися через застосування реторсії.

Встановлюючи право тимчасового перебування іноземців в Україні, Закон України «Про правовий статус іноземців» не визначив строку такого перебування. Це питання розв'язується іншими нормативно-правовими актами.

Віднесення іноземців за строком їх перебування в Україні до таких, які перебувають постійно чи тимчасово, у ряді випадків зумовлює різний правовий статус цих осіб. Так, у разі постійного проживання в Україні іноземці можуть займатися трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаштування на певний термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного, у встановленому порядку, дозволу на працевлаштування.

Окремо регулюється прибуття в Україну іноземців для виконання трудових функцій. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 2009 року Порядок видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства Офіційний вісник України.- 2009.- N 26 (17.04.2009).- Ст. 871. Отримання такого дозволу слугує підставою для видачі іноземному громадянинові візи на в'їзд в Україну.

Згідно зазначеного Порядку, дозвіл на використання праці іноземця та особи без громадянства, що надає право роботодавцю тимчасово використовувати працю іноземця на конкретному робочому місці або певній посаді, видається роботодавцю у разі відсутності в країні (регіоні) працівників, спроможних виконувати відповідні роботи, або наявності достатніх обґрунтувань доцільності використання праці іноземця, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Дозвіл на використання праці іноземця видається Державним центром зайнятості або за його дорученням обласними чи міськими центрами зайнятості роботодавцю, що зареєстрований у центрі зайнятості як платник страхових внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та не має заборгованості перед ним.

Українські підприємства, установи та організації та іноземні суб'єкти господарської діяльності, що діють на території України, подають до центрів зайнятості цілий ряд документів, що посвідчують обґрунтованість залучення іноземної робочої сили, дані про освіту або кваліфікацію іноземців тощо. Після вивчення всіх представлених документів центр зайнятості приймає рішення про його видачу або відмову. Дозвіл видається на термін до одного року, термін може подовжуватися в тому ж порядку і на той же термін.

Контроль за трудовою діяльністю іноземних працівників здійснюється тим же центром зайнятості, що видав дозвіл на працевлаштування. У випадку порушення ним умов працевлаштування він несе відповідальність аж до видворення з України.

Дозвіл на використання праці іноземця анулюється у разі:

дострокового розірвання з роботодавцем трудового договору (контракту);

установлення факту підробки документів чи надання роботодавцем неправдивих відомостей у документах, на підставі яких видано дозвіл (продовжено строк його дії);

скорочення строку тимчасового перебування іноземця в Україні в установленому законодавством порядку або його видворення за межі України;

встановлення факту використання праці іноземця на інших умовах, ніж ті, що зазначені у дозволі на використання праці іноземця, або іншим роботодавцем.

Про анулювання дозволу на використання праці іноземця центр зайнятості протягом трьох робочих днів повідомляє органи внутрішніх справ та державної прикордонної служби з використанням міжвідомчої інтегрованої інформаційно-телекомунікаційної системи або за відсутності можливості використання зазначеної системи надсилає їм письмове повідомлення.

Розвиток економічної ситуації в світі і в Україні, зокрема, значно впливає на можливість працевлаштування іноземців та осіб без громадянства в державі. Тому затверджена політика держави в сфері працевлаштування буде впливати на можливість отримання дозволів на працевлаштування в Україні.

9.5 Трудові права українських громадян за кордоном

Зовнішня трудова міграція характерна для України і вона має різноспрямований характер - схід/захід. Число українських громадян, які постійно працюють за межами України, постійно зростає. При цьому, держава приймає відповідні заходи щодо захисту своїх громадян. Дискримінація громадян України, що працюють за кордоном, доведений факт і тому держава приймає заходи щодо покращення захисту наших заробітчан.

Крім того громадяни України мають право на укладання трудових контрактів з іноземними наймачами, що перебувають за кордоном, для виконання роботи на території України. Це право випливає з економічної волі індивіда, що лежить в основі демократії, правової держави, справді цивільного суспільства. Це важливе положення як частина економічної незалежності індивіда означає свободу продажу громадянином за своїм розсудом своєї робочої сили як товару.

Але у більшості випадків наші громадяни працюють в іноземних наймачів за кордоном за трудовим договором. Під час влаштування на роботу трудові відносини виникають і регулюються трудовим законодавством відповідної іноземної держави. Доступ до праці постійно проживаючого громадянина України, обсяг його трудових прав і обов'язків залежить від права конкретної країни (зокрема, від норм, що визначають правовий статус іноземців) і чинного в цій країні трудового права. Вітчизняне законодавство громадян в області праці в цьому випадку не діє. Однак для наших громадян, що постійно проживають за кордоном під час повернення їх на батьківщину варто передбачити правові гарантії щодо пенсійного та соціального забезпечення, варто зараховувати стажу роботи за кордоном до загального стажу, що надає право на різні соціальні виплати.

