Адміністративні послуги у сфері внутрішніх справ

Зазначимо, що правові відносини, пов'язані із захистом і обробкою персональних даних спрямовані на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв'язку з обробкою персональних даних, регулюються зазначеним вище Законом України “Про захист персональних даних”.

Таким чином, щодо дотримання принципу захищеності персональних даних, суб'єкти надання адміністративних послуг повинні враховувати закріплені в зазначеному Законі положення, а також положення Конвенції, що розглядається. Адже в ході надання адміністративних послуг суб'єкту звернення, персональні дані про нього заносяться посадовими особами органів публічної влади до електронних баз даних чи картотек та оброблюються у формі, що допускає ідентифікацію фізичної особи, якої вони стосуються, у строк, не більший ніж це необхідно відповідно до їх законного призначення [187].

Отже, оскільки держава гарантує захист персональних даних про суб'єктів звернення, тому суб'єкти надання адміністративних послуг за згодою суб'єктів звернення обробляють персональні данні про них і повинні забезпечувати захист цих даних від незаконного втручання, у тому числі від втрати, незаконного або випадкового знищення та незаконного доступу, зміни та поширення, а також забезпечувати належний захист у базі персональних даних.

Варто зазначити, що захист персональних даних посадовими особами, які надають адміністративні послуги, повинен здійснюватися лише відповідно до професійних, службових або трудових обов'язків таких осіб. Посадові особи зобов'язані не допускати розголошення у будь-який спосіб персональних даних, які їм було довірено або які стали відомі у зв'язку з виконанням ними професійних чи службових обов'язків, а також особисто забезпечити захист персональних даних, якими вони володіють. Така вимога є чинною також після припинення цими посадовими особами діяльності, пов'язаної з обробкою персональних даних, крім випадків, установлених законом.

У суб'єктів надання адміністративних послуг визначається відповідальна особа, яка організує роботу, пов'язану із захистом персональних даних при їх обробці. Надання інформації про персональні дані суб'єктами надання адміністративних послуг суб'єктам звернення повинно здійснюватися так, щоб не порушувати права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. На кожну адміністративну послугу суб'єктом її надання ведеться лист-проходження справи, в якому робиться відмітка про дату та час передачі чи направлення справи від одного її виконавця (посадової особи) до іншого.

Принцип захищеності персональних даних передбачає, що суб'єкти надання адміністративних послуг, які отримали персональні дані від суб'єкта звернення, повинні знищити ці персональні дані у разі: 1) закінчення строку зберігання даних, визначеного згодою суб'єкта звернення за отриманням адміністративної послуги на обробку цих даних; 2) припинення правовідносин між суб'єктом звернення за отриманням адміністративної послуги та суб'єктом її надання; 3) набрання законної сили рішенням суду щодо вилучення даних про фізичну особу - суб'єкта звернення з бази персональних даних [187]. Персональні дані суб'єкта звернення, зібрані суб'єктом надання адміністративних послуг з порушенням вимог законодавства, підлягають знищенню у встановленому законом порядку.

Суб'єктам надання адміністративних послуг дозволяється внесення змін до персональних даних суб'єктів звернення за зверненням інших суб'єктів відносин, пов'язаних із персональними даними, якщо на це є згода цього суб'єкта звернення чи відповідна зміна здійснюється за рішенням суду, що набрало законної сили. Зміна персональних даних, які не відповідають дійсності, проводиться суб'єктами надання адміністративних послуг невідкладно з моменту встановлення невідповідності.

Таким чином, принцип захищеності персональних даних суб'єктами надання адміністративних послуг передбачає здійснення комплексу правових, адміністративних, організаційних та технічних заходів, а також підтримку дисципліни доступу, яка виключає несанкціоноване отримання інформації про відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу - суб'єкта звернення, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Верховною Радою України 1 червня 2010 року прийнято Закон України “Про захист персональних даних”, а 6 липня 2010 року ратифіковано Конвенцію про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних та Додаткового протоколу до Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних щодо органів нагляду та транскордонних потоків даних.

Зазначений Закон регулює правові відносини, пов'язані із захистом і обробкою персональних даних, і спрямований на захист основоположних прав і свобод людини і громадянина, зокрема права на невтручання в особисте життя, у зв'язку з обробкою персональних даних. Дія Закону поширюється на діяльність з обробки персональних даних, яка здійснюється повністю або частково із застосуванням автоматизованих засобів, а також на обробку персональних даних, що містяться у картотеці чи призначені до внесення до картотеки, із застосуванням неавтоматизованих засобів.

Відповідно до ст. 22 Закону України “Про захист персональних даних” контроль за додержанням законодавства про захист персональних даних у межах повноважень, передбачених законом, здійснюють Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та суди.

Згідно зі ст. 24 цього Закону в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, а також у володільцях чи розпорядниках персональних даних, що здійснюють обробку персональних даних, яка підлягає повідомленню відповідно до цього Закону, створюється (визначається) структурний підрозділ або відповідальна особа, що організовує роботу, пов'язану із захистом персональних даних при їх обробці. Зазначений підрозділ (відповідальна особа) взаємодіє з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини та визначеними ним посадовими особами його секретаріату з питань запобігання та усунення порушень законодавства про захист персональних даних [187].

Наступний принцип, на якому базується державна політика у сфері надання адміністративних послуг - принцип раціональної мінімізації кількості документів та процедурних дій, що вимагаються для отримання адміністративних послуг.

Цей принцип передбачає спрощення процедури отримання адміністративних послуг. У першу чергу це стосується чітко визначеного переліку документів, необхідних для отримання адміністративної послуги. Так, відповідно до цього принципу ч. 6 ст. 9 Закону України “Про адміністративні послуги” встановлюється заборона вимагати від суб'єкта звернення документи або інформацію для надання адміністративної послуги, не передбачені законом. Також ч. 7. ст. 9 цього Закону вказує, що суб'єкт надання адміністративної послуги не може вимагати від суб'єкта звернення документи або інформацію, що перебувають у володінні суб'єкта надання адміністративних послуг або у володінні державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління. Для отримання адміністративної послуги суб'єкт звернення у випадках, передбачених законом, подає документи (якщо відомості, що містяться в них, не внесені до відповідних інформаційних баз в обсязі, достатньому для надання адміністративної послуги) [136].

Як правило, суб'єкти надання адміністративної послуги отримують відповідні документи або інформацію без участі суб'єкта звернення, у тому числі шляхом прямого доступу до інформаційних систем або баз даних суб'єктів надання адміністративних послуг. Наприклад, інформацію щодо наявності чи відсутності судимості у суб'єкта звернення, підрозділи ДМС отримують самостійно із баз даних Департаменту інформаційно-аналітичного забезпечення МВС України.

Зауважимо, що механізм реалізації принципу, що розглядається, закладено також у підпункті 1 пункту 3 Вимог до підготовки технологічної картки адміністративної послуги, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 січня 2013 р. № 44. Така картка, що містить інформацію про порядок надання адміністративної послуги суб'єктом надання такої послуги, готується і затверджується зазначеним суб'єктом з урахуванням критерію мінімізації дій суб'єкта звернення, але також і витрат часу та інших ресурсів суб'єкта надання адміністративної послуги [155].

Принцип неупередженості та справедливості є похідним від розглянутого нами вище принципу рівності людей перед законом, оскільки при наданні певному суб'єктові звернення за отриманням адміністративної послуги не передбачених законом і невмотивованих переваг принцип рівності порушується.

Принцип неупередженості та справедливості також носить комплексний характер, оскільки тут можна говорити про два взаємопов'язані та взаємообумовлені принципи: 1) неупередженість; 2) справедливість.

У загальному розумінні слово “неупереджений” означає той, що не має обманної, негативної, заздалегідь сформованої думки, упередження проти кого- , чого-небудь [244, с. 398]. З іншого боку, одне із значень терміну “об'єктивний” розкривається як такий, що позбавлений упередження і суб'єктивного ставлення; безсторонній, неупереджений [244, с. 496].

Отже, слова “неупереджений” та “об'єктивний” є синонімами і, з деякою часткою умовності, принцип неупередженості можна ототожнювати з більш загальним принципом - принципом об'єктивності.

У свою чергу, в найбільш загальному значенні об'єктивність виступає як принцип, який зобов'язує розглядати явища матеріального світу і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подобаються вони дослідникові, чи ні [123, с. 439].