Велика кількість громадян України працюють за кордоном офіційно, а кількість осіб, що працюють нелегально в декілька разів більша. Деякі держави заявляють занепокоєння з приводу проникнення наших громадян на чорний ринок робочої сили. Нелегальній міграції сприяє комерційна діяльність різноманітних посередницьких організацій, що з'явилися недавно, які займаються питаннями працевлаштування наших громадян за кордоном

Ця проблема стала предметом розгляду Верховної Ради України, де було підтверджено, що міграція українців сьогодні перетворилася на проблему державного рівня. Більшість українців працюють у статусі нелегальних мігрантів, тому їх захист значно ускладнюється.

Серед причин міграційних процесів головні - соціально-економічні, а також низькі доходи громадян в Україні. За рейтингом ООН, за рівнем ВВП Україна посідає 102 місце у світі. Високий рівень безробіття - також причина пошуку кращої долі за кордоном. Найбільш зацікавлені іноземні країни в приході висококваліфікованої робочої сили. Так, Україна затрачає значні кошти на підготовку кваліфікованих спеціалістів, а знаходять вони своє застосування в країнах, що економлять кошти на підготовку та перепідготовку різних фахівців. Підкреслювалась і позитивна сторона трудової міграції - держава отримує додатково значні фінанси.

За Конституцією України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 43) Для реалізації цього принципу громадяни України мають право, зокрема, укладати трудові договори з іноземними наймачами як на території України, так і за кордоном.

Для визначення права, яке регулюватиме подібні трудові відносини, у ст. 8 КЗпП України закріплена норма про те, що трудові відносини громадян України, які працюють за її межами, а також трудові відносини іноземних громадян регулюються законодавством держави, у якій здійснюється працевлаштування (наймання) працівника, і міжнародними договорами України.

Крім того, ст. 53 Закону України «Про міжнародне приватне право» передбачає два випадки, коли праця громадян України за кордоном буде регулюватись правом України: а) громадяни України працюють у закордонних дипломатичних установах України; б) громадяни України уклали з роботодавцями - фізичними або юридичними особами України трудові договори про виконання роботи за кордоном, у тому числі в їх відокремлених підрозділах, якщо це не суперечить законодавству держави, на території якої виконується робота.

Таким чином, для українських громадян, які працюють за кордоном з іноземним наймачем вітчизняне колізійне право встановлює прив'язку до права країни працевлаштування. Це означає, що трудові відносини українських громадян за кордоном залежать від політики іноземної держави в сфері працевлаштування іноземців (допуск іноземців на ринки праці, заснування квот, встановлення відповідальності тощо) і регулюються відповідно до міжнародних договорів про працевлаштування, трудового законодавства конкретної країни, статуту відповідного підприємства, трудових договорів та інших локальних нормативних актів. Від них залежать права та обов'язки в сфері праці українських громадян, їх правовий статус у трудових відносинах як іноземців у певній країні. Українське матеріальне право в даних питаннях не є компетентним.

Додатково питання трудової міграції можуть бути врегульовані двохсторонніми угодами. Наприклад, угода між урядами України та Російської Федерації від 14 січня 1993 р. про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Російської Федерації, працюючих за межами своїх держав, виходить із принципу національного режиму, передбачає взаємне застосування трудового законодавства до громадян обох держав, порядок відшкодування збитків працівнику внаслідок каліцтва або іншого пошкодження здоров'я, отриманого внаслідок виконання ним трудових обов'язків, визнання дипломів, свідоцтв та інших документів про освіту та кваліфікацію без легалізації.

9.6 Правове регулювання праці співробітників міжнародних та міжурядових організацій

Трудові відносини між міжнародною та міжурядовою організацією та її персоналом незалежно від категорії та громадянства регулюються виключно положеннями та правилами про персонал і не підпадають під сферу дії норм національного трудового права. Це обґрунтовується тим, що міжурядова організація, яка є суб'єктом міжнародного приватного права, користується повною автономією щодо розгляду питань, які стосуються її внутрішньої діяльності. Таким чином, організація має особливий характер правосуб'єктності, на нього не буде впливати ні місце укладення угоди ні місце виконання співробітником своїх обов'язків.

Трудові суперечки ООН та її спеціалізованих установ зі своїм персоналом розглядаються адміністративними трибуналами цих організацій.

У відповідності до свого Статуту Адміністративний трибунал ООН компетентний заслуховувати та виносити рішення за заявами, які стосуються порушень контрактів найма персоналу Секретаріату ООН або умов найму такого персоналу. Ст. 14 Статуту передбачає, що компетенція Трибуналу може поширюватись на будь-яку спеціалізовану установу на умовах, передбачених спеціальною угодою, яка повинна бути укладена з кожною такою установою Генеральним секретарем ООН.

Адміністративний трибунал Міжнародної організації праці компетентний розглядати скарги, пов'язані з дотриманням за змістом або за формою умов призначення на посаду та застосування до даного випадку відповідних приписів Положення про персонал співробітників Міжнародного бюро праці та співробітників тих міжнародних організацій, які визнали правомочність Трибуналу (наприклад, ЮНЕСКО, Міжнародний союз електрозв'язку, Продовольча та сільськогосподарська організація, Всесвітній поштовий союз та ін.).