Щодо сфери діяльності, що розглядається, принцип об'єктивності, неупередженості можна розглядати як безстороннє, повне та обґрунтоване вирішення справи щодо надання адміністративної послуги на основі зіставлення одержаних документів, даних, матеріалів, достовірної інформації із нормами законодавства, основними положеннями, інструкціями та розпорядженнями, що регулюють зазначену діяльність із надання адміністративних послуг та дії посадових осіб при її виконанні.

Неупередженість у ході надання адміністративних послуг забезпечує реальне відображення фактів і явищ у ході розгляду справи щодо надання адміністративної послуги, убезпечує суб'єктів звернення від волюнтаризму, неправомірних дій та свавільних рішень з боку суб'єктів надання адміністративних послуг.

Термін “справедливість” (від лат. justitia) - соціально-етична та морально-правова категорія, один з основних принципів права. І за змістом, і по етимології “справедливість” сходить до права, позначає наявність у соціальному світі правових засад і виражає їх правильність, імперативність і необхідність [284, с. 604]. Отже, справедливе те, що виражає право, відповідає праву і випливає з права. Діяти по справедливості означає діяти правомірно, відповідно до загальних і рівних вимог права. В свою чергу, справедливість не може існувати, якщо вона не захищена правовими нормами.

Платон називав справедливістю доброчесність, що означає правильне ставлення до інших людей. Юстиніан відзначав справедливість як постійну і вічну волю віддавати кожному належне. Сучасне сприйняття справедливості, засноване на визнанні справедливості в якості основної морально-етичної цінності, обумовлене уявленням про людину, сформульованим у новій європейській культурі.

Справедливість як багатогранна, багатокомпонентна категорія знаходить свій прояв у всіх сферах суспільного життя, інтегрує в собі економічні, політичні, моральні, правові та духовні аспекти, містить вимоги реальної відповідності між положенням різних індивідів і їх значимістю в суспільстві, між працею і винагородою.

Нарешті, можна вести мову про те, що справедливість за своєю суттю є поняттям релятивним, що віддзеркалює соціальні реалії того чи іншого суспільства, рівень його культурної, правової зрілості. Сьогодні справедливість відіграє роль своєрідного індикатора, який дає конкретне уявлення про відповідність моделі соціальної та правової держави її фактичному стану в суспільстві [39].

Таким чином, принцип справедливості при наданні адміністративних послуг адміністративними підрозділами ОВС виступає визначальною ознакою і невід'ємним механізмом регулювання відносин між суб'єктами надання адміністративних послуг та суб'єктами звернення за отриманням цих послуг, підтриманням взаємоповаги між вказаними суб'єктами, необхідністю гармонізації різних протилежних інтересів цих суб'єктів. Цей принцип є належним (необхідним) імперативом, що відповідає сутності, правам і потребам суб'єкта звернення.

Крім того, слід зазначити, що категорія справедливості безпосередньо пов'язана і з принципом верховенства права. При формальній рівності суб'єктів і формальному гарантуванні суб'єктові тих чи інших прав в ході розгляду справи, сама справа може бути вирішена у протиправний спосіб. Мірилом справедливості є принцип верховенства права й права людини, рівність усіх перед законом.

Принцип неупередженості закріплено у спеціальному законодавстві, зокрема й у сфері адміністративної юстиції Див.: ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України [Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 6 липня 2005 р. № 2747-IV // Офіційний вісник України. - 2005. - № 32. - Ст. 1918]..

Порушення вимог неупередженості слід розглядати крізь призму категорії “конфлікт інтересів”. За Законом України “Про засади запобігання і протидії корупції” від 7 квітня 2011 р. № 3206-VІ конфлікт інтересів - це суперечність між особистими майновими, немайновими інтересами особи чи близьких їй осіб та її службовими повноваженнями, наявність якої може вплинути на об'єктивність або неупередженість прийняття рішень, а також на вчинення чи невчинення дій під час виконання наданих їй службових повноважень [154].

Таким чином, вказаний вище принцип не допускає будь-якої неправомірної заінтересованості органів публічної влади, а також їх посадових осіб у результатах розгляду заяви суб'єкта звернення за отриманням адміністративної послуги, а також здійснення відповідних адміністративно-розпорядчих дій та прийняття позитивних рішень щодо надання такої послуги конкретній фізичній чи юридичній особі приватного права, якщо це пов'язано або може бути пов'язано з їх особистою, прямою чи опосередкованою (непрямою) заінтересованістю у результатах розгляду надання адміністративної послуги або з інтересами їх близьких родичів.

Крім того, посадові особи органів публічної влади при наданні адміністративних послуг суб'єктам звернення мають прагнути досягнення справедливого балансу між правами та свободами людини і громадянина і загальними інтересами суспільства.

Отже, принцип, що розглядається, є похідним від принципу формальної рівності, оскільки при наданні певному суб'єктові звернення за одержанням адміністративної послуги не передбачених законом і невмотивованих переваг, принцип рівності порушується. Разом із тим, цей принцип акцентує на іншому аспекті рівності, спрямованому на дотримання визначеного верховенством права і законністю імперативу, який забороняє особисте, не підкріплене повноваженнями, втручання суб'єкта надання адміністративної послуги у справу щодо її отримання та його неправомірну (приватну) вмотивованість у прийнятті певного рішення, що відрізнятиметься від аналогічних рішень при решті незмінних умов і обставин.

Важливим принципом, на якому базується діяльність органів державної влади у сфері надання адміністративних послуг, є також принцип доступності та зручності для суб'єктів звернень. Цей принцип охоплює сукупність чинників і критеріїв, що забезпечують можливість доступу до адміністративних послуг якомога більшому числу їх потенційних споживачів (суб'єктів звернення) у максимально комфортний та прийнятний для них спосіб [117, с. 102].

Перед розкриттям цього принципу зазначимо зразу, що терміни “доступність” та “зручність” не є тотожними. Отже, можна вести річ про те, що зазначений принцип також носить комплексний характер і складається з двох взаємопов'язаних принципів: 1) доступність; 2) зручність.

У найзагальнішому розумінні слово “доступний” має значення: той, що підходить багатьом, усім; який відповідає силам, здібностям, можливостям кого-небудь [242, с. 390].

Щодо сфери надання адміністративних послуг доступність означає фактичну можливість фізичних та юридичних осіб звернутися за адміністративною послугою до суб'єкта надання адміністративних послуг.

При цьому критерій доступності включає:

наявність достатньої (повної) та коректної інформації про орган, уповноважений надавати відповідну адміністративну послугу; різноманітність джерел такої інформації, у тому числі ефективність спілкування телефоном або використання електронної пошти;

територіальну наближеність уповноваженого органу до суб'єкта звернення за наданням адміністративної послуги; наявність громадського транспорту, вказівних знаків, під'їзних шляхів та місць паркування для приватного транспорту;

можливість вільного (безперешкодного) доступу суб'єкта звернення до адміністративних будівель та приміщень, в яких здійснюється їх прийом (обслуговування) суб'єктом надання адміністративних послуг, у тому числі забезпечення належних умов для доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями;

наявність та доступність (у тому числі безоплатність) бланків та інших формулярів, необхідних для звернення за адміністративною послугою, можливість отримання таких бланків з офіційної веб-сторінки уповноваженого органу тощо;

справедливий (обґрунтований) розмір плати (адміністративний збір) за адміністративну послугу (якщо послуга є платною).

У свою чергу, термін “зручність” означає: 1) можливість задоволення яких-небудь потреб; 2) те, що робить щось зручним у користуванні, полегшує побут (про пристрої, обладнання і т. ін.); вигоди [243, с. 718]

Щодо сфери надання адміністративних послуг доступність означає урахування органами публічної влади інтересів та потреб суб'єктів звернення в процесі надання адміністративної послуги.

Критерій зручності включає:

можливість вибору способу звернення за адміністративною послугою, у тому числі забезпечення можливості звернення поштою, електронною поштою тощо;

впровадження принципу “єдиного вікна”, коли одержувач звертається до органу, уповноваженого надавати відповідну адміністративну послугу, який самостійно організовує подальше надання адміністративної послуги без участі суб'єкта звернення; мінімізацію кількості інстанцій, залучених до надання послуги; використання анкет та інших стандартизованих допоміжних форм;

зручний для одержувача режим роботи уповноваженого органу, його дотримання; відсутність черг та організованість особистого прийому громадян, використання механізмів попереднього запису, прозорої (нумерованої) черги тощо;

зручний порядок оплати адміністративної послуги (якщо послуга платна); плата повинна бути визначена у фіксованому розмірі та відома наперед і, в разі можливості, прийматися безпосередньо у приміщенні суб'єкта надання адміністративних послуг.

Основні гарантії доступності та зручності для суб'єктів звернення одержання адміністративних послуг визначено, зокрема, у самому Законі України “Про адміністративні послуги”. Так, у ст. 9 (Порядок надання адміністративних послуг) передбачено, що ці послуги можуть надаватись органами публічної влади безпосередньо, через центри надання адміністративних послуг (далі - Центри) та/або через Єдиний державний портал адміністративних послуг. Також закладено можливість для усунення територіального монополізму: фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, має право на отримання адміністративної послуги незалежно від реєстрації її місця проживання чи місця перебування (окрім обмежень за законом). Так само передбачено, що заява на отримання адміністративної послуги може подаватись суб'єктом звернення у письмовій чи усній формі. При цьому, письмова заява може бути подана суб'єктові надання адміністративної послуги особисто, надіслана поштою або у випадках, передбачених законом, за допомогою засобів телекомунікаційного зв'язку.

Важливим для дотримання критерію доступності послуги є положення, за яким суб'єкт надання адміністративних послуг забезпечує можливість безоплатного одержання суб'єктами звернення у достатній кількості бланків заяв та документів, необхідних для звернення за послугою (в тому числі одержання бланків з веб-сайтів органів та у Центрах), а також забезпечує вільний доступ до своїх приміщень, в яких здійснюється прийом відвідувачів, у тому числі належні умови для доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями [136].

Положення щодо зручності та доступності надання послуг у Центрах відображено й у підзаконних актах - насамперед у Примірному регламенті Центру, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2013 р. № 588. Це стосується і місця розташування приміщення Центру, і вимог до облаштування його частин - секторів інформування, очікування та обслуговування, і, нарешті, порядку прийому заяви, інформування про результат опрацювання справи (вхідного пакета документів) тощо [182].

Таким чином, проаналізовані нами принципи державної політики у сфері надання адміністративних послуг, які закріплені у ст. 4 Закону України “Про адміністративні послуги”, виступають в якості відправних ідей, керівних засад, основних правил стратегічної лінії діяльності Української держави у зазначеній сфері. Вони визначають загальну спрямованість реалізації органами виконавчої влади своїх повноважень, здійснення завдань щодо подальшого розвитку системи надання адміністративних послуг в Україні.

Чим більше організація й функціонування органів публічної влади у сфері надання адміністративних послуг відповідають вимогам системи принципів державної політики у цій сфері, тим більш стабільною, організованою та цілеспрямованою буде діяльність зазначених органів у цій сфері й соціально ефективнішими будуть результати цієї діяльності. Адже застосування зазначених принципів у діяльності органів публічної влади щодо надання адміністративних послуг сприяє створенню оптимальних умов для отримання таких послуг суб'єктами звернення, усуненню колізій та прогалин у нормативному регулюванні відповідних суспільних відносин, а також належному їх упорядкуванню.

Розділ 2

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПОСЛУГ, ЩО НАДАЮТЬСЯ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

2.1. Поняття, ознаки та особливості адміністративних послуг, що надаються органами внутрішніх справ

Права і свободи людини, їх утвердження, гарантування та забезпечення визначають зміст і спрямованість діяльності демократичної, соціальної, правової держави. Одне з провідних місць у системі органів виконавчої влади держави, що покликана забезпечувати виконання зазначених конституційних вимог, посідають органи внутрішніх справ України, які, з одного боку, є галузевою підсистемою державного управління, а, з іншого - одним з найбільш важливих суб'єктів правоохоронної діяльності.

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються як права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина, правові засади й гарантії підприємництва, так і організація й діяльність органів виконавчої влади, основи національної безпеки та забезпечення громадського порядку [92].

Забезпечення громадського порядку, громадської безпеки та спокою населення належить до сфери завдань публічної влади: Президента України, Кабінету Міністрів України, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.

Під термінами “громадська безпека” і “громадський порядок” у загальному плані розуміється певний позитивний стан, що існує в суспільстві, забезпечення якого гарантує уникнення певних небезпек як перед суспільством, так і перед окремими громадянами. При цьому причинами виникнення небезпеки можуть бути стихійні лиха, епідемії, неправомірні дії, що посягають на такі цінності, як життя, здоров'я, власність, права і свободи, а також здійснення певної діяльності та проведення окремих робіт, пов'язаних із ризиком для населення, тощо [256, с. 190].

Сфера внутрішніх справ держави є багатоструктурною. Вона включає ряд складних груп суспільних відносин, які пов'язані із захистом прав, свобод та інтересів особи, суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань; попередженням і припиненням злочинів та інших правопорушень; здійсненням оперативно-розшукової діяльності та досудового слідства; охороною громадського порядку; забезпеченням громадської безпеки та безпеки дорожнього руху; здійсненням ліцензійно-дозвільної діяльності; забезпеченням реєстраційної та міграційної роботи; охороною власності за договорами тощо.

Центральним органом виконавчої влади у сфері внутрішніх справ України є Міністерство внутрішніх справ України (далі - МВС України).

МВС України, як й інші міністерства України, є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності.

У відповідності з Положенням про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 серпня 2014 р. № 401 основними завданнями МВС України є:

забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина, власності, інтересів суспільства та держави від злочинних і кримінально протиправних посягань, боротьби із злочинністю, виявлення кримінальних правопорушень, охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорожнього руху;

а також забезпечення формування державної політики:

у сфері захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні;

у сфері цивільного захисту, в тому числі запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та ліквідації надзвичайних ситуацій;

у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів [170].

З метою реалізації державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, Указом Президента України “Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади” від 9 грудня 2010 р. № 1085/2010 утворено Державну міграційну службу України (далі - ДМС України). Ця служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України [130, стаття 5].

Найважливішою складовою частиною органів внутрішніх справ є міліція України, яка відіграє провідну роль у загальнодержавній системі забезпечення громадського порядку і спокою, громадської безпеки, боротьби зі злочинністю, а також створення організаційних передумов для реалізації фізичними і юридичними особами прав, свобод і законних інтересів у сфері внутрішніх справ держави.

Таким чином, адміністративні послуги ОВС можна також розрізняти за критерієм добровільності їх отримання на: 1) послуги, надання яких здійснюється на основі добровільного волевиявлення приватних осіб, які бажають їх отримання; 2) послуги, в діях щодо надання яких законом передбачається адміністративний примус по відношенню до приватної особи, що виступає в якості її споживача.

У сфері внутрішніх справ приватним особам (громадянам України, іншим фізичним та юридичним особам приватного права) надаються численні адміністративні послуги. Одні з таких послуг характеризуються платністю, інші надаються фізичним та юридичним особам на безоплатній основі.

Згідно з пунктом 2 статті 5 Закону України “Про адміністративні послуги” перелік адміністративних послуг визначається законом [136]. Втім, на сьогодні вичерпний перелік адміністративних послуг у сфері внутрішніх справ законодавчо не визначений.

Але перелік платних послуг, які надаються підрозділами Міністерства внутрішніх справ та Державної міграційної служби, і розмір плати за їх надання затверджено підзаконним актом - постановою Кабінету Міністрів України від 4 червня 2007 р. № 795 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 р. № 1098). Крім того, в окремих випадках Уряд України безпосередньо регулює відносини щодо надання відповідної послуги. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2012 р. № 146 затверджено Порядок забезпечення суб'єктів здійснення обов'язкового технічного контролю бланками протоколів перевірки технічного стану транспортного засобу та встановлення розміру плати за надання таких послуг, в якому зокрема визначено, що послуга із забезпечення вказаних суб'єктів бланками протоколів є адміністративною послугою і вона надається управлінням Державтоінспекції Разом з тим, слід наголосити, що зазначена послуга за своїми ознаками відноситься не до адміністративних послуг, а до господарських, про що авторами посібника у грудні 2012 року направлялися відповідні пропозиції щодо включення до законопроекту про перелік адміністративних послуг та плату (адміністративний збір) за їх надання. [179].

Проведений аналіз зазначених нормативних актів свідчить, що у сфері внутрішніх справ діяльність із надання платних адміністративних послуг здійснюють підрозділи: експертної служби, міліції громадської безпеки (а саме підрозділи дозвільної системи, ліцензування та державного охоронного нагляду), Державної автомобільної інспекції та Державної міграційної служби України.

2.2. Види адміністративної діяльності органів внутрішніх справ із надання адміністративних послуг

Суспільні процеси потребують певної стабілізації й упорядкування. Держава саме є тією формою суспільства, за допомогою якої ця соціальна система стає впорядкованою, сталою і, як наслідок, розвивається. Такий організуючий, стабілізуючий вплив держава, її апарат, який утворює сукупність усіх державних органів, реалізують за допомогою управління.

Державне управління як певного роду соціальна діяльність, соціальний феномен політично організованої цивілізації розуміється у широкому та вузькому значеннях. У широкому змісті під державним управлінням розуміють організуючу, упорядковуючу діяльність держави, регулювання нею різних суспільних відносин шляхом діяльності всіх гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової, їх органів, посадових осіб та персоналу. Так, зокрема, Так, зокрема, Г.В. Атаманчук визначає державне управління як практичний, організуючий та регулюючий вплив держави на суспільну (публічну) та приватну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення, що спирається на владну силу держави [21, с. 62]. У цьому значенні державне управління - це спосіб реалізації державної влади в усіх її формах, на основі використання різних методів.

У вузькому значенні державне управління - це адміністративна, виконавчо-розпорядча діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів з управління в конкретних сферах суспільного життя. Як слушно наголошував Ю.М. Козлов, виконавча влада у певному розумінні похідна від державного управління: вона покликана визначити обсяг і характер державно-владних повноважень, що будуть реалізовані в процесі державно-управлінської діяльності. З іншого боку, державне управління - це і є той вид діяльності, який направлений на практичну реалізацію виконавчої влади. Остання по суті становить зміст діяльності з державного управління, виражаючи насамперед її функціональну (виконавчу) спрямованість [14, с. 9]. У цьому сенсі державне управління - це форма практичної реалізації виконавчої влади в її власному розумінні.

Зауважимо, що сутність держави розкривається і реалізується через взаємодію із суспільством, його структурними елементами, у тому, що і як вона робить з упорядкування та вдосконалення приватної та суспільної життєдіяльності людей. Роль, яку відіграє держава в управлінні справами суспільства, вирішуючи основні питання соціального розвитку, реалізується через її функції, спрямовані в кінцевому рахунку на задоволення різноманітних потреб та інтересів як окремих особистостей, так і суспільства в цілому [256, с. 180]. При цьому, функціонування суб'єктів виконавчої влади та інших ланок державного управління щодо реалізації своїх завдань і функцій якраз і є адміністративно-управлінською, виконавчо-розпорядчою діяльністю.

Надання адміністративних послуг органами виконавчої влади слід уважати різновидом їх управлінської, публічно-владної діяльності. Ця діяльність полягає у виконанні органами виконавчої влади зовнішніх функцій управління по забезпеченню (юридичному оформленню) умов для реалізації та захисту прав і законних інтересів приватних осіб або для виконання ними визначених законом обов'язків у відповідній сфері життєдіяльності суспільства.

У ході такої діяльності органи виконавчої влади, їх посадові особи та персонал здійснюють надання приватним особам (відповідно до тарифу, передбаченого законодавством) державних послуг, серед яких головне місце займають адміністративні послуги.

При цьому, у загальному розумінні адміністративну діяльність органів виконавчої влади можна визначити як урегульовану нормами адміністративного права державно-владну, виконавчо-розпорядчу (організаційну) діяльність цих органів щодо реалізації державної політики, законодавчо закріпленої й такої, що провадиться в інтересах упорядкування та вдосконалення суспільної та приватної життєдіяльності людей.

Адміністративна діяльність органів виконавчої влади залежно від суб'єктів здійснення поділяється на певні види. Одним із суб'єктів здійснення цієї діяльності є, зокрема, органи внутрішніх справ.

Виходячи з особливостей галузі внутрішніх справ, визначених відносин виконавчо-владної діяльності та теорії адміністративного права, адміністративну діяльність органів внутрішніх справ визначають як урегульовану нормами адміністративного права їх виконавчо-владну діяльність, спрямовану на забезпечення особистої безпеки людини і громадянина, захист їх прав і свобод, законних інтересів, організаційне та практичне здійснення заходів з охорони громадського порядку, громадської безпеки, а також на боротьбу з правопорушеннями [4, с. 7].